Діамантовий берег

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:

— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова «йти!»

— Подумаєш, — бадьоро обізвався Кость. — Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися… Ось, наприклад, — іти. Потім… потім… потім…

Після третього «потім» Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.

— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло…

— Добрі мені синоніми, — засміялася Люба. — Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу має. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі-довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська та швиденько-швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: «Катерина пішла», а «Гляньте, он Катерина подріботіла!» Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею. То говорять тоді: «Бач, як гайнула!» Кучерівська Мотря кругленька, повненька, мов м’ячик; вона не йде, а котиться. Чи, може, скажете, що не так? Дід Юрко Мірошниченківський вже не ходить, а човгає, часом шкутильгає, а як підтомиться, то плентається чи там чвалає. Коли хтось по болоті йде, ноги високо підіймає, кажуть — чалапає. Сидір Наумович як повертається додому, то всі кажуть — човпе, сопе, суне. Це старі так, а молоденькі — підтюпцем женуть. Хто йде розгонисто й швидко, того питають: «Куди це ти чимчикуєш?» — Оце все — чимчикувати, копотіти, дріботіти, човгати, чапати, чалапати, шкутильгати, сунути, повзти, тюпати, сопіти — синоніми до слова йти. Бачите, скільки їх!

— Е, — сказав Кость, вислухавши Любу, — і я ці слова знаю, тільки вони на язик не набігають так швидко, як у тебе. А й тобі не все набігло. Бо ще є синонім дибати. Мати як натомиться на роботі, то каже: «Оце так натопталася, що насилу додому додибала». Наша Катька, коли вчилася ходити, то теж казали: «Дибоньки, Катю, дибоньки!» А коли ще посидіти та подумати, то ого скільки можна придумати!

Теоретик Сашко як не напружувався, а не міг придумати жодного синоніма. Хоч плач. На язику вертиться, а набігти не набіжить. Але ж не був би він теоретиком, коли б не знайшов виходу. Від оборони він перейшов у контратаку.

— А ми з Костем щось знаємо, а ти не знаєш. Ага! Тепер хоч до вечора проси, все одно нічого не скажемо.

Сашків постріл влучив Любі не в брову, а в око. І про синоніми, бідолашна, забула.

— А що ви знаєте? І мені скажіть…

— Еге, чекай, — за себе й за Костя відповів Сашко, закріплюючи перемогу. — Багато знатимеш — швидко постарієш!

Люба терпіти не могла, щоб хтось знав щось, а вона щоб не знала. Як коли вона навіть плакала, так хотілося мерщій почути новину. Хлопці користалися цим і дражнили її, як хотіли. І сьогодні вони наготувалися до цього ж. Їм приємно було чути, як Люба, скривившись, жалісно благала: «Ну, скажіть, хлопці, скажіть. Я ж вам завжди все розказую…»

Це була правда.

Але благання її не вплинуло.

— Проси не проси, все одно не розкажемо. У нас такий секрет, що тільки хлопцям знати можна, а дівчатам — ні одній в світі!

Е, хлопці, хлопці, даремно ви поспішили з такою обіцянкою, бо не мине й п’яти хвилин; як ви самі набиватиметесь, так вже вона й слухати не схоче, хіба дуже прискіпаєтесь, то змилосердиться. І справді, через хвилинку Любі вже неначе й не кортіло дізнатися про Костів і Сашків секрет. Хіба це вона пхикала: «Скажіть, хлопці, скажіть?» То хтось інший. Люба ж зайшла на грядку і так пустила свої руки між огудинням, що вони замигтіли, мов метелики.

— Е, а чого ти так? — не стерпів зневаги до своєї таємниці Кость. — Чого ж ти мовчиш, чого ж ти у нас не питаєш?

— Та ви ж не хочете казати!

— Так то ж ми тільки так, — палко промовив Кость. — А як ще раз скажеш: «Хлопці, розкажіть», то й розкажемо. Еге, скажеш?

— Ні, не скажу, — закрутила головою Люба.

— Ач яка! — вигукнув з докором Кость. — А чого ти така? Ти допитуйся у нас… бо ми таке з Сашком надумали! В експедицію підемо, як оті новопшеничанські хлопці і як норвезький мандрівник Амундсен. Тепер спитаєш, скажи, спитаєш, еге? — зазираючи у вічі Любі, допевнявся Кость.

— А навіщо ж мені запитувати, — тихенько засміялась Люба, — коли ти сам мені про все розказав.

Але ж це сміялися тільки Любині очі. Люба була однолітком Сашкові й Костеві і така ж, як і вони, довірлива й охоча до всяких сенсацій.

— В експедицію вирушити? Та що ти кажеш?! — вигукнула дівчинка і звернулась до Сашка:

— Правда цьому, Сашко?

— Та правда ж! — замість Сашка поспішив відповісти Кость. І додав щось таке, що й зрозуміти не можна було. — Білана нам шкода стріляти, так ми украдемо Верещаківську Жульку з цуценятами. Як вони повиростають, запряжемо в нарти і рушимо…

Люба дивилася своїми чесними очима на Костя, і Сашко пояснив їй.

— Це ж Амундсен — пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував, — як їхав відкривати Південний полюс, так розплодив багато собак. Проїде п’ятдесят кілометрів, залишить нарти про запас з продовольством, а собак постріляє. Поки доїхав до полюса, то з усього розплоду тільки й залишилося по запряжці для нього самого та для супутників, щоб було на чому повернутися. Так зате ж яка йому була мандрівка назад! Зупиниться біля постріляної запряжки — і живи та поживай собі! Є покорм для людей, є й для собак, бо собаки і собачатину їдять, а коли ще морожену, то для них і кращого нічого нема. А англійський мандрівник капітан Скотт собак не брав, сам повіз свою запряжку, і його товариші теж. Так назад не повернувся ніхто, всі загинули. — Сашко передихнув і доказав цілком обгрунтовано: — А ми загибати не хочемо. У Жульки четверо цуценят та ще десь дістанемо…

— У Потапової Розьки було аж шестеро, так потопили у старому відрі,— з жалем промовив Кость. — А то б до чотирьох Жульчиних додати шестеро — і вже десятеро. Згодом ще розстаралися б. Коли б зібрати цуценят з двадцятеро — то експедицію можна було б організувати! А так, звичайно, — Жулька та й уже… Але нічого, до зими наплодяться.

Треба сказати, що Люба так і не зрозуміла до пуття Сашкової розповіді. А втім, вона навіть і не намагалася її зрозуміти. То хлоп’яча справа. А в неї і своїх тепер вистачить. І рюкзаки треба приготувати, і сухарів, і чашок, і ложок… Цим ділом вона й зайнялася.

А Жулька нічого й не знала. Ніколи їй було цікавитися різними сторонніми речами. Вся увага її була спрямована на одне — заховати якнайкраще своїх цуценят. Дід Трохим Верещака та його баба, котру звали Палажкою, хоч і любили Жульку, та не дуже приязно ставилися до її приплоду. Бо баба, як тільки що, так одразу кидається до діда і каже йому: «Чуєш, Трохиме, у Жульки знову аж четверо. Набери відро води у криниці та потопи». Дід Трохим слухняно йшов до криниці, набирав у відро води і вкидав туди одне по одному всіх цуценят, а тоді виносив за город і закопував у рівчаку.

П’ять разів за своє життя Жулька була свідком такої сцени, а на шосте надумала: «Зроблю все, щоб дід та баба й не догадалися, що у мене є маленькі». Тож, як прийшов час, Жулька сховалася не в сараї, як це раніше робила, а забігла аж в горби і там у будяках стала матір’ю чотирьох гарненьких цуценят,

Взяти голими руками Жульку з цуценятами хлопці не забиралися. Сашко одяг дідові ватяні штани і такого ж ватника. У Костя діда не було, то він «позичив» ватяну пару у матері. Як, бува, накинеться Жулька, то рватиме не хлоп’ячі голі литки, а материні та дідові ватники.

Для цуценят Кость прихопив торбу; для Жульки — мішок з натягненим обручем. От побачить Жулька, що до лігва наближається зловорожа рать, кинеться назустріч, а Кость викине на перед мішок з обручем, вона і вскочить туди, як окунь у ятір! Коли Жулька буде вже в мішку, тоді можна братися і до цуценят.

Тактику Кость і Сашко застосували вовчу: наступати з обох боків — з півдня і півночі.

Пішли.

Жулька, нагодувавши малих і простеживши, поки вони поснуть, сама задрімала. Приснився їй поганий сон — спочатку побачила вона бабу Палажку, а потім і діда Трохима з старим відром. Жулька нажахалася і прокинулася від власного гарчання. Але, на щастя, і дід, і баба були лише сном. Ніяких людей ніде навколо не було, тільки за кущами, купаючись в куряві, цвірінчали горобці та гули джмелі над будяками, котрі напинали свої сизі кобеняки над Жульчиним лігвом. В небі світило гаряче літнє сонце, промені його, прорвавшись у шпариночки між листям, золотили пом’яту траву. Гудіння джмелів і пахощі рясних червоних квітів на будяках якось начебто аж заспокоїли Жульку, і, промовивши в думці: «Який все-таки поганий сон», вона витягла морду і підставила її під окремий промінчик, що увесь час зазирав у це зелене житло. Промінчик був теплий, діяв він заспокійливо. Може б, і заспокоїлася Жулька, коли б раптом з півночі не дмухнув вітрець.

Жулька аж скинулася. Вона одразу пізнала хлоп’ячий запах і зрозуміла, що наближається Кость.

Костя Жулька знала. Це був дуже вредний школяр. В кишені у нього завжди повно камінців. Забачивши Жульку, він швидко застромляв руку в кишеню, вихвачував звідти камінець, приділявся і швирголяв у Жульку. І все намагався поцілити їй або в бік, або у хребет. Разів кілька таки поцілив.

Цей візит вразив Жульку своєю несподіваністю. Чого Кость потрапив сюди? Чого йому треба? Жульчине серце почало наливатися розпачем і злістю.

Тим часом вітер, пролетівши з півночі від Костя, вдарився об Сашкові груди і подався назад. Жулька зойкнула. В подиху вітру з півдня вона перехопила ще один запах — тепер вже Сашків, Сашка Жулька теж дуже добре знала. Він сам хоч і не кидав каміння на неї, так завжди подавав теоретичні вказівки як не Костеві, так іншому такому ж самому практикові: «Та ти не поціляй так низько, поціляй вище. Тоді вцілиш якраз у хребет!»

Отже, дихання вітру все з’ясувало: Кость ішов з півночі, Сашко — з півдня. Жулька закрутилася на місці, як дзига, і кілька секунд не знала, що робити. Розв’язала вона завдання, як уміла: коли вже, бити ворога, то треба бити його поодинці.

Кость, мов слон, ішов напролом, бо ж ватник — це не труси. Хай хоч найбільші колючки викохав велетень будяк, а все одно до живого Костевого тіла не проб’ється. І Кость валив цих колючих патріархів направо й наліво, сповіщаючи цим самим Жульці: «Я, Кость, іду на тебе!»

У собак є поганий звичай — хапати людей не за стегно, а за литку. Литка не те саме, що стегно. Стегно широке, товсте, не так-то легко схопити його в пащеку. Інша річ литка. Литка, а надто хлоп’яча — найідеальніща частина людського організму для того, щоб, захопивши в пащеку, шарпнути раз туди, раз сюди. Отоді власник литки відчує що до чого.

І ось відстань між Жулькою і Костевою литкою почала швидко меншати. Цей момент і повинен був використати Кость, щоб підставити Жульці лантух натягнений на обруч. Жулька вскочила б туди спрожогу, і справі кінець.

Треба віддати належне Костеві: рука його не схибнулася, він вчасно замахнувся мішком, але, на нещастя, мішок зачепився за колючий кущ будяка.

Кость лайнувся, обернувся, щоб порятувати снасть. Порався він жваво, але й Жулька не витрачала марно часу. За малу частинку миті вона опинилася біля Костя, а що литки його не знайшла, то вчепилася зубами за те, що їй добровільно підставив сам Кость.

Було б Костеві, коли б він не здогадався натягти на себе материні ватяні штани. Пам’ятав би до нових віників!

До живого Костевого тіла Жулька не могла добитися. Її зуби застрягли у ватяній масі, вона шарпала її сюди й туди. Кость спочатку ойкнув, а потім уже закричав скільки сили: «Пішла геть, Жулько! Пішла! Пішла!»

Тут утворилося таке. Кость з усієї сили береться вперед, Жулька тягне назад; тканина — тріщить. Пояс у материних штанях, звичайно, був завеликий для Костя. Ладнаючись в похід, Кость підв’язався шворкою. І ось тепер ця шворочка десь ділася, штани й опали на землю. Не чекаючи, що з ними буде далі, Кость вистрибнув з них і кинувся навтікача.

Заклопотана ватяною масою, Жулька не одразу помітила зникнення свого супротивника, а коли помітила, було вже пізно гнатися за ним. Та й не було часу, адже з півдня наближався Сашко, і Сашкові треба було поворожити.

Що ж сталося з Костем? Тікати в самих трусах через будяки — річ сама по собі малоприємна. А тут ще десь взялася кропива.

Кропива в цих краях буває двох видів. Одна велика, висока, по пояс хлопцям, а то і по груди. І листя на ній велике, і жалиться боляче. Але є й другий різновид її. Ця кропива низенька, з дрібненьким листям, з товстими стеблинами, котрі здаються ще товщими від безлічі жигалець. Коли по-справжньому жалиться яка кропива, так оця.

Кость саме в таку кропиву і вскочив. Як один кущик жалив його спереду, то другий наганяв ззаду. Кость сичав, айкав, ойкав, вигукував: «Ох ти ж проклятуща!», метався між кущиками, намагаючись не доторкнутись до землі. Коли б це можна було, то на янгола з крильцями перекинувся б хлопець, так де ж! Кость — і янгол! Це все одно, що пекло і рай, грудка і запахуща квітка! Не міг би з Костя утворитися янгол, а коли так, то й довелося йому стерпіти все, що доводиться терпіти простому смертному, коли він потрапляє в кропиву.

Отямився Кость аж на шляху і саме в той момент, як Сашко цілком благополучно почав наближатися з торбою до цуценят. Пригода з Костем налякала маленьких, вони збилися докупи і купкою разом поповзли у найтемніший закуток своєї хатини, розташованої під трьома будяками. Назоривши їх, Сашко розкрив торбу і зібрався вже присісти біля них. Однак ця операція так і зосталася недовершеною. Зашелестіли кущі, і на арену історичних події вискочила Жулька. Сашко зблід, торбу впустив і, одступаючи за кущ, ласкавим голосочком залопотів: «Цюцю, цюцю, на, на!» Другою рукою він в цей час подорожував у себе в кишені, намацав там шматочок хліба, витяг його і, гукнувши: «Жулько, хапай!» — високо підкинув угору. Хліб був житній, його недавно витягли з печі, він ще дихав ароматом. Іншого разу і Сашків порух, і аромат житнього хліба справили б на Жульку незабутнє враження. Як би клацнула вона зубами, підскочивши вгору за тим чарівливим куском! Але цього разу ефекту ніякого не сталося. Жулька навіть не глянула в той бік. Перед очима в неї мигтіла Сашкова литка.

— Та одчепися ти від мене, хай ти сказишся! — налякано скрикнув Сашко і чкурнув за велетенський будяк.

Отак будяк став тим центром, навколо якого ганяли Сашко і Жулька. Сашко тікав, а Жулька намагалася дорватися до його литки. Та ба! Спробуй піймати Сашка, коли він закрутився навколо того будяка, як дзига!

П’ятдесят, а може, ще й більше разів оббіг Сашко навколо будяка. І коли б Жулька не витримала перед тим баталії із Костем, то невідомо ще, що сталося б з Сашковою литкою. Але пригода з Костем знесилила Жульку. Від цієї марафонської біганини у неї заболіло серце і почало наморочитися в голові. Жулька уповільнила біг, потім зовсім спинилася і осіла на всі чотири лапи.

Це, звичайно, була Сашкова перемога. Заганяти до непритомності собаку не кожному поталанить. Це щастя може випасти лише таким «спритнерам», як Сашко, Кость і подібним до них.

Не спускаючи з Жульки очей, Сашко почав одступати, задкуючи між будяками. Нарешті відступ скінчився, і Сашко, не озираючись, помчав скільки сили.

День був розкішний. Сонце торжествувало на небі. В таку пору і в самих трусах бігти жарко. Сашко ж був і в трусах, і в дідових ватяних штанях, ще і в такій самій дідовій фуфайці. Ватяні штани і фуфайка наскрізь просочилися Сашковим потом; на спині і на грудях навіть прозорі крапельки з тканини повиступали і котилися вниз щедро і рясно. Люба, побачивши трохи згодом Сашка, як він вже роздягся, наївно спитала:

— Ти що, нагрів води проти сонця й облився?

Костя Люба побачила на ряднині в холодочку під куренем. Ноги у нього були червоні, як жар, у пухирях. Щоб охолодити їх, Кость час від часу обливався холодною водою з криниці і на Сашкове запитання: «Ще й досі пече?» — відповів стоїчно: «Ого, та ще й як!»

— А чого це вони в тебе такі? — спитала Люба, майже із жахом дивлячись на Костеві ноги. — Краснуха висипала?

— Та ні,— не криючись, відповів Кость. — Це я в кропиву вскочив. — І, змінивши тон, додав — Чуєш, Любко, отам біля Жульки в будяках зосталися материні ватяні штани й фуфайка. І мішок з обручем. Піди принеси, а то щоб хто не підібрав проти ночі. Ох же ж і жалька, клята кропива! Пече мов вогнем.

Таким чином норвезький варіант з собаками одпав сам собою. Залишився метод капітана Скотта. А шкода! Бо одна річ тирити на собі клунки з запасом продовольства, паливо, палатки, сокиру, ножі, сковорідки, каструлі, а друга — склав усе на нарти і — но! В нарти ж впряжені не якісь там антарктичні собаки, як в Амундсена, а свої власні — Розька й Жулька з приплодом першого й другого коліна. На нартах сидять Кость, Сашко, Люба; в руках довжелезні батоги — нокнув, цьвохнув, свиснув, бурю випередять, і — на полюс…

— Е, так що з того, — зітхнув Кость. — Урвалося… І все через оту Жульку. Коли б вона була розумна, то не хапалася б мерщій до литок, а про полюс подумала б…

— Якби ж то розум собакам, — зітхнув і теоретик Сашко.

Мовчали довго. За цей час в Сашка заворушилася нова ідея.

— До полюса далеко й холодно, хай йому біс… Давай і ми рушимо до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а ми вже й там! Вони тільки спинатимуться на Щит, а наш прапор давно вже замайорить на вершечку найвищого піка; під прапором кам’яний тур; в турі банка з-під консервів «Солодкий горошок»; в банці записка: «А що, хто перший?»

— Ух ти! От здорово! — аж підскочив Сашко. — Викличемо їх на змагання, хай начуваються! Треба тільки Хрисанфа Івановича розпитати, де той Щит і на яких широтах та меридіанах його шукати.

Яке ж було здивування наших приятелів, коли Хрисанф Іванович сказав:

— Та де ж той Щит, як не під нами! Ми живемо на Кристалічному щиті. Тут, де наше експериментальне поле, на ньому, правда, лежать товсті наноси, зате за Петровим байраком і далі на берегах нашої річки Вуші — Щит виходить на поверхню. Знаєте ж, яке там бескеття?[8] В кого добре бажання, той зможе там побачити і Еверест, і Ай-Петрі…

Розповідь агронома Хрисанфа Івановича розкрила хлопцям очі на дещо. До цього часу Кристалічний щит існував для них сам по собі, а бескеття на берегах Вуші — саме по собі. Тепер з цих двох роз’єднаних кусків приятелі утворили одну цілість.

Коли Хрисанф Іванович поїхав, Кость кивнув Сашкові пальцем:

— А підсуньсь лишень сюди.

Сашко підсунувся.

— А ти знаєш, чого новопшеничани до Кристалічного щита пориваються? Що їх на Вушу тягне? Дикого скла схотілося, думаєш, ні?

Сашко аж одсахнувся з несподіванки:

— Дикого скла схотілося? А цього не хочуть? — Сашко скрутив дулю і тицьнув її в бік, де, на його думку, мали бути новопшеничани. — Свого, видно, у них нічого немає, так вони до нас! А дзуськи! Самі все визбираємо. Хай після, нас пошукають.

— Хай пошукають, — підтвердив Кость…

Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї, що розрісся навколо величезного кам’яного лоба посеред неозорої піщаної рівнини. Це Кристалічний щит почав вилазити на світ білий. Отут і була закладена перша база, спираючись на котру, нова експедиція зробить згодом стрибок у невідому й далеку гірську країну на березі річки Вуші.