Цегляні острови

ПІРАТ

Увечері мама шила Кешці новий костюм, а сам він сидів у коридорі і вистругував собі шаблю. На завтра було призначено гру в піратів. Загін Мишка вирішив захопити в полон суворого ангорського кота Горинича. Горинич був волоцюга і бандит. Він уже кілька років жив на горищах, у підвалах, невідомо чим харчувався і страшенно вив ночами на верхніх площадках сходів.

Так от, Кешка вистругував собі шаблю і раптом почув, як хтось тихесенько шкрябає двері.

— Хто там? — пошепки спитав Кешка.

За дверми почулося скавчання. Кешка відкрив засув, прочинив двері. На площадці сиділо маленьке, димчатого кольору цуценя, воно тихо скавчало і благально дивилося на Кешку.

— Ти чиє? — знову пошепки спитав Кешка.

Цуценя підвелося на товсті лапи, наблизилося до Кешкн і тихенько дзявкнуло, немов хотіло сказати: «Можна?»

Кешка не міг допустити, щоб цуцик мерз на сходах.

— Іди, — обережно сказав він і ширше прочинив двері.

Цуценя просунуло в щілину товсті, мов надуті, боки, тріпнулося і почало обнюхувати мамині боти, Кещині калоші, віника в кутку. Потім воно хитро подивилося на Кешку і незграбно підстрибнуло одразу на чотирьох лапах. Але Кешці було не до гри. Він обмірковував, як би узаконити перебування цуцика в квартирі. Кешка вирішив почати з мами. Діло нехитре — узяти й спитати. Але так воно тільки здається. Кешка довго терся біля маминого стільця, нарешті, ніби між іншим, сказав:

— Мамо, а що, як нам з тобою цуценя завести?..

— А більше нічого? — не одриваючись від машинки, спитала мама.

— Ні, більше нічого… Розумієш, цуценя!.. Воно б нам кімнату стерегло…

Мама відклала костюм і подивилася Кешці у вічі. Син стояв з незалежним і байдужим виглядом.

— Де цуценя? — спитала мама.

— Цуценя?.. Яке цуценя?.. — Кешка вдавав, що не розуміє, а сам опустив очі і глянув під мамин стілець. Там сидів цуцик і крутив хвостом-бубликом. Він, мабуть, подумав, що вже все гаразд, весело дзявкнув і потягнув маму за спідницю… Мама виволокла його за шкірку з-під стільця, підняла високо і, надувши губи, сказала, як кажуть маленьким дітям:

— От ми які…

«Сподобався цуцик», — догадався Кешка. Але мама опустила цуценя на підлогу і з жалем похитала головою:

— Ні, Кешко, не проси… В одній кімнаті собаку тримати ніяк не можна.

— А ми в коридорі,— швиденько запропонував Кешка.

Мама знову похитала головою:

— Коридор спільний, сусіди не погодяться.

Кешка не хотів здаватися так відразу. Він пішов до тітки Люсі, до сусідки.

— Тьотю Люсю, можна мені в коридорі цуценя держати?

— Навіщо тобі цуценя? — Тітка Люся здвигнула плечима і глянула на дядька Борю. Дядько Боря, що прийшов у гості до тітки Люсі, забажав подивитися цуценя.

— Люблю собак… Це моя мрія — завести собаку, вівчарку або сенбернара.

А Кешка пішов до іншого сусіда — мовчазного шофера п’ятитонки Василя Михайловича.

— Василю Михайловичу, — постукав він. — Василю Михайловичу, можна мені цуценя в коридорі держати?

Височезний Василь Михайлович відчинив двері, заступив своєю широченною постаттю весь прохід.

— А путящий звір? — запитав він глухим басом.

Кешка задер голову — інакше на Василя Михайловича не можна було дивитися.

— Хороший, — кивнув він. — Пузатий і хвіст як колесо.

— Хвіст — це не доказ, — прогудів Василь Михайлович. — Пішли на оглядини…

Кешка побіг попереду, Василь Михайлович гупав важкими черевиками за ним.

В кімнаті у Кешки вже сиділи тітка Люся і дядько Боря.

— Собака — моя мрія, — казав дядько Боря, — особливо сенбернар.

Тітка Люся пестила цуцика і примовляла:

— Кусі, Мурзик, кусі… Ну-у, кусі,— і тикала цуценяті свій палець з червоним нігтем.

— І зовсім це не Мурзик, — образився Кешка за цуцика. — Це… це Пірат.

Василь Михайлович сів навпочіпки, оглянув собача.

— Такого звіра на вулицю викидати просто злочин, — нарешті сказав він. — Вівчарка чистої породи.

— Вівчарка — моя мрія, — знову сказав дядько Боря.

— Хай залишається, — погодилася тітка Люся, — аби не каляв… Дивись мені!.. — погрозила вона цуценяті. А він крутнув хвостом, — мовляв, згоден, і… пустив калюжу.

Мама засміялася, тітка Люся скривилася, дядько Боря раптом став протирати окуляри, а Василь Михайлович подивився на цуценя і, підморгнувши, сказав:

— Серйозний звір… Живи.

Таким чином, цуценя поселили у квартирі. Кешка весь вечір годував його, чистив, навіть забув про свою шаблю. Мріяв, що виростить з Пірата грізного прикордонного пса.

Наступного дня Кешка вийшов з Піратом у двір. Старенька двірничка, тітка Настя, підмітала великою мітлою тріски. Кешка поважно водив цуценя на мотузку, чекаючи Мишка.

Мишко пішов зі своїм третім класом на екскурсію в залізничний музей. Кешка чекав терпеливо, — хай Пірат повітрям дихає, загартовується. Нарешті Мишко прийшов, ще здалеку помахав портфелем.

— Це твій?..

Кешка розповідав, як до нього потрапило цуценя, а Мишко поліз уже лоскотати цуцика за вухом.

— Хороший пес… Як його звуть?.. Давай з нього шукача виховаємо, га?

— Добре, — погодився Кешка.

Підійшов і Круглий Толик.

— Треба йому іспит влаштувати, — сказав він. — Дайте що-небудь понюхати.

Мишко підніс Піратові до носа свою ногу.

— Нюхай, Пірате… Ану, нюхай!..

Але замість того, щоб нюхати, Пірат вп’явся у Мишкову холошу і почав мотати головою на всі боки і гарчати. Мишко сяк-так вирвався від нього і швидко заховався за стосом дров.

— Шукай, Пірате! — скомандував Кешка. Цуценя натягло мотузок і метнулося до дров. Хлоп’ята бігли за ним. Пірат оббіг дрова, за якими притаївся Мишко, і помчав далі.

— Не туди! — кричав Кешка.

Раптом з дров прямо на Пірата звалився Горинич. Кешка випустив повідець. Потім вони з Круглим Толиком кинулися було рятувати цуценя, однак Горинич так сильно зашипів і так настовбурчив свій хвіст, що бійка з ним могла кінчитися погано. Пірат почав тікати, але Горинич одним стрибком догнав його і звалив. Цуценя жалібно заскавуліло, а кіт став над ним, покачав його лапою, немов клубок ниток, і сів поруч.

— Мишко! — закричав Толик. — Горинич Пірата заїдає!

Мишко вискочив із-за дров як ошпарений. Він замахнувся на кота портфелем, але той і не подумав тікати, лише припав до землі, випустив пазури й став бити хвостом. Діти трохи відступили. А кіт присів і нетерпляче штовхнув Пірата лапою. Той, завиваючи від страху, підвівся й улесливо вильнув хвостом. Кіт вдоволено замурчав. Цуцик закрутив хвостом ще енергійніше, навіть підстрибнув і злегка дзявкнув.

Хлоп’ята очам своїм не вірили: нещадний Горинич підстрибував, кружляв… Коли цуценя дозволяло собі без усякої поваги куснути Горинича за хвіст, той збивав його своєю сильною лапою і шкірив гострі ікла. Хлоп’ята підштовхували одне одного ліктями, а Мишко раз у раз вигукував:

— От чудеса!.. Ніхто б не повірив. — Він крутив головою на всі боки, шукаючи, кого б ще запросити на це дивовижне видовище… Але у дворі була тільки двірничка тітка Настя та ще йшли з магазину до свого парадного Людмилка з матір’ю.

В Людмилки цікавості на добрий клас. Вона підскочила до хлопчаків, запитала:

— Чого це ви смієтесь? — і раптом закричала — Мамо, дивись, цей кіт наше цуценя мучить!

— Як це ваше? — обурився Кешка.

— А так, що наше, — передражнила його Людмилка, — з нашої квартири.

Людмилчина мати, що саме підійшла, поставила сумку на чисту соснову колоду й сердито заговорила, звертаючись до тітки Насті, яка підмітала двір:

— Як це вам подобається?.. Це собача сорок карбованців коштує, а вони на нього кота нацькували.

Тітка Настя подивилася на цуценя.

— А-а… нічого з ним не станеться, — і похмуро додала: — Гроші людям нікуди дівати.

— Ні, ви ж тільки подумайте, — не вгамовувалась Людмилчина мати. — За цуценя великі гроші заплатили, а вони його цьому чудовиську кинули на розтерзання… Зараз же відберіть цуценя! — тупнула вона ногою.

Але діти не мали ніякого бажання зв’язуватися з котом, до того ж Горинич не заподіяв цуценяті нічого поганого.

— Поклич Миколу Петровича, — наказала Людмилчина мати дочці. Людмилка щодуху побігла в парадне. Хлоп’ята стояли і недружелюбно поглядали їй услід.

«Тепер заберуть цуценя», — подумав Кешка.

Невдовзі у двір вийшла Людмилка разом з худорлявим чоловіком у макінтоші. Це був Людмилчин сусід, чи то артист, чи то інженер, діти точно не знали. Людмилка часто казала, що він дуже інтересний…

— Що тут діється? — спитав чоловік.

— Ваше цуценя, — відповіла Людмилчина мати. — Ми вчора скрізь обшукали, а воно ось де, цуценятко… Його оте чудовисько загризає.

— І зовсім не загризає,— поправив її Мишко. — Це вони граються… Піраті Горинич.

— Нічого собі компанія, — сердито пробурчав чоловік. — Який він вам Пірат?.. — Чоловік ступив уперед, і кіт не міг з ним сперечатися. Кіт відступив. А Людмилчин сусід підхопив цуценя на руки. Він гладив його і примовляв — Скривдили тебе, Валетику… От ми їм… — Потім обернувся до хлоп’ят: — Як ви ще його займатимете, вуха повідкручую!

Хазяїн цуцика і Людмилчина мати пішли до сходів. Людмилка показала хлопчакам язика.

Друзі посідали на соснову колоду.

Вуха в Кешки палали, ніби їх нам’яла чиясь груба рука.

Круглий Толик колупав ногою кору на поліні.

— Може, в піратів зіграємо… — запропонував він байдуже. Але грати в піратів у них відпала всяка охота.

Навпроти, на дровах, стояв Горинич. Здичавілий волоцюга-кіт сумно дивився на сходи, і його розм’якле на мить серце, мабуть, знову переповнювалося злістю.

— А в нього колись інше ім’я було, — сказав раптом Мишко, — Барсик… — І шанобливо додав: — Барс!..