Цегляні острови

На задній двір рідко коли заглядали дорослі. Там лежали гори дерев’яних ящиків, валялися діжки, на бурих боках яких поналипав кріп. Лежали купи вапна й цегли.

У березні, коли з дахів поскидали сніг, задній двір перетворився на неприступну гірську країну, яку з галасом штурмували альпіністи, відважні й забіякуваті. Найзавзятіші серед них були Мишко й Кешка.

Незабаром гірська країна почала осідати. Гострі вершини обвалилися. А під кінець квітня задній двір перетворився на величезну калюжу.

Діти вже не заходили сюди. Дівчатка кидали в накреслені на тротуарах квадрати жерстяні банки з-під гуталіну, що називалися дивним словом «скетіш-бетіш», і невтомно стрибали на одній нозі. Хлопчаки, вибираючи на ходу носи, ловили одне одного за всіма правилами нової войовничої гри — «Ромби». І лише Сіма з четвертого номера залишився вірний задньому двору. Він вистругав з дощечок, одламаних від ящика, гостроносі кораблі. Прилатав до них клітчасті вітрила з арифметичного зошита і пустив свій флот у далеке плавання.

Пливуть кораблі, сідають на вапнякові рифи, пристають до цегляних островів. А Сіма-адмірал бігає по вузенькій смужечці суші біля самої стіни будинку.

— Право руля!..Вїтрила кріпи!.. — Але неспроможний він допомогти тим, хто зазнав аварії. Калюжа глибока, а черевики…

На задній двір навідався Кешка. Оглянув Сіму з голови до ніг, сказав, як говорять дорослі:

— Сімо, у тебе здоров’я погане, а ти он змок увесь. Підхопиш грип — знобу звалишся.

Сіма насупився. А Кешка присів навпочіпки, почав роздивлятись. Один кораблик на суші лежить з поламаною мачтою; другий — до цеглини причалив; третій — зачепився за щось посеред калюжі і повільно обертався на одному місці.

— Сімо, чого це корабель крутиться?

— Це його гігантський кальмар щупальцями схопив…

Кешка зареготав.

— Ой Сімо!.. Та це ж гнила стружка, в неї яблука пакують.

— Ну то й що? — тихо заперечив Сіма. — Все одно. — Сіма стиснув губи, нахмурив чоло і сказав упевнено: — Ні, кальмар. І екіпаж корабля зараз бореться з ним.

Кешка свиснув, засміявся ще голосніше.

— Якби ти моторний корабель зробив, ото було б. А це… — Він сплюнув у калюжу і пішов під арку, але раптом передумав, вернувся.

— Знаєш що, Сімо, я все-таки побуду з тобою, добре?

— Як хочеш, — відповів Сіма байдуже, узяв дощечку і почав, як веслом, розгрібати воду. Від дощечки пішли хвилі по всій калюжі. Кораблик, що приткнувся біля цеглини, загойдався, задер носа і поплив далі. Корабель, що заплутався в стружці, підскакував на хвилях, але стружка тримала його міцно. Він хилився, палубу його заливало водою.

— Піду додому, — нарешті вирішив Сіма.

— А кораблі?..

— Вони у плаванні. Їм ще далеко мандрувати.

Кешка похитав головою.

— Дивак ти!.. Не ходи, не треба. Давай краще полежимо на ящиках, посушимось.

Вони поскидали пальта, порозкладали їх на дошках. А самі залізли в ящики з-під яблук. Лежать на спині, дивляться в глибоке, як Тихий океан, небо і мовчать. Сонечко пригріває добре. Від Сіминого пальта струмить легка пара. Кешка повернувся, став дивитися на калюжу. У воді відбивається небо, і калюжа від цього блакитну. Якщо примружитися і ще затулити очі долонькою, щоб не бачити стін будинку і сараїв, то справді здається, немов лежиш на березі спокійного вранішнього моря.

— Сімо, а ти на морі бував?..

— Ні. Там, де я раніше жив, тільки річка протікала.

Кешка скривив губи.

— А ще кораблі будуєш! А я, окрім Балтійського, ще й на Чорному був. Отам красота!.. А ти в калюжі якихось кальмарів вигадав.

Сіма образився, хотів піти геть, але в цей час на задньому дворі з’явилися ще двоє: сивий, згорблений дідусь без шапки і кругленька бабуся з рожевим обличчям. Вони вдвох несли килим.

Бабуся подивилася на калюжу, сказала засмучено:

— От бачиш!.. Халамидники, не можуть люка прочистити.

— Та годі вже, Катю! — хрипко забасив дідусь. — Тобі, звісно, калюжа. А для когось, може, — океан. — Він кивнув на Сімині кораблі. — Ти взагалі води, окрім чаю з лимоном, не визнаєш, а тут діло тонке… — Дідусь широко розставив ноги, сперся на товстий сучкуватий ціпок. Ледь затуманені, мов обталі крижинки, очі його дивилися на Сімин флот, на цегляні острови, на вапнякові мілини. Потім він підняв ціпок і показав ним на гострі уламки, що стирчали з води.

— На острови Зеленого Мису схожі. Голе, паскудне місце… А он далі туди, — дідусь нахилився вперед, — бачиш, неначе маленька протока, горловинка… Як Гібралтар… А ще трохи на південь — Танжер. Я тобі цей килим з Танжера привіз. — Дідусь знову сперся на свій ціпок і завмер. Обличчя його стало задумливим.

— Ну, досить, — торкнула його за рукав бабуся. — Ходімо.

Дідусь зітхнув.

— Так, так… Ти, Катю, йди додому, а я килим ось тут на ящиках виб’ю.

Бабуся допомогла чоловікові розікласти килим на купі ящиків і подибала в підворіття. Дідусь провів її трохи і вернувся. Він оглянувся на всі боки, немов хлопчак, якому забажалося утяти якусь штуку, підійшов до калюжі, Він нахилився, підняв Сімин кораблик, полагодив мачту, клітчасте вітрило і легенько пустив його на воду. Кораблик побіг до цегляних островів.

Дідусь розгрібав палицею воду, як це. робив Сіма; і навздогін кораблйкові по калюжі покотилися хвилі.

Сіма вибрався з ящика, узяв своє пальто і підійшов до дідуся іззаду. Почувши його сопіння, старик здригнув, оглянувся.

— Ух ти!.. Я думав, дружина… — зніяковіло посміхнувся він і всією п’ятірнею провів по обкурених вусах. — Розумієш, не любит вона моря… Хоч ти їй що… Це твій флот, може?

— Мій, — кивнув Сіма.

На обличчі в старого розійшлися глибокі зморшки, він розправив плечі. Тепер здавалося, що ціпок йому зовсім не потрібен.

— А чого це шхуна в тебе дрейфує?.. Он та… На рифи сіла?

— Ні, — похитав головою Сіма, — це її гігантський кальмар схопив.

Кешка подумав: «Поглузує він із Сіми». Але ж ні, дідусь не засміявся, лише стурбовано нахмурив чоло.

— Кальмар, виявляється?.. От тріскова смерть! Сюди б кашалота. Кашалота жоден кальмар не здолає… Я, братику, на кашалотів полював і на фінвалів. А ось ти про єдинорога що-небудь знаєш? Нарвалом зветься… Бивень у нього метрів зо три завдовжки — так попереду з носа і стирчить. Шлюпку він, як шилом, протикає…

— Годі вже, годі!.. — пролунав з підворіття тихий голос.

Дідусь почервонів, заховав очі в насуплені кошлаті брови.

Під аркою, прихилившись до стіни, стояла його дружина.

— Та ось бачиш, Катю, моряка зустрів. Поговорити треба.

Бабуся міцно стулила губи і зміряла Сіму критичним поглядом.

— Ну й змок же ти, немов каченя!.. Може, ходімо, чаєм напою з варенням… з малиновим.

— Греби, греби, — підштовхнув Сіму дідусь. — Вона тільки здається, що сердита. Вона моряків поважає.

Сіма оглянувся на ящики, хотів, мабуть, покликати Кешку, але Кешка заховався якнайглибше, щоб його не помітили. Йому було дуже сумно.

Коли надворі нікого вже не було, він вибрався із ящика, підійшов до калюжі.

У калюжі відбивалися хмаринки. Вони пробігали по перевернутому небі. Кешці здавалося, що він повільно пливе на хвилях… Минає острови, потріскані від сонця. Над водою б’ються поморники і альбатроси. У морській піні хижо шастають єдинороги. Щось лоскітливе і тепле підступало до Кещиного горла, так, як підступають сльози, коли дивишся хороший кінофільм з хорошим кінцем.