Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

«У кожного своє лихо», — казав Шевченко. Було своє лихо і в молодого вчителя Григорія Савича.

Григорій Савич любив читати книги, ходити в кіно, в театр, а ще кохався в самодіяльності й найохочіше виступав па сцені в ролі Мартина Борулі з п’єси Тобілевича «Мартин Боруля».

Він дістав астрономічну трубу, сам дивився вночі на місяць і зорі і учням показував; поважав столярську й слюсарську справи і у вільний час ремонтував з старшими учнями парти, стільці, віконні рами. Частенько зазирав до колгоспних вагів, вправлявся сам з парубками на жим. І так далеко пішов у цих вправах, що однією рукою піднімав над головою двопудову гирю.

Спав він літо й зиму з відчиненим вікном; щодня, при всякій погоді, виходив до колодязя, вмивався і обливався по пояс холодною водою.

Був гострий на язик і з хлопцями своїх класів не був запанібрата, так що не один з них умивався жарким потом, пріючи з крейдою біля класної дошки. Не потурав він також і дівчатам. Коли на уроці заходив у клас, то хлопці і дівчата сиділи так, неначе їх і не було, а надто як брав у руки журнал і починав гуляти очима по стовпчику прізвищ.

Ще під Новий рік квартирна хазяйка Соломонида Онисофорівна натякнула Григорію Савичу, що він надто довго парубкує, що й шукати жінки далеко не треба, бо вона живе з ним-під однією стріхою, зітхає по ньому і звати її не так, як інших дівчат у колгоспі: Мариною, Катрею, Оксаною, а Ієреміадою.

Такого імені немає в жодному покажчику жіночих імен. Соломонида Онисофорівна сама його вигадала — звучне ж яке! А вона кохалася в усьому звучному, як в музиці. Справжнє ім’я Соломониди Онисофорівни було Соломія Онисівна — ім’я буденне, сіреньке. А бачите, що вона з нього зробила!

На її переконання ім’я Ієреміада достойно поповнювало колекцію звучних імен. Що ж до дівчини, котра носила це ім’я, то про неї можна сказати таке: вона була вродлива, мала дев’ятнадцять років, училася в Харківському технікумі кулінарної справи і була закохала, як сама казала, в одного студента. Студента звали Коля.

Учитель Григорій Савич теж був закоханий. В Ієреміаду. І носив у серці рану від неподіленого кохання. Вночі він зітхав, довго перекидався; від цього холодне повітря з одчиненого вікна забивалося йому під ковдру; щоб не задубіти, Григорій Савич закутувався. І зігрівався. Від тепла йому набігали дрімки на очі, він засинав і спав до ранку молодим і міцним сном.

Григорій Савич слухав і не слухав патякання квартирної хазяйки. Але як почали вже лічити дні, коли Ієреміада повернеться з Харкова, все змінилося. Сердечна рана Григорія Савича защеміла, він зажурився. І все частіше можна було помітити, як рубанок, котрим він так вміло орудував, застигав нерухомо на кленовому верстаку.

Одного разу Григорій Савич сказав собі: «Піду гляну на план цього місяця, що там мені належить зробити?» Цей план Григорій Савич опрацював ще напровесні. Тоді з’явилися перші блакитні проліски і сон-трава — квіти близького щастя. Їм поети присвячують вірші, а підлітки-дівчата збирають їх у букети. Григорій Савич віршів не вмів писати і першому проліску присвятив свій план літньої подорожі з учнями. Тепер він і ухопився за цей план.

Отже й виходило: в той день, як Ієреміада ступить своїми легкими ногами на поріг батьківської хати, Григорій Савич з хлопцями вже буде далеко.

Отоді й підслухав Женька, стоячи біля хвіртки, розмову Григорія Савича з своїм батьком.

Про все, що діялося в широкому світі, Оля нічого й не знала, бо до калюжі збігала раніше, ніж хлопці.

Мордочка в Олі була товстенька, щоки завжди червоні, очі блискотіли і сипали іскри. Дівчата до неї липли. У Олі було пів-шафи томів Майна Ріда, Юрія Смолича, Джека Лондона, Миколи Трублаїні. Портрет Миколи Трублаїні висів у Олі над ліжком.

Канатоходцем Оля стала випадково: натягла низенько між двома вербами вірьовку сушити білизну, тоді чомусь злізла на цю вірьовку, пройшлася в один бік, пройшлася в другий, вимахуючи над головою віником, немов віялом.

Це побачила Олина сестра. Звали її Галькою, бо була ще мала. Галька, підождавши, поки Оля пішла полоскати білизну, теж узяла віника, вилізла на вірьовку, упала носом на землю. Ніс її, маленький, гостренький, від зіткнення з землею вгруз кудись. На крик прибігла Оля, побачила пригоду, ухопилася пальцями за ту кнопочку, що виднілася зверху, і витягла Гальчиного носа назад, на білий світ.

За це мати Олю налаяла; Оля втекла на леваду. Сиділа там і гірко плакала. Від несправедливості. В справедливих випадках Оля не нарікала ні на кого, просто втирала сльози і голосно рюмсала. А тепер і рюмсала, і доказувала матері, яка її не чула: «А хіба я винувата?! Вона сама винувата, бо я й не бачила, як вона злізла. А то, бач, які! Зразу: куди ти дивилася, чого не догляділа! А як її доглядиш, коли вона така вредна. Ось я їй дам! Знатиме вона в мене…»

Оля, може, й далі доказувала б, та увагу її привернув тупіт на стежці, що бігла вздовж левади. Вона обернулася на тупіт, побачила хлопців, потім почула, як Куприк гукнув:

— Ура, Олько! Підемо на екскурсію!

Оля враз витерла сльози і спитала.

— А яка екскурсія? Куди? Хто поведе?

— Біжімо з нами, дізнаєшся!

Григорія Савича хлопці і Оля знайшли, як і сподівалися, в шкільній майстерні, де він і старші учні морочилися з класною дошкою. Дошка ця ходила на гвинті, і з нею все було гаразд до останнього іспиту. А після останнього іспиту Хома і Люся висунули дошку на середину класу, обернули її так, що вона стала паралельно до підлоги, тоді посідали на неї — Хома з одного боку, Люся — з другого — і почали гойдатися. То Хома вгору підлетить, то Люся. Кінчилося все це так: хоч Хома був важчий за тонесеньку Люсю, але все-таки Люся переважила його, і він до відказу піднявся вгору. Тоді гвинт, відломивши трохи дошки, вискочив з гнізда, і Хома приземлився на три точки. Першою точкою був ніс, другою — лоб, третьою — губи. Від цього верхня губа у нього побільшала, стала якоюсь особливо сизою, соковитою, і хлопці, дивлячись на неї, запитували і самі ж відповідали: «Габдул, чого губи надув? — Светра пропалив. — А дірка ж велика? — Самий комір лишився».

Ось тепер і морочився Григорій Савич з цією дошкою, лагодив її і думав: «А чи могла б Ієреміада мене полюбити? Якби полюбила, то ми поженилися б, були б чоловіком і жінкою. А то — холостяк. Живеш і не знаєш, що з собою робити. Добрі люди, як ідуть в гості, то в парі, як ідуть з гостей, то теж у парі. Як співати захочеться, то теж є з ким. А холостому не те. Їсти сідаєш — сам; у кіно йдеш — сам; з кіна ідеш — сам… Правда, є ще учні, так яка з них користь? Ось, скажімо, Хома. Великий аж до неба… Ну, де таки видано з класної дошки гойдалку зробити?» І тільки подумав це, як щириця й дурман, що росли біля сарая, зашелестіли, і на порозі став сам Хома. Учитель підвів очі і не повірив собі: ні гулі на лобі, ні виразки на коліні у гостя не було. Спитав:

— Чи це ти, Хомо?

— Я, — відповів той, — а що таке?

— Та нічого. Лагоджу оце дошку, подумав про тебе, аж і ти тут.

Хома скоса глянув на дошку, пізнав свою роботу, часто-часто закліпав віями і став такий маленький, що аж шкода було дивитися. Григорій Савич, не одриваючись від роботи і не дивлячись на Хому, питав далі:

— То чого це завітав? Діло яке є?

— Еге ж, — зраділо відповів Хома і враз повищав, підняв вії, глянув, і очі у нього стали великі, гарні й допитливі, з тривогою, захованою на самому дні. Оцю тривогу й помітив Григорій Савич.

— То кажи, яке в тебе діло?

— Діло таке, — почав Хома. — Тільки я не сам: он і Пилип, і Куприк, і Женька, і Тимофій, і Олька…

— Оля, — поправив Григорій Савич.

— …і Оля, — без затримки виправився Хома. — І всі. Коли ми на екскурсію підемо?

Григорій Савич одклав викрутку, витер руки об фартух, вийшов із майстерні. Під стіною жовтої акації стояли вряд хлопці й Оля, всі пильно дивилися на Григорія Савича, всі одним замахом поскидали кепки, у кого вони були, і одним диханням сказали:

— Здрастуйте, Григорію Савичу!

Григорій Савич одповів на привітання, пильно оглянув гостей. Очі у всіх були ясні, чесні, тільки на дні кожної пари можна було помітити, як і в Хоми, темні цяточки, за котрими ховалися пригоди з жабами, бритвами, канатами, безмінами…

Григорій Савич почухав потилицю і протяг солоденьким голосом:

— Ти диви, як закортіло на екскурсію! Чого це раптом? Ану, Пилипе, кажи. Що цьому за причина: розчарування у делікатних стравах чи палке поривання до істини?

Пилип виструнчився, як на уроці геометрії, відповів, заховавши свою зрадливу цяточку десь глибоко-глибоко:

— Мене вабить в екскурсію палке поривання до істини!

— Здорово, — відповів Григорій Савич і тим самим тоном спитав: — А може, ти ясніше скажеш, чого ти сподіваєшся від екскурсії?

Пилип ласо облизався і промовив мрійно, обминувши в’їдливий тон Григорія Савича:

— Е, так це ж ми з Хомою хочемо на Діамантовому березі знайти діамант такий, як у нашої Катрі на персні — сім карбованців двадцять копійок заплатила в магазині, у Білій Криниці. І ще знайти золотий скіфський меч! І золоту скіфську підкову!

— Два золоті скіфські мечі і дві золоті скіфські підкови, — піднесено вихопився Хома. — Всі археологи без такого здобутку не повертаються додому.

— Умгу, — протяг Григорій Савич і в одну мить яструбом накинувся на Куприка:

— А тебе що вабить?

Куприк вже забув фразу, котру так ловко склав учитель, ставлячи запитання Пилипові, і тому відповів сам, як міг:

— Мене вабить, це як треба все знати й бачити, наприклад, ріки, моря, океани, де є які лайнери, сейнери, флотилії, траулери й Гаурізанкар. Бо як виросту, то стану матросом далекої плавби, а коли нічого не знаєш, то як ним станеш?

Григорій Савич зміряв очима Куприка і всміхнувся:

— За безмін з батьком уже була розмова?

— Хай хоч і була, але все одно матросом стану, — уперто стояв на своєму Куприк.

Не ждучи, поки Григорій Савич повернеться до неї, Оля сказала:

— То я все в книжках мандрувала з героями Джека Лондона та Юрія Смолича, а тепер і самій хочеться. — І, вся зарум’янившись, потяглась до учителя: — А ми куди підемо? На південь, північ, захід чи схід? Я люблю, як на південь, бо ж там сонце і Чорне море. А про море Лєрмонтов написав так: «И море Черное шумит, не умолкая…» Як же ж гарно! От очі заплющу і бачу море, і чую його…

— А я не люблю моря, — перебив її майбутній тракторист Тимофій. — І солоне, і як закачає! А що шумить, то, подумаєш, яке щастя. Он у Білій Криниці по неділях такі базари бувають… Один дядько гав ловив, то у нього порося вкрали!

Григорій Савич поморщився і далі накірчив без всякого попередження Женьку:

— А тебе яка сила змушує шукати порятунку в експедиції?

Женька набурмосився і тільки й зумів:

— А чого вони… Все Женька та Женька…

— Це ти про матір? — спитав Григорій Савич.

— Еге. Як що, так зразу й віником… Дуже мені теля оте потрібне. Краще вже податися на екскурсію! — І пожвавішав: — От коли б із собою ще прапор узяти, сурму, барабан… Та всі в нових галстуках. А панами білі-білі! Труси на всіх голубі. Раз-два! Раз-два! Лівою! Лівою!

«Ну, цей теж на своєму коні», — підсумував Григорій Савич.

— Скільки ж вас? Раз, два, три, чотири, п’ять. Оля шоста. Мало. Сьогодні, здається, ще був конфлікт дома у Люсі. Це вже семеро. Я восьмий…

— А у вас хіба теж був конфлікт? — безневинно спитав Пилип і навіть оком не кліпнув. Всі на селі говорили, що учитель уникає зустрічатися з Ієреміадою. Ієреміада ж ось-ось приїде. Пилип змикитив це і вліпив учителеві не в брову, а в око. І стояв смирний, мов ягнятко.

Всі хлопці тихо чмихнули і зразу ж поховали від учителя очі. Крім Олі. Оля на Пилипа розсердилася, щоки від цього у неї відразу почервоніли по самі вуха, очі засвітилися іскрами гніву, і вона сказала Пилипові обурено й щиро:

— Як же ж тобі і не совісно! Дуже потрібна Григорію Савичу твоя Ієреміада. Бач, який ти, Пилипе, чотирьохокий. Двоє очей до вчителя, а двоє — від нього…

Григорій Савич погладив очима Олю по голові й сказав, не ворухнувши бровою:

— А чого ж, і в мене конфлікт, Пилипе. Я в бригадира Івана Микитовича просив дати нам на час мандрівки рябу кобилу і воза, а він погодився дати тільки осла Явтуха і Білана, вовкодава. Та й то скупився. А без Білана і Явтуха яка ж це екскурсія?

— Еге ж, — вихопився Пилип. — Без Білана не можна. А то вночі як наскочить вовк…

— Або ж два вовки! — блиснув очима Хома. — Що тоді робити? Білан, хоч би то був найстрашніший вовк — р-р-р-а-а-з! І немає його. Він і ведмедя подужа.

— Чуєте, — спитав пристрасно у Григорія Савича Куприн, майбутній морський вовк, — а хто кого подужає: акула морську змію чи морська змія акулу?

З усього цього видно, як Ієреміада цікавила хлопців. Тільки Оля обурено думала: «Чого вона мучить Григорія Савича? Коси пообрізувала, розкудлилася, як відьма. І все регоче, на все село чути: хи-хи-хи, ха-ха-ха! А сама гидка: як витріщить баньки, то всі собаки на вулиці брешуть… Тьху!»

Такі події почали розгортатися в селі Новопшеничному. Життя втягло в свій коловорот учителя Григорія Савича, хлопців — Пилипа, Хому, Куприка, Женьку, Тимофія, потім ще вродливу, тільки дуже опецькувату Олю і її подругу Люсю, оту саму, що допомагала Хомі управитися з класною дошкою.

У Люсі конфлікту сьогодні не було. То вони з старшою сестрою грали в театр. Старша сестра товстим голосом говорила за Терпелиху з п’єси Котляревського «Наталка Полтавка», а Люся тоненьким голосом — за Наталку. Розігралися добре. А здаля здавалося, неначе мати докоряє Люсі.

В цей час і залунали в школі піднесені голоси. Дзвінко кричав Пилип, бутів Тимофій, намагався всіх перекричати Женька. І Оля була біля них.

— Чуєш? — спитала Люся у старшої сестри.

— Чую, — відповіла та. — А що?

— Як вони там, то хіба ж я можу всидіти дома?

Працюючи над маршрутом подорожі, Григорій Савич знайшов на карті такий район України, де в одному місці зійшлися три зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Якось воно так сталося, що смуга Степу, видовжуючись і закручуючись, забралась по карті високо на північ, перетявши увесь масив Лісостепу. Така ж сама віднога Полісся, корячися не знати яким законам, спустилася глибоко на південь, перерізала ту смугу Степу з заходу і поповзла на схід до Дніпра, щоб знову злитися з рідним Поліссям.

Але цього мало! Багато мільйонів років тому на просторі від Азовського моря до Полісся підносилися височенні гори. Ці гори згодом вивітрились, від них залишилася тільки кам’яна підошва, яку вчені назвали Українським кристалічним щитом. В багатьох місцях цей Щит поховано глибоко під наносами. Іноді ж він вибивається на поверхню, докорінно міняючи краєвид місцевості. Грунт стає кам’яним, випинаються дужі горби, скелі, плин степових річок перетинають гранітні гряди, круті береги все вище й вище лізуть вгору…

Один з таких виходів Кристалічного щита припав саме на ту точку, де зустрілися три зони. Утворилась гірська країна з бескетами, ущелинами, проваллями — неначе маленький Кавказ в самому центрі української землі.

Григорій Савич хвилювався, не шкодував фарб на розповідь і думав, що ці картини захоплять і його слухачів.

Насправді ж було інакше. Розповідь слухав тільки Хома, широко розплющивши свої великі, повні зачарування очі. Пилип, хоч і дивився просто в лице Григорію Савичу, проте займався тим, що одкручував гудзик від штанів у Хоми; Куприк водив соломинкою за вухом у Олі; Тимофій не спускав очей з горобця, який стрибав за десять кроків на стежці.

Помітивши це, Григорій Савич гірко зітхнув: мабуть, убога в нього мова, бідний запас знань. З таким багажем Ушинським не станеш.

Саме в цей час біля гурту з’явилася Люся.

— Ось, гляньте, і Люська вже, тут, — перший вигукнув Пилип. І додав: — Ех, запізнилася. Ти б почула, як Григорій Савич про маршрут гарно розповідав. Всі три зони — Степ, Лісостеп і Полісся зійшлися в одній точці, зверху на них ліг Український кристалічний щит. І ось туди ми рушимо в експедицію. Підеш з нами, еге?

Пилипів постріл вбив одразу двох зайців. Першим зайцем була Люся.

— Ой, — скрикнула вона. І, тремтячи з радості, повернулась до Григорія Савича: — Пилип правду каже?

— Правду, — відповів Григорій Савич. — Може, й ти з нами?

— Та хіба ж можна дома залишитися, коли тут і Пилип, і Куприк, і Хома, ще й Оля!

Другим зайцем, котрого з одного пострілу вбив Пилип, був Григорій Савич, бо Пилип тільки ж удавав, що не слухає, а насправді слухав! Слухав жадібно, все чув і, запам’ятав: по очах видно! Григорію Савичу одлягло від серця. Коли він змусив такого хлопця, як Пилип, слухати то, виходить, не такий він уже безталанний педагог!

Вголос Григорій Савич сказав так:

— Отож і збирайтеся в похід.