Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря, — то Степ.
З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. Не перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навлапки і поцілував Пилипа, в язик своїм язиком.
— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип. — Як жар!
Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.
— Ану й мене лизни!
З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.
— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона. — Так оце ти так дбаєш про санітарію та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?
Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.
Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:
— Та це ми, Люсю, так.
Куприк відповів зовсім інакше:
— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас…
— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.
І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна, але юга, котра гуляла над нею, робила її легкою, прозорою.
Всі позавмирали. І ще більше позавмирали, коли на березі озера з’явилися корови й воли і побрели у воду; за ними з імли[4] виникли два хлопці в трусах. Один з хлопців виліз на пеньочок і коли величезний круторогий віл пройшов біля нього, вискочив йому на хребет, осідлав, як коня, і отак вже рушив у воду. Другий хлопець зробив інакше. Він забрів за коровами у воду, учепився останній корові за хвіст лівою рукою, правою цьвохнув лозиною.
— Це ж так колись печеніги через ріки перепливали! — скрикнув Пилип.
Хома стояв біля Пилипа і аж танцював від цього, видовища. І сталося так, що в голові в нього запаморочилося, тож замість хлопців-безштаньків він побачив незліченні армії печенігів, і не на волах, а на конях. Коні всі були ковані золотими підковами; в руках у воїнів блискотіли золоті мечі. Лоб у Хоми вкрився потом, і він сказав Пилипові:
— Ти глянь, глянь… З давньої епохи вони в’їхали в нашу. І мечі, і підкови…
Почувши ці слова, Пилип підвів праву руку, поклав її на пояс, потім вже по поясу навпомацки дотягся до свого археологічного ножа і взявся за нього. В цей час ліва рука його сама собою зашилилася в ліву кишеню, доторкнулася до крильця зузулястої курки, почала обережно перебирати пірця. В груди Пилипові бурхнув океан щастя. І він спитав, дивлячись у вічі другові:
— Де ж будемо копати?
— А де ти будеш копати на межі Лісостепу й Степу, коли, мов на зло, навколо все рівнота й рівнота, і ніде жодної могили, навіть жодного горбочка!
— І сьогодні вона залишиться без золотого меча і без золотої підкови, — зовсім тихо промовив Пилип.
Друзі зітхнули. Фата моргана зникла, бо експедиція увійшла в кукурудзу, а кукурудзу так вигнало, що поверх неї Хома міг глянути, лише зіп’явшись Пилипові на плечі. Він це й зробив. Озирнувся навколо і радо оголосив:
— Он дівчата з сапками. Хмара!
Порівнявшись з людьми, Пилип перший торкнувся панамки:
— Здрастуйте!
За ним почали здоровкатися вже й інші, крім Хоми. Хома стояв як чорна хмара. Пилип підійшов до нього, зміряв очима кукурудзу:
— Оце вродило так вродило!
Пилип не був патріотом новопшеничанської кукурудзи, тому й радів за чужий урожай. Хома ж був патріотом, глянув і настовбурчився:
— А чого це у них така кукурудза?! Це вони, видно, на зло новопшеничанському колгоспові викохали, щоб нам соромно було: «Бачите, яка у нас, а у вас що? Може, теж така? А дзуськи!» Та противні які,— кипів далі Хома, недобрим оком позираючи на чужий масив і на тих людей, що працювали на ньому. — Могли б її над дорогою і не садити, то виперли наперед, хоч-не-хоч, а дивись! І обминути нікуди!
— Атож, — і собі сердито обізвався Пилип. — Мовляв, знайте нас — ми кислиці, і з нас квас…
— Ну, не я буду, — не вгавав Хома, — хай тільки підростуть, то не допущу ніякого неподобства у новопшеничанському колгоспі, тоді не я в Сірка очей позичатиму, а оці дівчата. Прийдуть до нас на екскурсію, а в нас кукурудза, як дубовий ліс, кожне стебло на п’ять або й шість качанів. Та ще які качани — макогони! Хай покривляться, а то бач, шкірять зуби…
Дівчата справді приязно посміхалися до мандрівників, і одна з них, саме та, що на Пилипове «Здрастуйте!» відповіла: «Здоровенькі були!», забідкалася:
— Матіночко моя! Це ж ви, сердешні, здалеку. Пилом поприпадали… Спинилися б перепочити. У нас є криничка, біля кринички курінь і кабиця. Мавра з годину тому кукурудзу поставила, певне, уварилася вже. Ласкаво просимо на обід до нас! — Озирнувши поглядом гостей, дівчина натрапила очима на сердитого Хому і в поли вдарилася. — А цей, бідолашний, зовсім пристав, лишенько моє… Ось сюди, на оцю стежечку, завертай, холодною водицею лице освіжи, гарячої пшенички з маслом і сіллю попробуй…
От у яке становище потрапив Хома! З одного боку, він гнівом пашів супроти тієї дівчини, з другого — не було ніякої змоги вдержатися від спокуси… Що ж робити, який вихід знайти?! І Хома знайшов:
«Добре, хай сьогодні вона вгощає, а як стану в себе головою колгоспу, тоді — ласкаво просимо до мене на обід. А вже по обіді і візьму реванш. Ви похваляєтесь, що у вас кукурудза? А тим часом гляньте, що у нас коїться за Третьою балкою: там що не стеблина, то й вісім качанів!..»
Було б Хомі й спинитися на цьому. Так куди! Хома, коли сідав на Пегаса — це кінь, який приносить поетам натхнення, — то гнав його вже без всякої міри. Налічив вісім качанів на одному стеблі й досить, так ні ж!
«Отож, кажу, деякі стебла по вісім качанів мають, а деякі по дев’ять, а то й по десять! А одно стебло виросло таке заввишки, як тополя, і на ньому аж шістнадцять качанів. А ще інша рослина — двадцять чотири качани матиме…»
От куди Хому заніс його поетичний кінь Пегас. Скажете, забрехався? Скажете, соромно хлопцеві? Е, ні! Соромно людям у вічі дивитися не тоді, коли по двадцять чотири качани на одному стеблі виганяє, а коли й по одному не зав’язалося!
Бурхливі мрії ще більше стомили Хому, і він насилу доплентався до криниці, звідки била холодна, як лід, джерельна вода. Хома затамував спрагу, обмився по пояс і з чистою совістю підсів до вареної кукурудзи…
Як попрощалися з гостинними господарями, Куприк наздогнав Олю, пішов поряд неї і взявся розповідати небилиці.
— А знаєш, Олько, — почав Куприк, стишивши голос, — чого ото Пилипа й Хому так вигнало?
Оля повернула до Куприка жадібно розкриті довірливі очі. Очі ці були великі, чорні, з незгасним вогником, котрий міг то пригаснути від горя, то розгорітися в пожарище, коли Олине серце зачує десь несправедливість. Вона слухала, а Куприк вів далі:
— Це тому, що вони нишком їли жабів…
Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:
— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати…
— Тільки покуштувати?! — підхопив Олині слова Куприк з таємничими інтонаціями в голосі.— Ти слухай мене, я тобі скажу, що історією з бабою Теклею вони закінчили свої пригоди… — Куприк притяг ближче до себе Олю, схилив до неї голову й зашепотів: — А до того вони щодня ласували молодими жабенятами, тільки не дома, а на Скапенівці, на болоті. Там побудували собі курінь, землянку і піч і вже варили й смажили, скільки хотіли. Мене теж затягали, тільки я при одній думці… брр… Щось стає впоперек горла, під груди давить і не пускає. А їм нічого. Того й вигнало обох. Бо жаба у воді живе, то скільки вологи у неї в м’ясі! А вологу любить все на світі. Тільки надворі завесниться, а в колгоспі вже хапаються закривати вологу; не закриють — випарує, і врожаю не буде. А в жабів волога ніколи не випаровується. Отож як потрапить у хлоп’ячий організм, так той почне мов на дріжджах рости. Он хоч і глянь! — Куприк перевів очі на Пилипа й Хому. За ним попливла поглядом і Оля.
І побачила вона таке, чого раніше ніколи не помічала: Пилип і Хома справді були не такі, як усі хлопці,— гінкі, засмаглі, аж коричневі, шкіра в обох гладенька, мов шовкова, носи хоч і пооблазили, так у кого ж вони не облазять? Йдуть весело, легко і тільки похитуються в такт ході. Женька теж був високий і шовковистий, але все одно не такий. Всі хлопці не такі, хто жаб не їсть. Це відкриття так схвилювало Олю, що в неї вогнем запалали щоки, в грудях її набралося стільки цікавих новин, що коли вона не виллє душі Люсі, то не знати, що станеться. І Оля, закричавши щосили: «Люся, підожди!», кинулася навздогін за подружкою.
Куприк залишився сам. Дивився на Олю і задоволено всміхався. «От завдав їй жару, тепер півгодини з Люсею перешіптуватиметься. А я все й вигадав!»
Надивившись на Олю і Люсю й на те, як вони перешіптуються, Куприк поспішив, щоб наздогнати хлопців. В цей самий момент погляд його спинився на Пилипові й Хомі. Взявшись за руки і розгойдуючи цей подвійний ланцюг щирої дружби, вони весело скандували: «Раз, два, ще раз!» Але Куприк цих слів не почув. Та й взагалі він не слухав, а дивився. І побачив Пилипа і Хому зовсім такими, якими побачила їх Оля: гінкими, стрункими, шовковистими. «Звичайно ж такими будуть, — вигукнув бідолашний Куприк, — як ціле літо на болоті полювали!» І в його уяві враз усе те, що він вигадав для Олі, за правду стало.
Ціле літо обидва на тій Скапенівці пропадали. І ні з ким не гуляли, тільки вдвох! І все у них тайни! Кажуть: «На розкопки ходили». А бач, які це розкопки! Як отак «розкопувати», то, звичайно, вижене тебе. І пошовковіеш, бо в тому м’ясі вся сила!»
Куприк дивився на приятелів і не пізнавав їх. Гінкі ж, як тополі! А йому й безмін нічого не допоміг! Та й як допоможе? Безмін увесь зроблений із заліза, а в залізі вологи не буває ніколи, всю вологу одразу іржа поїсть.
У Куприка було гарне, свіже, порожевіле від хвилювання обличчя, а йому здавалося, що нужденнішого хлопця на світі немає. Якийсь час ішов мовчки в німому стражданні, потім вирішив: «А коли вони можуть їсти жабів, то чому мені заборонено? Я теж хочу бути і гінким, і рум’яним, і шовковистим».
Отак народилися жабоїдські думки у бідолашного Куприка.
До полудня Лісостеп зник зовсім. Ішли по неоглядному Степу, та, коли скінчилося море пшениці, грунт почав сіріти, обернувся на супісок. Ще Степ за спиною, а попереду вже Полісся! Чудасія!
Дехто з хлопців здогадався, що це ж вони дійшли до того місця, де відногу Степу перетинає видовжена затока Полісся з пісками, болотами, вереском, дряпоштаном і сфагновим мохом.
У дівчат був свій клопіт. Люся, не така довірлива, як Оля, вислухавши її, зразу сказала: «То Куприк умисне вигадав. Він знає, що ти всьому віриш, та й морочить тобі голову». У Олі обличчя зразу стало сумне-сумне, вона закліпала, на віях повисли сльози. Люсі стало жаль її. Вона раптом присіла на стежці, почала розгортати густий шпориш і придивлятися до дрібненьких квіточок, котрими були вкриті зелені стебла шпорищу.
— Ой Олечко, глянь, які вони красиві та манюсінькі! — скрикнула Люся.
Оля присіла біля неї, теж низенько нагнулася. Квіточки були такі гарні, що коли б збільшити їх та поставити в кімнаті, то все навколо прикрасили б. Оля забула про кривду, бо побачила перед очима свою хату, стіл, засланий білою-білою скатертиною, а на столі велику склянку з квітами. Вода в склянці прозора, через скло і через неї видно зелені стебла квітів. І Оля замилувалася… З дому перелетіла за одну мить на леваду. А як згадала про леваду, то в голові зараз постала біла хата по той бік вибалка й Ієреміада, бо то була Ієреміадина хата. Від цього видіння у Олі одразу піднялися її крильця. Маленьке її серце застукотіло, защеміло. «Не дам, не віддам я їй Григорія Савича, — кричало це серце, — вистачить їй студента Колі і тракториста Кучерявого!» Може б, і ще щось промовило Олине серце, коли б не Пилип.
— Ей, ви! Сидите, в траві копирсаєтесь. А чи знаєте, що Степ вже кінчився і перед нами Полісся?!
Пилип і собі присів біля дівчаток, і як присідав та дивився на Люсину голову, то у нього густо почервоніли і щоки, і вуха. «Як же ж гарно бути біля неї,— подумав щасливо. І зразу ж за цим вдруге подумав: — А чого це я так роздівчатився?! Хлопцям не можна до дівчат отак липнути, бо не козаки з них виростуть». І Пилип, немов той Атлант, що держав на в’язах усю вагу світу, поволі підвівся і, ступаючи, мов п’яний, рушив до Хоми, котрий вже готувався стати секундантом на дуелі, що мали відбутися між Куприком і Женькою.
Женька був незадоволений змаганнями з стрибків, він тоді не стрибав, а бавився. А ось як наввипередки побіжать, то Куприк знатиме! І побігли. Та як не поспішав довгоногий Женька, а Куприк обійшов його справа і вихопився вперед. Женька знову спалахнув.
— А чого це ти вперед вихопився?! — він шарпнув Куприка за плече так, що в Куприка голова затанцювала, як маківка у вітер. У Куприка кров теж інколи хлюпала до голови і затуманювала мозок. Наскочила коса на камінь, посипалися іскри! Женька кричав:
— А не будь такий! А то, бач, який! Як дам — знатимеш!
Куприк, ярий, мов дикий тур, гукав:
— Ти сам знатимеш! Думаєш — тільки ти битися вмієш?!
Григорій Савич ніколи не встрявав у такі історії, бо були ж на світі Оля і Люся. Оля з жахом дивилася на обох розбишак і благала:
— Хлопці, хлопці, ну хіба ж отак можна?! Женько, Куприку…
Глас вопіющого в пустині! Тоді на сцену вийшла Люся і закричала на увесь степ:
— Ах ви ж безсовісні отакі! Що ж ото робите? Зразу ж киньте мені битися! Обидва ж у крові! Женько, ти глянь на себе, Куприку…
Голос у Олі був жалісливий, а в Люсі гнівний, владний, ще й насмішкуватий. Олі хлопці не боялися, а Люсі — боялися. Як підніме крик, то увесь степ збіжиться, та й Григорій Савич почує! І вони розійшлися.
Оля намочила з баклажки свою біленьку хусточку, одним кінцем витерла носа Женьці, другим підборіддя Куприкові, і на душі в неї не було нічого, крім жалю. Люсі теж було жаль тих дурних хлопців, вона й свою хусточку намочила і теж почала витирати розбитого Женьчиного носа і розбиту Куприкову губу. Коли все це закінчилося, наперед вийшов Григорій Савич і сказав, як завжди, ущипливо й весело:
— Отак, значить, ми й ознаменували свій перехід із зони Степу в зону Полісся? Здорово!
Всі хлопці засміялися. Женька й Куприк поодверталися, дуже сопіли і дивилися в землю, неначе бачили через неї все, що робиться в тому американському штаті, котрий лежав по той бік земної кулі.
— Що, стидно?! Поодверталися? Сопете? — спитала Люся. — Ану, Женько, підведи голову, глянь у вічі Григорію Савичу… Та й ти, Куприку. Ну?
Згодом Тимофій сказав Женьці:
— Як же ти бився! Як дівчина! Треба у зуби його, у вухо, в пику, а ти! Ех, ти!
Женька ще кипів проти Куприка, але й Тимофієві слова його розсердили. Женька не любить битися з хлопцями, про бійку ніколи не думав, а тим більше про те, куди і як бити свого супротивника. Війна завжди заставала Женьку зненацька, тоді, як у нього мозок туманився; коли ж мозок у нього туманився, тоді він уже й зовсім не міг думати, куди бити, махав руками і бив, куди рука вцілить. Тимофієві слова вразили Женьку своєю бездушною жорстокістю. Правда, розумом він не осяг цього, зате серце його запротестувало проти Тимофієвої філософії.
— А ти мовчи! — крикнув. — Ач який! Куприка мені шкода було бити, а тобі надаю! — І грізно блимнув очима.
— Ти бач, який… — хоробро відповів Тимофій. — Гляди, щоб я тобі не надавав…
Але Тимофій, любив тільки похвалитися, Женьчиних кулаків боявся. І, підібгавши хвоста, він удав, що лопуцьком зацікавився.
Женьці після цієї розмови стало гидко-гидко на душі. І він несподівано заплакав. Іде, сопе, сльози ллються, за ними світу не видно. Отак і схлипував, поки не почув раптом вигуку:
— Три сосни!.. Ті самісінькі, що у мареві стояли!
Женька швиденько витер очі, підвів і спинився зачудовано: над дорогою виганялися з жита три сосни. Знизу їхні стовбури були сірі з рудавими пажилками, але чим вище, тим кора світлішала. А як почали добиратися до верховіття, то стала така, наче її хто з гарячої міді викував. Внизу вітру не чути, а вгорі він проходить, сосни тихо гойдаються, схиляються кронами одна до одної, і звідти долітає чи то шелест, чи не відома людям розмова…
Оля швиденько розгорнула карту подорожі. Хапалася, пальцем водила по трасі маршруту, потім щось знайшла там, сказала Женьці, дивлячись в його заплакані очі:
— Ці сосни Трьома сестрами називаються. Ось бач, де їх на карті позначено?
Женька глянув на карту, нічого там не побачив, а побачив Олину руку. Була вона, як і Олині щоки, туга, пшенична, дуже засмагла. Як розгортала шпориш, то осів на ній придорожній пил; коли мочила хусточку з баклажки, то цей пилок позатікав; потім плями висохли та так і залишилися. «От гарна в неї рука», — подумав Женька. Років зо три тому, коли обоє були ще зовсім малими, Женька роздражнив Олю, ще не знаючи, яка вона. І ось він побачив, як Оля, туга й дебела, як танк, посунула на нього. Сама плаче, сльози ллються, а суне. Женька тоді добре налякався і довго обминав Олю. Крикне здалеку «Плакса-вакса» і тікає. Тепер йому чудно і смішно від того: сказано — малюками були. Однак пошана до Олі відтоді так і залишилася в Женьки.
Женька ніжно глянув на Олю і раптом одвів її руку разом з картою:
— А бачиш, он на самому вершечку, на середній сосні, білочка сидить? Сама жовтенька, хвіст одставила!..
— Ой! Еге! — Оля вчепилася Женьці в плечі і все тяглася до вершечка середньої сосни.
Тоді підскочила Люся:
— Та де ви її бачите, де?!
— Та хіба не бачиш? Ондечки! Бачиш, одна гілочка пішла отак, а друга навхрест, так вона на ній сидить і передніми лапками ворушить.
Куприк теж задер голову, якийсь час дивився, потім скрикнув:
— А-а-а! Бачу! — І аж вгору підскочив: — Гляньте, гляньте, — там ще одна! Із-за першої визирає, бачите, бачите…
Тепер і Женька почав нишпорити очима по вершечку і, торсаючи Куприка за плече, нетерпляче допитувався: — Де, де?..
Григорій Савич стояв за Женькою й Куприком і думав таке: «Чи Ушинський на його місці міг би передбачити цю несподівану бійку і що б він робив після того, коли бійка все-таки сталася?» І не міг дати відповіді. Та й чи треба давати? Ось стоїть Женька, біля нього Куприк і, направляючи Женьчину руку своєю, гаряче кричить:
— Та куди ти дивишся! Не туди дивись, а он куди. Бачиш, бачиш? Визирне і сховається, визирне і сховається!
І Олю наглядів Григорій Савич і, коли вона надивилася на білочку, сказав їй:
— Косу поправ, Олю, бант розв’язався.
Оля почала поправляти бант, а Григорій Савич все дивився на неї: «У цієї дівчинки у душі дві камери: одна — де Оля щоденно буває; другу припасено для незвичайних випадків. Тоді Олина душа, перебравшись у ту велику камеру, і сама стає великою й загадковою».
У Олі був брат, старший на три роки і такий же дебелий, як і вона. В саду він напоровся на склянку, розрізав глибоко ногу. У дворі була на той час тільки Оля. І ось сталося те незвичайне, що є й досі загадкою для Григорія Савича. Оля підскочила до пораненого брата, підхопила його на руки, на руках однесла в хату і там вже зробила перев’язку пораненому. Григорій Савич знає того брата. І ростом, і вагою він вдвічі вийде супроти сестри. Де ж у неї взялася та сила? А другий випадок такий. Трапилось це минулого року. Григорій Савич, розказавши дітям про задачу Льва Миколайовича Толстого, запропонував її розв’язати. Оля ніколи не славилася математичними здібностями. Задача Толстого, здається, її зовсім не зацікавила, вона навіть умови не записала. Крутилася, перешіптувалась з сусідами. Григорій Савич спинився біля неї. Відбулася звичайна шкільна сцена. Учитель зробив зауваження, учениця почервоніла, насупилася, але олівця не взяла.
«Хай перенервується трохи», — подумав Григорій Савич і одійшов. Коли хвилин через десять він знову глянув на неї, то побачив незвичайну картину: у дівчинки все пашіло від збудження. І так червонолиця, вона ще дужче розчервоніла, очі мало сказати блискотіли — палахкотіли. «Ну, що тобі?» — спитав Григорій Савич. «Я вже розв’язала!» — урочисто відповіла дівчинка. Григорій Савич підійшов, зазирнув у зошит. Там було чисто. Він нерозуміюче подивився на Олю. «Я не писала, а так розв’язала!» Задачу, вона розв’язала правильно, а на другий день дістала двійку, бо не змогла відповісти на якесь буденне запитання. «Що може вирости з такої людини, — міркував Григорій Савич, стежачи, як Оля поралася біля банта. Годилося б завести щоденник і в тому щоденнику записувати, яка вона тепер, що з неї стане через десять, двадцять років… Еге ж… Дуже цікаво було б побачити її дорослою. Так і всіх інших…»
Григорій Савич думав про те, якою стане Оля через п’ять, десять, п’ятнадцять років. А йому і в голову не спадало поцікавитися, про що Оля думає сьогодні і що вона зробить завтра!