Діамантовий берег

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Щоб збирати добрі огірки, мало навозити гною та мінеральних добрив. Буває так, що людина й гною додасть, і мінеральних добрив, огірки цвітуть, аж буяють, а зав’язі не дають. Біля них бджоли, джмелі, комахи різні роєм літають, а пуп’янки не зав’язуються, і огірків нема.

Щоб уродив добрий огірок, треба мати ще й добре насіння і не торішнє, а позаторішнє. А як позаторішнього нема, то слід торішнє насіння три місяці видержувати при температурі людського тіла. Це знають люди споконвіку, і добра хазяйка цілу зиму виношує на грудях торбочку з огірковим насінням.

Коли ще взимку головний агроном Хрисанф Іванович розповів про це хлопцям, то Кость аж підскочив:

— Я теж носитиму торбочку з огірковим насінням аж цілу зиму!

І справді — виносив!

Отож хлопці і зібрали такий урожай!

Тепер треба вже було готуватися до наступного року. Хрисанф Іванович ще вчора порадив приятелям залишити на насіння найбільші і найкращі огірки. Ех, скільки їх лежало навколо, як добре одгодованих кабанців! Побачивши одного такого кабанця, Кость скрикнув:

— А знаєш, Сашко? Я свого назву Кабаном. Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном. — Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: «Кабан».

— А я теж назву свого Кабаном, — сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко. — Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!

Хлопці недобре подивилися один на одного.

«Ще поб’ються, — подумала Люба. — У них розуму вистачить».

Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:

— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: «Здоровий, як лут!»

Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.

— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость. — От добре ім’я!

— Добре, та не твоє,— похмуро глипнув на нього Сашко. — Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.

— Ти диви, як здорово, — не вгавав Кость. — Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!

Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.

Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:

— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!

При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.

— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!

— А ми з усякого скла, — весело втрутився в розмову Сашко. — Тільки чогось смачненького…

— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи по пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!

Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.

Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.

Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.

Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!

По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.

По-перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками «Біломорканал». Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не «Любитель», а справжній ФЕД.

— Зніміть нас, дядьку, — сказав Кость, затягуючись «Біломорканалом», — бо нас ще зроду ніхто не знімав.

— А чого ж, зніму, — люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:

— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками…

— Це не клумачки, це справжні рюкзаки, — виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.

— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.

Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, Другу базу…

Прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:

— Там же хоч річка є?

— Є! Там Рудиця протікає,— випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста-пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.

— Ти диви! — вигукнув фотограф. — Ще ж, виходить, вона глибока така?

— Зовсім без дна, — дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів. — Кинеш, каменюку, гухне і тільки!

— Цікаво, — протяг Гарасимчук. — Цікаво. — І додав: — Казали мені, що у вас на річці на скелястому березі стоїть кам’яна могила, на тій могилі столітня сосна, росте, на тій сосні кіб’яче гніздо, в кіб’ячому гнізді четверо кіб’ят; старі кібці в небі ячать, кіб’ята — на сосні; навколо ж музика, що кращої і на землі немає…

Знав, видно, фотограф, чим вразити в саме серце Сашка, а ще більше великого гуманіста Костя. Почувши про кібців, обидва вони в одну мить згадали вчительку Ганну Іванівну, в ту ж мить забули про неї, і в ту ж мить Кость скрикнув:

— Кам’яна могила над кручею, на ній сосна, на сосні кіб’яче гніздо, еге?

— Еге, — підтвердив Гарасимчук.

— Е, — плямкнув чомусь Кость. — То до війни, батько кажуть, там велика сосна росла; так наші, як гнали фашистів, ту сосну збили; на ній німець сидів і куди стріляти казав. А тепер уже там не сосна, а осокор виріс. А гніздо все одно є, і кіб’ята є, а підступити не можна: навколо терник, а в тернику — оси. Найголовніший їхній командир Ассурбанапал поціляє просто межи очі. Там хтось аж дві тички зв’язав, щоб їх викурити, так, видно, нічого не вийшло…

— І ви теж відступили?

Кость тільки зиркнув на фотографа, Сашко ж відповів:

— Еге, ви й самі не витримали б: бо ж кусають і не питають куди! Ось спробуйте. Вони онтамєчки — бачите, — Кіліманджаро вліво, а Кам’яна гора туди далі й далі…

Фотограф глянув у той бік, очі його пойнялися смутком, і він просвистів крізь зуби невесело:

— Даю вам, хлопці, дозвіл і доручаю обстежити всі гори й кручі, схрестивши шпаги з усіма Ассурбанапалами світу, а мені, братики, вже пора, бо нерано.

Дядько Гарасимчук підвівся, поправив ФЕДа і спитав, уже перший крок зробивши:

— А то правда, хлопці, що в бескетті над річкою дике скло є? Чув я та й думаю: дике скло? Що, у тих скелях дикий завод? Патякають люди, аби патякати…

Він думав, що хлопці одразу в один голос крикнуть: «Е, не патякають, а таки справді є…» Одначе хлопці, які ще так недавно викрили підступний задум новолшеничанської експедиції, були насторожі. «І цей дикого скла захотів, — подумав Кость. — І чого це дорослі так люблять розпитувати про те дике скло?» Почуття самоохорони підказало Костеві бути обережним, і він так відповів:

— Ми з Сашком скрізь вилазили: немає там ніякого дикого заводу і дикого скла. То все люди вигадують; скалля всяке… А ящірок! Ще й усякі: і зелені, і сірі, і… сині!

Отак, ухопивши шилом патоки, і зійшов із сцени дядько Гарасимчук.

Така була перша пригода.

Друга пригода була не така, як перша.

Від цигарки Сашкові добре заканудило. Але він, хоч і був блідий, як полотнина, — а промовив бадьоро:

— От добра цигарка!

— Як мед! — з несокрушенним оптимізмом підтримав приятеля Кость. І додав, похитуючись, бо земля під ногами пішла обертом: — У мене в голові й трохи не закрутилося!

— І в мене теж, — обізвався Сашко. — Мені хоч би й сто цигарок, однаково на одній нозі встояв би.

І збрехнув Сашко. Бо від спроби стати на одну ногу, навіть після першої цигарки, він похитнувся і, ловлячи очима зелені кола, що затанцювали навколо, тихо опустився на придорожній кущ дерези. А під тим кущем їжак відпочивав. Сашко сів спочатку на кущ дерези, потім на їжака.

Запорожці, пишучи свого листа до турецького султана, дорікали йому: «Який ти в чортового батька лицар, коли голим тілом їжака не вб’єш…» Вони, певне, думали, що це легка річ. Треба було б їм у Сашка спитати, то знали б…

Правда, Сашко був не зовсім голий. Влітку він завжди ходив у трусах. В перший день, як мати принесла їх з магазину, вони були темно-сині, резинку мали тугеньку, і Сашкові, коли він надів їх, здавалося, що хлопці з усього радгоспного селища дивляться на нього і заздрять йому.

В день сутички з їжаком Сашкові труси мали вже колір піску пустині Цайдам, були невразливі для сонця, для дощу, для вітру. А для їжака вразливі. Він проколов їх наскрізь і, справившись з цим завданням, почав колоти далі. А далі ж було Сашкове живе, біле тіло!

Ох же і підскочив Сашко! Ох же і скрикнув!

Коли хтось із хлопців наступить на колючку, то скрикує «ой!». І це буде перший вид ойкання.

Коли хтось із хлопців, замість того, щоб потай від матері спити тільки вершечок з молока, випива всього кухля, то теж скрикує «ой!». І це буде другий вид ойкання.

Коли хтось із хлопців, витираючи з табеля двійку, протре синій папір табеля наскрізь, то теж скрикує «ой!». І це буде третій вид ойкання.

Але ще ніколи ні одному хлопцеві з радгоспного селища не щастило сісти верхи на їжака і відкрити четвертий вид ойкання. Це відкриття зробив Сашко. Так долі було завгодно.

Ранки від їжакових колючок болять довго і неприємно, і Сашко сказав, розтираючи виразки:

— Ех, коли б сіль! Потер би сіллю, зразу пройшло б! От клятий їжак! — Далі Сашко говорив так: — Ти думаєш, я сам на нього упав! Еге, упав би! Він умисне мене повалив. Підскочив та як смикне за труси, я й похитнувся. Мабуть, голки затупилися, то схотів відточити…

— Та їжаки такі,— погодився Кость.

Коли б тут поблизу була Люба, то вона певне сказала б:

«Накурився, поки занудило, а звертає на їжака. Бач який! І хто їх учить ковтати отой смердючий дим? От скажу матері, знатимеш!»

Але Люби поблизу не було, то й сказати цього було нікому. А хоч би й сказала, то що? Перестали б нишком затягатися сухими кінськими кізяками? Та нізащо! Бо, бач же, дорогоцінність яка!

І кожен же хлопець знає, що курити не можна, а курить. Свідомо люди роблять себе слабаками. На спортивних полях давно доведено, що з курця ніколи не буде доброго футболіста. Перша ознака курця — слабі, ввігнуті груди. Хто не курить, у того груди, як скала, а хто курить — ходить зігнутий, як карлючка, та все «бухи-бухи-бухи!»

Щоб втриматися і не курити — потрібну сильна і горда воля. Дехто з хлопців думає, що з сильною волею люди народжуються. Боягузи так думають. Сильну волю люди викохують у боротьбі з самим собою. Чому я можу боротися з Володькою, Толькою, Хомою, а з собою ні? Можу я перемогти Хому й Женьку? Можу! А коли їх можу, то й себе також.

Отак у Костя й Сашка почала прокидатися совість. У Сашка розбудили її їжакові колючки, а в Костя нестерпний головний біль.

Він стогнав і казав:

— Нізащо в світі більше не буду курити. Ой мамочко моя, ой ріднесенька, ой головочка болить…

А Сашко не так казав. Сашко так казав, маючи на увазі дядька Гарасимчука:

— Ач який! А дорослий! Хіба дорослі дітям дають курити? Дорослі дітям не дають курити. Та ще такі цигарки, що в голові геть запаморочилося. Де ж тут не впадеш! Отак як заканудить під серцем, то й на гадюку впадеш, не тільки на їжака. Ох же ж і поколов клятий, ох же ж і болить… Ой мамочко, ой ріднесенька…

Коли біль трохи вщух, Кость сказав Сашкові:

— Я вже не буду більше курити. Хочу вирости спортсменом, хочу змагатися на футбольних полях, хочу прославитися, як Володимир Куц. Хто біга швидше за нього? Ніхто! А чому? Бо як закортить йому покурити, то він зразу сам собі: «Е, ні! З’їсть тютюновий дим Володимира, Куца, не прославиться він на увесь Радянський Союз!» І я теж так буду. Я теж не хочу, щоб з’їв мене тютюновий дим…

— І я теж, — підтримав друга Сашко, — Яка ото радість курити? Ніякої радості. Як терпіти отаке, — Сашко поклав руки на труси, — то хай йому бенеря. Хай тільки хто спробує простягти цигарку. «Самі куріть, — скажу. — І не годиться дорослим труїти недорослих тютюновим димом!»

І тільки мовив це Сашко, як кущі справа від нього зашелестіли і на стежку вискочив Білан з дрохвичем у зубах. Здобич свою вовкодав поклав Костеві до ніг.

Кость, за одну мить забувши про всі прикрощі, піднесено закричав:

— Оце буде печеня! Пахощі підуть на увесь гірський край!

На базі хлопці почали патрати дрохвича і, поки це робили, вирішили не печеню з дрохвича смажити, а зварити куліш, бо з печенею довга морока. Але куліш не вийшов чогось у них — чи води мало влили, чи пшона забагато сипнули, отож вийшов у них не куліш, а пшоняна каша, ще й не мало, бо коли пшоно розварилося, то стало відро по вінця!

Довго ж довелося приятелям поморочитись з цією кашею, аж потомилися. Щоб підтримати своє здоров’я, вони витягли з Костевого рюкзака хлібину, почали ламати її, підживлятися і допідживлялися до того, що, коли, нарешті, каша вкипіла, охота їсти у хлопців пропала.

— Чогось і їсти перехотілося, — сказав Кость. — От води, то напився б…

— І я теж, — трохи здивований такою обставиною, промовив Сашко.

Вони спустилися в розколину між двома скелями, припали до маленького струмочка, що пробивався з-під каменя, напилися, і Кость сказав:

— Гарна вода тут. Коли б ще трохи пахтіла соломою, як та, що у бочці в жнива, то була б ще краща…

— Е, так то ж у жнива, — відповів Сашко. — До жнив ще далеко, та їх тут і не буде: бач, навколо самий камінь та камінь…

Напившись, приятелі повернулись на свою стоянку, закутали кашу у ватник і засунули в самісінький куток печери, в котрій ночували, і прикрили рядниною зверху.

— Хай умліває,— промовив Сашко. — Знаєш, яка вона бува, як умліє? Як мед!

— Еге. Ох, солодка ж! — охоче відгукнувся Кость. Потім Кость випростався, окинув поглядом околицю і промовив, не звертаючись ні до кого:

— А куди ж ми тепер?

Сашко оглянув місцевість і, не витрачаючи часу на довгий роздум, відповів:,

— Вчора ми ходили на Кіліманджаро, а сьогодні підемо на Еверест. Чи не пощастить там знайти дикого скла Любі на крем’яхи?

І вони зникли серед нагромаджень гранітних брил.