Демократія

До Овального кабінету причвалав дід, спираючись на оздоблений слоновою кісткою ціпок. Було 27 червня 2001 року, і в Кенії за рік мали відбутися вибори. Даніель арап Мої очолював країну понад два десятиріччя. І тепер він знову хотів стати президентом.

Колін Павелл зустрічався з Мої за місяць до цього й радив йому поважати пункт конституції, який не дозволяв йому більше балотуватися. Мої тримався іншої думки. Тепер президент Буш мав йому це сказати. Перед прибуттям кенійців президента проконсультувала Джендаї Фрейзер, спеціаліст Ради національної безпеки щодо Африки. «Пане президенте, вам треба дати йому однозначно зрозуміти, що ми не будемо його підтримувати, якщо він триматиметься за владу», — сказала вона.

Джендаї знала Кенію. Відома африканістка, вона була в мене у Стенфорді в докторантурі. Я по думки повернулася в 1991 рік, коли робила перші кроки в Білому домі. Джендаї телефоном попросила мене про негайну зустріч. Вона виконувала польові дослідження в Найробі. «Тут панує велике напруження і насильство, — говорила вона. — Чи не могли б ви спитати когось в уряді, чи не поїхати мені звідси?» Я пішла коридором до спеціального помічника в африканських справах Девіда Д. Міллера і запитала його. Він не вагався: «Скажіть їй негайно забиратися звідти». Я переказала й домовилася, аби Стенфорд дав їй гроші на повернення додому.

Коли Мої почав викладати свій погляд, то стало зрозуміло, що він пряде власну нитку. Він очима упинався то в одного, то в іншого і виголошував нам гасла про етнічну напруженість у країні та про те, як становище може погіршитися через наступні вибори. Хоч він цього й не сказав, але все було зрозуміло: Мої знову хотів іти на вибори, бо тільки він об'єднає кенійців. Він потрібний своїй країні.

Президент категорично порадив йому йти у відставку. «Для кожного приходить час залишити свій кабінет. Коли я зроблю все, що маю зробити для американців, то повернуся до Техасу, пишаючись своїм служінням, але й радий знову стати пересічним громадянином. Вам варто йти додому до дітей та онуків», — сказав він.

Мої був цим відверто незадоволений, але, здавалося, зрозумів, що час вичерпано. Коли обидва чоловіки знову зустрілися через три місяці в кулуарах Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку, кенієць був готовий учинити правильно. Зрештою, не тільки президент США вважав, що йому час піти. І його люди були готові до змін.

Мої пішов із посади, і 29 грудня було обрано Мваї Кибакі, лише на сім років молодшого за президента. Угуру Кеніатта, син засновника держави і спадкоємець, якого призначив Мої, наступного дня визнав свою поразку. Перехід пройшов відносно м'яко.

Важка дорога Кенії до демократії

Цей день виявився довгоочікуваним для Кенії. Сорок років — від незалежності, здобутої 1963 року, до історичних виборів 2002 року — кенійці боролися проти автократії.

Насправді боротьба почалася набагато раніше. Британський східноафриканський протекторат засновано 1895 року, а незабаром з'явилися й білі поселенці. 1906 року британський уряд призначив Законодавчу раду для представництва громади поселенців, і перші обрані представники обиралися 6 000 переселенцями 1919 року[69]. У 1920 році призначили британського губернатора, і протекторат перетворився на колонію, що тепер називається Кенія.

Система залишалася незмінною до пробудження африканців із початком Другої світової війни, коли вони почали змагатися за незалежність. Джомо Кеніатта, який вважається батьком сучасної Кенії, 1944 року очолив Кенійський африканський союз і став голосом політичного руху народу до суверенітету. Він разом із Патрісом Лумумбою з Конго, Кваме Нкрумою з Гани, Джуліусом Ньєрере з Танзанії, Феліксом Уфуе-Буаньї та іншими промовисто виступав за ліквідацію колоніалізму. На підтримку своєї справи ці лідери мобілізували громадську думку в усьому світі.

Цей політичний рух був важливим, але в Кенії на британців тиснули також потужні рухи опору на континенті. Таємна група бійців із племені мау-мау впродовж 1952—56 років вела кампанію проти білих прселенців. У повстанні мау-мау загинуло 140 00 африканців і близько сотні європейців[70]. Зрештою британці оголосили надзвичайний стан і придушили партизанський рух. Кеніатту, який не мав безпосередніх зв'язків із повстанцями, арештували, судили й ув'язнили на дев'ять років.

Тим часом у Лондона зникало бажання утримувати свої африканські та азійські колонії. Друга світова війна виснажила економіку Великої Британії, й вона поволі віддавала світове лідерство Сполученим Штатам. Таким був схилок Британської імперії.

Перша можливість для демократії в Кенії

У березні 1960 року британці заклали підвалини для переходу Кенії до незалежності при мажоритарному управлінні. Законодавча рада, створена для самоуправління поселенців, мала перейти до невеликої африканської більшості, хоча для азіатів і європейців місця були зарезервовані[71]. Напередодні незалежності Кенійський африканський національний союз (КАНС) і Кенійський африканський демократичний союз (КАДС) створювалися як політичні партії. Уперше в лютому 1961 року Кенія провела багатопартійні вибори, а потім ще раз у травні 1963 року. КАНС рішуче перемогла обидва рази. Кеніатта став прем'єр-міністром та через півроку очолив перехід до незалежності.

Інституційний ландшафт Кенії при народженні нової нації був багатонадійним. Країна провела поліпартійні вибори до легіслатури, й Кеніатту шанували як громадського лідера й сильну людину, що об'єднала чимало етнічних груп Кенії. На відміну від інших африканських держав, які здобули незалежність, військових переворотів у Кенії не буде[72].

Проте тривало створення пасток іззовні. Кенія була і є країною з багатьма племінними розламами. Її племена — не згуртовані клани на ізольованих теренах. Це радше етнічні групи, що мають відмінне культурне, мовне та історичне коріння. Деякі групи домінують в окремих містечках та околицях, але на загал вони розпорошені по країні, а населення змішане. Кеніатта, який став першим президентом Кенії, був кікую. Мої, його віце-президент і наступник, був календжин. Хоча ці два племені становили тільки третину населення Кенії, вони справляли потужний політичний вплив.

Демографія країни стала темою двох інституційних обговорень, що визначили кенійський шлях на багато років наперед. Одне обговорення було присвячене проблемі федералізму — скільки влади належало передати регіонам. Дехто трактував централізовану державу як запобіжник проти трибалізму і втілення кенійської єдності. А інші вважали сильну державу замінником домінування племені кікую, найчисленнішої групи. Наступне пов'язане з цим питання — про владу президента — відбивало глибокі підозри, що будь-яка інституція служить прикриттям племінної та особистої лояльності. І справді, лідери раз у раз апелювали до вулиці: у найскрутніші часи на словах ішлося про єдину Кенію, а насправді — про трибалістську політику.

Кінець багатопартійного правління

Кеніатта недовго терпів інакодумство. Через п'ять місяців після проголошення незалежності уряд заборонив зібрання громадян. КАНС ефективно поглинула опозиційну політичну партію КАДС, бо один за одним члени партії не мали вибору й ставали перекинчиками[73]. Новий уряд позбувся опозиції. У грудні 1964 року посаду прем'єр-міністра було скасовано, і Кеніатта став президентом. Його багаторічний союзник Оґінґа Одинґа став віце-президентом, але через два роки пішов із посади й заснував Кенійський народний союз (КНС). КНС мав опонувати прозахідній орієнтації країни і перейти на ліві позиції — до класової боротьби й одержавлення економіки.

Одначе політичні партії втрачали своє значення на тлі посилення централізації держави під орудою дедалі більш авторитарного президента. Сенат скасували, а однопалатну Національну асамблею очолили поплічники Кеніатти. Коли 1978 року Кеніатта помер, перебуваючи ще на посаді, його заступив віце-президент Мої. Наступного року Мої був єдиним кандидатом на виборах. У червні 1982 року він оголосив Кенію однопартійною державою, формалізуючи політичні реалії в країні на ціле десятиріччя.

Упродовж наступних десятьох років на долю Кенії випав етнічний конфлікт, економічна стагнація та неприпустимий рівень заборгованості доброзичливим іноземним донорам. Одначе залежність від іноземної допомоги дала міжнародній спільноті важелі, щоб спонукувати Кенію до змін на користь населення, якому обрид стан справ у державі. На кінець 1980-х економіка зупинилася. А тоді почала скорочуватись. ВВП на душу населення становив лише 382 долари у 1988 році, але далі впав до 366 доларів у 1990-му і 328 доларів у 1992-му[74]. Тим часом зростала інфляція. Перед лицем економічної кризи кенійський режим прагнув укласти угоду з МВФ та Світовим банком про продовження економічної підтримки. «Вашингтонський консенсус», як його тоді називали, вимагав від країн, що зверталися по допомогу, робити болючі кроки, як-от скорочення дефіциту бюджету, приватизація промисловості, девальвація валюти, подолання корупції[75].

США погодилися відразу подарувати Кенії борг у 44,7 млн доларів, а ще 130 млн доларів через два роки, якщо уряд виконуватиме вимоги програми МВФ/Світового банку[76]. Це була частина ширшого плану подарувати дванадцятьом африканським країнам південніше Сахари 735 млн доларів боргу. На жаль, у багатьох випадках правителі цих держав більше переймалися власною величчю, аніж працею на благо свого народу. В Кенії, наприклад, уряд наполягав на своїх планах спорудити за 200 млн доларів хмарочос на 60 поверхів, що мав стати найвищою комерційною спорудою в Африці. І тільки після критики Світового банку та країн-донорів керівництво країни трохи заспокоїлося й зменшило масштаб проекту.

Здійснення під тиском економічних реформ поволі почало викликати стурбованість політичною системою. Економічні й політичні інститути можна теоретично відокремити, але вони однаково впливають один на одного. А от як саме це робиться — питання дискусійне. Дехто доводив, що економічна реформа має стати пріоритетом. Демократія — річ непроста з усіма тими фракціями, націленими на вето, із галасливим електоратом, який не дає змоги робити важкий вибір: краще лібералізувати політичну систему після того, як країна забезпечить населенню основні продукти споживання й зручності. Підтримка такого погляду походила з оповідок про азійських тигрів від Тайваню до Південної Кореї, які спочатку збудували здорові економічні підвалини, а потім уже перетворилися на стабільні демократії.

Альтернативний погляд полягає в тому, що недуги, які обмежують економічний поступ, можна подолати лише за допомогою політичної реформи. Закон має самочинний характер в авторитарних режимах, бо влада перебуває лише в кількох руках. Корупцію важко подолати, коли до неї причетні лідери та їхні друзяки. І доки існує хоч крапелька свободи думки й висловлювань, найздібніші й найкреативніші громадяни прагнутимуть жити там, де існують ці свободи. У такому розумінні окремі азійські тигри — виняток із правила, а не навпаки.

Останнього погляду дотримувалися ті, перед ким поставало таке питання при конфронтації з кенійським режимом. Міра наполягання міжнародних гравців на політичній, а не економічній реформі — показовий та успішний приклад «підтримки демократії». Важливо те, що міжнародний тиск підтримував потужні сили в країні, які хотіли, щоб їх почули.

Мої цупко тримався за владу, але вона почала еродувати, бо політичні й економічні умови сприяли появі сил урівноваження в кенійському інституційному ландшафті. Прикрі результати економічної діяльності режиму допомагали опонентам висвітлювати провальну політику Мої та брутальні репресії проти опозиції. Вона виступала за багатопартійну систему як протиотруту для кенійських хвороб.

Спочатку в президента були міцні позиції, і він відкрив сесію парламенту в лютому 1990 року рішучим відкиданням політичних змін. «Кенійці не проти багатопартійної системи через ідеологічні міркування та плани тих лідерів, які прагнуть накинути народові свою волю. Ми просто хотіли сказати, що доки наше суспільство достатньо не згуртується, аби позбутися трибалізму... найкращою є стратегія, що спирається на масову демократичну й підзвітну однопартійну систему», — сказав він[77].

Звичайно, партія не була ані демократичною, ані підзвітною. І хоча, безперечно, в Кенії існували етнічні розбіжності, їх трактували як зручне виправдання відсутності змін. Екс-міністри президентського кабінету Чарлз Рубіа та Кеннет Матіба першими несподівано закликали до переходу до багатопартійної системи, їх негайно арештували, але не змогли примусити мовчати. Зібралися тисячі прибічників із вимогою випустити їх, що призвело до масових заворушень. Чимало людей загинуло. Попри особистий наказ Мої змусити пресу мовчати, всі події знаходили своє відображення в періодиці.

Ґібсон Камау Куріа, опозиційний юрист Рубіа і Матіби, знайшов прихисток у посольстві США, викликавши цим обурення уряду, який протестував проти «неспровокованого втручання в кенійські справи»[78]. Почастішали арешти опозиційних лідерів, проте криза не згасала. Далі події розвивалися в знайомий спосіб і виявлялися у викликах автократичним режимам: репресії призводили до нових протестів, які вели до нових репресій і знову до протестів. Із кожним новим раундом режим ставав ще більш ізольованим та нелегітимним.

Головне питання демократичних перетворень: чи здатна опозиція ефективно організовуватися, щоб використати нову можливість. Аби цього досягти, в Кенії почали швидко з'являтись інституційні елементи: преса, яка відмовлялася мовчати, групи громадянського суспільства, особливо юристи-правозахисники, що захищали в'язнів, бізнес-спільноти, які виступали за зміни, харизматичні лідери, що промовляли з в'язничних камер та підпілля. Видатний лідер луо Оґінґа Одинґа підсумував ситуацію у широко розповсюджуваному листі до президента: «Кенійці хочуть вам сказати, що вони стомилися і незадоволені вашим керівництвом»[79].

Стратегія опонентів режиму на наступні півтора року передбачала технічне перебування в рамках закону. Спочатку, в лютому 1991-го, Оґінґа Одинґа створив опозиційну партію (Націонал-демократичну партію), яка мала на меті покласти край конституційній вимозі однопартійної держави. Звичайно, зареєструвати НДП він не зміг. Тоді через кілька місяців разом із прибічниками він сповістив про створення іншої організації — Форуму для реставрації демократії (ФРД), назвавши її не політичною партією, а лобістською групою. Історики помітили, що це визначення відлунює назву руху Громадянський форум у Чехословаччині та Східній Німеччині[80]. Останні дали змогу сформувати опозицію, котра допомогла повалити комуністичні режими у Східній Європі.

Проте назва, яка допомагала обходити вимоги закону, не захищала від режиму. Коли ФРД спробував у листопаді провести демонстрацію, озброєні спецпризначенці застосували сльозогінний газ і дубці, щоб розігнати демонстрантів. П'ятьох лідерів опозиції заарештували дорогою до пункту збору. Разом було ув'язнено дванадцятьох опозиційних лідерів.

Завдяки висвітленню в кенійській пресі кенійці та світова громадськість із гнівом стежили за перебігом подій. Брутальна поведінка режиму викликала осуд на всій планеті та, що найважливіше, з боку країн-донорів. На листопадовій зустрічі дванадцять урядів, у тому числі США, Британія та Японія, погрожували значно скоротити допомогу впродовж півроку, якщо Кенія не поліпшить стан із правами людини й не проведе економічні й політичні реформи. Незадовго перед оголошенням міністр закордонних справ Кенії на прес-конференції назвав посла США расистом: «Я сказав послу США, що кенійському уряду дуже не подобається його поведінка, бо він пихатий і зневажає африканців, він поводиться як рабовласник і не поважає навіть очільника держави»[81]. Спроба розіграти карту расизму показала режим у ще більш непривабливому світлі. Бо, зрештою, саме кенійці втратили повагу до очільника держави.

У грудні 1991 року Мої під сильним тиском нарешті оголосив, що має намір переглянути конституцію, аби дозволити опозиції діяти легально. Через кілька днів було ухвалено поправку, й вона набула чинності. Мої не лишив сумнівів щодо причин такої зміни: «Це через налаштованість західних медіа проти нас, бо в нас таке економічне становище. Світові економічні тренди контролюються розвиненими країнами, і я не хотів, аби мій народ увесь час утискували й шпиняли... Не вірте, буцімто багатопартійність дасть Африці стабільність. Вона не здатна на це»[82].

Якийсь час здавалося, що він мав рацію. Країною котилися хвилі етнічного насильства. І в основі насправді завше виявлявся політичний трибалізм. Опозиціонери належали переважно до луо, другого за чисельністю племені в країні. Найчисленніша група кікую пояснила, що голосуватиме лише за ознакою етнічної належності. Календжин, плем'я президента, скористалося моментом, аби владнати претензії й захопити сільгоспугіддя в долині Рифт. Фермери з інших племен покинули свою землю, і виробництво продуктів харчування занепало. За лічені місяці етнічні конклави зміцніли, і племена почали лаштуватися захищатись і мститися іншим.

Напровесні 1992 року «Нью-Йорк таймс» повідомляла: «Уперше з часу незалежності від Британії, здобутої 30 років тому, в Кенії бовваніє привид громадянської війни. <...> Щодня в бушах знаходили трупи... а також у будинках після хвилі вбивств, підпалів і терору, вчиненого вояками-календжинцями. <...> Ті, хто прокрадався додому, щоб забрати речі... виживали лише тоді, коли за наказом... співали присягу уряду, в якому переважали календжинці»[83].

Розвалювання політичної системи тривало, коли ФРД розколовся за етнічною ознакою. Одинґа, родом луо із західної Кенії, очолив одну фракцію, а кікую Матіба — іншу. Мваї Кибакі, теж кікую, очолив демократичну партію. Попри спільну опозицію до Мої обидва найбільших племені цуралися одне одного, бо боялися, що інше переможе в боротьбі за політичну владу.

Не дивно, що в таких хаотичних умовах перші в країні багато-партійні вибори в грудні 1992 року зазнали невдачі. Мої скористався розбратом в опозиції й переміг на виборах, котрі всі розцінили як позначені маніпуляціями й махінаціями з бюлетенями. Опозиція відмовилася визнавати результати. Мої проігнорував її, залізною рукою керуючи занепалою економікою і позбавленою єдності країною.

Однак заклики до демократії не стихли. Упродовж наступних п'яти років свій уплив справляли протести студентів, праведний гнів римо-католицької церкви та міжнародний осуд режиму. Кульмінації події сягнули 7 липня 1997 року, коли спецназівці розігнали демонстрації по всій країні. Через два дні режим закрив п'ять університетських кампусів в окрузі Найробі, прагнучи придушити активність студентів.

Цього разу Мої протистояли краще організовані сили. У той час як політичні партії залишалися слабкими й воювали між собою, громадянське суспільство починало згуртовуватися. Намагаючись оновити конституцію перед виборами, неурядова організація Коаліція громадян за конституційні зміни створила Національну асамблею згоди, щоб прискорити реформи. Група, яку фінансувала Фундяттія Форда, вимагала змін конституції й погрожувала громадянською непокорою, якщо вимоги не виконають. На мітингу були присутні кілька ключових політичних фігур, зокрема Кибакі.

Уряду було непереливки через розруху в країні та міжнародний тиск. Режим обіцяв розглянути реформи, але не зробив нічого. Побоюючись наближення громадянської війни, помірковані з президентської партії хотіли компромісу із поміркованими з Громадської коаліції.

Восени 1997 року на тлі поглиблення хаосу Мої підтримав пакет реформ поміркованих, завдавши неприємностей правозахисникам, священикам і політикам, які прагнули радикальніших дій. Проте важливі зміни все-таки відбулися, як-от зменшення повноважень державної влади, припинення превентивного ув'язнення і створення нового виборчкому з широкими повноваженнями. Зрештою, реформи спонукали до перегляду конституції.

Розуміючи, що він розколов опозицію, Мої призначив вибори на 29 грудня. Звичайно, часу на реалізацію реформ не було, хоча Виборча комісія Кенії (ВКК) мала за цим наглядати. Хаотичні вибори призвели до плутанини, і вже здавалося, що ні Мої, ні опозиція не подолають поріг у 25 % у кількох провінціях, що дозволило б уникнути другого туру. Проте коли туман розвіявся, президента оголосили переможцем. Попри використання адмінресурсу й малювання на його користь, президент набрав лише 40 % голосів. Показово, що основні етнічні групи голосували за одноплеменників: кікую — за Кибакі, луо — за Райла Одиніу (син Оґінґи Одинґи), луг'я — за Майкла Вамалву, камба — за Чериті Нґілу.

Результати нібито протверезили президента. «Мій наступний уряд буде більш чутливим до потреб і сподівань людей», — сказав він[84]. І поволі Мої почав виконувати обіцянку, втрачаючи свою хватку. Знову посилився міжнародний тиск, цього разу з боку США та адміністрації Буша, які зосередилися на політичній реформі. Під час візиту в травні 2001 року держсекретар Колін Павелл спонукав Мої дозволити вибори нового президента й піти з посади. Конституція забороняла йому знов іти на вибори, хоча дехто до цього закликав, але Павелл апелював до його законослухняності.

Знаючи, що, може, доведеться піти з посади, Мої спробував подбати про наступника. Він поставив на Ухуру Кеніатта, сина засновника Кенії. Ухуру був енергійним, молодим, харизматичним і мав західну освіту. Але чимало кенійців побоювалися, що він продовжить режим Мої. Президент не допоміг своєму протеже, розповідаючи, що буде завжди напохваті й зможе йому допомогти.

Кибакі вдалося об'єднати опозицію у «Веселкову коаліцію». Його платформа зосереджувалася на ліквідації корупції та запровадженні верховенства права. Хоча й траплялися спорадичні повідомлення про фальшування з обох боків і часті випадки насильства, вибори 27 грудня 2002 року відбулися. Кибакі переміг, а Ухура визнав поразку. Кенія відновила багатопартійну систему й повернулася до демократії.

Ще один шанс, але Кибакі розчаровує

Спочатку спостерігачі за кенійською політикою високо оцінювали Мваї Кибакі за його особисті якості та бажання зробити Кенію кращою. У день інавгурації він сказав кенійцям, що йому «дісталася країна... спустошена за роки поганого й недолугого правління»[85]. Це було не дуже ввічливо відносно Мої, який сидів поруч із ним. Але це відповідало настроям кенійців, що покладали великі надії на новообраний уряд.

Треба віддати йому належне: Кибакі розпочав серйозну кампанію проти корупції. Уже через два місяця після того, як він 2003 року обійняв посаду, було призупинено діяльність головного судді й створено незалежний трибунал для розслідування звинувачень у катуванні опонентів та корупції. Ще через місяць з величезним скандалом пішов із посади глава центробанку Кенії. Збанкрутував приватний банк, який тримав кошти пенсійного фонду й грошові надходження держпідприємств, і вкладники втратили майже 18 млн доларів. Через ці події пішов і генеральний секретар Національного податкового управління, який попри конфлікт інтересів був співвласником банку.

Були також масштабні перевірки судової влади. Спеціальна комісія знайшла докази корупції і посадових зловживань у третини магістратів країни та в половини суддів верховного й апеляційного судів. Сам Кибакі оголосив: «Усе цілком зрозуміло. Ми відверто говоримо, що настав день порахунків для всіх корупціонерів»[86]. Кенія — одна з перших країн, які підписали Конвенцію ООН проти корупції. Це був і символічний, і практичний вчинок. Конвенція обіцяла спростити транскордонну конфіскацію активів, що здебільшого й досі не виконано.

Кибакі також вдавався до популістської політики, як-от скасував плату за початкову освіту. Уряд пропонував громадянам користуватися демократичними інститутами й домагатися правосуддя. І люди послухалися. Якось, наприклад, 650 жінок змогли подати позов на міністерство оборони. Вони заявили про сексуальні домагання британських солдатів під час спільних навчань із кенійськими військовими. Вітчизняні й міжнародні правозахисники схвалили можливість порушувати справи проти держави. Уряд провів пенітенціарну реформу, звільнивши тисячі молодих людей із першою судимістю й узявшись за зменшення кількості в'язнів на одиницю площі каральних закладів та покращення умов у камерах.

Діяльність президента стала ковтком свіжого повітря, і міжнародна спільнота хвалила його за це. МВФ відновив позики Найробі з 21 листопада 2003 року, відкривши шлях для збільшення міжнародного фінансування різними донорами. Здавалося, країна впевнено простує дорогою економічного відродження та політичної стабільності.

Кенія також вдалася до інституалізації реформ, переглянувши конституцію. Національна конституційна конференція із 629 фахівців витратила на обговорення нового проекту кілька місяців, перш ніж узгодила його текст. Реформи передбачали децентралізацію влади з передачею повноважень на національний, регіональний, окружний та місцевий рівні. Президентська влада обмежувалася через переділ функцій президента і прем'єра, який формуватиме кабінет. Належало створити двопалатну законодавчу владу, в якій третину мали становити депутати-жінки. Реформи були запаморочливі. Нарешті в листопаді 2005 року їх винесли на референдум. І вони провалилися.

Для Кибакі розчарування стало вододілом: у багатьох напрямах реформи уповільнилися. Частково це пов'язувалося зі станом здоров'я президента. Незадовго до виборів 2002 року його автівка потрапила в аварію, але він не перервав кампанію й переміг. У нього виявилися набагато поважніші ушкодження, ніж він тоді визнавав. У січні 2003 року його шпиталізували через високий тиск крові та тромби в нозі. Сімдесятирічний президент так ніколи повністю й не одужав. Коли Кибакі у жовтні того року прибув із державним візитом до Білого дому, йому було важко ходити й пам'ятати імена деяких нових членів свого кабінету. Колін Павелл, який зустрічався з ним у січні 2005 року, доповідав, що Кибакі важко пересуватися і що його розумові здібності погіршуються.

Ба більше, напередодні невдалого референдуму 2005 року кенійці знову почали виявляти невдоволення. Обіцяні економічні реформи пригальмували, а ще президенту нагадували про його передвиборчу обіцянку створити півмільйона робочих місць. У цьому напрямку мало що вдалося зробити. Розрекламована кампанія проти корупції уповільнилася, а це призвело до відставки головного антикорупціонера Джона Ґітонґо, котрий звинуватив уряд у хабарництві. Його позиція роздратувала міжнародних донорів, які знову погрожували припинити допомогу.

Знову зростали вимоги політичних реформ. У липні демонстранти вийшли на вулиці Найробі, наполягаючи на змінах конституції, передусім на послабленні виконавчої гілки влади. Їх зустрів спецназ, і одна особа загинула.

Кибакі виступив за послаблену виконавчу гілку влади. Тепер, коли він разом із оточенням став біля керма, то почав відступати від високих обіцянок кампанії щодо обмеження повноважень президента. Натомість подана до парламенту нова конституція значно обмежувала владу прем'єра, і парламент тепер брав участь у призначенні міністрів. Згідно з «Нью-Йорк таймс», віце-президент пояснив, що «президенти — фігури батька в Африці, і виборці не погодяться, аби в їхнього батька з'явився конкурент з-поза сім'ї»[87].

Власне, кенійці благали не погоджуватися. За кілька років Кибакі перетворився з реформатора на захисника статус-кво. Виклик йому кинув Райла Одинґа, міністр із луо в уряді Кибакі, якого обурювали дії президента. Він приєднався до зусиль відхилити проект конституції зсередини, перебуваючи в самому президентському уряді. Тож Кибакі довелося боронитися від своїх прибічників, називаючи незгодних «дурнями»[88].

Молодший, заможний і харизматичний Одинґа невтомно очолював антипрезидентську кампанію. І переміг. Референдум про гіову конституцію зазнав невдачі. Кибакі визнав поразку. Але коли люди, святкуючи, заполонили вулиці, президент спробував заборонити політичні протести. Це не спрацювало. «Наші демонстрації триватимуть», — сказав речник опозиціонерів[89].

Ці події значно послабити Кибакі, і опозиція посміливішала. Після критичного 2005 року стало зрозуміло, що все вирішать наступні вибори.

«Врятуйте нашу улюблену країну»

2007 року кенійці взяли участь у знаменних виборах, що мали стати випробуванням для молодих інститутів країни. Кенійське виборче законодавство містило перешкоди для учасників, передусім для опозиціонерів. Кандидат мав набрати 25 % голосів принаймні в п'ятьох із восьми провінцій Кенії. Цей поріг було важко подолати, бо голоси розподілялися між багатьма кандидатами. Кандидат третьої партії Калонзо Мусіока вирішив іти на вибори сам і не об'єднуватися з Райла або Кибакі, що відібрало в них близько мільйона голосів, котрі могли б забезпечити чисту перемогу. Такі правила сформували сценарій із незначним відривом у кількості голосів і створили перспективу другого туру.

Одинґа був лідером перегонів напередодні виборів, але на день виборів розрив між кандидатами зменшився. Перші підрахунки свідчили, що він веде перед: наступного дня після виборів, коли підрахували 50 % голосів, він ішов з чималим відривом. Кілька ключових міністрів кабінету Кибакі втратили свої місця в парламенті. Схоже було на те, що на уряд чекає поразка.

Але вже наступного дня підрахунки почали показувати, що президент скорочує відрив. Випередження Одинґи скорочувалося — 900 000 голосів, 300 000, а тоді й менше 100 000, — і до кінця дня президентська партія оголосила про перемогу. Одинґа і його прибічники лаялися на всі заставки.

У Вашингтоні ми пильно стежили за виборами в Кенії. Ще перед кінцем робочого дня я провела звірку з оперативним центром Держдепартаменту. Результат ще був неясний. Я відразу потелефонувала Джендаї, яка була тепер заступником міністра в африканських справах у Держдепі. «Невилазна плутанина, — сказала вона. — Один одного звинувачують у маніпуляціях, і важко дізнатися, хто ж насправді переміг». Наступного дня вона доповіла, що глава кенійського виборчкому, який спочатку оголосив про перемогу Кибакі, тепер відмовляється візувати результати. Міжнародні спостерігачі підозрювали чималі маніпуляції з обох боків, але результати були настільки щільними, що важко говорити, чи ті порушення щось важили. «Кибакі, може, й виграв, а може, й ні», — повідомила одна група.

Упродовж двох наступних днів готовий до бою виборчком намагався дати лад підрахунку голосів. Одинґа був переконаний, що комісія намагалася підправити результати. Він скликав прес-конференцію і прилюдно висунув звинувачення. Кенія опинилася на межі.

Тієї неділі вранці я працювала за своїм звичайним розкладом, ще поговорила із ключовими помічниками та міністром закордонних справ Великої Британії, а тоді пішла до церкви. Гадаю, щотижневі розмови телефоном із британцями підкреслюють особливість наших стосунків. Я завжди казала, що, якщо британці не з вами, ви лишаєтесь на самоті. Саме недільного ранку час переконатися, що ми однодумці, і звірятися з Лондоном — дуже правильна звичка.

30 грудня тільки й мови було, що про Кенію. Мій телефон озвався о 7 ранку. Джендаї повідомила, що в Найробі подейкують, буцімто виборчком збирається оголосити Кибакі переможцем. «Якщо він це зробить, на вулицях проллється кров», — попередила вона. Я потелефонувала Девіду Мілібенду, міністру закордонних справ Великої Британії. Англійці теж знали про ці чутки, і хаос насправді мав запанувати в усій країні.

Через кілька годин глава комісії Семюел Кивуїту вийшов і оголосив, що Кибакі переміг із 4,6 млн голосів, а в Одинґи 4,4 млн голосів. «Чому, — запитали люди, — виборчком оголошує переможця з відривом лише у 200 000 голосів, коли ще не всі голоси підтверджені?» Кибакі це не зупинило, і він під посиленою охороною став під присягу в державній резиденції. Одинґа відкинув результати виборів. Не допомогло й те, що деякі члени виборчкому заявили про фальшування з обох боків. У Кенії сталася політична криза й почалися міжплемінні сутички. За місяць загинуло більше тисячі осіб. «Нью-Йорк таймс» описувала, як «вулиці Найробі почали перетворюватися на зони військових дій, вантажівки з солдатами продираються крізь румовища зі спаленими автівками та покинутими домівками... Банди молодиків спорудили загорожі між спільнотами кікую... і луо»[90]. Перед Новим роком Кенія опинилася на межі громадянської війни.

«Ще одна новорічна криза», — думала я, читаючи ранкові газети. Працюючи радником із питань національної безпеки, а потім міністром закордонних справ, я почала достоту боятися свят. Як стій щось конче траплялося на Різдво чи Новий рік. У 2001-му це була перспектива війни між Індією та Пакистаном. У 2004 році — руйнівне цунамі в Індійському океані. У 2005 році Путін погрожував відімкнути Україні газопостачання. У 2006 році — інтервенція Ефіопії в Сомалі. У 2007 році, 27 грудня, вбито Беназір Бхутто. І ось нині, через добу після трагедії в Пакистані, Кенія постала на порозі руїни.

Я розуміла, що міжнародна спільнота мала щось вдіяти, але не знала, що саме. Ми з Девідом Мілібендом опублікували спільну заяву 2 січня, закликаючи до спокою. Ми вітали заклики Африканського союзу, ЄС і країни Співдружності покласти край насильству. Ми обіцяли дипломатичну й політичну підтримку примиренню та національній єдності у цей «важливий для Кенії та регіону час».

Потім я продовжила робити те, що всі дипломати роблять за таких обставин — публікувала заяви, закликала інших міністрів закордонних справ оголошувати свої заяви і, врешті, запропонувала президентові висловитися про цю ситуацію, аби надати ваги нашим виступам. Важко передати, наскільки прикрими бувають такі моменти. Ви сподіваєтеся, що ваші слова вплинуть, але в глибині душі розумієте, що це не так.

Більш практичним було моє рішення надіслати Джендаї Фрейзер до Кенії, аби вона оцінила ситуацію й представляла мене в роботі з партіями, щоб заспокоїти ситуацію. Одинзі й Кибакі я майже щодня телефонувала й пояснювала, що США стежать і ладні допомогти. Джон Куфуор, президент Гани й глава АФ, подався до Найробі, щоб закликати до переговорів Одиніу й Кибакі. Але все це пробуксовувало. Назвавши запропоновані переговори «ділом другорядним», Одинґа додав: «Ми хочемо з ним зустрітися, проте ми його не впізнаємо»[91]. Куфуор спонукав Райлу визнати, що більшість його партії в парламенті стала важливим центром влади й противагою президентству.

Нарешті в консультаціях із АФ ми дійшли згоди, що Кофі Аннан, реномований екс-глава ООН, повинен стати посередником. Ми дійшли висновку, що єдиним виходом був уряд національної єдності. У заяві США йшлося, що «порушення правил підрахунку бюлетенів унеможливило певне визначення» остаточного результату. Ми нагадали кенійським лідерам, що США не вестимуть із ними жодних справ, доки ті не дадуть раду своїм політичним проблемам.

На початку 2008 року в мене було повно роботи з перемовинами щодо Афганістану, Іраку, Північної Кореї, ізраїльсько-палестинського конфлікту, але відкладати на безрік поточну катастрофу держсекретар не може. Ми надто багато часу, енергії та ресурсів вклали в нашу політику в Африці загалом і в Кенію зокрема. Ми з президентом провели багато годин із керівниками африканських держав, прагнучи підтримати процеси демократизації, реалізували Президентський план невідкладної допомоги хворим на СНІД, що став найбільшою самостійною ініціативою в американській історії в галузі охорони здоров'я, здійснювали збільшену в чотири рази іноземну допомогу Африці. А тепер ось і Кенія, одна з найбільш стабільних країн у регіоні, почала розвалюватися. Мене неодноразово запитували, як держсекретар визначає пріоритети. Часом ці пріоритети визначають самі події. Зараз у мене на порядку денному була Кенія.

Новини, які надходили щодня, були дедалі гіршими. Аннану вдалось організувати зустріч Кибакі й Одинґи. Але за кілька хвилин Кибакі почав прилюдно звинувачувати суперника в розпалюванні насильства. Одинґа й собі не забарився з образами. Етнічний характер розрухів ставав дедалі очевиднішим, коли в племінних групах відбувалися відплатні вбивства. Людей виганяли з домівок, щоб «очистити» довкілля.

Так склалося, що 17 лютого президент Бути мав відвідати Танзанію, сусідку Кенії. Він вирішив не їхати до Найробі, кажучи, що наразі потрібні «історії успіху» в регіоні, передусім політики США у боротьбі зі СНІДом та малярією. І то не вельми вдалий коментар, адже він демонстрував глухоту до поточного моменту. Ми, звичайно, розуміли, що президентові немає рації їхати. Делікатні перемовини ледве посувалися вперед. Якби президентові випадало їхати, він мав би продемонструвати прорив. Ставки були надто високі, як і дуже великі шанси невдачі.

Натомість вирішили, що я від'єднаюся від президентського супроводу в Танзанію й подамся до Найробі та спробую допомогти Кофі, який гадав, що справа зсунулася з місця. Будучи родом із Гани, дипломат уже близько місяця працював у Кенії. Я потелефонувала й спитала, чи хоче він, аби я приїхала, бо не бажала зайве виставлятися на його тлі як держсекретар США. «Авжеж, приїздіть», — сказав він. Ми з ним і раніше тісно співпрацювали в переговорах про завершення Ліванської війни 2006 року. Я гадала, він щиро хоче мого приїзду.

Увечері, напередодні від'їзду до Кенії, я була на обіді в президента Буша разом із міністром закордонних справ Танзанії й кількома іншими посадовцями. Якось розмова перейшла на Руанду й геноцид там у 1994 році. Один посадовець, який побував там на кордоні, сказав: «Тоді мені здавалося, що історії про вбивство людей мачете — вигадки. Важко було повірити. Аж ось люди почали тікати через кордон». Він похилив голову, і голос йому зламався. «Я бачив їх. Одні без однієї руки, інші без ноги — кінцівки відрубувалися в найбрутальніший спосіб, і рани ще були відкриті. Я не йняв очам віри», — вів він далі. Мені цього вистачило. Етнічне насильство розпалює найгірші й неконтрольовані пристрасті у людей. «Сідай на літак завтра, — думала я собі, — і спробуй щось зробити». А тоді помолилася. «Допоможи нам знайти вихід».

Коли я прибула, мене зустрів наш вельми здібний посол Майкл Реннеберґер. Він дістав газету за 3 січня 2008 року. Там було надруковано: «Рятуйте нашу любу Вітчизну». «Такі заголовки є в усіх кенійських газетах, звучать у всіх телерадіопередачах, — сказав Майкл. — Громадянське суспільство, церква й бізнесова спільнота збиралися та звертались із заявами до основних учасників конфлікту. Вони націлені на рішення». Уздовж дороги, якою ми прямували до готелю, де я мала зустрітися з Кофі, люди тримали плакати зі схожими зверненнями. Це була демонстрація єдності громадянського суспільства, що було проти племінних, соціальних та економічних розламів у країні. «У нас є з чим працювати», — подумала я. Це заохотило мене й додало енергії. Кенійці воліли зберегти свою демократію. Їхнім лідерам треба було дати на це відповідь.

Після короткої прес-конференції разом із Кофі я подалася на зустріч із Кибакі до одного з президентських офісів. Будівля була дуже старою, і, йдучи хиткими сходами на третій поверх, я губилась у здогадках, як же ними підіймався кульгавий президент. Я увійшла до кімнати й потисла йому руку, переказала вітання від президента Буша, а тоді сіла. Президент щось без зв'язку сказав про бажання об'єднати країну й подивився на мене.

«Пане президенте, — сказала я, — ви очолили демократичний перехід у своїй країні, коли вас обрали 2002 року. У вас чудова спадщина. Але тепер ми всі стурбовані, що в політиці панує насильство й гнів». Він хитнув головою. Дивлячись на президента, я почула, що хтось увірвався до приміщення. «Він переміг на виборах», — сказала одна з радниць. Я не звернула на неї уваги й далі зосереджувалася на президентові. Міністр юстиції Марта Каруа говорила, що домовленість про розподіл влади зашкодить демократичним процесам. Результати виборів мали втриматися. «Я тут, щоб допомогти генеральному секретареві Аннану в створенні уряду єдності, — продовжувала я. — Результати дуже щільні, а тому не повинно бути переможених». Здавалося, президент уже погано розумів, що відбувається. Важко було втримати його увагу.

Відчувала, як у бідній кімнаті на третьому поверсі нагрівається атмосфера. І це не через погоду цього літнього дня в Африці. Оточення Кибакі не бажало йти на компроміс, і моя згадка про уряд єдності підняла політичну температуру. Тоді я здогадалася, що сімдесятирічний президент — моя найменша проблема. Його оточення мало намір скористатися здобутками виборів, хоча результати й були щільними.

Оскільки помічники Кибакі говорили дедалі більше, я запитувала себе, чи це справді та сила, що стоїть за троном Кибакі, маніпулюючи хворим дідом. Я адресувала це питання Джендаї. «Трохи так, — відповіла вона. — Але Кибакі впертий. Вони роблять те, що він каже. Він уважає, що переміг і заслуговує бути президентом».

Після кількох гострих, часом сповнених ворожості обговорень ми посідали до автівок і подалися до посольства, щоб зустрітися з Одинґою. Контраст настрою впадав у вічі. Ми пройшли через чудовий садок до добре освітленої кімнати з кондиціонером. Одинґа тримався насторожено, з викликом, але не войовниче. Він сказав мені, що хотів мати реальну владу, посаду прем'єра. Це передбачає право призначати й звільняти міністрів. Він також наполягав, що його партія претендує на одне з ключових міністерств — фінансів або оборони.

Тоді він спохмурнів, і мене занепокоїли його мотиви. Люди залишаться на вулиці, якщо не досягнуть компромісу, наполягав він. Хоча сам відкидав насильство, стало зрозуміло, що Одинґа не контролює всіх відданих йому людей. Я була далеко не певна, що він захоче спробувати.

Я дивилася через кімнату на його молодих помічників. Серед них була Саллі Косґей, яка отримала доктора філософії в Стенфорді. Ми познайомилися, коли Мої вперше відвідав Вашингтон 2001 року. Висока та імпозантна Саллі належала до тих людей, котрим досить увійти, аби відразу привернути загальну увагу, і стало зрозуміло, що президент дослухався до всього, що вона говорила. Сестра Ухуру Кеніатти також вчилась у Стенфорді разом із Джендаї. Раптом я подумки повернулася до розмови з Одинґою, коли він запитав, що я пропоную.

Головне було переконати Одинґу відмовитися від вуличних протестів і вмовити Кибакі погодитися на спільне керування країною. Вони мали піти назустріч один одному якнайшвидше. Я начеркала схему розподілу міністерств і показала її Одинзі. Він погодився, що це «гарний вихідний пункт». Я дала її Джендаї. «Залиштеся й поговоріть із Саллі. А тоді поговоріть із Ухуру. Ви знаєте їх обох. Використайте свої зв'язки», — сказала я їй.

Перед від'їздом я пішла на збори лідерів громадянського суспільства і вислухала їхні заклики створити уряд єдності. Це був приголомшливий гурт: керівники університетів, ділові люди, правозахисники. Вони прилюдно й приватно здійснювали тиск на своїх керівників. Я заохотила їх продовжувати це робити і провела разом з ними прес-конференцію, говорячи про важливість громадянського суспільства за демократії. Я пояснила їм, що обидві сторони недалеко одна від одної й потрібна лише воля. «Самі кенійці наполягають, аби лідери й політичний клас знайшли рішення», — сказала я, щоб нагадати Кибакі й Одинзі про їхні зобов'язання перед народом. І додала, що США допоможуть, якщо вони дійдуть згоди стосовно подальших дій. «Не хочу говорити про погрози та санкції», — сказала я. Одначе пояснила, що півмільярда доларів щорічної допомоги американців Кенії — це частина політики адміністрації Буша з винагородження тих, хто йде до демократії.

Перш ніж прямувати до аеропорту, я зробила зупинку, аби побачитися з Кофі. Ми обговорили результати моїх зустрічей, і він висловив думку, що компроміс міг би спрацювати. Виходячи з кімнати, я подумала: «Він має дуже стомлений вигляд». Скільки йому ще доведеться там лишатися, аби все зробити. Кофі очолював миротворчість в ООН ще з часу руандійського геноциду. І він знав, що ставки дуже високі. «Він залишатиметься стільки, скільки потрібно», — подумала я.

Через десять днів, після багатьох злетів і падінь, йому вдалося домовитися. Для Одинґи було створено впливову владну посаду прем'єра, що послаблювало повноваження президента. «Я закликаю кенійців перейнятися духом єдності», — сказав Кибакі. Наш посол звітував, що Одинґа на церемонії широко усміхався. Він домігся майже всього, чого хотів.

Наступного дня я потелефонувала обом кенійцям, аби привітати їх, і сказала, що мені полегшало завдяки такий звістці з їхньої країни. Це був один із тих позитивних моментів, коли дипломатії вдається запобігти катастрофі.

Розставмо крапки над «і»: залишаючись у Найробі понад місяць, Кофі Аннан тяжко працював, щоб звести обидві сторони докупи. Але за компромісом стояв і вплив США. Одинґа згодом казав, що я твердо й впливово схиляла президента до згоди. Люди з табору Кибакі визнали: тиск «країн-донорів, як-от США» змусив їх передумати. І хто б знав, що можуть допомогти зв'язки, налагоджені багато років тому в Стенфорді між представниками наступного покоління.

Угода про розподіл повноважень дозволила кенійцям залишити позаду виборчі протистояння й повернутися до роботи, принаймні тепер. Інколи молодим демократіям потрібен передих, шанс пережити кризу, жити й боротися в інший день і можливість наступного разу зробити все до пуття.

Два місяці пішло на те, щоб табори погодилися на формування нового уряду, але зроблено це було без насильства. Кибакі й Одинґа разом відвідали долину Рифт на заході країни, де після маніпульованих виборів відбувся міжетнічний конфлікт. Вони закликали до єдності. «Будь ласка, вибачте один одному те, що сталося, аби знову почати жити як кенійці й будувати одну державу», — сказав Кибакі. А Одинґа додав: «Ми тут як лідери... Ми можемо вирішити всі проблеми, щоб панував мир»[92].

Пізніше того ж року прем'єр-міністр Одинґа прибув до мене з візитом — до Держдепартаменту у Вашингтоні. Він приїхав з торговою місією, щоб запросити бізнес до Кенії. «Як вам живеться із президентом?» — запитала я.

«Я поважаю його як старшу людину, — відповів він. — Усе гаразд».

Проте моменти єдності не могли приховати гіркоту й бажання когось звинуватити за події 2007 року. Кенійці не хотіли відкривати рани, побоюючись, що судові переслідування розпалять нову хвилю насильства. Але сховати проблему під килимком не вдасться. Офіційні комісії були покликані розслідувати насильство після виборів, покращити виборчу систему в країні та підтримати примирення. Комісія, яка розслідувала насильство, порадила створити спеціальний трибунал для суду над учасниками.

Кенійці також хотіли, щоб ухвалили конституційні реформи, погоджені в 2008 році, та відновили боротьбу з корупцією. Адміністрація Обами надіслала листи-попередження кільком видатним кенійцям, включно з міністрами, що їх позбавлять віз до США, якщо вони не звернуть увагу на ці справи, не візьмуться за викорінення корупції та не ухвалять погоджені в 2008 році конституційні реформи.

І ось внутрішній запит і міжнародний тиск дали результат. Проект конституції був нарешті схвалений 2 квітня 2010 року, поклавши край «імперському президентству», що характеризував кенійську політику з часу заснування держави. З'явилися нові й чіткі гарантії прав жінок, меншин, спроби підтримки маргіналізованих спільнот. Документ зменшував повноваження президента й передавав частину обов'язків регіонам і місцевостям. Люди сподівалися, що принаймні в політичних справах племінні зв'язки відійдуть на другий план. За нову конституцію проголосувало 67 % кенійців; насильства не було, на виборах зафіксували лише кілька випадків маніпуляцій.

Кенійська демократія ледь не загинула в результаті виборчого протиборства 2007 року, і політичні лідери, зокрема Одинґа й Кибакі, виконали обіцянку працювати на користь єдності у країні. Під час підготовки до наступних виборів спостерігачі вагалися, чи встоїть відносний мир. Кеніатта та Вільям Руто, що були по різні боки 2007 року і нібито вдавалися до насильства, оголосили про об'єднання проти Одинґи, який планував балотуватися на президента. У країні де-не-де траплялися заворушення, але це не було схоже на 2007 рік. Процес виборів був краще організованим та впорядкованим. Кенійці уперше стежили за дебатами кандидатів. Національні ЗМІ підтримали месидж, що насильство під час останніх виборів не має повторитися. Висловлювалося занепокоєння можливою нестабільністю, обстоювалася демократія в активних закликах до мирного перебігу виборів.

Новий процес затьмарювався відповідальністю за насильство на попередніх виборах. Кофі Аннан загрожував звернутися до Міжнародного кримінального суду, якщо парламент не створить власний трибунал. Коли цього не сталося, він разом із іншими підтримав рішення МКС розпочати розслідування. І хоча через брак свідчень справи закривалися, шість політиків-високопосадовців — троє з боку Кибакі й троє з боку Одинґи — були названі в розслідуванні, зокрема Кеніатта. Уряд погодився співпрацювати. Групи правозахисників хотіли більшого, тому зверталися до Вищого суду Кенії з вимогою позбавити прав політиків, які перебували під слідством МКС. Суд відмовився, кажучи, що не має таких повноважень. Кеніатті дозволили брати участь у виборах.

Цього разу, попри технічні вади й затримки, кенійці провели відносно мирні та організовані вибори. Результати знову виявилися щільними, але через два дні Кеніатту оголосили переможцем. Одинґа відмовився визнати поразку й звернувся до Верховного суду з вимогою скасувати результати й оголосити нові вибори. Кенія опинилася на межі, коли суд ухвалив частково перерахувати голоси, припустивши, що могли статися окремі порушення. І ось нарешті 29 березня, через три тижні після голосування, суд оголосив результати перерахування голосів, визнаючи, що в попередньому підрахунку сталися помилки. Проте ще через день суд одноголосно постановив, що помилки не вплинули на результат, і тому попередня ухвала про переможця чинна. «Суд сказав своє слово», — погодився Одинґа[93]. Він побажав Кеніатті всього найкращого, але на інавгурацію не пішов. Кеніатта сказав: «Наша нація успішно пройшла надзвичайно складні загальні вибори в нашій історії. Ми почали три роки тому з підтримки нової конституції й завершили одинадцять днів тому історичним рішенням Верховного суду»[94].

Це був гарний підсумок кенійського поступу на шляху до стабільнішої демократії. Усі бачили разючий контраст між реакцією на підтасовані вибори 2007—2008 років і на щільні результати 2012—2013 років. Цього разу кандидати на посаду вірили в інститути своєї країни, котрі поважалися як легітимні посередники в політично-соціальному конфлікті. Ба більше, лідери прийняли результати й заохотили до цього своїх прибічників. Може, досвід подій 2007 року навчив, що кенійці на менше не сподіваються.

З цього не випливає, що кенійська демократія цілком консолідована. Племінна основа деяких регіонів і політичних партій країни залишається викликом для стабільності. Корупція досі поширена й підриває віру людей у свій уряд. Більше того, політичні інститути досі не працюють як слід. Проблеми також ускладнилися з децентралізацією влади відповідно до конституційних змін 2010 року. Місцеві урядники й регіональні лідери використовували нові правила, щоб не зважати на центральний уряд у справах від освіти до економіки. Федералізм — двосічний меч, що посилює певні племінні напруженості, які загрожують єдності у державі.

Проте сподіваймося на те, що сили, які радять людям голосувати з огляду на племінні зв'язки, довго не протримаються. Керівники країни звертаються до народу як до кенійців. А от у часи протистоянь невідпорною була спокуса звертатися по підтримку до племен. Наступний крок у кенійському переході — зламати цю схему. А тим часом на кожних виборах зберігається потенціал для насильства й етнічних протистоянь.

За шістдесят років із часу незалежності Кенія здолала довгий шлях, і, можливо, досвід мирних виборів і конституції 2010 року вплине на поведінку наступного разу... а потім ще наступного і т. д. Щоразу країна наближатиметься до стабільної демократії. І колись люди переконаються, що їхня віра в демократію виправдана, які б виклики на них не чекали.