Демократія

Чорнобильська трагедія розігралася в ста милях на північ від Києва, біля українського міста Прип'ять. На ризик опромінення наразилося близько десяти мільйонів осіб, а довкіллю й економіці було завдано збитків на 235 млрд доларів. Українці стали жертвами погано спроектованого радянського реактора, який не втримав радіоактивні матеріали та викинув у повітря токсичні й смертельні випари.

Жахливі події 1986 року — це ніби метафора долі українців: здебільшого в їхній історії ухвали, що приймалися в Москві, а не в Києві, мали епічні пропорції — з інколи катастрофічними результатами. Тому українці прагнули самостійно вирішувати власну долю.

З етнічного погляду росіяни й українці — один народ (вони слов'яни), і мова в них схожа, але не ідентична. Росіяни схильні перебільшувати зв'язки між культурами та ігнорувати особливості української ідентичності. Українці обурюються з цього приводу й перебільшують свою окремішність. Не дивно, що проблеми ідентичності призводили до непевності й конфлікту в питанні про склад України. Росіяни й українці по-різному відповідають на це питання.

Коли 2008 року в Бухаресті на саміті НАТО Владімір Путін оголосив, буцім «Україна — штучна країна», то мав на оці те, що чимало росіян уважає історичним фактом. Владімір Жириновський, ультранаціоналістичний лідер російської облудно названої Ліберально-демократичної партії, висловився з цього приводу 2014 року відвертіше: «Чому б нам не забрати Східну Україну, а захід не віддати Польщі? І все буде так, як було завше».

Звичайно, українці не погодилися б. Країна має багату історію, котра завжди розвивалася в притінку Росії.

Слов'янська культура почалася в Києві у IX сторіччі[63], коли два священики, Кирило та Методій, осіли на цій території і запровадили православну церкву й цілком нову мову. Кирилична абетка росіян та українців (із деякими незначними відмінностями) своєю назвою походить від св. Кирила. У XIV ст. Україна була центром слов'янської цивілізації, свідченням чого стали виняткові церкви з цибулястими банями в усій Східній Європі. Але вже в XVI ст. через несприятливі географічні особливості — відсутність природних перепон, але дуже бажаний вихід до Чорного моря — вона стає вразливою для зазіхань потужніших держав. Оттоманська імперія, Австро-Угорська імперія, Російська імперія, Польща, Радянський Союз, Німеччина в різні часи включали частини або всю Україну до свого складу.

Короткі періоди незалежності траплялися в України тоді, коли розвалювались імперії або зазнавали поразки наддержави. 1918 року загибель Російської імперії дозволила створити нову Українську державу. Вона проіснувала три роки, доки російська Червона армія не захопила дві третини країни. Західна частина відійшла до Польщі. Сталінська брутальна кампанія русифікації швидко донищила рештки української ідентичності. Російську мову треба було вивчати в усіх школах, і її зробили офіційною мовою українського уряду.

Тоді, в 1939 році, використовуючи тимчасовий союз із Гітлером, військо Сталіна окупувало більшу частину території Західної України. Звичайно, Пакт Ріббентропа — Молотова був ефемерним — він був порушений через вторгнення нацистів у СРСР у червні 1941 року. Мірою просування Вермахту на схід нацистська політика окупації та заглади знищувала Україну; це призвело до загибелі 5 мільйонів українців (приблизно восьма частина населення) і більшості з 1,5 мільйона євреїв.

Але знищення радянської влади спонукало декого в Україні до фатального вибору. Гітлер заохочував створення незалежної Української республіки, сатрапії, що заплямувала історію українського опору нацистам. Маючи двох історичних ворогів — Росію та Німеччину, одні билися з першими, а інші — з другими. На Сході переважно воювали з Росією. Це дало Сталіну привід висунути перебільшене звинувачення західних українців у колаборантстві з Третім Рейхом. Він використав цю обставину, щоб виправдати брутальне знищення всіх залишків опору Москві. Брехливий наратив про колабораціонізм Західної України існує й досі, живлячи ненависть із обох боків. Наприкінці війни Україна повернулася до свого передвоєнного стану республіки Радянського Союзу. На цьому політика відійшла на другий план, коли Москва запропонувала низку ініціатив.

Одна з таких можливостей пов'язана з періодом після смерті Йосипа Сталіна в 1953 році. Сьогодні реформи Микити Хрущова здаються вельми скромними у порівнянні з тим, що почав робити Горбачов через тридцять років. Однак у той час вони були драматичними. Як і Горбачов, він хотів створити міцніші, більш легітимні підвалини для СРСР, засудивши сталінську брутальність у закритій промові на з'їзді партії в 1956 році. Витік інформації (можливо, через ворогів Хрущова) викликав негайну сенсацію. Це започаткувало короткий період реформ і відвертості в Радянському Союзі та Східній Європі.

Проте угорська революція пізніше того ж року поклала край толерантності Кремля до розколів у блоці. Коли Хрущова усунули, з ним щезли й усі ознаки відлиги. В Україні борців за права людини позивали до суду, дисидентів заарештовували, нових жорстких заходів почали вживати проти кримських татар. Останні — норовливе, здебільшого мусульманське населення — за Сталіна були піддані великомасштабній депортації і здавна прагнули повернутися на Батьківщину. У новій конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки прямо про це йшлося. Брежнєвський період був політично стерильний у всьому блоці, а республіки були затиснуті в дуже тісні рамця.

Прихід Михайла Горбачова послабив московські утиски в регіоні. За іронією долі, горбачовська гласність могла стати, принаймні частково, результатом жахливої аварії на ЧАЕС. Попри небезпеку для довколишнього населення минуло майже три доби, перш ніж радянські ЗМІ визнали аварію, та й тоді мовилося лише про «нещасний випадок» і про те, що влада вжила заходів, аби «ліквідувати наслідки». Тим часом на іншому боці Залізної завіси почали з'ясовуватися масштаби катастрофи, коли Швеція почала реєструвати небезпечні рівні радіоактивності. Лише через вісімнадцять днів після аварії виступив Горбачов і сповістив про певні деталі. Пізніше він сказав президенту Джорджу Г. В. Бушу, що цей досвід став для нього уроком. «Людям треба говорити правду, — говорив він. — Гірше, коли ви її приховуєте, а вони однаково про все дізнаються».

Шанс України на демократизацію

Реформи Горбачова дали Києву перший шанс будувати нові демократичні інститути. Як і в Москві, у ландшафті з'явилися громадські групи, що протестували проти абсолютно всього: від наявності чи відсутності заходів із боротьби з наслідками аварії на реакторі до проблем мови й політичних свобод. Станом на 1988 рік розвинувся націоналістичний рух. Це Народний Рух України за перебудову (РУХ); на його чолі були найвідоміші в країні письменники та інтелектуали. Горбачов дав подальший поштовх цій діяльності, усунувши від керівництва Комуністичною партією України одного зі своїх опонентів Володимира Щербицького у вересні 1989 року. На хвилі цього РУХ провів свій перший національний з'їзд і почав готуватися до виборів до Верховної Ради України.

В Україні вирувало політичне життя. Здебільшого воно зосередилося в парламенті з його новим главою Леонідом Кравчуком. Він був комуністом, але не затятим і міг приборкати націоналістичні настрої в країні. Під його головуванням радянський парламент України скасував 6 статтю конституції, у якій ішлося про керівну роль комуністичної партії в політичному житті республіки. У парламенті комуністи поділилися на реформаторів та консерваторів, і перші робили спільну справу з безперою демократичною опозицією[64].

Але внутрішня політика в Україні перепліталася з проблемою незалежності. Це ускладнювало стосунки між реформаторами Горбачова й сепаратистами Бориса Єльцина в Москві та прибічниками змін у Києві. 1990 року новообраний парламент проголосив Україну суверенною, але ще не незалежною державою. Ця відмінність була подібною до руху за нуліфікацію, подаючи знак, що закони України вищі за закони СРСР. Джон К. Келгун упізнав би свою позицію.

Це була хитка рівновага. Горбачов був благодійником України, але Єльцин протискав розвал Радянського Союзу. І тому, коли Горбачов, розпачливо рятуючи СРСР, запропонував реформувати стосунки між республіками й центром улітку 1991 року, український парламент його не підтримав.

Саме тому пізніше того ж літа почали діяти консерватори, аби змінити курс подій у Москві. Вони вчинили заколот проти Горбачова, ув'язнивши його в Криму та проголосивши себе новим керівництвом Радянського Союзу. Ці події тільки пришвидшили тяжіння до незалежності України й інших республік. Змова зазнала невдачі, і Горбачов повернувся до Кремля пізно 21 серпня 1991 року.

Проте за час його відсутності ландшафт істотно змінився. Намагаючись знайти формулу порятунку СРСР, Горбачов зробив низку розпачливих кроків. Він пішов із посади Генерального секретаря КПРС, усунув пліт комісарів зі служб безпеки й узявся за розпуск ЦК. Він прагнув пришвидшити політичні реформи, усе ще намагаючись зробити Радянський Союз «нормальною країною». Проте було надто пізно. Через чотири місяці Білорусь, Росія та Україна створили Співдружність Незалежних Держав, і СРСР припинив своє існування. Нарешті Україна стала незалежною.

Незалежна, але досі розділена

Країна досі лишалася сутністю, що складалася з трьох частин: Західна Україна (українськомовна), Східна Україна (переважно російськомовна) і Крим. 92 % жителів на заході країни та 80 % на сході проголосували за незалежність. У Криму 54 % проголосували за вихід із Радянського Союзу.

До анексії Криму Владіміром Путіним у 2014 році багато хто не пам'ятав його незвичайну історію. Крим — чудова зона вздовж Чорного моря, яку Катерина Велика загарбала 1784 року. Це дозволило Російській імперії, яка не мала виходу до моря, отримати доступ до порту в теплих водах. Майже 300 років Крим був важливим військовим здобутком і місцем розваг заможних росіян, які приїздили відпочивати на морський берег із винятковим середземноморським кліматом.

1954 року в Микити Хрущова виникла химерна й (з погляду часу) дурна ідея: чому б не віддати Крим Україні з нагоди 300-річчя дружби між народами[65]? Звичайно, особливого значення це не мало, бо Україна була складником Радянського Союзу, яким керувала Москва, і служила його інтересам. Тобто до 25 грудня 1991 року. Внаслідок розвалу Радянського Союзу утворилися 15 нових незалежних держав, серед яких і Україна. Один мій російський друг порівняв втрату України із ампутацією руки, а втрату Криму — із втратою частини серця.

А проте в перші роки відокремлення відбувалося досить гладенько. Українці після кількох заохочень із боку США та Європи відійшли вбік, аби Росія змогла стати «спадкоємницею» СРСР. Мовою дипломатії це означало, що Москва зберігає свій статус одного з п'яти постійних членів Радбезу ООН. Тоді ж Київ проголосив, що ліквідує ядерну зброю на своїй території, і погодився передати її Росії. В СРСР приблизно одна п'ята арсеналу розміщувалася на території України, і тому малою ця поступка не була. Спочатку Київ заявляв, що Чорноморський флот (що існував із часів Катерини Великої) був «інтегральною частиною збройних сил України». Через це Дума в Москві проголосила, що Севастополь у Криму — російське місто. І українці позадкували, віддавши Москві 90 % тамтешньої бази. Нові безпекові взаємини були закріплені у двох угодах. 1994 року Росія за без'ядерний статус пообіцяла Україні шанувати її територіальну цілісність. Ширший десятирічний договір було підписано 1997 року, разом із домовленостями щодо Севастополя. І знову Москва оголосила кордони України непорушними. Здавалося, що між двома країнами, що демократизувалися, налагодилися відносно приятельські стосунки.

«Голосуйте за нас, і більше вам голосувати не доведеться»

Але Україна почала перечіплюватися відразу ж по тому, як вирішила вирізьблювати свою ідентичність, відмінну від російської. Згадайте коментар про те, що втрата України подібна до ампутації. Власне, весь Радянський Союз поділився на частини. Кордони розмежували інфраструктуру однієї країни незалежно від того, чи була в цьому рація. Газогони, електромережа, промзони, навіть військові бази підлягали поділу. В одному випадку стався інцидент: радянські космонавти продовжили перебування на орбіті, доки Росія й Казахстан домовлялися про право посадки. Злітали вони з Радянського Союзу, а тепер посадкова смуга належала Казахстану.

Україні найбільше далися взнаки раптове відокремлення й розлучення з Росією. Звичайно, незалежність приємна. Але ж обидві країни були тісно пов'язані. Поширеними були змішані шлюби росіян та українців. Росіяни мали дачі в Україні, а українці — в Росії.

З цих двох Україна була відверто біднішою й менш розвиненою. Особливо це слушно щодо людського капіталу. За радянських часів висхідна мобільність означала виїзд із Києва. В Росії розташовувалися великі університети та найкращі наукові інститути. Найталановитіші актори виступали в Большому театрі в Москві й Кіровському в Ленінграді. Перспективні політики й найкращі технократи прямували до радянської столиці. Навіть найяскравіші дисидентські рухи й правозахисники були в Росії, а не в Україні.

Перший президент України Леонід Кравчук був розумним комуністом, який уміло вів країну до незалежності. А от урядовцем він виявився не таким ефективним. Не дивно, що в Україні відразу почався економічний хаос, бо, розлучена з Росією, вона мала набагато гіршу економічну базу. В Росії винною була швидка приватизація. Україна зробила те саме: приватизувала величезну промислову базу, але ж вона не була рівнею Москві ні за досвідом, ні за хистом. Клас олігархів, одначе, знайшов багато чого до купівлі, та, як і в Росії, ці заможні бенефіціари отаборилися і в Києві, і по всій країні.

Після здобуття незалежності перші кроки України були доволі хибними. Перший прем'єр Леонід Кучма був призначений у жовтні 1992 року й через рік подав у відставку. Він пішов в опозицію й звинуватив президента в блокуванні його реформ, обіцяючи балотуватися проти нього на наступних виборах. Він дотримав слова й рішуче переміг Кравчука, здобувши 52 % голосів.

Я побувала в Києві в 1994 році, за кілька місяців до тих виборів. До мене приєднався мій колега зі Стенфорду Чіп Блекер. Ми до-перва прилетіли з Москви, де нові ресторани, готелі й торговельні пасажі затуковували економічні негаразди, з якими стикалися пересічні росіяни. Такого потьомкінського села в Києві не було. Будівлі були так само обшарпані, а готелі так само похмурі, як і за радянських часів. Ми собі гуляли, аж ось мені в око впав передвиборчий постер. Той, хто володіє російською, відносно просто прочитає український текст. Я звернулася до Чіпа. «Там і справді написано те, що я думаю?» — спитала його. «Атож. „Голосуйте за нас, і більше вам голосувати не доведеться“». Ми посміялися, вважаючи, що ця партія, либонь, хотіла сказати, що вона буде розумно правити. Постер якось розбігався з сутністю виборчої демократії. Як і перші керівники України.

Перша пострадянська конституція України спиралася на обіцяну інституційну рівновагу. Її прийняли 1996 року, через два роки після того, як Кучма став президентом; документ запроваджував змішану систему, в якій президент був главою держави, а прем'єр — главою уряду. Парламент одержав значні повноваження де-юре контролювати владу президента.

А що комуністи мали найбільшу фракцію, хоча й не більшість, вони постійно вдавалися до блокування. Ліберальні сили боролися між собою, загрожуючи одна одній більше, ніж комуністи. Кучма був розчарований ними й погрожував провести загальний конституційний референдум. Погроза спрацювала, і ліберали миттєво об'єдналися, щоб усунути прокомуністичного спікера. Новий глава Верховної Ради пообіцяв співпрацювати з президентом, котрого всі ці події зміцнили.

Президент Кучма не марнував часу, а спонсорував і переміг на більш обмеженому референдумі. У нього тепер за певних обставин було право розпустити законодавчий орган. Хоча в конституції нічого й не міняли, щоб відбити ці зміни (знадобилося б дві третини голосів), Кучма правив так, ніби зміни сталися. В Україні президентство стало найпотужнішим пострадянським інститутом.

Інші способи рівноваги, як-от стосунки між президентом та прем'єром, не працювали. Останньому завжди випадала невдячна робота налагодження економіки, а коли реформи провалювалися, президенти один за одним мали кого звинувачувати. А невдач було задосить. Тож початкова історія України складалася зі смиканини між двома гілками влади і вервечки прем'єрів, що не засиджувалися на місці.

1998 року Кучма звернувся до Віктора Ющенка, який був главою Національного банку України. Президентові був украй потрібен компетентний прем'єр-міністр. Ющенко мав відповідні дані. Його найкраще знали за успішне впровадження гривні в Україні та вдале модерування впливу на Україну російської фінансової кризи 1998 року. Він добре впорався з роботою, забезпечивши темпи зростання в 5 % після дев'ятьох років падіння економіки й діставши схвалення МВФ та Світового банку.

Попри бездоганний звіт, лише через рік уряд Ющенка пішов у відставку, після того як Верховна Рада проголосувала за недовіру йому. Схоже, що прем'єр дошкулив потужним бізнесовим інтересам своєю агресивною антикорупційною кампанією. Ющенко також наразився на конфлікт із президентом, який заздрив своєму успішному й популярному колезі. Звільнений прем'єр вирішив створити коаліцію під назвою «Наша Україна». Наступного року на парламентських виборах нова партія виборола 112 місць. Добре повелося й заможній олігархині й союзниці Ющенка Юлії Тимошенко. В них обох не було більшості, але їхній блок виявився впливовим та енергійним.

Тепер Кучма мав реальну опозицію, на котру зреагував у недемократичний спосіб. Він радше повернувся до старих авторитарних способів. Зростало переслідування журналістів. Уряд видав таємне розпорядження, змушуючи ЗМІ друкувати історії, спонсоровані урядом (темники). Кучма призначив корумпованого, консервативного колишнього апаратника-комуніста виконавцем власних наказів. Він усунув ще одного прем'єра і перевів до Києва свого союзника Віктора Януковича, губернатора східної Донецької області.

Станом на 2003 рік Кучма втрачав владу в країні. Він відверто недооцінював, наскільки свобода об'єднань і ще відносно незалежна преса ускладнять його спроби придушити інакодумство. Десятки тисяч вийшли на демонстрації, вимагаючи його відставки та змін конституції для обмеження повноважень президента. Медіа-агенції взялися розповідати про корупцію в кліці Кучми. Про темники говорили відкрито й відверто проти них протестували. Кілька сміливих журналістів почали публікувати матеріали про роль президента у зникненні опозиціонерів.

До збурення опозиції призвели вибори в містечку у віддаленому регіоні[66]. Ернест Нусер, кандидат Кучми, переміг кандидата від «Нашої України» Віктора Балогу з багатьма електоральними порушеннями. Спостерігачі повідомляли про випадки насильства та маніпуляції з бюлетенями. Реакція на ці вибори була потужною, бо багато хто побоювався, що вони провішують такі самі порушення на майбутніх президентських виборах. За місяць Нусеру довелося подати у відставку з посади мера.

Тепер Кучма перебував під сильним тиском. Він обіцяв провести конституційну реформу і не висуватися на наступних виборах. Президентську кирею приміряв Янукович і через кілька місяців став кандидатом від «Партії регіонів». Йому протистояв кандидат від «Нашої України» Віктор Ющенко. Ці президентські вибори відбувалися в голлівудському стилі: інтрига, драма, отруєння.

«Познайомтеся з Віктором Януковичем»

Владімір Путін цілком справедливо пишався своїм новим кабінетом на президентській дачі, розташованій за 20 кілометрів від Москви. Того травневого дня 2004 року він запросив мене поговорити перед формальною зустріччю з іншими. Ми стояли перед заскленими двостулковими дверима й дивилися на величезний сад, залитий сонцем. «Трохи нагадує мені Трояндовий сад[67]. Але цей більший», — подумала я.

Раптом бічні двері відчинилися, й мої роздуми перервалися. Увійшов високий сивуватий чоловік і міцно потис мені руку. «Познайомтеся з Віктором Януковичем, — сказав мені російський президент. — Він балотується на президента в Україні». Це був один із тих дивних моментів, які трапляються в Путіна. Він ніколи в тонкощі не вдавався і цілком міг сказати: «Знайомтеся — Віктор Янукович. Моя людина в Києві».

Янукович, безумовно, цінував підтримку Москви. Але справжні переваги дав йому Кучма, який через державний апарат схилив шальки терезів на його користь. Міжнародні спостерігачі повідомляли про погрози студентам, робітникам, державним службовцям, які наважувалися підтримати Ющенка. Дедалі більше залякувані ЗМІ мали підтримати відібраного в ручному режимі наступника президента. Європейські, американські й канадські офіційні особи висловлювали занепокоєння щодо ходу виборчої кампанії, але дарма. Поле для гри було, далебі, нерівне.

І тоді події набули мелодраматизму. Вранці Віктор Ющенко прокинувся страшенно хворим після вечері з главою Служби безпеки України. Лікарі відразу не змогли визначити, що не так, але він уважав, що його отруїли. Один із представників Кучми запропонував, щоб Ющенко використав куштувальника, «як робилося в середньовіччі». Це не просто тонкий натяк: виклик президентові міг коштувати йому життя. Група західних лікарів згодом визначить, що Ющенка й справді отруїли діоксином.

Попри погіршення стану він продовжив кампанію. Визначилися бойові шикування: проросійський та проєвропейський табори. Під час кампанії Янукович пообіцяв провести референдум, що не тільки дозволить українцям мати подвійне громадянство з Росією, але також зробить російську другою державною мовою в країні. Ця тема була популярною в деяких округах на сході, але жахала прозахідних лібералів у Києві.

Далі в кампанії посилилося втручання в процес сил Кучми, і коли нарешті почалося голосування 31 жовтня 2004 року, ніхто не здивувався, що, за заниженою оцінкою міжнародного монітора, голосування «не відповідало... стандартам демократичних виборів»[68]. Щойно голоси за Ющенка почали зростати, Центрвиборчком припинив рахувати бюлетені, даючи поживу теоріям, що він за будь-яку ціну блокуватиме перемогу. У кожному разі жоден кандидат не набрав 50 % голосів, аби уникнути другого туру.

Менше ніж за місяць українці голосували в другому турі при рекордній явці. На підрахунок голосів мало піти три дні. Тим часом у великих містах на підтримку Ющенка зібралися великі натовпи. Кілька міськрад, зокрема київська, визнали його президентом. А от російський президент привітав свою людину — Януковича — на підставі попереднього, а не остаточного підрахунку комісії. 24 листопада завершився підрахунок голосів, і Януковича було оголошено переможцем: 49,46 % до 46,61 %.

Міжнародні спостерігачі не повірили результатам. США, Європа й Канада не повірили результатам. Ба більше, прибічники Віктора Ющенка не повірили результатам. Протестувальники заблокували державні установи, гучно бадьорилися, коли їхній кандидат символічно присягав у приміщенні парламенту. Величезні юрби — за деякими оцінками, до 200 000 осіб — щодня заполонювали майдан. У відповідь на протести людей на вулицях Верховна Рада ухвалила незобов'язуючу резолюцію про визнання виборів недійсними.

Одначе прихильники кандидатів розділили країну. Зовсім інша картина була на сході, де кілька областей погрожували відокремитися, якщо результати виборів не будуть затверджені. У цій третині країни розпочалися контрдемонстрації. В Україні почалася криза.

За цих хаотичних обставин зачиналася зоряна година для українських інституцій. Втрутився Верховний Суд України й погодився розглянути справу Ющенка, відклавши затвердження результатів виборів до слухання справи 29 листопада. Свідчення, подані безпосередньо до суду, звинувачували Януковича у фальсифікації виборів. Кучма перейшов до оборони та оголосив нові вибори. Через чотири дні Верховний Суд оголосив недійсними вибори 21 листопада. Повторне голосування виграв Ющенко: 51,99 % проти 44,19 %. Янукович пішов із посад прем'єр-міністра та лідера своєї партії. 23 січня Віктор Ющенко став президентом України. На інавгурацію прибули світила з усього Заходу, зокрема держсекретар Колін Павелл. Москву представляв посол Росії.

Президент Буш і я нарешті одержали змогу зустрітися з новим демократичним лідером України на саміті НАТО в лютому 2005 року. Ми прийшли трохи зарано, бо така була в президента звичка. Всі чекали на зустріч із відважним і навіть ніби легендарним Ющенком. Але тепер нашій делегації ще треба було пристосуватися до того, що ми мали побачити. «Не дивуйтеся, — попередив Джон Гербст, наш посол в Україні. — У нього нечуваний вигляд». Джон був людиною емоційною, але ніщо не могло приготувати нас до того, що ми мали побачити.

Ющенко був високим, і легко було уявити, що колись він був напрочуд гарним. Тепер через отруєння його рябе лице було безладно вкрите пурпуровими й зеленими плямками, а вуха значно побільшали. Його супроводжувала чарівна, елегантна дружина, яка спиралася йому на руку. Звичайно, про його зовнішність ніхто нічого не сказав, хоча президент поцікавився, як він почувається. «Дякую, я одужую», — відповів Ющенко.

Президент Буш, одначе, продовжив розмову, дивлячись йому просто в очі, але не торопіючи. Вони обговорили передвиборчу обіцянку Ющенка вивести українські війська з Іраку. Президент запевнив його, що все зрозумів. Перейшли до стану економіки. Ющенко пообіцяв боротися з корупцією й убезпечити приватні інвестиції. Співрозмовники трималися своїх позицій. Проте важко було зосередитися на тому, що казав українець. Загалом ситуація складалася сумно. Мабуть, жахливо було щоранку дивитися в дзеркало й бачити, чого коштувала йому відданість своїй країні.

Однак особисту жертву варто розташувати в перспективі: українська демократія встояла, і цей чоловік був вільно обраним президентом неопереної незалежної країни. Саме там і тоді Ющенко сказав президенту Бушу, що хоче приєднатися до НАТО. «Це буде гарантія нашої демократії», — сказав він. Президент США вагався... він не хотів обіцяти щось, чого не міг дати. Але він ніколи не забував про той момент, коли президент України — спотворений невдалим замахом на життя — звернувся до Америки по захист.

Помаранчева революція на спаді

Лейтмотиви української політики — корупція, особиста ворожнеча між ключовими акторами, переходи в об'єднаннях, втручання Москви у справи країни — проявилися невдовзі після здобуття незалежності й відтоді ускладнювали поступ держави. Це призводило до постійних політичних протистоянь в Україні, і населенню залишалося тільки виходити на вулиці. І з кожним разом інститути втрачали довіру й ставали менш легітимними.

Заграва від Помаранчевої революції, як почали називати події кінця 2004 року, тривала менше року. Ющенко призначив Юлію Тимошенко на посаду прем'єр-міністра. Обоє, очевидно, уклали угоду перед виборами, в якій вона обіцяла свою підтримку за посаду, яку він їй дасть після свого обрання. В лютому 2005 року Верховна Рада з ентузіазмом схвалила це призначення. У вересні 2005 року її вже не було. Впродовж цих місяців українці в розпачі спостерігали, як особиста неприязнь цих ветеранів Помаранчевої революції шкодила процесу урядування.

Тимошенко була сущим виявом сили природи: гарна, заможна, популярна й затята суперниця. Вона одягала модне вбрання, укладені вінцем на голові русяві коси робили її подібною до збірного образу принцеси Леї та бренду гарячого шоколаду «Швейцарська Міс».

Під час першої зустрічі вона вважала за потрібне нагадати мені, що ми обидві жінки в жорсткому світі. Але мені різало вухо її постійне згадування про себе у третій особі: «Юлія справді зацікавлена. Юлія сповнена рішучості це зробити». Дивина та й годі. Але це свідчило про агресивну самовпевненість і непересічне его. Напевно, жінці в східноєвропейській політиці це потрібно, і я схильна була не звертати уваги на її особисті підтексти.

Знаючи обох протагоністів, неважко було побачити, чому вони зіштовхнулися. Обоє були рішучі, вперті... і заздрили одне одному. Але розбіжності між президентом та прем'єром не були цілком особистими. Реальні політичні протиріччя з'явилися майже відразу. Тимошенко вдалася до популістських кроків, які підривали економічні реформи Ющенка, банкіра за фахом. Вона намагалася запровадити регулювання цін, що руйнувало ринкові сили. Вона підвищила стипендії студентам, пенсії пенсіонерам, зарплатню робітникам, не зважаючи на наслідки цих рішень для бюджету. Президент побоювався, що вона не стільки переймалася урядуванням, скільки зазіхала на президентську посаду.

Ющенко не вдавався у відмінності між ним та прем'єром, а просто став одним із її найбільш промовистих і публічних критиків. Вони достоту не могли разом працювати, і їхня взаємна ненависть зростала й перетворилася на людське осудовисько в Україні та за її межами.

Такий розвал помаранчевої коаліції дозволив Віктору Януковичу знову з'явитися на парламентських виборах 2006 року. Хоча Тимошенко і Ющенко набрали більше голосів, уряд сформувати вони не змогли. Менша Соціалістична партія, що була членом їхньої коаліції, перекинулася на інший бік і разом із Януковичем та «Партією регіонів» перебрала владу. Нова коаліція зажадала посади прем'єра. У Ющенка не лишилося вибору: він погодився і віддав цю роль давньому супернику. Не дивно, що з цих двох утворився ще більш займистий дует.

У наступні місяці уряд утратив добрих і розсудливих людей, яких цькував то один, то інший лідер і яким обридли щоденні інтриги. Серед них був і реномований міністр закордонних справ Борис Тарасюк. Мені подобався цей колишній радянський дипломат, недооцінений та інтелігентний чоловік, який добре прислужився інтересам України на міжнародній арені. Коли він подав у відставку, я потелефонувала йому й подякувала за те, що він зробив. Він не добирав слова. «Просто немає змоги працювати... щось робити... щось довершувати», — сказав він. Це був прекрасний опис української політики. І року не минуло з часу формування нового уряду, як Ющенко розпустив парламент та знову призначив вибори.

В українській політиці почали бавитися в музичні стільці. Щоразу як зупинялася музика, або Ющенко, або Тимошенко, або Янукович не знаходили свого стільця. 2007 року партія «Батьківщина» Тимошенко одержала 30,7 % голосів, «Партія регіонів» Януковича — 34,5 %, а популярна колись «Наша Україна» Ющенка — лише 14,1 %. В останнього лишився один вибір — повернутися до коаліції з Юлією. Так він і вчинив. І знову вони билися поміж собою. Обоє втратили популярність серед людей, які стомилися від їхньої ворохобні під час загострення проблем у країні. Ющенко ще гостріше критикував Юлію. Але постраждав саме його авторитет. На президентських виборах 2010 року він виявився третім зайвим і не став навіть фактором у голосуванні. У двох турах Янукович переміг Тимошенко з відривом у три пункти. Вона відмовилася підкоритися й наполягала на тому, щоб лишитися прем'єром. Проте цього разу останній стілець належатиме новому президентові. З березня 2010 року Верховна Рада проголосувала за недовіру уряду й усунула Юлію.

Янукович відразу заходився нищити опозицію. Він привів прем'єр-міністра зі свого східного регіону. Щоб напевно убезпечити себе, він звернувся до Конституційного суду, що складався тепер із лояльних йому суддів, аби понизити повноваження посади. Реформи Помаранчевої революції, що розподіляли владу між урядом та президентом, він переглянув на користь останнього.

Тоді в грудні Тимошенко та екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка звинуватили в маніпулюванні державними коштами. Через кілька місяців екс-прем'єрку запроторили до в'язниці, звинувативши у завданні шкоди українським інтересам на переговорах із Росією з приводу ціни на природний газ. Її було оштрафовано на 190 млн доларів і позбавлено права участі в політичному житті на 10 років.

Вирок обурив світову громадськість. Тоді як ніхто не бажав ручатися за угоду, яку Тимошенко підписала з росіянами, самі звинувачення мали відтінок політичної помсти. Янукович несподівано заявив, що вирок не остаточний і що є можливість апеляції. Тимошенко ув'язнили ще на чотири роки, вилучивши з політичного процесу, але не позбавивши загальної уваги. Вона лишалася популярною фігурою, бо її прибічники і вдома, і за кордоном твердили про її невинуватість.

Ув'язнення Тимошенко змарнувало зусилля Януковича, скеровані на створення іміджу людини, яка могла вести бізнесові справи і з Європою, і з Росією. З одного боку, він відчайдушно хотів підписати угоду про асоціацію з ЄС. З іншого ж, він стояв на тому, що Україні не варто приєднуватися до НАТО. У цьому він дуже сильно відрізнявся від своїх попередників.

З часу першої зустрічі з президентом Бушем, коли Ющенко згадав про членство в НАТО, Україна тяжіла до тіснішої асоціації з Альянсом. Усі знали, що членство — справа далекого майбутнього. Україна просто не відповідала потрібним критеріям. А однак вона наблизилася до своєї мети на саміті НАТО в Бухаресті в липні 2008 року. Як ми вже бачили вище, питання про бажання Грузії та України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО — ефективний проміжний крок до членства в НАТО — вважалося спірним в Альянсі. І для адміністрації Буша це питання було важким: намагання збалансувати стосунки з Росією і нашу відданість демократії в колишніх радянських республіках.

Коли президент поцікавився моїми рекомендаціями під час обговорень, я відповіла, що не знаю, на яку думку пристати. Невідомо, як поставляться союзники, передусім Німеччина. Не було певності щодо підтримки Плану дій щодо членства в НАТО в самій Україні, насамперед на сході. Але українці й грузини заслуговували на шанс здобути членство в НАТО. Я сказала членам Ради національної безпеки, що ще кілька місяців тому я перебувала під сильним впливом особистості Ющенка.

У січні 2008 року українець попросив мене про зустріч під час роботи Давоської конференції у Швейцарії. Дістатися до місця зустрічі було важко: машина ледве рухалася через щільний рух на по-зрадницьки вузьких дорогах. Наша автівка застрягла. Я позирала на годинник. Нарешті сказала: «Ходімо пішки».

«Жартуєте», — сказав Марті Краус.

«Автівкою ми туди не доїдемо», — відповіла я.

Тож ми вийшли з машини й подалися нагору до президентського готелю — «Бельведеру». Добре, що я в дитинстві багато займалася ковзанярством, бо тоді було досить ковзко. Ми вкрай задихалися, але прийшли вчасно.

Ющенко часу не марнував. «Нам конче потрібний План дій щодо членства в НАТО», — сказав він. Я взялася пояснювати всі складнощі процесу й запропонувала, що, може, краще відкласти рішення, допоки Альянс виявить більше одностайності. Він перебив: «Інакше це буде кінцем нашої демократії. Невідомо, хто буде наступником президента Буша, а йому ми довіряємо». Я поглянула на його спотворене обличчя й побачила, як йому набігають сльози на очі. І я ледве втримувала плач.

Треба віддати належне президенту Бушу: він не намагався йти на компроміс, врівноважуючи інтереси Москви й Німеччини, з одного боку, й українців та грузинів, з іншого. Ми поїхали на саміт НАТО з наміром спробувати надати Києву та Тбілісі План дій щодо членства. Східноєвропейські члени НАТО запально виступали за План дій щодо членства в НАТО. Якоїсь миті польський міністр закордонних справ Радек Сікорський вдався до пересварки зі своїм німецьким колегою. Франк Вальтер Штайнмаєр сказав, що НАТО не повинен імпортувати заморожені конфлікти. Грузія мала спірні терени — Абхазію та Південну Осетію, які, власне, окупувала Росія. Сікорський відрубав: «У вас 45 років був заморожений конфлікт». Він мав на увазі повоєнний розподіл Німеччини. «НАТО врятував вас від Сталіна. Як ви можете тепер позбавляти інших захисту від Москви?» — «Ну, — подумала я, — це різкувато». Зрештою, ми не змогли об'єднати Альянс і дати План дій щодо членства в НАТО Україні та Грузії. Бухарестське комюніке було компромісом, ще й непоганим. У ньому однозначно стверджувалося, що одного дня Україна й Грузія стануть членами НАТО.

Верховна Рада в 2010 році перекрила цей шлях, коли президент Янукович протиснув рішення припинити українські сподівання приєднатися до військового альянсу європейських демократій.

Третя революція в Україні

Парламентські вибори в жовтні 2012 року знову налаштували Януковича проти Тимошенко. Юлія кинула виклик президенту із в'язничної камери. «Фронт змін», кілька дрібних груп і її партія «Батьківщина» об'єдналися проти «Партії регіонів». Не дивно, що коаліція Тимошенко була особливо сильною на Заході. Проте перемога Януковича була переконливою. Цього разу особливих порушень голосування не було. Хоча міжнародні спостерігачі відзначили, що електоральне поле було нерівним, бо президент контролював ЗМІ, а основні лідери опозиції сиділи у в'язниці. Тому глава місії спостерігачів ОБСЄ сказала, що «схоже, демократичний процес в Україні кардинально змінився».

Вибори зміцнили позиції Януковича, і він поновив переговори про підписання угоди з ЄС. У квітні 2013 року президент висловив упевненість, що решта питань — судова й виборча реформи — незабаром буде розв'язана. У відповідь на заклики звільнити політв'язнів він помилував Юрія Луценка, але не Тимошенко. Справа вже нібито лагодилася до підписання угоди України з ЄС про торгівлю та політичні питання.

Проте у своєму бажанні йти середнім курсом Янукович, очевидно, не відчитав як слід бажання Москви. У липні Росія раптом зупинила імпорт шоколаду від головного українського кондитера, бо продукція нібито не відповідала стандартам техніки безпеки. Потім у серпні, бавлячись із Києвом, Росія почала піддавати український імпорт ретельнішому митному контролю. Через тиждень обмеження тимчасово призупинили. Але помічник Путіна не добирав слів і сказав, що проблеми можуть стати постійними, якщо Україна підпише угоду з ЄС.

Насправді невідомо, чи Янукович справді не зрозумів Москву, чи сподівався поставити Кремль перед фактом, коли підпише угоду. Деякі українці вважають, що президент постійно вів подвійну гру, знаючи, що Росія тиснутиме на Київ, аби зупинити процес інтеграції. Яка б не була мотивація, Янукович справді стояв перед загрозою блокувальних санкцій з боку найбільшого торгового партнера.

21 листопада 2013 року Україна оголосила, що більше не перейматиметься угодою з ЄС. Натомість вона розвернеться на схід і налагоджуватиме партнерство з Росією та економічним блоком колишніх радянських держав — Євразійським економічним союзом (ЄАЕС). Кремль сказав, що він вітає «бажання нашого тісного партнера України оптимізуватися й розвивати торгово-економічне співробітництво».

Майже відразу шок, збентеженість та обурення вихлюпнулися на вулиці Києва. Впродовж доби десятки тисяч протестувальників подалися на центральні майдани Києва та інших міст країни. США і Європа висловили стурбованість. Українці звинувачували президента у схилянні перед росіянами й зраді.

На три наступних місяці Україна, некерована й на межі громадянської війни, знову поринула в хаос. Для розгону демонстрацій міліція використовувала сльозогінний газ і дубці. Люди хмарою посунули на вулиці. Сили безпеки не змогли стримати протестувальників, і вони захопили кілька будівель. Опозиційні політики швидко використали обурення населення. Колишній чемпіон з боксу у важкій вазі Віталій Кличко став ліберальним законодавцем і речником інакодумства: «Якщо цей уряд не бажає виконувати волю народу, то такого уряду не буде, і президента такого не буде. Буде новий уряд і новий президент».

Спочатку Янукович намагався залишатися над ворохобнею, даючи змогу прем'єру Миколі Азарову стати речником уряду. Президент лише застеріг, аби люди не порушували закону. Прем'єр-міністр звинуватив протестувальників у спробі здійснити переворот. 4 грудня президент подався з державним візитом до Китаю. Картина була жахливою. Доки люди бунтували на київських вулицях, Янукович відвідував музей старожитностей і фабрику.

Те, що президент злегковажив поглибленням хаосу, ще дужче роз'ятрило протестувальників. 8 грудня сотні тисяч людей заполонили майдан і розбили статую Леніна. Юрми вирували в місті, барикадували будівлі і створювали наметове містечко. Міліція не втручалася, відмовляючись повторити жорсткий погром тижневої давності. Незабаром антиурядовим демонстрантам узялися протистояти чималі юрби прибічників Януковича.

Президент більше не міг ігнорувати небезпеку, яка загрожувала йому та країні. Йому випадало зробити вибір, і не дивно, що він повернувся на схід, узявши 16 грудня позику в росіян у розмірі 15 млрд доларів. Путін спробував надати простір українському лідерові в скруті. Він оголосив, що обидва лідери не обговорювали членство України в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану.

Проте для опозиції позика стала ще одним доказом, що Янукович тепер танцює, як Москва скаже. Демонстрації тривали й розросталися. У відповідь «Партія регіонів» провела закони, що обмежували протести й запроваджували жорсткі покарання для учасників. 16 лютого 2014 року Верховна Рада проголосувала за закон, який забороняв людям встановлювати намети та аудіо-системи в публічних місцях і дозволяв призначати кримінальні покарання організаторам недозволених зібрань. Лідери опозиції взялися гучно протестувати, і Кличко сказав: «Те, що сталося в парламенті, є порушенням усіх правил і законів, це не має юридичної ваги».

Погрози майже не мали ваги. Напруження зростало, і в лютому кілька протестувальників полягли в сутичках із міліцією. Втрутилися міжнародні посередники, сподіваючись примусити обидві сторони заспокоїтися. Короткий час здавалося, ніби це вдалося. Деякі будівлі демонстранти віддали спостерігачам ОБСЄ за амністію для тих, хто «порушував громадський порядок» із 27 грудня по 2 лютого. Президент відкликав формування міліції для боротьби з безладом із лінії протистояння.

18 лютого крихкий спокій було раптово й запально порушено. За два дні боїв за вулиці біля парламенту й Майдану Незалежності між міліцією та протестувальниками було вбито близько 90 й поранено сотні людей. Іскрою, що викликала розруху, була чутка, ніби Верховна Рада не відновить конституцію 2004 року, натхненну Помаранчевою революцією.

Міжнародні лідери з тривогою дивилися на те, як Київ перетворюється на бойовище. Росія, Франція, Німеччина й Польща підтримали перемовини між Януковичем та лідерами опозиції. Вони досягли угоди, і президент пообіцяв повернутися до конституції 2004 року. Українські законодавці ухвалили амністувати всіх антиурядових протестувальників, закликали надати допомогу їхнім родичам і звільнити Юлію Тимошенко.

У кожній революції настає момент, коли люди припиняють боятися свого уряду. Коли в 2005 році президент Буш і я відвідали Бухарест, румуни розповідали про такий час. 1989 року, коли революції по всій Східній Європі валили комуністичні уряди, Ніколае Чаушеску вийшов на майдан, щоб розповісти людям про все, що він для них зробив. Раптом старша пані вигукнула: «Брехун!» І тоді десятеро, сотня, тисяча містян і потім увесь майдан підхопив: «Брехун!» Чаушеску, побачивши, як накочується на нього ця хвиля, втік. Проте військові його схопили, передали опозиції і разом із дружиною Єленою стратили.

Можливо, Янукович пам'ятав про «момент Чаушеску», коли вирішив тікати з Києва. Його ж партія «втечу боягуза» засудила. Заяви, що він не подаватиме у відставку й залишиться на посаді, виявилися неправдивими. Україна призначила тимчасового президента й прем'єра і почала готуватися до нових виборів. Янукович зрештою знайшовся у Москві, де Путін хотів захистити свою людину від його народу.

Світ зітхнув із полегшенням. Президент Обама і канцлер Меркель поговорили з російським президентом по телефону. Пролунали обіцянки працювати задля миру й стабільності в Україні... разом.

Виявляється, стабільну Україну Путін трактував по-іншому — без частини її території. Наприкінці лютого 2014 року російські війська загарбали Крим. Промосковські сепаратисти провели референдум, який нібито підтвердив бажання громадян інкорпоруватися в Росію. Російська Дума, звичайно, заявила, що вона не може позбавити кримчан такого привілею, і 23 березня 2014 року проголосувала за анексію території.

Через місяць проросійські сепаратисти почали просування на основну територію України й захопили частини східних Донецької та Луганської областей уздовж російського кордону. Москва заперечувала участь свого війська. Проте спостереження з європейських та американських сателітів свідчили про протилежне. Однак Путін виклав свої докази, чому він зважився б на удирання, хоча й заперечував його факт. Він пояснював, що етнічних росіян на сході України треба захистити від Києва. З часу незалежності вони зазнавали дискримінації, мовляв, їхні права обмежувалися. Такий аргумент вже використовувався: Адольф Гітлер заявляв про захист етнічних німців у 1938 році, коли анексував Австрію та Судети, територію, що належала Чехословаччині.

Проте міжнародна спільнота мало що могла вдіяти. Починаючи з критичних подій у перші дні 2014 року дві угоди, укладені в Мінську у вересні 2014 року та в лютому 2015 року, раз у раз порушувалися. Домовлялися про припинення вогню, порушували домовленість і домовлялися знову. Росіяни в Східній Україні не переймалися підтримкою незалежності, але й Києву терени лишалися непідконтрольними. Україна — розділена держава: Криму немає, Східна Україна окупована й нестабільна, Захід у непростих умовах намагається створити дієвий демократичний уряд.

Людині, яку українці обрали 2014 року, — підприємцю Петру Порошенку — не позаздриш. Він прагнув тісніше співробітничати з ЄС, встановивши зони вільної торгівлі, усунувши з часом тарифи та інші бар'єри. Українці отримали чималу допомогу від США, ЄС та інших країн. Деякі реформи проведено: зміна податкового кодексу, що підтримав МВФ, і ухвала бюджетів із дефіцитом у рамках міжнародних стандартів.

Порошенко намагався залучити до свого уряду пристойних та здібних людей. Україні випало мати велику й освічену діаспору. Українці поверталися з Канади, США та європейських країн після Майдану, аби допомогти. Характерним прикладом може бути Наталя Яресько — американська громадянка, яка працювала у мене в Держдепартаменті. Компетентна і чесна, вона змогла багато зробити як міністр фінансів.

Але, як сказав кілька років тому екс-міністр закордонних справ Тарасюк, у Києві важко щось робити. В лютому 2016 року українець литовського роду Айварас Абромавічус подав у відставку, кажучи, що владні особи тиском і залякуваннями занапащували реформи.

Найбільш показові зусилля були скеровані на подолання корупції. Щиро кажучи, Порошенко за три роки на посаді зробив більше, ніж за всі роки його попередники.

До його президентства боротьба з корупцією в Україні зводилася до галасування. Адміністрація Ющенка роками намагалася провести через парламент пакет антикорупційних законів, і вдалося це зробити в 2009 році. Але через рік обрали Януковича, і їх скасували.

Янукович і далі спостерігав за поглибленням корупції, зокрема за захопленням його друзяками стратегічних виробництв. Чимало перепало його родині також, коли син Олександр хутко став другою за заможністю людиною в Донецьку. Україна опустилася на 144 місце в міжнародному Індексі прозорості, що є шкалою для вимірювання й порівняння корупційних дій на планеті.

Після вигнання Януковича Порошенко швидко провів закони й створив нові інститути для боротьби з корупцією — Національне антикорупційне бюро, яке розглядає скарги громадян, і Національне агентство з питань запобігання корупції, що наглядає за діяльністю держслужбовців. Є новий закон про судочинство і статус суддів, яке надає суддям більшу незалежність. Відбулося кілька процесів над високопосадовцями, переважно періоду Януковича. Вжито заходів із покращення звітності та прозорості урядування через запровадження е-декларування задля збільшення публічності й відкритості фінансового стану посадовців. Обмежено хабарництво та шахрайство у митній службі.

Це вельми корисні й бажані кроки. Але є й тривожна тенденція в Україні — використовувати корупцію як епітет проти тих, із ким ви не згодні. Майже всіх помітних політиків звинувачують у причетності або участі в тіньових оборудках.

Це не покращило атмосферу для урядування. Країна має нагальні проблеми. Попри те що за часів незалежності були періоди поважного зростання економіки, нині вона скорочується — на 7 % у 2014 році та на 10 % у 2015-му. Хаос на сході країни викликав стагнацію у деяких найважливіших промислових регіонах, зокрема в Донецьку. Треба завершити пенсійну реформу, щоб зняти тиск на обов'язкові виплати людям похилого віку. Східна третина України залишається бідною, забрудненою, малоосвіченою, що створює родючий ґрунт для путінських звернень до тамтешнього російськомовного населення. Там непочатий край роботи.

За таких викликів Україна й далі потопає в політичних кризах у владі, що стримує поступ. Остання сталася взимку 2016 року, коли президент намагався зняти з посади прем'єра Арсенія Яценюка — знайома схема часів незалежності.

Непопулярний Яценюк чинив опір і погрожував потягти за собою весь уряд, якщо його знімуть. Він одержав вотум довіри, але не мав підтримки президента. Обидва зчеплювалися між собою, відсунувши на другий план урядування, поки вони влаштовували політичний театр, і Яценюк зазнав поразки.

«Ще одна революція не потрібна»

«Як можна співробітничати з корумпованими людьми?» 2016 року я була в Києві на круглому столі з молодими парламентарями. Сторону, що приймала, представляв Віктор Пінчук; він попередив мене, що ці парламентарі, яким переступило за двадцять, не вельми цікавляться мистецтвом компромісу. «Вони молоді й рішучі... патріотичні, але не дуже обізнані з тим, як розвивати політичний процес», — сказав він. Ці парламентарі представляли здебільшого ліберальні політичні партії, зокрема президентську, і належали до фракції Порошенка.

Запитання молодика пролунало після моєї поради працювати разом і розробляти закони незалежно від партійних настанов. «У цьому суть урядування», — відповіла я. Але видно було, що їм не до душі розмови про компроміс. Вони трактували свою позицію як виклик системі й статусу-кво... навіть парламенту, який вони представляли. Законодавчий орган — не місце для урядування, а місце домагання негайної перемоги. Тож нескладно зрозуміти, чому робилося так мало.

Ці молоді парламентарі були дуже цікавою групою. Вони бажали добра своїй країні й хотіли допомогти створювати демократію в Україні. Вони були пристрасними й щирими. «Аби ж то вони подолали свою впертість», — подумала я.

Пізніше того самого дня я виступала перед приблизно 200 студентами місцевих університетів. Я висловила своє обурення тим, що зробив Владімір Путін, розділивши країну. І сказала, що розумію: дуже важко урядувати в країні за таких «міжнародних обставин».

Але далі я зауважила, що не можна дозволяти, аби конфлікт із Росією уповільнив творення стабільної демократії. «Уявіть-но, що Західна Німеччина пішла б цим шляхом і чекала б на об'єднання, щоб будувати сильну й сповнену енергії державу. ФРН не змогла б тоді скористатися розвалом СРСР та інтегрувати Східну Німеччину на західних умовах», — переконувала я. Говорила обережно, щоб не образити аудиторію, але й далі не пом'якшувала власні вислови. «За двадцять п'ять років ви мали три революції: незалежність, Помаранчева революція, Майдан, — вела я. — Час припиняти революції й починати урядування». Студенти почали аплодувати і встали. «Українці втомилися від драм, — думала я. — Хіба цього не бачать лідери?»

Увечері Пінчук у своїй розкішній квартирі в центрі міста влаштував чудову вечерю. Вітальня була оздоблена славетними витворами європейського мистецтва і фортепіано, на якому мені кортіло заграти, але я вирішила не робити цього. Серед присутніх — ключові політичні фігури, зокрема Юлія та прем'єр Яценюк, якого незабаром відправлять у відставку. Про бойовище в парламенті вони всі висловлювалися в апокаліптичних тонах. Розмова виходила сюрреалістичною: ніхто не називав імен ні звинувачуваних, ні корупціонерів. Вона точилася по колу: про дерибан і конфлікт інтересів. Мимоволі складалося враження, ніби кожен уважав людину поруч корупціонером. Вони здавалися замкненими в собі й зосередженими на політичній інтризі, яка нібито поглинала їх.

Коли того вечора мій літак злетів, я дивилася на величезні простори України. Країні просто не випала добра роздача. У ній переймаються питаннями національної ідентичності, нависла тінь сусіда становить постійну загрозу, владні лідери настирливо плутають особисте з політичним.

Інституції покликані допомагати стримуванню й подоланню людської недосконалості. Я згадала Медісона, який казав, що американська конституція недосконала, бо це результат важкої роботи недосконалих людей. Тим часом Україна пережила багато криз і з кожним новим днем лаштується до боротьби. Це означає, що її лідери ще можуть дати стабільну демократію державі, хоча вони й недосконалі.