Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Після того як Оля віддала Куприкові компас і маршрутну карту, її впізнати не можна було: йшла з Люсею і щебетала, або, коли говорити хлоп’ячою мовою, — пискотіла, пискотіла…

Коли б Куприк не був майбутнім матросом, він почув би багато цікавих речей про Олині плаття, про її ручку-самописку, котру поламала Олина сестра Галька; про Гальку, про те, як Галька засунула у глечик голову і не могла її назад витягти, і про інше таке й подібне.

Але Куприк був майбутній матрос. Матросам не до дівчачих розмов. До того ж його полонила думка найшвидше жабоїдом стати. Вигадавши фантастичну історію, щоб обдурити довірливу Олю, він сам повірив у неї. От як поїсть тієї страви, то одразу його вижене вгору, тоді поставлять його на крейсері не палубу драїти та кокові допомагати, а до найбільшої морської гармати. І, примружуючи очі, Куприк бачив себе високим, сильним, красивим, в одягу воєнного моряка, з стрічкою на безкозирці, котра спати не дає таким мрійливим хлопчакам, як Куприк. І вже ждав, не міг діждатися обідньої пори, коли Григорій Савич підкине руку з годинником і скаже: «Привал!»

Наздогнавши Пилипа, Куприк придержав його за руку і гаряче прошепотів:

— Я теж хочу такої печені покуштувати. Ви її на сковорідці пряжили, еге?

— Еге, — відповів Пилип, не розуміючи ще, куди хилить Куприк. І віддався солодким споминам: — Так то ж дома. Там баба Текля сковорідку геть викинула, нову купила. А тут як Григбрій Савич викине, де ж взяти нову? Бо дівчата гидуватимуть…

Куприк і Пилип задумалися. По хвилі й Хома обізвався:

— Мене мати з собою чотири дні за стіл не садовила. Жінки на це діло ніжні. А в нас же і Люська, і Олька. Запискотять так, що й радий не будеш. — Потім Хома ще не таке сказав: — А вони смачні! І як люди не розуміють, що така сила поживи пропадає задарма! — Він оглянув болото, де на всі голоси шкварчали, кумкали й щебетали жаби, і додав, відповідним способом переказуючи те, що чув від Григорія Савича. — Кажуть, Полісся бідне! Так тут же незліченні багатства, треба тільки зуміти взяти їх!

— Ти це про які багатства? — наблизившись до хлопців, спитав Григорій Савич.

Пилип та Куприк змовкли і поховали і землю очі. Хома відказав щиросердо:

— Та це я про жабів. Бачите, скільки їх тут!

Григорій Савич, хоч і звик уже до всяких несподіванок, усе ж розгубився. Спочатку Хомина думка здалася йому дикою, несусвітною, бо він, як і кожен представник слов’янського племені, не уявляв собі чогось огиднішого за жабу. Але тут же в нього промайнула думка про умовність людських уподобань. Китайці вважають, за ласощі трепанга — морського черв’яка. Полінезійці полюють за морськими черепахами, споживають їх яйця, а щодо французів, то, як відомо, вони не одмовляються ні від жаб’ячого філе, ні від рагу з нього.

Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:

— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну піч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу. — Тут Куприків голос задзвенів. — Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..

Такий зворот думки звеселив Григорія Савича.

Цікава історія трапилася з Пилипом. Він, що тільки один раз з Хомою спробував французької страви, і собі щиро повірив у дійсність картини, намальованої Куприком. Враз перед його очима постала і Скапенівка, і курінь, і земляна піч… Пилип не стримався, вигукнув захоплено: «Ух ти ж!» — і, звівши очі на Григорія Савича, сказав:

— Бо в жаб’ячому м’ясі вся сонячна енергія! Бачите, — він показав на болото, де шаленіли від сонця, тепла й води жаби. — Цілісінький день проти сонечка вигріваються! Самі малі, а кричать як! Це тому, що в них енергії ніщо стримати не може!

До цього Куприк так само натхненно додав:

— І волога. Ні в чиєму м’ясі не буває стільки вологи, бо ніхто стільки не барбається у воді, як вони, та ще тут, у Поліссі. Бачите, скільки тут озер, боліт? Все м’ясо їх насочується вологою. А волога — мати всьому. У нас в колгоспі ще й не завесніє як слід, а вже всі поспішають закривати вологу. Є волога — все росте, як з води йде. Немає вологи — і все никне. І я теж никну, бо немає вологи в мені, а як наїмся цього м’яса, зразу вижене мене; як Пилип і Хома стану, а може, ще вищий і шовковистіший…

Як він замовк, обізвався Женька:

— Григорію Савичу, він же матросом хоче стати. А, бач, дрібненький який. А всі матроси високі, як пальми, бо тільки на довгій нозі кльош може красиво метлятися. Григорію Савичу, ви дозвольте Куприкові…

Про себе Женька мовчав.

Оля стояла, мов нежива. Більш за все на світі вона боялася мишей, жуків і жаб. І від однієї думки, що такими наїдками можна сервірувати стіл, у неї запаморочилося в голові. А Люся тільки одну хвилину задихалася, немов їй бракувало повітря, потім отямилася і закричала:

— І як вам не соромно! Геть мені за кущі, щоб я й не бачила вас. Тьху! — Люся палко сплюнула і взялася знов за своє.— І сковорідки не дам, і казаночка хай не просять. Аварійну беріть, та й ту потім викинете в болото!

Люся розпалилася, стала красива, як квітка чорнобривця, бо сонце так висмалило її, що аж коричнева стала. Вона гнівно блимнула очима й одвернулася і, вже одвернувшися, спитала з палким докором у Григорія Савича:

— І навіщо ви потураєте цим забаганкам?

— Бо просять, — стримано відповів Григорій Савич. — А шкоди від цього нема. Розшириться асортимент блюд та й тільки.

— Аби ж хоч підріс, — ніяк не могла втихомиритись Люся. — А то ж і погані наїсться, і грибом залишиться.

— Як знати, — по-філософському одказав Григорій Савич. — Знаєш, бува так, що віра в ліки чудеса робить…

Отак експедиція розкололась на дві групи. Куприк, Женька, Пилип і Хома одділилися і сховалися за кущами. В таборі залишилися Григорій Савич, Люся й Оля. Вони й узялися чистити картоплю на обід.

Тимофій ні до однієї з груп не приєднався. Ліг осторонь на землю, поклав голову на рюкзак; дослухався, як в животі у нього помаленьку ворушився бронзовий жук і шкряботів лапками, вириваючися на волю. Тому й байдужий був Тимофій до подій в експедиції.

Білан і Явтух також участі в подіях не брали. Біланові пощастило піймати дику качку, і він доїдав її в затишку. Явтух попасом ходив вздовж стежки, косив зубами молоденьку травичку і полював на поліських комарів. Їх була сила. Вони, чіплялися йому за шерсть на животі, продовбували в кровоносних жилах криниці і черпали з них, скільки хотіли, Явтухової крові. Явтух орудував хвостом, як добрий пастух батогом. Він бив себе по спині, діставав хвостом аж до передніх колін; а під животом шмарував ним так, як добра господиня віхтем[7]; від цього комарі спочатку оберталися в безформену масу, потім у веретеноподібні сірі вогкі тіла, і вже ці тіла всівали собою поліську землю.

За кущами життя кипіло. Цьвохкали замашні лозини, і свист від них поєднувався з урочистими вигуками: «Ага, дострибалась?! Є одна!» Потім потягло димком. Розмова стала діловою: «Клади масла на сковорідку! А тепер цибульку, кріп… Та чи ж ти посолив?!»

Говорили тільки Пилип, Хома і Женька. А Куприк мовчав. Він сидів біля багаття, а здавалося, наче й не сидів. Бо голову низенько на груди схилив, ще й одвернувся від сковорідки — понуро, невесело, з стражданням на обличчі.

І в міру того, як справа із сковорідкою просувалася вперед, голова Куприкові опускалася все нижче й вернулася набік.

Та ось, нарешті, велике таїнство завершилося. Про це сповістив Пилипів вигук:

— Готово! Вже вишкварилися! Зарум’янилися — очей не одірвеш! Ну, спробуємо, яке воно! — Пилип, видно, спробував, бо через якусь мить знову залунав його голос. — От смачно, як мед!

Слідам за цим почувся Хомин голос:

— Ану дай і я. — Хомі, певне, теж сподобалося, він прицмокнув і потяг розімлілим голосом: — Ще краще, як мед! Гарне, гарне!

Після цієї Хоминої рекомендації знову настала тиша. Слідом за нею пролунав невтомний Пилипів голос;

— Уже готове, Куприку, їж! Чого ти голову одвернув? Ти думаєш, яке воно? От правду кажу: добре, як мед!

Але Пилип, видно, був недостатньо красномовний, і на переди ній край вийшов Хома. Він звернувся до Куприка з такими словами:

— Ти не одвертайся, а прямо дивись на сковорідку. Я, коли ми тоді з Пилипом вперше їли, теж одвертався, а покуштував, кажу Пилипові: «От гарне яке!» І Пилипова баба, як їла, все хвалила… То й ти, чуєш, Куприку, їж… їж…

Голос Хомин був напоєний співчуттям і душевність, І все ж за хвилину почулося не плямкання, а сильне Куприкове схлипування і слова:

— Ой, навернутися не можу… Пробую, пробую, а воно не навертається. І очі дивитися не хочуть, і рот не розтуляється, і шия не слухає…

І Куприк — майбутній матрос — заридав!

Григорій Савич, Люся, навіть Тимофій обернулися на те ридання.

— Бач, як плаче, — зітхнула Люся. — І вирости хоче, і їсти не може…

Люсі було жаль Куприка. Але мала вона й іншу печаль. Пов’язана вона була з Пилипом. «Ну постривай же, — кипіла дівчинка, — тепер я і на сто кроків не підпущу до себе. Не хочу дружити з таким жабоїдом!»

Женьку так само розривали двоїсті почуття: з одного боку, йому було шкода Куприка, що він не може їсти печені, отож певне, і не виросте. З другого боку, в грудях у Женьки таїлося побоювання. Що ж буде з Куприком, коли його пожене в ріст?! Тепер з ним нічого не зробиш, а тоді? І Женька то поривався крикнути: «Куприку, їж, воно ж гарне, як мед!», то стримував себе, проказуючи в думці: «Не їж його, Куприку, воно гидке!»

Колись жив на світі дядько Буридан, а в нього був осел, не Явтух, а якийсь інший. Так цей осел потрапив у таку біду: забрів між дві копиці і не міг вирішити, в якій з них смачніше сіно. Потягнеться в один бік, неначе ж там така отава, що вже кращої і бути не може, але поки це думає, другим оком назорить другу копицю, і здасться йому, бідолашному, що тут ще краща. Отак тикався то в той бік, то в другий, та й помер з голоду.

Женька не помер з голоду, бо перед тим добре наївся картоплі із салом, але попостраждав Женька багато. І червонів, і блід, і схоплювався, і сідав, та так і не міг ні сказати: «Куприку, їж, бо ж солодке, як мед!», ні: «Куприку, не їж!»

Куприків плач стривожив і Олю. Вона одклала ложку, прислухалася до того, що діялося за кущами, потім, коли звідти долинуло вже не стримуване Куприкове ридання, схопилася і майже побігла за кущі. Там вона побачила розгублених Пилипа й Хому і скуленого Куприка. Від цієї картини в Олі заболіло у грудях. Вона поклала Куприкові руку на плече і, тамуючи сльози, сказала тихо-тихо:

— Ти не плач, Куприку. Не треба плакати. Ти краще поглянь на печеню, яка вона гарна! Ось підведи голову, глянь!

— Не можу, — здригався в риданні Куприк.

Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:

— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися і заплющ очі і їж…

Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:

— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане. — Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки… — Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята… От їй-право…

Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:

— Ой, не можу, Олько… Душа не приймає…

Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:

— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!

Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:

— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!

— Їж, Куприку, — сказала й Оля. — І я з тобою. А вдвох буде веселіше.

Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.

Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.

Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: «Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!»

Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.

Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко-легко!

Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: «Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном ще більше. Знайдуться ще й кращі ліки!»

Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.

Пахло близько річкою.

Це була Рудиця.