Цегляні острови

КОПИЛКА

Круглий Толик був невисокий на зріст і, щоб не сказати гірше, повненький. Стрижена під машинку голова дуже скидалася на волейбольний м’яч, до якого приліпили кирпатий, до всього цікавий ніс, приладнали бистрі очі і два чуткі відстовбурчені вуха. Діти любили його за доброту, за незлобивий, мирний характер.

Батьки Круглого Толика були геологи. Ще минулої осені вони поїхали в Казахстан, у пустиню, — шукати олово.

Толик просив: «Візьміть і мене…» Але батьки відповіли, що не можуть нічого вдіяти, бо живуть у важких умовах. І ось цього літа, коли майже все населення двору роз’їхалося по дачах і піонерських таборах, батьки все-таки забрали його до себе в пустиню і правильно зробили, тому що з Толиком трапилася велика біда.

Біда почала підкрадатися відтоді, як у домі з’явилася тітка Рая. Тітка Рая — старша сестра Толиного батька; воно як не кажи, а залишати хлопчика самого — рисковане діло.

Батьки поїхали. Тітка Рая одразу ж завела в домі свої порядки. Вона позастеляла скрізь вишиті серветки, навіть попришпилювала їх до стін, розмістила на книжкових полицях фарфорові цяцьки, яких навезла із собою силу-силенну. На письмовий стіл, де Толик робив уроки, тітка поставила здоровенного товстобокого собаку з прорізом на спині.

— Навіщо мені таке опудало? — відсунув Толик собаку.

Тітка Рая обурилась.

— Як тобі не соромно? Я прикрасила кімнати художніми виробами, а ти невдоволений. На що була схожа квартира?.. Сарай! Ніякого затишку!..

— Я не про затишок кажу… Я про собаку, ось про цього. — Толик ткнув пером у блискучий собачий бік.

— Що ти робиш? — Тітка зблідла… — Це англійський фаянс!.. — Вона беззвучно поворушила губами, потім показала на проріз гострим, як олівець, пальцем.

— Ти ж сюди можеш складати свої гроші… А якщо ти добре вчитимешся і слухатимеш мене, я теж опускатиму монетки у твою копилку. — На тітчиних губах знову з’явився постійний синюватий відтінок, вона навіть ледь-ледь усміхнулася. — Як наповниться копилка, купиш собі яку-небудь хорошу річ. Копилка дуже організує дітей.

Тітка Рая повагом пішла на кухню варити обід, і обличчя в неї було таке урочисте, ніби вона прочитала лекцію в університеті. Толик, насупившись, довго пихтів, рухав йоржиком на голові, нарешті пофарбував собачий ніс фіолетовим чорнилом. А надворі поскаржився своїм приятелям:

— Собаку якогось на стіл мені поставила… Потвору.

— Ну й хай стоїть, чого сваритися з тіткою через собаку, — порадив розсудливий Мишко. — А годує вона тебе як?

— Годує добре, смачно, — визнав Толик.

— Не б’є?

— Ні.

Хлоп’ята вирішили, що з такою тіткою можна жиги. А якщо з нею сваритися, то, чого доброго, і батькам напише.

Тітка серйозно взялася виховувати «бідного хлопчика». Вона перевіряла в нього вуха, чи помиті. Примушувала підв’язувати серветку за обідом. Не дозволяла класти лікті на стіл і свистати. З дим би Толик примирився. Але тітка заборонила йому голосно співати, бігати по коридору і, що було най-ганебніше, чіпляла йому до коміра білий шовковий бант. Толик, ідучи гуляти, ще на сходах знімав його і ховав у кишеню. Тітка заборонила Толикові говорити: «Мишко, Кешка».

Щодня тітка перевіряла його щоденник. Толик учився ділком пристойно. Двійок у нього ніколи не було, трійки інколи траплялися. Зате тітка Рая за кожну хорошу оцінку опускала в копилку гривеники: за четвірку — один, за п’ятірку — два. Робила вона це важно, смакуючи. Повільно випускала монетки з пальців і прислухалася до звуків, що виникали в глибині фаянсової потвори. А коли Толик приніс табель за першу чверть, тітка підняла копилку і потрясла нею біля Толикового вуха. В животі у собаки глухо задзвеніли гривеники. Тітка багатозначно всміхнулася і поставила собаку на місце. Толик почекав, коли тітка вийшла на кухню, і заходився шпортатись у своєму столі, в кишенях, навіть у старому татковому пальті, яке висіло на вішалці в коридорі. Він розшукав кілька мідяків, трохи срібла, паперовий карбованець і запхнув усі ці гроші в копилку. Підняв її і потрусив, як тітка, біля вуха. Йому здалося, що монети дзвякнули трохи веселіше і гучніше.

— Карбованців зо два, мабуть. Усіх дітей в кіно повести можна. Тьотю Раю! — закричав він. — Тьотю Раю!..

Тітка Рая стала на дверях, тримаючи перед собою запорошені борошном руки.

— Тьотю Раю, пора вже її розбивати… Гроші діставати…

Брови у тітки Раї полізли вгору, а куточки губ — униз.

— Тобто як це пора?

Толик не хотів говорити, що він поведе всіх дітей у кіно. Він подумав хвилинку і сказав:

— Я куплю кирзову покришку… для футбола.

Тітка скривила губи.

— І звідки у дитини може бути фантазія!.. Покришку!.. Якісь дикі бажання… Копилку ми розіб’ємо урочисто, коли вона вщерть наповниться. У ній буде карбованців з двадцять або тридцять. Що можна купити на такі гроші?

— Рушницю! — випалив Толик.

— Можна й рушницю, — погодилася тітка. — Можна, але не треба. Ти ще малий, і рушниця тобі ні до чого… Хороший фотоапарат, наприклад…

Про це варто було подумати. Фотоапарат — штука безумовно корисна: можна всіх дітлахів у дворі сфотографувати…

Толик вирішив складати гроші.

Крім сніданків, бутербродів, загорнутих у вощаний папір, тітка щодня давала Толикові по гривенику на молоко. Толик чесно ходив у їдальню і випивав склянку молока за шість копійок, а на решту купував цукерки. Одного разу Толик загулявся на великій перерві і забув про молоко. А коли згадав, то вже час було йти додому.

Цього дня його заощадження збільшилися одразу на один гривеник. Толик укинув цей гривеник в копилку, і раптом йому сяйнула блискуча думка: можна прожити й без молока. Зате ж грошики будуть!

Тепер Толик щодня крадькома, коли тітка не бачила, кидав гривеники у свою копилку… Він навіть вулицею став ходити, опустивши голову. Буває ж таке: знаходять люди гроші. Он Мишко одного разу цілий карбованець знайшов. Тоді всі так наїлися м’ятних цукерок — аж язик заболів і щоки всередині мов пооблазили.

Толик і вчитися став краще, аби тітка більше кидала в копилку своїх гривеників.

Нічого поганого немає в тому, що людина чесно збирає гроші на фотоапарат. Хлоп’ятам навіть сподобалася Толикова вигадка. Правда, Мишко нарікав, що Толик бере від тітки гроші за добрі оцінки.

— Ти гляди, не дуже там перевиховуйся… А то будеш гога з бантом.

Після Жовтневих свят, коли на вулиці випав перший міцний сніжок, Кешка покликав Толика за ріг до лоточниці купити конфету. Кешка довго вибирав, ковтаючи слинку.

— Купи ось цю, з білим ведмедиком, — підштовхував його Толик — Вона, дивись, яка велика, з чистого шоколаду.

Кешка купив конфету, накреслив нігтем посередині рисочку. Половину відкусив сам, половину дав Толикові.

— З вафлями, — шепотів Толик. — От якби щодня такі!..

Кешка мовчав, боячись, щоб не випала з рота якась краплинка розталого шоколаду; нарешті він облизав перемазані солодкі пальці.

— Ну, купляй тепер ти.

Толик проковтнув солодку слину, підійшов до лоточниці. Під склом лежали різні конфети: і товсті, і тонкі, і шоколадні, і леденцеві. Толик вибрав найдорожчу, з півнем на фантику, сміливо добув з кишені срібну монету, та коли подав її продавщиці, груди щось здавило, і він ледь чутно промимрив:

— Мені оцю…. за дві копійки.

Кешка подивився на Толика спідлоба, розгублено і здивовано. Потім зітхнув і, нічого не сказавши, пішов у підворіття.

Вдома Толик згорнув з паперу трубку, приплющив її на кінці і подув. Трубка загуділа. «О, винахід!.. Треба хлопцям показати!..» Толик вискочив на подвір’я, повештався біля дров’яних стосів. Але, крім Людмилки та найменшої дітвори, нікого тут не було.

— Людмилко, поглянь, що я винайшов!.. — Толик сунув трубку в рот і загудів. — Здорово?.. Сидів-сидів і винайшов.

Людмилка подивилася на трубку, попросила погудіти, а потім сказала:

— Давай, Только, мінятися. Ти мені трубку, а я тобі якусь іншу річ. — Людмилка витягла з кишені поламане точилко, зубочистку, кусок синього скла і одну копійку з діркою.

Толик оглянув розкладені на Людмилчиній долоні багатства. Узяв копійку.

— Вважай, що ти у мене купила.

Людмилка кивнула.

Толик віддав Людмилці трубку і побіг додому. Дома він нарізав цупкого паперу і почав крутити на олівці трубки. Одні він робив тонкі, інші трохи грубші. Одні гуділи басом, інші тонко, як миша. Толик накрутив трубок повну коробку з-під ботинок і вийшов надвір.

— Найновіший винахід!.. Музичні флейти!..

Маленькі дітваки оточили Толика.

— По копійці, братва… Ви мені копійку, а я вам трубку… Дешево. Даром віддаю…

Малюки заходилися нишпорити в кишенях. Пропонували Толикові поламані брошки, деталі заводних іграшок, формочки для піску. Толик не брав. В одного хлоп’яти знайшовся в кишені п’ятачок і дві копійки.

— Скільки на ці гроші? — спитав він.

Толик діловито відлічив йому сім штук.

Хлопчак засунув у рота зразу кілька трубок. Інші діти помчали додому по копійки, і незабаром Толик жваво торгував, розхвалював свій товар, пояснював, як ним користуватися.

Торгівлю було припинено, коли в Толика залишилося всього-на-всього три трубки. До стосу підійшли Мишко з Кешкою.

— Мишку, гляди, що я винайшов!.. — загукав Толик, відштовхнувши покупця в червоному башлику. — Поглянь, сидів-сидів і винайшов…

— Винахідник! У малюків копійки видурюєш, жаба!.. — Мишко войовничо сплюнув Толикові під ноги. — Ми з Кешкою все бачили з парадного… Куркуль ти! Капіталіст! Буржуйська морда!

Мишко з Кешкою гордо відвернулися і пішли геть. А Толик, задихаючись від образи, побіг додому.

— Завидно, що я винайшов… — Толик несамовито накручував папір на олівець, намазував шви гуміарабіком. — Завидно, що я апарат купую. А ще товариші…— Спохвату він попадав забрудненими пальцями в рот. Язик йому щипало від клею. Очі щеміли. — Стривайте, стривайте… ще попросите апарата…

Коли Толик знову вийшов з повною коробкою трубок, увесь двір гудів. На колоді біля дров сиділи Мишко з Кешкою і сміялися.

— Ану, підходь!.. Найновішии винахід круглого Тольки — музична флейта!.. Беріть безплатно!.. Ану, кому?

Мишко й Кешка виймали із зошита кольорові аркуші і спритно скручували трубки. Вони віддавали їх малятам замість тих, що розкисли.

— Ану, підходь!..

— Ви не маєте права, — запротестував Толик. — Це мій винахід.

— А ми й не кажемо, що наш, — відповів Мишко й закричав ще гучніше — Найновіший винахід великого винахідника — Тольки Круглого!.. Музична флейта! Безплатно!..

Толик побіг додому, кинув усі свої трубки в грубу і підпалив їх.

«Хай, — думав він, дивлячись на вогонь, — я їм ще відплачу. Вони ще пострибають».

І така нагода незабаром трапилася.

Толик повертався зі школи і побачив Мишка. Мишко витягував з підвалу цілий мішок старої шпалери. Поруч стояв Кешка і допитувався:

— Що це, Мишку?..

— Утильсировина. Ти поможи, Кешко, добре?.. У нас в школі папір збирають, і пляшечки, і брухт.

— Це ж навіщо? — Кешка заглянув у мішок, ніби він зроду не бачив старої шпалери.

— Дивак ти смішний! Це ж державі, розумієш, допомога… Утильсировина. Така дуже важлива сировина… Із старого паперу можна зробити новий і не треба дерева спилювати. А пляшки варто лише добре помити і все — знову наливай у них парфуми й ліки… А з брухту навіть трактор можна справжній зробити. Ну то як?.. Допоможеш?..

— Добре, — погодився Кешка. — І для мого класу буде… Пішли збирати!..

— Завтра почнемо.

У школі, де вчився Толик, теж збирали папір і пляшечки. Деякі учні з їхнього класу вже принесли утильсировину, а Толик весь час відкладав. Але ж тепер!

Він помчав додому, знайшов старий кошик.

«А дзуськи… Я перший усі пляшки і весь папір у будинку позбираю… Ви у мене побігаєте по сходах…»

Толик похапцем проковтнув суп і макарони із сосисками, збрехав тітці, що поспішає до школи в справах і що він скоро прийде.

На шостому поверсі на сходах було світліше, ніж унизу. Стіни будинків не заступали неба.

Толик оглянувся і боязко натиснув кнопку дзвінка.

Двері відчинила літня жінка у фартусі.

— Що тобі, хлопчику?..

— Папір і флакончики у вас є?

Жінка здивовано нахилила голову, ніби не почула.

— Це для держави треба. Сировина, розумієте?.. Зараз школи збирають.

Жінка посміхнулася.

— Піду подивлюся, — може й знайдеться що-небудь. — Вона причинила двері. А Толик уже дзвонив у другу квартиру.

— Папір і флакончики є?.. Державі допомога… Цінна сировина для промисловості…

Він одразу помітив, що слова «на допомогу державі» чудово діють на людей. Всі починають усміхатися, хвалять його і несуть різні пляшки, папір, старі свічники, лампи, тарілки, каструлі, зім’яту, позеленілу, але дуже цінну для промисловості мідь,

Толик бігав зі сходів на сходи. Він уже двічі побував дома, розвантажував на кухні кошик. Добре, що тітка Рая пішла в магазин, а то, гляди, ще примусила б усе викинути. Толик милувався запорошеною купою, бубонів:

— Ого, скільки в мене утильсировини!.. Мишко лусне від заздрості.— і мчав по нову здобич.

Двері однієї з квартир йому відчинив молодий хлопець у в’язаній безрукавці, із сіткою на голові. Очі в хлопця були маленькі, трохи зіщулені і з якоюсь прихованою посмішкою. Вислухавши Толикові пояснення, хлопець запитав, здивовано підвівши брови:

— Ти що, справді все добро у школу понесеш?

— Ага, — кивнув Толик.

Очі в хлопця ще більше зіщулились.

— Справді?

Толик хтозна-чому раптом почав червоніти.

— Зрозуміло, — сказав хлопець протягом і засміявся. — Правильно, пацан, так і роби. З папером не возися, таскай його до школи — копійки коштує. А ось флакони і мідяшка — гроші. І державі користь, і тобі добре, і школа задоволена буде… — хлопець підморгнув і зачинив двері.

Толик поставив кошик на східець, почухав потилицю: «Оце голова!»

Обходити будинок Толик закінчив пізно ввечері. Дома розібрав здобич, порозкладав на купки; папір зв’язав мотузкою; флакони помив. Мідь поскладав у старий, ще дитсадівський мішок з-під калош.

Наступного дня Толик відніс папір у школу й одразу ж після занять пішов здавати пляшечки та мідь: великі пляшки — у продуктовий магазин, маленькі — в аптеку. Мішок з міддю потаскав на берег річки. Там стояв ларьок утильника.

Навколо голубого фанерного будиночка було навалено рогожані мішки з кістками, папір і ганчір’я. Липко тхнуло чимось кислим.

Утильник зважив мідь на ржавих вагах і такими ржавими гирями, неначе вони років чотири пролежали на звалищі. Толик сумно подумав, що й гроші, мабуть, утильник теж видасть йому ржаві.

— П’ятдесят копійок, — коротко визначив старий утильник.

Толик засперечався. Але в старого було таке байдуже обличчя і такий нудний голос, що Толикові аж моторошно стало. Він забрав гроші і, лаючи в душі утильника старим шкарбаном і обдиралом, побіг додому. У кишені куртки, яку він застебнув булавкою, стовбурчилися три карбованці п’ятдесят копійок. Що ближче підходив Толик додому, то настрій у нього кращав. Йому стало зовсім весело, коли він зайшов на подвір’я. Біля стосу дров Мишко з Кешкою розгортали здоровезний мішок. Вони витрусили з нього тріски, тирсу й пішли на сходи, навіть не глянувши на Толика,

«Ідіть, ідіть, голубчики… Дулю вам, а не сировину»… — Толикові дуже хотілося побачити, який вигляд вони матимуть, коли повернуться, піймавши облизня.

Хлопці вискочили з парадного буквально через три хвилини і рушили прямісінько до нього.

— Ти вже й тут встиг? — люто спитав Мишко.

Толик скорчив наївне обличчя.

— Не викрутишся, нам Людмилка сказала. І ще одна тітка…

Толик боявся, що Мишко вперіщить його зараз кулаком. Але Мишко тільки зубами скрегонув.

— Що там з жабою розмовляти!.. Пішли, Кешко, в сусідній будинок.

Толик спохватився, — чого стояти, треба й собі бігти до сусідніх будинків; там, либонь, теж пляшки є. Він кинувся було з двору, але в цю мить хтось його покликав:

— Слухай, активісте!..

Толик обернувся. Неподалік стояв учорашній хлопець у пальто наопашки.

— Хочеш сріблон мати?..

— Який сріблон?..

— Ну, гривеник…

— Хочу, а що треба робити?

— Збігай у кіоск по цигарки. Скажеш, Владик просить.

Толик узяв п’ятдесят копійок, які дав хлопець, і помчав за ріг до тютюнового кіоска. Інвалід, що торгував цигарками, спочатку нізащо не хотів давати, та коли Толик сказав, що він од Владика, продавець ткнув йому «Беломорканал» і коробку сірників. Назад Толик біг на останній швидкості. В одній руці він міцно стискав цигарки, у другій — здачу — двадцять вісім копійок. Хлопець забрав цигарки, сказав «молодчина» і віддав Толикові всю здачу.

— Бери, шкет, та шануй мою добрість.

Вдома Толик перелічив увесь сьогоднішній прибуток і обережно, підправляючи пером, запхнув карбованці у вузький проріз копилки, покидав дрібні монети.

Щодня, зробивши уроки, щоб тітка йому не дорікала, Толик брав кошика і вирушав до сусідніх будинків по мідь та пляшечки. Папір Толик, як і раніше, носив до школи. Про нього навіть у класній газеті написали. Навіть картинку намалювали. На великій купі паперу стоїть Толик і тримає в руці пачку зошитів. Унизу напис: «З паперу, який зібрав Толик Смирнов, можна виготовити зошити для всього класу».

Кілька днів Толик крутився біля газети; йому було приємно, коли питали: «Де ти стільки паперу береш?..»

Мишко і Кешка не розмовляли з Толиком. Вони його просто не помічали. Останнім часом лише один раз вони повернули голови в його бік, подивилися на нього. Та ще й як подивилися!.. Він одержував від утильника гроші за дірявий латунний таз, а вони, мокрі, перемазані іржею, видовбували з криги залізне ліжко, старе, погнуте, що пролежало тут, мабуть, від самої блокади.

Толика в цей день охопила туга.

В кімнаті над диваном висіла картина, навіть не картина, а, як казав батько, етюд дуже знаменитого художника Авілова. На полотні був намальований стрілець-кіннотник. Власне, і. коня тай усього не було, лише велика розлютована голова, з рота піна, ніздрі роздуті… А стрілець підніс до очей руку в шкіряній рукавиці, натягнув повіддя, і нічого йому не страшно. І обличчя в нього веселе, відверте, сміливе. Тато віддав за неї всю Зарплату І довго не зважувався сказати про це матері. Він зітхав і підморгував Толикові,-мовляв, перепаде нам з тобою. Мати не лаялась. Повісили картину на видному місці, над диваном… Майже місяць їли вони саму картоплю з олією. Стрілець на картині сміявся, і вони сміялися, дивлячись на нього.

А тітка Рая відверто зненавиділа стрільця.

— Ця мазанина мене дратує,— кривилася вона. — Мистецтво повинно заспокоювати, милувати зір. Як можна жити, коли в тебе за спиною хтось шкірить зуби?..

Був час, коли Толик навіть хотів зняти картину, щоб догодити тітці. Зараз він сидів за столом, дивився на веселого стрільця і думав: «Всі від мене відцуралися, всі друзі. А хіба я щось погане зробив — на апарат складаю». Вершник стримував свого шаленого коня, в очах у нього палахкотіли буйна відчайдушність і глум. «А якби я картину зняв, від мене батьки теж відвернулися б», — подумав Толик. Йому стало зовсім тужно.

Хлопець, якому Толик бігав по цигарки, часто зупиняв його у дворі, питався:

— Ну, активісте, як?.. Живеш?

Толик чомусь квапився посміхнутись.

— Ага… Живу…

— Ну, живи… Злітай-но мені по ковбасу. За роботу, як водиться, — здача.

Толик бігав. Хлопець давав йому гривеники. А якось Толик заробив у нього одразу цілий карбованець. Трапилося це просто. Хлопець, як звичайно, посміхаючись, запропонував:

— Слухай, активісте, злітай до цирку. Там до тебе чоловік підійде. Ось віддаси йому пакет. Це дуже важливий пакет, а мені, розумієш, ніколи. На відповідальну нараду поспішаю. За роботу — карбованець. Ясно?.. — Хлопець витягнув з кишені карбованець, простягнув його Толикові.—Командировочні на дорогу.

— Добре, дядечку, я миттю.

— Не називай мене «дядечко»… Хіба ми не приятелі? Зви просто: Владик.

Толик зашарівся від утіхи. Похапцем сунув м’який пакет під пахву і помчав до трамвайної зупинки. Він міцно тримав пакет, боявся, щоб не загубити його.

Біля цирку Толика охопила тривога. Перед фотовітринами юрмилося багато людей. З трамваїв раз у раз виходили пасажири. Двірники згрібали брудний сніг у купи. «Кому ж віддати?..» Толик розгублено тинявся коло яскраво освітленого під’їзду. Раптом до нього підійшов високий чоловік у сірій смушевій шапці.

— Що Владик велів передати для мене? — запитав він, привітно всміхаючись.

— Оцей пакет, — відповів Толик і злякався. А раптом це не той чоловік! Він міцніше притиснув до себе пакет, пролепетав — А може, це зовсім не вам?..

— Мені,— засміявся чоловік. — Ти мені — пакет, а я тобі— карбованець. Так?..

— Так, — відповів Толик і побурячів.

Чоловік витяг з кишені карбованець.

— Піди в кіно, купи собі чогось смачного. А зараз їдь додому.

Чоловік балакав зовсім по-домашньому, немов рідний дядько. Навіть у трамвай посадив і помахав рукою на прощання.

— Вдадикові привіт передай!..

— Передам, — виглянув з площадки Толик. «Хороший дядечко, — подумав він, — певно, артист який-небудь».

Владика Толик зустрів у підворітті.

— О, активіст!.. Бач, як добре вийшло: повертаюся з наради, і ти вже тут. Передав?..

Толик поквапливо закивав головою.

— Ага… Смушева шапка… Хороший такий дядечко… І карбованця мені дав.

— Аякже!.. Працю треба винагороджувати.

Толик ще кілька разів їздив за дорученням Владика у різні райони міста. Передавав пакунки, записки. Привозив Владиковї теж пакунки і записки.

Копилка наповнювалася швидко. Тітка, як і раніше, опускала в неї гривеники за хороші оцінки; крім того, вона стала преміювати Толика і за хорошу поведінку. Всі молочні гроші теж потрапляли в темне собаче нутро.

Напередодні Нового року Владик запросив Толика до себе. Він помітно нервував, рився у шафі, писав щось дуже квапливо й сердито на столику з кривими ніжками.

— Хочеш трояк заробити? — спитав він раптом Толика, що присів на стілець. І одразу ж відповів сам: — Звичайно, хочеш… На ось, збігай до того, в смушевій шапці. Три карбованці… Ясно?.. — Він тицьнув Толикові в руки пакунок, загорнутий в цупкий папір, і записку… — Це важливі зразки. Одна нога тут, друга — там…

— Я тільки портфель однесу.

— Негайно треба… Катай з портфелем. Щодуху мчи!..

Владик назвав вулицю біля цирку і підштовхнув Толика до дверей.

Толик кулею вискочив у двір. У підворітті налетів на Мишка й Кешку, ловко перестрибнув через підставлену ногу і помчав до трамвайної зупинки.

— Утиль побіг здавати, хапуга!.. — Мишко раптом зірвався з місця. — Давай однімемо, щоб не задавався?!

Приятелі дружно затупали слідом за Толиком.

Толик біг не оглядаючись і лише у сквері помітив, що за

ним женуться. Та було вже пізно. Мишко з розгону штовхнув Толика кулаком у спину. Пакунок м’яко впав на асфальт… Кешка підкинув його ногою. Папір тріснув, і на чистий, ледь помокрілий сніг випали чотири димчасті шкурки. Хлопчаки сторопіли.

Хутро на шкурках вилискувало, як шовк, переливалося м’якими хвилями…

— Кажи, де вкрав? — учепився в Толика Мишко.

— Мені Владик дав, — злякано запхинькав Толик.

— Брешеш, гога нещасний!..

Біля дітей поставали перехожі. Сива моторна бабуся підійшла зовсім близько і докірливо погрозила Мишкові:

— Ось я тебе, розбійнику!.. І не соромно маленьких бити? А ще піонерський галстук носиш!..

Мишко хотів огризнутися, але над його вухом пролунав суворий бас:

— Це що тут у вас діється?..

Мишків комір опинився у сильній руці.

Він скосив очі: міліціонер…

Міліціонер оглянув дітей і схопив вільною рукою Кешку. Шкурки Кешка вже підняв; вони в нього були накручені на руках, як жіноча муфта.

— Дядечку, це мої шкурки… Мені Владик дав… і записку ось… — залопотів Толик.

Міліціонер міцніше затиснув дитячі коміри і коротко наказав:

— Ідіть за мною!..

Мишко примудрився вхопити Толика за рукав.

— Спробуй тільки втекти, гога нещасний… жаба… Я тобі…

Але Толик і не думав тікати; він покірливо дріботів поруч з Мишком.

У відділенні міліції в кімнаті для чергових тхнуло карболкою і помитою підлогою. Не зважившись сісти на стільці, хлоп’ята примостилися на підлозі біля батареї парового опалення.

Толик знову запхинькав.

— Реви… Ще не так заревеш!.. — Мишко вдарив себе по лобі.— Я знаю. Цей гога злигався з браконьєрами або контрабандистами. Я читав, буває таке…

Кешка посунувся ближче, зацікавлено глянув на Толика.

— Правда, злигався?

Толик запхикав ще голосніше.

— Перестань, — сказав Мишко. — Треба було раніше думати. Одним словом, капець тобі тепер.

У дверях з’явився міліціонер.

— Заходьте!

Діти зайшли до світлого просторого кабінету. Край вікна стояв високий дебелий майор міліції. Шкурки лежали на письмовому столі. Офіцер дивився на хлоп’ят і мовчав.

— Товаришу начальник, — вийшов наперед Мишко. — Він не гад. Він просто заплутався. Він до грошей став жадібний.

— Хто заплутався? — суворо запитав майор.

— Як хто?.. Ось, гога з бантом… — Мишко штовхнув Толика до столу.

Майор підійшов ближче і тепер дивився на Толика зверху, здоровенний і похмурий.

— Ну що ж, Гога… Розкажи, звідки в тебе видра. Оці шкурки.

Толик переступав з ноги на ногу. Йому хотілось учепитися за Мишків рукав. Але Мишко дивився як чужий. Толик зробив два непевних кроки і вчепився за стіл.

— Я… Я не крав… Це Владик попросив одвезти пакунок до того. До смушевої шапки… А ось вони напали…

Майор наморщив лоба, кивнув Мишкові й Кешці.

— Посидьте в кімнаті чергових.

Сидіти довелося довго. Нарешті з кабінету вийшов майор.

— Мовчати вмієте?

— Як риба!

— Тоді так… Де були, що робили — нікому. Ясно?..

— А з Толиком що буде? — спитав Кешка. — Невже його…

— Та якщо хочете, ми його у дворі на сто процентів відлупцюємо. Він же зовсім не гад якийсь… — промовив басом Мишко. — Та ми йому!..

Майор насупився.

— Ми ж домовились?

— Домовились.

— Все!.. Біжіть додому.

Через кілька хвилин хлопці сиділи на своєму улюбленому місці, на колоді між стосами дров, мовчали і думали.

А Толик тим часом крокував до цирку, притискуючи до свого боку м’який пакет, загорнутий в сірий цупкий папір.

Він часто озирався, дивився на номери будинків. Нарешті зупинився біля одного старого, з облупленим фасадом, зайшов у підворіття. Майже водночас до будинку підкотила чорна «Победа»…

Номери квартир постиралися, і, вдивляючись у них, Толик повільно піднімався сходами. Нарешті він знайшов двері, оббиті білою медичною клейонкою, і, ставши навшпиньки, подзвонив.

Двері несподівано відчинилися. На площадку ступив чоловік у пантофлях і товстій вовняній куртці.

— Ти чого тут?..

Толик поквапливо проковтнув слину.

— Я — Мене Владик прислав… Оце вам… І записка.

Чоловік узяв записку, швидко пробіг її очима, насупився і майже вирвав пакет з Толикових рук.

— Ти чого такий?.. Розквашений… Може, трапилося що?..

Всередині у Толика все похололо.

— Ні… У мене голова болить. Я відмовлявся, а Владик каже, терміново… От я й поїхав.

— Ітимеш біля аптеки, купи пірамідону. — Чоловік дістав з кишені три гривеники, дав їх Толикові і пестливо провів долонею по хлопцевій щоці.

«Он він який хитрий! думав Толик, спускаючись униз сходами. — Добрим прикидається… Недарма майор казав, що це досвідчений і обережний спекулянт».

На площадці першого поверху мимо Толика пройшли чотири чоловіки. Він одступив, пропускаючи їх нагору.

Через усякі знегоди і переживання Толик занедбав уроки і його тепер частенько залишали в школі надолужувати пропущене. Тітка дорікала, розпитувала, чи не захворів він. То лик уперто мовчав.

Одного разу, коли він пізно повертався із школи, його ще у підворітті зустріли Мишко з Кешкою.

— Только… До тебе майор щойно приходив. Хотів тебе бачити, — один перед одним доповідали вони. — Казав зайти до нього. Ось папірець залишив, щоб тебе пропустили.

Толик поклав папірець у кишеню й, опустивши голову, поплентався додому. За кілька хвилин Толик знову вийшов надвір. Він щось ніс, зав’язане в материну хустку.

Толик розв’язав хустку в просторому кабінеті майора і поставив на стіл великого фаянсового собаку з дурнуватими блискучими очима.

— А це що за фігура? — спитав майор. — Навіщо ти її сюди притаскав?..

— Речовий доказ, — буркнув Толик. — Там гроші, які вони мені давали.

Майор похитав головою.

— І не жаль?.. Адже там у тебе і за утиль, — він усміхнувся, примружив око. — І за хороші оцінки…

Толик зашарівся.

— Звідки ви знаєте?..

— Ми все про тебе знаємо. — Майор постукав по собаці олівцем. — Англійський фаянс. Перепаде тобі від тітки!

— Перепаде, — погодився Толик. — А я все одно назад не візьму.