Цегляні острови

СНІЖОК

Кешка гуляв сам біля стосу дров і вже хотів було йти додому, як побачив Мишка. Мишко вискочив надвір у старих, стоптаних валянках. Шия в нього була сяк-так замотана шарфом, зате він щільно закутався в розстебнуте пальто і навіть притримував його рукою. Мишко був чимось схвильований. Він раз у раз підносив руку в яскравій рукавичці до лиця, сердито сопів і тер собі під носом. Помітивши біля стосу дров Кешку, Мишко підійшов до нього і, дивлячись собі під ноги, похмуро сказав:

— Кешко, ти правильна людина… Хочеш, я тобі щось подарую?

— Хочу, — зразу ж погодився Кешка.

— А не відмовишся? — не підводячи очей од своїх валянок, запитав Мишко.

— Ну хто ж од подарунків відмовляється? — щиро здивувався Кешка.

Його друг не любив попусту балакати і, якщо заговорив про подарунок, — значить, подарує. Але що?.. Кешку страшенно мучила цікавість, однак у таких випадках треба зберігати абсолютну байдужість і спокій. А Мишко тим часом посопів трохи, долаючи в собі останній жорстокий сумнів — віддавати чи ні? — і рішуче промовив:

— Гаразд… Тільки гляди — бережи й піклуйся… Я тобі його як найліпшому другові дарую. — Мишко відхилив комір, тихо покликав: —Шкряго… Шкряго… — І раптом з-під Мишкового шарфа висунулась біла мордочка, покрутила гострим носом, метнула туди-сюди червоними оченятами і заховалась.

— Що це за диво? — спитав Кешка.

Мишко посміхнувся і відповів, що це зовсім не диво, а звичайний білий щур.

— Дуже розумний, — переконував він. — У вашій квартирі жодної миші не буде, — всіх пожере. А який охайний — страх… Шкряго, Шкряго, — знову лагідно покликав він.

Щур знову висунувся, але тепер уже з рукава. Огледівся і виліз увесь. Він був великий, завбільшки з долоню, тільки значно вужчий і дуже гарний — весь білий, як сніг. Щоправда, вигляд йому трохи псував довгий хвіст — рожевий і зовсім голий.

— Шкряжечко, — примовляв Мишко, — ти не бійся, у Кешки тобі добре буде: він хороший, ласкавий… Ти чуєш, Кешко? Годуй його інколи ковбасою.

— Добре, — погодився Кешка; йому кортіло хутчій забрати щура. Не подобалось тільки щурове ім’я — Шкряга. — Мишко, а чому його так чудно кличуть?

— Це його моя матуся так прозвала;, у неї до тварин ніякої симпатії нема. Хочеш, вигадай інше ім’я Шкрязі — то байдуже. — Мишко погладив щура по сніжній шкірці, зітхнув і сунув подарунок Кешці в руки.

Кешка обережно взяв звірка. А Мишко сильно потер рукавичкою під носом і мовчки пішов додому на перший поверх.

Ось так почалася ця історія, трохи смішна і трохи сумна. Насамперед Кешка дав звіркові нове ім’я; тепер він називався Сніжком. Потім Кешка нагодував Сніжка ковбасою, як велів Мишко, постелив у коробку з-під черевиків вату.

— Віднині це твій дім, — сказав він. — Спи, Сніжок, — і засунув коробку із щуром під мамине ліжко. Його постіль була на отоманці.

Вранці Кешка проснувся перший: мама ще спала. Кешка одразу ж поліз дивитися Сніжка. В коробці його не було. Тоді Кешка заліз далі під ліжко, — може, Сніжок заховався там серед старих іграшок. Але щура не було видно… Кешка виліз назад, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити маму, і раптом побачив Сніжка. Він сидів у мами на грудях стовпчиком— умивався. Кешка так і завмер.

Неприємність може статися в будь-яку пору дня, але найгірше, коли вона станеться вранці,— вважай, що весь день зіпсовано.

Кешка сидів біля ліжка ні живий ні мертвий. А мама розплющила очі, моргнула, потім міцно зажмурилась і потрясла головою. Щур, як і досі, старанно вилизував шерстку і добродушно поглядав на маму червоним, як вогник, оком.

— Кешко, що це значить? — спитала мама пошепки.

— Нічого… Це Сніжок…

Мама взяла щура двома пальцями за загривок і кинула його на синову постіль.

— Дуже дотепно, — сказала мама сухо, потім устала, накинула халат і заходилася поправляти біля дзеркала своє пушисте волосся. Кешка побачив, як мама непомітно намочила пальці одеколоном і витерла їх об халат.

— Сьогодні ти щура приніс, а завтра притаскаєш жабу…

— Я його ще вчора приніс, коли ти в кіно була… А жаби взимку не водяться.

Сніжок тим часом перебрався з Кещиної постелі на стіледь, із стільця по скатерті на стіл і почав викочувати з великої фарфорової тарілки червонобоке яблуко.

— Зараз же зніми його зі столу! — крикнула мама, скривилась і додала: — Якби не цей жахливий хвіст!..

Ранком мама завжди дуже квапилась: запізнюватися на роботу не можна. Нашвидкуруч снідала, а іноді навіть не встигала прибрати постіль — це був обов’язок Кешки. Сьогодні мама, як звичайно, сіла за стіл, не дожидаючись сина. Тільки-но піднесла сосиску до рота, як стиха охнула… Впустила виделку. У неї на плечі сидів Сніжок і поводив своєю лукавою мордочкою. Мама стряхнула його, підвелася із-за столу і сказала крижаним голосом:

— Щоб сьогодні ж не було щура!

— Ма… — почав було Кешка.

— Ніяких «ма»… — Мама пішла, нагадавши від дверей — Чув, що я тобі сказала?..

У напіввідчинені двері тягнуло холодком з коридора. Вкрай засмучений, Кешка прибрав постелі, потім пішов у кухню намочити віник. Там він застав таку картину. Посеред кухні, на табуретці, стояла сусідка тітка Люся в довгому халаті і розгублено шепотіла:

— Не лізь на мене… Чуєш, не лізь!.. — А по її халату спокійно спинався вгору Сніжок.

Тітка Люся, мабуть, не подобалася йому. Варто було халатові ледь ворухнутися, як Сніжок підводив гостру мордочку і починав фиркати.

— Ще й фиркає! — боязко обурювалась тітка Люся. — Кому я кажу?.. Не лізь!.. — Але Сніжок не звертав на протести ніякої уваги. Тітка Люся безпорадно закочувала очі, трясла в повітрі повними білими руками. Побачивши Кешку, вона скривила поблідлі губи. — Кешко, зніми з мене оце… Знепритомнію, упаду!..

Кешка злякався: падати з табуретки все-таки високо. Він підбіг до тітки Люсі, зняв Сніжка і сунув його собі під майку.

— Що ти робиш? — сплеснула руками тітка Люся. — Негайно викинь його на смітник!..

Але Кешка поніс Сніжка у свою кімнату.

— Сніжок ти мій, не люблять тебе тут, — сумно шепотів він. — І назад тебе віддати не можна: адже ти — подарунок.

Сніжок сидів на подушці і передньою лапкою чухав за вухом, — мабуть, теж думав, що робити в такому випадку.

Кешка замів підлогу, посадив Сніжка за пазуху і поніс сміття у відро. Біля дверей кухні стояла тітка Люся із шваброю в руках. Вона просунула голову в кухню і лагідно кликала:

— Щуру, щуру, щуру… Іди сюди, маленький.

— Його звуть Сніжок, — похмуро сказав Кешка.

Тітка Люся зніяковіла.

— Подумаєш, принц, — пробурчала вона.

Потім прийшов знайомий тітки Люсі, дядько Боря. Вони завжди разом ходили на роботу. Дядько Боря суворо подивився на Кешку і сказав:

— Кешко, я завжди вважав, що ти серйозна людина, а ти із щурами возишся… Ганьба!

— Що він вам заподіяв? — не витримав Кешка. — Чого ви його ненавидите?

Дядько Боря поправив окуляри, підвів плечі^:

— Як то чого?.. Він же щур…

Цього Кешка не зрозумів. Він притиснув Сніжка до свого бока і мовчки пішов у ванну вмиватися. Поки він умивався, Сніжок шмигав у нього під ногами, залазив під тази, під ванну. Та коли Кешка витерся рушником і почав кликати Сніжка, він не вибіг до нього. Кешка обшукав усю ванну. «Сніжок, Сніжок!» — звав він його і на кухні, і в коридорі — щур не з’являвся.

Через годину, а можливо й через дві, Кешка почув під ліжком метушню. Він, звичайно, кинувся туди. Сніжок витягав з коробки вату, і не встиг Кешка отямитись, як він з ватою в зубах шмигнув у коридор. Кешка побіг навздогін. Сніжок метнувся у ванну і зник разом зі своєю ношею. Кахельна плита була розбита, на її місці темніла невелика кругла дірка.

Увечері в кухні зібралися всі мешканці. Тітка Люся розповідала, як її трохи не залоскотав до смерті якийсь паскудний щур. Всі докірливо поглядали на Кешку, а мама переставляла на плиті каструлі так, що вони бряжчали на всю кухню. Тітка Люся закінчила розповідати і пішла у ванну митися. І ось тоді Кешка побачив Сніжка востаннє. Спочатку з ванної почувся несамовитий вереск, потім крик: «Не руш, безсовісний!!!» Всі кинулися до ванної,— Кешка перший.

Тітка Люся стояла у ванній, піднявши поли халата; перед нею на табуретці сидів Сніжок і спокійнісінько відгризав з гарної туфлі тітки Люсі хутряний помпон. На другій туфлі помпона вже не було.

Дядько Боря схопив кочергу, але Кешка заступив йому дорогу; Сніжок тим часом сплигнув з табуретки і потаскав помпон до дірки. Там він зупинився. Кешці здалося, що він подивився на нього і підморгнув. Потім щур засунув помпон у дірку і зник.

Після цього тітка Люся цілий тиждень ходила в кухню, а особливо у ванну, зі шваброю. Дядько Боря вітався з Кешкою дуже холодно. А Мишко, зустрічаючи свого приятеля, завзято тер під носом і казав:

— Нічого, Кешко, не хвилюйся… Він там, мабуть, гніздо звив.

Кілька разів до хлопців доходили чутки, ніби в сусідніх квартирах просто вдень з’являється відважний білий щур і в людей на очах краде різні продукти. Мишко і Кешка дуже боялися, щоб Сніжок не потрапив у пастку для щурів. Однак незабаром чутки про нього припинилися: мабуть, Сніжок назавжди покинув цей будинок.