Діамантовий берег

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Болото розстилалося безмежне. Та це й не болото було, а ланцюги озер, котрі залишилися від весняної повені. В ці озера забрели поліські ліси і стояли де по кісточки, де по коліна то в сліпучо-ясній, то в темній, то в зеленавій дзеркальній гладизні.

Дорога йшла через ці ліси й озера. Там, де підіймалась вона — і ліси вибиралися з води на горбочки; де опускалася — і ліси опускалися; тоді доводилося брести по воді, орієнтуючись по зарубках на придорожніх деревах.

Вода, особливо на відкритих місцях, була така тепла, що хлопців увесь час поривало спинитися на привал і полягати проти сонечка в цій теплій купелі.

Але краще за всіх почував себе Білан. Він не поспішав на глибоке. Спочатку зайшов по кісточки. Відчувши наближення води, блохи, які розкошували нижче Біланових колін, поспішили перебратися. Тоді Білан ступив глибше. Знаючи, що з водою жарти погані, блохи з ніг вовкодава сипнули йому на живіт. Білан все опускався у воду. І в міру того, як він осідав униз, блохи підіймалися вгору.

Нарешті всі зосередилися на хребті. Тут було сухо, звідси видно було, як гуляли на небі хмари і вибиралося, не хапаючись, на обідній пруг сонце.

Блохи, котрі народилися й виросли на лапах у Білана і через те могли спостерігати лише трави, по яких бродив вовкодав, тепер здивовано озирались довкола і одна з них, цікава все знати, промовила: «Я навіть і в думці не припускала, що світ такий великий і так багато в ньому чудес!» Друга відповіла їй: «Мені здавалося, що за Біланову шерсть немає нічого вищого на світі!»

А тим часом Білан зробив ще один крок у глибину, і блошине царство, зачувши нову небезпеку, кинулося від Біланового хвоста до загривка. Цікава блоха теж там опинилася. Тут було затишно, мило, і вона знову почала озирати всесвіт, вигукуючи кожного разу: «Ой лелечко, як же ті сосни вигнало високо вгору! А гляньте на оту водяну доріжку, що побігла вперед поміж старими дубами…»

Говорила вона піднесено, з великим почуттям і хвилюванням. Все ж Білан не зважив на це і забрів на таку глибину, що й загривок його пішов у воду.

Між блохами почалася паніка. Одна блоха, що добре знала парламентарний устрій всіх блошиних держав світу, вискочивши на найвищу біланову шерстину, вигукнула з пафосом: «Я протестую! Це порушення всіх віками усталених норм. Білан створений для того, щоб носити у жилах кров, а ми — щоб ту кров пити! А тепер нас віддаляють од Біланової крові! Ніколи ні я, ні блохи, старші за мене, не були свідками таких нелюдських вчинків з боку Білана…»…

Вода проскочила струмочками поміж Білановими вухами, і блоха, не закінчивши патетичної промови, стрибнула на ніс вовкодава.

Але не всім так пощастило. Сила-силенна бліх, підхоплена вітерцем, опинилася в воді. Аж закипіло навколо Білана. І тут загинула безліч бліх. Загинули б і інші, коли б не та блоха. Красуня, з витонченою талією і ногами, котрі могли підкидати струнке тіло своєї владарки на півтора метра, скрикнула: «Брати мої, сестри мої рідні! Або всі помремо в цьому безмежному океані води, або всі враз стрибаймо на отой кущик. Це — водяна горілка. Стрибайте, ховайтеся під білі пелюстки, як під Біланову шерсть, і чекайте на якусь гаву, котрій випаде щастя врятувати нас!»

Отут і треба було Білану хоч на п’ять секунд зануритися з головою. Тоді всіх бліх знесло б геть, і вони загинули б у пучині. Але Білан боявся набрати у вуха води, то й не занурився. З цього скористалися блохи. Чорний рій легко одділився від Біланового носа й вух і мостом перекинувся на пелюстки болотної квітки. Білан же посунув далі. Вслід йому летіли прокльони. Його називали варваром, звірюкою, нелюдом. І кожна, кинувши свою лайку Біланові на голову, щиро зичила: «Хай западеться твоє ім’я!»

Експедиція пробиралася в глиб Полісся. Йшлося легко. За три кілометри шляху тільки раз трапилося, що вода стояла по коліно. Явтух розписав себе хвостом так, що став схожий на зебру, тільки не з поперечними смугами, а з поздовжніми. Навіть Тимофій ожив. Брьохав, аж бризки навколо летіли.

Спереду забілів кущ з білою шапкою квітів. Тимофій пізнав рослину і гукнув стиха, щоб ніхто не почув: «Та це ж горілка! Тепер посмакуємо!»

Щоб наламати лопуцьків, треба було наблизитися до куща. Він це й зробив.

Білі пелюстки раптом ожили, і чарівлива блоха, набравши в легені повітря, загукала, ледве тамуючи радість у грудях: «Ну, брати й сестри, раз, два! Вперед!»

Тимофій не почув цього. Виламавши найкращий лопуцьок, він витер його рукавом і поклав у рот. Стебельце, було солодке, ніжне, як і всякий добрий лопуцьок. Тимофій прицмокував і водночас нишпорив очима навколо: чи не видно ще одного кущика.

Що ж далі розповідати? Чи про те, що Тимофій знайшов ще один лопуцьок, чи про те, як, вигрівшись проти, сонечка після купелі, ота чарівниця блоха вискочила на хребет Тимофієві і закричала у захваті: «Милі сестрички й братики, спробуємо, чи добріє п’ється Тимофієва кров!»

Цей заклик не пропав даремно. Блохи так дружно взялися за роботу, що Тимофій спочатку підскочив і почав лупцювати себе де дістане. Він крутив головою, вигинався. Найбільш досвідчені блохи одразу сипнули в ту ямку, котра міститься під брехушкою, і там присіли, вийнявши свої інструменти для здобуття Тимофієвої крові. Тимофій аж засичав.

Побачивши таку картину, Пилип свиснув і, одступаючи далі від Тимофія, гукнув йому:

— Вішай рюкзака на сучок, а сам падай у воду. Це, видно, Біланові недобитки!

— Еге, еге, падай! — підтримали Пилипа в один голос Хома, Женька й Куприк.

Добре Пилипові та хлопцям радити, коли у них в кишенях, крім дохлих жуків та старих шайб, підібраних на дорозі, нічого не було. А Тимофій, крім коржиків, ще дома запасся цукерками-подушечками з повидлом; подушечки були дуже смачні; такий покорм міг пригодитися кожен день, кожну годину…

І тепер йому радять з цим багатством падати у воду! Хіба ж для того він їх од хлопців ховав, од дівчат і ласого Явтуха? Кричать: падай! А як же ти впадеш, коли жаль! А блохи тим часом не вгавають — кусають, штрикають, живцем п’ють кров Тимофієву.

І Тимофій метався, не знаючи, що робити: віддати себе на поталу блохам чи розлучитися з подушечками, начиненими смородинним, малиновим, вишневим, сливовим повидлом! Тимофій не знав, що робити, а блохи знали. Тіло у Тимофія було молоденьке, шкіра ніжна, кров у нього була солодка. Блохи, доп’явшись до Тимофія, аж п’яніли а сп’янівши, почали водити танок: бралися за руки, співали, брикалися, перекидалися. Блоха-красуня призналася: «Цей Тимофій — ласий шматочок для нас!»

Тимофій махав руками, підскакував. Але коли одна блоха примудрилася і вкусила його за нижню губу, він втратив рівновагу: ліва нога його посунулася з стежки у придорожній бакайчик; туди ж, слідом за нею, опустився і її власник.

Минуло кілька секунд, і безодня поглинула Тимофія — тільки рюкзак стирчав на спині. Тим часом війнув вітерець, набігла хвиля, хлюпнула й покотилася далі, несучи за собою все люте плем’я тимофійоїдів. Дві чи три перелякані блохи зачепилися за Тимофіїв рюкзак, але наблизився Явтух, витяг вперед довгу верхню губу, дмухнув; одна блоха, підхоплена вихором, була зметена у воду; дві другі потрапили на зуб Явтухові, і він їх з’їв. Після цього Тимофій підвівся. На ньому не було ні єдиної блохи. І він зітхнув з полегкістю. Але полегкість ця за мить зникла. Тимофій мацнув кишеню. Там замість подушечок знайшов квашу. Серце його закричало, сльози виступили з очей.

Сухі подушечки були гарненькі. Лежали в кишені так тихо, що й непомітно було. А як розмокли, почали обтягати труси, доводилось їх раз у раз підсмикувати. Цього мало! Подушечки були солодкі, то й кваша з них стала солодка. Вона стікала з кишені на ноги, розмальовувала їх патьоками, до патьоків прилипали мухи і всяка погань.

З цукерками у Тимофія вийшло так само, як із коржиками. Як їв Пилипові й Женьчині, то з жалем хвалився: «А мені мати не дали, кажуть: грошей нема». Всі тоді співчували Тимофієві: сунули йому в рот що краще, а тепер що вийшло?

Тимофій заплакав, але не тому, що йому стало соромно, — жаль було цукерок. Зранку б їх поїсти! А тепер що з них? Розмокли, розкисли!..

Він зашилив руку в кишеню, побарбався там і враз пожвавішав: хто сказав, що цього їсти не можна?

І почав їсти! Солодка кваша текла йому по руці, в солодкому були його підборіддя, ніс, щоки.

«Ех, Тимофію, Тимофію, глянь, на кого ти схожий!» — так повинна б була звернутися до хлопця його совість. Але, не звернулась: совісті у Тимофія не було.

Тільки Оля не брала участі у подіях. Дівчинка стояла, низько схилившись над маршрутною картою. Вона втратила напрям, завела кудись експедицію.

А їй же як довіряли! І як не довіряти! Адже вона перечитала всього Джека Лондона, всього Жюля Верна, Юрія Смолича, Миколу Трублаїні… У всіх кінцях світу побувала з своїми героями, всі океани виборознила вздовж і впоперек. Кого ж призначити штурманом експедиції, як не Олю?

Григорій Савич стояв збоку і думав. Помиляються хлопці, гадаючи, що він був захоплений географічними знаннями Олі. Правда полягала ось в чому. Ще з зими в учителя склалася думка, що Оля погано розбирається в картах. Щоб виправити цю хибу, він і призначив її штурманом експедиції. Перед походом Григорій Савич провів з нею кілька занять. Оля під час цих бесід дивилася на нього своїми великими розумними очима, неначе підтверджувала: «Еге ж, еге ж, все так і є, як ви розказуєте, і я вас добре розумію…»

Тепер Григорій Савич пильно позирав на Олю, і йому все ясніше і ясніше ставало: нічого в картах Оля не розуміла! Адже навіть чотирикласник може побачити, що треба було взяти повз розбиту громом сосну, а вона завела експедицію в болото.

До всіх цих подій Тимофієві не було ніякого діла. Він був заклопотаний своїми справами. Ще за п’ять днів до цієї події Пилип на археологічних розкопках знайшов бронзового жука. Жука цього він тоді сховав у кишеню, а коли він там завмер, проміняв Куприкові за пір’їну, котру, тікаючи через дорогу, загубив перепел. У Куприка жука виміняв Тимофій. Дав він за нього два гудзики. Тепер цей жук розкошував у Тимофієвому джемі і разом з черговою порцією цього наїдку потрапив Тимофієві у рот.

Розкусивши і пожувавши трохи, Тимофій скривився. В роті було гірко, гидко…

— Сплюнь! — зрозумівши в чому річ, крикнув Григорій Савич.

Еге, «сплюнь», коли у роті не лише бронзовий жук, а ще й солодкий джем. І Тимофій замість того, щоб сплюнути, проковтнув його!

Оля схлипувала над картою. До неї підійшов Куприк.

Справедливо було б з самого початку штурманом експедиції призначити його, а не цю безпорадну дівчинку. Проте старий морський вовк розумів і Григорія Савича: раз Оля і поняття не має, як користуватися картами і читати їх, хай навчиться. І він підкорився необхідності. До того ж матроси мусять бути дисциплінованими, витриманими, чемними, а надто щодо дівчат. Куприк і уявити не міг, як би ото він сказав Григорію Савичу: «Бач, призначили її, а вона куди завела!» Так ні один матрос в світі не міг сказати, не до лиця, це людям, висоленим морем, загартованим у бурях і штормах. Тому Куприк ні разу навіть не наближався до Григорія Савича, ні разу не дозволив собі лізти з порадами до Олі. Та коли вона розгублено спинилася, коли заплакала, дивлячись на карту засльозеними очима, йому стало жаль її.

— Можна, Олю, поглянути на твій компас? — спитав він.

Оля крізь сльози простягла йому експедиційний компас. Він був неушкоджений, правильний, як слід показував на північ синьою стрілкою і на південь червоною стрілкою.

Взяв Куприк у руки карту і компас, і в нього враз роздулися ніздрі. І став він високим, сильним.

Григорій Савич, поглянувши уважно на обох, спитав:

— Що тут у вас сталося?

— Та нічого, — відповів Куприк і неначе спиною своєю Олю затулив. — Ми трохи збилися.

Інший хлопець поспішив би скинути провину на Олю, ще, може, й висміяв би, а Куприк затулив її отим словом «ми». Бо хто це ми? Це можуть бути і Куприк та Оля; і Куприк, Оля та Григорій Савич, і ціла експедиція…

Григорій Савич подумав: «От у Куприка є мета життя — стати матросом, а ця мета робить його великодушним, красивим». А Оля своє подумала: «Куприк товариша не потопить, а підставить плече й допоможе». Вона вдячно позирала на Куприка і від чистого серця вважала, що на світі немає кращого хлопця за Куприка. Якби ж він знав це! А втім, не до Олі йому було. Щось інше привернуло його увагу. Він заглибився в карту і як підвів голову, то вже не весело, а турботливо, заклопотано.

— Що там у тебе, Купріяне? — стривожився Григорій Савич.

— Це не болото, — відповів тихо Куприк. — Це Тринадцята трясовина.

Як не сказав це тихо Куприк, а всі враз стихли. Про Тринадцяту трясовину всі знали. Є різниця між болотом і трясовиною. Болото хоч і залите водою, так не глибоке, вгрузнеш по коліна і намацаєш під ногами твердий грунт. Трясовина ж залита тванню,[5] і ця твань іде в глибину. Біда тому, хто, не роздивившись, ступить сюди. Зразу загрузне по коліна; почне вилазити, та замість того, щоб вибратися на берег, застряне ще дужче. З води можна виплисти, з болота — вистрибнути; твань своєї жертви не випустить… Чим дужче жертва борсається, тим глибше засмоктує її трясовина — по стегна, по пояс… І затягне повільно, не хапаючись, як затягає удав у пащеку бідолашну сарну…

З трясовини йшов важкий дух. Поверхня її в тих місцях, де не росла трава, була не гладенька, рівна й весела, як на річках і озерах, а вкрита, як жаб’яча шкіра, зеленими бульбашками. Бульбашки ворушилися, тіснили одна одну, лопалися, заражаючи все довкола важким духом.

І зовсім стало тихо, коли Куприк, взявши Григорія Савича за рукав, показав на кущ верболозу, що ріс на межі берега і трясовини. Там, стягуючи дві гілки, закрутилася вісьмірками гадюка. Трясовина і гадюка! Хоч кому страшно стане. Явтух злякано позадкував, Білан тривожно і застережливо заскавулів. На довершення всього Женька скрикнув:,

— Та ви гляньте сюди! Тут ось череп і дві схрещені кістки намальовані, як на стовпах високовольтної передачі!

Всі голови повернулись до сосни. На широкостесаному стовбурі побачили такий малюнок, як описав Женька. Череп і кістки попереджували експедицію про небезпеку. Всі збилися докупи і позирали то на страшне зеленкувате болото, то на змію, що вигрівалася проти сонечка, то на напис.

— Я виламаю лозинку і вб’ю її! — палко промовив Женька. — Ач як закрутилася!

— Стривай трохи, — придержав його за руку Григорій Савич, — і послухай, що я тобі розкажу.

Григорій Савич знайшов поглядом широко розкриті, повні тривоги й цікавості Хомині очі — Хома вмів надзвичайно гарно слухати — і почав свою розповідь.

Розповів він таке.

Діялося це давно. Хлопці Іван та Василь надибали в болоті гніздо дикої качки. Вирішили видрати. Притягли до болота повалену вітром деревину, примостили, щоб перейти по ній до гнізда. Іван взявся держати деревину, Василь поволі пішов по ній. І тут відбулася трагедія. В качине гніздо заповзла гадюка. Коли Василь простяг руку в гніздо до яйця, змія вкусила його за палець. З болю і від жаху Василь одсахнувся і впав у болото. А то було не звичайне болото, а трясовина…

— Ой! — з жахом вигукнула Оля. — Він-бо ж не вилізе, вона засмокче його!

Хома витер з лоба холодний піт. Підвів очі на Григорія Савича:

— А Іван хіба не кинувся рятувати його?

— Чого ж не кинувся? Кинувся! — аж затрясся Пилип. — Правда ж, Григорію Савичу!

— Правда, — відповів Григорій Савич. — Почав підсувати ближче до Василя деревину, зчинив крик. Та поки люди прибігли, то замість Василя на болоті побачили тільки його картуз…

— Коли б його гадюка не вкусила, — сказав з притиском Женька, — то він учепився б за деревину і врятувався б. А коли вкусила, то, звичайно…

Цю подію всі гостро переживали.

Полісся — легко сказати! А які тайни знає воно! Які трагедії відбувалися в глибині його хащ, його драговинні…[6]