Цегляні острови

НЕПРИЄМНОСТЕЙ ЦІЛА КУПА

Вранці Кешку розбудили мамині холодні руки. Кешка щулився, залазив глибше під ковдру. Але руки діставали його й там. Мама примовляла:

— Уставай, сплюхо, зима!.. Білі мухи прилетіли.

Кешка висунув голову з-під ковдри.

— Обманюєш, білих мух не буває.

Мама повернула голову Кешки до вікна, і він побачив, що за шибкою повільно летять лапаті білі сніжинки. Вони кружляють, обганяють одна одну, сідають на голі гілки великої липи.

Кешка в самих трусиках підбіг до вікна. Вулиця бїла-біла. І трамваї, і автобуси, і «Победьі», ЗІЛи — всі у білих накидках. У перехожих, які зупинилися почитати газету, на плечі лягли пухнасті білі коміри.

— Сніг!.. — закричав Кешка. А мама засміялася.

Була неділя, і Кешка одразу ж після сніданку побіг у двір, щоб побачитися з Мишком, головним своїм другом, який був на два класи старший. І ще треба було поговорити з Круглим Толиком, але… Першою, кого зустрів Кешка у дворі, була Людмилка. Правду кажучи, Кешка не дуже хотів з нею зустрічатися. Вона завжди прозивалася: Кешка-головешка… А спробуй за нею погнатися, — як куля влетить у своє парадне і загорлає на весь дім: «Маа-маа!!»

Іншим разом Кешка обминув би Людмилку, навіть балакати з нею не став би. Він так і хотів зробити, але язик сам по собі взяв і сказав:

— Людмилко, а я все про сніг знаю! Ага!..

— Я теж знаю, — відповіла Людмилка і спіймала на рукавичку велику сніжинку. — Сніг — це такі зірочки.

— І зовсім ні… Сніг — це мерзла вода. З теплих морів до нас прилітають хмари, тумани і тут від морозу перетворюються на сніг.

— Брешеш, — насупилася Людмилка, — все брешеш.

Кешка взяв Людмилчину руку і підніс до свого лиця. Зірочка тремтіла на довгих шерстинках, немов от-от полетить. її численні промені нагадували то списи, то ялинові гілки.

— Хіба ж можна таке з води зробити? — переможно прошепотіла Людмилка.

Тоді Кешка широко відкрив рота і легесенько, щоб зірочка не полетіла, став дмухати… Гострі кінці в списів затупилися, ялинові гілки почали в’янути, опадати… Зірочка зморщилась, підібрала свої промені під себе і раптом перетворилася на блискучу круглу краплю…

— Бач, а ти не вірила… — підвів голову Кешка.

Очі в Людмилки стали сині, як вода, в якій підсинюють білизну. Вона тупнула ногою і закричала;

— Ти чого на мою рукавичку наплював?!

— Ти що? — обурився Кешка. — Це ж сніжинка розтала!

Людмилка й сама це бачила, але що вдієш, — такий у неї характер нікчемний.

— Ні, наплював, — твердила вона. — Хуліган…

— Це я — хуліган? — розсердився Кешка. — Тоді ти… ти… — Він ще не придумав, що сказати, а Людмилка вже випалила:

— Кешка-головешка!..

Кешка був такий же хлопчак, як усі. І йому спало на думку те ж саме, що й усім хлопчакам, коли їх дражнять чи ображають. Він стиснув кулаки і ступив уперед.

— Ага, так, Людмилко… Я ж тобі зараз дам…

Та ба! Людмилка, як миша, шмигнула у своє парадне і, задерши голову, заголосила:

— Ма-а-ма-о!.. Кешка б’ється!..

На крик до парадного прибігли Мишко і Круглий Толик.

— Ти справді їй надавав? — спитав Мишко.

— За що? — поцікавився Толик.

— Не встиг, — сумно признався Кешка. — Прозивається весь час… Та ще й бреше…

Людмилка висунула з парадного голову і нудним голосом прокричала:

— Хуліган!.. Ти чого мені на рукавичку наплював?..

Хлопці глянули на Кешку. Обоє здивовано підвели брови.

— Знову бреше… Зовсім я не плював. — І Кешка розповів усе як було.

— Та-ак… — промовив Мишко і порадив: — Знаєш, ти з дівчиськами краще не зв’язуйся, з ними завжди неприємностей ціла купа…

— Ну, що ти… — заперечив Толик, — є ж, мабуть, хороші дівчиська на світі.

— Зроду не стрічав, — заявив Мишко.

— А всі хлопчаки — хулігани!.. — прокричала Людмилка із свого парадного. Але хлопці вдали, ніби це їх не стосується.