Бунт моїх колишніх

Розділ сьомий, який проливає тьмяне світло на все, що відбувається

— Ви до кого? — неосяжних розмірів охоронець, наочна антиреклама для зловмисників, котрим забажалося б поткнутися до офісу, грізно вивищувався над скляною будкою при вході в двоповерховий особняк, у якому, крім інших, було розміщено й Вікторіїн офіс. Загалом, Віка входила до складу засновників усього концерну, різні представництва якого й знаходилися в цьому особняку, але здебільшого займалась тільки одним напрямком.

— До Силенскої, в агенцію нерухомості, — відповіла я.

— У пані Силенської нарада. Вона просила не турбувати. Зайдіть пізніше.

Я чудово знала, що під кодовим словом «нарада» зазвичай криється жорстока депресія. Віка просто не бажала нікого бачити. Напевне, передоручила всі поточні справи співробітникам, а сама гіпнотизувала телефонний апарат, чекаючи звісток про Шурика.

— Зателефонуйте їй, скажіть, Катерина Кроль приїхала. Мене вона прийме.

Охоронець був новенький, тому пояснення і відібрали в мене стільки часу. Зазвичай до Вікторії мене пропускали, запитуючи зовсім про інше. Щось на кшталт: «Як справи?» або «Чого так давно не заходили?» Серйозні кадрові зміни, нещодавно проведені в офісі з дивної примхи одного компаньйона Вікторії, звели нанівець притягальну атмосферу цієї установи. Співробітники, що колись запально заявляли: «Живу роботою» (а деякі, особливо прогресивні — й «Живу на роботі»), чомусь раптом почали не влаштовувати керівництво. «Ми солідна компанія, а не притулок для божевільних!» — закричало раптом воно, коли наткнулося на програмістів, які спали в кріслах. Уцілілі після емоційного сплеску співробітники тепер працювали зі значно меншим ентузіазмом, а нещодавно прийняті на роботу хлопці відзначалися цілковитою байдужістю до плодів своєї праці. Зате всі ходили тепер у елегантних костюмах і крохмальних сорочках. Зайвий офіціоз, яким не знати нащо напхали контору зараз, викликав відверте роздратування не тільки у випадкових відвідувачів на кшталт мене, але й у бажаних клієнтів.

— Агов! — виявляється, охоронець уже п'ять хвилин щось кричав мені крізь переговорний пристрій.

— Даруйте, замислилася.

— Я кажу, телефонувати Силенська мене не уповноважувала. Поки її секретар не сповістить мене про закінчення наради, турбувати її не можу.

— Зате я можу, — любо всміхаючись надто дисциплінованому велетню, я дістала стільниковий.

Належного ефекту не вийшло, оскільки телефон виявився незарядженим.

«Допоки!!! — накинулася на мене Самодисципліна. — Ти коли-небудь навчишся слідкувати за своєчасним зарядженням телефону?! Між іншим, тобі за цей час і Вікторія, і Тетяна могли телефонувати! Раптом Шурик дзвонив? Раптом потрібна була твоя допомога? Ах ти, недотепа!»

Мені зробилося зовсім зле. Я повернулась і повільно побрела до «Форда». Краще вже взагалі не ставати перед гнівні очі Вікторії, аніж прийти й дізнатися, як страшенно я її підвела.

«Ну і вдача! — і далі обурювалася Самодисципліна. — Вона, бачте, соромиться людям на очі показатися. Стосунки зі старою подругою вже трішки попсовано, час нової шукати. Замість того, щоб виправляти помилки, вона збільшує їх кількість оцим зникненням. Ну ж бо, опануй себе, ледащо! Піди та вибачся за телефон, який так по-дурному розрядила!»

Мізки мої чудово розуміли, що їхня господиня поводиться, мов дитина, проте сама я гарячково шукала виправдань, аби не йти зараз до Вікторії. Ні, я не боялася її обурення. Мені просто було страшенно соромно.

«Та й як до неї потрапити? Охоронець усе одно не пропустить».

«Ну ж бо, придумай що-небудь!»

Гаразд, з'являтися, то з галасом. Роздумуючи, я вдивлялася у вікна кабінету Віки. «Звичайно, можна було б видертися до неї на карниз, стискаючи в зубах зірвану з тутешньої клумби троянду…»

Охоронець не зводив з мене підозріливого погляду.

«Втім, навряд чи це зменшило б тягар моїх гріхів».

Я підійшла ближче до особняка, набрала побільше повітря та щосили заволала:

— Силю! Си-и-лю!

Як і всі нормальні люди, в дитинстві Силенська мала прізвисько.

Віктория, позеленіла від такого панібратства, але з недобре примруженими очима з'явилась у вікні. Я вирішила припинити лемент і розпочала пантоміму. Для початку надула щоки, втягла шию, округлила руки та злостиво насупилася. Далі знову прибрала людського вигляду й постукала себе кулаком по лобі. Нарешті склала руками хрест, що означало край. Вийшло, як на мене, дуже переконливо. Принаймні, охоронець себе впізнав і ображено насупився. Вікторія не втрималася і розсміялась.

— Те, що ти страшенна дурепа, я зрозуміла, а от остання картинка що означала? — знущалася Віка, котра для цього навіть не полінувалася розчинити вікно.

— Я кажу, що ваш цербер мене не пускає.

— Правильно робить. Я просила нікого до мене не…

— Навіть мене?

— Хто ж знав, що ти приїдеш. Та вже заходь.

Охоронець просяяв від схвалення його дій з боку Вікторії так, що забув про всі свої образи.

— Дякую, — чарівно посміхнулась я, рушаючи до сходів.

Секретарка Вікторії, на щастя, кудись вийшла. Бо довелось би ще їй пояснювати, чого це я раптом приїхала, коли Силенська просила нікого до себе не допускати.

— Я телефоную тобі вже цілу вічність! — таки зустріла мене грізною тирадою подруга. — Невже так складно бути на зв'язку, коли це важливо!

— Сталося щось нове?

— А старого тобі не досить? Просто я не хочу, щоб на телефоні була Тетяна. Вона може не зорієнтуватися у випадку чого. Катю, я ж просила тебе: недовго… Невже якісь справи тобі важливіші за мого чоловіка?!

Як я і припускала, поза залежністю від наявної в мене поважної причини Вікторії знадобилося кілька хвилин покричати, щоб почати розумно сприймати мою розповідь.

— Чому ти впевнена, що це саме твій Хтось?

— Не вірю в таку кількість збігів, — від згадки про рідний кухонний стіл із неприбраною чашкою я знову відчула напад містичного жаху та заходилася виговорюватись. — Тому що, кажу ж тобі, ця людина була в квартирі відразу після першої моєї розмови з Шуриком. Потім він зірвав мені переговори з Равликом, далі викрав теку… Швидше за все, він же викрав і Шурика.

— Чому ти гадаєш, що все це зробила одна людина? — Вікторії миттєво передався мій настрій, і її теж почало трішки лихоманити.

— Я оптимістка. Не бажаю навіть припускати, що насправді це зграя бандитів. Крім того, і в розмові з Равликом, і в пивниці, з якої зник Шурик, діяла одна людина. Прикмети, викладені очевидцями, збігаються.

— Так, але Олександр пішов зовсім з іншою людиною.

— Точно! Виходить, у Когось є, принаймні, один спільник, — мене це відкриття анітрохи не порадувало. — Віко, я додому не піду! Спершу цей лиходій вирішив просто попередити мене, далі налякати, демонструючи, як легко вміє проникати в чужі помешкання. Що ж далі буде?

— Зрозуміла! — закричала раптом Вікторія.

— Знайшла чим пишатися, — пирхнула я, — це кожному зрозуміло. Наступним його кроком після того, як він усвідомить, що я продовжую розслідування, буде щось більш радикальне. Він спробує мене вбити! Він очевидячки професіонал, отже, зуміє домогтися задуманого.

Страх поступився місцем смиренню і нестерпним жалощам до себе. Єдине втішало: Жорик ніколи не пробачить собі від'їзду у відрядження. Знатиме, як мене кидати саму!

— Та ні, — Вікторія аж сяяла. Мабуть, і в часи, коли Шурик ще не зникав, вона виглядала не такою щасливою, — я зрозуміла, з якого боку до всього цього підступатися. Цей твій Хтось, котрий попереджає тебе записками та чашками з кавою… Він повинен дуже добре тебе знати. Розумієш?

— Не обов’язково. Він просто стежить за мною, — про всяк випадок я роззирнулася навсібіч. — Звідси і вся інформація про мої зустрічі. А з викраденням Шурика, гадаю, вийшло так. Напарник повів Шурика…

— Чий напарник? Як повів? Адже барменша казала, що Шурик сам пішов зі своїм співрозмовником! Та ще й обіймаючись…

— Часто ти бачила, щоб Шурик обіймався з кимось на вулиці? Це обіймання вочевидь означало, що його примушували кудись іти. Може, пістолет до ребер приставили абощо…

— Не кажи мені такого, — Віка швидко замахала обома руками та затрусила головою, — не бажаю такого чути!

— Отож, — про всяк випадок я говорила пошепки. Чомусь мені здавалося, що таємничий Хтось може проникнути й сюди, — Хтось чекав Напарника і Шурика десь поблизу. Напевне, він бачив, як Шурик наближався до місця зустрічі. Бачив у нього в руках ту саму теку, що піддалася нападу Когось ще в мене вдома. А потім, коли Напарник привів Шурика, Хтось раптом побачив, що теки нема. Забули в кафе. Як на зло, само цієї миті з’явилась я та почала активно розпитувати всіх навколо. Хтось вирішив востаннє попередити мене. Залишив записку й забрав теку. А я, дурна, не послухалася… Точніше, я саме послухалась і дорученими мені Шуриком розслідуваннями більше не займаюся. Але Хтось не знає, що Вадька — мій перший чоловік. Для Когось Вадим — клієнт Кішки. Він вирішив, що попереджень я не слухаюся, і тепер просто прибиратиме. Або для початку налякає до смерті. Він приходить до мене в дім і чекає.

— Звідкіля він знав, що ти з'явишся вдома?

— Рано чи пізно я ж повинна була прийти туди… Він би зачекав. Адже навіть каву собі зварив…

— Катю! — Вікторія все-таки наполягала на своїй думці. — Та звідки стороння людина могла знати, що ти так перелякаєшся через непомиту чашку?! Ось я, наприклад, не пам'ятаю, залишала я сьогодні посуд після сніданку на столі, чи ні. Лише близькі люди знають, що за чашкою на столі ти неодмінно визначиш, що в квартирі був сторонній.

— Але ж і справді, — мені раптово відлягло від серця. Якщо цей Хтось — просто знайомий, то справа набувала зовсім іншого вигляду. Знайомих я не боялася. — Віко, але хто б це міг бути?

— Згадуй, — промовила Вікторія голосом Кашпіровського, — зосередься, задумайся. Зрозумій, якщо ти розсекретиш цього Когось, через нього відразу вийдемо на Шурика. Уся справа тільки в пам’яті. Хто з ваших із Шуриком спільних знайомих часто бував у Жорика в гостях і знав про твою манечку мити посуд негайно після використання? Хто викрав мого чоловіка? — Вікторія зосереджено замовкла, начебто телепатично допомагаючи мені згадувати. — Не я. Жодного разу не була у вас у гостях.

— І не я, — на жаль, зараз це було єдине, що я могла стверджувати напевно.

Легко сказати, згадуй… Справа в тім, що Вікторія була мало не єдиною з наших із Шуриком спільних знайомих, хто так і не зволив зайти до мене в гості після переїзду. Інші заходили частенько. Було їх… сила-силенна. М-да, схоже, Георгій, котрий бурчить через постійний надмір у нас гостей, має рацію. Не знав би Хтось так добре мого помешкання…

— А раптом він і справді записку лишив? Ти чому не подивилася?

— Ніколи було, — збрехала я, но бажаючи зізнаватися подрузі, що я ледве кинула погляд крізь відчинені двері кухні та виявила на столі нещасну чашку, як відразу мало не з'їхала з глузду від ляку. — Я ж до тебе поспішала.

— То чому ми досі ще тут? Їдьмо мерщій!!!

Відмовити Вікторії, коли вона була сповнена рішучості, видавалося річчю немислимою.

— А телефон?

— А секретарка нащо?

— Може, самі не потикатимемось? Може, охоронця з собою візьмемо?

— Не хочу поки афішувати свої неприємності, — коротко кинула Вікторія, вже тягнучи мене за руку до дверей. — Зрештою, це лігво бандитів, чи твоя квартира?

— Це моє лігво. Ой, відчуваю, якщо Жорик колись довідається про всі ці події, то тієї ж миті лусне від люті й занепокоєння, або ж зведе мене в могилу своїми повчаннями.

— Уже краще хай це зробить він, а не твій Хтось. Я не про повчання, я про могилу, — любо всміхнулася Вікторія. — Заводь «Форда», я зараз віддам твою дискету одній перевіреній людині та вийду. Копію Олександрового списку я йому вже віддала. Він обіцяв подивитися, чи нема в інтернеті інформації про людей із цими прізвищами.

— Що за людина? — насторожилась я.

— Це з наших старих електронщиків. Ще я дала йому на розгляд схеми, які знайшла в Олександровому столі.

— Я б ніколи не здогадалася, — захоплено кивнула я, — ані віддати ці схеми на дослідження, ні взагалі навіть про те, що вони мають якесь значення.

Вікторія втішено пирхнула і зникла в одному з кабінетів. Я помахала дисциплінованому швейцарові ручкою і вийшла на вулицю.

— А де колишній охоронець? — спитала я, коли Вікторія вже хазяйновито поправляла накривку сидіння, зручніше влаштовуючись на пасажирському місці.

— Звільнили. Щиро кажучи, то був єдиний персонаж зі старої команди, скороченню котрого я рада.

Вікторія чесно, але марно силкувалася запобігти масовим звільненням вірних співробітників, не вважаючи дисципліну головною складовою якісної роботи. Дивно було чути, що чиємусь скороченню вона таки раділа.

— А чому?

— Класний хлопець, але останнім часом у нього з'явилася нестерпна звичка.

— Яка?

— Він їв смажену картоплю.

Я серйозно замислилася.

— Ну то й що? — усі мої спроби встановити можливі негативні наслідки такої звички скінчилися невдало, і я таки зважилась на запитання.

— А те, що його електрична плитка розповсюджувала нестерпний сморід по всій конторі. Нормальні люди такого запаху не зносять.

— Давно це у вас нормальні люди почали працювати?

— Ну, є деякі, — ніяково посміхнулася Віка. — А ненормальні — тобто програмісти всілякі, що на роботі ночують — той запах ще більше ненавидять, оскільки він про їжу нагадує. А в них із їжі самі тарілки. Загалом, запропонували йому харчуватися вдома. Він сприйняв це буквально.

— Буває…

До моєї квартири ми, не змовляючись, скрадалися навшпиньки. Удвох, звичайно, було не так страшно, але все-таки…

— Якщо він там, треба захопити його зненацька! — швидше для виправдання власної поведінки прошепотіла я.

Обережно встромила ключа а замкову шпарку й потягла двері на себе. Природно, передовсім ми зазирнули в кухню. Чашки на столі не було. Я протерла очі. Вікторія підозріливо примружилася, позираючи то на мене, то на порожню поверхню столу.

— Ти впевнена, що тут була чашка?

— Атож.

— Ти впевнена, що не вигадала її?

— Звісно!

Вікторія хижо пригнулась і двома стрибками досягла шафи для посуду.

— Вона? — Віка витягла одну з чашок і чомусь перейшла на шепіт.

— Вона.

— Вітаю. У тебе не шизофренія. Чашка мокра. Її недавно помили.

Наступні сорок хвилин ми провели в пошуках записки чи будь-якої іншої звістки від Когось. На жаль, чашка була єдиним свідченням перебування в помешканні сторонніх.

— Агов, — на порозі став сусід Артем, — а чого ви дверей, типу, не зачиняєте?

— Клас! — поява хоч якогось, але все-таки чоловіка, миттю повернула мені бадьорість. — Від лиходія ховаємося, а самі не замикаємось. Втім, вони йому й не перешкодили б…

— Катю, — Вікторія чомусь пополотніла й кілька разів смикнула мене за рукав, — Катрусю…

— Що? — мене щиро стурбував стан здоров’я подруги. Здавалося, вона зараз зомліє.

— Води, мерщій! — закричав сусід, а потім додав крізь зуби: — Типу!

Артем навчався в медичному інституті. Коли він помітив, що Вікторії зле, миттю згадав про клятву Гіппократа. Поки я бігала в кухню та набирала в чашку води, сусід уже встиг схопити з підвіконня вазу з тюльпанами. Квіти полетіли на підлогу, Вікторія, що вже розплющила була одне око, негайно гепнулася слідом за ними. Вода була аж ніяк не першій свіжості, отож бідолашній стало ще гірше.

— Агов! — Артем несміливо потрусив Вікторію за плече. — Доведеться лікувати, — винувато повідомив він мені та рвучко хльоснув долонею по щоці хворої.

Її повіки плавно підвелися. Погляд поступово набував осмисленого виразу.

— Дякую, мені вже краще, — здавленим голосом промовила Вікторія і поквапилась вмоститися на дивані.

— Ну, — Артем запитливо дивився на мене, — я, типу, піду?

— Типу, йди, — люб'язно дозволила я.

І Артем, типу, пішов.

Вікторія моментально підхопилась і помчала у ванну.

— Це ж треба, облити мене такою гидотою!

— Він не знав, що вода несвіжа, — спробувала я заспокоїти подругу.

— Ти його не захищай, — накивала пальцем Віка, — він насправді ще той фрукт!

— Тобто?

Вікторія ретельно витерла руки, зробила урочисте обличчя, й натхненно прошепотіла:

— Тому що це — той самий білявець, якому Шурик читав нотації.

— Що?! Ті, про міліцію?

— Саме ті! Підозрюю, що твій сусід багато чого може прояснити для нас у цій справі. А запасні ключі від твоєї квартири в його батьків зберігаються, так? Ти куди?

Я рішуче рушила до дверей.

— Ну, я йому зараз влаштую!

— Стривай! — Віка не на жарт злякалася. — Ти що? Краще я на нього свою охорону з офісу нацькую. Вони вмить усю інформацію витягнуть.

Ні, такий поворот не влаштовував мене.

— Причому навіть ту, котрою він не володіє. Шкода хлопця. Та й потім, не вірю я, щоб Тимко серед зловмисників затесався. Він, знаєш, непоганий хлопець…

— У тебе всі непогані!

— А в тебе всі погані!

На кілька хвилин ми ображено вмовкли.

— Зажди! — Вікторія перша зібралася з думками. — Не можна. Ні в якому разі не можна розкривати себе перед блондином. Він працюватиме нашим проводирем. Рано чи пізно муситиме ж він піти туди, де тримають Шурика.

У цьому вже вбачався певний сенс.

— Або зустрітися з кимось із основної зграї, — підтримала я здорову думку, позбавлену закликів до насильства. — І тоді ми зможемо вийти на Когось.

— Ти не зрозуміла? Хтось — це і є твій сусід! Він тебе добре знає, він спілкувався з Шуриком, він має доступ до ключів від твого помешкання.

«Що?! Вона хоче сказати, що мене до смерті налякав цей хлопчисько?!»

— Ні. Зовнішність зовсім не підходить. Хтось — демонічний лиходій, спортивний з вигляду. А Тимко — чахлик веснянкуватий.

— Ти теж у нормальному стані кучерява, коротко стрижена білявка.

— Розумієш, наростити штучне волосся з кісками та перефарбуватися — це легко, А от набрати зросту і ваги… Ні, Тимко не підходить. Але в одному маєш рацію: на Шурика та Когось він вивести може. Якщо, звичайно, ти не переплутала, і тоді з Шуркою дійсно він розмовляв.

— Такого переплутаєш, аякже, — гмикнула Вікторія і мстиво примружилася в бік вхідних дверей.

— Тільки скажи, хто вестиме спостереження? — вирішила я повернутися до справ.

— Охоронець із офісу.

— Той самий?

— Хоча б і він. Зрештою, засновник я, чи ні? Маю повне право хоча б раз скористатися трудовими ресурсами фірми для особистої мети!

Іноді мені ставало моторошно від того, що безліч живих людей, котрою повнився офіс подруги, була для неї всього-на-всього «трудовими ресурсами». А може, і я для Вікторії такий само «ресурс»? Втім, чи ж мені не байдуже?

— Катерино, ми мусимо скласти докладний план дій.

— Для початку я повинна бодай переварити вихідну інформацію, — похмуро відповіла я.

На тім і скінчили. Вікторія поїхала до офісу, я — до неї додому, аби змінити Тетяну на телефоні.

«Що спільного може бути в Шурика з Тимком? Де вони могли познайомитися? — болісно дошукувалась я відповіді. — Чого міг програміст Шурик навчати медика Артема? І чому вони говорили, що бояться міліції?»

— Ну нарешті! — Тетяна відчинила двері ще до того, як мій палець устиг торкнутися кнопки дзвінка. — Чекаю-чекаю… Ніхто не дзвонить, не приходить. Думала, ви всі теж позникали.

— Уже краще б ми, — стомлено зітхнула я, — тоді б, принаймні, стільки всього в голові тримати не довелось би.

— А ви записуйте, дитинко.

Мені залишалося тільки сумно всміхнутись. На жаль, тривалий час спілкування з комп'ютером зовсім відучив мене записувати щось руками. Очевидним прикладом для цього слугував мій записник, деяких записів котрого ні я, ані Георгій, ба, навіть моя матуся розшифрувати не могли.

Телефонний дзвінок змусив перервати міркування. Я зненацька вкрилася дрібними краплями поту. Навмисне змінюючи свій голос на більш дорослий і представницький, я зняла трубку.

— Алло?

Дзвонила Вікторія.

— Пробачте, — розгублено пробелькотіла вона, — я, видно, не туди втрапила.

— Туди, туди, — вже нормально заговорила я, — намагаюся дезінформувати супротивника. Нехай думають, що це ти трубку береш. Бо підозріло якось: чого це раптом я в тебе секретарем працювати надумала…

— Ти що, хочеш сказати, що в мене такий жахливий голос, як ти зображала?

— Про голос не знаю, але інтонації я перезняла точно.

— За інших обставин я образилась би. Але зараз не до цього. Слухай-но, в мене просто приголомшливі новини.

— Відразу кажи, гарні чи погані?

Вікторія замислилася.

— У нашій з тобою ситуації наявність новин — це вже добре, — нарешті зітхнула вона. — І я зрозуміла, що справи кепські. Коли вже навіть схильна до згущування фарб Вікторія силкується додати собі оптимізму, виходить, ідеться про щось дійсно страшне. — Але спершу розкажи, що там у вас.

— Та нормально все, — відповіла я, — ніхто не телефонував.

— А Тетяна? Вона лікарні обдзвонила?

На чималому відрізку подальшої розмови я працювала чимось на кшталт передавача. Коли вдавалося нарешті вислухати довгі розпитування Вікторії, затуляла мікрофон долонею, поверталася до Тетяни та дублювала їй запитання роботодавиці.

— Ніде нашого Шурика не зустрічали. Таня скрізь залишила наш номер телефону. Їй обіцяли, що коли раптом розшукуваний з’явиться, то неодмінно перетелефонують, — ретельно транслювала я в слухавку відповіді Тетяни. — Цікаво, — додала вже від себе, — а в морзі їй теж таке пообіцяли?

— Катю! — обурилась Вікторія. — Що за чорний гумор?!

— У нашій з тобою ситуації наявність будь-якого гумору — це вже добре, — наслідувала я повчальний тон Вікторії.

— Факт перший. Папери, які так ретельно вивчав Олександр останнім часом, виявилися схемами систем автосигналізації, — багатозначно заявила Вікторія. — Як тобі?

— Відверто кажучи, ніяк. Шурик завжди відзначався дивним потягом до всіх цих «детальок із вусиками».

— Транзисторів, ти хотіла сказати.

— Відколи це ти так добре знаєшся на електроніці? — не стрималась я.

— Не можу ж я не поділяти захоплення свого чоловіка, — статечно відповіла Вікторія, і я пожалкувала, що Шурик не захоплюється, скажімо, вивченням поведінки тарганів.

— Отож, — провадила я, — він цілком міг зажадати власноруч зібрати систему сигналізації для власного авто. Жодного стосунку до його зникнення, гадаю, це мати не може.

— Може! — урочисто заявила Вікторія. — Тому що в нас є факт другий: список, що його Олександр ховав у фішбургерах, — це список людей, у яких усім відомі Діти Дєточкіна викрадали авто. Причому, в певному порядку.

— Тобто як? Усі прізвища збігаються? І хронологія викрадення відповідає порядку прізвищ у списку? — я намагалась не збожеволіти від нечуваної кількості такої інформації.

— Так, — нітрохи не жаліла мою бідну голову Вікторія, — усі прізвища збігаються. Крім останнього, якого, мабуть, ще не сталося.

— Будемо заявляти? — швидко запитала я.

— Ні в якому разі! — обурилась Вікторія. — Цим ми підставимо Олександра…

— Але потрібно ж якось запобігти викраденню, — у моїх думках миттєво спливли всі приховані обставини: останнім у списку стояло прізвище тієї самої поп-зірки, на яку нині працював Георгій. Не попередити Жорика про загрозу власності його клієнта було б очевидним свинством.

— Що нам до цього викрадення? Насамперед мусимо повернути Олександра.

— Якщо є ще кого повертати, — несподівано для самої себе висловилась я. — Схоже, Шурик узявся самотужки «вирахувати» банду Дітей Дєточкіна і надто далеко зайшов у своїх пошуках. Він не просто дізнався, хто ці люди. Можливо, це вони б йому пробачили… Він довів облудність їхніх принципів! Пам'ятаєш, досьє на жертв Дітей Дєточкіна з висновками Шурика? «Не винен» — присуд, винесений мінімум трьом безневинно скривдженим Дітьми Дєточкіна людям. Тоді відразу ясно, навіщо Шурикові знадобилося залучати мене до розслідування. Мабуть, злочинці вже здогадалися, що діється дещо недобре, і почали якось заважати діям Шурика. Я ж, у принципі, не повинна була викликати жодних підозр, — я все це говорила й сама вражалася, чому так раптово прокинулася в мені немислима досі розсудливість. І звідки я це все знала? Як примудрилася так швидко зіставити факти? — Якби підступний Хтось не «вичислив», моя діяльність залишилася б для Дітей Дєточкіна непоміченою. Ет, і чому Шурик відверто не розповів мені все! — думка про чесність раптом нагадала мені одну з розмов із Шуриком. — Боже, Віко! — скрикнула я, не в змозі тримати в собі такі знання. — Це все через мене! Я розпалилася та підкинула Шурикові думку про користь чесності. Мовляв, прямо заявляючи людям про свої наміри, ти маєш значно більше шансів на успіх. Але я ж зовсім про іншу ситуацію говорила! А Шурик тоді ще сказав: «Катерино, твоїми вустами зі мною вочевидь розмовляє хтось вищий». Розумієш?! — усвідомлення всього цього пекло мене зсередини. — Я власноруч штовхнула Шурика просто в лапи до ворогів. Через мої слова він прийняв рішення розкрити перед ними карти! Я не переживу цього…

— Заспокойся, Катрусю, — кричала Вікторія з того кінця телефонного дроту.

— Дитинко, ковтніть водички, — голосила Тетяна поруч зі мною.

«Усе через тебе! Ти своїми дурними нежиттєздатними ідеями заморочила бідолашному Шурикові голову і змусила його зробити фатальну помилку!» — повторював внутрішній голос, від якого неможливо було сховатися.

— Катю, негайно отямся! Пізно журитися! Треба виправляти ситуацію! Ми вже стали на вірний шлях! Я не вірю, що вони могли б заподіяти Шурик ові якусь шкоду. Швидше за все, замкнули його десь.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що він їм потрібен. Він справжній майстер і знається на електроніці, я гадаю, краще за всю їхню банду. І ще, — Вікторія набрала повні груди повітря, як перед зануренням під воду, — тому, що він один із них.

— Не може бути! — мої мізки відмовлялися переварювати інформацію про несподіване перевтілення другого колишнього чоловіка. — Це ж Шурик! Він не може бути злочинцем!

— Тому й вирішив проводити це розслідування, — невблаганно провадила Вікторія. — Ось послухай, що я думаю: Олександр вплутався у це з цікавості, задля експерименту. Він колись розповідав мені, що теоретично придумав одну штукенцію, котра допомагає розблокувати яку завгодно сигналізацію. Я тоді ще подумала: краще б щось корисне винайшов. Дистанційний пульт керування дитиною, наприклад. Але вголос не сказала.

— Чому? — здивувалась я.

— Не можу ж я бути розумнішою за свого чоловіка, — посміхнулася вона. — Отож. Придумав він, виходить, прилад, який генерує певне поле, що знеструмлює всі прилади в радіусі п'яти метрів. Якщо я правильно зрозуміла, звичайно. Загалом, будь-яка сигналізація в цьому полі тимчасово відмикається.

— Ну звичайно, адже вона від електрики працює, — я черговий раз була вражена талантами свого другого колишнього чоловіка. Таке придумати! Варто зауважити, що всі мої чоловіки були трохи не в собі. З самого початку я приваблювала до себе виключно дивні особистості, тому-то й страждала все життя. Усі вони були нестерпні в побуті та трішки геніальні. Узяти, хоча б, Жорика…

«Зупинись! — різко перервав мої міркування Здоровий Глузд. — Ти з Вікторією розмовляєш і Шурика шукаєш, а не аналізом помилок свого особистого життя займаєшся. Зосередься на розмові! Безліч важливої інформації спливає…»

Довелося підкоритися.

— Отож, — правила своєї Віка, — щоб випробувати цей прилад на практиці, Олександр не мав ані часу, ні можливості. Спробуй-но лишень дістати всі необхідні запчастини! Швидше за все, цей твій сусід-блондин, чи Хтось, чи той, із ким Олександр вимушено обіймався в кафе, ненароком провідали про можливість зробити такий прилад і запропонували свої послуги щодо діставання деталей, фінансування абощо. Крім того, Олександрові могли запудрити мізки ідеями давньої організації Дітей Дєточкіна. Ну, тієї, про яку тобі Ожигов розповідав.

— Не міг Шурик повірити таким казкам! — обурилась я. — Тут їжакові ясно, що викрадення автомобіля — це крадіжка, як не крути. Навіть якщо ти не тільки всі кошти від продажу краденого на дитбудинки переказуватимеш, а ще й свої туди докладатимеш — від цього злочин не перестане бути злочином.

— Їжакові, може, і ясно, а Олександр чомусь повірив. Може, адреналіну забажалося. А можливо, просто потрібні були гроші. І вони справді з'явилися, коли він почав займатися цією своєю додатковою роботою.

— Ага, а як же щодо перерахування тих грошей у дитбудинки? Де ж суворе дотримання правил дєточкінізму?

— Ну, не знаю, — дратуючись, Вікторія починала говорити надто швидко, — може, через те, що часи змінилися, Діти Дєточкіна тепер вважають справедливим залишати прибуток собі. Може, вони, як справжні професіонали, вирішили дотримуватися ідеї про розподіл праці. Мовляв, карати багатих — це так, це їхня справа. А ось допомагає бідним нехай хтось інший. Аби лишень вони встигли собі допомогти…

— Не розумію! — не вгавала я, — Шурик не міг піти на таке… Хоча…

І тут я раптом згадала перше прізвище зі списку жертв. «Виходить, усе-таки не тезка за прізвищем», — промайнуло в думках.

— Що? — Вікторія відчула наявність у мене нових думок.

— Річ у тім, що першою жертвою Дітей Дєточкіна був товариш Петров. Так?

— Ну?

— Прізвище розповсюджене, тому якось не взяла цього до уваги відразу. Бачиш, цей нинішній власник мережі бензозаправних станцій колись дуже негарно повівся стосовно однієї людини, — я згадала, як тяжко переживав мій другий колишній чоловік цю історію. — Шурик мав університетського друга, за сумісництвом — викладача та наукового керівника…

— Знаю цю історію, — втрутилась Вікторія, — Олександр розповідав. Один гад вирішив викупити собі комуналку, обманом і погрозами виселив законних мешканців, натомість нав'язав їм абсолютно непридатні для життя приміщення. Довгі та витратні судові розгляди нічого не дали. Гроші вже тоді вирішували все. Олександрів друг, я так розумію, людина вже «далеко за п'ятдесят», нарешті стомився чекати справедливості від держави та впокорився зі своїм новим становищем напівбомжа. Єдине — схотілося йому раптом того гада особисто навідати. Просто, щоб у вічі подивитися, просто, щоб у обличчя все висловити.

— Скінчилося бридкою сценою за участю охоронців Петрова, — закінчила я історію. — Шуриків викладач, якого буквально в потилицю виштовхали на вулицю, не зніс образи. Помер від серцевого нападу. Понад усе Шурик переживав, що дізнався про цю історію вже по смерті друга й нічим не міг допомогти. Гадаю, коли він побачив у списку потенційних жертв прізвище Петрова, то відразу й повірив ідеї про самосуд.

— От і я так думаю, — Вікторія повернулася до теми розмови. — Лише згодом, значно пізніше, Шурик запідозрив, що не все так гарно, як хотілося б. Почав збирати матеріали на жертв, переконався в їхній безневинності…

— Навіщо?

— Гадаю, хотів перервати ланцюг злочинів…

— І тут я наштовхнула його на думку, що можна відверто заявити про своє небажання брати участь у подальших справах групи… Ну хто мене тяг за язика? Може, Шурик зібраний матеріал до міліції відніс би.

— Навряд чи, — стомлено зітхнула Вікторія, — він не стукач. Тому й вирішив чесно попередити твоїх Когось із Блондином.

— А вони його схопили і…

— І тримають під охороною. Він геніальний винахідник, будь-яку шкоду йому завдавати невигідно.

— Загалом, ти маєш рацію.

Ми хором зітхнули по різні кінці дроту, обидві чудово розуміючи, що останні фрази були продиктовані палким бажанням дійти зручного нам висновку. Вікторія пообіцяла незабаром прибути й поклала трубку.

Усе це мені страшенно не подобалося. Понад усе бентежила неминуча участь у всій цій історії мого нинішнього благовірного. На жаль, я просто зобов'язана була попередити його про те, що Діти Дєточкіна зазіхають на авто його клієнта. Але як же це зробити, не відкриваючи своєї участі в розслідуванні? І потім, може, нам із Вікою все це лише здається. Може, її співробітник неправильно розтлумачив список? До речі, про співробітника…

Телефон у цій квартирі, схоже, був запеклим ворогом розумних міркувань: дзвонив, щойно я починала обмірковувати бодай щось тверезе та зважене.

— Так?

— А чого ти вже мого голосу не вдаєш? — жваво поцікавилась Віка. — Ідея твого телефонного перевтілення мені сподобалася.

— Забула, — чесно зізналась я, — ти своїми безперервними дзвінками не даєш мені зосередитися.

— У нас є ще новини.

Я насилу здолала бажання негайно покласти трубку.

— Говори!

— Не лякайся так. Усе гаразд. Просто телефоную, аби сказати, що хвоста твоєму сусідові вже приставили.

Не надто чемно я подякувала за таку гарну звістку, бо якраз настав час поділитися власними міркуваннями.

— Віко, в мене тут виникли недобрі передчуття…

— Ну? — до моїх передчуттів Вікторія завжди виявляла підвищений інтерес.

— Твій працівник… Ну, той, котрий наш список розтлумачував. Зваж, він теж, мабуть, второпав, про що йдеться, і тепер забагато знає…

— Про це я вже подбала, — досить різко мовила Вікторія.

— Ти що, вбила його? — вжахнулась я.

— Боже борони, — Вікторія навіть розсміялася, — як тобі язик повертається отак жартувати? Я йому просто запудрила мізки історією, буцімто знайшла цей список дорогою додому, і, мовляв, тепер віднесу копію до міліції… Ну і, звісно, що про це краще нікому не розповідати. Адже в нас країна така: якщо хтось довідається, що ти про цей список чував, можуть запідозрити в причетності до злочину. Доведи потім, що ти не верблюд. — Вікторія перевела подих. — Отже, в нас усе о'кей. Мій працівник мовчатиме, а твій сусід під наглядом.

Після цього повідомлення Вікторія нарешті поклала трубку. Я знову замислилась. Відверто кажучи, в причетність Артема до викрадення Шурика вірити не хотілося. Тимко, хоча й відзначався крайнім ступенем шкідливості, все-таки був непоганим хлопцем. Може, Вікторія помилилася? І потім, хто сказав, що Шурик не міг розмовляти з хлопцем про щось інше? Я підозрювала, що незабаром з'ясується цілковита безневинність Артема й Вікторія вболіватиме через марно витрачені трудові ресурси. Підозри ці мали суто інтуїтивний характер і базувалися лише на моїх особистих симпатіях до невгамовного сусіда, тому до уваги їх навряд чи варто було брати. Отже, що не крок, то мерзенніша вимальовувалася ситуація. Я, на жаль, цілком їй відповідала, поступово перетворюючись на безпринципного монстра. Шурика не вберегла, Жорикові про прийдешні неприємності поп-зірки не повідомляю… І ось тепер, наостанок, вплуталася у війну проти власного сусіда.

Але, з іншого боку, хто ж їм усім винен, адже вони тільки й роблять, що встряють у жахливі авантюри? Знали ж, мабуть, на що йшли.

Телефон Силенських був сьогодні рідкісно популярний.

— Алло? — цього разу я знову змінила тембр голосу. Нехай Вікторія порадіє.

— Добридень, мені потрібна Вікторія Силенська.

Серце моє скажено забилося. «О, це вже занадто! — швидко заторохтів хтось усередині. — До такого повороту я не готова. Вимкніть це кіно! Перемкніть канали, переверніть платівку! Зупиніть літак, я зійду!!!»

— Я слухаю, — голос тим часом чесно виконував покладену на нього Вікторією місію.

— Шановна Віко, хочу заспокоїти вас відносно Олександра. Ваш чоловік у нас.

Здавлений стогін, що мимохіть вирвався з моїх грудей, цілком натурально зобразив ступінь розпачу Вікторії.

— Не хвилюйтеся так, — лагідно провадив до болю знайомий голос співрозмовника, — з ним усе буде гаразд. Гадаю, за кілька днів, максимум за тиждень він повернеться додому.

Я затамувала подих.

— Передбачаючи ваші запитання, дещо поясню. Сашко, скажемо так, відпрацьовує борги. Не хвилюйтеся, він перебуває в чудових умовах. Сам, щоправда, зателефонувати не може, але тільки тому, що я не цілком йому довіряю. Раптом бовкне що зайве… Він у цьому профі… Нарешті останнє. Не хочу вас лякати. Але, якщо ви повідомите про його зникнення в міліцію чи ще куди-небудь, то чоловіка більше ніколи не побачите. Це я вам обіцяю. Запам'ятайте, невтручання органів або інших силових структур — запорука благополучного повернення Сашка додому. Ви все зрозуміли?

— Умгу, — придушено вичавила я.

— Ось і чудово. Не сумуйте, тиждень — це зовсім небагато. Зазвичай дружини навіть радіють відрядженням чоловіків. Воля усім на користь. Щоправда, не так давно довелось переконатися, що є й такі, котрі важко переживають розлуку. Кажуть: «Краще бути потрібним, аніж вільним». Уявляєте? Але їх, на жаль, меншість.

Я мовчала.

— Ну, гаразд, Вікторіє, завершимо розмову. До побачення.

«Що ж таке діється з цим світом?» — тільки й змогла прошепотіти я, кладучи трубку. Сумнівів не залишалось. Я ладна була заприсягтися чим завгодно, що розмовляла зараз зі своїм першим колишнім чоловіком, Робіним Вадимом Вікторовичем. Що більше з'ясовувалася ситуація навколо зникнення Шурика, то гірше почувалась я.