Демократія

2016 Нам обридла еліта, яка нас не слухає. Поборниця «Брекситу» [146]

Історія демократії постійно розвивається. З'являються нові виклики, нові відповіді, нові можливості — і гарні, й погані. Це можна сказати про 2016-й — рік зростання популізму, нативізму з домішками ізоляціонізму. Бунт проти політичних та економічних еліт, їхніх інститутів, поглядів на глобалізацію і моральність порушив статус-кво, і лишається тільки питання «А що далі?»

Не дивно, що цей землетрус торкнувся таких молодих демократій, як Польща. Але вражає те, що він збурює найбільш зрілі демократії — Велику Британію, США та значну частину Європи. 2016 року трохи більше половини виборців у Великій Британії проголосували за вихід із ЄС. Прихильники «Брекситу» виступили проти економічних обмежень, накладених призначенцями ЄС, і закликали до відновлення контролю над кордонами власної країни. Вони вважали, що Брюссель відірвався від своїх планів на майбутнє та побоювань населення.

У США обрано нового президента, який не має жодного досвіду урядування, що в нашій історії сталося вперше. Він відверто висловив свою думку про політичні еліти Америки незалежно від їхньої ідеології. З точки зору очільника, вони припинили представляти американський народ, його надії на майбутнє та його страхи.

Такі ж побоювання поширилися всім європейським блоком, у тому числі Францією й Німеччиною, де, схоже, крайні ліві та крайні праві об'єдналися в боротьбі з істеблішментом.

Одні натякають на те, що ці тенденції загрожують демократії або й ведуть до смерті тієї демократії, яку ми знаємо[147]. Це схоже на завчасну паніку. Насправді конструкція демократії передбачає можливість розриву з її інститутами, і для цього створено систему стримувань і противаг, а також амортизатор у вигляді здатності людей мирно змінювати свої обставини. Люди реалізують це право у виборчій кабіні, в судах, а іноді й просто на вулиці.

Проте більше тривожить питання, чи загрожуватиме звернення до націоналізму та нативізму глобальному ладу — балансу сил, що прагнуть свободи. Тут можна запитати, чи не повторюється історія. Або, як сказав Марк Твен, це буде принаймні нова рима.

Державні діячі, що успадкували післявоєнний світ 1945 року в руїнах, збудували систему, яка довірила створення нової світової економіки вільним ринкам і вільній торгівлі. Вони не забули про 1930-ті роки, коли торговельна політика «зроби сусіда злидарем», протекціонізм і конфлікту через ресурси призвели до Великої депресії та Другої світової війни. Цього разу вони наполягали на тому, що міжнародна економіка не буде грою з нульовою сумою. Країни знайдуть порівняльну перевагу, вільно торгуватимуть, і всім це буде корисно. Здебільшого їм удалося відновити економіку як переможців, так і переможених та забезпечити процвітання сотням мільйонів людей у всьому світі.

Вони також уважали, що демократичні уряди Німеччини і Японії ніколи більше не воюватимуть. Західна частина Німеччини увійшла до ЄС і стала потужною, але не небезпечною. Там вона чекала, поки розвалиться комунізм і можна буде об'єднати всю територію як стабільну демократію. Японія теж стане конституційною монархією, процвітаючою і вільною, і не становитиме загрози сусідам. Вільні ринки й вільних людей захищатиме американська військова сила. Цього разу Америка не вийде і не покине світ напризволяще. США пообіцяють Європі: «Напад на одного — напад на всіх». Узявши зобов'язання перед Японією, а згодом і перед Південною Корею, США стануть щитом Азії проти агресії.

Демократія здобула прихильників у контексті такого глобального ладу, хоча сам процес і був нерівномірним. Чи залишиться все на своєму місці, якщо Америка та інші відмовляться від відповідальності за систему, яку вони створили? Що станеться з тими, хто все ще шукає свободи у світі, покинутому напризволяще? Що станеться з тими, хто ще живе за тиранії, якщо ми припинимо говорити іншим, що демократія є вищою формою урядування і що її засади універсальні?

Ми не можемо знати відповіді на ці питання, але точно знаємо, що чотири вершники Апокаліпсису — популізм, нативізм, протекціонізм, ізоляціонізм — останнім часом не сприяли ані демократії, ані миру.

Ми можемо втішатися тим, що нині демократичні інститути сильніші. Німеччина та Японія не тяжіють до агресії, а є стабілізаторами добра. Але про Росію і, можливо, Китай такого сказати не можна, бо це авторитарні держави, націлені на порушення світового порядку, хоча й не з такою жорстокістю, як їхні попередники.

Перемога демократії полягає в тому, що ті, хто прагнув змін, зробили це за її допомогою, а не в її обхід. Уроки 2016 року полягають у тому, що і порушники, і захисники світового ладу повинні відступити й прийняти деякі дуже тяжкі істини.

Стягоносці тих, хто голосував за перетрушування системи, мають зрозуміти й смиренно прийняти парадокс демократії: її сутність — у відкритості до змін, але її стабільність встановлюється інститутами, які втілюють обмеження та відкидають абсолютну владу. Вони дійдуть висновку, що простіше зруйнувати демократичні інститути, аніж створити їх і працювати через них. Тепер вони повинні дати справжнє процвітання тим, хто їм повірив, а не просто перекладати провину на чужинців та іммігрантів, які «забирають у них робочі місця».

З іншого боку, ті, хто захищатиме статус-кво — повоєнний світовий лад, — мають визнати, що існують ті, кого оминуло процвітання і які стурбовані неприйняттям більш традиційних цінностей. У зв'язку з цим поділ людей на ще дрібніші групи, кожна з яких має власні нарікання та наратив, відбувається за рахунок об'єднавчої ідентичності, якої потребують усі демократії. Це особливо стосується США, де формула «Ми — народ» не має етнічної, національної або релігійної основи. Ми збільшуємо цей поділ на свій страх і ризик.

Глобальні лідери мають погодитися, що зростає розрив між тими, кому комфортно ліквідовувати кордони та бар'єри між народами, і тими, хто вважає це приголомшливими і навіть загрозливими діями.

На своїх лекціях у Вищій школі бізнесу в Стенфорді я бачу студентів із такими характеристиками: народився, скажімо, в Бразилії, до школи ходив у Лондоні, його перша гіпотетична студентська робота була в Шанхаї, а після аспірантури в Пало-Альто він поїде працювати до Дубаю.

Тим часом багато людей живе неподалік від місця народження. Не дивно, що їхній досвід, прагнення й страхи різні. Дедалі відмін ніші в них і можливості для продуктивного життя.

Отці-засновники Америки розуміли, що свобода для громадян є необхідною умовою самореалізації. Проте цього недостатньо. Людям слід мати можливість розвивати свій потенціал через освіту. Країна, яка не може дати громадянам рівний доступ до освіти, точно стане місцем жорсткої нерівності. У цьому відношенні жодна іноземна держава не завдасть нам більшої шкоди, аніж ми самі.

Настанови Засновників можна реалізувати: право на життя, свободу та прагнення щастя. Але для цього слід тверезо подивитися на реалії життя багатьох американців і взяти на себе зобов'язання брати участь у їхній долі. Лише після цього прийде упевненість, що ми як нація зможемо втілити всі ці настанови не тільки для нас, але й для всього людства.