Цегляні острови

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Є в кожної людини один знаменний день— день народження. І подарунки тобі, і ласощі. Навіть пустощі в цей день прощаються.

У Кешки день народження в кінці літа. Мама завжди купує айстри, і стільки штук, скільки років Кешці минуло. Становить їх у вазочку ї каже: «Ось так, Інокентію, став ти тепер на цілий рік старший. Пора тобі розпочати нове життя, серйозне».

І Кешка завжди починав це нове життя. Принаймні кожного разу він казав: «Оце сьогодні я вже неодмінно почну нове життя!..»

Почав він нове життя і цього разу.

Він проснувся, коли мама вже пішла на роботу. В кімнаті гарно прибрано. На столі у вазочці дев’ять білих пушистих квіток, сніданок і записка: «Любий мій, вітаю тебе з днем народження. Мама».

Кешка швидко прибрав постіль, умився, поснідав, замів підлогу і побіг надвір.

У дворі сонце. Під ринвами із тріщин в асфальті стирчить суха запорошена трава. Листя на старих корчуватих липах цупке і шершаве — незабаром почне жовтіти. Мишко з Круглим Толиком сидять біля дров, яких побільшало за літо, і вихваляються, хто краще провів літо.

— А в мене сьогодні день народження, — об’явив їм Кешка. — Приходьте увечері в гості!

Мишко схопив Кешку за вуха, почав тягти, примовляючи:

— Рости великий, рости великий…

Толик теж трохи потягав. Потім обидва сказали: «Прийдемо».

Мама Кешки відпросилася з роботи трохи раніше, після обіду. Вона мала спекти пиріг, приготувати для гостей закуски.

Кешка допомагав їй що було сили, — розставляв тарілки, нарізав, сир, ковбасу, рибу, розкладав ножі та виделки. Він увесь час прислухався, коли ж нарешті пролунає дзвоник і почнуть іти гості.

Перші прийшли Мишко з Толиком. Вони були якісь дуже чистенькі і зніяковілі. По черзі потиснули Кешці руку, промовили: «З днем тебе народження»— і подарували Кешці велику коробку, загорнуту в папір.

— Користуйся.

Потім прийшла тітка Люся з дядьком. Борею. Вони подарували Кешці портфель з блискучим замком. Потім прийшла мамина товаришка по роботі. Потім дядечко — товариш по службі… І пішли один за одним мамині знайомі. Всі посміхалися, давали Кешці подарунки, казали: «Рости великий, слухайся маму».

— Не люблю я таких церемоній, — бурчав Мишко.

— Нас разом з усіма посадять чи куди-небудь окремо? — цікавився Толик і шепотів — Чогось їсти хочеться…

Посадили їх разом з усіма, навіть дали по чарці і налили в чарки лимонаду.

Гості всі усміхалися: «Рости великий!.. Розумний!.. Слухайся маму!..» Потім вони почали поздоровляти маму, потім одне одного, потім якихось своїх спільних знайомих. Білі айстри, що стояли посеред столу, опинилися на підвіконні.

Толик, Кешка і Мишко пили лимонад, накладали собі всяких страв, а коли наїлися, пішли до столу з подарунками. Кешці й Толику дуже кортіло подивитися, що там поприносили, але Мишко зневажливо махнув рукою.

— Нічого там путящого нема. Дріб’язок — шоколадки які-небудь. Толику, діставай нашу гру. Постукаємось.

Толик (він проколупував у всіх пакетах дірочки) кинув своє заняття і з купи подарунків витяг коробку, яку вони з Мишком принесли.

— Це гра «Хто швидше». Для кмітливості, — пояснив Мишко.

У великій коробці лежала покреслена на лінії та кружечки картонка. Кожен гравець брав по три дерев’яні фішки. Треба було кидати пластмасовий кубик, дивитися, скільки випаде очків і на стільки кружечків пересувати свою фішку. Одночасно треба було тікати від того, хто позаду, щоб він не збив. Якщо зіб’ють, починай наново. Діти пересували фішки, сміялися і під’юджували одне одного. Попереду йшов Кешка. Мишко весь час вилітав і починав наново. Він не сердився, казав, ніби Кешці щастить тому, що в нього день народження. Іншого дня він обов’язково обіграв би його.

— Дивіться!.. Це ж «Рич-Рач»! — здивовано скрикнув дядько Боря, що виліз із-за столу. — Чудова гра. Я нею в дитинстві захоплювався. Єлизавето Петрівно, Люсю, ідіть сюди! — Мама і тітка Люся підійшли до хлопців. За ними підійшли й решта.

— «Рич-Рач»!.. Це ж справжній «Рич-Рач»! — захоплено вигукував дядько Боря. — Хлоп’ята, у вас три фішки зайві. Можна мені?

— Будь ласка, — великодушно дозволив Мишко і зашепоів — А що, я ж казав, цікава гра!.. Це вам не шоколадки різні, не якісь там тренді-бренді. — А дядько Боря вже підкидав кубик і фішкою крокував по полю. Толик і собі хотів ходити — була його черга, але це зробила за нього тітка Люся. Кещину чергу забрала мама. Хлопчаків відтіснили, і Мишко, залишившись сам, теж незабаром вибрався з оточення.

— А ще дорослі!.. Дитячою грою бавляться, — бурчав він.

— Ми не їм подарували, — нудився Толик, — Кешці подарували.

— Тут не тільки вперед збивати можна, — високим голосом пояснював дядько Боря. — Тут ще й брикатися можна, якщо хтось іззаду впритул наблизиться… Ось дивіться, Єлизавето Петрівно, як я вас зараз брикну.

Кешка насупився. Толик проштовхався до гри, глянув спідлоба на дядька Борю і похмуро сказав:

— Ви, будь ласка, свою тітку Люсю брикайте, а Кешину маму не смійте. І взагалі ми не вам гру подарували, Кешці подарували… — Толик згріб картонне поле з фішками і, задкуючи, став пробиратися до товаришів. Але тітка Люся схопила його за руку,

— Чого ти, шкода, чи що?.. Ми трохи пограємо і віддамо.

— Бач який меткий! — кисло посміхнулася мамина товаришка по роботі.

Хтось зареготав. Дядько Боря почервонів і заходився протирати окуляри. Мама розгубилася від несподіванки.

— Толику, як тобі не соромно?..

За хвилину хлопці вже сиділи в коридорі на старій тітчиній Люсиній скрині. З кімнати долинав сміх. Дядько Боря пояснював ще якісь нові правила гри в «Рич-Рач».

— Якийсь там «Рич-Рач» вигадав, — бурчав Мишко. — Сам він Рич-Рач.

— Шкода, — жалівся Толик, — рано вигнали… Хоч би торта попробувати… А то все самі поїдять.

Кешці було соромно перед хлопчаками. «Оце так запросив у гості друзів на свій власний день народження!..» Він міркував, чим би його розважити своїх гостей, і нарешті запропонував:

— Ходімте на кухню, там у нас лампочка сичить.

Лампочка справді сичала. Вірніше, вона тихенько дзвеніла, потріскувала і ще немовби весь час вимовляла букву «С». Отак: «С-с-с-с!..»

— Ні в кого немає такої лампочки, — похвалився Кешка. — Мишку, скажи, чого вона така?

Мишко задер голову, почав кружляти під лампочкою. Він глибокодумно гмукав, мружився, чухав ніс. Потім заявив:

— Мабуть, у неї повітря проходить. Дірка, мабуть, є.

— Лампочка з діркою не засвітиться, — заперечив Толик. — 3 неї електрика вискакувати буде.

Мишко хотів щось розтлумачити Толикові, але цієї хвилини до кухні увійшла мама. Обличчя у неї вже не було сердите. Вона обхопила дітей руками.

— Ну, добре, годі дутися. Ідіть у кімнату. Нічого б з вашою грою не скоїлось… Ідіть, я вас тортом нагодую.

— Не підемо ми в кімнату. Нам тут веселіше, — сказав Кешка.

Мама трохи засмутилася, розгублено всміхнулась.

— Гаразд, тоді я вам сюди торта принесу.

Вона принесла їм три великі куски з кремовими закарлючками, пляшку лимонаду і цукерок. Хлопці посідали біля тітчиного Люсиного столу. Вони їли торт і цукерки..

Потім на кухню вибігла тітка Люся.

— Ну, як ви тут?.. Торт їсте?.. Хочете, я оселедчика принесу? Після солодкого добре йде оселедець. Хочете? — І, не чекаючи відповіді, побігла.

Оселедець після торта і цукерок справді був дуже смачний, Хлоп’ята їли оселедця і слухали, як сичить лампочка.

— Я знаю, чого сичить, — сказав раптом Мишко. — Контакт поганий… У нас колись таке було. Батько враз полагодив.

— А ти можеш? — спитав Кешка.

— Пусте, що там робити… Давайте табуретки і ножик.

Мишко підставив під лампочку табуретку, втаскав на неї другу і при допомозі товаришів видерся нагору. Схопився за лампочку, відсмикнув руку.

— Ху-ух!.. Гаряча…

Кешка подав йому ганчірку.

Мишко обмотав ганчіркою лампочку, повернув — і в кухні стало темно. Лише на стелі жовтою хмаркою погойдувався відблиск вуличного ліхтаря. Мишко засунув лампочку в кишеню разом з ганчіркою.

— Тепер ножика давайте!..

Кешка став навшпиньки, поклав Мишкові в долоню широкий кухонний ніж.

— Зараз… Зараз… — бурмотів Мишко — Контакт одігнемо — і все. Без звуку працюватиме. Як слід… — Мишко сунув ніж у патрон. Посипалися блакитні іскри. Роздався сухий тріск. Мишко скрикнув, упустив ножа, пригнувся — і табуретки, втративши рівновагу, загуркотіли вниз. Все це сталося в одну секунду.

Мишко лежав біля столу, за яким вони щойно їли торт і оселедець. Він здивовано кректав, розтирав побиті боки, трусив рукою. А в коридорі вже лунали голоси:

— Що трапилося?! Чому світло погасло? Замикання, мабуть… Завжди, як тільки люди зберуться, як тільки за стіл…

В кухню прибігли дядько Боря і мама. Дядько Боря чиркнув сірником.

— Так і є, замикання!.. Бачите, вони щось із патроном зробили.

Хлопчаки підводили Мишка. Він пошепки виправдовувався:

— Ех, забув вимикач повернути!..

В кухні вже горіла свічка.

— Що ви накоїли? — допитувалася мама. — Де лампочка?

— Ось вона… — Мишко витяг з кишені ганчірку. На підлогу посипався дзвінкий скляний дощ.

— Обережніше! — кинулась до нього мама. — Невже ви не можете спокійно сидіти?..

— Ми її лагодили, — зітхнув Кешка. — Чого вона сичить? — А про себе Кешка думав: «Отак завжди, як тільки нове життя почнеш, все не так виходить…»

Мамин товариш по роботі та ще один знайомий полізли загвинчувати пробки. А тітка Люся стояла посеред кухні й обурено вичитувала Кешці:

— Що це в тебе за така мода, не розумію… Людей запросили на день народження, а ти світло псуєш.

— Ну, нічого страшного не сталося, — переконувала її мамина товаришка по роботі. — Вони ж іще діти.

Мама стояла біля плити, дивилася на принишклих хлоп’ят.

Мишко і Толик штовхали Кешку під боки: попроси вибачення — і край. Але мама зовсім не лаяла Кешку. Вона навіть погладила його по голові. Вона, мабуть, простила йому: адже у Кешки був день народження, а в цей день карати дітей не прийнято.