Мало не щодня в житті людей трапляються незвичайні події — то в одного, то в другого. Хіба міг Кешка подумати, що залишиться у квартирі сам, без сусідів? А так вийшло. Василь Михайлович — шофер — поїхав на Ангару. Тітка Люся одержала велику кімнату від свого заводу.
Прийшли кербуд і двірничка, опечатали порожнє житло. Немає тепер у Кешки сусідів, лише сургучні печатки сумно теліпаються на дверях. Може Кешка не тільки морський, а який завгодно бій влаштувати. В перші дні вони з Мишком так і робили. Чого тільки не витворяли! Раніше за такі діла тітка Люся тиждень проходу не давала. А зараз кричи скільки злізе, перекидайся, на голові ходи. Але ж дивне створіння — людина… Квартира порожня: грайся, співай. Так ні, не хочуть, до Мишка йдуть. Кешка зовсім від дому одбився. Прибіжить перед маминим приходом і знову за двері — аж до вечора.
Одного разу, коли Кешка обідав на кухні, сьорбав нашвидку холодний суп із каструлі, до квартири зайшли кербуд, двірничка, а з ними кругла бабуся з білявим дівчиськом.
— Ось вам ключі,— сказав кербуд, зриваючи печатки з обох кімнат. — Живіть. Сусіди у вас хороші, мирні. Кімнати теж хороші. — Він сам відчинив двері, показав бабусі і дівчинці обої, стелі і тільки після цього віддав ключі. — Розташовуйтесь, майно привозьте. Якщо, скажімо, машина потрібна і вантажники, то в нашому будинку склад міститься, у них машинку не трудно роздобути. Я поклопочуся.
— Спасибі,— вклонилась бабуся. А дівчинка почала креслити ногою по підлозі, немов розмічала щось.
Всього цього з кухні, звичайно, не побачиш. Кешка вийшов у коридор, притиснув каструлю міцніше до живота і хлебтав ложку за ложкою, спостерігаючи. Адже повинен він з новачками познайомитися. Кербуд і двірничка пішли.
— Ой бабуню, дивись! — раптом скрикнула дівчинка. — Хто це?
— Людина, хто ж… — відповів Кешка. — Що, людей не бачила?
— Ти в цій квартирі живеш, хлопчику? — поцікавилась бабуся.
— Живу.
Бабуся хотіла ще про щось запитати, але дівчинка підштовхнула її в бік і засміялася.
— Глянь, як він їсть. Прямо з каструлі…
— Ну і їм, — сказав Кешка. — Так смачніше; либонь, не пробувала?
Він зачерпнув повну ложку гущі і, голосно плямкаючи, пішов на кухню. Для більшої ваги він, окрім усього, стукав по дну каструлі пальцями, як у бубон.
— Мамо, у нас тепер нові жильці,— повідомив він матері за вечерею. — Дівча одне і з нею бабуся.
Наступного дня нові жильці переїхали в квартиру. Вантажники носили громіздкі речі — шафи, столи, диван, піаніно, багато ящиків та різних клунків.
Кешка тинявся в коридорі, посвистував, штурхав клунки ботинком. Він охоче допоміг би, але дівчисько крутилося, як заводне, всюди встигало, командувало:
— Шафу тут поставте. Диван — тут. А сюди тумбочку для телевізора. Тут книжкові шафи.
Бабуся сиділа на підвіконні в кімнаті і лише інколи поправляла.
— Не сюди, Анночко, тут крісло.
Кешку дівчинка не помічала. Тільки один раз вона звернулася до нього, та й то образливо.
— Як вештатися без діла, то краще допоможи. Бабуня хвора, а я сама не можу… — Треба було присунути щільніше до стінки туалет із світлого дерева з високим овальним дзеркалом.
— Не можеш, то й носа не задирай, — зухвало відповів Кешка. Він вхопився за дзеркало. — Давай!.. Рраз!.. Ну, ще… Ррраз!..
Дівчинка зневажливо подивилася на нього. А коли дзеркало стояло вже на місці, буркнула так, щоб почув тільки один Кешка:
— Дикун.
— Барракуда[1], — огризнувся у відповідь Кешка.
Ось так і почали складатися Кещині стосунки з дівчинкою Анночкою.
Увечері мама теж познайомилася з новими сусідами. Вони довго стояли в кухні з бабусею. Мама розповідала про себе, про свою роботу, про Кешку.
— Здичавів він у мене. Я на роботі цілий день…
— Так, так, — кивала бабуся. — Я так само свого ростила. Батько продкомісаром був. У Середній Азії загинув…
Тепер розповідала бабуся, а мама кивала.
Дівчинка поводилась з великою гідністю, як доросла.
Якщо є на світі чаплі з короткою шиєю, то це дівча нагадувало Кешці саме таку птицю. Вона любила, зачепивши ногу за ногу і нахиливши голову, скоса поглядати на Кешку. Подивиться, подивиться і скаже шо-небудь розумне, як-от:
— Давай я на тебе культурно впливатиму.
— Спробуй тільки.
— Причешися; непристойно ходити патлатому.
— А тобі яке діло?
— Ненормальний…
— Барракуда!
Одного разу дівчинка сказала Кешці:
— Ти такий невихований дикун через те, що в тебе батька немає.
— А в тебе хіба є?
— У мене є. Мій тато на Півночі, він там важливе родовище розвідує.
Кешка нічого на це не відповів, одягнувся і пішов на вулицю. Кепсько було у нього на душі. Раніше йому ніхто такого не казав. Колись давно, ще зовсім маленький, Кешка спитав у матері про батька. Вона збентежилась, подивилася кудись поверх його голови, потім сказала дуже тихо і дуже серйозно: «У тебе є мати, Кешко… Хіба тобі цього не досить?»
Правду кажучи, Кешці було досить і самої мами. Він дуже любив її, слухався скільки міг і зроду нізащо не завдав би їй навмисне жодної прикрості, навіть найменшої. А якщо він і чинив мамі неприємності, то вони удвох завжди могли дуже добре порозумітися і завжди поступалися одне перед одним. Взагалі, вони жили в злагоді. Незважаючи на це, слова дівчинки Анночки боляче шпигонули серце Кешки. Він чомусь затужив більше, ніж це бувало після бійок та інших серйозних невдач. Грався він цього дня мляво, часто відходив від хлопчаків, стояв осторонь, спрямувавши погляд у небо. А надвечір, сидячи біля стосу дров, запитав у своїх друзів, Мишка й Сіми з четвертого номера:
— Скажіть, а… чого в мене батька немає?
Мишко закліпав очима, навіть рота роззявив, але він був старший, тож узяв себе в руки І відповів дуже авторитетно:
— Це буває… Розумієш, буває, що діти без батьків ростуть.
— А може, у тебе батько на війні загинув, — висловив припущення Сіма. — У багатьох дітей батьки на війні загинули. Смертю хоробрих…
Кешці сподобалося таке пояснення. Він уявив собі, який був його батько відважний, високий, у кожній руці граната… Але Мишко не дав йому навіть і помріяти.
— Коли ж він загинув, якщо ти лише в сорок восьмому році народився?..
— А може, під час авіаційної катастрофи… А може, він моряком був і його корабель перевернуло штормом, — продовжував фантазувати Сіма. У Мишка були більш прозаїчні думки.
— Очевидно, вони просто розійшлися. Буває таке. Не порозумілися — і в різні сторони.
Під час вечері Кешка знову спитав маму про батька. Вона поставила на стіл недопиту чашку чаю, покрутила в руках сухарик і, не зводячи очей з нього, немов у сухарі й була прихована відповідь, сказала:
— Кешко, твій батько нас покинув. Не питай більше про нього. Добре?..
Кешка відчув, що своїм питанням він зробив мамі боляче. Він уткнувся в склянку і, дихаючи парою, схлипуючи, пробурмотів:
— Ну й нехай. Якщо він такий, і нам на нього наплювати. — А сам сидів і не розумів, як це можна покинути двох живих людей.
На дівчинку Кешка не розсердився. Чого сердитись? Вона ж не із злості сказала, просто перемудрила за своєю дурною звичкою.
І все-таки Кешка не втримався, вставив при нагоді каверзне питаннячко:
— Чуєш, ти… А твоя мама теж на Півночі?
Дівчинка закліпала довжелезними віями і, шльопаючи нижньою губою, заплакала:
— Померла ма-а-ма…
Кешка пошкодував, що запитав, тим паче, — він уже знав про її біду. Він набрався рішучості, торкнув Анноччину руку.
— Ну, не плач. Від сліз у жижках з’являється кволість.
Дівчинка не забрала руку, тільки частіше заморгала, і з її вій Кешці на щоку полетіли теплі бризки.
Після цього випадку у них тимчасово встановився мир. Кешка іноді підсовував дівчинці брудний посуд, коли вона мила свій. Але дівчинка була хитра і свій посуд добре знала.
— Чи тобі важко помити, га?..
— Щоб ти зовсім ледарем став?.. Ач який!..
Бабуня дівчинки часто розповідала про свого сина. Приносила Кещиній мамі його фотокартки, читала його веселі, дещо пустотливі листи і казала:
— Патлатий він у мене трохи… Хороший…
Дівчинка давала Кешці цікаві книжки, у неї було їх принаймні штук сто. Кешка гострив дівчинці ножі, помагав натирати підлогу. Вони ніби уклали між собою мовчазний договір.
Ніхто з них не торкався забороненої теми. Цією забороненою темою були батьки. Дівчинка перша порушила договір.
Якось до мами прийшов товариш по службі, вони посиділи, випили чаю і пішли в кіно.
— Це хто?.. Жених до твоєї мами приходив?
Кешка одразу навіть не зрозумів. Потім почервонів і ступив до дівчинки.
— Ану, повтори!
— Жених… — злякано повторила дівчинка.
Кешка смикнув її одразу за обидві коси. Пригнув їй голову до столу і постукав об клейонку.
— Я тобі дам, жених!.. Це просто мамин знайомий. Ану, кажи за мною: зна-йомий…
— Жених! — ревіла дівчинка.
Їх розборонила бабуся. Спочатку вона полаяла Кешку. «Як тобі не сором дівчинку кривдити?!» Але довідавшись, у чому справа, гримнула на свою внучку: «Надто розумна стала… Геть додому!» Вона повела її в кімнату і. ще довго вичитувала там. А Кешка пішов надвір.
— Мишку, як ти гадаєш, до мами різні знайомі ходять… — це женихи, значить?
Мишко ретельно обмірковував відповідь. Він помітив, що останнім часом Кешку стали мучити якісь безглузді питання. Але ж і на них відповідати треба, бо саме такі питання найчастіше псують настрій і заважають людям жити. Хто-хто, а Мишко це знав…
— Не всі женихи, — заговорив він обережно, — але, звичайно, І женихи теж бувають., Без них не можна. Нікчемний це народ, ти на них не звертай уваги.
Але саме після цієї розмови Кешка й почав звертати увагу на те, що раніше його зовсім не хвилювало.
Знайомих у мами було багато: із завода, з вечірнього інституту, і мужчини, і жінки. На жінок, звичайно, можна не зважати. А серед мужчин Кешка виділив трьох. Коли хто-небудь з них приходив, Кешці хотілося кричати: «Мамо, не пускай — це жених!» Перший заходив у кімнату сміливо, як у свою власну. Куйовдив Кешці чуб і говорив з ним, як з дорослим: «Здоров, брат! Ну, як твої справи?.. Що зараз вигадуєш, куди націлився?. Може, в тебе з грошима скрутно, не соромся, щось придумаємо, зметикуємо… Ось так, брат Кешко, ми ж мужчини».
Кешка грошей не брав, мужчиною теж не вважав себе. І не любив, коли з ним розмовляли, як з приятелем. «Чого ламаються, немов я зовсім малий, не розумію?»
Другий відзначавсь тим, що обов’язково приносив Кешці подарунки, цукерки, книжки і називав його: «дитинко», «хороший хлопчик», «Кешко дорогий»…
Третій зовсім не звертав уваги на Кешку. Він дивився на нього, як ні порожнє місце, і трохи кривився, коли Кешка. все ж таки потрапляв йому на очі.
Першого і другого Кешка зневажав. Третього ненавидів. Жодного з трьох він не міг уявити своїм батьком.
— А тебе й не спитають, — казав Мишко.
— Я тоді з дому втечу.
— Не кажи дурниць. Спіймають, дадуть скільки треба — і втихомиришся.
Розглядаючи журнали або книжки, Кешка довго не зводив очей з воєнних картинок і фотографій. «От якби такого батька», — шепотів він, вдивляючись у безстрашні обличчя партизанів та солдатів. Кешка навіть вирізав із «Огонька» портрет Героя Радянського Союзу Івановського і пришпилив його кнопками над отоманкою.
Одного разу, коли Кешка сидів дома, малював у зошиті танки й літаки, в кімнату постукала дівчинка:
— Кешко, до вас гості… Фе, нечема, іди стрічай.
Але зустріти Кешка не встиг. В кімнату вже заходив високий військовий, у довгій шинелі з авіаційними погонами. «Одна, дві, три… — Три великі зірки налічив Кешка. — Полковник».
— Можна? — запитав військовий.
— Можна…
Полковник привітався з Кешкою, поцікавився, де мама, І попросив дозволу підождати її. Розмовляв він просто. Ледь помітно заїкався і розтягував слова. Кешку він розглядав з неприхованою цікавістю.
— Великий ти вже.
— Ага, — погодився Кешка.
Полковник сів на отоманку. Повернув голову, так що його шия під тугим комірцем почервоніла, і спрямував свій погляд на портрет Героя Івановського. А Кешка малював і скоса поглядав на гостя. Усю щоку полковника перетинав блідо-рожевий прямий шрам. Плечі у нього були широкі і дебелі, як у борця.
— Це ж хто, твій родич? — спитав, нарешті, полковник.
— Ні. Я його просто так повісив. Він дуже хоробрий, мабуть. — Кешка зашарівся, одвернувся до вікна.
— Він дуже хоробрий, — підтвердив полковник. — Він був моїм командиром полку під час війни.
Кілька хвилин обоє мовчали. Полковник нахилився, сперся ліктями на коліна і так сидів, трохи опустивши голову. Напевне, згадував свого командира.
Кешка гриз олівця, він ніяк не міг зосередитись і ляпнув зопалу:
— Ви заїкаєтесь, так?..
Полковник збентежився, тихо засміявся.
— Так, так… б-бачиш, трошки.
А Кешка ніяково засовався. «Треба що-небудь хороше сказати, а то бахнув не подумавши».
— А малювати ви вмієте?
Полковник ще більше зніяковів.
— Коли був хлопчаком… таким, як ти, малював… Але здебільшого літаки і кавалерію. Чапаєва…
— І я літаки малювати люблю, — стрепенувся Кешка. — Реактивні переважно… Ось, дивіться…
Полковник підвівся, підійшов до столу.
Коли прийшла мама, в кімнаті було накурено. Її син і високий, широкоплечий військовий, схилившись над альбомом, старанно малювали бомбардувальника найновішої конструкції, які ще і в повітрі не літають, а якщо й літатимуть, то принаймні років через десять.
— Мамо, поглянь, якого бомбардувальника ми винайшли! — кинувся до неї Кешка.
Мама стояла, м’яла косинку і здивовано поглядала на гостя. Серце у Кешки стиснулося. Він обережно поклав свій альбом на отоманку, встромив три пальці в рот, прикусив їх і так стояв.
— Здрастуйте, — глухо сказав полковник. — Пробачте, що я так, без дозволу…
— Здрастуйте, — відповіла мама. — Але як ви знайшли?..
— У Ленінграді це не трудно. — Полковник нахилив голову і тепер дивився на маму трохи спідлоба. В його очах і кругом очей у тонких білих зморшках притаїлися тривога і чекання.
— Кешко, ти вже познайомився? — з дивною поспішністю запитала мама. — Це Іван Миколайович, мій давній приятель. Ще коли тебе не було… — Мама запнулася, махнула рукою, сказала: «А втім, не має значення,» — і почала розпитувати гостя. З обох сторін так і сипалося: «Що? Як? Де? Коли?» А Кешка стояв біля отоманки, дивився на бомбардувальника найновішої конструкції, і на папір, на те місце, куди передбачалося накидати бомб, падали густі солоні краплі.
За годину гість уже прощався. Він попросив дозволу прийти ще раз. Кешка з хвилюванням чекав, що відповість мама. Вона сказала:
— Звичайно, приходьте. Я дуже рада, що ви не забули мене.
— Приходьте, — нагадав у дверях Кешка. — Обов’язково приходьте.
Так з явився в житті Кешки Іван Миколайович, людина, якій Кешка відвів особливе місце серед маминих знайомих.
Іван Миколайович прийшов і наступного дня. Він приніс квитки в театр.
— Ось, Єлизавето Петрівно, у мене тут два квитки, якщо хочете, візьміть їх… Підете в театр з подругою.
— А ви хіба не можете? — спитала мама. В її очах Кешка помітив лукаві смішинки.
Іван Миколайович засміявся.
— Можу, Єлизавето Петрівно.
Полковник став відвідувати їх часто. Кешка дуже радів, коли він приходив, зустрічав його галасом, щосили тиснув велику, з вузлуватими венами, руку. Він чекав на цю людину. Кешці було приємно вийти на кухню і, звисока поглядаючи на дівчинку Анночку, розповісти, який Іван Миколайович хоробрий льотчик, що він літає на реактивному бомбардувальнику зі швидкістю звуку і навіть більше, що він командує цілим авіаційним полком. Розповідав Кешка й Анноччиній бабусі. Бабуся робила здивовані очі, вигукувала: «Та невже?!» — пригортала Кешку до себе, куйовдила йому вихор, і Кешка не опирався.
Одного разу Кешка прийшов з вулиці і застав дома таку сцену. Мама стояла біля вікна, а Іван Миколайович, нахмуривши брови, ходив по кімнаті й курив, часто затягуючись.
Кешка пополотнів. «Мабуть, полаялися». Він тихенько роздягнувся і мовчки забився в куток між грубкою і ото-манкою.
Іван Миколайович, немов згадавши про щось, заквапився.
— До побачення, Кешко. До побачення, Єлизавето Петрівно. Я вас не підганяю, подумайте. Ех, та що казати! — Махнувши рукою, він рвучко вийшов, але дверима не грюкнув, акуратно зачинив їх, наче боявся, що переб’є мамі якісь думки.
— Полаялися? — тихо спитав Кешка. І наперед боячись, що мама це підтвердить, перепитав — Не полаялися, ні?
— Ні,— задумано промовила мама. — Іван Миколайович запропонував мені вийти за нього заміж. Він незабаром від’їжджає. Цими днями від’їжджає в Німеччину… у свою частину.
— І ти не погодилася? — Кешка скочив з отоманки, кинувся до матері.— Невже не погодилася?..
Мати здивовано глянула на нього.
— Він тобі подобається?
Кешка кивнув. А вночі він зітхав, ворочався. Він бачив, як іде вулицею за руку з Іваном Миколайовичем. Усі перехожі з повагою поглядають на них, і гордість хвилею заливала серце Кешки, і він усміхався. Потім тривога стискала йому груди. Він підтягував коліна до підборіддя. Завмирав. Слухав… У кімнаті тихо. Але він знав — мати не спить. Мати теж думає. І Кешка намагався відгадати таємничі й незрозумілі шляхи, по яких протікають думки дорослих.
Наступний день був переповнений муками. Мама пішла вдосвіта, так і не сказавши Кешці, що вона думає. Дівчинка Анночка розумненько поглядала на Кешку з-під своїх довгих вій.
Надворі Мишко й Сіма одізвали Кешку від гурту.
— Ти чого такий?
Від них Кешка, звичайно, нічого не втаїв. Усе розповів і навіть поділився своїми побоюваннями.
Сіма завжди бачив життя у світлих барвах. Він одразу ж запевнив Кешку, що все буде гаразд.
— Кешко, може, він і нас на літаку покатає, ти побалакай.
Мишкові теж здавалося, що все скінчиться добре.
— Ти що!.. Така людина… Полковник!.. Неодмінно погодиться.
Увечері прийшов Іван Миколайович. Лице у нього було спокійне, навіть трохи суворе. Тільки міцно переплетені за спиною пальці та зведені на переніссі брови свідчили, що він хвилюється.
— Кешко, піди-но погуляй, — попросила Кешку мама.
Кешка так благально подивився на неї, що вона не витримала й одвернулася. Іван Миколайович опустив голову і ще міцніше стиснув за спиною пальці.
Кешка вийшов на сходи, постояв трохи, спершись на поручень, і сів на східець. Хіба зараз до гуляння! Він довго сидів, притулившись головою до поручня. А коли повернувся додому, мама накривала на стіл. Іван Миколайович стояв біля отоманки і дивився на портрет Героя. Серце у Кешки обірвалося.
Іван Миколайович дивився на портрет, не зводячи очей… Жилка біля скроні, трохи вище рожевого шрама, надималася й опадала. Йому, певно, було дуже тяжко. Він глянув на Кешку, коли той увійшов, і безнадійно похитав головою, — погані, мовляв, справи, Кешко. Мати заговорила, звертаючись більше до Кешки, ніж до Івана Миколайовича.
— Ось прийшов ваш однодумець. Спить і бачить вас.
— І я його теж бачу. Ну що ж, не пощастило нам… — Полковник обернувся до Кешки і, посміхнувшись одними губами, сказав:
— Кешко, я вдруге прошу твою маму вийти за мене заміж. Вперше — коли тебе ще й на світі не було… А вдруге — зараз.
— Не погодилася, — пролепетав Кешка пригнічено і вперше недоброзичливо подумав про маму. «І що їй треба?.. Чого вона?» Він знав, що ні мама, ні будь-хто інший не відповість на це питання. А якщо він і наполягатиме, то йому просто наговорять усяких незрозумілих слів. Кешка подумав: «От Іван Миколайович візьме зараз шинель і піде». Але полковник залишився.
Коли мама наливала чай, рука в неї ледь помітно тремтіла. Вона хлюпнула заваркою на скатерть і вилаяла Кешку за те, що він не може як слід підставити склянку.
— Коли ви їдете? — спитала мама в Івана Миколайовича.
— Завтра вночі. У Москву спочатку. — Іван Миколайович дивився у свою склянку, не пив.
— Я все-таки надішлю вам листа з моєю адресою, Єлизавето Петрівно. Я розумію, все так швидко. Та, можливо, мине час, і ви наважитесь…
«Наважиться! — хотів було крикнути Кешка. — Я її умовлю, я переконаю!» Але мама випередила його.
— Добре, — сказала вона, — я чекатиму ваших листів. Іван Миколайович пішов, навіть не торкнувшись до чаю.
На порозі він міцно потиснув Кещину руку.
— До побачення, Кешко.
Наступного дня, після школи, Кешка радився з приятелями — Мишком і Сімою. Увечері, близько п’ятої години, він стояв у вестибюлі Північного готелю, ховав за спиною маленький клуночок і боязко питався у портьє:
— Скажіть, де тут тридцять другий номер?
— Другий поверх ліворуч… за пальмою, — байдуже відповів літній огрядний адміністратор. — Іди, тридцять другий зараз дома.
Кешка несміливо постукав у світлі двері. Ручка ворухнулась, і зі словами «так, так» у коридор вийшов Іван Миколайович.
— Кешка!.. Ти чого? — Він схопив Кешку за плечі, затягнув його в номер. — Щось трапилося?!
Кешка втупив очі в підлогу. Він встиг помітити два ліжка, застелені волохатими ковдрами вишневого кольору, письмовий стіл, другий стіл, обідній, та дві тумбочки. Біля одного ліжка на стільці стояв розкритий чемодан.
— Кешко, ну?.. Мама погодилася?.. Чому вона сама не прийшла, не подзвонила?..
— Ні,— пробурмотів Кешка. Він пригорнувся до Івана Миколайовича і прошепотів тихо: — Я з вами поїду.
Іван Миколайович сів на ліжко. Кешка довірливо положив; йому на коліна свій клуночок.
— Як ти мене знайшов? — нарешті запитав Іван Миколайович, поклавши Кешці на голову свою велику долоню.
— Я?..Так ви ж казали мамі, де зупинилися. А в мене пам’ять страх яка міцна. Ми з вами поживемо разом, а потім мама сама до нас приїде. Ми їй навіть листа можемо написати, щоб не хвилювалася.
Рука Івана Миколайовича перемістилася Кешці на шию. Очі його були сумні. Він поводив бровами, обмірковуючи щось, потім зітхнув і сказав:
— Ти знаєш, що таке заборонений удар?
— Знаю. Нижче пояса, у спину і по нирках.
— Точно… Те, що ти пропонуєш, теж заборонений удар по твоїй мамі… Не можна нам з тобою разом їхати, якщо вона не згодна.
— Так я ж згоден, — ще тихіше прошепотів Кешка.
Іван Миколайович підвівся, заходив по кімнаті.
— Та взяв би я тебе, Кешко, дорогий ти мій… Але ж я не маю такого права. Адже твоя мама повік мені не простить… Розумієш ти, Кешко? — Він сів на стілець І поставив Кешку між своїми коліньми. — Розумієш?
— Розумію. — Проте він нічого не зрозумів. Адже все так просто. Хто ж їх може засудити, якщо вони разом поїдуть? Навіть мама не зможе.
— Я тобі листи писатиму, — говорив тим часом Іван Миколайович, — і ти мені відповідай. А наступного року я приїду. — Він підтягнув Кешку ближче до себе. — Тільки ти до мами не приставай, не проси за мене, гаразд?..
Це Кешка зрозумів і схвалив. Іван Миколайович гордий.
Кешка подивився на розкритий чемодан, і йому дуже захотілося плакати.
— Коли вас сюди поранили, — Кешка доторкнувся до шраму, — боляче було?.. І ви, мабуть, не плакали.
Іван Миколайович тихо засміявся, відкинувся на спинку стільця і тепло подивився на Кешку.
— Ні, Кешко, не плакав… Я співав тоді. Співав пісню про партизанів. Знаєш?. «Йшли відважні ескадрони…»
— Знаю, — усміхнувся Кешка. Він узяв свій клуночок і простягнув Івану Миколайовичу руку.
— До побачення.
— Ні, ні… Зачекай, Кешко, так не можна. Давай у буфет зайдемо, вип’ємо на прощання лимонаду, чи що…
Кешка не заперечував. Йому тепер, було все одно.
Вони сіли за столик біля самого віконця. На вулиці з дахів капала вода. З дверей метро виходили люди, деякі в пальтах нарозпашку, бо вже була велика весна і з вологої землі на газонах пробивалася ріденька бліда зелень. Вони випили лимонаду. Іван Миколайович напхав Кешці у кишені цукерок та апельсинів і пішов провести його до автобусної зупинки. Він махав Кешці рукою. Обличчя Кешки за мокрим склом здавалося зморщеним, беззахисним. І, можливо, тому Іван Миколайович біг слідом за автобусом, поки той не набрав швидкості і не виїхав на середину Невського.
Мама була вже дома, коли Кешка прийшов. Клуночок він залишив у Сіми, щоб уникнути розпитувань.
У квартирі відчувалося пожвавлення. Дівчинка Анночка бігала по коридору з мохнатим рушником. Вона витанцьовувала і співала:
— КеШко, Кешко, мій татко приїхав, ге!..
— Толю, познайомся, ось наш головний сусід! — крикнула бабуся у ванну. Звідти вийшов білоголовий чоловік із синіми, як в Анночки, очима. Він простягнув Кешці руку:
— Здрастуй.
— Здрастуйте, — відповів Кешка мляво.
Бабуся і дівчинка нічого не помітили, а чоловік обережно запитав:
— Може, побився?.. Чи що?..
— Побився… — Кешка, не знімаючи пальта, протупав у кімнату і ткнувся лицем у свою вірну отоманку. Хтось важкий сів рядом з ним. Кешка щільніше забився в куток отоманки. Людина сиділа мовчки, потім тихо підвелася, пішла. І Кешка був їй вдячний за те, що вона не полізла розпитувати, недоречно втішати.
Анноччин батько наповнив квартиру діловитістю і веселощами. У квартирі завжди товклися геологи. Вони приносили матеріали розвідок, зразки, доповіді, приголомшували розповідями про свою «залізну» Північ. Мама тепер часто бувала в сусідів, допомагала Анноччиному батькові перевіряти якісь розрахунки.
А Кешка цілими днями пропадав надворі.
Весна розвернулася, зміцніла і непомітно передала місто літові, нежаркому, ленінградському, але все-таки літові. Діти з двору роз’їхалися по дачах. Поїхав і Кешка. Поїхав він у піонерський табір зразу на три зміни. Мама принесла із завкому путівки.
— Ось, Кешко, поживеш у таборі, поправишся, зміцнієш.
Літо було дощовите, але веселе. І мама приїжджала в батьківські дні теж дуже весела, якась усміхнена, — такою він не бачив її вже давно.
Дні інколи тягнуться довго, а минають непомітно. Настав час і табору від’їжджати в місто.
Мама Кешку на вокзалі не зустріла. Усіх дітей розібрали, а він і чекати не став. Сів на трамвай і покотив додому.
Відчинила йому дівчинка Анночка.
— А патлатий, — сказала вона йому, — брудний!..
Кешка мовчки пройшов у свою кімнату, скинув рюкзак, сандалі. На невеличкому столику, де Кешка вчив уроки, лежала купка чистих зошитів і нові підручники. А ще на столі лежав синій конверт з іноземною маркою. Від Івана Миколайовича!.. Кешка схопив листа, сховав його під майку і так розхвилювався, що побіг на кухню мити руки. Листа він хотів прочитати наодинці, не кваплячись. Він весь час притискав його ліктем. Кешка витерся кухонним рушником і почав розігрівати знайдені в каструлі макарони.
— Хоч масла поклади, — сказала йому дівчинка Анночка.
Вона зайшла в кухню, як її бабуся, — в теплій хустці, схрестивши на грудях руки.
Кешка не відповів. Тоді вона взяла масло зі своєї масельнички і поклала його на сковорідку.
— Ти чого мені своє масло підсовуєш?.. Навіщо воно мені! — обурився Кешка. — Де моя мама?..
Дівчинка сіла на табуретку і, втупившись у стіну, проказала:
— Дикун, вони тебе зустрічати поїхали. Вони одружилися.
— Що таке? — посунув на неї Кешка.
— Одружилися, кажу… мій татко і твоя мама.
Кешка опустився на другу табуретку рядом з дівчинкою.
Макарони горіли. По кухні йшов сморід. А Кешка сидів непорушно, притиснувши до голого боку синій конверт.