Цегляні острови

ВИБУХ

Навпроти будинку, в якому жив Кешка, стояв високий паркан. За ним брязкали машини, сичала електрозварка. А вечорами прожектори, підвішені на стовпах, упиналися тугими променями в землю, немов плавили її. За парканом була глибока яма — котлован. До дна ями не діставали навіть екскаватори; робітники піднімали землю лебідками. Ось туди, на самісіньке дно котлована, і світили прожектори. Хлоп’ята звикли до ями за парканом і перестали заглядати в щілини.

Одного разу діти побачили, що над парканом височіє бетонна башта. Правда, не дуже висока. Через кілька днів над баштою виросли два цибаті підйомні крани. Робітники день і ніч плели по стінах башти сітку з товстого залізного пруття, оббивали стіни дошками. А крани виливали здоровенні діжки рідкого бетону на залізну сітку поміж дошками. Бетон тверднув. Башта спиналась вгору. Вона здіймалася величезна, сіра, без вікон, без дверей.

— Що ж з того буде? — ламали голову хлоп’ята. Здогадатися було трудно: ніхто з хлоп’ят зроду не бачив ще такої башти. Нарешті всі погодилися на тому, що за парканом будують атомну електростанцію. Це було дуже цікаво.

Якось увечері до Кешки в квартиру подзвонила двірничка тітка Настя.

— Не зачиняйте на ніч вікон, — попередила вона. — Вибух буде.

— Що, війна? — висунувся з-за мами Кешка. Але мама сердито тупнула ногою, а тітка Настя замахала руками.

— Що ти, господь з тобою!.. Такі слова говориш. Навіть подумати страшно. Вибух на будівництві буде. Он там, за огорожею.

Тітка Настя пішла, ще раз буркітливо нагадавши про те, щоб не зачиняли щільно вікон, бо шибки повилітають. А мама привела Кешку в кімнату і звеліла йому сісти на стілець.

— Кешко, дай слово честі, що не будеш стовбичити коло вікна.

Кешка не любив слово честі кидати на вітер. Слово честі — ніби клятва. А хіба легко людині спати, якщо за вікном станеться найсправжнісінький вибух? Кешка сопів, з благанням дивився на маму.

Мама не відступала.

— Кешко, дай слово честі.

Кешка глянув на маму якнайжалісніше. Не помоглося. Зітхнувши, він зрештою прошепотів:

— Гаразд… Чесне звичайне.

Не міг же він дати чесне-пречесне або чесне ленінське. Як-не-як — вибух.

Мама чергувала на заводі в нічну зміну. Поки вона збиралася, Кешка дихав рівно й глибоко, прикидався, що спить.

Але як тільки вона зачинила за собою двері, Кешка сів на отоманці.

За вікном тривожно деренчали трамваї. Голубе світло металося по кімнаті. Було моторошно. Люди за огорожею готували вибух.

Несподівано в передній пролунав дзвоник. Кешка зіскочив з отоманки, сунув ноги в мамині пантофлі, побіг відчиняти. Певно, мама щось забула.

— Це ти, мам?..

— Відчиняй, чого там! — пролунав на площадці Мишків голос. — Давай скоріше!

Кешка швидко розчинив двері, і до передпокою ввалився Мишко, в самих трусах, у ботинках на босу ногу. З Мишкових плечей звисала сіра байкова ковдра. До голого живота він притискав подушку.

— Ночувати до тебе. Щойно мама твоя заходила… Каже, нам удвох не так страшно буде.

Кешка почервонів, буркнув:

— А мені й не страшно зовсім. Заходь, разом на отоманці спатимемо.

— Ти лягай, а мені не можна, — заявив Мишко. — Мені треба коло вікна сидіти; мало що може статися.

Кешці теж необхідно було сидіти коло вікна, але він дав слово честі не злізати з постелі.

Мишко, закутавшись у ковдру, сів край вікна.

— Навколо башти темно, — повідомив він. — Людей не видно.

Кешка підстрибував на отоманці, намагався хоч так роздивитися, що діється коло башти. Зрештою він придумав: поскладав усі три подушки одну на одну, з боків підставив валики і виліз на цю хитку споруду. Башта бовваніла похмурим громаддям. Одвернувши від неї вузькі стріли, сторожко завмерли крани. Прожектори не світили, тільки червоняста лампочка ледве блимала, погойдуючись на вітрі.

Минуло багато часу, нестерпно нудного і напруженого. Щоб не заснути, хлопчаки обмінювалися короткими репліками.

— Мишку, ти спиш?

— НІ… Зараз, уже скоро…

— Мишку, а все-таки для чого цей вибух роблять?

— Я гадаю, випробовують. Щоб потім, коли туди пустять атом, ніяких тріщин не було.

Кешка намагався уявити собі таємниче нутро башти і складні машини, які примусять рухатись легендарне чудовисько — атом.

Хлопчаки надовго замовкали, люто боролися з дрімотою, що застилала очі. І раптом над баштою виникло мерехтливе фіолетове світло. Ударило по вухах оглушливим густим ревом. Грохонула, розкотилася вулицями луна. Повилітали, задзеленчали на тротуарах шибки.

Кешка впав на підлогу зі свого спостережного поста. Борсався, вибираючись з-під подушок.

Мишко кричав:

— Вмикай світло!

Коли в кімнаті спалахнула лампочка, Мишко підскочив до дзеркала, заходився роздивлятися на своє чоло.

— Кешко, що це в мене на скроні?

Кешка підійшов ближче. Уздовж скроні в Мишка пролягла неглибока рожева подряпина.

— По-моєму, рана…

Мишкові губи розплилися у блаженній усмішці. Він навіть очі заплющив.

— Поранено… Кешко, мене поранено!..

— Ага, — підтвердив Кешка заздрісно. — Це з кватирки шибка вилетіла і кусочком тебе подряпало. — Та Мишко не слухав, він пританцьовував біля дзеркала і в захопленні повторював:

— Мене поранено, мене поранено!.. — Потім він спохватився, запитав: — Кешко, в тебе бинти є?

— Ну, є.

— Хутчій перев’язуй!

Кешка засміявся.

— Що там перев’язувати! Йодом помастити — і все.

— Коли хочеш знати, — круто обернувся Мишко. — за правилами медицини тут слід операцію робити. Це тобі не рогаткою і не дерев’яною шаблею, а справжнім вибухом. — Мишко розслаблено повалився на стілець і відкинув назад голову.

Кешка метнувся до маминого столика, дістав з тумбочки бинт і вату. Змазав Мишкову рану йодом — Мишко навіть не скривився — і почав робити перев’язку. Мишко раз у раз повертався до дзеркала, причепливо оглядав голову і казав:

— Намотуй більше… Вати не шкодуй…

Коли голова стала схожа на велику снігову грудомаху, він задоволено кивнув,

— Ось тепер нормально. Досить. — Раптом Мишко вдарив себе по забинтованій голові. — Стій! А може, на вулиці ще є поранені; може, комусь допомога потрібна?..

Хлопчаки підбігли до вікна.

Уже був світанок, блакитнувато-сірий, прозорий і дзвінкий. Двірники змітали з тротуарів скло у великі жерстяні совки. А башта, похмура бетонна башта, зникла.

Хлоп’ята стояли, роззявивши роти від здивування.

— Дощенту, — видихнув Мишко. — Навіть шматків не залишилося.

Наступного дня діти у дворі були приголомшені. Башта зникла. Атомна станція розсипалася майже у них на очах від звичайнісінького вибуху. Тут було над чим подумати. Забинтований Мишко похмуро прорікав:

— Як грохоне!.. Осколок як задзижчить!.. І рраз — прямо мені у скроню. Кешко, скажи…

Кешка весь час намагався сказати, що ніякий осколок не дзижчав, що Мишка, як він, Кешка, гадає, подряпано кусочком скла з кватирки. Але Мишко розповідав так переконливо і при цьому дивився на всіх з такою простодушною радістю і гордістю, що Кешка повірив. Можливо, й був осколок. Адже він під подушками борсався, міг не помітити. І Кешка, погоджуючись, кивав головою.

— Ага, прямо у скроню.

Діти заздрісно дивилися на забинтовану Мишкову голову, легенько торкалися пов’язки і співчутливо розпитували:

— Боляче?.. Дуже?..

Потім усі юрбою рушили до сірого паркану і приникли до широких щілин в дощатих воротях.

На будівельному майданчику було безлюдно. Немов підвівшись навшпиньки, тягнулися до небес баштові крани. Здавалося, вони ще не встигли отямитись, прийти до пам’яті. Дерев’яні підмостки, що оточували башту, було розібрано, і вони лежали тепер штабелями на землі. І ніяких слідів руйнування. Лише від самої башти залишився стирчати рівний круг заввишки метра півтора, неначе башту акуратно спиляли біля самого підніжжя. І було чисто. Мабуть, вибухом однесло всі уламки кудись далеко за місто.

Ні, це не був звичайний вибух.

— Подумайте, вогонь — до неба!.. — захлинався Мишко. — Я сам бачив, вона злетіла — і на порох!..

— Та невже!? — почувся раптом за спинами дітей густий бас.

Хлоп’ята відскочили від паркану. Проте нічого страшного не було. Біля воріт стояла зелена п’ятитонка, навантажена великими паперовими мішками з цементом. З кабіни виглядало широке смагляве обличчя шофера з чорними насупленими бровами.

— Василь Михайлович! — закричав Кешка. — Здрастуйте, Василю Михайловичу!.. Хлопці, не бійтеся — це Василь Михайлович, наш сусід.

— А це хто? — показав шофер на Мишка. — Що за опухало?

— Та це ж Мишко… Ви його бачили. Він же до мене приходить!

Василь Михайлович підозріло оглянув забинтовану Мишкову голову.

— Ну ти, друже, мастак брехати…

Мишко наїжився.

— Це я брешу, га?.. Висадили в повітря башту, кожен знає. Ми з Кешкою на власні очі бачили. — Мишко кивнув на зачинені ворота і вперто повторив — Навіть кусків не залишилося, все рознесло.

Василь Михайлович усміхнувся і похитав головою.

— А для чого, по-вашому, висаджувати її в повітря?.. Ні до чого це, вона величезні гроші коштує.

— А куди ж тоді вона поділася? — єхидно спитав Мишко. — Може, в землю пішла?

Василь Михайлович поклав на кермо важкі, забруднені в мастило руки:

— У землю… Ану, Кешко, поїхали зі мною, сам побачиш.

Кешку не треба було упрошувати. Він миттю заліз в кабіну. Василь Михайлович поманив пальцем Мишка.

— І ти, герою, голова з дірою, сідай! — Він почекав, поки хлопчаки вся дуться на чорному продавленому сидінні, і натиснув сигнал.

Ворота відчинив вахтер у брезентовій куртці. Поздоровкався.

— Привіт, Михайловичу, цемент везеш?.. А що це в тебе за пасажири?

— Мої,— коротко відповів шофер і повільно заїхав у ворота.

Робітники швидко позносили паперові мішки з цементом під дерев’яний навіс.

Василь Михайлович підігнав порожню машину до самої башти, але, крім суцільної шершавої стіни, із землі нічого не було видно.

— Доведеться лізти в кузов, — сказав Василь Михайлович. Він підсадив хлопців і сам легко перестрибнув через борт.

Сірі стіни башти спускалися глибоко вниз, утворивши величезний бетонний колодязь.

Мишко потер під носом.

— А чого вона так?

— Осіла, — підказав Василь Михайлович. — Це ж не башта.

— Ми знаємо… Атомна станція, — втрутився Кешка.

Василь Михайлович зареготав.

— От диваки!.. Це басейн. Водоочисна станція, ніяка не атомна. Бачили глибоку яму — котлован?.. Цю башту-басейн треба було споруджувати глибоко в котловані. А працювати там незручно, тісно… Ось інженери й придумали. Спорудили на дні котлована палі і басейн почали будувати на палях, а як довели його до необхідних розмірів, палі підірвали… Він у яму й опустився, той басейн, став на своє місце. Незабаром сюди спеціальним тунелем брудна вода побіжить з усього міста. Тут її очищатимуть. Річки в місті прозорі стануть, як у лісі, на природі. Ось, наприклад, у моєму селі, де я, значить, народився. Там у річці всі камінчики на дні видно… І раки, І пліточки…

— А осколки од вибуху були? — з надією спитав Мишко.

— Ніяких осколків. Вибух мирний, діловий.

Мишко помацав свою забинтовану голову і, сопучи, поліз назад у кабіну.

— Ти куди? — схопив його за руку Василь Михайлович. — Ти… теє… Ти, брат, не журись… Я ж не достоту знаю. Можливо, й був якийсь осколок… Все ж могло… Та он в головного інженера запитаємо. — Шофер замахав рукою високому чоловікові. в акуратній брезентовій куртці,

— Ти що, Михайловичу, синів на екскурсію привіз? — спитав інженер, підійшовши до машини.

— Я бездітний. Це сусід мій з дружком, — прогудів шофер. — Дружка ось, бач, осколком поранило. А які тут могли бути осколки…

Кешка благально подивився на інженера.

Той посміхнувся, потім заклопотано нахмурив лоба і витягнув з кишені блокнот.

— В якому будинку живете?

— Он, навскіс.

Інженер заходився щось писати у блокноті. Він бурмотів якісь слова, ніби чаклував: логарифми, синуси, котангенс, траєкторія, теорія імовірності… Нарешті він згорнув блокнот І поплескав Мишка по плечу.

— Був осколок. Он туди полетів. — Його рука трохи піднялася і показала на будинок, де жив Кешка.

Мишкове обличчя на мить просвітліло. Та коли вони сіли в кабіну, Мишко забився в самісінький куток і відвернувся.

— Ти чого? — втішав його Кешка. — Якщо головний інженер сказав, — значить, все… За котангенсом і за траєкторією…

Мишко тільки губи міцніше стискав. Шофер Василь Михайлович рулював мовчки. А коли вони виїхали за ворота, він висунувся з вікна і сказав хлоп’ятам, що оточили машину:

— А осколок був… Он воно яка справа!..

Приятелі вилізли з машини.

— Ну, що?.. Куди башта дівалася? — розпитували діти, самовіддано заглядаючи Мишкові у вічі.

— Нікуди вона не дівалася. На місці ваша башта, — відмахнувся Мишко. Він опустив голову і понуро пішов до будинку.

Кешка потоптався біля воріт, почав було розповідати дітям про дивовижну башту, але не витримав і кинувся доганяти Мишка.

Вдома Мишко розмотав бинти, зняв вату і шпурнув усе це в помийне відро.

Кешка спробував заспокоїти його:

— Чого ти, Мишку?.. З глузду з’їхав, чи що?.. Адже згідно, цієї, як її? Згідно теорії, тебе осколком поранено.

— Згідно цієї самої теорії він мене за дурня має, так?., — огризнувся Мишко.

Він густо замазав подряпину на скроні чорнилом і підійшов до вікна.

— А ще синус… головний інженер!..