Цегляні острови

СІМА З ЧЕТВЕРТОГО НОМЕРА

Це був хлопчак високий і худий, надмірно довгі руки тримав глибоко в кишенях. Голова на тонкій шиї завжди трохи нахилялася вперед.

Діти прозвали його Семафором.

У цей будинок хлопчак переїхав недавно. Він виходив надвір у нових блискучих калошах і, високо підносячи ноги, цибав на вулицю. Коли він проходив мимо дітей, то опускав голову ще нижче.

— Бач, задається! — злився Мишко. — І знатися не хоче… — Однак частіше Мишко кричав: — Семафор, ходи сюди, поговоримо!..

Діти теж кричали навздогін хлопчакові глузливі, а то й образливі слова. Хлопчак лише прискорював ходу. Коли ж траплялося так, що діти підходили до нього зовсім близько, він дивився на них голубими, дуже великими, чистими очима і мовчки червонів.

Діти вирішили, що Семафор для такого нікчеми занадто хороше прізвисько, і стали називати хлопчака просто Сіма, а іноді — для точності — Сіма з четвертого номера.

А Мишко, як і раніше, злився і погрожував, уздрівши хлопчака:

— Треба цього гусака провчити. Вештається тут!..

Одного разу Сіма зник і довго не показувався у дворі. Минув місяць, другий… Зима почала слабшати і хазяйнувала на вулиці лише по ночах. Вдень задимав з Фінської затоки теплий вітер. Сніг надворі став осідати, посірішав, перетворився на мокру брудну кашу. І ось у ці по-весняному теплі дні знову об’явився Сіма. — Калоші на ньому були такі ж нові, наче він і не ходив у них зовсім. Шия ще тугіше обмотана шарфом. Під пахвою він тримав чорний альбом для малювання.

Сіма глянув на небо, примружився, немов відвик од світла, заморгав. Потім він попрямував у дальній куток двору, до чужого парадного.

— Ого, Сіма виліз!.. — здивовано свиснув Мишко. — Здається, з кимсь познайомився.

На сходах, куди йшов Сіма, жила Людмилка.

Сіма підійшов до парадного і став повільно походжати сюди й туди, нерішуче поглядаючи на темний вхід.

— Чекає… — усміхнувся Круглий Толик, — Людмилку свою.

— А може, зовсім і не Людмилку, — вставив Кешка. — Чого йому з Людмилкою зв’язуватись?

Толик хитро подивився на Кешку, — мовляв, знаємо, не маленькі,— і сказав:

— Тоді що ж він там робить?.. Може, повітрям дихає?..

— Можливо, — погодився Кешка.

Мишко слухав, як вони сперечаються, і щось обмірковував.

— Час діяти, — несподівано втрутився він, — Ходімте поговоримо з цим Сімою.

— Ходімо, — підтримав Толик.

Мишко й Круглий Толик пліч-о-пліч рушили вперед. Кешка теж пристав до них. В рішучий момент залишати товаришів не годиться, — це називається честю. До трьох приятелів приєдналися ще кілька хлоп'ят. Вони йшли обабіч і позаду.

Помітивши армію, що насувалась на нього, Сіма підвів голову, як завжди, почервонів і боязково усміхнувся.

— Ти чого?.. — заговорив Мишко. — Чого тут?.. Ну, чо?

Сіма почервонів ще сильніше. Промимрив:

— Нічого… Ходжу…

— Він, бачте, ходить, — засміявся Круглий Толик.

Мишко ступив уперед, заклав руки за спину, став до Сіми боком і сказав повідно, загрозливо:

— Ти що, може, за людей нас не вважаєш?.. Га?.. Може, ти хоробрий?.. Ходім стукнемось…

Сіма обвів усіх дітей своїми величезними очима і аж рота розкрив.

— А хіба я вам щось заподіяв?

— А ми тебе не збираємося бити, це ми завжди встигнемо… Я кажу, стукнемось ходім сам на сам… Побачимо, що ти за страус такий незвичайний, що до нас підходити не бажаєш.

— З тобою? — перепитав Сіма.

Мишко закопилив губу, кивнув.

Сіма подивився під ногі і зовсім несподівано сказав:

— Але ж грязько дуже.

Діти дружно зареготали. А Мишко зневажливо оглянув Сіму з ніг до голови.

— Може, тобі персидський килим постелити?

Сіма притиснув до себе чорний альбом, потупцяв на місці і попросив:

— Підождемо, га, колі сонце буде?

Коли діти досхочу насміялися, Мишко ступив крок уперед і висмикнув із Сіминих рук альбом.

— Сонця йому захотілося… Ану, дай подивитися!

Сіма пополотнів, учепився було в Мишкову руку, але його зразу ж відтіснили діти. А Мишко вже відгорнув чорну коленкорову обкладинку. На першій сторінці альбома гарними кольоровими літерами було виведено:

«Учительці Марії Олексіївні від Григор’єва Колі».

— Підлабузництвом займаєшся… Ясно! — Мишко промовив це таким тоном, немов нічого іншого й не чекав.

— Віддайте альбом, — просив за спинами дітей Сіма. Він проштовхувався крізь натовп, але хлоп’ята стояли щільно. Дехто посміхався, а Мишко кричав:

— Ти, підлабузнику, не дуже там, бо я й сонця не чекати-му, дам тобі порцію макаронів по шиї!

— Гортай далі, чого зупинився?.. — сказав Кешка.

Далі було намальовано парусний корабель, бригантину, як визначив Мишко. Бригантина мчала на всіх парусах. Ніс її занурився в кипучу густо-синю хвилю. На палубі, біля мачти, схрестивши руки, стояв капітан.

— Ух, здорово!..

Діти навалилися на Мишка.

Каравели, фрегати, крейсери, підводні човни мчали вперед. Бушували акварельні шторми, тайфуни… А на одному малюнку було навіть зображено гігантський смерч. Моряки з невеликого кораблика били по смерчу з гармати.

Кешка аж підстрибував від захоплення. Він штовхав Мишка під лікоть, просив:

— Мишку, дай малюночок!.. Чуєш, Мишку, дай…

Всі забули, що альбом належить Сімі, забули навіть, що Сіма стоїть тут рядом. Мишко закрив альбом і подивився через голови дітей на художника.

— Ти, підлабузнику Сімо, слухай… Зробимо чесно і по совісті. Щоб ти не підлизувався більше до вчителів, роздамо твої малюнки всім, хто захоче. Зрозумів? — І, не чекаючи відповіді, загукав: — Ану, підходь!.. Красиві картини з морського життя!..

Аркуші в альбомі було зв’язано білою шовковою стрічкою. Мишко розв’язав бант на обкладинці, зім’яв першу сторінку з написом і заходився роздавати малюнки.

Кешка одержав чотиритрубний крейсер «Варяг», фрегат з чорним піратським прапором. По палубі фрегата бігали строкаті людці з величезними шаблями і пістолетами… Випросив ще мавпу на пальмі та високу гору з- білою, як цукор, вершиною…

Роздавши всі малюнки. Мишко підійшов до Сіми і турнув його в груди:

— Тепер забирайся геть!.. Чуєш?

Губи у Сіми затремтіли; він затулив очі руками в сірих в’язаних рукавицях і, здригаючись, пішов до своїх сходів.

— Гляди, сонечко не прогав! — гукнув йому навздогін Мишко.

Діти хвалилися одне перед одним трофеями. Але їхнім веселощам раптом було покладено край. У дверях парадного з’явилася Людмилка:

— Гей ви, дайте мені картинок, а то все розкажу про вас… Розкажу, що ви бандити… Навіщо Сіму скривдили?

— А що я казав! Вони обоє заодно, — підскочив до Кешки Круглий Толик. — Оце б вони пішли до вчительки попід ручки… — Толик зігнувся, відставив руку кренделем і пройшовся, вихиляючись.

Людмилка спалахнула.

— Хулігани, я з цим Сімою навіть не знайома…

— Ну й катай собі, нічого тоді совати носа! — відрубав Мишко. — Геть, кажу! — Він тупнув ногою, немов збирався кинутися на Людмилку.

Людмилка відскочила вбік, послизнулася і гепнулась в снігове місиво біля самого порога. На рожевому пальті з білою хутряною обшивкою з’явилась величезна мокра пляма. Людмилка заревла:

— І про це т-теж скажу-у-у… Ось побачите!..

— Ух, пискля! — махнув рукою Мишко. — Ходімте, хлопці, звідси…

Біля стосу дров, в улюбленому своєму місці, хлоп’ята знову почали роздивлятися на малюнки. Тільки Мишко сидів насупившись, потирав долонею під носом (така в нього була звичка).

— Це ж яка вчителька Марія Олексіївна? — вголос міркував він. — Може, та, що в Людмилчиному парадному живе?..

— Вигадав… Вона вже третій рік у школі не працює, на пенсію пішла, — безтурботно зауважив Круглий Толик.

Мишко байдуже зирнув на нього:

— Як не треба, то ти розумний… — Він підвівся, спересердя штурхонув колоду, на якій щойно сидів, і, обернувшись до хлопців, почав забирати картинки. — Давайте, давайте, кажу…

Кешці не хотілося розлучатися з кораблями і пальмою, але він не вагаючись віддав їх Мишкові. Після того як пішов Сіма, йому стало дуже ніяково.

Мишко зібрав усі аркуші, повкладав їх назад в альбом.

Перша сторінка з присвятою була зіпсована. Мишко розгладив її на коліні і теж засунув під обкладинку.

Наступного дня в небі хазяйнувало сонце. Воно розтопило снігову кашу і веселими струмками погнало її до люків посеред Двору. В коловоротах над решітками пірнали тріски, куски березової кори, розмоклий папір, коробки з-під сірників. Всюди, в кожній краплині води спалахували маленькі різноколірні сонця, немов розсипаний бісер. По стінах будинків ганялися одне за одним сонячні зайчики. Вони стрибали дітям на носи, щоки, спалахували в дитячих очах. Весна!

Двірничка, тітка Настя, змітала з решіток сміття. Діти палицями пробивали отвори, і вода з шумом падала в темні колодязі. До обіду асфальт підсох. Лише з-під дров’яних стосів. ще бігли струмки брудної води.

Хлоп’ята будували з цегли греблю.

Мишко, прибігши зі школи, повісив свою сумку на гвіздок, забитий у величезне поліно, і заходився споруджувати водосховище.

— Давайте швидше, — горлав він, — а то з-під стосу вся вода вибіжить!

Діти носили цеглу, пісок, цурпалки… і саме тоді вони помітили Сіму.

Сіма стояв неподалік від воріт з портфелем у руках, ніби роздумував, куди йому йти, — додому чи до хлопців.

— А, Сіма!.. — закричав Мишко. — Сонечко на небі… Сухо, дивись, — Мишко показав на велику підсохлу лисину. — Ну, що скажеш?

— Може, подушку принести? — в’їдливо спитав Толик.

Діти сміялися, навперебій пропонували свої послуги: килими, доріжки і навіть солому, щоб Сімі не було твердо. Сіма постояв-постояв, а потім рушив до хлоп’ят. Розмови одразу ж припинилися.

— Давай, — просто сказав Сіма.

Мишко підвівся, витер мокрі руки об штани, скинув пальто.

— До першої крові чи на всю силу?

— На всю силу, — не зовсім голосно, але дуже рішуче відповів Сіма. Це означало, що він згоден битися до кінця, поки зводяться руки, поки пальці стискаються в кулак. Тут уже не має значення, чи тече в тебе з носа кров, чи ні. Переможеним вважається той, хто скаже: «Досить, здаюся…»

Діти поставали колом. Сіма почепив свій портфель на один гвіздок з Мишковою сумкою, зняв пальто, зав’язав тугіше шарф на шиї.

Толик шльопнув себе трохи нижче спини і сказав: «Бем-м-м!.. Гонг!»

Мишко звів кулаки до грудей, застрибав навколо Сіми. Сіма теж виставив кулаки, але з усього було видно, що битися він не вміє. Як тільки Мишко наблизився, він викинув руку вперед, намагаючись дістати Мишкові груди, і в ту ж мить одержав удар по вуху.

Діти гадали, що Сіма зареве, побіжить жалітися, але хлопчак міцно стулив губи і замахав руками, ніби вітряк. Він наступав. Місив кулаками повітря. Іноді його удари досягали Мишка, але той підставляв під них лікті.

Сіма одержав ще одного ляпаса. І такого, що не втримався і сів на асфальті.

— Ну, може, годі? — спитав Мишко миролюбно.

Сіма закрутив головою, підвівся і знову замолотив руками.

Глядачі під час бійки дуже хвилюються. Вони підстрибують, махають руками і гадають, що саме цим допомагають своєму приятелеві.

— Мишку, та що з тобою сьогодні!.. Мишку, дай!

— Мишку-у-у… Ну!

— Сімо, це тобі не підлизуватися… Мишку-у! — Лише один з хлопчаків раптом крикнув:

— Сімо, тримайся!.. Сімо, дай! — Це кричав Кешка. — Та чого ж ти руками махаєш? Ти бий…

Мишко нападав без особливого запалу. Деякі глядачі ладні були заприсягтися, що Мишко жалів Сіму. Проте після Кещиного вигуку Мишко озлився і заходився молотити. Сіма зігнувся і тільки зрідка виставляв руку, щоб відштовхнути противника.

— Атас! — раптом вигукнув Толик і перший кинувся в підворіття. До стосу дров поквапливо йшла Людмилчина мати.

Трохи осторонь дріботіла Людмилка. Помітивши, що хлоп’ята розбігаються, Людмилчина мати прискорила ходу.

— Ось я вам, хулігани!..

Мишко схопив своє пальто і шмигнув у підворіття, де вже зникли усі глядачі. Тільки Кешка не встиг. Він притаївся за дровами.

А Сіма нічого не бачив і не чув. Він, як і раніше, стояв зігнувшись, очманілий від ударів. Оскільки Мишкові кулаки перестали раптом дубасити його, він, очевидно, вирішив, що противник утомився, і сам перейшов у наступ. Перший його удар прийшовся у бік Людмилчиній матері, другий — у живіт.

— Ти що робиш? — заверещала вона. — Людочко, тебе цей хуліган у калюжу пхнув?

— Ні-і,— заскиглила Людмилка. — Це Сіма, вони його били. А пхнув Мишко. Він у підворіття втік.

Сіма підвів голову, розгублено оглянувся.

— За що вони тебе били, хлопчику? — спитала Людмилчина мати.

— А вони мене й не били зовсім, — похмуро відповів Сіма.

— Але ж я сама бачила, як хулігани…

— Це був поєдинок. А вони зовсім не хулігани. — Сіма надів пальто, зняв з гвіздка свій портфель і пішов було геть.

Та в цю мить Людмилчина мати запитала:

— А це чия сумка?

— Мишкова! — вигукнула Людмилка. — Треба її забрати. Мишко тоді сам прийде.

Тоді Кешка вискочив із-за дров, схопив сумку і побіг до парадного.

— Біжи за мною! — крикнув він Сімі.

— Цей Кешка — Мишків приятель. Хуліган!.. — заревла Людмилка.

У парадному хлопчаки віддихалися, сіли на східець.

— Мену звуть Кешкою. Тобі не дуже боляче?..

— Ні, не дуже.

Вони ще трохи посиділи, послухали, як Людмилчина мати нахваляється піти у Мишкову школу, до Мишкових батьків і навіть у міліцію, у відділ боротьби з бездоглядністю.

— Ти цей альбом своїй учительці хотів подарувати? — спитав раптом Кешка.

Сіма відвернувся.

— Ні, Марії Олексіївні. Вона вже на пенсії давно. Коли я захворів, вона дізналася і прийшла. Два місяці зі мною працювала… безкоштовно. Я для неї спеціально цей альбом малював.

Кешка свиснув. А ввечері він прийшов до Мишка.

— Мишку, віддай Сімі альбом. Це коли він хворів, так Марія Олексіївна з ним працювала… безкоштовно…

— Сам знаю, — відповів Мишко. Увесь вечір він був мовчазний, одвертався, старався не дивитися у вічі. Кешка знав Мишка і розумів, що це неспроста. А другого дня сталося ось що.

Надвечір Сіма вийшов надвір. Він, як завжди, йшов, опустивши голову, і почервонів, коли до нього підскочили Мишко з Толиком. Він, мабуть, думав, що його знову покличуть битися; вчора ніхто не здався, а треба ж довести справу до кінця. Однак Мишко простягнув йому свою червону мокру руку.

— Гаразд, Сімо, давай миритися.

— Ходім з нами водосховище робити, — запропонував Толик. — Ти не соромся, дражнити не будемо…

Великі Сімині очі засвітилися, бо приємно людині, коли сам Мишко дивиться на нього, як на рівного, і перший подає руку.

— Ти йому альбом віддай! — зашипів Кешка Мишкові на вухо.

Мишко насупився і нічого не відповів.

Цегляна гребля протікала. Вода у водосховищі не трималася. Річки намагалися оббігти його стороною.

Діти замерзли, перемазалися, хотіли навіть продовбати в асфальті русло. Але їм перебила маленька бабуся в пуховій хустці.

Вона підійшла до Сіми, причепливо оглянула його пальто, шарф.

— Застебнися, Колю!.. Ти знову простудишся… — Потім подивилася на нього ласкаво і додала: — Спасибі за подарунок.

Сіма побурячів і ніяково промимрив:

— Який подарунок?..

— Альбом. — Бабуся подивилася на хлоп’ят, немов вони були співучасники, і урочисто промовила: «Дорогій учительці Марії Олексіївні, хорошій людині».

Сіма зашарівся ще більше. Він не знав, куди подітися, він страждав.

— Я не писав такого…

— Писав, писав! — раптом заплескав у долоні Кешка. — Він нам цей альбом показував, з кораблями…

Мишко став поруч Сіми, глянув на бабусю і сказав приглушено:

— Звичайно, писав… Тільки він соромиться, — гадає, що ми його підлабузником дражнитимемо. Дивак!