Діамантовий берег

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

З самого ранку Пилип і Хома заклалися, хто більше назбирає індустріальних виробів — Пилип болтів і гвинтів чи Хома гайок, шайб і подібного металу з дірочками посередині.

У хлопців путніх кишень не було, бо штани лежали в рюкзаках, чекаючи парадних випадків, а в трусах хоч і були невеличкі кишеньки, та ніхто ж їхніх потужностей не розраховував на індустріальні вироби, хіба що на носовички або, в крайньому разі, на рожеві мишенята й іржаві вухналі.[3]

Хома знайшов мотузочок, зробив з одного боку петельку, а з другого зав’язав вузлик. Вийшло путо для коней. Коли знайде гайку, то наниже її, як намистину, на путо, путо застебне і — через плече!

Пилип зробив інакше. Він за допомогою швайки приладнав до пояса чотирнадцять петель. Як засуне з півдесятка-десяток гвинтів у петельки, то вже на ньому буде не пояс, а патронташ.

Рушили в дорогу, і Пилип та Хома з головою поринули в змагання.

Куприк чимчикував поруч Женьки. Обидва по черзі дмухали на гороб’ячу пір’їнку, щоб вона геть одлетіла. А вона не одлітала, все лізла в носа.

Тимофієві було ліньки щось думати і щось робити. Він брів посеред дороги, вибираючи місця, де найбільше нагрітої сонцем пилюки.

Оля й Люся шукали квітів понад пшеницею і пискотіли.

Явтух ув’язався за Тимофієм й ліниво плентався, бо мав відчуття повного задоволення, як і Тимофій.

Білан ішов за лівою ногою Григорія Савича і думав про світ. Світ великий, за день і півстепу не оббігаєш. І цей великий світ доля обертає ні на що, бо йди за ногою Григорія Савича і стеж за дурним Явтухом!

У Григорія Савича були свої думки: скільки клопотів з цією експедицією, з Женькою, Тимофієм! Женька вродився неслухняний, Тимофій ще гірший. Він мало чим цікавився і хоч любив дарувати, так добрий був не за своє. Люсю Григорій Савич любив, бо була спритна і ніколи ні на кого не скаржилася. Оля зворушувала його своєю несокрушимістю. Лице у неї було пшеничне, щоки рум’яні. Коли Оля довго тряслася на грузовику, щоки від цього у неї починали боліти. Як же їм не боліти, коли то пампушки, а не щоки! Григорій Савич посміхнувся і ще раз глянув на товстенькі Олині щоки.

А потім знову думав про те, як всіх цих хлопців і дівчаток навчати, як прищеплювати їм кращі людські почуття і погляди. Як цього навчитися? З досвіду він знав, що це дуже тяжке завдання. Всі учителі беруться за нього, а чи дають зусилля, прикладені ними, потрібні наслідки? Хіба ми не бачимо раз у раз, як з школи виходять бузувіри, лихі люди, злостиві й ледачі? В інституті Григорій Савич думав, що з хлопців легко робити людей, треба тільки з повним серцем взятися до діла. А от спробував, і виходить — не легко!

За тими думками він частенько і про Ієреміаду забував. Та ненадовго.

Згадував її Григорій Савич завжди дуже гарно. Розгортаються якісь кущі, і з них прозирає обличчя. Це обличчя — Ієреміади. На ній біде плаття, блакитна косинка. Косинка поволі стає прозорою, серпанковою, і серпанок цей уже не косинка, а марево. Марево це тремтить, гускне. За ним ховається лице Ієреміади, потім знову з’являється.

Григорій Савич сумко хилив голову. «Не піде вона за мене. Вона — красуня. Як іде по вулиці — всі обертаються. А я — що? Звичайний собі учитель, такий убогий духом, що навіть дітям ради не дам. Де вже мені думати про неї. Краще забути».

Це так думав Григорій Савич. А що ж думала Ієреміада?

Додому на літні канікули Ієреміада примчала тоді, як Григорія Савича й слід прохолов. Коли вона це побачила, то серце її ураз стислося, що аж сльози з нього закапали. «Я так поспішала до нього, а він — не діждався, втік, повірив у якогось студента Колю, котрого і на світі немає! Навіщо мені той студент Коля, коли я люблю тільки Григорія Савича? А коли й розповідала про нього, то тільки тому, що боялася: догадається Григорій Савич, що я не когось люблю, а його. А я не можу так. Від сорому згорю. Хіба ж може дівчина перша сказати хлопцеві: «Я люблю тебе»? Ні! Ніколи вона цього не зможе. Бідолашні жінки, ми повинні завжди вигадувати, щоб ніхто не догадався, що за тією вигадкою сховано».

Ієреміада спочатку трохи поплакала, потім її за серце вхопила злість. «Та й ти добрий, — накинулася вона в думці на Григорія Савича. — Інший вже давно догадався б. А ти віриш дурним байкам про студента Колю, тьху на тебе! Коли ти такий, то зовсім не буду тебе любити, не потрібний ти мені».

Ієреміада витерла сльози, умилася, глянула в дзеркало — чи дуже заплакані очі, і сказала собі: «Минулого року влітку топтав за мною стежку тракторист Олег Кучерявий. Тоді я його прогнала, а тепер проганяти не буду. З ним у кіно ходитиму, у клуб, на танці. Хай тоді поскаче Григорій Савич!»

Увечері справді прийшов Олег Кучерявий з хлопцями й дівчатами. Пішли в кіно. Потім танцювали в медсестри Каті. У Каті була своя радіола і сила-силенна пластинок до танців. На другий день кіно не було, ходили так гуляти. На четвертий день, як Ієреміада зовсім знемогла за Григорієм Савичем, Олег Кучерявий сказав:

— А знаєш що? Давай поїдемо у наш райцентр. Там сьогодні самодіяльна вистава. Це ж тільки тридцять кілометрів. На своєму мотоциклі я домчу тебе за мить.

Ієреміада вже вмирала з туги і, щоб зовсім не вмерти, сказала:

— То мчи! — і очі заплющила, бо знесиліла від страждання.

Олег Кучерявий подумав, що вона так збезсиліла від почуття до нього, дуже запишався і сказав собі: «Два або три рази покатаю її на своєму мотоциклі, а тоді й сказати можу: «Я тебе вже два роки кохаю. Ходімо в загс запишемося. На цей випадок я наскладав п’ятсот карбованців, і ми їх на весіллі прогуляємо всі до копійки. Чого за цим жалкувати, коли весілля буває лише раз на віку!»

Олег Кучерявий пішов у садок, нарізав троянд, гладіолусів, гайлардій і всяких інших квітів. Гладіолуси він прикріпив з обох боків коляски; гайлардії розсипав там, де стоятимуть ноги Ієреміади. Троянди ж поставив у глечик. Цей глечик він купив у Києві на Хрещатику, в фарфоровому магазині — там все продається фарфорове… І глечик був фарфоровий. Троянди пахтіли; зеленів скрізь по вулиці спориш, і цвірінькали на тинах горобці.

Коли Ієреміада побачила заквітчаний мотоцикл, то сплеснула руками:

— Що це? Для кого?

— Це все для тебе, — відповів Олег, — Для тебе, сонце душі моєї.— Ці слова Олег Кучерявий сказав тому, що любив читати стародавнього перського поета Омара Хаяма а на Сході люблять яскраву барвистість у виразах.

Люди визирали з вікон, милували очима квіти й казали: «Як він любить її! А вона ж кохає учителя. Бач, і в нас у селі драма наспіла».

Ці слова треба було почути Григорію Савичу, так де ж, як він хтозна-куди забрався! Учитель ішов за своєю експедицією, і цього разу погляд його весело гуляв на Пилипові й Хомі. Пилип знайшов шість старих гвинтів, загублених шоферами, і позатикав їх у петельки, прикріплені до пояса. Петельки од ваги порозтягалися, пообвисали, залізо дзенькало і било Пилипа по стегнах. Обвішаний цим залізяччям, з ножем за поясом, з курячим крильцем, що визирало з кишені, Пилип був смішний, але невтомний і неугавний. Він бадьоро йшов попереду загону і жваво розмовляв з Хомою. Учитель вслухався. Пилип розповідав про те, як мати наварила варення, а сестра Клава вночі над’їла. Щоб замести сліди, вона вимазала тим варенням сонного Пилипа. Мати набила його. І от тепер він хвалився:

— Б’ють, а воно й не болить! У мене шкура мов залізна. Та ще коли за правду б’ють.

— Яка ж це правда? — здивувався Хома, — Не ти ж поїв, а Клавдія.

— Так це я тепер знаю, що не я, — сказав Пилип. — А тоді — всі в один голос: «Раз у Пилипа ніс і щока у варенні, значить, він винний». А коли всі так кажуть, то і я подумав: «Це ж таки, мабуть, правда». Та ще й тато себе: «Ач який, хоч сонний, а лукавий. То вже коли заробив, хай б’ють». — Пилип помовчав трохи потім похитав головою. — От коли ні за що б’ють, тоді хіба ж так болить!

Коли Григорій Савич учився в інституті, йому й на думку не спадало, що в наш час хтось може вчити дітей за допомогою віника чи мокрого рушника. Украв у батька бритвочку, зіпсував чужий безмін, надпив молоко, спустившися потай у погріб, — начувайся! І б’ють. Б’ють не чужі люди, а батько або мати, котрі душу готові покласти за дитину свою. А діти? Спочатку плачуть, потім забувають. Побачивши матір, яка тільки вчора його побила, Пилип півкілометра біжить їй назустріч. Як був малий, обнімав коліна, а тепер на радощах поспішає розказати, що і в хаті прибрав, і теля напоїв, і вже картоплі начистив. І так дружно йдуть, так розмовляють, неначе ця мати ніколи не гримала на Пилипа і віник її не гуляв у нього на спині!

Григорій Савич може й ще думав би на цю тему, коли б за спиною не почулися шалені постріли й гуркіт. По дорозі, залишаючи за собою шлейф куряви, мчав мотоцикл. Григорій Савич обернувся і, хоч було далеко, пізнав свого суперника — тракториста Олега Кучерявого. Поруч нього в білому вбранні сиділа дівчина; біля неї гаряче яскравіли букети квітів. «Хто б це з ним? — подумав Григорій Савич. — Куди це він їде з такою екзотичною супутницею?»

Хлопці й дівчата теж спинилися, щоб пропустити мотоцикл. Люся дивилася якусь мить, потім плеснула долонями й скрикнула:

— Ти, Олько, глянь тільки: то ж з ним Ієреміада!

З Ієреміадою було таке.

Їдучи в мотоциклі, вона думала: «Ні, Олег гарний. То правда, що я люблю Григорія Савича, але Олег теж славний». Їй полегшало. Рана за Григорієм Савичем стала не так боліти. І від того, що рана стихла, лице в дівчини пожвавішало, повеселіло, і вона привітно розмовляла з Олегом.

Але все це тривало доти, поки вона не побачила край дороги Григорія Савича. Він стояв високий, стрункий, з красиво піднятою головою, вирізьбленим бронзовим профілем. Ієреміаді забило дихання, весь світ потьмянів, одсунувся на задній план, перед очима стояв лише Григорій Савич.

Мотоцикл спинився. Учитель зняв бриля, сказав:

— Здрастуй, Ієреміадо, з приїздом. Як поживаєш, що новенького привезла з Харкова?

Потім привітався з Олегом.

Ієреміада вискочила з коляски, простягла до Григорія Савича обидві руки. І, як віталася, казала:

— Що ж там у мене може бути нового, все по-старому. — І скрикнула; — А ти ж чого не дочекався, поки я приїду, і поспішив утекти?!

— Це не моя провина, — відповів Григорій Савич. — Це ось вони винні.— Біля Григорія Савича стояли попереду хлопці, а з боків Оля й Люся. Він і показав на них очима.

Хлопців Ієреміада не пам’ятала. А дівчаток одразу пізнала, бо це ж були її близькі сусідки. Вона закивала їм головою:

— Здрастуйте, дівчатка! — і, наглядівши Олю, швиденько простягла праву руку, легенько вщипнула нею Олю за щоку, потім так само несподівано пригорнула, поцілувала, і поцілунок гримнув так, наче з пістолета вистрілили. А далі пригорнула і поцілувала Люсю, бо все пригортала б і цілувала, що близенько стоїть до Григорія Савича. Тулила обох до себе, гладила і дивувалася: — Як же ж ви й повиростали! Куди ви женетеся, куди поспішаєте?

Вона голубила поглядом Люсю, гладила Олину щоку, а сама так і линула до Григорія Савича, мовчазно запитувала: «Невже ти сліпий, невже ти нічого не бачиш?!»

Григорій Савич не був ні глухий, ці німий. Він добре бачив і Ієреміаду, і прибрану квітами коляску мотоцикла, і фарфоровий глечик, і красиві гладіолуси. І закрився, став непроникливий. А зовні не змінився, стояв так само молодо, струнко, жартував. І ніхто, збоку стежачи, не міг би сказати, що діялося у нього всередині. А там діялось таке: «Пропав ти, парубче, навіки, викинь з грудей своє серце і почуття, вони вже тобі ні до чого».

А втім, була на світі одна людина, котра краще за всіх зрозуміла зміст того, що відбувалося тут, біля шляху.

В світі є два начала. Начало добре — це учитель Григорій Савич. І начало зле — це Ієреміада. Ієреміада у Харкові крутить голову студентові Колі; не встигла приїхати додому, вже он змусила Олега заквітчати себе трояндами і гайлардіями. А тепер Оля, — бо це ж ми про неї говоримо, — відчула, що ця дівчина з таким хижим ім’ям накинула оком на Григорія Савича. Накинула і хоче його закрутити, заморочити йому голову, як Олегові.

Оля жила в світі простих людей з їх мораллю і поглядами. Кожна людина повинна бути правдивою. В біді треба допомагати. Хлопці зобов’язані ходити в штанях, дівчатка — в спідницях. Окрасою дівчинки є скромність, працьовитість, чорні брови і карі очі, а також коса. Краще, коли коса до пояса і в косі барвисті кісники. Колись кісники дівчата носили батистові. Тепер таких мало роблять, більше з капрону. Оля дуже любила білі капронові кісники й банти. Любила допомагати матері, бавитися з меншою сестрою Галькою і читати книжки про незвичайні пригоди.

Оце був один світ.

А світ Ієреміади, здавалося дівчинці, був цілком інший. Дома Ієреміада ходила в штанях, вузеньких, красиво загладжених, коси пообрізала, змінила на модну зачіску. І ці штани, і ця кудлата зачіска були для Олі нестерпні. Вони ламали весь світ її уявлень. Тепер ота витрішкувата, патлата, негарна, лиха Ієреміада замахнулася на Григорія Савича. Якби вона лаялася, скреготала зубами, Оля знала б, як їй дати відсіч. Але ж вона цього не робила. Навпаки. Губи в Ієреміади були теплі, ніжні, пахтіло від неї гарними духами, все на ній було біле, ясне. І очі зблизька такі сині-сині; синява ця була густа, як у волошок. Ієреміада обняла Олю за плечі, і, поки мужчини порпалися біля мотоцикла, вони пішли помаленьку вперед, посідали на горбочку. Ієреміада спитала у Олі:

— У тебе ноги не болять від дороги?

— А чого ж їм боліти? Так гарно йти.

— Із рюкзаком не важко?

— Він у мене легенький. Бачиш, мама його з своєї старої спідниці пошила.

Оля відповідала докладно, розумно, кожною жилкою відчуваючи і оте тепло, і оті пахощі, і красу волошкових очей. І все ж була насторожі. В душі у неї були крильця, як-от у квочки. Побачить небезпеку, підведе крильця і закриє ними маленьких нерозумних курчат. Оля теж підвела свої крильця, слухала Ієреміаду й думала: «Чого це вона мене так випитує? Навіщо їй знати, коли ми будемо в Білій Криниці? І скільки там будемо відпочивати, і в яке кіно підемо, і в якій школі притулок знайдемо? Чи не збирається вона в неділю наздогнати нас у Білій Криниці, щоб там, як коршак, упасти на голову Григорію Савичу?»

Від однієї цієї думки Оля закипіла відразою. Хай Ієреміада морочить голову студентові Колі, трактористові Олегу Кучерявому. А з Григорієм Савичем не вийде! Оля не допустить цього!