Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кость і Сашко мало різнилися один від одного; тільки й одміни, що в Сашка навіть вії вицвіли, а Костя, навпаки, прикрашали вії чорні, як ніч, ще й променисті. Але до цих подробиць придивлялися тільки їхні матері. Щодо Куприка, то він насамперед звернув увагу не на цю декорацію, а на хлоп’ячі труси — з поясами і з кишенями.

Цей одяг і спантеличив Куприка, адже він був винаходом і гордістю новопшеничанської експедиції. Спробуйте рушити в подорож у звичайних трусах на резинці і без кишень! І Куприк спитав у Костя:

— А хіба ви теж з експедиції? Еге?

В душі у Костя виникло дві протилежні течії. Одна половина Костевої душі пишалася, що навіть Куприк, цей старий морський вовк, непомильно визначив, хто вони й що вони… Експедиція! Як це звучить! Яке це слово вабливе, адже за ним лежить цілий непізнаний світ, який доконечне треба пізнати! Це — з одного боку. Та Кость перехопив Куприків погляд, спрямований на отой пояс і кишені в трусах… і — скис! Друга половина душі його затьмарилася. Не самі вони з Сашком придумали цей варіант мандрівного хлоп’ячого вбрання, а скористались з готового новопшеничанського зразка — по радіо почули. І ця, друга, хвиля у Костевій душі перемогла першу. Опустивши очі, Кость тихо промимрив:

— Ні… ми не експедиція. Це ми з Сашком… тут так… — І одразу ж перевів розмову на іншу тему: — У нашій річці глибини — без дна; а туди вбік — мілко; вода як крига, — вскочиш, аж засичиш. Це тому, що там між камінцями джерела. Ми їх з Сашком усі дослідили: де джерело, там під водою так і вирує, і вгору викидає. Брр… Як вискочиш, то тіло немов голками поштрикане…

Цієї інформації вистачило, щоб повернути Костеві добрий святковий настрій. Що там труси, коли він розмовляє із самим прославленим морським вовком, а навколо них збирається вся новопшеничанська громада.

Отут він і згадав про кашу й дрохвича. Це ж хіба так можна пригостити людей?! А як гарно запалити ввечері велике багаття посидіти, поговорити, наспіватися досхочу… а потім полягати спати. Всі хлопці й учитель умостяться надворі, дівчатка ж — в печері, а Білани — один біля них на сторожі, а другий — біля Явтуха…

Ці думки за одну мить промайнули в голові Костя; дальша мить наздогнала Костя, коли він уже почав входити в роль господаря.

— Чуєш, — казав він Куприкові, з благанням дивлячись йому в вічі,— не ходіть далі нікуди, залишайтесь у нас… Ми із Сашком каші наварили ціле відро! Їй-право, ще й з молодим дрохвичем… Білан наш приніс. Чуєш, чуєш, залишайтеся! І приймач детекторний є у нас…

Ось як обернулася справа: не треба було й думати, як вийти з утруднення, порятунок прийшов сам. І Куприк весело гукнув Григорію Савичу:

— Кость і Сашко запрошують нас разом посидіти вечір біля багаття! У них в печері є детекторний приймач, відро каші й дрохвич.

— Та що ти кажеш?! — Григорій Савич підійшов до Костя і поклав йому руку на плече, а потім Сашкові.— Хто ж із вас Кость, хто Сашко?

Сашко так гостро переживав зустріч з справжньою експедицією, що увесь час мовчав, тільки роздивлявся на гостей. Григорій Савич вивів його з щасливого заціпеніння, він поворухнувся, сплів руки перед грудьми і спитав, не вірячи в те, що таке може статися:

— І ви у нас переночуєте? І всі будемо разом?!

— З вашого дозволу і переночуємо, і біля багаття посидимо…

Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки; навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував. Коли почали розкладати вогонь, Кость спитав:

— А добре треба підвіситися на безмін, щоб погойдатися? Я теж хотів, так у нас немає.

— Е, хай йому, — поправив труси Куприк. — Хто ж знав, що у ньому така слабка дружина?!

— Мені теж частенько перепадає,— повів далі розмову Кость. — У нас навколо самі чужі садки. Так ми з Сашком перебралися до Хрисанфа Івановича в радгосп, на експериментальне поле. Огірки вирощуємо. Вже двадцять кошиків одвезла Любка в їдальню. А як упорається — сюди прийде. Це у нас друга база, а перша ззаду, зразу за Петровим байраком…

Поки Кость і Куприк розмовляли і запалювали багаття, Сашко порачкував у печеру і виповз звідти, пхаючи перед собою відро з кашею. Костів ватник, яким зверху було закрито посуд, трохи збився, і в ніс хлопцям ударив аромат гарячої пшоняної каші. Куприк глянув у той бік і провів язиком спочатку сюди, потім туди…

В цей час Кость глянув на стежку і смикнув за руку Сашка:

— Ти глянь, глянь!

На стежці з’явилися ще дві постаті, такі закурені, обвіяні вітрами, попечені сонцем, що тільки очі у них і блискотіли.

Придивившись, Кость зиркнув на приятеля:

— Бачиш? За поясом ніж-колодій і з лівої кишені крильце вибивається… Чи не від зозулястої? — І аж затіпався від переживання. — Та це ж знаєш хто? Це ж — Пилип! А той другий — Хома!

Але в міру того, як запізнілі мандрівники надходили ближче, Костів ентузіазм почав падати. Від постатей прославлених жабоїдів віяло не завзяттям, а трудною втомою.

Куприк, Женька й дівчата, як підходили сюди, то всі трималися, крім Тимофія, по-геройському, а ці плентаються, насилу перебирають ногами. Навіть червоні галстуки, поодягані на голі шиї, почорніли в обох. І Кость розчаровано зітхнув:

— А я думав…

Пилип, що не чув цієї розмови, заворушив губами, і до Хоми ледь долетів тихий шелест:

— Держишся, Хомо?

— Держуся…

— А довго ще можеш продержатися?

— Хоч і до самої смерті…

Куприк придержав Костя за руку:

— Ти не кажи так: «А я думав…» Бач, смага у них на губах. І очі блискотять… І курявою припали… Бо без води цілий день.

— Це вони, як мандрівники в пустині, еге?

— Еге.

Тепер Кость і Сашко дивилися на Пилипа й Хому вже з захватом.

Була дев’ята година. Пилип спитав, пильно глянувши на Хому:

— Зараз нап’ємося води й повечеряємо чи як сонце зайде?

І додав твердо:

— Страждання всіх мандрівників завжди закінчувалися після заходу сонця…

— То й ми нап’ємося, як сонце зайде, — відповів Хома, гарячково поблискуючи глибоко запалими очима. — Вже недовго ждати. А коли зараз нап’ємося, то Куприк не скаже, що до самого вечора витерпіли.

Куприк при хлопцях був начебто суддею.

— Коли так, — промовив Пилип, — то каша почекає.— Він одставив миски з кашею в затінок, помовчав і несподівано спитав у Хоми. — А ти міг би піти в мандрівку у пустиню Цайдам, як швед Свен Гедін? Отам безводдя! Там спека така, що всю душу вимучить…

— Я б і в Сахару пішов, — відповів Хома. — Знаєш, які там оази? Навколо пальми стоять і таку ж тінь на землю кидають, що ні один промінчик сонця не проб’ється. Доплентається мандрівник сюди, впаде на землю, аж тут дзюркотить щось. Голову підвів, а там з-під найвищої пальми струмочок вибивається, і вода в ньому, як крига, холодна! Отам вода…

— Про воду не треба говорити, — сказав Пилип. — Не треба про неї нагадувати. Вона й так перед очима стоїть…

— Еге, не треба, — погодився Хома, — бо ще дужче пити хочеться. — І додав по хвилі: —А от є такі люди, що їм до води байдужісінько. Александрові Македонському, як ішли через пустиню, ординарець приніс у кухлику трохи води. А він каже: для всіх мало, для одного забагато. І вихлюпнув її геть, щоб нікому не було…

— Так то ж Александр Македонський, — зітхнув Пилип. — Він же герой, про нього в усіх книжках пишуть. А не героєві дуже, пити хочеться. Я її ціле відро випив би. Так не випадає. «Слабак», — скаже Куприк.

— Еге, скаже, — підтвердив Хома. — А як витерпимо, так не скаже…

Поки велася ця розмова, за кущами калини на ряднині відбулося таке. Хлопці й дівчата поїли першу порцію каші, почали кінчати й другу. Тоді Тимофій закричав Костеві:

— Як ділитимеш дрохвича, то мені першому неси, та не крильце, а ніжку!

Вислухавши Тимофієву заяву, Кость чемно відповів як і належить хазяїнові:

— Добре, дам тобі не крильце, а ніжку. — І зиркнув на Білана.

Яка не була голодна експедиція, як не налягали хлопці й дівчатка на кашу, а подужали лише половину відра. Кость озброївся добрячою шпичкою, яку вистругав ще раніше, і встромив її у кашу з наміром намацати дрохвича і виколупнуть його на поверхню.

Шпичка легко увійшла в пшоняну масу і торкнулася дна, не натрапивши на дичину. Кость штрикнув нею з другого боку відра. І цього разу шпичка пройшла наскрізь і спинилася, стукнувшись об дно.

Кость збентежився. Дрохвич — не вишнева ягода, це ж цілий півень! Кость втретє і вчетверте опустив шпичку у відро. Наслідок був той самий. «Що за морока?» — вже зовсім занепокоївся Кость. Відклавши шпичку, він узяв відро в обидві руки, почав перехиляти його, струшуючи покопирсану кашу під один бік відра. Від такої операції одна половинка дна оголилася. Дрохвича там не було. Кость обернув відро і повторив цю ж саму операцію. Тепер та половинка, що була внизу, перемістилася вгору. Дрохвича не було.

Тимофій закричав:

— Та мерщій там колупайся! Без м’яса хіба обід!

Кость обернувся не до Тимофія, а до Сашка:

— Чуєш, Сашко, наш дрохвич десь дівся…

— Та де ж він міг дітися? — відповів спокійно Сашко. — Як був у каші, так там і залишився…

— У каші його нема!

Сашко підійшов до відра — і дрохвича в ньому, як і Кость, не знайшов. Потім бралася біля каші Люба. Дрохвича вона теж не знайшла.

Незабаром біля загадкового відра стовпилася перша й друга експедиції, зазирали у нього, струшували, підбиваючи кашу то під один бік, то під другий.

Підійшов Тимофій, все перевірив і сказав:

— А це того дрохвича нема, що вони брехуни. Нічого вони в кашу не клали, тільки задавалися!

Від цих несподіваних слів Сашко зблід. Йому дух забило, він щось сказати хотів і не зміг.

Кость краще володів собою. Примруживши очі і блиснувши ними, він спитав у Тимофія:

— Це ми з Костем брехуни, еге?

— А то й не брехуни, — не спинявся Тимофій, — Стільки кричали: «Дрохвич, дрохвич!» А де ж він?

Справді, де ж дівся дрохвич? Бідолашний Кость, бідолашний Сашко! Що ж вони могли сказати супроти такого закиду, коли справді птах з відра зник.

І Кость похилив голову.

— Ага, мовчиш, мовчиш? — допікав Тимофій. — Сказати нічого, так язик аж у п’яти втягло…

Бувають у житті такі безвихідні становища, коли чесні люди, як Кость і Сашко, не можуть нічого сказати на своє виправдання, бо ж докази зникли…

Люся, Оля і Люба сиділи на тому місці, де годину тому Кость і Сашко молотили гранітними каменюками дике скло. Скрізь блискотіли різнобарвні скалочки — червоні, медово-жовті, зеленаві, золотисті, димчаті.

На одній великій каменюці лежали готові крем’яхи — два набори; один той, що його робив Сашко, другий — що робив Кость. Дівчата глянули — і очі порозбігалися у всіх трьох. Люба взяла на долоню перші, які були від неї, крем’яхи, почала пересипати їх на долоні. Камінці заторготіли, але якось м’яко, поверхні їх блискотіли, переливалися в сяйві. Любі від цього видовища аж дух забило.

Забило дух і Люсі. Оля всім своїм єством потяглася до камінців, скрикуючи: «Ох і ловкенькі ж які!» А більше говорити не могла, слів не знаходила!

Навтішавшись трохи м’яким стукотінням і блиском камінців, Люба нагукала на Сашка і, коли він прийшов, спитала:

— Це ті, Сашко, крем’яхи, що ви з Костем для мене робили? Еге?

— Еге, — відповів Сашко. — Оці, що в тебе в руках, то я зробив, а ті, що в Люсі,— Кость.

— Спасибі ж тобі, Сашко. І Костеві спасибі за подарунок, — промовила Люба.

Сашко запишався від такої подяки та ще й сказаної при Люсі й Олі, але скромно відповів:

— Ні за що. Ми, як схочемо з Костем, так мільйон їх наробимо або ще й більше. Дикого скла тут ого скільки!

— Це дуже добре, — зиркнула на нього привітно і водночас насмішкувато Люба. — Але «більше» — не треба: для мене й мільйона вистачить. — А тоді обернулася до Люсі й Олі, і голос її заспівав: — Я дуже рада, Олю й Люсю, що ми з вами зустрілися й познайомилися. То я про новопшеничанську експедицію тільки по радіо чула, а тепер ось перед собою бачу, і мені хочеться зробити для тебе, Олю, і для тебе, Люсю, Щось гарне-гарне… Якщо вам подобаються ці крем’яхи, то візьміть їх собі на пам’ять про нашу зустріч. Ти, Люсю, оці, а ти, Олю, оці… А мені хлопці ще зроблять. Правда ж, Сашко?

— А нам що станеться! — вигукнув охоче Сашко. — Зробимо!

Ні в Люсі, ні в Олі зроду не було таких крем’яхів. Вони пересипали їх з долоні в долоню, підкидали вгору кожен камінець окремо, по два і по три, ойкали і вигукували:

— Як же ж і блискотить! Такого нам ще ніхто не дарував..

І Оля поцілувала Любу в щоку. Люба віддала поцілунок Олі…

Від цього видовища Сашкові враз стало нудно. Він залишив їх і опинився біля Куприка:

— Бач, смеркає. Вже й сонце зайшло.

— Еге ж, зайшло, — підтвердив Куприк і крикнув Пилипові і Хомі:

— Пустиня за плечима. Вже вода і оаза…

Коли б Пилип і Хома одразу кинулися до води, це не був би вчинок, гідний запеклих підкорювачів Цайдаму і Каракумів. Справжні мандрівники уміють володіти своїми переживаннями її почуттями. Ось чому, перш ніж припасти спраглими губами до вінця відра, Пилип сказав, насилу повернувши у роті язика:

— Це ти воду з джерела приніс?

— З джерела, — відповів Куприк. — Тут не джерело, а Ніагарський водопад: вода б’є просто із скелі і холодна, як крига. Ось хоч і покуштуйте.

— Покуштувати можна, — згодився Пилип, — бо таки добре хочеться пити. Тільки що ж з відра! От коли б з чобота! Пам’ятаєш, як шведський мандрівник Свен Гедін напував Касима, коли вже перейшли всю пустиню Цайдам?

Ця ідея, видно, захопила й Куприка. Він пожвавішав, але одразу ж і отямився:

— Еге, так то ж чоботи, — сказав він з жалем, — а в нас — сандалі, весь верх з дірочками: не вдержиться.

— Жаль, — зітхнув Хома. — Бо ж із чобота, мабуть, хіба ж така вода?! Ну, коли не можна, то давай Пилипе, так будемо пити. Ти прихиляйся до відра з того боку, а я ось з цього…

Але Пилип не прихилився. Нагнувся, скинув з ноги сандалію, оглянув її.

— Дірочки пилюгою позабивалися: хоч і витече, так небагато. — Пилип постукав сандалією себе по нозі, струшуючи пилюку, потім зачерпнув води з відра, сполоснув і, вихлюпнувши, набрав вдруге, як у цілком чистий посуд, а вже по цьому, кваплячись, припав до задника губами.

— Ти глянь! І з сандалії можна! — вигукнув Хома. Він мерщій скинув своє взуття і проробив з ним ті ж самі операції, що й Пилип.

Поки Пилип і Хома цідили воду, Куприк розширеними очима дивився на них, потім не витримав і спитав, зазираючи Пилипові у вічі:

— Добра? Еге?

— Ох і добра ж, — замість Пилипа, відповів Хома. — Ніколи ще такої не пив. Як мед!

Тоді Куприк нагнувся, швиденько стяг з ноги свою сандалію, сполоснув, зачерпнув з відра і припав губами до задника.

Невідомо, якою йому насправді та вода здалася, однак, випивши першу міру, він з ентузіазмом промовив:

— От добра! Як «Миргородська»! — зачерпнув сандалією вдруге…