Діамантовий берег

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Але повернемось назад.

Який не був сніданок, але це був сніданок. А тим часом в людському житті й так трапляється, що немає не тільки чогось їсти, а й пити. От як у пустинях. А люди нічого — йдуть вперед, роблять своє діло, і про них потім так гарно розповідають у кінокартинах.

Тимофій сказав на це:

— Пхе, дуже потрібно. То колись було, а тепер сяде на Ту-104 і за годину яку завгодно пустиню перелетить.

Пилип зиркнув здивовано на Тимофія, нічого йому не одповів, а звернувся до Хоми:

— А я ще ніколи не пробував, щоб цілий день нічого не їсти й не пити.

— І я, — бадьоро сказав Хома. — А, мабуть, воно гарно! Я в кіно бачив. Тільки треба тугіше поясок затягти.

Еге, так де ж той поясок, коли на хлопцях були самі труси, та й то не на резинках, а на вшитих поясах. А вшитого пояса не затягнеш.

— Ет, пусте, — подумавши хвилинку, сказав Пилип. — Треба просто вірьовочкою попідв’язувати труси. Аби тільки вірьовочка була не тонка, а товста. Тонкою як затягнешся добре, то різатиме.

Хома заблискотів очима і радо сказав:

— У мене в рюкзаці є, на дорозі знайшов. З палець завтовшки.

Через дві години сонце стало майже над головами. Розігріті скелі й каміння дихали спекою. Зелень, де вона вилазила з ущелин і вибалків, посіріла; листочки поскручувалися і неначе вкрилися сірою ворсою. Від того, що листочки поскручувалися, кущі порідшали, стало видно, що там під ними. Хома навіть куріпочку з дітьми помітив — гайнула від людей у кам’яні звалища й не озирнулася.

В цю пору над цією гірською країною не буває ніяких вітерців, зависає над нею розпечена мла, мов від куряви. Сонце здається жовтогарячим, як великий помаранч, і на нього можна дивитися неозброєним оком. Небо теж втратило свій небесно-блакитний тон, воно помутніло.

Мандрівники намагалися, де можна було, йти по траві або по м’якій землі, бо камінь був, як розпечений черінь у печі, і на одному місці не можна було навіть устояти.

Після першої години маршу Григорій Савич звелів промочити горло.

«Пхи, — відповів тихо Хома. — Мені хоч би й до вечора, то байдуже без води».

«Коли Хома не п’є, то чому я буду пити, воду переводити, — подумав Пилип. — І я не питиму. Перехилю в рот баклажку, а пробки не вийму. Хай Григорій Савич думає, що ми підсвіжилися…»

Пізніше, коли у Хоми почала випадати смага на губах, Пилип спитав у приятеля:

— Держишся, Хомо?

— Держуся. А що мені?

Вони пішли далі, і йдучи, Пилип розповідав Хомі:

— Восьминіг, знаєш, сильний який? Тільки кашалот ще сильніший!

— А є такий восьминіг, що подужає кашалота або аж двох? — спитав Хома.

— Куди йому, — палко відповів Пилип. І розповів другові про одну з морських трагедій, яка відбулася на дні океану. Кашалот напав на володаря морських глибин — спрута; відбулася кривава боротьба. Кашалот таки переміг восьминога, але останній своїми гігантськими мацальцями повидирав з боків свого супротивника шматки м’яса з тарілку завбільшки. Від себе про цю подію Пилип розповів Хомі так:

— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.

Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що «він» у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.

Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а Хома з притиском вигукував:

— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він тоді: бац! бац!

— Убив? — спитав Пилип.

— Куди йому! Там яма була. А він у неї — беркиць! А він тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та! От гарна картина…

Все вже переговорили, а марш тривав.

Хома почорнів, очі його глибоко поховалися у вічниці і палахкотіли напруженим гарячковим блиском. Пилип теж потемнів, став якийсь менший і не такий шовковистий. Але кроку не применшував. Час від часу вія питав у Хоми:

— Держишся, Хомо?

— Держуся, — відповідає Хома. — А мені що?

— А ще довго зможеш продержатися?

— Хоч і до смерті…

На цьому обидва замовкали. Бо від безводдя в роті у них попересихало, язик був шорсткий, наче сукняний, губи ще більше вкрилися смагою, а піднебіння стало, мов шкураток.

Після полудня, помітивши, що Пилип увесь почорнів і змарнів, Люся підійшла до нього і тривожно спитала:

— Чи ви з Хомою не захворіли, Пилипе?

Коли б Люся спитала тільки про нього, обминувши Хому, Пилип розсердився б, бо не сам же він терпів без хліба й води це випробування, а з другом. Те, що Люся Хоми не забула, зігріло Пилипове серце. І в думці він скрикнув: «От дівчина! Вона все розуміє!» А потім уже вголос відповів:

— Ні. Ми з Хомою не захворіли. Маленькі, чи що?

Пилип намагався вимовити ці слова приязно, на ділі вийшло зовсім інше. Він же ж і язиком як слід не міг поворухнути! І з його вуст вихопилося сичання, шкварчання і якийсь присвист; ще й обличчя йому при цьому змінилося, і бідолашній дівчинці здалося, що Пилип перекривив її.

Люся образилася. Вона до Пилипа підійшла з добрим серцем, а одійшла, ковтаючи сльози і думаючи про себе: «Був такий славний, а тепер, бач, який…» Вона трохи поплакала, звичайно, мовчки, без сліз, потім розсердилась і на себе, і на Пилипа: «Коли він такий, то і я така буду…»

А тепер ми спитаємо: а де ж ділися наші друзі Кость і Сашко? Де ділася Люба і що сталося з їхнім Біланом?

Люба вдень не могла мандрувати, бо допомагала матері. Біланові набридло крутитися біля нової бази, і він гайнув на Шкаврове до головного агронома Хрисанфа Івановича.

Що ж до Сашка й Костя, то вони сиділи в холодочку під скелями і займалися благородною справою вчених мінералогів. Лазячи між камінням, вони наткнулися на ціле звалище дикого скла і тепер ладналися робити з нього крем’яхи.

Повний набір крем’яхів, як відомо, складається з п’яти камінців. В радгоспі хлопці виготовляли їх або з брукового каменю, або з цегли. Найбільше з цегли. Цегла — м’який матеріал, і з неї можна вишліфувати такі гарненькі крем’яхи, що й очей не одведеш.

Тут цегли не було. Довелося взятися, як кажуть військові, за підручний матеріал, а що він був різнобарвний, то хлопці намагалися зробити кожен крем’ях з окремого камінця. Кость встиг підібрати крем’яхи — блакитний, зелений, рожевий, медово-вогнисто-жовтий. Всі вони були прозорі, просвічувалися красиво проти сонця, а зламані грані так блискотіли, що аж очі засліплювали.

Сашкові потрапила під руку дуже гарна грудка дикого скла — винно-жовто-червоняста на колір. Вона так світила, так сяяла, блискотіла, що Сашко аж замилувався нею. Коли ж надивився, то поклав її на кам’яну брилу і добре стукнув зверху гранітною каменюкою. І бив, поки не розбив. А тоді почав визбирувати підхожі для справи камінці, обтісувати й шліфувати їх. Крем’яхи аж кипіли в шумовинні дрібних скалочок. Особливо пишним це видовище було, коли Сашко дивився на скалки проти сонечка. Як вони мінилися, переливалися!

Спочатку видовищем милувався лише Сащко, потім приєднався і Кость.

— От гарно!

В купі біля нього лежали вугласті куски дикого скла різних форм і барв. В усіх їхніх рисах відчувалося щось вишукане, благородне. Це були особливі куски дикого скла! Тим краще! Коли товкти їх, то сяятимуть, як райдуга!

Озброївшись гранітними каменюками, приятелі молотили ними по тих вишуканих, благородних гранях, радо вигукували, коли уламочок, одірвавшись від цілості, високо підлітав вгору, викреслюючи діамантову траєкторію.

— Ти глянь, як у мене блиснуло, — в захваті кричав Сашко. Кость відповідав ще палкіше:

— А ти глянь, як у мене заблискотіло! Ось глянь, глянь!

Втомившись і зробивши перепочинок, Кость озвався до приятеля:

— От коли б нас побачили новопшеничанські хлопці! А то задаються: ми — експедиція! А той їхній Пилип ще й з колодієм та курячим крильцем від зозулястої! Думаєш, він щось знайде? Нічого він не знайде, а ми вже й знайшли! Коли б оце зустрілися, то Пилип одразу б: «Кость і Сашко! Дайте і нам трохи дикого скла…» А ми б: «Немає дурних, були, та перевелися. Самі знайдіть, а то, бач, які: зразу — дайте!»

— Та вони такі,— підтримав приятеля Сашко, неначе тисячу років уже знав Куприка, Пилипа й Хому. — Щоб самим знайти, то не дуже, а як побачать, то зразу: «Дай, Сашко!» Дам, дам, та ще й вивершу…

Розмова була в розпалі, коли на повороті стежки між скелями замигтіли людські постаті. На столовому камені підвелася на увесь зріст химерна істота з головою коня, тулубом лошака і коров’ячим хвостом. Химеру прикрашали високо підведені довгі вуха. Незабаром поруч неї стала ще одна. Був це вовкодав білої степової породи. Обидві постаті якийсь час нерухомо височіли на своєму постаменті, потім особа, прикрашена розкішними вухами, обережно почала спускатися вниз, похитуючи на ходу двома кошиками, перекинутими їй через хребет. За нею рушив і вовкодав.

Кроків за десять від Костя з-за скелі випорснув раптом хлопець у закуреній панамці, в трусах з широким поясом, з рюкзаком за плечима і з компасом на лівій руці. Хлопець був меткий, жилавий. Кость і Сашко прикипіли до нього очима. Раптом Кость закліпав, труснув головою, ніби одганяючи якийсь привид, і скрикнув, видобувши той скрик з самої глибини серця:

— Ой! Та це ж їхній Куприк — старий морський вовк! — і звернувся до жилавого хлопчика в закуреній панамі: — А я тебе знаю. І всіх ваших знаю — по радіо чув. Ото он Явтух. А ото — Білан. У нас теж є Білан, тільки наш молодший: шерсть на ньому ще біла-біла, а у вашого уже прижовтіла. А цей — товстий та опецькуватий — видно, Тимофій…

Кость не помилився. Всіх пізнав, а себе не пізнав: і вчора, і сьогодні, хвилину тому, виголосив він чимало різних слів проти хлопців з новопшеничанської експедиції. А зараз все, що тоді говорив і думав Кость, десь ділося, вивітрилося, і в серці своєму він відчув лише почуття теплої приязні й захвату: то тільки знав, що така експедиція десь існує, а це стикнувся з нею віч-на-віч!

Тим часом, на стежці з’явилася Оля, за нею Люся, Женька. Олині щоки аж засліпили на момент Костя. «Бач, яка вона», — промайнуло у хлопчика в голові. Олю випередила Люся. Кость пізнав її червоне в білу горошинку плаття, прямокутний виріз для шиї і метнув оком до подолу, звідки дівчинка одірвала шматочок тканини, щоб зав’язати Пилипові пальця. Він не знав, що ту стрічечку, коли її замінили бинтом, Люся гарненько вимила і пришила назад, на своє місце.

— І не видно нічого, — сказав він Сашкові, показуючи на Люсин поділ.

Сашко теж не помітив нічого і знизав плечима:

— Може, друге плаття наділа?

Раніше хлопці думали, що їхня Люба найкраща на світі. Виявилося, що й ці дівчатка були славні.

Але Кость і Сашко так досхочу й не намилувалися на своїх несподіваних гостей. До них підійшов Тимофій. Приятелі чекали, що він привітається, скаже щось гарне, наприклад, таке: «Здрастуйте, хлопці, хто ви, що ви, як ви поживаєте, що отут робите?..» Замість цього він скривився сердито й плаксиво:

— Куприк завів нас до чорта в пельку. Я з самого ранку нічого не їв… Дали якихось житніх сухарів, а вони тверді…

Немає нічого гидкішого на світі за ябеду, донощика, а тим часом Тимофій і почав саме з цього. А сам здоровий, товстий, одгодований… Недобре почуття зародилося в грудях у Костя. Ще п’ять хвилин тому, побачивши експедицію; він подумав: «От кого почастуємо сьогодні кашею із дрохвичем! — А тепер він завагався… — Дзуськи! Хай цей Тимофій трохи стухне…»

Але як швидко спалахнув Кость, так швидко і одійшов: «Тимофій Тимофієм, а при чому ж тут вся експедиція!» І серце його знову одкрилось для дружби. Він тут господар, й інакше не можна!

А тут і Білан, Сашків та Костів, мов із землі вийшов! Прошумів по стежці, вискочив на камінь і завмер. Перед ним у всій своїй мальовничій красі групувалася в повному складі, новопшеничанська експедиція: восьмеро людей, чотириногий вухатий Явтух і ще один Білан, що замріяно стояв за лівою ногою Григорія Савича.

Він, цей старший Білан, був як лев!

Білан-молодший не стримався, гарикнув. Безконфліктному постові край! Набік зайченят і дрохвенят! Мине кілька секунд, обидва вовкодави зійдуться, і один з них вкриє себе безсмертною славою. Цим вкритим славою звіром буде Білан-молодший, білий-білий, немов вимитий в купелі…

Настовбурчивши шерсть на хребті й загривку, прищуливши вуха, він рушив уперед. Білан-старший і голови не повернув, навіть не поворухнувся, бо стояв на посту за лівою ногою Григорія Савича. Поки Григорій Савич дозволу не дасть, поста свого він не залишить. Навіть голову вище підняв, ще пильніше почав вдивлятися вдалину.

Ця витримка спантеличила молодого вовкодава. Він спинився, не знаючи, що далі діяти. Ех, дорого б йому обійшлася ця затримка! Показав би йому Білан-старший, як ходити в атаки! Але старий вовкодав не поворухнувся. Зовні. Всередині він клекотів запалом рушити в бій і покарати чужого Білана за зухвалість. Відпустив би його Григорій Савич хоч на п’ять хвилин!

Собаки, коли гризуться, стають навлапки, гарчать один одному в писок і намагаються ухопити приятеля за вухо, за лоба, а то видерти жменю шерсті з собачої щоки.

Так колись робив і Білан-старший. Але з літами змінив засоби боротьби. Треба приловчитися, щоб ударити на супротивника не з фронту, а збоку, перекинути його, придушити до землі і перервати горлянку. Так Білан чинив з вовками і вовчицями. З собаками він поводився інакше. Цим горлянки не розривав, а кусав за ноги. Коли в Новопшеничному хлопці бачили собаку не на чотирьох, а на трьох лапах, то казали захоплено: «Бач, як цього песика Білан стриножив!»

І Білана-молодшого стриножив би. Так не вийшло. Змінилися обставини.

Білан-старший, перед тим як потрапити в експедицію, доглядав у степу отари овець. Ходив за ними мало не все життя.

Все на світі має свої пахощі. Пахне фіалка, конвалія, нарциси. Чарівний запах має бузок і резеда. Пахне й отара. Хай тільки війне вітер, і за два, за три кілометри ви почуєте, як спочатку потягне кучерявою вовною, потім до цього запаху приєднається дух кошари, де ночували вівці, запах тирла, де вони відпочивали в обід, запах зопрілого гною і тісного гурту великої сили чотириногих істот… Цей запах широким фронтом летить по степу. Почувши його, люди кажуть: «Десь отам отара пасеться». Вовк, зачувши цей подих, враз спиняється мов укопаний, потім лягає на живіт, висуває язик і починає хекати тривожно і важко. І вже отак полежавши, підводиться і починає скрадатися, щоб підібратись до отари проти вітру.

Довгі роки Білан-старший насочувався цими запахами і от просяк ними до білої кістки. Хай тепер віють буйні вітри, хай мочать і обмивають його шерсть рясні дощі й зливи! Все це спливе, а запах, котрим просочилося Біланове тіло, так при ньому й залишиться…

І, ось від Білана-старшого війнув вітрець на Білана білосніжного. І сталося диво. Білосніжний закліпав очима, прищулені вуха його підвелися, стали рівно, шерсть на спині прилягла назад до хребта. Пес заскавулів здивовано й радо.

— Та вони ж знайомі! — після паузи, заповненої глибокими переживаннями, вигукнув Кость.

Григорій Савич теж звернув увагу на зміну в поведінці обох собак і, поклавши руку на голову своєму Біланові, промовив:

— Ну, ну, йди…

Пес одірвався від ноги Григорія Савича і рушив назустріч Біланові білосніжному. Ось вони зійшлися, облизали обережно один одного; потім погордо підвели голови і лягли поруч, мов висічені з білого мармуру.

Так лежали вони колись, як доглядали в степу неспокійні отари колгоспних овець…