Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Чуєш, Женько, давай уже мерщій картоплю почистимо… — гукнула Оля, і в цьому була її фатальна помилка. Їй не треба було казати: «Женько, давай…», а треба було проголосити: «Чергові, до мене, картоплю чистити!»

Оля не сказала так, і Женька одразу скипів, мов сів на жарину:

— А чого ти женькаєш? Женька та Женька! Сама й чисть, скільки хочеш! — Женька почервонів, і очі у нього так заблискотіли спідлоба, що коли б Оля це знала його, то могла б ще й злякатися. Але Оля знала Женьку, то й не злякалася, а тільки сказала:

— Чи ба який. Не хочеш, і сама начищу. — І почала чистити.

Женька не знав, що робити. Одбіг від Олі за кущі будяків, і тут увагу його привернув здоровенний жовтий джміль з чорною спинкою. Він був так навантажений пилком, що аж валився. Женька заздрісним оком почав стежити за траєкторією його польоту. Траєкторія була трохи плутана; він то кружляв тут, перед, Женькою, то поривався кудись за кущі. Женька помандрував за джмелем і аж завмер від щастя. Джміль, покружлявши трохи над галявиною, почав раптом важко спускатися і спускався аж до входу в нірку, а нірка та вела у джмеляче гніздо. От удача!

Женька, солодко облизуючись, почав оглядати нірку і все, що біля неї. Від цього розглядання радість його зростала більше і більше; нірка була вдвічі ширша за звичайну: джмелі теж були більші і важчі, отож і ледачіші, а ледачий джміль і на думку не покладе учинити опір і вжалити Женьку хоча б у палець.

Женька витяг кишеньковий ножик, окреслив ним приблизну територію, яку займає під шаром дерну джмелине гніздо, і, не хапаючись, зайнявся гірничими роботами по видобуванню підземних солодких багатств.

За цією роботою і застав його Явтух. Він наблизився до місця розгортання подій, нюхнув Женьчину голову, зазирнув лівим оком у Женьчину кишеню і, тільки переконавшись що там нічого не було їстівного, тицьнув мордою просто в те місце, яке розкривав за допомогою свого ножа Женька, і натрапив на джмеля. Джміль розсердився і вжалив Явтуха в губу. Явтух сильно мотнув головою, скинув джмеля на зуб і з’їв його.

Глянувши на цю картину, Женька зітхнув: «Оце і я такий, як осел. Так він же ні розмовляти, ні думати не вміє, і в школу не ходить…» Йому стало соромно, потім прикро. «А все мама винні. Коли б, як усі матері, купували мені цукерок, то я не викопував би джмелів, а їв цукерки!»

Скинувши провину на матір, Женька трохи заспокоївся і подумав, переключивши увагу на себе: «Та й ти, Женько, нічого собі, добрий. Тільки що, так зараз упоперек. А за це не дуже напихають цукерками…»

Словом, Женька, про що б не починав думати, все у нього сходило на цукерки. Якесь зачароване коло!

А в цей саме час з другого боку видолинка сталася зовсім інша історія.

Добре набігавшись, Люся сиділа на пагорбку, перебирала квіти.

Збирала вона колекцію сокирок. Городні сокирки мають лише відтінки голубизни; польові ж забарвлені безліччю півтонів, від бузкового до фіалкового, а фіалковий колір буває і світлий, і темнуватий, і з тінню синявого, і з відсвітом червоного, бо червоне та синяве теж непостійні, беруть собі то менше, то більше густоти…

Люся підібрала вже з двадцять відмін польових сокирок і розглядала тепер дуже цікаву гілочку з квіточками кольору стиглої сливи… Робота ця була приємна… поки не згадала про Пилипа.

Сто разів вона наказувала собі не думати про нього, викинути його з голови, бо ж безсовісний: дружить із нею, а секрети розповідає Хомі й Куприкові. «Як ти такий, то й забирайся геть з голови… А я буду думати про своє. Ні в кого, — одпихаючи геть Пилипа, казала вона далі,— немає такої колекції сокирок, як у мене…» Люся починала перегортати аркуші гербарію, придивлятися до сокирок, але на тих аркушах бачила не сокирки, а того самого, бридкого Пилипа. І все здавався він їй таким, як під час безводного маршу: змарнілий, аж чорний, очі блискотять і язика в роті не поверне… Люсі ставало шкода безсовісного Пилипа. «Бо він же ж упертий, — думала дівчинка. — Як що в голову візьме, то вже не одвернеш назад. За день і краплиночки не випив…»

Отак Люся думала про Пилипа, схилившись над папкою з сокирками. Аж тут кущі біля неї зашелестіли, і з них вискочили спочатку Пилип, а потім і Хома. Пилип, червоний, розгарячілий, спинився проти Люсі. В очах у нього, в самій глибині, світилося щось привабливе і незвичайне.

— Чуєш, Люсю, ось ходім з нами! Ми покажемо тобі таке!..

— Еге ж, — підтвердив Хома і блиснув своїми чесними очима: — Там таке, що ого!

Люся гнівалася на Пилипа і на Хому, і це було ще так недавно! Розум Люсин кричав: «Прожени їх, безсовісних, хай знають, як секрети ховати!» А серце Люсине вже не гнівалося не тільки на Пилипа, а навіть і на Хому: вони стояли перед нею, нетерпляче чекали.

Дівчина завагалася, хотіла не почути Пилипового голосу і… не змогла!

Люся розслабла, почала зав’язувати папку, сокирки чіплялися, і Пилип сказав:

— Дай я тобі допоможу! — І, не ждучи, поки Люся згодиться, взяв папку.

Привели хлопці її до самого підніжжя Кам’яної гори, тільки не з того боку, де Ассурбанапал, а від річки. Під могилою Люся побачила величезну авіаційну вирву. Вирва ця до самого дна заросла бур’яном. Від спеки бур’ян знизу почервонів, зате зверху був зелений, гіллястий і такий високий, що Люся, як ступила в нього, то й потонула з головою.

На дні вирви земля була покопирсана, подзьобана більшими й меншими ямками. Пилип присів біля найглибшої і, засунувши руки в м’який грунт, обернувся головою до Люсі. І сказав таке:

— Чуєш, Люсю, візьми собі оце, коли хочеш, назовсім! Це кругла коробка, а в ній діамант…

Люся простягла руки і, враз скрикнувши «ой!», сахнулася так, що мало не впала.

Все з’ясувалося, як тільки Пилип глянув на те, що дарував Люсі. Це була не коробка з діамантом, а людський череп з діркою в лобі, з покаліченими щелепами. Хлопці, як і Люся, дивилися на череп з ляком. Нарешті Пилип сказав:

— Де ж він узявся? Я сам бачив: там не череп був, а коробка, і в тій коробці блиснув діамант…

— І я теж і коробку, і діамант бачив, — ствердив Хома.

Люся стояла настрашена і не знала що їй робити і думати.

Спочатку їй здалося, що це хлопці так жорстоко пожартували з неї, але коли глянула на вкрай спантеличеного Пилипа, на вкрай розгубленого чесного і завжди щирого Хому, завагалася.

Хома перший отямився, взяв у Пилипа з рук його археологічного ножа і нагнувся над ямою. Він казав, штрикаючи ножем то з одного, то з другого боку:

— Отут нічого не було і отут нічого не було. А отут ти як копонув, а воно як блисне…

Тим часом чутка про знайдений череп вже облетіла всю експедицію, і на місце події один по одному почали збігатися хлопці.

Люся стояла серед новоприбулих і з страхом розповідала:

— Та такий страшний, увесь побитий…

Вислухавши Люсину розповідь до кінця, Куприк поспішив до Пилипа.

— Ану покажи! Я теж подивитися хочу…

— І я теж, — додав Женька.

Тимофій стояв осторонь і мовчав.

Пилип став на коліна, покопирсався в землі, на тому місці, де приховав череп, щось там намацав і, коли підняв, сказав:

— На, дивися…

— Так це ж не череп! — скрикнув вражено Куприк. — Це коробка, а в ній, бач, щось блищить…

Пилип підвів голову. Таки правда, в руках він тримав не череп, а ту саму коробку, котру хотів подарувати Люсі. Ось і дірка, яку він пробив ненавмисне ножем. Пилип занімів від несподіванки. Цим скористався Куприк. Він застромив у проріз по одному пальцю з правої і лівої руки, напружився і розколов зотлілу коробку надвоє. Розламав і охнув:

— Ой, та тут годинників та перснів! І всі золоті! — Промовивши це, він закричав скільки сили: — Григорію Савичу! Ось ідіть сюди. Тут Пилип і Хома скарб знайшли! Чує-те-е!

Куприків вигук почули не тільки Григорій Савич, а ще й Оля і навіть Білан. Оля підхопилася і дременула, випередивши Григорія Савича, а Білан, котрий лежав, поклавши голову на передні лапи, тепер цю голову підвів і так залишився на варті, охороняючи табір, недочищену картоплю, палатки, рюкзаки.

Все, що було в коробці, Куприк висипав на свою смугасту матроську майку, знявши її для такої нагоди.

Всі стояли, тісно збившись, навколо. Наперед вийшов Тимофій, дивився на знахідку, і очі його взялись дивним блиском.

Люся почала дорікати собі: «Яка ж я дурна й підозріла! Завжди думаю на Пилипа щось погане, серджусь на нього. Насправді ж виходить, що не Пилип поганий, а я сама погана. Хіба ж він винний, що в одній ямі череп лежав і коробка з золотими окрасами? Більше ніколи не буду сердитися на нього…» І Люся поглянула на Пилипа приязно і ще й сказала тихенько, щоб ніхто не почув:

— Не треба сердитися на мене, Пилипе. Тільки ніколи не ховай секретів од мене. А то про твої секрети хто хоч знає, тільки я нічого не знаю…

Пилип з подивом глянув на Люсю і в думці ляснув себе по лобі. Бач, чого вона гнівалася, не хотіла чути й бачити його!

І почав виправдуватися:

— Так ми ж з Хомою спочатку нічого не думали. От їй-богу. А потім не до того було: бо хіба ж так хотілося пити! Воно хочеться, а я проганяю думку, кажу сам собі: «Ніякої води не треба мені!» То, знаєш, і язик не повертався в роті…

— Все ж більше так не роби, — ледве стримала гнів Люся. — Насамперед я повинна знати усе, а тоді всі інші.

— А Хома? — пильно дивлячись в очі Люсі, спитав Пилип.

Люся відповіла:

— Я ж і кажу: коли ви з Хомою щось задумаєте, то насамперед про це повинна я знати, а тоді всі інші…

— От добре ти сказала! — одразу повеселішав Пилип. — Бо знаєш який Хома? Він гарний. З ним завжди легко…

Тим часом Куприк лічив скарб, а Женька все записував у журнал. В коробці було сховано два золоті портсигари, двадцять один золотий годинник, вісімдесят шість золотих перснів, сорок дев’ять золотих ланцюжків, причому п’ятнадцять із золотими медальйонами. Крім цього, серед скарбу Куприк знайшов жіночу окрасу для голови. Передню частину її прикрашав великий камінь у золотій оправі. Камінь припав пилом, та тільки Куприк тернув його об труси — він увесь засвітився. Сяяла кожна його грань, іскри перебігали по ньому, мов маленькі блискавки…

— Оце ж, мабуть, і є діамант, — догадався Пилип. — Візьми його, Люсю, хай він тобі буде назовсім…

— Ой гарний який! — вигукнула щиро дівчинка і засоромилася. Хотіла навіть одмовитися. «Навіщо він мені?!» Але знахідка так сяяла і така була гарна, що у Люсі не вистачило духу, і вона, несамохіть взявши окрасу, наклала її собі на голову.

Голова Люсина засяяла, засвітилася.

Глянув Пилип і рота роззявив; Хома теж від подиву роззявив рота; і Женька теж від захвату рота роззявив. Оля теж скрикнула:

— Тепер, Люсю, дай я примірю!

Мовчав тільки Тимофій. Золото засліпило його. Він спочатку дивився на скарб із захватом, потім, отямившись зиркнув спідлоба на Пилипа й Хому і сказав з недобрим виразом на обличчі:

— А чого це шукають все вони та вони? Ач які! Я теж хочу шукати. Я теж хочу знайти скарб і діамант…

— Ти глянь, який він! — обурено підхопився Пидип. — А чого ти досі не шукав? Бо ледачий. Щоб знайти діамант, треба копати, а ти не копаєш, бо не вмієш та й боїшся, що жарко…

— А от і не боюся, — уперто відповів Тимофій. — Ось як візьмуся копати, так і не такий скарб знайду!

— А чим ти будеш копати? — накинувся на нього Хома. — Ти що, взяв з дому археологічного ножа або хоч куряче крильце?

Тимофій глипнув на Хому і губи прикусив — нічого відповісти: археологічного ножа у Тимофія не було.

Куприк диктував Женьці далі:

— А це золотий медальйон, то ми до медальйонів його… А оце золота сережка, то ми до сережок її… А оце… — Куприк простяг руку до золотого персня і одсмикнув її: — Ой! А це ж що таке! Ви тільки гляньте…

Всі потяглися, куди він показав. Люся теж сахнулася і пополотніла. Перелякано дивився Хома. Задкувала Оля.

Тимофій промовив зневажливо, знизавши плечима:

— А чого всі полякалися? Ну, одрубаний палець, ще й засох. Хтось одрубав його собі разом з перснем, може, ніколи було морочитися, а він сам не скидався. — В голові у Тимофія була тільки ділова цікавість до тієї хапливої людини, що сама собі палець утяла…

В Люсі ж усередині все мов кров’ю закипіло. Не засохлий одрубаний палець вона побачила, а війну. Фашистські грабіжники ходять з хати в хату. Хто тягне хліб, хто курей, хто одежину. Один побачив у жінки перстень, шарпнув, щоб скинути, а коли з одного разу не зміг цього зробити, схопив сокиру і одрубав палець разом із перснем…

Промайнула ця картина в Люсі в голові і зв’ялила дівчинку, їй враз ненависною стала і купа золота і ланцюжки та годинники, бо на них сліди кривавих рук..

Певне, це ж саме подумала й Оля. Двома пальцями зняла вона з голови окрасу, неначе отрусна вона була, й кинула на купу золота.

Потьмянів скарб і в очах у Пилипа. Завжди було так, що він перший торкав Хому за плече, а це Хома обернувся до нього:

— Це ж він грабував, а наші як натисли, то кинув усе та навтьоки; тут, може, й собачу смерть знайшов. Ти думаєш, чий ото череп?

Люся аж заслабла від переживань, сперлася Олі на плече і тихо сказала Григорію Савичу:

— Давайте все назад закопаємо. Так страшно, хай йому…

Всі почали думати, що робити із знахідкою. Перший надумав Тимофій. Він так зрадів з Люсиних слів, що, мабуть, аж підскочив би, коли б не був такий хитрий. А хитрий він був тому, що одразу вирішив: «Нехай вони цей скарб отут закопають, а я прийду вночі, відкопаю, і буде в мене багатство». Вголос Тимофій сказав інше:

— Еге, еге, давайте скарб назад закопаємо…

Хома теж егекнув, і Пилип до Хоми приєднався. Але Григорій Савич не погодився:

— Треба розрізняти, — промовив він. — Золоті речі не відповідають за вчинки лиходіїв. Це все — народне добро; ми його й повернемо народові. Добре?

— Добре, — перша погодилася Люся. — Бо я й дивитися на це золото не можу.

А Пилипові пізніше шепнула:

— Спасибі за діамант у золотій оправі, тільки я ніколи не надіну його: моторошно…

— Мені теж моторошно, — зізнався Пилип. — Хай йому. — Він стих на момент, потім сказав так, щоб його почули тільки Люся й Хома. — Ось як знайдемо з Хомою золотий скіфський меч і золоту підкову, тоді — не відмовишся…

— Або два мечі і одну золоту підкову. Отоді не…

Хома не закінчив речення, бо йому враз неясно стало, кому ж саме піднести оте добро. Спочатку Хома розігнався, щоб віддати все це Люсі, але вчасно, згадав про Любу і — посмутнів. Люба стала перед ним, мов жива. «От дівчина! — вихопилося з серця в Хоми. — Їй, по-справедливості, слід подарувати назовсім і два золоті скіфські мечі, і одну золоту скіфську підкову… А Люсі ж що?» Отож і вийшло, що знахідку треба поділити між двома дівчатками. І тут Хома вирішив: «Один меч і одну підкову оддамо Любі, а другий меч і другу підкову — Люсі…»

Правда, запроектовано було роздобути два мечі і лише одну підкову, та це не спинило Хому, адже в стародавніх могилах можна знайти скільки завгодно мечів і скільки завгодно дорогоцінних підків!

Скарб перенесли в табір. Там його переклали з Куприкової майки в торбу, що звільнилася з-під гречаних крупів; торбу всунули в кошик, а цей кошик разом з другим кошиком перекинули Явтухові через спину та й рушили далі в дорогу, щоб зарані добратися до села Рудного, а там уже й заночувати.

Ось який запис залишив Женька в експедиційному журналі.

«Знайшли різне золото з одрубаним пальцем як би подушечки викопали хоч із, смородяним варенням а, джмелячий мед тільки, медом називається і з землею та й той, Явтух поїв сама ямка а, в ямці нічого не залишив ненажерливий, золото, оддадуть в банк а жаднюга Тимофій очима, їсть…»

Трудився над цим записом Женька сам, то й розділові знаки лежать на його совісті…