Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Всі йшли напруго, за винятком хіба одного Тимофія, який давно вже встиг себе переконати, що йому нікуди й ні для чого поспішати. Та був він і трохи глевкуватіший, ніж інші хлопці.

До цього треба додати ще й таке: золота знахідка не давала хлопцеві, спокою. Тимофій хотів, щоб це золото належало йому, щоб він ніс його в своєму клумачкові, щоб міг зважувати його на руках, дивитися, як воно блискотить.

Ще більше захоплювала Тимофія інша думка: золото можна десь продати й накупити цукерок, гарного складаного ножа на два кінці, з одного кінця більший ніж, з другого — менший, і обидва гострі-гострі! Далі Тимофій купив би собі нову майку, кепку, а найперше — футбольного м’яча. Отоді заспівали б хлопці! Тепер тільки й чуєш від них: «Ледачий та ледачий!», а тоді Пилип зразу б: «Чуєш, Тимофію, давай у футбола погуляємо!» А Тимофій йому на те: «А дулі! Ти думаєш, я отого «ледачого» забув? Я сам буду грати!» От поглянути б, як скривився Пилип! Зразу маленький та низенький стане, а то, бач як вперед груди виставив та голову задер?!

Коли Тимофієві набридло мріяти, він озирнувся на кошик із золотом, що висів у Явтуха зліва. От відчепити б ножем цей кошик, схопити й дременути, тільки так, щоб ніхто не знав і не побачив, а тоді прибігти додому і закопати в глечику під повіткою. Ніхто і нізащо не знайде! А то ще й так можна: Тимофій знає чари, заворожив усіх, навіть Явтуха і Білана, всі йдуть, дивляться, розмовляють, і ніхто не бачить, що діє Тимофій. А Тимофій діє таке: скаже чарівне слово, кивне пальцем, і золотий годинник — до нього в рюкзак! За першим — другий, потім третій…

Отак і літав Тимофій у золотій атмосфері, плентаючись позаду.

Коли до Рудного залишилося не більше десяти кілометрів, на обрії з’явилась якась зрадлива хмарка. Пилип принюхався, неспокійно забігав очима по безхмарному небі і стривожено вигукнув:

— Ой Григорію Савичу, дощ буде!

— Звідки ти взяв, хлопче?

— Бо проз тіло два вітри проходять. Один біля ніг — холодний, а той, що біля плечей, — гарячий.

— Еге ж, — підтримав приятеля Хома. — І я чую: по ногах наче холодком віє, а в плечі — гаряче. Це на дощ, на грозу…

— І Білан, бач, як зачухмарився, — втрутився в розмову і Женька. — В жару блохи вилазять із шерсті ближче до повітря, а в дощ геть всі ховаються в підшерсток і лоскочуть його та кусають…

Григорій Савич уважно всіх вислухав, оглянув небо, Пилипові ноги і Хомині плечі, спивав:

— Ще обвіває теплим і холодним?

— Ще й як!

— Виходить, треба нам поспішати.

— Єсть поспішати! — весело вигукнув Куприк. Майбутній матрос найменше боявся всякої негоди, а надто такого, як на морі буває: вихорів, зливи, штормів тощо. Чим більша злива, тим краще. Коли раз і вдруге війнув вітер і здалеку загуркотів грім, Куприк закричав:

— Ану ще, ще! От добре! — Очі у Куприка сяяли, груди високо і легко підіймалися, ніздрі роздувалися. У всі дні маршу на чолі експедиції йшли Пилип і Хома, тепер їх випередив Куприк.

Юні мандрівники залишили за собою вже з три кілометри, як хмара розрослася і за кілька хвилин заслала півнеба. Її сизі, шлейфи опускалися так низько, що аж по землі тяглися. І де налягали на хліба, там пшениця із зеленої ставала спочатку вороною, а потім сизою. В далині знову гримнуло, і свіжий подих близької грози вже відчували не лише Пилипові ноги. Дівчата теж запискотіли:

— Ой Григорію Савичу, свіжим вітром по ногах віє!

«Відчули-таки! Так коли? Коли вже й дитина скаже: зараз гроза буде! А раніше не відчували! Бо хіба дівчата здатні на таке?»— думали і Пилип, і Хома, тільки вголос нічого не встигли сказати, бо пролунала команда:

— Стоп! Привал. Напинати палатки!

Експедиція спустилася у затишок степової балки. Тут і вирішили отаборитися.

Хлопці ще перед мандрівкою навчилися ставати палатки. Тепер Куприк вбивав кілочки, Люся й Оля розв’язували і натягували шнури, Пилип і Хома копали запобіжні канавки, а Женька, що був великим спеціалістом робити такі печі, котрі не боялись дощу, почав копати під пагорбом піч.

Ще Люся й Оля не кінчили закріпляти шнури від палатки, як у Женьки вже запалало в печі. Він підкладав трісочки і, позираючи то в казанок, з якого незабаром почала підійматися пара, то на хмари, що затягли все небо, угадував, що станеться раніше — звариться манна каша чи хлюпне злива.

Куприк забився з Тимофієм на гайку. Куприк вважав, що раніше рине дощ, а хитрий Тимофій обстоював думку, що спочатку звариться каша, а потім уже вдарить гроза, бо дуже любив попоїсти.

Після того, як Женька поклав у кашу три ложки масла і висипав склянку цукру, Куприкову справу можна було вважати за пропащу; Оля й Люся почали розставляти миски; Білан замахав важким хвостом у реп’яхах; навіть Явтух заворушив верхньою губою і потягся до багаття. Та коли легенький язичок полум’я, що зненацька вихопився з-під казанка, лизнув його по тій губі, Явтух невдоволено закрутив головою, і прищулив вуха, ніби налагодився когось вихнути задньою ногою, і ображено одійшов на своє місце. Тимофій задивився на нього. Це ж він ніс кошик із золотом на своєму хребті! Щасливий Явтух!

Дощ поспішав, але не ловили гав і наші мандрівники. Ось запарували миски. Женька захукав. Хитрий Тимофій не став лізти ложкою в глибину миски, де каша була така гаряча, як вогниста лава в кратері вулкана, а обережно водив нею зверху і те, що потрапляло в неї, відправляв у рот.

Хома теж лизнув ложку і зразу ж сказав:

— Ох і добра ж. Ніколи такої не їв!

— Еге ж, як мед, — приєднався до нього Пилип.

В цей час десь вгорі від хмари одірвалася дощова краплина і луснула Хому в лоб саме в той момент, як він, зімкнурши рота з захованою там кашею, почав хукати, щоб вона хоч трохи вистигла. Краплина так нагло луснула його, що він скрикнув з несподіванки: «Ой!» Одночасно така ж сама, а може, ще й більша краплина опустилася в Пилипову ложку, розбилася на сто менших краплин, частина яких потрапила Пилипові у ніс, а частина нікуди не потрапила, так собі полетіла.

Пилип теж скрикнув: «Ой!» Недалеко загуркотів грім, і злива крапель полилася на землю. Кілька таких краплин розплескалося у Люсі на голій шиї, і вона, весело сміючись, прожогом проскочила у палатку. За нею сипнули й інші. Надворі під літнім теплим дощем залишився тільки прип’ятий до прикорня Явтух. Він, очевидно, не вважав дощ за якесь особливе нещастя.

Як тільки сипнув дощ, Білан зразу ж підвівся і заховався за Явтуха. Коли дощ бив Явтуха справа, Білан ховався за нього зліва; коли ж Явтух обертався до дощу лівим боком, Білан заходив справа і все робив так, щоб дощ потрапляв не на нього, а на сердешного Явтуха.

В палатці було тісненько, зате весело. Пилип, щоб налякати дівчат, рикав вовком і клацав зубами. Хома в щілинку дивився на бурхливе грозове небо, на блискавки й вири, які клубочилися у хмарах.

Женька мріяв про м’ятну цукерку «Дюшес», Куприк, поклавши йому голову на груди, теж не витрачав часу марно. Він думав: «А що як і справді висунути ноги на дощ. Жарти жартами, а від дощу раннього літа вся природа оживає, і все починає буйно зростати».

І Куприк почав совати потихеньку ногами і совав ними доти, поки не просунув їх під нижнім краєм палатки надвір. Надворі ноги вперлися в запобіжний валик, яким Женька обкидав палатку, прорвали його і спустилися в канавку. В канавці шумувала вода, дощ періщив і поливав Куприкові ноги зверху. Коли б від цього вони подовшали хоч на п’ять сантиметрів, знали б тоді хлопці, як насміхатися!

Куприк бачить себе матросом у смугастій сорочці, безкозирці із стрічкою, на котрій виведено: «Паризька Комуна»; літери золоті, а стрічка так і в’ється од вітру. Боцман щось гукає йому, а він весело кричить у відповідь: «Єсть зробити те і те!» Одна Куприкова нога тут, друга там: він, як метіль, і боцман, покурюючи люлечку, каже: «Ну ж і проворний, вражий син, цей Куприк!»

В самий розпал Куприкових мрій Тимофій раптом підхопився і злякано крикнув:

— Ой! Щось холодне! Мабуть, гадюка!

Всі враз заметушилися, дівчата голосно запискотіли, і Куприк похапливо підібрав свої ноги в палатку. Треба правду сказати, що серед цієї метушні Пилип найменше злякався. Людині, яка знесла голову самому Кощію Безсмертному, злякатися якоїсь там гадюки!

— Тю, дурний! — крикнув він Тимофієві.— Яка гадюка полізе туди, де повно людей, хіба що безмозка!

Він швиденько зашилив руку в кишеню намацав там електричний ліхтарик. Голубий промінчик світла поповз по траві, розгорнув її там, де стояв Тимофій, і тоді Пилип побачив манюсінький струмочок води і мокрі Куприкові ноги.

«Це ж він їх зрошував під дощем», — подумав Пилип, але вголос цього не сказав, а сказав зовсім інше:

— Мабуть, запобіжний валочок вода прорвала!

— Як це вона могла прорвати?!. — обурився Женька. — Не могла вона валочка прорвати! Як би вона прорвала його, коли я там нагорнув стільки дерну й землі!

Пилип не хотів сперечатися з запальним Женькою, а мирно сказав:

— А може, де дірочка прорвалася в палатці. Я знадвору присвічу, — а ви дивіться, чи не мигне в ту дірочку промінчик з ліхтарика.

Куприк, зрозумівши Пилипів маневр, переповнився до нього вдячністю і рушив до виходу:

— А чого це ти підеш? Я теж можу піти!

— Бо запізнився, — стримав його Пилип. — Хомина куртка з плащ-палатки у мене, вже на плечах. — Він справді натягав Хомину куртку, висмикнувши її у друга з-під голови. Хома, почувши цей рух і Пилипові слова, і собі захапався:

— А чого це ти сам підеш? І я теж піду…

Він почав підкачувати штани, щоб не намокли.

Скориставшись з цього, Пилип проскочив у нього попід рукою і зразу ж опинився у мокрій пітьмі. Дощ лив як із відра, шелестів по траві і періщив десь поблизу по відкритій водяній площі.

Пилип засвітив ліхтарика, обійшов навколо палатки, наглядів пошкодження, зроблене Куприковими ногами, полагодив його. В цей час над головою у нього торохнув ще один удар грому, блиснула блискавиця, і при світлі її Пилип побачив, що вода залила всю балку і тепер добиралася майже до палаток. Текла вона прожогом, несучи з собою купи трави, хмизу й соломи. Біля другої палатки Пилип побачив Григорія Савича. Григорій Савич світив ліхтариком і теж дивився на воду, що заливала балку.

— Бачите, скільки її,— прилучаючи до промінчика Григорія Савича ще й свій, сказав Пилип. — Ще трохи, і ми підпливем. Що ж ми тоді робити будемо?

— Не підпливемо, — весело відповів Григорій Савич. — Ми з наших палаток поробимо зонтики. Піднімемо їх над головами та й перенесемо далі від води.

— І-і! Ух ти ж! — не стримав свого захоплення Пилип. Він ніколи в житті не ходив під зонтиком, а тим більше під таким. Це ж буде незабутнє видовище! Зустріне колись потім Люсю, спитає: «А пам’ятаєш, як ми тоді під зонтиком од води з балки тікали?!»

Пилипів ентузіазм передався всім мандрівникам. Не пройшло й хвилини, як усі рюкзаки були вже за плечима, кілочки повисмикувані.