Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Софія Андрухович Death is sexy

Закінчивши забивати, він гойднувся вперед на табуреті і добряче штовхнув її в спину підошвами своїх високих шнурованих черевиків. Вона гучно гепнулась головою об масивну заводську батарею, біля якої лежала, і прийшла до тями.

— Чуєш, дримбо, давай покуримо, — по-товариськи запропонував він, слинячи кінчик косяка.

Вона незграбно завовтузилася на слизьких, холодних і мокрих кахлях, врешті зіп’ялася на коліна, хвилину постояла так, припершись чолом до шершавої стіни, намагаючись подолати нудоту й запаморочення, а тоді розвернулась і важко ляпнулася на дупу, притиснувши зв’язані за спиною занімілі руки.

— Ой бля, — захрипіла від болю і так-сяк звільнила закоцюрблені руки з-під заду. Тоді сперлася плечима до стіни і безсило відкинула голову. — Давай, чуєш.

Вона була худа і довгонога, чимось схожа на коника-стрибунця. Волосся позлипалось від крові і моторошно блищало, мов вимащене смолою, у тьмяному світлі єдиної на весь цех вцілілої лампи.

Знайшовши її тут, у найдальшому, найтемнішому закутку гігантського цеху, заповненого заіржавілими уламками загадкових, схожих на кістяки доісторичних монстрів, станків, він здивувався. Зазвичай роботу йому залишали в крихітних тісних кімнатках на найвищому поверсі цього напівзруйнованого закинутого заводу на околиці міста — але сьогодні, зупинивши машину на безпечній відстані, крізь густу темряву глупої ночі він одразу помітив каламутно освітлене широке вікно першого поверху і сприйняв це за підказку. Вона справдилася — клієнт виявився там. Точніше, клієнтка.

— Ти не проти паровоза? — запитав він, розглядаючи її побите лице, розсічену брову і розбиту нижню губу, кров, що запеклась на чолі, щоці й над верхньою губою, і темну припухлість під правим оком.

Вона мовчки покрутила головою, заплющивши очі від раптового приступу нудоти.

— Так економніше, — пояснив він перед тим, як глибоко затягнутись.

Косяк тихенько затріщав і блимнув помаранчевим вогником. Він встав поруч із нею на коліна, нахилився вперед, до її розтулених потрісканих уст — вона стріпнулася, наче рибина, що відчула поруч із зябрами тиск сталевого леза, а тоді розслабилась і покірно прийняла в себе пахучу хмару диму.

Він майже впритул продовжував вивчати її обличчя.

— Чуєш, а ти гарна була — моделька, чи що? — Він лукаво примружив очі, посміхнувся і чи то сором’язливо, чи то спантеличено почухав своєю великою лабегою короткий їжачок волосся на голові.

— Ти теж так нічого, морячок. — Вона схилила голову на ліве плече, ближче до його обличчя, напіврозплющила темні вологі очі і спробувала посміхнутись, але біль не дозволив їй цього зробити.

— Бля, — вилаялась вона, і її обличчям промайнула вперта тінь, за якою несподівано проступило лагідне умиротворення. — Зачепило. Хороша трава, морячок. І давай без «була» — я ще є, чуєш?

— Ненадовго, — пообіцяв він і знову затягнувся.

Вона вже підставила йому свій жадібний рот, ревниво стежачи за діловим задоволенням на його хижацькому обличчі. Він припав до неї — збоку це було схоже на поцілунок.

Якийсь час курили мовчки. Вона важко дихала. Від неї несло потом і кров’ю. Від нього — лише потом. Задушливе, густе нічне повітря тріщало цикадами і дзвеніло злючими комарами. Добре, хоч дим трохи їх розлякав.

Раптом вона хрипко засміялася.

— Ти чого?

— Сушить, зараза. — Він чув, як її язик липне до піднебіння. — Маєш щось пити, морячок?

Він знайшов у рюкзаку маленьку пляшечку негазованої «Моршинської», розкрутив і приклав їй до рота. Вона жадібно припала, а він дивився, як довго-довго, повільно і багато вона п’є, як пожадливо ковтає, як рухається при цьому її чітко окреслена, немов вирізьблена, нижня щелепа, відчував, як вода приємно зволожує і охолоджує подразнену гортань, як стікає горлом у стравохід, бачив, як вона затікає у шлунок, і точно знав, як від цього добре, як приємно дівчині, незважаючи на страх, і біль, і на те, що від води лоскоче і пече поранену губу й підборіддя, по яких струменить рідина, точно знав, яке задоволення вона зараз отримує.

Це тривало і тривало. Врешті він підніс пляшку до своїх губ і допив останній ковток.

— Бля, а тепер їсти хочеться. Оселедця, чорного хліба, шоколадних цукерок і персиків. І запивати грейпфрутовим соком. У тебе є щось пожерти, морячок? — запитала дівчина.

Він посміхнувся, мружачись ще більше — тепер цей вираз, ця мирна, осяйна, розгублена й лукава примруженість наче прилипла до його порізаного променями зморшок і шрамів, дещо поношеного обличчя, — і розвів руками, ніби вибачаючись:

— Немає. Слухай, який я тобі морячок?

— А, не зважай. — Вона зітхнула. — Я так усіх називаю. Звичка така. А як тебе звати?

Він спохмурнів і почав шукати щось у рюкзаку.

— Не треба, — мовив ледь чутно глухим голосом. — Я не скажу, як мене звати, і не питаю, як звати тебе. Хто, чому, за що. У мене таке правило. Нічого не знати про того, кого я…

Вона здригнулась і застогнала. Він подивився на неї майже лагідно.

— Не ображайся, чуєш. Так буде простіше — і тобі, і мені. Називай мене морячком. — Він знову примружився, посміхаючись, і поплескав її по плечу.

— Бля, морячок, боляче, — засичала вона, різко смикнувшись. І засміялась. — Мені вити треба від страху, а я обкурилась і ржу.

Він ніжно стер сльози з її щік великим пальцем руки, терпляче й добродушно чекаючи, поки вона заспокоїться.

— Чуєш, я хочу тобі щось запропонувати. Точніше, попросити. Або, хочеш — можеш сама вибрати.

Вона затихла, напружилась і дивилась на нього спідлоба, не кліпаючи.

— У мене настрій такий сьогодні, меланхолійний, чи що. У мене дещо сталося… В моєму житті… Дещо таке, що вибило з колії… Розумієш… — Він шукав чогось у її погляді, добираючи слів, хвилюючись, механічно чухаючи голову своєю ведмежою лапою. — Я от бачиш, який зараз… нервую. Я таким рідко буваю. Точніше, ніколи. Це чи не вперше. Мене майже ніхто таким не бачить. Тобі пощастило.

— Бля, морячок, точно — мені пощастило. — Вона знову порснула сміхом, але цього разу злим, гірким. При цьому неспокійно йорзала на сідницях, смикала ногами. — Кажи вже швидше, бо я довбануся. Псих ненормальний.

Він заплющив очі і скорчив болісну гримасу. Кілька секунд помовчав, збираючись із думками. Тоді підвівся на рівні, походжаючи перед нею взад-вперед, лаючись собі під ніс. Нарешті навис над нею, водночас рішучий і приречений, з насупленими бровами, з жорсткою впевненістю в кутиках губ.

— Мені потрібно з кимось поговорити. Цього не можна робити, я мав би негайно тебе… ну, ти розумієш. Але я відчуваю, що з’їжджаю з котушок. Та якщо я взагалі почав усе це, то мені просто, просто хана. Ти не уявляєш, який я насправді чіткий, який я формальний. Я ніколи, ніколи не відступав від правил. Просто… Коротше, мені треба поговорити. Ти погодишся поговорити зі мною? У нас є час до світанку. До того, як вони прийдуть за шматками твого тіла.

— Ти довбанувся, чувак, — сухо сказала вона. А тоді заревіла.

Він безсило присів на шматок залізяки, обійняв голову руками і чекав, поки вона заспокоїться.

Минуло хвилин десять. Ридання перейшли у виснажений плач, тоді в конвульсивні схлипування.

— Відпусти мене, — прохрипіла вона. — Ну, будь ласка, ну, я дуже, я дуже-дуже прошу тебе, відпусти мене. Ну, будь ласка.

Він схопився на ноги і гримнув кулаком по стіні.

— Дурепа! — загорлав — і цех наче вибухнув від його гарчання. — Одної й тої самої! Скільки можна! Ти що, не розумієш? Це неможливо! В мене така робота. Якщо я тебе не кінчу, кінчать мене.

Він рвучко розвернувся і кинувся кудись між станками, гучно тупаючи. Його кроки віддалялися, щось зарипіло, заскреготало, заревло, як велетенський звір зі списом в боці, тоді гримнуло. Запала тиша.

Там, у коридорі, в повній темряві, за товстою заводською стіною він чітко бачив, як вона, все ще здригаючись від плачу, почала зводитися на ноги. Це було складно. Це було майже неможливо. Її нестерпно нудило, в голові паморочилось, усе тіло боліло, пекло обличчя, мучили спрага і голод, страх і розпач, задуха і нав’язливе дзижчання комах, майка наскрізь промокла і липла до тіла, шкірою котилися масні краплі смердючого поту, дівчина майже нічого не бачила, не знала, куди йти, ноги підкошувались і не слухалися, зв’язані за спиною руки заважали рухатись, на кожному кроці вона перечеплялася через якесь залізяччя, кілька разів впала, боляче вдарившись, підвернула ногу, ліктем вгамселилась об довге руків’я одного зі станків — саме в ту точку, в сплетіння нервових закінчень, після удару в яке ще кілька хвилин усім тілом відчуваєш неприємний, гидотненький біль. Але щось несло її вперед, до тьмяної лампи в протилежному кінці цеху — інстинкти недобитої тварини, неусвідомлені й древні, жевріли в ній, розмитим, тьмяним світінням блимаючи десь у хребті, в спинному мозку.

І ось вона перед масивними залізними дверима. Двері прочинені. За дверима — чорно. Дівчина відчула на обличчі та шиї прохолодний язик протягу і по-дурному зраділа, навіть спробувала бадьоро розпрямити спину. Завмерла. Прислухалась. Зовсім тихо. Тільки тонкий запах сигаретного диму в повітрі.

Він одним рухом рвонув двері на себе і також завмер, пильно в неї вдивляючись. Так вони з хвилину стояли, не ворушачись, не відводячи поглядів. Не дивуючись одне одному. Наче добрі знайомі, котрі зустрічались так уже сотні разів і зовсім не дивувалися цим зустрічам. Як старе подружжя, призвичаєне до щоденних ритуалів: вона — з дому, він — додому, «ось і ти», «ах, це ти», «ну ось і ти, ну нарешті».

— Слухай, ти вибач мені, — хрипко сказав він, роблячи крок назустріч і м’яко беручи рукою її за плече. — Не варто було все це починати. Це неправильно. Я неправий. Зробимо все швиденько.

Стояли одне від одного страшенно близько, майже впритул і дивилися просто в очі.

— Боже, яка ти худенька, — якось по- батьківськи, ніжно і підбадьорливо прошепотів він, забираючи руку для того, щоб збентежено почухати нею голову.

— Можна мені ще сигарету? — безбарвним голосом запитала вона.

Він струсив із себе зачарування, як пес струшує воду, занишпорив кишенями і, знайшовши пачку сигарет, почав обмацуватися в пошуках запальнички.

— Звісно, звісно.

Прикурив їй сигарету, підніс до губ. Вона затягнулась.

— Чуєш, морячок, — благально звела на нього очі, — я так не можу. Давай десь сядемо і ти розв’яжеш мені руки. Куди я від тебе дінуся? Покури зі мною.

Він делікатно взяв її за лікоть і вивів із цеху в темний коридор. Мовчки вказав на бетонну трубу навпроти дверей. Вона сіла. Мовчки підійшов до неї ззаду, присів, майже нечутно зашурхотів чимось у рюкзаку. Її руки зовсім затерпли, проте вона відчула, наскільки груба й шершава шкіра його пальців і долонь, коли він, звільняючи, тримав її зап’ястя. Ще якусь мить тримав її отак і не дихав.

— Аж страшно, які тоненькі — двома пальцями їх обхоплюю. — В голосі чулася посмішка.

Спершу вона пожалкувала про своє прохання. Руки не слухались, їх не було, вони наче перетворились на частину довколишніх залізних уламків, а водночас безбожно боліли, наповнюючи болем усе тіло. Вона зціпила зуби і заплющила очі. Помалу біль вщухав.

Він прикурив для неї, вона незграбно взяла сигарету, докладаючи нелюдських зусиль, щоб не впустити, піднесла до губ.

— О, так краще, так набагато краще.

Закурив і собі. Кілька затяжок, кілька хмарок диму в повній тиші.

— Я можу з тобою поговорити.

— Що?

— Ти хотів поговорити. Я не проти.

— Та ні, це погана ідея. Не можна. Не треба.

— …

— Ти справді можеш?

— Можу.

— Але пообіцяй, не будеш сподіватись на те, що… Бо цього не буде.

— Я знаю.

— Точно?

Вона мовчки загасила сигарету. Він виразно захвилювався: зашкріб рукою потилицю, іншою долонею кілька разів нервово поплескав по трубі.

— Тоді… Тоді… Гм… Я хочу відвести тебе… Показати одне місце. Тобі сподобається.

Він вів її, тримаючи за лікоть, довгим і темним коридором, підсвічуючи мобільником. Йшли повільно — дівчина знесиліла, і їй все боліло, і кожен крок давався їй неймовірно важко. Вона уважно дивилася під ноги, стежила за блідою розмитою калюжкою світла, що ковзала побитими слизькими кахлями підлоги, вихоплюючи з чорноти страхітливу павутину тріщин, уламки цегли, якісь напівживі, тремтливі целофанові пакети, зіжмакані шматки тканини, наче вимащені дьогтем. Нарешті коридор закінчився, і вони опинилися перед сходами. Тут було світліше. Крізь вікна — здебільшого без шиб, частково зашиті фанерою — світив місяць. Сірі бетонні сходи, неоковирні, широкі, вели догори, і чоловік повів ними дівчину, взявши її вузьку й легку долоню у свою велику, гарячу, порепану.

— Протяги тут, — тихо сказала дівчина, а луна дивним чином помножила й розрідила її слова, відфутболивши їх догори, гепаючи ними до полущених стін. — Такі протяги, так холодно, в мене аж зуби цокотять.

— Що ти кажеш, — здивувався чоловік, мокрий і втомлений задухою. Але усвідомив раптом, що рука в неї справді крижана. Іншою рукою вона торкалась стіни — вела розчепіреними пальцями, як віялом, побіжно промацуючи рельєф.

І ще він подумав, що зовсім дивно себе почуває сьогодні, що ситуація серйозніша, ніж йому здавалося спершу, бо ось уже він почав відчувати, як від дівчини струменіє прохолода — блакитна така, як із відчиненого холодильника.

Він вів її догори і думав: «Куди я веду її і навіщо, треба прикінчити її просто тут, на сходах, треба зробити все блискавично, щоб вона нічого не запідозрила, не встигла злякатись, я втомився, я страшенно втомився, в мене проблеми з головою, і це погано, я так давно вже не спав, ніяк не міг заснути, і серце так скажено билося в грудях, що натовкло там, усередині, великий кривавий синець, і тепер я просто вже нічого не відчуваю, не відчуваю його, серця, наче воно скам’яніло, затерпло, вкрилося пухнастою пліснявою, як волоський горіх, як каштан…» — думаючи так, він не зупинявся, а продовжував вести її сходами нагору, поволі, але без упину, і вона покірно йшла за ним, не дивуючись, не опираючись, торкаючись довгими пальцями стіни, схиливши голову і дивлячись під ноги. А він, намагаючись робити це непомітно, скоса роздивлявся її профіль, освітлений синюватим місячним світлом, наче припорошений інеєм, її незахищену шию, її худі плечі, і вона здавалась йому якоюсь нестерпно знайомою, знайомою аж до сліз, як дівчина з кіоску, де він щодня купував сигарети, чи навіть хтось іще рідніший.

Він упіймав себе на думці, що хотів би її з’їсти, — такою знайомою, такою рідною вона йому видавалась. Йому хотілось торкнутися долонею її потилиці і вигину шиї. І понюхати її вухо. І лизнути язиком — цікаво, вона солона й гаряча, як здавалось на початку, чи крижана, холодна, що аж язик примерзає, і наче б’є струмом. Йому хотілось доторкатися до неї. Запорпатися в неї лицем. Згорнути її калачиком і покласти собі на коліна.

Але йому було страшно. Вже навіть від цих бажань його охоплював такий дикий жах, що від цього спазми хапали легені й усю дихальну систему. Від браку кисню аж в очах потемніло. Та він зібрав усю свою непохитну силу волі, і йшов далі, і вів її за собою, не виказуючи власної слабкості.

Не можна далі відступати від правил, виправдовував він себе.

Хоча йому дуже хотілось запитати її ім’я. Просто аж боліло, так треба було довідатись, як її звати. Може, це щось прояснило б. А може, й ні.

«Я навіть не знаю, куди веду її. Навіть не знаю, навіщо це роблю», — пригнічено подумав він.

— Куди ти ведеш мене, морячок? — запитала дівчина з насмішкою в голосі, так, ніби знала відповідь на запитання.

— Сама побачиш, — буркнув він. — І не називай мене все ж морячком.

— Звичка, — прошелестіла вона.

Заокруглені сходові прольоти нагадували арки, залізні перила, поїджені корозією, перейшли в чудернацькі бортики, наче витесані з мармуру чи якогось благородного світлого каменю. Чоловік не зауважив, як це сталося, проте зміни не надто сильно його здивували. Він звернув на них увагу, однак якось побіжно, як на щось неважливе, на щось само собою зрозуміле.

В стінах глухонімою чорнотою зяяли дірки, крізь які мерехтіли зорі. «Ми всередині кулі, а навколо лише простір», — подумалось чоловікові. І це видалося йому з біса логічним.

Під ногами дедалі частіше розверзалися карликові нескінченні провалля, через які переступалося підозріло просто, без жодних зусиль.

То тут, то там траплялися чудові античні скульптури, дещо пощерблені, але прекрасні аж до запаморочення. Якісь хлопчики з гладенькими торсами та кучерявими головами, з білими невидющими очима й презирливими посмішками на повних, вигнутих луком губах, діани з гордими горбинками носів, що обіймалися з тонкорунними козами (ті, як правило, стояли з піднятою передньою ніжкою), грізні бородаті божества з могутніми крупами, сатири з гострими безсоромними борідками.

«У мене дежавю», — подумалося чоловікові. Він зупинився. Дівчина зупинилась тієї ж миті, що й він, — ніби знала, куди саме він її веде. Вона стояла, опустивши голову, трохи зсутулившись, — майка залита кров’ю, синяки на худющих плечах, ребра проступають, мов гірські хребти. Але в кутику її розбитих губ чоловік знову зауважив посмішку. Полонянка на долю секунди підняла на нього погляд — і очі її були, як очі арктичної вовчиці.

Проте він вирішив не звертати на це уваги.

— Ось ми й прийшли, — сказав він, дістав з кишені ключа і відчинив оббиті дерматином (під дерматином якесь дешеве м’яке наповнення, щось на кшталт вати, що створювало відчуття спухлості, пухирчастості) двері, на яких широкими круглими кнопками було викладено профіль пуделя з фігурно обтятими вухами.

Вони увійшли досередини, і чоловік, звичним рухом смикнувши за мотузок запилюженого торшера (біла паперова куля на різьбленій дерев’яній ніжці, довкола якої миттю запурхали товсті волохаті нічні метелики), зняв зі спини рюкзак і повісив його на ріг бронзового носорога, який понуро стовбичив біля входу.

— Тут хтось живе? — запитала дівчина.

— Жив, — коротко відповів чоловік.

— А хто? — Вона зацікавлено роззиралася навсібіч, нервовими руками розтираючи худі плечі.

— Не пам’ятаю, — розгублено сказав він, вивчаючи кімнату не менш зацікавлено.

Він так давно не був тут, так давно, що все майже стерлося, хоча, безперечно, спогади можна відновити, вони обов’язково проступлять, треба тільки постирати пил. І чоловік рішуче протер рукою велике люстро, почорніле від часу.

Там, у люстрі, він побачив розмите відображення її спини. Вона віддалялась, наче плавно пливла вперед на гребені сірого туману. Чоловік зауважив раптом химерні татуювання на її плечах, двічі перекреслені бретельками майки: кілька комах — бабка, богомол, капустянка і два-три жуки, що наче виповзали з-під одягу, — її блідій холодній шкірі личила ця графіка, тонкі бездоганні лінії, перетинки на крилах, вусики, чутливі лапки. Комахи ворушилися й шурхотіли. З-під майки виборсалося кілька лінивих мотилів і поповзли вгору лінією хребта до потилиці. «То он звідки вони беруться», — подумав чоловік, переводячи погляд на торшер, майже повністю, до чорноти обліплений комахами. Ця жива куля ворушилася і хрумтіла, час від часу відстрілюючи вбік або вгору окремими жаскими тільцями.

— Не розумію, що зі мною, — озвалася дівчина глухим голосом (чоловік навіть подумав, що йому це причулося: той голос шелестів йому в мозку, хрумтіли крилами мотилі). — Я заблукала десь, загубилася. Не пам’ятаю, не пам’ятаю нічого.

Він здригнувся, різко обернувся до неї. Дівчина, наче й не рушала з місця, стояла поруч, обличчям до нього. Широко розплющені перелякані очі, посинілі губи.

— Зараз, зараз я тебе зігрію, — заспокійливо сказав він, обома руками взяв за плечі (з огидою відчувши під пальцем щось живе й мохоподібне), розвернув і підштовхнув уперед.

Місяць заливав кімнату білим світлом. Десь голосно цокав годинник чи навіть декілька — цоцоцок, цоцоцок, цоцоцок, — і що довше чоловік прислухався до цокотіння, то більшу кількість різних годинників вирізняв, голосніших і тихіших, пришвидшених і сповільнених, вони цокали звідусіль, то заспокійливо, а то раптом погрозливо, тривожно. Чоловік із дівчиною обійшли носорога, підставку для тростин, вішак для одягу, з якого, наче грона винограду, звисали фетрові капелюхи. Чоловік із дівчиною ступали протертою турецькою доріжкою з геометричним візерунком, а здавалося, наче вони йшли по коліна в воді проти течії. Заважало ще й старе взуття, купами розкидане на підлозі, — якісь роззявлені розпаровані чоботи, ґумаки, туфельки на каблуках, босоніжки, в’єтнамки, шльопанці, домашні м’які капці, прикрашені безглуздими квітами.

На протертій тахті серед подушок з китицями міцно спав пес із роду тер’єрів (можливо, ердель), хропучи й повискуючи крізь сон, час від часу посмикуючи лапою.

Кімната була захаращена меблями: кілька сервантів вгиналося від кришталю, набору порцелянових рибок (чайник і чашки) та порцелянових курочок (глек і чарки), салатниць у горошок, келишків, тарелів; посередині стояв накритий вишивкою лакований стіл з кришталевою вазою в центрі. З вази стирчала жмутом почорніла верба-шутка, прикрашена кольоровими стрічками. Поруч, притиснутий наповненою барвистими ґудзиками попільничкою, лежав бордовий паспорт. Плямистий диван, колись, вочевидь, розкішний, тепер лякав своєю розверстою пащекою і кучерями пружин. Неподалік — журнальний столик, стільниця якого вгиналася від купи пожовклих газет та журналів. Із пилососа буйно проріс тещин язик. Книжкові полиці виявились геть заплетені диким виноградом, і, щоб роздивитися томи, які стояли там, довелося б роздирати в’юнкі гілки та зривати листя. На письмовому столі між гіпсовим погруддям голомозого дядька з відбитим носом та стосом телевізійних програм лежав розкладений пасьянс «Солітер». У цій кімнаті був і телевізор — брунатна коробка з глупим виряченим оком, накрита шматком пожовклого тюлю, перев’язаного шовковим бантом.

— Ось, ти сідай сюди. — Чоловік згріб на килим багаторічне пожовкле та скручене листя з фотелю (розлогий кущ смородини наче охоплював його лапами).

Крісло обліпило її оксамитовими обіймами, затишно заковтнуло. Чоловік розчахнув перехняблену шафу і, вигорнувши звідти гору лахів (що викликало хмару пилу й поквапливу втечу численного молиного народу), видобув строкатий плед, безжально дірявий, проте, безперечно, теплий.

— Ти не зважай на затхлий запах, тут давно вже нікого не було, — пояснив чоловік.

Дівчина вмостилася якнайзручніше, підібгавши ноги й відкинувши назад голову. При цьому її погляд ковзав від речі до речі, натикаючись на все нові об’єкти. Осине гніздо. Пейзаж савани зі слонами на далекому обрії. Уламок стіни, з якої гігантською губою скочувалися ґумові, схожі на гофри, лимонно-пісочні шпалери.

З темного закутка гугнявило дротове радіо. В іншому кутку, затишно муркочучи, працював старий пузатий холодильник. Він дрібно дрижав, мов від страху, збудження чи холоду, і щокілька хвилин, конвульсивно затіпавшись, затихав, щоб невдовзі знову повторити свій невротичний ритуал.

За холодильником кімната невимушено переходила в кухню. Шафки й шухлядки, посуд, горнятка, плита з каструлями і чайником, кухонний стіл, табурети. Чоловік мовчки, звичними рухами запалив газову горілку і поставив на неї обгорілого носатого чайника. Поки вода грілася, він поліз до холодильника і довго чимось шурхотів, підходячи та відходячи з тарілками й тарелями, нарізав щось, викладав, розгортав, час від часу схвильовано витираючи долоні об холоші штанів.

— Тут навіть більше, ніж мені хотілося, — знесилено, проте вдячно проказала дівчина, розглядаючи все, що з’явилося перед нею на журнальному столику.

В горнятках із чаєм плавали хризантеми. На розламаних товстих персиках блищали краплини соку. Лискучі сірі боки оселедців, прикриті кружальцями червоної цибулі, непристойно випиналися з олії. Жовті очка перепелиних яєць допитливо визирали з-поміж зеленого листя салату. Болгарський перець, і помідори, і фазан, фарширований білими грибами, і кіндза з сиром, і солоний шоколад з перцем чилі, поламаний грубими нерівними шматками. І навіть грейпфрутовий фреш, щойно приготований чоловіком.

Дівчина вдоволено вдихнула на повні груди і потяглася, випроставши свої довжелезні тонкі кінцівки. При цьому ноги так і залишилися витягнутими під столом, а руки забігали над тарелями, виловлюючи шматки їжі і відправляючи їх до рота. Вона була голодна й жадібна і не соромилась того, що олія стікає їй з підборіддя, а жовток та шоколад залишаються на губах.

Чоловік же вмостився біля її ніг і задивився вдалину.

Там, куди він дивився, не було стін — там пелехата груша з важкими плодами безцеремонно влізла до приміщення і, схилившись над великим ліжком, втомлено розкинула гілки. Крізь листя можна було розгледіти блідо-лимонну повню з імлистою каймою довкола. А якщо добре придивитися, трохи нижче відкривався вид на морський порт, на фіолетову густу воду, що невідь-де зливалася з небом; на непевну місячну доріжку, яка проступала на поверхні, мов велика срібляста бритва; на мереживні шиї баштових кранів; на торговельні судна і танкери, нерухомі й сонні, що важко дихали, а їхні боки ледь помітно округлялися, мов боки гігантських китів; на труби і щогли, на вітрила, на доки, на яхти, на круглі вічка ілюмінаторів, на жовті вогні ліхтарів, що освітлювали п’яним, примарним світлом палуби та пристані. Десь там, знав чоловік, сплять моряки у своїх гойдливих ліжках, там хлюпочеться мляво риба і вряди-годи скрикує насторожена, збентежена чайка і, схилившись над просмоленими канатами старого пірсу, худа проститутка обережно підтримує голову молоденького юнги, що, проблювавшись у піну прибою, зачудовано вдивляється вниз, у шепіт хвиль, і бачить, як самиця жирафи, злизуючи тверде, гірке та холодне грушеве листя своїм жорстким, мов натренований м’яз, темно-гранатовим язиком, аж до болю напружуючи шию та вивертаючи яблука прекрасних сумних очей, крізь витинанку гілок прагне роздивитися двох, що розпластались на старому ліжку, на вицвілих шовкових простирадлах, і простирадла ці на дотик, мов брили льоду — такі ж пластичні й нестерпні, і не гріють, не гріють цих двох коханців, цю дівчину, довготелесу, закривавлену, виснажену, схожу на коника-стрибунця, на бабку зі смарагдовими крильцями, на водомірку, і доброго чоловіка із зашкарублими руками, з брудом під нігтями, з кров’ю, що запеклася на його долонях, цього чоловіка, в зморшках обличчя якого ховаються і голод хижака, і втома та неспокій травоїдного. «Атож, вони так і не поговорили», — ця думка чомусь зринає в юнги, а проститутка по-материнськи накидає йому на плечі своє облізле пальто і дихає йому в обличчя перегаром та часником. «Вони розминулися, як усі ми розминаємося на вулицях або в часі», — думає юнга з максималізмом, притаманним його віку. І йому стає так сумно, так нестерпно, його охоплює такий бездонний розпач, що він ховає обличчя на грудях лагідної проститутки з натрудженими руками, а вона поплескує його по плечах і тихо шепоче «ну-ну». І ані він, ані вона не знають про те, що чоловіка знайдуть завтра в найдальшому, найзахаращенішому закутку цеху на першому поверсі покинутого заводу на околиці міста. Він лежатиме вже холодний, з фіолетовими, наче після інфаркту, губами (на яких завмерло невимовлене жіноче ім’я: він таки знав його, він його згадав), а поруч валятиметься щойно забитий, непочатий косяк.

А дівчину не знайдуть, ні, її не знайдуть ніколи. Якщо дотепер не знайшли — чому раптом зараз мали би?