Демократія

«Чи воно того варте?» — студент на моєму курсі з закордонної політики США запитав неохоче, але чітко. Він мав на увазі війни в Афганістані та Іраку, і відповісти на це питання було непросто. Стільки було кривавих і коштовних офір! Ми повалили запеклих і небезпечних диктаторів, які загрожували нашій безпеці. Без режимів «Талібану» і Саддама Хусейна світ став кращим. Ліквідувавши загрози безпеці, ми почали ширше трактувати захист свободи в тих країнах і на Близькому Сході. Це була боротьба, і задовільного завершення поки не видно.

Випробування і злигодні Іраку, Афганістану, Лівії зробили нас нетерплячими до людей, що прагнуть привілеїв, якими ми тішимося. Ми почали асоціювати демократизацію з насильством і нестабільністю. Військова сила — не найкращий спосіб творення демократичних можливостей. Я в таке ніколи не вірила й не повірю. Проте це не означає, що Америка може відступити в підтримці демократичних змін іншими способами. Мені шкода, що у випадку Іраку та Афганістану цю ідею не було викладено зрозуміло.

Демократичні інститути — найкраща надія людства, зокрема Близького Сходу. Стабільність, забезпечена тиранією, — фальшива. Це нерівна оборудка, в якій один виграє за рахунок іншого. Коли люди не можуть мирно поміняти своїх правителів, єдиний вихід — революція. Реформа краща, і варто робити все, що може заохотити чи наполягти на зміні.

Підтримка демократії має моральний і практичний аспекти. З історії ми знаємо, що демократії не воюють одна з одною. «Демократичний мир» можна побачити. Ніхто нині не шкодує, що після Другої світової війни США допомогли побудувати демократичні Німеччину та Японію. Обидві були агресорами проти сусідів, і не існувало гарантії, що ситуація не повториться. В обох бракувало досвіду демократії, і потрібен був час, щоб нові інститути вкоренилися. Але ми були напохваті, і тепер вони допомагають створювати підвалини міжнародного миру та процвітання.

Ніхто сьогодні не сумнівається, що поширення демократії в Латинській Америці, Африці та Азії й поява вільних країн у Східній Європі — це добре для світу. За даними «Фрідом гауз», 2016 року 145 зі 195 країн були вільними або «частково вільними». Це вже привід для святкування, хоча траплялися й невдачі, і повернення до старого.

Добре, що стільки країн поважають свої народи й надають їм право вибору у своїх справах. Ще краще те, що ці країни переважно мирні: Японія не нападає на сусідів, віддаючи перевагу участі в міжнародних організаціях. Нині Токіо — один із найбільших ініціаторів допомоги іншим країнам. Бразилія не надає притулок терористам, Гана не рекрутує дітей до війська, Південна Корея не підтримує торгівлю людьми. Ці та інші демократичні держави вірять у міжнародну систему на основі верховенства права і підтримують її.

США справді зацікавлені в примноженні таких держав. Підтримка демократії успішна й рентабельна. Запитайте людей, скільки ми витрачаємо на закордонну допомогу, і у відповідь почуєте дуже завищені дані. За останнім опитуванням, пересічний респондент гадає, що це 26 % федерального бюджету[144]. А насправді менше 1 % (тобто близько 35 млрд доларів на рік). З цього близько половини йде на покращення урядування й підтримку борців за свободу.

Нам асистували ефективні й результативні організації, як-от Національний фонд на підтримку демократії, створений 1983 року президентом Роналдом Рейґаном. Він складається з чотирьох центрів, які проводять двопартійну експертизу поборників демократії в усьому світі. Американський центр міжнародної солідарності робітників пов'язаний із робітничими рухами на кшталт тих, що відіграли ключову роль у Польщі й Тунісі. Міжнародний центр приватного підприємництва працює з бізнес-спільнотами, які бувають противагою урядам в автократичних країнах і тих, що демократизуються. Національний демократичний інститут і Міжнародний республіканський інститут репрезентують дві наші найбільші політичні партії в роботі з громадянами усього світу, навчаючи їх, як створювати партії й проводити кампанії. У нас є чимало інших неурядових організацій, що підключаються до моніторингу виборів і навчання правозахисників, парламентарів, журналістів тощо, які захищають у своїх країнах свободу. Ці заходи дають змогу підтримувати прибічників релігійної та політичної свободи в країнах, де досі правлять тирани.

Якщо демократія в усьому світі перебуває в занепаді, нам слід її підбадьорити. Хоча я й підозрюю: зловісні застереження щодо її майбутнього частково породжуються невиправданими очікуваннями, а поступ демократії буде лінійним — прямою лінією прогресу. Натомість на цьому шляху є злети й падіння.

Але загальну тенденцію варто вітати. Ще кілька десятиріч тому Східна Європа перебувала за залізною завісою, і свобода здавалася віддаленою перспективою. Домінантною формою урядування в Латинській Америці була військова хунта. Кілька багатопартійних систем було в Африці на південь від Сахари. І майже ніхто — ні вчені, ні лідери, ані народ у регіоні — не говорив про демократію на Близькому Сході.

І тоді як Росія, Туреччина та Єгипет нас розчаровують, Чилі, Ліберія й Туніс надихають. Ми можемо визнати, що на місці кожного ув'язненого дисидента в Китаї чи Ірані з'являються ті, хто попри все хоче піднести свій голос.

Надання голосу безголосим — моральна основа країни США, що спирається на ідею: свобода людини — джерело її гідності й поступу. Це істина — і для нас, і для них.

«Америко, нехай твої слова не розбігаються із ділом»

Наприкінці 1940-х суддя Вотіз Вейринґ висловив різку окрему думку у справі про право голосу в Південній Кароліні. Його хвилювали наслідки вироку для правовідносин удома і для морального позиціювання Америки у світі. «Якщо наша країна стає на чолі демократичного процесу й намагається показати світу, що американський уряд і американський спосіб життя найсправедливіші й найкращі з усіх існуючих, то час оцінити стан справ у країні», — сказав він.

Сьогодні оцінка стану справ у країні виявляє потворну правду. У американців є криза довіри до власної демократії — до того, хто ми, і до того, що ми цінуємо.

«Ми — народ» — не ексклюзивний концепт. Це не релігійне, не національне і не етнічне визначення. Він спирається на ідею: рівність за законом і рівність можливостей. Американці і їхні предки прибули з усіх куточків земної кулі, і вони збагатили свою нову країну власною енергією й рішучістю. Американці не вважають себе в'язнями класу, до якого належать від народження. Вони гуртуються за своїм кредо — вірою. Я зазвичай підсумовувала це так: байдуже, звідки ви прибули, важливо те, куди ви прямуєте.

В американців є чудові інститути, які допомагають їм здійснити свою мрію. Історія США певною мірою є історією довгого демократичного переходу, щоб зробити концепт «Ми — народ» якомога інклюзивнішим. Громадяни звернулися до уряду, аби до конституції було включено всіх — жінок, чорних, геїв... Це прекрасна історія демократичної стабільності, що народилася з відкритості до змін.

Проте сьогодні посутня роль інститутів — каналізувати потребу змін — перебуває під тиском. Пропадає віра в наші політичні інститути[145]. Дехто вважає їх несправедливими. Інші бачать їх фальшивими. Ще іншим вони байдужі. І нагромаджуються проблеми урядування — від зупиненої соціальної мобільності до трагічного стану освіти для бідних, особливо для дітей у меншинах, і до найгірших за багато десятиріч міжрасових відносин. Тривожні тренди й питання затьмарюють майбутнє американської демократії.

Нині Америка бореться за те, щоб слова відповідали діям, і ми можемо розповісти одну важливу історію — не про досконалість, а про невпинну потребу оновлення. Мені це неодноразово пригадувалося в житті.

1979 року я навчалася в Москві в аспірантурі; до мене на вулиці звернулася жінка середнього віку: «Ви звідки?»

«Я американка», — була моя відповідь.

«Але ж темношкірі мають лише внутрішні паспорти й не можуть виїздити з Америки», — сказала вона дуже впевнено.

«Ні, — заперечила я. — То так у Південній Африці».

Жінка, впевнена у своїй правоті, чмихнула, вважаючи мене африканкою, а не американкою. Я хотіла захистити свою країну й поступ, якого ми досягай, але їй це було невтямки. Я дала їй спокій.

Через кілька років на нашій першій зустрічі з Тоні Блером мене дуже підбадьорили його слова: «Дивлюся я на вас обох і запитую себе, чи могло таке статися у Великій Британії. І відповідаю собі: ще ні». Він мав на увазі афроамериканця Коліна Павелла, держ-секретаря, і афроамериканку Конді Райс, радницю з питань національної безпеки, які сиділи обіруч президента США.

Зауважив це не тільки Блер. Президент Бразилії Лула да Сілва говорив зі мною про поїздку до Америки. «Я хотів би мати афро-бразильців у своєму кабінеті», — сказав він. Обійнявши посаду, він призначив чотирьох до свого кабінету і першого до Верховного суду. Коли Лула 2008 року призначив Едсона Сантоса міністром з питань расової рівності, він попросив мене зустрітися з ним і укласти угоду про расову гармонію. То були часи, коли демократична виправа Америки давала людям позитивний приклад.

А потім настав день стояння на подіумі в елегантній рожево-кремовій Залі Франкліна в Держдепартаменті. Було 28 січня 2005 року. Поруч зі мною стояли дядько Алто, якого я закидала питаннями про необхідність голосування в Алабамі, тітки Метті й Ґі. Я відчувала присутність своїх батьків Анджеліни й Джона; вони давно спочили в Возі, але їхній дух був поруч зі мною. А також інші родичі, які були не зовсім вільними людьми в глибинці на півдні, і ті, що так і померли рабами.

І був Вен Франклін, який споглядав на нас із величного портрета пензля Девіда Мартіна 1767 року. Що подумав би про це старий Бен? — снувала я припущення, у той час як виступав президент Буш. Тоді Рут Бейдер Ґінзберґ, єврейка і суддя Верховного суду, сказала мені підняти руку. «Я урочисто присягаю захищати й боронити Конституцію США від ворогів зовнішніх і внутрішніх... І нехай Бог мені допомагає».

США були провідною зіркою для спраглих свободи не тому, що вони досконалі, а тому що вони були народжені недосконалими й досі поборюють цю недосконалість. Це завжди промовляло на користь прикладу Америки та її справи. Ми — живий доказ того, що робота в ім'я демократії ніколи не припиняється. Початківців, які зашпортуються й починають знову, це обнадіює і надихає. І це достатня підстава для того, щоб стати їхнім голосом, коли вони продовжують боротьбу в умовах свободи, як і ми, аби накреслити краще майбутнє.