Розділ 7 Близький Схід: чи може демократія існувати в казані?

Мені телефонувала Ципі Лівні, міністр закордонних справ Ізраїлю. «„Хезболла“ перейшла Блакитну лінію, — сказала вона, маючи на увазі кордон між Ліваном та Ізраїлем, що був установлений після виведення ізраїльських військ із теренів північного сусіда в 2000 році. — Вони вбили трьох ізраїльських солдатів та викрали інших». У мене серце похолонуло. Ось-ось почнеться ще одна війна на Близькому Сході.

Ліванська війна 2006 року почалася 12 липня й тривала шість руйнівних тижнів, знову струсонувши Левантом. Уже за кілька днів американському держсекретареві взялися дзвонити ізраїльтяни, араби та дипломати, закликаючи знайти вирішення. Якось увечері я побачила позачергове опитування «Сі-Ен-Ен», у якому людей питали, чи зможу я знайти рішення. (Здається, 58 % опитуваних сказали, що, на їхню думку, я знайду.) Це стало моєю особистою справою.

Під тиском цих подій я намагалася розташувати ситуацію в певному контексті. «Ми бачимо перейми нового Близького Сходу», — сказала я репортерові, сподіваючись просигналізувати, що щось гарне може з'явитися з хаосу, який поглинув регіон. Я сказала це з добрими намірами, але коментар не зрозуміли. І це підтвердив мультик, що зображував мене, вагітну Близьким Сходом, а з моїх зубів крапала кров. Від образу довелося відмовитися. Буремні події останнього десятиріччя розірвали малу регіону й повалили стовпи старого ладу. Крізь війни, розруху, революцію та (в кількох випадках) реформи вимальовується новий Близький Схід.

***

Багато хто вважає Близький Схід одностайним. Складена картина зображує корумповані авторитарні уряди, де-не-де на чолі з королями. Вони гноблять жінок і стинають голови ворогам. Цей регіон є джерелом тероризму та війн, а все його багатство походить від нафти. Він породжує лише клопоти.

Проте існує й паралельна реальність. Історичні, політичні та соціальні обставини цих країн різні. Послом Бахрейну до США в 2008—2013 роках була єврейка. В Йорданії п'ятеро міністрів — жінки. Здаля силует Дубаю не гірший за чиказький. Ресторани й нічні клуби в Лівані схожі на європейські.

Різні також політичні обставини в регіоні — інституційний ландшафт. Якщо ми згадаємо про схему, згадану у вступі, то на Близькому Сході є країни всіх категорій. Лівія — це історія хаосу після повалення тоталітарного культу особистості. Там було обмаль інститутів, вартих згадки, а нові ще не були на плаву. Єгипет і Туніс отримали різні результати після повалення авторитарних президентів. Першим тепер керують військові, а другий став квазі-демократичною державою з новою інфраструктурою інститутів, які намагаються вижити. Ірак пробує запустити молоді інституції за умов складніших безпекових викликів і політичної роздрібненості. У монархів Саудівської Аравії, Бахрейну, Кувейту, Йорданії, Марокко, Катару, Оману, ОАЕ різний рівень толерантності до інакодумства та політичної активності, і це відбивається на інституційному ландшафті. Тож важливо зрозуміти не лише позиціонування держави сьогодні, але й те, які компоненти можуть їй знадобитися для кращого завтра.

А може, ще не час дбати про демократичне майбуття Близького Сходу? В регіоні одночасно відбуваються два перевороти. Перший схожий на повстання, що трапляються в усьому світі, де людям урвався терпець щодо авторитарних, корумпованих режимів, які не дбають про народ. Це джерело невдоволення наснажило Арабську весну, під час якої було повалено уряди в Єгипті й Тунісі та розпочато громадянську війну в Сирії. Сьогодні завдяки соціальним медіа всі хатні справи виносяться на люди. Невдоволення, як пожежа, перетинає кордони. Але є на Близькому Сході й своя особливість: на тлі регіональної війни на друзки розлітається вся система державних кордонів.

Халепою для Близького Сходу є складна політична географія. Єгипет має багатовікову історію. Сучасний Іран був колись стрижнем Перської імперії, а Туреччина — центром Оттоманської імперії. Ці держави мають сильну й усталену національну ідентичність. А інші в цьому регіоні з'явилися внаслідок дипломатичних заходів на початку XX ст. Коли наприкінці Першої світової війни Оттоманська імперія розвалилася, її чотирьохсотлітня система урядування на Близькому Сході зруйнувалася. Країни-переможниці у тій війні — Британія та Франція — вторглися в утворений вакуум і перерисували кордони, нехтуючи історичними складнощами на теренах. Унаслідок цього сформувалися сучасні кордони Іраку, Сирії, Лівану, Йорданії й того утворення, що тоді називалося Палестиною. Монархи й диктатори утримували ці держави-конструкти у своїх межах. Довільно проведені лінії перетинали віросповідні й етнічні ареали, залишаючи мішанку з курдів, мусульман-шиїтів та мусульман-сунітів, вкраплень християнських груп та інших меншин у межах нових кордонів або й на самій лінії розмежування.

Часто-густо керівництво не пасувало до етнічно-релігійної мішанки. Іраком спочатку правив сунітський король, а потім сунітський диктатор Саддам Хусейн, хоча 60 % населення було шиїтами. Правляча сім'я в Бахрейні — суніти, а 70 % населення — шиїти. Схід Саудівської Аравії — 10 % країни і нафтоносний район — заселений переважно шиїтами. Впродовж усієї історії сунітські монархи нехтували потребами населення, через що ширилася недовіра. Башар аль-Ассад — алавіт (алавіти — нечисленна шиїтська секта). А сирійське населення складається з приблизно 75 % сунітів і 13 % курдів. Склад ліванського населення: 27 % сунітів, 27 % шиїтів, 40 % християн[106]. Керування країною здійснюється за усталеною формулою. Президент має бути християнином, прем'єр — сунітом, спікер парламенту — шиїтом. Ліванська шиїтська «Хезболла», тобто «Партія бога», переважає на півдні країни й у великій частині Бейрута. Достоту вона є відгалуженням іранського Корпусу вартових революції й одержує накази, гроші та духовну підтримку з Тегерана.

Картина ускладнюється стосунками між шиїтським Іраном і Саудівською Аравією, найважливішою сунітською державою. Сунітські правителі — і в цьому є рація — звинувачують Іран у заохочуванні розвалу їхніх держав, у спробі побудувати «шиїтський півмісяць» від Середземномор'я до Перської затоки[107]. Вони засуджують інфільтрацію, як вони це називають, перського Ірану в арабські справи, і кожна сторона це протистояння може простежити до початків ісламу. І хоча особливої любові між арабами-шиїтами та іранцями немає, сунітські лідери намагаються зібрати їх докупи, скрізь убачаючи іранський вплив. У результаті вибухнула війна чужими руками в Ємені, де іранські союзними протистояли Саудівській Аравії та ОАЕ. У Сирії, Іраку, Ємені, Лівані регіональні держави змагалися за вплив, ускладнюючи й без того вибухонебезпечну внутрішню політичну ситуацію.

Тож як можна порушувати питання демократії, коли Близький Схід палає? Чому б не почекати, доки регіональні війни й конфлікти не вщухнуть? Відповідь на ці запитання в тому, що люди в регіоні можуть виявитися не такими терплячими. Стримувана фрустрація Арабської весни нікуди не поділася. Економічний ландшафт із повільним зростанням та низькими цінами на нафту спонукає до змін. Населення Близького Сходу молоде, й останні опитування свідчать, що воно невдоволене статусом-кво: понад дві третини арабської молоді вважає, що їхні лідери мають більше робити для покращення прав і свобод[108]. Саме тепер формується ландшафт майбутнього в Тунісі, Єгипті, Іраку, державах Перської затоки. Колись і до Сирії прийде мир, і в цій країні сформуються інституційні рамця.

Найважливіше те, що аргумент на користь потреби демократії на Близькому Сході так само сильний, якщо не сильніший, ніж будь-де у світі. Це найкраще відбито у знаменному маніфесті арабських інтелектуалів[109].

Арабський звіт 2002 року про розвиток людини висвітлив страшну картину майбутнього Близького Сходу. Написаний арабськими соціологами й академічними вченими звіт попереджав про близьку кризу, якщо регіональні лідери не звернуть увагу на три аналітичні розриви, а саме: свободу, права жінок, знання. Дослідники порівняли поступ в арабському світі з розвитком азійських тигрів і, на диво, Ізраїлю. В резюме «Мідл Іст квортерлі» йшлося: «Стрижневий засновок доповіді: бідність — не тільки справа прибутку»[110]. У резюме зацитовано Надера Ферґані, основного автора доповіді: «Невільна людина — бідна. Безправна жінка — бідна. Людина без доступу до знань — бідна». І на завершення: «За всіма дими критеріями арабський регіон, навіть у найбагатших зонах, можна назвати збіднілим».

Отже, доповідь визначала поступ у розвитку не за економічними показниками, а за рівнем соціально-політичної свободи. Це був зрозумілий месидж арабським лідерам: змінюйтеся або продовжуйте своє відставання від світу.

Уперше я прочитала Арабський звіт про розвиток людини, коли мою увагу звернув на нього працівник Ради національної безпеки. На мене справили враження його щирість і кількість порушених табу. Якось уранці я захопила з собою копію звіту до Овального кабінету. «Пане президенте, вам варто це прочитати», — сказала я. Потім я роздала примірники іншим, зокрема Дональду Рамсфельду, Коліну Павеллу, міністрам оборони і закордонних справ. Це був не єдиний, але дуже важливий фактор у формуванні Порядку денного свободи — ми вважали, що США надто довго не звертали уваги на відсутність свободи на Близькому Сході. У червні 2005 року в Каїрі я виголосила промову, визнавши цей факт. «Упродовж шістдесяти років моя країна, Сполучені Штати, переймалася стабільністю коштом демократії в цьому регіоні Близького Сходу, і ми не досягли ні першого, ні другого. Відтепер ми підемо іншим курсом, — сказала я. — Ми підтримаємо демократичні надії всіх народів». І далі продовжила, що давно настав час змін. Час особистої свободи, чесних виборів, припинення насильства й залякування громадян та конституційного захисту для всіх.

Попри те що регіональні обставини сьогодні менш сприятливі, ніж у 2005 році, я й досі так думаю. Стабільний Близький Схід колись стане демократичним Близьким Сходом. Лише через інститути люди з усіх релігійних та етнічних груп можуть знайти шлях до мирного захисту своїх інтересів і прав. Якщо диктатори й авторитарні монархи не можуть більше гарантувати цілісність і процвітання своїх країн, то їхнє місце мають зайняти демократичні інститути.

Ірак: коли падають тирани

Я сиділа у своєму кабінеті, намагаючись упорядкувати в часі події кількох останніх днів. Іракські збройні сили не дали серйозну відсіч американським військовим. Війна, що почалася 19 березня 2003 року, мала б, здавалося, завершитися 9 квітня.

Телевізор був увімкнутий, але я не звертала на нього уваги, бо поринула в роздуми, плануючи свою наступну роботу. Обов'язково потелефонувати Коліну про початок відбору послів. Йому теж доведеться повернутися до ООН. Тепер, коли війна закінчилася, ми зможемо взяти на борт росіян і французів. [Міністр фінансів] Пол О'Нілл має потелефонувати своїм колегам і обговорити стабілізацію валюти та зменшення боргу. Це може стати непоганим проривом. Може, президентові варто подзвонити Шираку й Путіну. Ні, трохи зарано.

Раптом мою увагу привернув рух на екрані. Розлючена іракська молодь стягла з постаменту й потрощила на землі масивну статую Саддама Хусейна. Яка мить! — подумала я собі. — Це схоже на 1991 рік, коли статуї Йосипа Сталіна падали по всій Східній Європі. Іракці звільнилися від монстра.

Проте в Іраку ця мить перетвориться на міраж. Коли перша спроба повалити подобу диктатора не вдалася, хтось — може, й американський солдат — порадив узяти мотузку. І був жахливий момент, коли солдати США видерлися на повалену статую, щоб підняти там американський стяг. На щастя, тверезих голів виявилося більше, і раптом з'явився іракський стяг.

Може, це була метафора парадоксу підтримки переходу до демократії за умов окупації. Американська військова влада створила можливості. Проте нову державу мали будувати самі іракці.

Упродовж наступного десятиріччя й далі іракські лідери докладали всіх зусиль, щоб убезпечити свій народ і почати надавати важливі послуги. Треба віддати їм належне: вони намагалися діяти через свої нові демократичні інститути, переймаючись у парламенті й вільній тепер пресі бюджетним фінансуванням і міністерськими посадами. Кілька лідерів мирно пішли з посади, і іракці тричі ходили на дільниці, щоб їх замінити. Громадяни відкрито протестували і воліли зробити свій уряд підзвітним. Країну переслідувало екзистенційне питання: що таке федеральний Ірак? У курдів була одна відповідь, у шиїтів — інша, і ще інша — у сунітів. Попри це іракські лідери вчилися працювати разом і довіряти один одному. Це було важко.

Нижче ми простежимо іракську боротьбу за створення й підтримку демократичних інститутів у надзвичайно складних умовах. Я не збираюся повертатися до рішення про вторгнення в Ірак, бо докладно і чесно дослідила це в попередній роботі[111]. Але варто повторити, що ми повалили Саддама не для того, аби під прицілом зброї запроваджувати демократію в Іраку. Це було б зловживанням американською військовою силою, і я ніколи не радила б президентові реалізувати цю ідею.

Коротко кажучи, президент і його очільник національної безпеки вважали Саддама загрозою безпеці. Ми вважали — на основі розвідданих багатьох країн, — що він відновив свої програми зі створення біологічної та хімічної зброї, а також домігся значного поступу у створенні ядерної зброї[112].

Важливо, що за цим стояв Саддам. Він був давно відомий своєю агресивністю щодо сусідів і постійним пошуком, створенням і використанням засобів масового знищення. Він підтримував терористів — не «Аль-Каїду», але численні інші групи. І ми також боялися, що він може передати зброю масового знищення або технологію її виготовлення деяким із них. У нападі 9/11 комерційні авіалайнери використовувалися як ракети; прагнучи захистити країну, ми не виключали жодного сценарію. Перед катастрофою нам не вдалося з'єднати всі ланки в один ланцюг, і надалі ми це врахуємо.

Після підписання перемир'я на завершення Саддам постійно його порушував. Він намагався вбити президента Джорджа Г. В. Буша. Він обіцяв знищити заборонену зброю, але відмовився надати докази цього, і його постійно ловили на брехні. 1988 року інспекторів ООН вигнали з країни; вони не могли працювати, бо він постійно бавився з ними в кота й мишку. Він вдавався до порушень, відкриваючи вогонь по наших бойових літаках, які забезпечували безполітну зону для захисту наших людей. На певному етапі в 2001 році міністру оборони Дону Рамсфельду було наказано розробити план на той випадок, якщо іракській ППО вдасться збити американський літак. Ми постійно перебували в стані війни з іракським диктатором.

США й 32 країни коаліції вирішили, що міжнародній спільноті час діяти. Резолюція ООН 1441, ухвалена в листопаді 2002 року, попереджала про «серйозні наслідки», якщо Ірак не виконуватиме відповідні умови. Ці факти — або радше факти, як ми їх тоді бачили — стали єдиною підставою для вторгнення в Ірак.

Окремо стояв намір дати іракцям шанс на демократичне майбутнє, і в цьому була своя логіка. В адміністрації дехто, зокрема Дон Рамсфельд, доводив, що після Саддама нам краще настановити іншу сильну особистість. Треба знайти генерала, не причетного до військових злочинів, і нехай іракці самі розбираються. Ідея слушна, але президент уважав, що Америка вже достатньо наробила на Близькому Сході, а результат там був неприйнятний. Через брак свободи в регіоні панували тероризм і нестабільність. Ми знали про складність іракської етнічно-релігійної мішанки. Дати раду цим складнощам могли тільки демократичні інститути, аби люди могли співіснувати, мирно розв'язуючи свої суперечки. Бо інша опція — хтось когось пригнічує — не могла стати формулою стабільності.

Найближча до цього паралель — політика США стосовно Німеччини та Японії після Другої світової війни. США вступали в ті війни не для запровадження демократії; вони долали імперські Японію й Адольфа Гітлера, бо ті загрожували безпеці. Проте, коли режими були повалені, американці зосередилися на побудові демократичних держав-наступниць. Розповідають — можливо, це апокриф, — що напередодні завершення війни Черчилля спитали, що він хоче зробити з переможеною Німеччиною. Він відповів: «Я так люблю Німеччину, що хочу, аби їх було більше». Тобто аби вона була розділена й слабка. Таке класичне мислення про рівновагу влади.

З іншого боку, США уповноважували таких людей, як Конрад Аденауер, відроджувати західну частину Німеччини на демократичних засадах. Разом вони провели введення ФРН у політичні організації демократій — Євросоюз і договір колективної безпеки НАТО — на основі американських гарантій. Подібно до цього засади «Мирної конституції Японії» разюче схожі на засади американської Конституції. І саме Сполучені Штати гарантували безпеку країни, щоб їй не треба було повністю переозброюватися. У початковій версії того, що політологи називають «демократичним миром», ці лідери вважали, що демократії не мають воювати одна з одною. Франція та Німеччина ніколи більше не воюватимуть; вважалося, що й демократична Японія житиме в гармонії зі своїми сусідами. Уточню: ми не гадали, що Ірак — це Німеччина або Японія в розумінні готовності до демократії. Але ми вважали, що мирний і демократичний Ірак — це краще, ніж авторитарна альтернатива. Цей дух мотивував надання іракцям шансу на демократичне майбутнє.

Інституційний ландшафт як темний бік Місяця

Через кілька днів після падіння статуї ми почали займатися тим, щоб країна звелася на рівні ноги й почала функціонувати. Ми бралися до численних видів планування для повоєнного Іраку разом із десятками американських урядових агенцій. Перед вторгненням відбулася навіть великомасштабна генеральна репетиція. Проте пропозиції щодо інституційної інфраструктури Іраку виявилися здебільшого хибними.

Через непрозорість диктатури Саддама ми не могли знати невідоме: як насправді він керував країною. Які важелі залишаться після нього? Коли тоталітарному режимові стинають голову, інституційний ландшафт лишається безплідним. В Іраку ніби утворився місячний пейзаж.

Ми розраховували на інститути — як-от державна служба, — що не мали надійного опертя.

І ми надто довіряли діаспорі, яка жила у вигнанні, а тепер поверталася додому. Ми недооцінили деякі самостійні групи, такі як сунітські племена, шиїтські релігійні управління на чолі з аятолою Алі аль-Систані та курдів, що були компетентними й організованими, проте амбівалентними стосовно об'єднаної іракської держави. У подальших подіях ці актори гратимуть дедалі більші ролі. Через неправильне початкове трактування інституційного ландшафту ми втратили чимало цінного часу.

Під американським стягом

Хаос перших тижнів швидко змусив адміністрацію натягти віжки окупації Іраку. Оскільки американці мають меншу історію колонізації, ми вважали ідею окупації неприйнятною. Коли командувач генерал Томмі Френкс надіслав проект декрету, котрий він збирався оголосити після поразки Саддама, я була нажахана. «Це звучить, як у Цезаря», — сказала я начальниці відділу зв'язків із громадськістю Анні Перес. Ми переглянули й пом'якшили документ. Навіть порадилися з юристами, чи треба нам називати себе «окупантами». Британців це не хвилювало. Вони наполягали, що з юридичного погляду в нас немає вибору. Пригадую, як мій британський колега Девід Менінґ попереджав: «Вас однаково трактуватимуть як окупантів. Єдина проблема — чи здаватиметеся ви їм компетентними».

Власне, ми передбачили гуманніший, м'якший підхід за участі Офісу реконструкції та гуманітарної допомоги (ОРГД) на чолі з генералом у відставці Джеєм Ґарнером, котрий керував операцією «Створи зручності» для курдів у 1991 році. Джей мав вирушити з невеличкою командою, знайти держслужбовців, котрі змогли б керувати країною після звільнення високопосадовців-баасистів, і координувати Іракську перехідну владу (ІПВ), що складатиметься з курдів, депортованих сунітських і шиїтських лідерів, які повернулися, аби взяти країну під власний контроль. У самому Іраку залишилися лічені потенційні лідери, котрі пережили режим Саддама. Президент Буш хотів, аби вони обов'язково були включені до ІПВ.

Цей план не був реалізований. Ситуація з безпекою майже відразу почала погіршуватися. Кримінальні банди пограбували музей і бібліотеку, знищили старожитності, нафтові поля не працювали на прибуток, основні служби, як-от електропостачання, були старі й аварійні. Несподівано з'явилася група повстанців «Фідеїн Саддам», яка робила оружні наскоки по всій країні. Я загнала в тісний кут директора ЦРУ Джорджа Тенета на ранковому брифінгу президента. «Що воно таке, цей „Фідеїн Саддам“, і звідки він з'явився?» — запитала я тоном, у якому звучала моя тривога й невдоволення. Розвідувальні агенції серйозно недооцінили силу таких груп. Джордж визнав, що про «Фідеїн Саддам» мало що відомо. Власне, попри присутність 200 000 солдатів коаліції Пентагон заявив, що безпекова ситуація надто небезпечна, аби ОРГД прибув до Іраку. Ґарнер перебував у Кувейті.

Військові рішуче перемогли сили Саддама, але ж нам потрібна була присутність цивільних у країні, щоб вона функціонувала. Майже через два тижні після падіння Саддама Ґарнер нарешті прибув до Багдада й відразу ж був приголомшений. Його організація виявилася замалою, аби привести країну до ладу, не кажучи вже про управління державою.

Я потелефонувала Марґарет Татвайлер, нашому послові в Марокко. Ми з нею приятелювали з часів адміністрації Джорджа Г. В. Буша; тоді вона працювала в Джеймса Бейкера в Держдепартаменті. «Марґарет, — сказала я, — розумію, що прошу забагато, але чи не могла б ти поїхати й допомогти Ґарнеру? Він там у безнадії». Вона підтвердила те, що всі ми знали: місія Ґарнера не зможе працювати. Пентагон, який створив ОРГД, покинув цю ідею. Рамсфельд радив президентові новий підхід: країною має правити уповноважений повпред президента, підзвітний міністрові оборони. 13 травня А. Пол «Джеррі» Бремер очолив нову Тимчасову коаліційну управу (ТКУ). За наказом президента йому були передані виконавчі, законодавчі й судові функції. Тепер Іраком правила двоглава гідра: військове командування переймалося безпекою, а цивільною перебудовою — ТКУ.

ТКУ була вдвічі чисельнішою за ОРГД, і мандат надавав набагато більше повноважень. З одного боку, Джеррі Бремер одержав повноваження зробити те, чого не зміг зробити Ґарнер: навести хоч якийсь лад. З іншого боку, це означало, що іракські інститути, і нові, і старі, не могли знайти собі належне місце у державних справах. Це стало очевидним, коли ТКУ створила Урядову раду Іраку (УРІ), куди входили курдська, шиїтська та сунітська партії. Кожна група мала свої сильні й дуже слабкі сторони.

Курди, безумовно, були найбільш компетентною і згуртованою групою в постсаддамівському Іраку. Етнічно вони були окремішньою меншиною, розпорошеною в межах держав-конструктів на теренах постоттоманського Близького Сходу. В Туреччині було 18 % курдів, у Сирії — 10 %, в Іраку — 15—20 %. У всьому світі живе близько 32 млн курдів. Як народ вони здавна зазнавали дискримінації й переслідувань від арабів та турків і мріяли про створення самостійної Курдської держави. Найближче до реалізації цієї мрії вони підійшли в Іраку, де існували як держава в державі з кінця Першої війни у затоці 1991 року; їх захищали США і Британія за мандатом ООН.

У 1991—2003 роках курди ефективно використовували свій статус. Вони створили відносно налагоджену систему на суворих гірських теренах північного Іраку. Це нафтоносний регіон, і його економіка була відносно сильною, якщо порівнювати з рештою країни. Попри значну корупцію їхні терени демонстрували ефективність. Інфраструктура була набагато кращою, ніж у решті Іраку, гарні дороги і навіть більш-менш сучасний аеропорт.

Проте в Курдистані, як він тепер називався, була інша проблема: між собою ворогували основні політичні сили. Масуд Барзані очолював КДП, а Джалал Талабані — ПОК. Конфлікти між ними бували запеклими, бо кожна партія мала свою міліцію. Жодна з цих сил не мала впливу на Курдську робітничу партію (КРП), що була третім угрупованням, яке здійснювало напади, перетинаючи кордон із Туреччиною. Напруження між двома кланами настільки зросло, що США втрутилися; за американським посередництвом 1998 року було підписано керівну згоду. Вони тримали суперництво під контролем і мали спільне командування силами безпеки — «пешмергу». «Пеш» — жорстокі воїни, чоловіки й жінки, якими злагоджено командували обидві сили, хоча час від часу партійна належність давалася взнаки.

Коли Ірак звільнили від Саддама, Барзані й Талабані запросили до УРІ. Але надто вони були різні, і це відбилося на їхніх відповідях. Джалал прибув із Курдистану й оселився в Багдаді. Вам би сподобався цей чоловік, який завширшки був такий самий, як і заввишки. Він був веселий і завжди жартував підкреслено акцентованою гарною англійською. Коли людину запрошували до будинку Джалали на обід (як це мені траплялося, коли я була держсекретарем), то їй доводилося їсти, їсти і їсти. Сам Джалал їв обіруч — однією рукою ніс їжу собі до рота, а другою накладав вам на тарілку. Від самого початку йому припала до душі роль «отця-засновника нового Іраку». Він був тямущим та ефективним, і йому довіряли інші члени УРІ. Джалал Талабані був найбільш тверезим політиком в Іраку, і, за іронією долі, цей курд стане об'єднавчою фігурою в Іраку.

Натомість Барзані відмовився жити в Багдаді. Я його відвідала під час першої поїздки до Іраку. Коли я прибула, помічники Барзані вітали мене біля гелікоптера. Гадаю, ці кремезні чоловіки були ще й охоронцями. Курд чекав на мене на червоному килимі, а за ним був курдський державний стяг. Ми стояли струнко, доки виконувався курдський гімн. Стяга об'єднаного Іраку не було.

Віддалений гірський будинок Барзані був одночасно розкішним і грубим. Ми там теж багато їли, але Масуд був енергійним, їздив верхи на конях і випасав власну худобу. Він був у хорошій формі й походив на мешканця американського Дикого Заходу XIX сторіччя.

Тепер стало видно, що курдський регіон має добрий вихідний матеріал для переходу. Вони були в несамовитому захопленні від повалення Саддама (котрий повбивав дуже багато курдів) і вдячні США за це. Проте їхня компетентність значно ускладнювала державну політику. Міжнародна спільнота одностайно вважала, що Ірак має бути єдиною, об'єднаною державою. Будь-що інше здатне дестабілізувати делікатну геополітику регіону, особливо з огляду на Туреччину, де теж жили курди, які мріяли про самовизначення. Ентузіазм з приводу об'єднаного Іраку в курдів спочатку спалахнув, а потім почав зникати, і не тільки через національні надії. Йшлося також про гроші. Курди хотіли самі порядкувати своїм нафтовим багатством, але того самого хотів і Багдад.

Шиїти також мали ефективних лідерів та організовані політичні партії. Вони були арабами, але підданими держав на чолі з сунітами, і тому бідували й зазнавали переслідувань. В Іраку на них припадало 60 % населення, і жили вони переважно на півдні. До шиїтів Саддам ставився з особливою брутальністю, застосовував до них хімічну зброю, щоб знищити повстанців біля священних міст Карбала і Наджаф у 1991 році. За оцінками, в придушеному повстанні полягло до 180 000 іракських шиїтів. По війні в масових похованнях у країні знайшли рештки 300 000 осіб; більшість із них були шиїтами.

Не дивно, що шиїти вітали повалення диктатора. Проте стосунки з ними ускладнювалися двома факторами: розбратом у самій шиїтській спільноті і роллю Ірану. У потсаддамівському Іраку за владу змагалися дві світські особи: Айяд Аллауї та нині покійний Ахмад Чалабі. Обидва жили у вигнанні в Лондоні, розмовляли чудовою англійською і віддавали перевагу одягу від Савіль-Роу. І хоча вони здавалися сучасними політиками, у них тривали інсайдерські ігри, що рідко збігалися з клопотами пересічних іракців. Як на нас, Аллауї був відносно надійним. Ми довідалися, що Чалабі був і підступним, і нечесним.

Наступним важковаговиком в іракській політиці була шиїтська релігійна коаліція. Її лідер Абдул Азіз аль-Хакім носив білі шати священика й чорний тюрбан аятоли. Він був увічливим та побожним, багато англійською не говорив і підтримував тісні зв'язки з Тегераном. А проте в ньому було чимало привабливого, і він міг бути напрочуд сентиментальним. Ніколи не забуду одну дуже важку нараду, після якої він запитав: «Ви не зробите мені ласку?»

Ласку?— подумала я, не знаючи, чого чекати.

«Вас любить моя тринадцятирічна праонука. Вона стежить за вами по телевізору. Чи не зможете ви побачитися з нею і її матір'ю, коли вони наступного місяця приїдуть до Вашингтона?»

Через кілька тижнів сім'я Хакіма приїхала, і праонука підійшла до мене й сказала: «Я теж хочу стати міністром закордонних справ». Пригадую, як сяяв дідусь, коли говорив про неї. Може, не такий він уже й реакціонер.

Хакім тримався подалі від щоденної політичної колотнечі, передавши більшість поточних справ Абдель Абдул Махді. Він теж був у вигнанні в Європі, але нібито краще орієнтувався в політиці іракської вулиці. Він — найкращий наш співбесідник із боку шиїтів.

Підтримувати стосунки з особистостями було непросто. А ще складніше — робити це з огляду на невирішені проблеми в ісламській історії. 632 року, коли іслам розділився на дві конфесійні групи через боротьбу за лідерство серед вірян після смерті пророка Мухаммеда, шиїтів об'єднав один автократичний лідер, що його роль була іншою, ніж роль Папи у католицькій церкві. Впродовж сторіч він був членом релігійної ради з осідком у Наджафі, сучасному Іраку. Але коли в країні сунітські лідери наскіпалися на шиїтів, раді довелося піти в підпілля і вона більше не могла бути джерелом натхнення для людей. Частина гаданого лідерства шиїтів перейшла до Кому в Ірані. Хоча перси, аятоли, останнім із яких був аятола Хаменеї, прагнули представляти шиїтів скрізь у місцях їхнього розселення. Це, а також іранські більш традиційні перські геополітичні надії, є стрижневим для сунітів, які прагнуть сходження «шиїтського півмісяця».

Коли Саддама повалили, Наджаф відродився. З'явився чоловік, якого іракські шиїти вважали законним претендентом на лідерство, — аятола Систані. Він був владною і дуже впливовою людиною. Проте рідко зустрічався з іноземцями, і американські посадовці його не бачили на живі очі. Він говорив через сина, який робив заяви від його імені.

Це могло б стати проблемою, але виявилося, що так воно й краще — чудовий дарунок. У цього відлюдника демократичних інстинктів було більше, ніж у численних його співвітчизників. У першому едикті він оголосив, що священики не повинні працювати в уряді. Релігія мала бути відокремлена від політики. Ми часто потрапляли в незручне становище, бо хотіли, щоб цей релігійний діяч висловився з політичних питань.

На жаль, він був не єдиним релігійним діячем в Іраку. Муктада аль-Садр, конкурент Хакіма, був дрібним клерикалом, який не завершив теологічної освіти й тому не мав релігійного авторитету. Однак він був запеклим націоналістом, батька якого вбив Саддам. Він був затятим анти американістом і очолював жорстоку міліцію, яка увесь час працювала проти наших сил та іракських сил безпеки. Багато іракців казали, що він божевільний. Можливо... але з ним як із силою доводилося рахуватися в цьому ландшафті.

Тому й справді важко було розібратися з шиїтською політикою. Засада «одна людина — один голос» могла б створити Ірак на чолі з шиїтами. Це було червоним стягом для арабів-сунітів — і тих, що жили в Іраку, і тих, що очолювали потужні держави в регіоні.

Ми дуже хотіли, щоб сунітські держави включили й Ірак як противагу впливові Ірану. Після кількох спроб мені нарешті вдалося запросити міністра закордонних справ Іраку на мою нараду з Радою співробітництва країн затоки (арабські монархії), Єгиптом і Йорданією в 2006 році. Хошіар Зебарі, вельми шанований курдський лідер, гордо увійшов до приміщення. Проте, наслухавшись просторікувань колег про нестабільність в Іраку, він вирішив, що має цього по самісіньку зав'язку. «Ви ставитеся до нас, як до вірусу», — сказав він. Я затамувала подих, чекаючи, що він скаже далі. «Не знаю, чого ви боїтеся більше — шиїтів чи демократії», — сказав він. Чудово, — подумала я. Це виокремлювало головну проблему. Сунітські держави відчували свою уразливість з обох боків і тому вагалися між відмовою та агресією.

Погіршувало справу ще й те, що іракські суніти не мали згуртованого керівництва. До війни суніти становили 20 % населення, і один із них — Саддам — мав 100 % влади. По правді, він їх теж піддавав тортурам, переслідував, висилав, змушував терпіти через погане урядування. Але диктатори вдаються не лише до залякування. У них є свої способи — домовленості, що спрощують керування народом. Від цього вигравали деякі суніти.

Ситуацію ускладнювало погіршення справ із безпекою. Часом важко було зрозуміти: суніти — це проблема чи шлях до її розв'язання. У такому складному довкіллі наші військові не могли викоренити насильство. Хаотична ситуація в країні не давала нашим політичним стратегам пересапнути й удосконалити свою роботу.

Невдоволені суніти

Інституційний ландшафт у сунітів складався з чотирьох груп: кількох вигнанців, що жили переважно в Європі, кількох племен у територіальних анклавах (що одних із них захищав Саддам, а іншим просто дали спокій), армії, яка служила лише Саддаму й нікому більше, і кількох супротивників диктатора, котрі оприкрилися йому достатньо, аби бути ув'язненими, але недостатньо, щоб їх повбивали.

Коли формувався перехідний уряд Іраку, всі розуміли важливість представництва сунітів. Перед самою війною нас непокоїли вбивства з помсти, і ми налаштувалися усіляко захищати сунітів, аби вони знайшли своє місце в новому Іраку.

Кілька сунітів-вигнанців відігравали видатну роль у період окупації. Наприклад, відносно ефективним був Тарік аль-Хашемі, який, як і дехто ще, жив у вигнанні. Він теж полюбляв гарні строї й розмовляв досконалою англійською. У нього була бездоганна сунітська генеалогія: онук колишнього генерала в оттоманській армії і небіж вихователя короля Іраку Ґазі. Він вчився у військовій академії, але наполягав, що не вступатиме до партії Баас. Хашемі завжди знав, як його трактують співвітчизники-суніти. Він хотів прихильності племен і боявся помсти сунітських терористів. Підстави для хвилювань були. 2006 року в Багдаді застрелили його сестру, через день після того як він підтримав лідерів шиїтів і курдів, які закликали до придушення повстанського руху[113]. Того ж року вбили двох його братів.

Тимчасовий уряд також включав кількох сунітів, яких ув'язнював баасистський режим. Махмуд аль-Машхадані, що стане спікером парламенту, походив із цього середовища. Коли 2005 року ми зустрілися в будинку нашого посла, він усміхався на кутні, виблискуючи кількома золотими зубами. «Я знаю, хто ви, — сказав він мені. — І знаю я це давно». Мені стало трохи ніяково, і я не знала, куди наша бесіда зверне. «Коли ми сиділи у в'язниці, — вів він далі, — то чули, що ви казали про Саддама. Під час війни ми знайшли ваш портрет і повісили його на стінці. Вас усі в'язні любили. Ви нас визволили». Я не знала, на яку ступити, та й історія могла бути вигаданою, але я була йому вдячна за почуття, які він намагався висловити.

Ці чоловіки — вигнанці та екс-в'язні — були уповноважені представляти сунітів під час окупації і ще кілька років по тому. Але глибокого коріння в громаді в них не було. Щиро кажучи, вони були найслабкішим елементом інституційного ландшафту. Проте ми дуже залежали від них, бажаючи дати сунітам голос у новому Іраку.

Мимовільні помилки

Безперечно, під час окупації ми припустилися низки відчутних для нас і для іракців помилок. Просто на початку війни в нас не було достатньо наземних сил, щоб охопити весь простір такої країни, як Ірак. Ми перемогли армію Саддама, але не могли ще взяти під контроль всю країну. Колін переймався і доповів про це главі Об'єднаного комітету начальників штабів Діку Маєрсу. Ми зі Стівом Гедлі неодноразово просили Пентагон спланувати «безпеку тилу», захистити звільнені терени, коли наше військо швидко пересувалося країною.

Президент нарешті порушив це питання на нараді в РНБ за кілька тижнів до вторгнення. «Конді через це хвилюється», — сказав він так, ніби йому самому байдуже. Після наради Стів Гедлі зайшов до мого кабінету: «Я подав би у відставку. Так нечесно». «Знаю, — відповіла я. — Поговорю з президентом, але нам треба довершити цю справу». Він потім знову обговорив усе з міністром оборони. Він ще раз порушив питання на нараді в Об'єднаному комітеті начальників штабів. І одержав ту саму відповідь: Пентагон підтвердив свій план і в достатності військового контингенту. Вони помилялися, чим неймовірно ускладнили нашу роботу.

До цієї проблеми ми додали інші хиби, передусім із сунітами. Восени 2002 року президент Буш намагався краще збагнути, що й до чого в Іраку. Він попросив організувати зустріч із якомога більшою кількістю представників етнічних груп Іраку, і одного дня ми зустрілися з іракським ученим-шиїтом, бізнесменом у вигнанні та колишнім армійським офіцером. Усі вони втекли від Саддама й були схвильовані зустріччю в Овальному кабінеті з американським президентом, котрий, може, нарешті візьметься за диктатора.

Одначе колишній армійський офіцер мав іншу думку. Йому було років 50; він утік із країни під час хаосу війни в затоці 1991 року. Мене цікавило, як же він дістався звідти живий... але ж ось він живий. «Пане президенте, — звернувся він, — не недооцінюйте, наскільки помічною вам може стати армія. Більшість військових ненавидить Саддама. Він своїх офіцерів піддає тортурам. Якщо ви добре до них поставитеся, вони вам допоможуть». Цей діалог справив на президента сильне враження, і він хотів, щоб ми зважили на цю думку.

Того дня цей відвідувач не був єдиним, хто радив нам щодо армії. Звичайно, у цьому була своя рація, бо не варто відчужувати людей зі зброєю, принаймні до їхнього роззброєння. Ба більше, молодші офіцери могли бути корисними. Складність у тому, щоб відокремити тих, хто стояв за Саддама, від тих, у кого просто не було іншого вибору.

«Ви наказ бачили?»

Колін Павелл був на зв'язку телефоном — щось середнє між дражливим і тривожним настроєм. «Ви бачили наказ, який Джеррі надіслав до Багдада?» Я сказала, що ні. «Він розпустив армію!»

Я шукала серед паперів на столі, бо раптом щось таке було. «Я передзвоню», — сказала і поклала слухавку.

«Стіве! — гукнула я заступникові, що був у сусідньому кабінеті. — У тебе є наказ?» Ще трохи шарпанини, і ми дізналися, що Колін мав рацію. Ми розпустили армію. До Джеррі я додзвонитися не змогла. Зрозумівши, що президента не повідомлено, я пішла до Овального кабінету. Йдучи коридорам, я сказала Стіву: «Президент розлютиться». Проте він був спокійний. «Ну, це ж не було заплановано?» Я підтвердила і повернулася до власного кабінету, аби поглянути, що сталося.

І справді, у плані не йшлося про розпуск армії. Планувалося зберегти чисельність у 150 000 військовослужбовців. Їх треба було перевірити, випробувати на відбудові, а потім використовувати для безпеки. Шкода й мови: ТКУ своїм наказом розпустити армію змарнувала увесь план.

Треба віддати Джеррі належне: іракська армія, як і багато інших інститутів, неначе здиміла ще до того, як прийшов наказ. Вона не лишилася згуртовано, бо почали зникати цілі частини, і в певному розумінні армія саморозпустилася. Дався взнаки напад на людей зі зброєю. Ми не лише відмовилися від їхньої допомоги, але й позбавили сотні тисяч озброєних людей зарплатні й викинули їх на вулицю. Це одна з найтяжчих помилок періоду після вторгнення.

Джеррі був уповноважений ухвалювати рішення на землі. Він робив це в постійному цейтноті та за складних обставин. Але рішення такого масштабу потребували нагляду РНБ. Цей випадок був символічним щодо розриву зв'язку між Пентагоном і ТКУ та між Пентагоном і Білим домом. Я відчувала, що мені не вдалося скласти все в одне ціле. Радник із національної безпеки мусить робити це від імені президента. Після кількох таких «розривів у зв'язку» я почала майже щодня розмовляти безпосередньо з Джеррі.

Дон лютував, уважаючи, що я узурпую його повноваження і втручаюся в його скалярну підпорядкованість. Під час одного щотижневого ланчу він поінформував мене й Коліна, що умиває руки. «Відтепер Джеррі доповідає Білому дому», — дратувався він. Колін закотив очі під лоба. Я намагалася протестувати, мовляв, просто хочу покращити координацію. Проте Дон стояв на своєму. Я вирішила, що його дражливість була б зрозуміла, якби вдалось уникати такого нервування.

Помилка з розпуском армії поглиблювалася через ширшу політику ліквідації партії Баас. Це виявилася надзвичайно чутлива проблема, бо стосувалась вона багатьох пересічних іракців. Часто люди вступали в партію Баас, бо це був єдиний спосіб не втратити роботу й одержати підвищення. До цієї категорії потрапляли тисячі вчителів, професорів університету, державних службовців, учених та ін. Я розуміла, що відбувається, бо вивчала реалії СРСР. Членство в тоталітарній партії могло бути способом просування по службі, а не ознакою ідеологічної чистоти. Держдепартамент і розвідувальні агенції ретельно проаналізували цю обставину й визначили рівень, на якому людям можна довіряти. І знову ж таки виділялося приміщення для розгляду конкретних справ.

Питання полягало в тому, як організувати сам процес. Гадаю, Джеррі слушно вважав, що таке чутливе питання треба віддати на розсуд самим іракцям. Доручили справу Ахмаду Чалабі, проте він не був іракцем. Він виявився рішучим і опортуністичним політиком. Чалабі використовував комітет для вендети проти сунітів, що приваблювало до нього людей і збільшувало його популярність серед шиїтів. Принаймні він так це розумів.

Потім іракцям довелося переробляти багато з того, що наробив комітет. У червні 2004 року, через рік після початку дебаасизації, Бремер розпустив комісію, і виконувач обов'язків прем'єра Айяд Аллауї дозволив тисячам ветованих баасистів повернутися на урядову й військову службу. Але шкоди вже було завдано. Суніти почувалися позбавленими громадянських прав і колективно покараними за злочини Саддама. І тому їх важко було залучати до будівництва нового Іраку.

Племена

Спочатку і з племенами наша робота виявилася неефективною. Іракські племена, власне, не були племенами, як-от кікую в Кенії, що мають свою мову та етнічну історію. Це радше сильно структуровані родинні угруповання або клани, які підтримували лад і переймалися справами територіальних анклавів по всій країні. Найсильнішими були племена провінції аль-Анбар. Усього їх було близько 150.

Як і з армією, ми знали, що племена важливі для майбутнього Іраку. Спочатку ми мали намір залучити племена на чолі з Залмаєм Халілзадом до місії Джея Ґарнера. Зал народився в Афганістані й приїхав до США, щоб захистити докторську. Згодом він став громадянином і викладав у Колумбії. Він був нашим вельми успішним послом в Афганістані. Проте Ірак він також знав. Він уперше відвідав Багдад, коли за Рейґана працював у Держдепартаменті, а за Війни в затоці й потім очолював відділ політичного планування в Пентагоні. Люди в регіоні любили Зала. Я не вірю, що культурна належність визначається етнічним походженням, бо Зал був афганцем. Але щось таке в ньому було, що він як свій почувався з лідерами в Багдаді й вони ставилися до нього, як до свого. Якось я спитала його про це. «Ну, треба сидіти й пити чай — не поспішайте, поволі, — сказав він. — Так у Багдаді і так у Кабулі».

Ми хотіли, аби Зал використав таке ставлення до нього, щоб до урядування в повоєнному Іраку залучити різні фракції. У грудні 2002 року він очолив нашу роботу з іракською опозицією, беручи участь у кількох нарадах за кордоном, включно з опозиційною конференцією в Іракському Курдистані в лютому 2003 року. З початком війни працював у Туреччині, щоб визначити іракських лідерів удома й за кордоном, які могли б сформувати тимчасовий уряд, і він готовий був їхати до країни, щойно це дозволить безпекова ситуація.

Коли було призначено Джеррі Бремера, я пішла до президента й сказала, що нам слід продовжити місію Зала. Він вагався, бо щойно призначив Джеррі до Іраку з величезними повноваженнями. «Порадьтеся з Джеррі, — сказав він. — Мабуть, він погодиться». Я так і вчинила. Джеррі висловився проти, бо хотів сам залучати племена. Може, згодом знайдеться роль і для Зала.

Невідомо, чи спрацював би інший підхід. Не думаю, що Джеррі не міг працювати з племенами. Проте він був дуже зайнятий у Багдаді. І це не ті люди, котрих викликали до столиці. З ними треба пити чай там, де вони живуть.

Але це була не єдина проблема із залученням племен. Повстання в сунітських провінціях, котре підігрівала коаліція саддамівських офіцерів та розпущених армійців, знайшло багато союзників у племенах, які побоювалися вигнання. Стан дедалі погіршувався через появу сунітських терористів, що в Іраку назвалися «Аль-Каїдою». Їх очолив розумний і жорстокий Мусаб аль-Заркаві, і в сунітських провінціях розгорнулася шалена кампанія. Вони знайшли спосіб по можливості розселити племена і в разі потреби силувати й примушувати їх до співпраці.

Ми це добре побачили у Фаллуджі, де наша традиційна військова тактика виявилася нездатною протидіяти цим силам. Коли з'ясувалося, що ми нездатні зупинити насильство, племена стали ще більш толерантними до терористів. Ці грубі світські чоловіки не мали нічого спільного з релігійними зелотами Заркаві, але вони не збиралися ризикувати конфронтацією, коли ми не могли їх захистити.

Ба більше, наша військова тактика не поборювала терористів, але роззлощувала населення. Рейди із важким військовим спорядженням руйнували надто багато будинків і вбивали надто багато людей. Ми довідалися, що Саддам таких помилок не припускався. Якось арабський лідер запитав мене: «Нащо ви умиротворювали Фаллуджу? Саддам ніколи цього не робив. Він знав, що там контрабандисти, які торгують наркотиками та зброєю. Він їм казав: „Ви не чіпаєте мене, а я — вас“. Ось що ви мали зробити». Як я вже казала, навіть диктатори мають свої способи управління, а ми цього вчасно не збагнули.

Іноді наші зусилля марнувалися не у Вашингтоні, а через інциденти на місці. І найбільшої шкоди завдав випадок в Абу-Ґрейбі.

Дон журився на брифінгу в президента з приводу страшних подій в іракській в'язниці. «Я бачив фото, — сказав він. — І вони жахливі». Американські солдати брали участь у знущаннях і образах іракських в'язнів, і розповідь про це ось-ось з'явиться в новинах. Президент сказав, що ми визнаємо зловживання і покараємо винних. «Я просто не хочу плямувати репутацію і честь усіх наших людей», — сказав він сумно. Дон спитав, чи може перемовитися з президентом наодинці. Коли я повернулася до кімнати, президент сказав мені, що Дон подав у відставку. «Я не прийняв подання», — сказав він. І це слушно, бо Дон не винний у подіях в Абу-Ґрейбі. Проте ми так і не оговталися від наслідків цієї події. Світлини збереглися й посилили підозріливість і недовіру сунітів до США.

Промінець надії

Попри труднощі й прорахунки на політичному фронті спостерігався поступ. Джеррі Бремер допоміг багатьом іракським фракціям узгодити низку законів для урядування в країні. Перехідний адміністративний закон (ПАЗ) сформував базу для демократичного уряду і сформулював засади, що потім увійдуть до конституції. ПАЗ гарантував основні політичні права іракським громадянам, зокрема свободу слова, релігії та зібрань, а також накреслив процес передачі влади перехідному уряду з трьох гілок, що потім відповідатиме за розробку проекту конституції, який буде винесено на референдум.

Я була на седері вдома в ізраїльського посла Денні Аялона, коли мені подзвонили з ситуаційного центру. Телефонував Джеррі Бремер. «Готово, — сказав він. — Є всі підписи, і церемонія відбудеться у п'ятницю зранку після молитви. Будуть присутніми всі лідери з дружинами й дітьми. Дехто з кількома дружинами», — жартував він.

Я відчула сильний приплив емоцій. Небагато було випадків 2003 року, коли все в Іраку відбувалося як слід. Це була саме така ситуація. Я привітала Джеррі, котрому це далося нелегко. Хоча було запізно, я потелефонувала президентові. Він теж сприйняв усе емоційно. «Це їхній перший крок», — сказав він. А я про себе доповнила — бо демократії.

У п'ятницю вранці я чекала на телетрансляцію церемонії, але щось пішло не так, бо давно був час починати. Я вже збиралася телефонувати Джеррі, але він озвався сам. «Що коїться?» — запитала, перш ніж він устиг що-небудь сказати. «Ну, — сказав він, — шиїтів досі немає. Дитячий хор уже виконав усі пісні, які знає... двічі». Виявилося, що в останню хвилину знайшли якісь неузгодженості у формулюваннях. Усі повернулися в понеділок уранці, проспівав дитячий хор, і ПАЗ набув чинності.

Проте успішний дослід із управлінням заохотив іракців бажати більшого: вони хотіли самостійності. Ми довго радилися у Вашингтоні, чи готові вони до цього. Сили безпеки робили перші кроки і цілком залежали від коаліції в підтриманні миру. Терористи практично володіли Анбаром, а сили Садра постійно загрожували дестабілізацією півдня країни. Інфраструктура відбудовувалася поволі й часто ставала заручницею безпекової ситуації. Зусилля з відбудови зосереджувалися на ненадійній електромережі, і це викликало напруження в стосунках із населенням. А все через ще один неприємний сюрприз, пов'язаний із тим, як Саддам керував країною. Більшість виробленої енергії йшла до Багдада, і тоді повністю чи частково знеструмлювалася решта країни. Тепер багдадці втратили свої привілеї й голосно нарікали на погіршення роботи служб.

Тобто насправді іракці не були готові порядкувати у власному домі. А от лідери вважали, буцімто кінець окупації стабілізує країну. Ми знали, що довго вони не терпітимуть окупацію. Разом ми урухомили план надання самостійності Іраку 1 липня 2004 року — десь за шістнадцять місяців після початку війни.

Проект Джеррі Бремера і ТКУ передбачав передачу справ тимчасовому уряду, який напише нову конституцію. Тоді на підставі нового документа відбудуться вибори постійного уряду. Цей план із сімох пунктів «Вашингтон пост» опублікувала 8 вересня 2003 року. Зроблено три перших кроки: раніше влітку створено Урядову раду Іраку, вона сформувала комітет, покликаний визначити, як створюватиметься проект нової конституції; вона ж призначила 25 міністрів. Наступних три кроки були такими: розроблення проекту нової конституції, ратифікація його народним голосуванням і обрання нового постійного уряду. Останній крок після виборів — розпуск коаліційної влади.

План Джеррі потрапив до преси, перш ніж ми обговорили його у Вашингтоні. Щиро кажучи, то була непогана дорожня карта. Принаймні для нас.

Аятола Систані не погодився. Він зробив палку заяву, що немислимо, аби іракську конституцію писали люди, які не були демократично обрані. Спочатку треба провести вибори, а потім — писати проект основного закону.

Президент скликав Раду національної безпеки, щоб обговорити ситуацію. Один за одним доповідачі схвалювали позитив написання конституції до виборів. Я вже не пригадую, чому саме, але здавалося, що є рація мати правила виборів ще до виборів. Президент перебив. «І як це я став опонентом людей, які хочуть обирати своїх лідерів?» — запитав він. Це вгамувало виступальників. У аятоли Систані виявився важливий союзник — президент США. Іракці проведуть вибори, а тоді напишуть собі конституцію.

«Ірак суверенний»

28 червня я була на нараді НАТО в Стамбулі із президентом. Лише кілька американців, британців та іракців знали, що Ірак ось-ось має стати суверенним. Офіційна дата передачі — 1 липня, проте ми потай її пересунули, щоб збити з плигу терористів, які могли планувати напад. Мене викликали з конференц-зали й повідомили, що телефонує Джеррі Бремер. Він вручив листа Аллаві, президенту УРІ, про припинення окупації. Я повернулася до зали й передала записку президентові Бушу. «Ірак суверенний. Записку передав Бремер о 10.26 за іракським часом», — ішлося в ній. Він дописав знизу «Хай править свобода!» і передав британському прем'єрові Тоні Блеру. Вони сиділи поруч — за абеткою. Чоловіки міцно потисли руки один одному й повернулися до справ НАТО.

Вибори до Національної асамблеї відбулися через півроку. ООН здійснила чудову роботу, допомагаючи іракцям у цьому процесі. У країні панувало відчуття спільної мети, принаймні на певний час. У січні 2005 року на перших шпальтах газет і на телеекранах Іраку, Близького Сходу і світу показували гордих іракців, які голосували вперше. Палець, занурений у фіолетовий атрамент для підтвердження того, що людина проголосувала, відразу став символом нової демократії. Загальна явка на виборах була дуже високою — 58 %, хоча сунітів було менше. Безпекова ситуація ускладнювала голосування, і дехто на дільниці не пішов через терористичну загрозу. Деякі суніти демонстрували, що це не їхні вибори. Це також нас непокоїло.

Розподіл голосів приблизно відповідав лініям розколу — і географічно, і за кількістю. Гадаю, під час перших виборів на таке слід було очікувати. Головна шиїтська коаліція переважала на півдні і вийшла на перше місце в загальному підрахунку — 47 %; курдська коаліція переважала на півночі й стала сумарно другою з 25 % голосів; решта розподілилася між дрібними партіями, що представляли секулярні й сунітські фракції.

У загальних рисах нове перехідне керівництво Іраку відбивало склад країни: посаду президента обійняв веселий курд Талабані. Віце-президентами стали шиїт і суніт — аль-Махді й Хашемі, спікером парламенту — суніт, колишній в'язень аль-Машхадані. За кількістю голосів шиїтські партії визначили нового прем'єра. В результаті жорсткої конкуренції консенсусом обрали Ібрагіма аль-Джаафарі — не тому, що його не ненавиділи, а через захоплення ним. Щиро кажучи, усі вважали його чесною людиною.

Він і справді був дивним. Під час нашої першої зустрічі виклав мені свої енциклопедичні (і абсолютно хибні) знання про американську історію. Плутаючи президентів (Абрагам Лінкольн був у нього Отцем-засновником), він намагався довести, що демократія потребує самовідданості. Я відчула, що в нього немає зосередженості й програми урядування. Проте йому належало робити одну-єдину річ — наглядати за написанням конституції й організувати подальше її схвалення на референдумі.

Йому разом із іншими лідерами вдалося це зробити, але з чималими складнощами. За допомогою конституціоналістів, яких зібрала ООН, іракці таки написали цей документ. У першому проекті були сліди компромісів між ісламським законом і ліберальними засадами. Наприклад, в одній статті йшлося, що жоден закон не може суперечити ісламським засадам, у іншій — що Верховний суд включатиме низку знавців закону шаріату. Через це араби-суніти вийшли на демонстрації проти проекту. Помірковані сунітські партії заспокоїлися, коли перехідна асамблея погодилася розглянути зміни відразу ж після загальних виборів.

Документ визначив структуру нового уряду як змішану з президентом, котрий виконуватиме не лише церемоніальні функції, проте не матиме окресленого портфеля. Парламент буде двопалатним, причому чверть місць у нижній палаті віддається жінкам. Найбільше владних повноважень буде у прем'єра, зокрема командування збройними силами, але його можна відкликати більшістю голосів у парламенті. Як і ПАЗ, конституція перелічувала права громадян і обмежувала повноваження уряду. Закріплювалася свобода преси, зібрань та віросповідання. Прописана повага до незалежності судової влади.

Країна визначалася як об'єднаний і федеративний Ірак із широкими повноваженнями провінцій. Згодом парламент розробить законопроекти, що дадуть змогу такій системі працювати. Створено національну армію, яка здійснюватиме призов у всіх куточках країни. Поліцію комплектуватимуть на місцях. Обумовлено статус пешмерги.

Зберігалися права на приватну власність, і щороку мав прийматися закон про бюджет (власне, законопроект про асигнування). Парламент мав розробити та ухвалити закон про розподіл надходжень від продажу нафти. Це був лакмус на те, скільки повноважень залишиться в провінціях. Передусім для курдів це було необхідною умовою їхньої участі у федеральному й об'єднаному Іраку.

Референдум відбувся в жовтні 2005 року за підтримки 78 % виборців. Провінції, де переважали курди й шиїти (12 з 16), дали більшість голосів «за». Аятола Систані висловив свою підтримку: «Його високість схвалює участь громадян у референдумі і їхнє голосування за конституцію, хоча не всі слабкі місця з неї вдалося усунути». Американців зазвичай нервує участь релігійних діячів. Але мені ця заява дуже сподобалася, навіть якщо послідовники аятоли й вважали це фетвою, а отже, обов'язковою.

Сунітська підтримка була набагато слабшою. Стаття про вето, покликана захищати інтереси меншин, означала, що конституція не пройде, якщо дві третини голосів у будь-якій із трьох провінцій буде «проти». Голосів «проти» було більше двох третин у двох сунітських провінціях, а саме 82 % в Салахеддині й 97 % у Анбарі. На щастя, в Ніневії, змішаній курдо-сунітській арабській провінції, «проти» виявилося 56 %, менше порогових двох третин. Референдум відбувся, і конституцію було схвалено. Очевидно, з арабами-сунітами ще треба було багато працювати.

Наступного ранку після голосування я відвідала Тоні Блера в Чекерс (британський еквівалент Кемп-Девіда). Ми сиділи в його милому садочку й споживали британський сніданок (копченого оселедця я не їла), напружено чекаючи на результати. Коли повідомили, що результати референдуму пройшли всі стандартні перевірки, ми обоє відбули, як в Іраку почався новий етап. Власне, так і було. Структура, що її іракці схвалили, з 2005 року здебільшого втрималася.

Через півтора місяця, у грудні 2005 року, відбулися національні вибори постійного уряду. Цього разу сунітські лідери закликали своїх виборців узяти в них участь.

«Я стомилася виконувати за них брудну роботу»

На самому початку найпоширенішою реакцією у разі незгоди між іракськими лідерами було звертання до американського посла або, якщо ситуація ставала нестерпною, до американського держсекретаря. Часом мені здавалося, що я примиряю підлітків, які ображають один одного і періодично погрожують піти геть. Частково їм було складно говорити правду в очі: у товаристві вони усміхалися один одному, а позаочі живого місця на суперникові не лишали. Така поведінка сягнула свого апогею, коли після національних виборів 2006 року партія аль-Джаафарі висунула його на прем'єр-міністра. Процес формування уряду весь час затягувався. Іракці втрачали терпець через нових лідерів, і рівень насильства не падав, хоча жевріла надія, що після виборів справи покращаться. У лютому в країні стався руйнівний напад: сунітські терористи бомбували Золоту мечеть Самарри, один із найсвятіших шиїтських храмів. Треба віддати їм належне, лідери всіх конфесій засудили напад, а дехто й подався до храму, щоб виявити свою солідарність. Це був один із тих моментів, коли іракці, здавалося, дорослішали й розуміли вимоги лідерства.

Але відновлене усвідомлення мети не допомогло їм подолати загати на шляху до формування уряду. Зал пояснив, що, власне, не хоче мати Джаафарі прем'єром.

«Тоді чому вони висунули його кандидатуру?» — запитала я.

«Бо решті бракує голосів, і тому вони просто залишили статус-кво. Однак парламент його не підтримає», — додав він.

«Ви йому про це казали?»

«Тисячу разів», — відповів він.

Тож прем'єр-міністр Блер і президент Буш вирішили надіслати міністра закордонних справ Джека Стро й мене, аби запропонувати Джаафарі відмовитися від посади. Я сказала президентові, що мені не подобається робити брудну роботу за іракців. Проте ми з Джеком сіли на літак до Багдада і після посадки відразу подалися до аль-Джаафарі. Ми сіли, й він одразу ж розпочав довгий монолог про свої плани на посту першого вільно обраного прем'єр-міністра Іраку.

Як політик політику Джек спробував пояснити, що він навряд чи зможе обійняти такий пост. «Іноді час відійти і прислужитися цим своїй країні», — сказав він. Джаафарі й чути про це не хотів, коректно нагадавши, що демократичний процес висунув саме його. «Хто я такий, аби піти тоді, коли мої співгромадяни хочуть, щоб я їм служив?» — із сумом спитав він.

Ми зайшли у глухий кут, і хвилин через тридцять такої бесіди я спробувала зайти з іншого боку. «Прем'єр-міністром ви не станете, — бовкнула я. — Вам треба відмовитися. І не тому, що так хочуть Сполучені Штати. Іракці вас не хочуть, і на це потрібно зважити». Гадаю, Джек був трохи шокований моїм тоном. Під час перекладу в Джаафарі був ображений вигляд. Але він однаково наполягав, що стане прем'єром.

Після нього ми пішли на зустріч з іншими іракськими лідерами. «Ви переконали його?» — питали вони. Чи ви ж, люди, не бачите, що демократія — це важка робота? Часом доводиться робити неприємні речі, — думала я собі. Ми повернулися до Джаафарі й сказали йому те саме. Цього разу в кімнаті нас було лише троє і перекладач. Нарешті до нього дійшло. Після нашого візиту він почав на людях говорити про те, що, може, зніме свою кандидатуру, а вже за три тижні зробив це. По тому іракці поновили пошуки нового прем'єр-міністра.

Зал потелефонував через кілька днів після відмови Джаафарі й сказав, що процес просувається дуже повільно. «Вони не можуть дійти згоди. Схоже, що може перемогти Махді, але з невеликою перевагою». Для мене де звучало, як музика, бо нам подобався ввічливий і компетентний чоловік, навіть якщо він просто керує справами у Хакіма.

Через кілька годин Зал потелефонував і сказав, що Махді програв, одержавши на один голос менше. «Чудово. І що тепер?» — спитала я роздратовано.

«Люди заговорюють про Нурі аль-Малікі», — відповів він.

«Про кого?» — перепитала я.

Зал розсміявся. «Багато ми про нього не знаємо, але в полі зору його не було».

Малікі був компромісною кандидатурою і належав не до головних партій, а до «Дави», яка працювала підпільно на рівні низових організацій за правління Саддама. За Саддама Малікі втік із країни й шукав прихистку спочатку в Тегерані, а потім у Дамаску. Нам казали, ніби він ненавидів іранців. Це, звичайно, привернуло нас до нього. Він здавався гарним вибором країни на той момент.

До Багдада я поїхала з Доном Рамсфельдом, аби познайомитися з новим прем'єром. Він був до вподоби нам обом, бо, здавалося, знав, що хоче робити. Після бомбування Золотої мечеті Ірак поринав у хаос. На відплату шиїтська міліція брала участь у вбивствах сунітів, а ті віддячували тим самим. Упродовж тривалого періоду формування уряду країною ніхто не керував. Коли з'явився новий прем'єр, усім відлягло.

Пізніше того вечора ми з Малікі зустрілися у вітальні Зала в Багдаді. Коли він увійшов, то вразив мене тим, що радикально відрізнявся від усіх, хто повертався з вигнання. Скажімо, на ньому був поганий брунатний костюм. Жоден дизайнер його не влаштує, — подумала я. Не знати чому, але така думка мене підбадьорила.

Малікі майже не говорив англійською, але пожвавлювався в розмові. Він говорив про здобуття довіри всіх груп. Ми обговорили проблеми поліції, що була переважно шиїтською і часто втягувалася в насильство проти сунітів. Я розповіла прем'єр-міністрові, що знаю, як воно — залежати від поліції, якій ви не довіряєте. Я сказала йому, що виросла у Бірмінгемі й пригадую, як було нам жити в громаді, коли приходили поплічники Булла Коннора. «Якщо ви чорний, то поява поліції в районі певності не додавала», — мовила я. Малікі натяк зрозумів. «А я й не хочу їх бачити у своєму районі, — відповів він і захихотів, а тоді споважнів. — Більшість із них — горлорізи».

Нурі аль-Малікі прем'єрствував вісім років, що було винятком у розторсаній політиці Іраку. Керівна верхівка, до якої входили Талабані, Хашемі, Махді (що заступав Хакіма), не любила Малікі й неодноразово намагалася його позбутися. Звичайно, чужими руками. Наша відповідь була такою: ви його обрали, то й працюйте тепер разом.

У центрі уваги — ухвалення бюджету й нафтового закону, створення сил безпеки, люстрація поліції та надання найпотрібніших послуг, як-от електропостачання, населенню. Конгрес США навіть пропонував запровадження посадових вимог для урядовців за ту велику допомогу, яку надавав Іраку. Громадян обурило можливе запровадження посадових вимог, що ми й намагалися пояснити Конгресу. Як і належить, ми доповідали про перебіг справ у Багдаді. Здавалося, мало хто розумів, як насправді важко налагоджувати роботу інституцій. Треба віддати їм належне, іракці намагалися урядувати за допомогою демократичних процесів: вони ухвалювали закони, а не керували декретами. У такій розділеній країні це було дуже важким завданням.

«Невдовзі ви всі висітимете на ліхтарях»

Урядування ускладнювалося жахливою безпековою ситуацією. Щодня ставалися вбивства з помсти, бо впродовж 2006 року поглиблювалися міжрелігійні конфлікти. То був період майже повномасштабної громадянської війни, коли в околі та громадах відбувалася чистка на релігійному ґрунті. Відвідавши Багдад наприкінці 2006 року, я попросила організувати зустріч із сунітськими лідерами, зокрема з вождями племен, а потім окремо з шиїтськими.

Я ще й слова не мовила, як суніти вручили мені гротескні світлини дітей із відрізаними головами й кінцівками. Гадаю, вони хотіли мене шокувати, але, на жаль, я вже бачила фото документування злочинів. «Дозвольте вам щось сказати, — звернулася я до них. — У нас у Сполучених Штатах є примовка: тримаймося разом, бо нас перевішають поодинці».

Я зробила паузу й дала змогу перекладачеві двічі повторити мої слова. «Вони розуміють?» — спитала я.

Він хитнув головою. «Ну, ви можете триматися купи, або наступного разу, коли я приїду, ви всі будете хитатися на ліхтарях».

«Це вони втямили?» — запитала я.

«Атож», — відповів він.

За годину наступна група подала мені такі самі світлини, тільки тепер жертвами були шиїти. Я хотіла, аби вони збагнули, що ворохобня — не відповідь. Або вони гуртом розв'яжуть свої проблеми, або їх поглине хаос.

Після повернення до Вашингтона вранці я пішла до президента й розповіла йому про все, що відбувалося. «Я не певна, що вони подужають», — сказала. Він бачив, що я пригнічена й дуже втомлена. «Ну, і що робитимемо?» — спитав він. Під час наших зустрічей я намагалася не звалювати все на його голову без жодної поради. Але цього разу в мене не було слів. «Дозвольте мені піти й усе обміркувати», — тільки й мовила. Я була у відчаї — і професійно, й особисто.

Ще один шанс покерувати: насильство спадає

Наприкінці 2006 року розвіддані були песимістичними, але тепер ми знаємо, що справи почали поволі змінюватися на користь стабільного Іраку. Якось уранці мені потелефонував Джон Тейлор, колега зі Стенфорду і заступник міністра фінансів під час першої каденції. «Мій син служить в Анбарі й оце надіслав мені повідомлення, яке, гадаю, вам варто подивитися», — сказав він. Джон переслав копію імейлу моєму старшому помічникові, який передав її мені. Це було відкриття. Молодий морпіх писав, наскільки поліпшувалася співпраця з племенами. Він повідомляв, що члени племен і їхні родини добре ставляться до наших солдатів. Земля горіла під ногами повстанців.

За кілька місяців перед тим, 7 червня, мені повідомили, що під час американського авіаудару загинув Абу Мусаб аль-Заркаві. Він був керівником «Аль-Каїди» в Іраку й спланував у лютому бомбування Золотої мечеті. Він сподівався розпочати в країні громадянську війну, і йому вдалося. І наскільки ж я зачерствіла — спало мені на думку, — що святкую смерть іншої людини й не журюся цим. Сьогодні жахливий сувенір стоїть у мене на видноті на книжковій шафі. Підрозділ, який убив Заркаві, подарував мені камінь від дому, де той загинув. Сіро-чорний кусень плити зі рваними краями — видно, що від вибуху. І проста позначка на ньому: AMZ: 6-7-2006.

А з наземних джерел в Анбарі, як і передбачив син Джона, ми почали одержувати повідомлення про пропозиції племен щодо співпраці з нами. Очевидно, бойовики Заркаві виявилися кепськими гостями; вони силували до співпраці за допомогою брутальних тактик, приносили батькам відрізані голови дітей і видавали їхніх дочок за бойовиків «Аль-Каїди». Наступник Заркаві Абу Аюб аль-Масрі був ще вимогливішим і розширив такі методи. Шейхам це вже в'їлося в печінки. Вони, може, нас і не любили, але ми були наразі меншим злом.

З часом співробітництво стане реальним і поглибиться. По-перше, нарешті ми створили механізм залучення племен, що працював. Ми надіслали групи дипломатів, співробітників гуманітарних організацій і фахівців із безпеки для проживання в племенах і надання їм допомоги з питань урядування і реконструкції. Ці Групи з питань перебудови в провінції (ГППП) дали нам структуру реального залучення до співпраці в центральних сунітських землях [114], їм не треба було їхати до Багдада — ми поїхали до них.

Якось американський дипломат Джейсон П. Гайленд запросив мене до ГППП в Мосулі. Це був чудовий приклад того, що ми прагнули зробити. У цьому випадку Гайленд допоміг іракцям сформувати міську раду з обранців, які збиралися для розв'язання міських проблем. Робота ускладнювалася тим, що обранці належали до різних етносів і віровизнань. Це було сунітське арабське місто, в якому жило багато курдів та інших меншин. Привітавши учасників, я сказала: «Я тут, щоб послухати й допомогти чим зможу. Про ваші думки я доповім безпосередньо президентові». На мій подив, на зборах не йшлося про те, що могли б зробити США. Сунітський шейх, його заступник і близько десяти членів ради переймалися власними справами. Це добрий знак. Але помітно було, що вони ледь втримуються в цивілізованих рамцях. Зокрема, глава насилу стримувався, коли його заступник розводився про права курдів. Але ж таки стримався. Він заохочував до виступу всіх членів ради, пояснюючи мені, що всі мають право на власну думку. Не знаю, чи він справді так уважав, і мені було цікаво, чи він так поводиться й тоді, коли мене немає в залі. Гайленд запевнив, що так буває завжди. Це не робиться про чуже око.

Ситуація також покращувалася, бо племена організовувалися, аби разом із нами вигнати «Аль-Каїду» з провінції аль-Анбар. Вони були завзятими воїнами; після навчання і у взаємодії з ударною силою американської авіації вони ставали непоборною силою.

Проте процес ішов повільно, і рівень насильства лишався неприпустимо високим. Велика проблема залишалася в центрі країни, де населення складалося з сунітів і шиїтів. Військові казали, що 80 % конфліктів на релігійному ґрунті в Іраку ставалися в межах 30 миль від Багдада. Такого майже не було на півдні країни, бо там мешкали переважно шиїти, хоча для наших солдатів надзвичайна небезпека зберігалася. Тегеран допомагав радикальній шиїтській міліції, зокрема формуванню Муктада аль-Садра, вбивати наших солдатів. Гинуло забагато американців. Гинуло забагато іракців.

Щоранку я розгортала «Вашингтон пост» на шпальті «Обличчя полеглих». 2003 року «Пост» почала на «далі буде» публікації на спогад про полеглих у війні американців. Я змушувала себе роздивлятися кожну світлину як різке нагадування про військові втрати. Усі наші посадовці з національної безпеки зустрічалися з членами організації «Родини Ґолд Стар за мир» і відвідували шпиталі «Вотер Рід» і «Військово-морський» у Бетесді.

Щороку кілька разів на рік я пробувала відвідувати поранених солдатів. А у Страсну п'ятницю я ходила до обідні, а після неї — до якогось шпиталю. Під час одних відвідин лікар, що мене супроводжував, запитав, чи я не зможу зустрітися з матір'ю пацієнта, яка цього хотіла. «Звичайно», — відповіла я. Він попередив мене, що це може бути тяжка зустріч. Молодик — афроамериканець років 25 — мав ураження мозку і раз по раз кричав. «Підготуйтеся», — сказав лікар. Я відчинила двері й увійшла до палати. Підійшла його матір. Єдине, що я спромоглася вимовити: «Я вражена вашою жертовністю і молюся за вашу родину». Вона подякувала мені за відвідини і спитала, чи ми можемо сфотографуватися. «Він одужає», — сказала вона. Проте я знала, що навряд чи. У такі моменти здавалося, що ані мета, ані висока виправданість жертви не варті такої офіри. Але я мала сподіватися, і досі сподіваюся, що колись стабільний, безпечний і демократичний Ірак вшанує таких солдатів, як цей юнак.

У боротьбі з повстанцями іракці зазнавали чималих утрат. Якось, сидячи в моєму кабінеті, Стів Гедлі висловив дуже глибоку думку. «Іракці повинні здобути свою свободу, — сказав він. — Ми не можемо зробити це за них». Станом на 2006 рік іракці саме це й робили — своєю кров'ю, а не американською. У них був дуже гарний міністр оборони, який домагався успіху в навчанні армії, особливо військ спецпризначення. Проте ворог виявився сильнішим, а ми не мали ані стратегії, ані людей, щоб допомогти.

Глава Об'єднаного комітету начальників штабів Піт Пейс попросив якось прийняти його в другій половині дня. Він був першим главою — морським піхотинцем. Піт був солдатом, а не вашингтонським бюрократом. «Я міркував над тим, — почав він, — чому погіршується безпекова ситуація, якщо кількість навченого іракського війська зростає і в нас спостерігається поступ». Піт сказав, що він потиху (тобто без дозволу Дона) попросив групу полковників свіжим оком глянути на нашу стратегію в Іраку. Я хотіла підстрибнути й обійняти його.

Упродовж трьох років я вислуховувала інформацію Пентагону для президента з купою непотрібних показників, як-от кількість зруйнованих складів амуніції чи підрахунок убитих терористів. Я згадувала про В'єтнам, коли, чуючи таку статистику, Ліндон Джонсон почав гадати, ніби США перемагають у війні.

І я слухала з дедалі більшою тривогою і гнівом, коли звинувачували Держдепартамент за те, що не знайдено політичного рішення. На одній сесії Джордж Кейсі, американський командувач в Іраку, попросив збільшити кількість цивільного персоналу. «Держдепартамент має дати мені якомога більше цивільних», — сказав він президентові.

Не знати чому я раптом гаркнула: «Генерале, коли зможете їх захистити, я пришлю». У приміщенні запала тиша.

Пізніше, після наради, Стів Гедлі потелефонував мені й попросив поговорити з Джорджем. «Ви знітили його перед президентом», — сказав він.

«Атож, я знаю. Потелефоную йому, бо він гарна людина. Проте я мала рацію, Стіве. І свої слова я не заберу назад».

Ми всі якось змирилися з невдалою стратегією. Пентагон казав, що безпека покращиться, коли поліпшиться політична ситуація. Стів сформулював це найкраще. «Іноді безпекова проблема — це просто проблема безпеки», — сказав він президенту.

Ва-банк

У листопаді 2006 року президент Буш вирішив, що настав час змін. Він запропонував Дону Рамсфельду подати у відставку з посади міністра й поставив на чолі Пентагону Боба Ґейтса. Джордж Кейсі повернувся до Вашингтона, а Девід Петреус подався до Багдада, щоб очолити військову місію. Хоча і Джон Неґропонте, і Зал були чудовими послами, ми вирішили надіслати нову людину до Багдада. Раян Крокер, один із найкращих посадовців у дипломатичній службі й наш посол у Пакистані, на одній із найважчих посад у світі, попрямував до Іраку.

Проте недостатньо було замінити персонал — треба було міняти стратегію. Генерали, які воювали в Іраку після повалення Саддама, — Петреус, Піт Ч'яреллі, Рей Од'єрно — повернулися 2004 року до Вашингтона й мали можливість оцінити зроблене. У військових дуже гарно організовані вправи «вивчені уроки». Ці генерали й група полковників Піта Пейса, до якої належав Г. Р. Макмастер, розробили новий підхід. Щоб допомогти іракцям, треба було з ними жити, вчитися й воювати. Робота була небезпечною й потребувала більше людей, ніж у нас було на землі. Разом зі співробітниками гуманітарних організацій і дипломатами в ГППП американські солдати опинилися в самому центрі боротьби.

Нову політику президента назвали «Великою хвилею». Для нього це було болісне рішення, та й, щиро кажучи, для всіх радників також. Спочатку я була налаштована скептично: досягнемо небагато й утратимо ще більше життів американців. 8 грудня 2006 року на засіданні РНБ, присвяченому політиці, ми з президентом уперше прилюдно посперечалися.

«Пане президенте, якщо ви надішлете більше військ і не зміните те, що ми робимо, то просто загине ще більше людей. А якщо в Іраку й далі топитиметься міжрелігійна боротьба, нічого з того не вийде».

«А який у вас план, Конді? — спитав президент. — Дозволити їм убивати один одного, а ми стоятимемо осторонь і підбиратимемо, що залишиться?»

«Ні, пане президенте, — сказала я. — Ми не можемо перемогти, просто кидаючи війська у вир їхніх кривавих усобиць. Якщо їм потрібна громадянська війна, ми повинні їм це дозволити».

Я була розлючена. Проте він був президентом, а я не збиралася з усіма на нараді сперечатися. Після наради я пішла за ним до Овального кабінету. «Ви ж знаєте, що я пішла на все. Я більше за інших підтримувала й працювала на цю війну», — сказала я, залишивши за дужками цілком зрозуміле «як же ви наважилися».

«Я знаю», — промовив він тихо. Мені так зле стало тієї миті. Це була «його» війна, і він як президент не був готовий її програти й повторити трагічний вихід Америки з В'єтнаму. Я зрозуміла, що він уважав, ніби надсилання туди американських військ було найкращим для нього шансом уникнути долі Джонсона.

Зміни персоналу, які здійснив президент, переконали мене, що ми ще можемо перемогти. Ми з Бобом Ґейтсом були друзями. Ми разом із ним брали участь у виняткових подіях кінця Холодної війни, працюючи в РНБ Джорджа Г. В. Буша. Я там мало кому так довіряла. Девід Петреус був одним із найкращих мислителів в американській військовій справі. Ми якось вечеряли з ним у Вотерґейті. «Я намагався поговорити про це з вами ще у 2003 році, коли ви були радником з національної безпеки», — сказав він. Я не зрозуміла, що він має на увазі. «Дон Рамсфельд скасував зустріч», — пояснив він. Ми продовжували говорити про те, наскільки нам потрібна тісна співпраця між цивільними та військовими, якщо нам судилося перемогти.

Я зробила ще одне: в обхід бюрократичних правил потелефонувала генералу Рею Од'єрно, який тепер командував нашими силами в Анбарі. Рей — велет із поголеною головою і твердим характером — був моїм зв'язковим із Об'єднаним комітетом начальників штабів у перші два роки мого перебування на посаді держсекретаря. Він допоміг мені створити Групу з питань перебудови в провінції.

«Рею, — звернулася я до нього, — цієї розмови не було. Але скажіть мені: „Велика хвиля“ спрацює?»

Наприкінці 2006 року команда РНБ перебувала на президентському ранчо в Кроуфорді для проведення низки зустрічей і розгляду справи Іраку. За кілька годин до обіду я побачила президента, який стояв біля рибальського ставка неподалік межі маєтку. Сонце було на схилку цього надзвичайно теплого дня, і спочатку я подумала, що краще дати йому спокій. Але щось мені підказало не зупинятися й підійти. Він дивився десь на рівнини і жестом покликав мене. «Ви мене в цьому підтримаєте?» Йому не треба було говорити, в чому. «Звичайно, — сказала я. — Але ж ви знаєте, що це наша остання карта».

Президент виконав свою домашню роботу: чи готові іракці насправді виборювати собі мир. Вибачень більше не буде, жодних звинувачень Америки у кожній невдачі і без взаємних інвектив. Перш ніж ухвалити посилення нашого контингенту, президент зустрівся з Малікі в йорданському Аммані в листопаді 2006 року. Іранський прем'єр-міністр добре приготувався. У нього був план військових дій — гарно продуманий брифінг, — котрий він передав президентові. Проблема полягала в тому, що Малікі хотів сам реалізувати план, що на загал непогано, але наші командувачі вважали: іракські військові принаймні ще рік не будуть готові до такої операції. Натомість президент Буш знав, що посилення контингенту чекати не можна. Він зустрівся з Малікі приватно й сказав йому: «Дозвольте дати вам наші підкріплення». Ми йшли ва-банк.

Багато років ще писатимуть про «Велику хвилю» і її успіх. Анбар відбили в «Аль-Каїди», чорний стяг терористів здерли члени місцевих племен, які гнали їх від міста до міста. Найважливіше те, що міжрелігійна ворожнеча у Багдаді, навколо нього і в центрі країни різко зменшилася і з часом згасла. «Аль-Каїда» продовжувала в Іраку свої наступи, але на такому рівні, що уряд це не зачіпало. А на півдні країни, де діяло більше американських наземних військ, іранцям було складніше.

Ми сказали іранцям? що знаємо про постачання їм зброї та навчання для вбивства наших солдатів. Росіяни передали цей наш месидж: «Кордон ми переходити не будемо, але якщо побачимо ваших в Іраку, то візьмемо у полон або повбиваємо». І от пощастило: на іракській території ми піймали заступника командира спецназу «Кудс». Його перевезли до Ірбіля й допитали. Ми сказали іранцям, що він «виспівав» усе про те, що вони коять, і про їхні операції. Після того їхня активність зменшилася.

У цей період Малікі довів, що він здібний головнокомандувач. Якось у березні 2008 року він наказав іракським силам безпеки відібрати в Басрі в шиїтської міліції, яку підтримували іранці, нафтопереробний завод. Американські генерали заперечували, бо його військо нібито не було готове. Але Малікі розпочав операцію.

Коли ми сиділи в ситуаційній кімнаті Білого дому, всі говорили про дурість прем'єр-міністра — всі, крім президента Буша. «Він показує, хто хазяїн. Це дуже важливий месидж до свого народу», — сказав цін.

Президент, сам політик, зрозумів, що намагався зробити Малікі. Іракський прем'єр прибув на звільнені терени на іракському танку. Він був наразі символом свого народу — того, чого зміг досягти Ірак.

Покращення безпекової ситуації дало іракцям паузу, яка дозволила перейти до інших завдань урядування. Картина тут була дуже невиразна, але траплялися й удачі.

Два великих завдання парламенту — ухвалити бюджет і закон про розподіл прибутків від нафти — переплелися між собою. Вони показували межі федералізму. Співвідношення було таке: бюджет мав спиратися переважно на надходження від нафти. Але формула розподілу цих надходжень між Курдським регіоном і Багдадом була тестом на політичні домовленості між ними.

Утворилося замкнене коло: доки іракці не розберуться з динамікою надходжень, вони не можуть ухвалити бюджет. Це показувало фінансування важливих статей, як-от виплата зарплатні в армії або оформлення контрактів на будівництво електростанцій. Сунітським ненафтоносним теренам теж обіцяли фінансувати певні проекти.

Один іх них — будівництво нової військової академії — став символом політичної напруженості між Багдадом та регіонами. Під час однієї з останніх поїздок до Іраку президент Буш зустрівся з лідерами країни й представниками сунітських племен, які успішно вибили «Аль-Каїду» з Анбару. Ці представники були людьми жорсткими, неголеними, з грубою темною шкірою. Я пригадала давню пораду арабського дипломата.

Нащо ми намагалися боротися з цим загалом у 2003 році? Їх, напевно, краще мати на своєму боці. І ось вони прийшли.

Малікі, здавалося, було ще більш незручно спілкуватися з цими чоловіками, ніж американцям. Він не сів на залишене для нього чільне місце, а вмостився на кутку в кінці столу. Мова його тіла була жахливою. У нього була майже поза плода. Він — не природний політик, подумала я.

Натомість Джалал Талабані — чудовий політик — був у своїй стихії. «Хоробрі сини Анбару, — наспівно мовив він, — відіграли суттєву роль у порятунку Іраку. Ви повинні мати свою військову академію». Пригадую, я тоді подумала, що Джалал чудово вписався би в американську політику «я тобі — ти мені». На жаль, фінансування академії ще протягом кількох років не буде.

Проте іракці знайшли інші способи догодити сунітам. У 2008 році дуже багатьом колишнім баасистам дозволено повернутися на роботу, тисячі в'язнів амністовано. У країні нарешті ухвалили «Закон про Верховну комісію з питань відповідальності й справедливості», яким регулювався захист невинних сунітів і партія БААС визнавалася злочинною.

Проте іракські лідери продовжували боротися з головними проблемами урядування, і, власне, це було сумно. Наш Конгрес був жорстким в оцінці їхньої некомпетентності. Мало хто зважав на те, як важко змушувати працювати демократії, особливо нові. В одному випадку, під час свідчень перед Комітетом сенату в закордонних справах, я ледь не втратила терпець. Коли один сенатор нескінченно бубонів про те, що іракці досі не ухвалили бюджет, мені знадобилося все моє терпіння, аби не відповісти: «І ви теж». Легіслатура розвиненої американської демократії не спромоглася ухвалити бюджету 2003, 2005, 2007 роках. Іракці нарешті зробили це 2008 року; за цим бюджетним законом витрати становили 48 млрд доларів. Вони вміло розв'язали питання з надходженнями від нафти, і курди погодилися на формулу бюджету перед ухваленням закону про нафту.

Закон про вуглеводневі ресурси розроблявся в 2007 році. За конституцією, «нафта й газ належать народу Іраку», але в ній не визначено поняття автономний регіон і не передбачено його визначення. За браком чітких правил курди ухвалили свій регіональний закон і залучили чималі іноземні інвестиції попри юридичні неузгодженості. Курдські умови ведення бізнесу набагато більше орієнтовані на ринок, а тому привабливіші для ділових людей.

Інколи шиїтські партії підтримують курдів, бо хочуть більшої гнучкості для півдня, включно з нафтовидобувним регіоном.

У курсі з політичних ризиків в аспірантурі Стенфордської школи бізнесу ми розглядаємо гіпотетичний приклад: чи інвестувати в нафтові поля Курдистану попри заперечення Багдада? Десь 70 % часу ці майбутні бізнес-лідери йдуть на ризик. Саме на такий настрій курди й розраховують (і досі не помилялися).

Іракці домоглися певного поступу і в інших непростих питаннях. Однією такою бомбою уповільненої дії для Іраку був статус Кіркуку — регіону, який заходить і на курдські терени, але населення там переважно сунітське. Курди погрожували анексувати його, що збільшувало вагу виборів у провінції. Ухвалений 2008 року закон про вибори у провінціях вітали як віху. А наприкінці 2009 року іракці ухвалили критичний закон про державні вибори, відійшовши від конституційної кризи, яка загрожувала затягуванням виборів. Експерт стосовно Іраку доктор Хайдер Ала Хамуді зауважив, що США не подавали жодних зауважень. Іракці зробили це, хоча сам процес, як він сказав, «був плутаним, проте спрацював»[115].

Коли в січні 2009 року закінчився термін адміністрації Буша, складна проблема Іраку перебувала на першому місці. Але попри всі випробування й жертви я нарешті відчула, що іракці готові скористатися своїм шансом на демократію. Іноді їм краще було б прислухатися до нашої поради, проте часто все саме собою налагоджувалося. Президент Буш щотижня розмовляв із Малікі — обраний лідер із обраним лідером — по відеозв'язку. Це слугувало утвердженням для іракського прем'єра і способом підштовхнути його в правильному напрямку. Тепер усе залежало від нього.

Країна пройшла довгий шлях, і тепер вона була більш безпечною, за що я вельми вдячна. Я завжди летіла на військову базу США, здебільшого в Туреччині. Там я сідала на С-130 до багдадського аеропорту, перебуваючи в кабіні з молодими пілотами, які часто служили в Національній гвардії. Звідти ми вертольотом «Чорний яструб», у якому біля вікон лаштувалися кулеметники, летіли до «зеленої зони» — захищеного анклаву для міжнародної спільноти й кількох іракських високопосадовців.

Одного разу, коли ми збиралися приземлитися, літак раптом злетів. «Що сталося?» — поцікавилася я, сподіваючись, що мій пульс заспокоїться і я зможу дихати.

«О, пані, там мінометний обстріл. Але ми не знаємо, це випадково чи зумисно стріляли по нас», — відповів молодий чоловік.

«Гадаю, це не має значення», — зауважила я.

Іншим разом піщана буря не дала долетіти до «зеленої зони» вертольотом. Довелося їхати так званою «сошею смерті», обабіч якої часто лунали вибухи. Ми подолали цей шлях без пригод, але коли наша автівка поволі рухалася поміж зупиненими вантажівками й легковичками, я намагалася не вдивлятися в зосереджені обличчя моїх охоронців.

Остання поїздка до Іраку показала мені, які відбулися зміни. Я обійшла всіх політиків і приєдналася до них на ланчі вдома у Талабані. Але Хакім був хворий і запитав, чи не відвідаю я його. Він жив у «червоній зоні». Я мала податися туди, куди ще рік тому не поїхала б.

Дорогою до будинку священнослужителя скрізь були ознаки конфлікту. На вулицях рясніли вирви від мінометних вибухів і стояло немало розбомблених будинків. Всюди були іракські патрулі, а в небі періодично з'являлися вертольоти. Але нарешті скрізь було тихо, і люди займалися своїми буденними справами: власники крамничок продавали крам, а покупці його купували, і молодь бавилася на вулиці.

Коли моя броньована автоколона проїздила вулицями повз цих людей, я відчувала задоволення й надію. Може, колись іракці, які пережили такий хаос, втішатимуться миром і демократичним майбутнім. Я відчувала, що ми дали їм шанс.

Після перемоги над Ісламською державою

2011 року президент Обама виконав передвиборчу обіцянку й вивів усі американські війська з Іраку. Чинність Угоди про статус військ (УСВ), яку ми підписали 2008 року, добігала кінця. По правді, тверда дата — 2011 рік — була компромісом із Малікі, який хотів показати, що Ірак може стояти на власних ногах. Наближалися вибори 2009 року, і він уважав, що цей крок буде популярним. Усі (як і Малікі) гадали, що УСВ стане темою нових перемовин і буде продовжена. Він сказав президентові Бушу, що зможе зробити це після виборів — він мав на увазі свої, а не наші вибори.

Адміністрація Обами не змогла продовжити УСВ. У новій угоді мали лишитися всі прийнятні для Пентагону пункти попереднього документа. Міністр оборони за президентів Буша й Обами Боб Ґейтс сказав таке: «Для угоди міг би бути єдиний шанс, якби він [президент Обама] сам дієво підключився до справи, а цього не сталося»[116].

Шкода, бо Ірак перебував на шляху до кращого майбутнього. Американські та іракські жертви були недаремними. Як би не трактували рішення про вторгнення до Іраку 2003 року, найважче було позаду, прийнятний ґрунт для Іраку і всього регіону було створено. На остаточних виборах 2010 року, перед виведенням американських військ, голосування іракців показало чудовий результат: з великим випередженням переміг шиїт Айяд Аллаві як глава об'єднавчої партії, що перебувала поза міжрелігійною ворожнечею і яку підтримали суніти. Політична система починала зміцнюватися, і насильство зменшилося.

Мене раз по раз запитували: «Маючи нинішню інформацію, ви однаково радили б уторгнутися в Ірак?» Ну, те, що ми знаємо сьогодні, не може вплинути на те, що ми робили вчора. І тому, якби я знала, що ми не будемо готові утримувати контингент у країні, нехай і обмежений, аби допомогти Іраку прийти до демократичної стабільності, мені було б набагато важче ухвалювати рішення.

Коли американський контингент відбув додому, віце-президент Джо Байден оголосив, що Ірак стабільний і вільний. Наполовину він мав рацію. Того року громадянська війна в Сирії стала новим фронтом проти стабільності й миру. Рештки «Аль-Каїди», яку «Велика хвиля» перемогла в Іраку, перегрупувалися за кордоном. Нині разом із хаосом, який не визнає державних кордонів, вони повернулися й сформували стрижень нової загрози — так звану Ісламську державу, або ІДІЛ. Наші розвідувальні агенції визнали, що прогледіли появу загрози. Іракці були погано підготовлені, аби самим дати раду цій проблемі. ІДІЛ вдерлася у вакуум.

Без стабілізуючої руки американського впливу Малікі дав волю найгіршим своїм інстинктам. Це був гордий і колючий чоловік, який усе каталогізував — дрібниці, індивідуальні сприйняття, реальності. Місяцями він використовував владу, щоб переслідувати своїх ворогів, особливо Таріка аль-Хашема, якого він звинуватив у намірах повалити існуючу владу. Це відштовхнуло сунітів, а він дедалі більше наполягав на власному баченні міжрелігійної ворожнечі — із сил безпеки й поліції повиганяв компетентних командирів та взяв натомість лояльних до себе осіб. Звичайно, вони були здебільшого шиїтами, що збільшувало міжрелігійну напругу.

За десять років на посаді Малікі себе вичерпав. Попри успіх на виборах 2014 року багато іракців більше не довіряли своєму прем'єру і не поважали його. Він також втратив довіру США, особливо після того, як іракську армію вибили з Мосула. Згадується Джаафарі кілька років перед тим; спочатку він намагався втриматися. Погрожував вивести своїх людей на вулиці. Проте хитрощі не допомогли, і він швидко пішов, сказавши, що повернеться до парламенту працювати, щоб здійснити те, що було для нього важливим. Йому дали церемоніальну посаду віце-президента, і, щоб зберегти обличчя, він погодився на компроміс. Це була зріла відповідь меткої людини. Зазвичай арабські владні особи так просто не відходять. Це означало, що в Іраку щось змінилося на краще.

Країна продовжує працювати в квазідемократичному режимі — інституції слабкі, але вони принаймні є. Парламент збирається, а тоді розпускається через бойкот тієї чи іншої фракції. Потім знов парламентарі збираються, але результатів немає, хоч вони й намагаються працювати. Прем'єр-міністр Хайдер аль-Абаді втримався під час кількох голосувань за недовіру уряду. Він тримається, реформує кабінет, перетрушує уряд, сподіваючись налагодити роботу. Люди протестують проти некомпетентності лідерів, а після кривавого інциденту десь рік тому держава більше не втручається.

Згідно з інформацією «Фрідом Гауз», уряд поважає основні права іракських громадян, працює десяток приватних телестанцій і 150 друкованих видань. Інтернет не обмежується, доступне арабське супутникове телебачення, хоча останніми роками журналісти скаржаться на переслідування з боку різних релігійних груп. Іракські спортсмени беруть участь у світових змаганнях, зокрема в Олімпійських іграх. Вони вже не бояться покарання від брутального диктатора у разі програшу.

Жінкам належить чверть місць у парламенті завдяки формулі, що міститься у виборчому законодавстві 2009 року. Спільнота в Іраку консервативна, і жінки стикаються з перепонами, що є незаконними, а також урядовими обмеженнями. 45 % відсотків студентів і один із трьох університетських викладачів — жінки[117]. Це крок уперед.

Гарантується свобода віросповідання, що не може змінити жодна релігійна організація. Але з країни продовжують витискати релігійні меншини. Це робиться не з політичних міркувань, а тому що уряд не може захистити їх від фанатичної міліції і терористів. На жаль, іракська держава не здатна захистити своїх громадян і в ширшому розумінні. На вулицях Багдада регулярно вибухають бомби, за що відповідає ІДІЛ, яка досі окупує чимало іракських теренів.

Але поволі іракські сили безпеки, сунітські племена, курдська пешмерга, американська авіація й радники витискають ІДІЛ. З кінця 2016-го контингент США в Іраку налічує 5000 осіб — це половина від того числа, яке генерали хотіли залишити в 2011 році, коли Ірак був стабільний.

Досі немає певності в позитивному завершенні війни з ІДІЛ. Але вже можна сподіватися, що так званий халіфат, який ісламісти сподівалися запровадити, не справдиться і групи екстремістів буде знищено. Складніше відповісти на запитання, чи виживе об'єднаний Ірак. Коли завершиться війна, курди зажадають більшої автономії. З 2014 року вони збільшили свою територію на 40 % і захопили кілька сіл біля Мосула й Кіркука. Барзані перейшов до радикальної риторики й каже, що землею, политою курдською кров'ю, вже ніколи не володітиме Багдад. Багато спостерігачів вважають, що він готує плацдарм для переговорів після завершення війни. Інші ловлять його на слові. Зрозуміло одне: курди створили відносно мирний та квітучий регіон усередині нестабільного Іраку. Іще подивимося, чи захочуть вони дистанціюватися від Багдада, чи розлучитися з ним.

На півдні шиїтам доведеться знайти спосіб протистояти тяжінню «іранського півмісяця». Підтримувана Іраном міліція заявить (і не безпідставно), що й вона зробила свій внесок у поборення ІДІЛ. Тегеран матиме вплив, але який? Один екс-посол сказав: «Якби Іран стояв біля керма, іракці не видобували б нафти 4 млн барелів на добу... ще й не тримали б низькі ціни, бо Тегерану потрібні надходження». Іран не хотів би знову побачити в Іраку американський контингент, навіть обмежений. Іракські шиїти — араби, а не перси, і це завжди було обмежувальним фактором для впливу Тегерана. Іранці пануватимуть, якщо не буде американських противаг. Масштаб диктату Тегерана залежатиме від політичного вибору — і нашого, і їхнього.

На інститутах Іраку позначиться те, крізь що він пройшов, аби перемогти ІДІЛ. Може, з'являться нові «Статті про конфедерацію», що відбиватимуть геостратегічні реалії країни. Досягнення будуть, якщо ситуація залишиться демократичною. Наразі Ірак і Туніс — єдині арабські країни, що мають квазідемократичні інститути, на які можна зіпертися. Коли Близький Схід заспокоїться, може, й з'явиться новий шанс для демократії. Цього разу з'явиться те, чого не було раніше, — політичні інститути. Хоч і які слабкі, вони зможуть мирно залагоджувати відмінності між народами.

Єгипет і Туніс: Коли діди зазнають поразки

Дивна то була поїздка. Я спала неспокійно тієї вересневої ночі 2008 року після візиту до Муаммара Каддафі в лівійській столиці. Моя вечірня зустріч із «Вождем» виявилася довшою, ніж передбачалося; моя група охорони непокоїлася біля дверей, бо їй заборонили заходити до кімнати. До Тунісу я прибула проти ранку. І прокинулася в тривозі, як буває після химерного сну. Чи справді я обідала в кухні з його охоронницями, які, кажуть, є його доньками? Чи справді він подарував мені відео — на світлинах у музичному супроводі була я, — що називалося «Чорна квітка в Білому домі»? Гаразд. Якою б не була дивною його прихильність до тебе, дяка Господу, візит завершився. Час іти далі. Подумай про те, що треба сказати Бен Алі.

Конференц-зала, як і скрізь на Близькому Сході, була розкішною. У ній містилося стільки малахіту й золота, що російський Зимовий палац перед нею тьмянів. Президент Тунісу Зін аль-Абі-дін бен Алі мав фарбоване смолисто-чорне волосся і тримався щиросердно, але на відстані; я швидко збагнула: що довше я говорю, то менше це його цікавить. Я хотіла зупинитися на кількох моментах у справі співробітництва в боротьбі з тероризмом, а ще на спірному питанні про те, що Туніс зобов'язувався прийняти кількох своїх громадян, які були в'язнями в Гуантанамо. Бен Алі наполягав, буцімто все вже зроблено. Однак це не відповідало дійсності, і ніхто з його почту не наважився сказати, що він помиляється. Він був задурманений і повільний, раз по раз гублячи нитку розмови. Це нагадує мені зустріч із Хосні Мубараком, — подумала я. — Він завжди розповідав якісь втомливі історії, з інтервалом у кілька хвилин на тій самій зустрічі повторював одне й те саме. Так буває зі згасаючими старими, які не мають контактів, а оточення не скаже їм, що відбувається. Сумно.

Через три роки, спостерігаючи за подіями «Арабської весни» 2011 року, що розбурхали світову уяву, я пригадала ті зустрічі з Мубараком і Бен Алі. Вони не помітили її приходу, хоча й мусили б. У їхніх країнах був високий рівень невдоволення. Безробіття, корупція і безсилля уярмленого населення, а ще брутальність сил безпеки. Громадянин міг уникнути гніву поліції, тільки якщо тримав язик за зубами. Неможливо було не побачити щоденного приниження — безпросвітних злиднів, владних бюрократів та люті, яку вони породили.

«Пане президенте, починайте реформи, доки ваш народ не вийшов на вулиці»

Як ми зазначали, авторитарні режими не полонять усе суспільство, як того хотіли б тоталітарні вожді й правителі з культом особи. Залишається простір для незалежних організацій — бізнес-груп, університетів, громадянського суспільства. Розмір і тривкість цього простору неоднакова в різних країнах, а інколи і в межах одної. Шанс для реформ є, бо існує зародок інфраструктури, яку можна використати як підвалини.

Проте в Єгипті й Тунісі режими не скористалися цією нагодою, хоча 2005 року Єгипет і був близьким до цього. Власне, він є наочним прикладом того, що могло б статися. Наступна історія — про стриножену реформу. Режим замало не зробив правильну річ: розпочав непевні, але значущі зміни політичними прийомами. А тоді Мубарак запанікував і позадкував наприкінці року. Це визначило його долю і майбутнє режиму, коли в 2011 році єгиптяни — і населення регіону — сказали, що з них годі.

Бабине літо свободи

Як держсекретар я присягала 26 січня 2005 року. Дуже вдало обраний час. Здавалося, свободолюбні люди скрізь перемагають, і я справді відчувала ходовий вітер у них... і в нас. Помаранчева революція в Україні, Трояндова революція в Грузії, Тюльпанова революція в Таджикистані були в розпалі, і скрізь там з'являлися прозахідні уряди. Проте саме разючі події на Близькому Сході засвідчили, що свобода на порядку денному — це історична необхідність, навіть у найбільш неспокійному регіоні світу.

У січні 2005 року іракці провели успішні парламентські вибори «фіолетового пальця» з великою явкою навіть на теренах, загрожених терористами. Світові медіа обійшла символічна світлина новозвільнених громадян, які піднімають руки, намащені фіолетовим атраментом, що означає «я проголосувавала». Це був дуже емоційний момент для мене і для всіх, хто був причетний до рішення повалити Саддама Хусейна.

Президент Буш запросив представників Революції фіолетового пальця до ложі першої леді на послання президента США Конгресу. Вражало, як обидві партії спільно аплодували цим іракським патріотам, а в палаті витало відчуття гордості за те, що повершила Америка.

У Лівані в лютому того ж року вбито заможного бізнесмена Рафіка Харірі, який був прем'єр-міністром. Це створило революційний момент, бо понад мільйон людей вийшли на вулиці Бейрута на демонстрацію проти Сирії та «Хезболли», яких підозрювали в причетності до вбивства. Вони вимагали прибрати сирійські війська, які окупували країну в 1970-х роках.

Я спостерігала за подіями по телевізору в номері лондонського готелю «Черчилль». Раніше тим ранком ми з французьким міністром закордонних справ опублікували спільну заяву про події в Лівані. Жак Ширак і Джордж В. Буш розбігалися в оцінці більшості проблем Близького Сходу, особливо Іраку, але щодо Лівану дійшли згоди. 2004 року вони разом готували резолюцію Радбезу ООН, яка закликала вивести сирійські війська.

Дивлячись телерепортаж із Бейрута, я згадала про події, які здобулися на міжнародну згоду. В серпні 2004 року ми прибули до Нью-Йорка на з'їзд Республіканської партії, що номінував президента на другий термін. Я була у своєму номері в готелі «Волдорф Асторія», де одночасно дивилася на телеекран і розмовляла по телефону з нашим представником в ООН і міністром закордонних справ Франції. Коли ввечері президент повернувся до готелю, він запросив мене до свого номера. «У нас є голоси?» — запитав він. «Гадаю, що так, якщо всі залишаться на нинішній позиції», — відповіла я. Повернувшись до себе, я чекала на замовлений дзвінок до міністра закордонних справ Філіппін о третій ранку. Він обіцяв «вивчити питання». Філіппінський представник утримається, тож у нас буде більшість: дев'ять «за» і шість «утримаються». Я сказала президентові, що резолюція пройде. Він усміхнувся й мовив: «Треба подзвонити Шираку».

Тепер, у березні 2005 року, вимога ліванців, щоб сирійські війська забиралися геть, набула сили міжнародного закону. Саудити, які любили Харірі, дуже покладалися на сирійського президента Башара аль-Ассада. На диво, Дамаск пом'якшив свою позицію. Хоча всі знали, що Ассад залишить свою підпільну безпекову мережу, кадри сирійських військ, які покірно поспішали покинути Ліван, надихали.

Прозахідний рух «14 березня» (названо на честь дня масових демонстрацій проти вбивства Харірі на чолі з його сином Саадом) на наступних виборах зміцнив свої позиції. Давній друг Харірі, технократ Фуад Синьора став прем'єр-міністром. Наразі ліванці виграли.

Тож я відчувала впевненість і піднесення, коли в червні того року прямувала до Єгипту, щоб виголосити промову про свободу в Американському університеті в Каїрі. З погляду культури, політики та історії Єгипет був регіональним важковаговиком. Я хотіла довести, що як Анвар Садат приніс мир у регіон своїм знаменним налагодженням стосунків з Ізраїлем, так і Мубарак може привести регіон до демократичних реформ. Я хотіла кинути виклик, а не бентежити єгипетського президента.

Перед виголошенням промови я звернулася до Мубарака з проханням про зустріч. Принаймні був ще ранок, і він був уважний. Я знала, що з єгиптянином треба зустрічатися на початку дня. Він, як кажуть лікарі, «згасав». Пізніше деяким літнім людям важче зосереджуватися. Отак і з Мубараком. І я завжди намагалася сісти по праву руку від нього, бо на ліве вухо він майже не чув.

Наш посол попередив штат президента до мого приходу. Я наївно гадала, що в Мубарака буде настрій послухати про події в регіоні, зокрема в Єгипті. Та не встигла й рота відкрити, як він мене випередив: «Доброго ранку. Виголошуйте свою промову».

Я наполягала, намагаючись познайомити його з основними тезами виступу. «Пане президенте, — вела я, — не хотілося б, аби вас здивувало те, що я збираюся сказати».

«Ідіть і виголошуйте свою промову, — повторив він. — Я потрібний єгиптянам. Їм потрібна сильна рука. Невже ви не розумієте, що між „Мусульманським братством“ і Єгиптом є лише я?»

Я намагалася втрутитися й сказати, що закликаю не до його відставки, а до змін. «Пане президенте, — завершила, — починайте реформи, поки ваш народ не вийшов на вулиці». На цьому візит завершився.

Єгипту треба було негайно міняти стагнаційну політику та слабку економіку. З часу вбивства Садата й приходу Мубарака в 1981 році за визначення майбутнього Єгипту змагалися три групи. Громадянське суспільство — правозахисники й інтелектуали — прагнуло отримати для себе трохи простору в політичній сфері. Інколи воно справляло певний вплив, звертаючись передусім до міжнародної громадськості та (як у випадку з університетами) організовуючи демонстрації, страйки й бунти. Існував фактор ісламістів завдяки їхній дисципліні, підтримці сільського й побожного населення та часом насильству. Нарешті, були ті, кого називають «свідомими державниками» — це окремі виборчі округи, які протистоять змінам і щосили підтримують режим. Військові, великі родинні галузі й урядовий апарат, передусім сили безпеки, теж сюди відносилися.

У країні панувала економічна скрута. Періодично вибухали хлібні бунти, коли уряд намагався припинити дорогі й недолугі харчові субсидії для населення. Кількість бідних зросла з 58 млн до 78 млн у період 1990—2008 років[118]. Бізнес-спільнота складалася з великих родинних конгломератів, наближених до державних посадовців, що ставало джерелом корупції. Впродовж багатьох років реальний дохід пересічних єгиптян не зростав або й знижувався. У період 2005—2009 років душовий дохід упав на 8,7 %[119].

І Мубарак правив цією складною країною протягом 30 років. Він добре ставився до своїх прибічників, особливо у бізнес-спільноті й силах безпеки. Опозицію тримали на припоні, лякаючи привидом ісламського перевороту; цим наративом Єгипет ставав схожим на Іран.

«Ви не побачите жодної жінки під чадрою», — сказав мені єгипетський міністр закордонних справ Абул Ґайт, знайомлячи зі своїм колективом у 2005 році. І продовжив: «У мене працює багато жінок. Вони розумні, освічені й ніколи не одягнуть хіджаб». Іншим разом міністр дав обід після конференції щодо Іраку. Він хотів посадовити поруч зі мною міністра закордонних справ Ірану, сподіваючись розпочати бесіду з нами. Коли я приїхала, Абул Ґайт пояснив, що іранець уже поїхав. «Він образився через скрипаля», — сказав він сміючись. На кону український скрипаль, одягнений у відвертий стрій, виконував попурі. «їхня проблема в тому, — сказав він, — що вони не вміють розважатися».

Цей саркастичний коментар приховав серйозніший момент щодо політичного ландшафту Єгипту. В країні лишалося нерозв'язаним протистояння між секуляристами та ісламістами. Більшість містян і освічених людей цінували вміння президента тримати від них подалі релігійників. Проте ісламісти мали своїх послідовників серед деяких інтелектуалів і в сільській місцевості. Найважливіша група ісламістів, «Мусульманське братство», організувалася 1928 року, але її десятиріччями забороняли через конфлікт із державою. Одного з найвизначніших братчиків, Саїда Кутба, стратили 1966 року, однак його екстремістська ідеологія надихала багато поколінь терористів. Інший братчик, Айман аль-Завахірі, відколовся від групи в 1979 році, вважаючи, що братчики надто помірковані й зацікавлені в політичному процесі. Свою нову організацію Завахірі потім об'єднає з «Аль-Каїдою» і після загибелі Осами бен Ладена очолить її.

Вибори в країні робилися про чуже око для підтримки режиму Мубарака. Проте напередодні виборів 2000 року щось почало мінятися. З'являлися осередки опозиції президентові. Особливо стривожило Мубарака зміцнення ісламістів. Він відповів арештами двохсот членів «Мусульманського братства» і заборонив їм брати участь у політичному житті. Тому братчики пішли на вибори як незалежні й здобули чимало місць на цих та наступних виборах. Попри формальну заборону група лишалася добре організованою, подачною в бідних районах країни, де уряд їй програвав. Відкрито діяти «Мусульманське братство» не могло, але воно вело роботу в мечетях і медресе. Воно було найбільш структурованою й ефективною політичною опозицією, хоча й технічно відлученою від політики.

З іншого боку, у світських продемократичних сил було кепсько з опертям. 2001 року молодий законодавець Айман Нур заснував партію «Аль Ґад» («Завтра»), Цей обіцяючий крок підтримали студенти університетів, правозахисники і навіть деякі члени бізнес-спільноти. Нур зміг зареєструвати партію лише через три роки — в 2004-му. Тоді він оголосив про свій намір узяти участь у президентських виборах. Ще через три місяці прокуратура звинуватила його у фальсифікації підписів, і він був заарештований.

Президент не бачив, що ці світські демократи могли стати його союзниками у стримуванні впливу ісламістів. Він бачив лише супротивників і опозицію своїй меті розширення влади. Мубарак вагався між придушенням «Мусульманського братства» і його толеруванням. З іншого боку, він постійно переслідував лібералів, закриваючи їхні офіси й кидаючи лідерів за ґрати. Уже немолодий президент бажав одного — втримати владу. І ворогом був кожен, хто кидав йому виклик.

Але коли 2004 року він заявив про намір іти на п'ятий шестирічний термін і пролунали натяки, що його син Джемаль може стати наступником, єгиптяни відреагували. Широкий рух «Кефая» («Досить») об'єднав інтелектуалів, правозахисників і прибічників демократії. Спочатку реформісти зосередилися на скасуванні надзвичайного стану, приборканні поліції та оновленні конституції. Цього разу рух зосередився на головному — на потребі обмежити виконавчу владу й перебування президента на посаді. До коаліції входили також партія Нура і помірковані ісламісти. Їхня платформа вимагала скасування надзвичайного стану, аби вони могли вільно збиратися, усунення обмежень на заснування нових політичних партій і звільнення політв'язнів.

Розвиток подій у Єгипті ускладнив відносини США з цією країною. Мубарак не довіряв президенту Бушу й відкидав програму «Свобода на порядку денному». Він уважав заклики до реформ на Близькому Сході особистою образою. Власне, єгиптянин відвідав США 2003 року й більше не повертався за всю свою каденцію. Справи набули критичного характеру, коли 28 січня 2005 року Нура кинули до в'язниці.

15 лютого 2005 року я зустрілася у Вашингтоні з міністром закордонних справ Єгипту. Під час зустрічі ми зосередилися на Лівані, Судані, перебудові в Іраку і деяких питаннях ізраїльсько-палестинського мирного процесу. Але всі знали, що наші стосунки дуже напружені. Я мала наступного тижня їхати до Каїра на зустріч Вісімки з Арабською лігою.

«Чи порушувалося у розмові питання про статус і ув'язнення Аймана Нура?» — запитав мене журналіст на прес-конференції після зустрічі.

«Так, я висловила наше занепокоєння, дуже сильне занепокоєння цією справою», — відповіла я.

«Ви їдете до Каїра?»

«Наша делегація ще не вирішила, але я з вами зв'яжуся».

Це була гучна заява, бо вже ширилися чутки, ніби я скасувала поїздку на знак протесту проти ув'язнення Нура. Власне, я ще не вирішила, сподіваючись використати поїздку як важіль для його звільнення. Єгиптяни відмовилися ворушитися з приводу Нура, і 22 лютого я їм сказала, що не поїду, а 25 лютого оприлюднила це рішення. Єгиптяни дратувалися й робили гучні заяви. Згідно з «Нью-Йорк таймс», вони «відкидали будь-яке іноземне втручання у внутрішні справи Єгипту». Зрештою, уряд дражливо заявив, буцімто це вони скасували поїздку. Це неправдива заява.

Мубарак відкриває шлях до змін: події 2005 року

Удома і деінде тиск на Мубарака зростав. На всіх телеекранах світу показували протести єгиптян проти уряду й особливо проти президента. Примітно те, що він відповів планом змін. 26 лютого він «зажадав», щоб парламент розглянув виборчу реформу. Це був знаменний крок попри те, що партія Мубарака переважала в легіслатурі й могла його захистити. Законопроект включав прямі вибори президента таємним голосуванням, висування політичними партіями своїх кандидатів, «наявність більше одного кандидата для вільного вибору виборцями». Нур привітав це рішення із в'язниці. 12 березня Айман Нур був звільнений і оголосив про свою участь у виборах президента.

Референдум, який визначав правила виборів, розчарував опозицію. Суворі обмеження, накладені на учасників перегонів, зокрема вимога, щоб партія існувала не менше п'яти років, розклали карти на користь чинного президента. Голосування мало відбутися за один день, і через це важко була забезпечити присутність скрізь суддів для нагляду за опитуванням. Незалежних кандидатів мали підтримати 250 членів Народної асамблеї, Ради Шури або місцевих обраних рад, а саме в цих органах переважала президентська партія. Під час голосування на референдумі 25 травня уряд вдавався до насильства, б'ючи опозиціонерів і нібито нападаючи на жінок. Урядові акції лише роз'ятрили опозицію, і протести продовжилися.

Стурбоване керівництво знову взялося за Аймана Нура, якого вважали найбільш імовірною загрозою Мубараку попри обмежувальні правила виборів. Після моєї промови в Каїрі 20 червня я зустрілася з Нуром. Він підозріливо поставився до американських намірів і не хотів мати нічого спільного зі «Свободою на порядку денному», але водночас наполягав на збільшенні нашої допомоги. У цьому регіоні ми раз по раз подибували таку дилему. Жоден опозиційний лідер не хотів, аби вважали, буцімто він ставить на США. Ми потрібні були їм для підтримки, а ще вони хотіли, щоб ми карали їхні уряди. Це дуже делікатна лінія поведінки.

Суд над Нуром почався 28 червня, а що ключовий свідок звинувачення відмовився від попередніх свідчень, справа уряду розсипалася. Замість того щоб виправдати Нура й дати йому балотуватися на виборах президента без юридичних обтяжень, держава зажадала відкласти судовий розгляд до 25 вересня. А вибори мали відбутися 7 вересня.

Беручи до уваги всі обмеження й підступи, не схоже було, що хтось переможе Мубарака. Чесно кажучи, населення здебільшого підтримувало президента. Навіть такий обмежений досвід змагальних виборів бентежив єгиптян, і президент, який просидів на посаді 24 роки, ладен був скористатися моментом.

Омар Сулейман перебував у місті і запросив на обід мене зі Стівом Гедлі, радником із національної безпеки. Стояв тихий липневий вечір, і в ресторані готелю «Вотерґейт» ми збиралися поговорити про «Хамас», ізраїльтян тощо. Адже він очолював службу безпеки — був правою рукою президента, його боялися вороги, йому довіряв Мубарак.

Уявіть-но наш подив, коли розмова перекинулася на вибори. «Що роблять президенти, щоб переобратися?» — запитав Сулейман. Ми зі Стівом перезирнулися й подивилися на нього, коли він розпитував про деталі проведення вільних виборів. «Як силам безпеки вдається підтримувати порядок і не потрапляти на очі під час приборкання мирних протестів?» — продовжував він. Сулейман говорив далі, а я перебувала під враженням від самого характеру запитань цього жорсткого очільника поліції.

Ми зі Стівом розповіли про досвід проведення кампанії Буша. А тоді Стів сказав дещо, що покращило настрій Омарові: «Президентові Бушу подобалося вести кампанію». Я не певна, що Сулейман міг собі уявити, що Мубараку «подобається» процес, але саме зауваження йому припало до душі. Дивна була розмова, бо Мубарак сподівався бути переобраним. Його партія визначала правила гри; у нього була фінансова перевага; моніторів, які реєструють порушення, на виборах не буде. Ще й Омар здавався щиро зацікавленим у тому, аби довіра народу була на боці президента.

Упродовж наступної кампанії, що тривала цілий місяць, Мубарак діяв так, ніби він справді хотів переконати людей, що обрати треба саме його. Він виголошував промови, їздив країною, укладав державні плани на наступні шість років. Здавалося, йому це подобається.

Натомість інші кандидати ставили трохи на залякування. Це відверто робила навіть партія «Вафд», яка придумала гасло з одного слова, що перекладається як «нас задушили». У перший день Айман Нур проїхав Каїром у відкритій кареті. Він виголошував чудові бунтівні промови: «У своїх витоках ми — нація свободи й демократії. Однак цю державу перетворили на одну особу, а не націю, на одну особу, а не Єгипет»[120]. «Мусульманське братство» було напрочуд пасивним; воно заохочувало людей голосувати, але конкретного кандидата не підтримувало.

Наш посол майже щодня доповідав про події в Каїрі. «Я сьогодні читав матеріал, — сказав він мені, — у якому Сюзанну Мубарак [дружину президента] звинувачують у корупції. Кав'ярні заповнені, й люди обговорюють політику. Схоже, що страх скінчився, і атмосфера майже святкова», — сказав він.

Звичайно, Мубарак здобув 88,6 % голосів і переміг. Але його дуже розчарувала низька явка, бо це свідчило про те, що єгиптяни вирішили не перейматися виборами. А от ті, хто прийшов на вибори, побачили нові можливості в єгипетській політиці, які могли стати основою подальшого поступу. Зрозуміло, що хоч і недосконалі, але вони були першими змагальними президентськими виборами, що є важливим фактором для Єгипту після Мубарака.

На жаль, президентські вибори виявилися найвищим досягненням. Через два місяці, у листопаді 2005 року, відбулися парламентські вибори. Партія «Вафд» і «Завтра» (партія Нура) не змогли втримати динаміку, бо їх знову почав переслідувати й позбавляти ресурсів уряд. Велику перемогу здобуло «Мусульманське братство», яке за допомогою незалежних кандидатів одержало половину місць, на які претендувало. Націонал-демократична партія (Мубарака) отримала 324 місця в парламенті, а «Братство» — 88. На всіх інших припало 30.

Мубарак був занепокоєний тим, що сталося на виборах. Під час наступної нашої зустрічі на початку 2006 року він ледве не звинуватив США у підтримці «Братства», як він його називав. Він подивився мені прямо у вічі й спитав: «Ви задоволені?» Задоволені чим?— подумала я. Він мав на увазі результати виборів.

Тоді я пригадала розмову, що прояснювала такий коментар. Саудівський король Абдулла під час зустрічі сказав, що тепер він довіряє мені. Він, мовляв, дійшов висновку, що я насправді не хочу, аби «Мусульманське братство» правило на Близькому Сході. Звідки це? І тоді я зрозуміла, що це прийшло від єгиптян. «Між „Мусульманським братством“ і Єгиптом стою тільки я», — це завжди був козир Мубарака у розмовах про переваги демократії. Здавалося, він щиро вірив, буцімто ми прихильні до «Мусульманського братства».

У світлі результатів виборів наприкінці 2005 року єгипетський уряд пішов навспак від проведених скромних реформ. У відповідь на нове ув'язнення Аймана Нура я відклала розгляд Угоди про вільну торгівлю між США та Єгиптом. Така відповідь була двосічним мечем, бо УВТ посилює ліберальні елементи в суспільстві — відкриває економіку, приборкує корупцію, іноді допомагає молоді шукати нові шанси.

Під час прес-конференції з єгипетським міністром закордонних справ Ґлен Кеслер із «Вашингтон пост» поставив незручне запитання: «Під час останньої поїздки ви зустрічалися тут з Айманом Нуром, і тепер після суду за сфальшованими звинуваченнями йому загрожує ув'язнення. Його партія зруйнована. Чи розчаровані ви таким результатом, і що ви скажете завтра представникам громадянського суспільства, котре бореться за свій розвиток під тиском авторитарного уряду?»

Я відповіла, що, звичайно, розчарована. Але насправді я сказала, що радила б їм продовжувати, що поступ — не завжди пряма лінія і що ми їх підтримаємо.

Щодо питання про відкладення УВТ я завагалася. Я знала, що моя відповідь Ґлену не зовсім задовільна. Тож я вдалася до іншого способу. «Дозвольте нагадати... Президент США у посланні Конгресу чітко заявив, що ми виступатимемо за права людей у всіх куточках землі, аби в них були ті самі права й обов'язки, які нам, американцям, вдалося встановити для себе... Я приїхала до Каїра, щоб виголосити про це промову, бо тут знаходиться центр, можливо, зосередження, арабської цивілізації в розумінні історії, культури й наукового поступу... Гадаю, Єгипет може очолити й надалі справді очолить увесь регіон на шляху політико-економічної реформ... Думаю, це не надія, а радше впевненість... Ми продовжимо цей курс і будемо обговорювати реформи й прямування до демократії... та прислухатися до всіх голосів єгипетського суспільства, бо лідерство Єгипту в регіоні має критичне значення»[121].

Я поглянула на членів свого супровідного прес-пулу — на Ґлена, Гелен Купер із «Нью-Йорк таймс», Дженін Зекараю з «Блумберґа», Енн Джиран із «Есосіейтид прес», Аршада Мохаммеда з «Ройтерса», Андреа Мітчелл з НБС та інших. Вони бачили появу «14 березня» в Лівані. Вони висвітлювали вибори «фіолетового пальця». Вони бачили пробудження політики в Єгипті. У цей прикрий для свободи в регіоні момент я побачила на обличчях непохитних і скептичних журналістів ознаки емпатії.

Вони, як і я, знали, що Мубарак не поведе регіон до змін. Режим щойно подвоїв репресії. Ненависний закон про надзвичайні повноваження продовжили на два роки. Більшість сподівалася, що його скасують. Новий конституційний референдум 2007 року зробив суворішими вимоги до участі незалежних кандидатів, сподіваючись зупинити поступ «Мусульманських братів», але водночас обмеживши участь інших політичних сил. Значно зросло насильство проти демонстрацій опозиції та затримання активістів усіх ґатунків. Щоб забезпечити перехід до демократії, Мубарак систематично усував потрібні єгиптянам нові інститути, багато з яких поділяли його світську орієнтацію.

Це виявиться його останнім шансом на мирні зміни. Відійшовши від політичних можливостей 2005 року, президент рокував свій режим на загибель. Відтак це було лише справою часу, коли втомлений і незаконний режим не зможе утримувати владу.

Розв'язка сталася в грудні 2010 року. Вуличний торговець у сусідньому Тунісі, котрому все це уїлося в печінки, підпалив себе. Його смерть викликала підтриману соціальними ЗМІ революцію на всьому Близькому Сході, і вперше в арабській історії в Тунісі Алі ібн Хусейн мусив піти. І тепер ніхто не стояв між вісімдесятирічним єгипетським президентом і його розлюченим народом, який був у відчаї. Люди пішли проти нього, закликаючи до його повалення. «Ерхал!» («Геть!») стало актуальним гаслом.

Молодь на вулицях жадала демократичного та яскравого майбутнього. За 30 років населення регіону подвоїлося: більшість жителів мали до 25 років. Утомлені корумповані уряди не могли забезпечувати їхні потреби. «Мідл Іст монітор» писав про «інтуїтивне відчуття національного приниження й брак самоповаги»[122].

Другий шанс для демократії

Люди у відчаї заполонювали майдани, як-от Тахрір — з'явилися нові можливості для демократичних перетворень. Проте енергія в Каїрі та інших великих містах не мала цілі й політичної мети. І Айман Нур, і «Кефая» спробували каналізувати пристрасті моменту, але були вже безсилі, бо всі ресурси витратили на попередню боротьбу з урядом. Нобелівський лауреат Мохаммед ель-Барадеї повернувся додому, але він задовго пробув за кордоном, роблячи корисну справу в МАГАТЕ, і був відірваний від прагнень Єгипту. Світські сили, які президент мав би плекати у попередні роки, у критичний момент не змогли об'єднатися.

Мубарак силувався врятувати свій режим, але було вже запізно. Він відмовився піти, але звільнив кабінет і вперше за свого правління призначив віце-президента — Омара Сулеймана. Щодня відбувалися сутички між урядом та опозиційними силами, а сили безпеки не могли підтримувати лад.

На третьому місяці кризи Мубарак продовжував наполягати, що він втримуватиме владу до оголошення виборів. У драматичній промові 10 лютого 2011 року він нарешті сказав, що не балотуватиметься на наступних виборах, але доти з посади не піде. Надто пізно: єгиптяни закликали до його негайної відставки, а дехто — до страти. Він подав у відставку наступного дня і передав владу Верховній раді збройних сил. Військові узялися наглядати квапливе написання перехідної конституції. Багато хто побоювався, що швидкий перехід до виборів не дасть світським силам достатньо часу, щоб зібратися й конкурувати на виборах. Вони мали рацію. Добре організоване «Мусульманське братство», що тепер мало легальний статус політичної партії, більшістю по всій країні перемогло на мирних виборах. Після завершення всіх раундів парламентського голосування «Братство» одержало 47 % місць. «Братство» обіцяло не висувати кандидата на виборах президента, але слова не дотримало. Переміг Мохаммед Мурсі — перший ісламіст, обраний главою держави в арабському світі. Кошмар Мубарака став реальністю, і частково це була справа його ж рук. Він як ніхто інший відповідав за голий політичний ландшафт і домінування «Братства».

Звичайно, на цьому історія не закінчилася. «Мусульманське братство» панувало недовго — галасливо й некомпетентно. У країні були поважні економічні проблеми: катастрофічно скорочувалися зарубіжні резерви й падала національна валюта. Мурсі благав про допомогу, обіцяючи провести економічні реформи. На виконання вимог МВФ за пакет позик на 4,8 млн доларів. США пообіцяли Єгипту 250 млн доларів, але сказали президентові, що уважно моніторитимуть його урядування.

Шукаючи за кордоном допомоги, Мурсі, одначе, робив усе, аби забити клин між урядом та мільйонами світських єгиптян і релігійними меншинами. Проект конституції не передбачав запобіжників для прав жінок. На переконання критиків Мурсі, документ надавав Аль-Азхару, найстарішому єгипетському університету, що користувався найбільшим авторитетом у сунітів, можливість судити про прийнятність для релігії державних законів.

Під тиском Мурсі й далі обіцяв компроміс, але тривав ісламський і автократичний ухил у його політиці та її наслідках. Слушно чи неслушно, та його звинувачували в нападах на релігійні меншини і на тих, хто не ставився до ісламу з належною повагою. Арешт 30 березня популярного телевізійного сатирика Бассема Юссефа за образу ісламу й Мурсі, здавалося, демонстрував нерозривний зв'язок президента з його вірою. Не минуло й тижня, як група мусульман напала на головну катедру коптської православної церкви, де чинили задушне поминання християн, убитих у міжрелігійній сутичці. Очільник церкви, папа Тавадрос II, звинуватив президента в тому, що він їх не захистив.

Мурсі не зробив нічого, щоб угамувати своїх критиків. Здавалося, він просто подвоював ставки, збільшуючи вплив «Мусульманського братства». Він призначив ісламістів на 13 із 27 посад губернаторів у країні. Якщо в нього й були наміри об'єднати єгиптян, щоб подолати їхні релігійні відмінності в демократичних інститутах, то він це добре приховував. Країною прокотилися люті протести, у яких зіштовхнулися мільйони прихильників Мурсі й мільйони його критиків, а майбутнє Єгипту хиталося тим часом на терезах.

1 червня армія дала президенту дві доби залучити опозицію й знайти рішення. Він цього не зробив, і 3 липня його вигнали. Тисячі демонстрантів вітали військовий переворот. Інші тисячі протестували. Насильство тривало кілька місяців, але зрештою армія навела порядок.

Провели президентські вибори на кшталт попередніх. Участь у них взяли два кандидати, і переміг генерал Абдель Фаттах Ас-Сісі. Лідери «Мусульманського братства» були заарештовані, й багато хто, зокрема Мурсі, перебуває за ґратами; їм загрожує смертна кара.

Отаким нині є становище у Єгипті. Учетверте в його сучасній історії країною править військовий. Здебільшого, яків попередні 60 років, у країні надзвичайний стан. Парламент виконує роль печатки. Неурядові організації, передусім із зарубіжним фінансуванням, перебувають в облозі. Лідери «Мусульманського братства» за ґратами, а його прибічники пішли в підпілля — це п'ята колона в Єгипті, яка підтримує насильство й бере участь у терористичній діяльності. Демократичні можливості 2005 і 2011 років залишилися в далекому минулому.

Проте попри такі похмурі перспективи й репресії, розпочаті режимом Сісі, мрія про більш вільний і демократичний Єгипет залишається. Про це свідчать історії активістів, які з великим ризиком для себе продовжують виступати за реформи. Одна така молода єгиптянка вчила юриспруденцію і права людини на Заході й 2011 року повернулася до Єгипту, щоб допомогти країні повністю реалізувати свій потенціал, разом із колегами й мільйонами таких самих єгиптян, витривалих у лихолітті після Мубарака. 2014 року її заарештовано за участь у протесті біля президентського палацу. Це була демонстрація нової суворої заборони протестів. Справа привернула громадську увагу, коли її засудили до трьох років ув'язнення, а вона використала цю нагоду, аби висвітлити долю тисяч в'язнів, які перебувають у забутті, у гірших умовах і зазнають знущань. Під тиском міжнародних закликів до її звільнення Сісі пом'якшив присуд, але понад 450 днів їй довелося просидіти за ґратами. У такий спосіб вона приєдналася до довгого списку демократів-активістів від Ґанді до Мандели, які сплатили високу ціну за те, щоб у їхніх країн був кращий шанс на свободу.

Тепер на волі й не зламана, ця молода активістка та інші такі самі дають підстави вірити, що в Єгипту є надія. Вони вивчили важкий урок викликів перед ними й довели, що задля справи ладні взяти цей тягар на свої плечі. Колись майбутнє Єгипту стане світлішим, і в них з'явиться можливість здійснити свою мрію. Нехай це і віддалена перспектива, але ті, хто думає інакше, не враховують людського бажання жити вільними.

Туніс торує шлях

Мухаммед Буазізі спалив себе на знак протесту проти тиранії й несправедливості за режиму Бен Алі. Він був простою людиною, якій обридла принизлива необхідність платити хабарі, щоб тримати свій малий бізнес на плаву. У його країні були проблеми після падіння Бен Алі в січні 2011 року. Але, на відміну від Єгипту, Туніс подолав перешкоди на своєму шляху, принаймні поки. Він ухвалив конституцію за підтримки світських та ісламістів. Знайшов у своїй новій системі місце для людей, яких попередній режим змусив до вигнання, як і посадовців того режиму. Провів кілька вільних і чесних виборів на місцевому й національному рівнях. І в роки після повалення Бен Алі він багато разів мирно передавав владу від однієї партії до іншої.

Бен Алі й Мубарак були схожі, неначе копії один одного — стомлені, далекі від проблем і сподівань свого народу. То чому ж Туніс пішов уперед, а Єгипет зазнав поразки?

У Єгипті за Мубарака і в Тунісі за Бен Алі була відомою ісламістська організація, яку уряд заборонив, але яка вижила в підпіллі. Як і «Братство», туніська головна ісламістська група, що називалася «Енахда», знову з'явилася, щоб відіграти головну роль у спробі сформувати новий демократичніший уряд. Проте, на відміну від «Братства», «Енахда» трактувала політичних супротивників більш примирливо й демонструвала бажання ділитися владою або й віддати її. І це не просто тому, що туніські ісламісти більш помірковані чи схильні до компромісу (хоча частково це так, особливо стосовно вищого керівництва країни). А тому що «Енахда» та інші актори туніської політики живуть у середовищі, для якого компроміс є кращою альтернативою конфлікту. Діє багато сил, які навзаєм врівноважуються. Як довели деякі дослідники, найважливішою причиною успіху Тунісу порівняно з Єгиптом є не те, що «всі сторони хотіли демократії, а те, що в усіх сторін був єдиний вибір — зійтися на демократії»[123].

Інституційний ландшафт у Тунісі багатший, ніж у Єгипті. «Енахда» — одна з організацій, що змагаються за владу. Вона протистоїть багатьом іншим акторам — від незалежного націонал-робітничого руху до нової політичної партії, яку підтримують союзники старого режиму, й просто до натовпу, який ладен повернутися на вулиці, якщо вважатиме, ніби «революцію» зрадили — гурт виявився потужною силою, що завадила «Енахді» перебрати владу в країні, як це намагалося зробити «Братство» в Єгипті[124].

У Тунісі впливовим гравцем у національній політиці була Національна профспілка, що входила до складу коаліції груп громадянського суспільства — включно з адвокатами, правозахисниками тощо, — які 2015 року одержали Нобелівську премію миру. Національна профспілка Тунісу відігравала інтегрувальну роль у боротьбі за незалежність країни в 1950-ті роки і завжди мала певну автономію від панівного режиму. А от Національна профспілка Єгипту завжди була певним продовженням держави й не мала національної легітимації, щоб ефективно відігравати незалежну роль після 2011 року. Якби Мубарак відкрив більше політичного простору в середині 2000-х і більше зробив для незалежності таких інститутів, як профспілка й судова влада, єгиптяни мали б кращі позиції для використання можливостей, створених на майдані Тахрір 2011 року. Натомість, принаймні наразі, цей момент лишився в минулому.

Але як самоспалення Мухаммеда Буазізі стало іскрою, що запалила весь регіон, так і історія боротьби Тунісу за демократію відлунює поза його межами, передусім у Єгипті. Перемоги Тунісу крихкі, і в майбутньому, напевно, траплятимуться відступи. Але його досвід є уроком для продемократичних сил регіону.

Туніський приклад демонструє важливість диверсифікованого інституційного ландшафту. Країна має яскраве громадянське суспільство, що виявляло активність на всіх сходинках переходу після Бен Алі. Часто продемократичні сили діють ізольовано від більшості населення — їх очолює інтелігенція, переважно у великих містах. Національна профспілка Тунісу, що нагадує «Солідарність» у Польщі, надала опозиції тривке опертя й легітимність серед населення. Багатство ландшафту стримувало радикальніші фракції, передусім серед ісламістів. Коли до конституції обговорювалися формулювання, що обмежували права жінок, виникло обурення феміністичних груп і інші члени громадянського суспільства змусили радикалів відступити. Нобелівську премію миру дали квартету туніських груп громадянського суспільства за їхню роль в опосередкованих дискусіях під час бурхливого процесу формування демократичного уряду. Хоча процес цей триває досі й триватиме ще довго, сила цих груп і їхня важлива роль були визнані вчасно.

Попереду в Тунісу ще багато небезпек. Із нього вийшло більше терористів ІДІЛ, ніж із будь-якої іншої країни; в державі також відбувалися терористичні напади. Проте його історія показує шлях створення демократичних можливостей на Близькому Сході й деінде: треба знаходити виборчі округи, що глибоко вкорінені в суспільство й мають широкі виходи на позаміські терени. Урок полягає в тому, що демократія сильніша там, де її база ширша. Доля Тунісу, як і інших молодих демократій, ще не врівноважилася на терезах. Але помалу держава вибудовує стабільне майбутнє і торує шлях для інших.

Чи можуть реформуватися арабські монархії?

Країни, які зазнали найбільшого впливу під час заворушень 2011 року на Близькому Сході, мають спільну рису. Єгипет, Туніс, Лівія, Сирія та Ємен засновані як арабські «республіки» в середині XX ст. Але в той час, як заворушення перекидалися з однієї республіки в іншу, вони оминали регіональні монархії, за винятком невеличкого Королівства Бахрейн. У якомусь розумінні це й не дивно. «Республіки» ніколи не були справжніми республіками, і це не пройшло повз увагу населення. Монархії не орієнтуються на формальні демократичні процедури, але їхня легітимність дедалі зростає. З іншого боку, в республіках здавна спостерігається незбіг між заявами й діями, але 2011 року страх зник, і їхні народи сказали своє слово. Вони говорили, що більше не хочуть мати «пожиттєвого президента». Вони хотіли, щоб нарешті «республіки» стали справжніми республіками.

Хоча досі арабським монархіям, передусім тим, що в затоці, вдавалося опиратися політичним реформам, тепер і для них минув час на перепочинок. І в них гучно лунатимуть вимоги змін. Питання в тому, чи будуть вони готові? Нині проблема полягає у вчасній підготовці.

Чи є реформа освіти заміною політичних прав?

Монархії завжди намагалися модернізувати своє суспільство поза політичною цариною. Вони репресують політичне інакодумство, про що свідчать брутальні покарання менш знаних блогерів у Саудівській Аравії. Крім відставання у справах свободи, Арабська доповідь про гуманітарний розвиток звертає увагу на те, що арабський світ ризикував залишитися позаду через вади у двох важливих царинах: освіті й правах жінок. Ці питання взаємопов'язані зі змінами в регіоні. Освітня реформа стала зручним способом розв'язати гендерні проблеми, принаймні на нинішньому етапі.

Як не дивно, попри патріархальність цих спільнот, дружини монархів доклали певних зусиль для вирішення проблем. Шейха Моза — переконана захисниця цієї справи; вона налагодила партнерство з американськими університетами, як-от Техаський університет сільського господарства й механіки. Вона подорожує світом і обговорює цю тему. Вдова засновника ОАЕ (і мати братів-правителів бін Заїдів), вона не тільки дала освіту своїм донькам, але й відкрила можливості для жінок у своїй країні.

Шейха Фатіма з ОАЕ носить абаю і нікаб і поза сім'єю не зустрічається з чоловіками. Тож примітно, що вона стала жінкою-держсекретарем. У неї завжди був час для мене, коли вона збирала побалакати за чаєм дочок, невісток та інших жінок. Я уважно слухала, коли вони обмінювалися історіями про регіон і життєві обставини різних лідерів. Бачте, існувала мережа дружин від Каїра до затоки, і вони були дивовижним джерелом розуміння складних стосунків, які визначали напрями політики в регіоні.

В ОАЕ неухильно переймалися освітою жінок. Жінки в еміратах відігравали важливу роль в економіці та суспільстві. Вони обіймали посади в політиці, дипломатії та судовій владі. Освіту вони здобували в рейтингових університетах. Кілька з них були моїми студентками й аспірантками в Стенфорді. За даними уряду, жінки становлять понад 60 % студентів у вищих навчальних закладах і 70 % випускників. Сім'ї, які правлять в еміратах, із їхнім невеликим тубільним населенням уважають, що економічний розвиток пов'язаний із правами жінок.

У Саудівській Аравії, найбільш консервативній монархії, реформа освіти тісно пов'язана з покійним королем Абдаллою ібн Абдель Азіз Аль Саудом. Я була свідком цього під час багатьох наших зустрічей. Одна з них почалася вже по одинадцятій вечора. Після активних обговорень довгої низки регіональних політичних проблем — Ірак, Ліван, Іран, палестинці — Абдалла запропонував невеличку перерву. То вже було по першій годині ночі, і я знала, що попереду ще справ не менше, ніж на годину.

Після короткої перерви він завжди здавався менш напруженим. Ми були самі — тільки мій перекладач Джемал Хелал, якому араби цілком довіряли, та іноді Адель аль-Джубейр, найближчий помічник короля. Бесіда хутко переходила до ширших філософських проблем королівства. Абдалла захоплювався американською освітою і розпитував про неї, починаючи словами «Ви ж в університеті викладаєте...»

Абдалла докладно розумів освітній ландшафт у своїй країні. Він пояснив, що колись студенти-саудити масово їздили вчитися за кордон до Великої Британії та США. Прикладом може слугувати його міністр закордонних справ і небіж, покійний Сауд аль-Фейсал. Отримавши освіту в Принстоні, він добре почувався в будь-якому культурному середовищі. А наступне покоління, після сорока, зауважив Абдалла, вже переважно залишалося вдома. Чужих мов не вчили, а обсяг знань, які давав Університет короля Фахда, був більшим у релігійних науках. «Корисної спеціальності в них немає», — сказав він. Це серйозне визнання від дуже побожної людини, — подумала я.

Абдалла сказав, що Саудівська Аравія не може дозволити собі втратити ще одне покоління, і наполягав на відправленні студентів за кордон. Але після 9/11 кількість студентів-саудитів у США різко впала. Кілька викрадачів-самоіубців вчилися у коледжі на заході. Це привернуло увагу розвідувальних агенцій, передусім Конгресу, до іноземних студентів. І в них також з'явилися перепони під час вступу до університетів СІНА. Суворіший скринінг і ускладнений процес перевірки урізали американські програми обміну студентами в усьому світі.

На кожній зустрічі з президентом іноземні лідери скаржилися на це. Ніколи не забуду одну зустріч із прем'єром Сінгапуру. Кожного члена делегації він розпитував: «Де ви вчилися?» Усі вчилися в американському університеті. «Пане президенте, — сказав прем'єр-міністр, — ви самі собі шкоди завдаєте. Навчання цих людей у СІНА — найцінніше з того, що ви робите». Президент був зворушений, і на мене поклали відповідальність за повернення кількості студентів до рівня до 9/11. Цієї мети ми досягли в 2007 році разом із Близьким Сходом.

Проте Абдалла у навчанні наступних поколінь не хотів покладатися лише на іноземні заклади. І тому він розробив план створення в королівстві університету світового рівня. Університет науки й технології короля Абдалли заснований на пожертву в 10 млрд доларів. «Він буде подобою Стенфорду, — говорив він, трохи й мені лестячи. — Ключовими напрямами будуть наука, медицина й техніка». Я достатньо добре знала короля, аби поставити таке запитання: «А жінки вчитимуться в ньому, ваша величносте?» Абдалла розсміявся і сказав: «Звичайно». Я вже не розпитувала, чи сидітимуть вони в різних аудиторіях. Але якби поцікавилася, то собі на радість довідалася б, що ні. Сьогодні в Саудівській Аравії серед випускників коледжів більше жінок, аніж чоловіків[125]. Більше саудиток іде працювати: у 2010—2015 роках зайнятість жінок зросла на 48 %[126].

А от розмови з покійним королем про права жінок були трохи суперечливими. Якось він мені сказав, що за десять років жінки голосуватимуть. То було 2005 року, а в 2015-му франшиза як стій поширилася на громадянок країни. Абдалла досяг значного поступу, приймаючи жіночі делегації, чого не робили його попередники. Хоча жінкам і не дозволили голосувати чи висуватися на перших виборах до муніципальних рад, вони здобули це право 2011 року і вперше ним скористалися 2015-го. Саудитки, як і чоловіки, пішли на виборчі дільниці (щоправда, в різних місцях), і вже наступного дня двадцять жінок посіли місця в муніципальних радах.

З іншого боку, Абдалла не розумів, чому проблемою є заборона жінкам водити автомашини. Він якось пояснював, що кермування в містах королівства небезпечне. Логіку цього я не збагнула, але не наполягала на поясненні. І звичайно, попри певні зміни жінки лишилися громадянами другого сорту в королівстві — залежність від дозволу опікуна на шлюб, в отриманні паспорта, в поїздках за кордон, у роботі в певних галузях і в інших побутових питаннях. Щодня вони стикаються з соціальним тиском і небезпекою на людях, якщо хоч трохи відхиляться від правил ненависної релігійної поліції.

Проте відчувається, що монархи шукають спосіб випереджати запит на реформи. У деяких випадках навіть є зрушення на політичному фронті.

ОАЕ створили меджліс на подобу парламенту, котрий дає поради уряду в справах політики. Половина з сорока членів непрямо обирається колегією виборців, а інша призначається урядом. Меджліс не має таких владних повноважень, які ми асоціюємо з парламентом. Але порівняно з ситуацією до його заснування в 2006 році такий крок знаменує поступ.

Молоді монархи в Марокко та Йорданії користуються відносною популярністю. Крок за кроком вони реформували державну службу, зміцнили верховенство права, передали частину повноважень прем'єр-міністрам. У Марокко провели кілька відносно вільних виборів, у яких перед вела поміркована ісламістська партія. Вона непогано зарекомендувала себе в уряді, сподіваючись, що її оберуть знову.

Сім'я аль-Сабаха в Кувейті також перейнялася реформами. Кувейтський парламент реально контролює уряд. У ньому 50 обранців; це національна платформа для дебатів, де урядова політика піддається регулярному розгляду й критиці. Його будь-коли можна розпустити, політичних партій у ньому немає, але різні групи представлені різними блоками — блоком лібералів, сунітів, шиїтів тощо. Парламентарі не мають права законодавчої ініціативи, але вони відіграють важливу роль у нагляді за міністерськими призначеннями, даючи людям голос у формуванні складу вищих посадовців. Із 2005 року кувейтські жінки мають право голосувати й балотуватися на посаду, і перші жінки стали парламентарями 2009 року.

Кувейт я відвідала незабаром після перших виборів, у яких жінкам дозволили балотуватися, і розмовляла з кількома кандидатками, які на виборах програли. Вони були зламані. Я їх усіляко підбадьорювала, міркуючи про довгу дорогу до демократії. «Жінки в США здобули право голосу доперва в 1920 році, — сказала я. — І ось я держ-секретар». Проте вони були невтішні. Вони не здалися й більшим числом узяли участь у наступному циклі. Цим разом вони проводили кампанію і доносили свій месидж до чоловіків, нагадуючи їм, що в них теж є матері, сестри, доньки. Четверо жінок виграли вибори.

Десь через тиждень після візиту я в Держдепі відкрила пакунок. Там була футболка, яку мені подарували в Кувейті ті, хто зі мною зустрічався. На ній напис білим і лазуровим: «Половина демократії — ще не демократія». Я тоді сказала Браяну Ґандерсону, головному адміністратору в мене: «І це щира правда».

Здебільшого монархи намагаються окремо займатися трьома царинами, на які було вказано в Арабській доповіді про гуманітарний розвиток, — свободою, знаннями, правами жінок, — буцімто їх можна розділити. Дати їм раду поодинці неможливо. Вони переплетені. Проте поступ навіть в одному напрямі наближає близькосхідні монархії до створення сприятливого інституційного ландшафту. Вони навряд чи стануть конституційними монархіями на кшталт іспанської, яка допомогла спростити перехід до демократії[127]. Але роль лідерів тут змінюється, хоча й повільно. Безперервність — гарна річ, якщо вона супроводжується бажанням змін.

Однак найбільша проблема полягає в тому, як ці спільноти врівноважать релігійні вірування зі свободою особи. У багатьох із них, передусім у Саудівській Аравії, ортодокси правлять самостійно. Давня угода між Саудівським монархом і клерикалами стоїть на заваді змінам. За тих часів засада «Ми віддаємо вам релігійні справи, а ви нам — політичні» здавалася раціональною. Вражені Революцією в Ірані 1979 року саудити обрали коротку дорогу до стабільності. За мирне співіснування з вахабітами, ісламськими пуританами, королівство віддало контроль над мораллю клерикалам. А ті, своєю чергою, інфільтрували дедалі більші царини, зокрема експорт радикальних ідей під Саудівським стягом.

Упродовж багатьох років монархії затоки гадали, що радикали перейматимуться лише іноземцями. Вони толерували їх і відводили очі, купуючи державним коштом їхню лояльність. Якось під час візиту до Саудівської Аравії мене зі Стівом Гедлі повезли до незвичайного акваріума короля. Ми йшли довгим скляним тунелем, а довкола плавали риби, і ми зі Стівом зауважили, що там були не тільки тропічні риби, а й акули. «Чому у вас акули не їдять рибу?» — поцікавився Стів. «О, якщо добре нагодувати акул, вони не чіпатимуть рибу», — відповів гід. Стів прошепотів мені: «Вони так і про „Аль-Каїду“ думали».

І справді, Франкенштейн вахабітів — «Аль-Каїда» та її поплічники — взявся за тих, хто його вигодував. Поворотним моментом стало бомбування житлової забудови в Ер-Ріяді в 2003 році. Правителі в затоці, особливо в Саудівській Аравії, спробували приборкати клерикалів, закриваючи мечеті й школи, відомі своїм радикалізмом. Але такий укорінений вплив знищити важко. Суспільство лишається надто консервативним і в багатьох випадках не підтримує сучасне урядування.

Погляньте на таке: Саудівська Аравія хоче зменшити свою залежність від продажу нафти й модернізувати економіку. Молодий заступник кронпринца Мухаммад ібн Салман розпочав реалізувати план — «Бачення 2030» — трансформації економічного ландшафту в країні. За планом, треба збільшити на 70 % ненафтові надходження до бюджету, до 2020 року довести до нуля субсидії на воду й електрику, збільшити зайнятість жінок і зменшити приріст робочих місць на державній службі. Ще одна мета — збільшити туризм поза хаджем. Саудити сподіваються привернути більше іноземних підприємців разом із їхніми супровідними особами. Проте за нинішніх соціальних обмежень життя в країні досить похмуре. Тож вони запропонували створити великі відкриті громади — завбільшки з місто, — де іноземці, а може, й деякі саудити зможуть робити все, що їм заманеться. Більше за такий дивний компроміс вони наразі зробити не можуть. Але на перспективу доведеться краще налагодити стосунки релігії, політики та суспільства.

Проте монархи не самі прагнуть примирити релігію й політику. В регіоні окреслилося два полюси: цілковите поєднання ісламу з державою на одному полюсі й силовий секуляризм на іншому. Обидва варіанти працювали погано.

Секуляризм у Єгипті й Тунісі призвів до позбавлення великих сегментів населення громадянських прав, особливо в сільській місцевості. Це спрацювало на користь таких груп, як «Мусульманське братство», і сприяло успіху партії Реджепа Таїпа Ердогана ПСР. Релігія й політика так просто не перемішуються, але виключення вірян із політики також не працює.

Європейці воювали впродовж двох сторіч, щоб нарешті вилучити релігійних зверхників із політичного простору. Американські Отці-засновники вчинили по-іншому, наполігши на тому, що свободу віросповідання можна забезпечити, лише відокремивши церкву від держави. Жоден із цих способів не підходить для Близького Сходу. Проте в регіоні вкрай потрібна відповідь на цей виклик. Добре б почати з інститутів, які визнають право громадянина робити свій вибір у цій дуже особистій царині — віровизнання.

Наразі Близький Схід обрав неправильний напрямок щодо цього. Релігійні меншини, особливо християн, достоту виганяють із регіону, бо уряди не можуть або не хочуть їх захищати. Це особливо слушно для Іраку й Сирії, але регіональний феномен уразив також Єгипет, Ліван, Палестину тощо. Світські в Туреччині затамували подих і дивляться, наскільки далеко зайдуть релігійні консерватори, особливо після замаху на Ердогана 2016 року. Віряни в Єгипті тривожаться, чи всі ісламісти, нехай і помірковані, будуть затавровані, як «Мусульманське братство», і виключені з царини політики. Не буде перебільшенням сказати, що регіон не знайшов способу розв'язати питання належної рівноваги між релігією та політикою.

Незручним для Близького Сходу є питання про те, чи може співіснувати іслам і демократичний захист свободи особи. Хтось скаже, що претензії ісламу на регулювання життя кожного вірянина робить суспільства вразливими до тоталітаризму. Звичайно, на користь цього промовляє коротке панування «Мусульманського братства» в Єгипті або правління «Хамасу» в Смузі Гази. З другого боку, ісламісти в Тунісі знайшли спосіб працювати з людьми інших поглядів, і в іракському парламенті є світські й релігійні політики. Якщо подивитися ще ширше, Індія і США демонструють, що іслам і демократія можуть суміщатися. Навіть Індонезії, молодшій країні на шляху до демократії, здебільшого вдалося приборкати екстремізм і перейнятися багаторелігійним майбутнім, хоча це й складно.

Отже, якщо й буде майбутнє в демократичної версії політичного ісламу, то лише в інституційному контексті під її орудою. Іншими словами, в ісламі як вірі немає нічого внутрішньо недемократичного, але конкретні громадяни повинні мати змогу вибрати, наскільки глибоко релігія впливатиме на їхнє життя. Цей свідомий вибір не повинна диктувати держава.

Близькому Сходу до того ще далеко. Але якщо все-таки це станеться, то рядите за посередництвом вільного політичного дискурсу. Принаймні тоді проблеми обговорюватимуться відкрито. Це єдиний спосіб погамувати екстремістів із обох боків — і тих, хто не пускає вірян на майдан, і тих, хто наполягає на тому, аби віра вершила все в політичному й соціальному ландшафті.

Приборкання пожежі до наступного разу

Люди на Близькому Сході виявили свою нетерплячість з приводу реалізації свобод і роздирання регіону через брак демократії. Але й досі існує прірва між населенням і правителями, а спроби розв'язати цю проблему спорадичні й непевні. Слабкі демократичні інститути є в Тунісі та Іраку, але на них щодня чатують усі недуги регіону — розкол, тероризм, насильство. А в інших країн немає навіть цих тростин, за які можна було б ухопитися в майбутньому. Тож, цитуючи Леніна, «що робити»?

Наразі треба закласти підвалини, готуючись до часу, коли з'являться нові можливості для демократії. Інституційний ландшафт має бути багатшим і різноманітнішим. Для цього потрібно визнати три реалії: освіта — одна з відповідей, але її замало; права жінок і політична лібералізація мають ступати разом; продемократичні сили повинні залучати все населення — і вірян, і сільські виборчі округи. Без такого широкого ландшафту політичні зміни дадуться тяжко.

Особлива проблема виборів

Насправді нині ісламісти — найбільш організована й здібна сила на Близькому Сході. У той час як режими уярмлювали громадянське суспільство — інтелігенцію, правозахисників, соціальних підприємців, громадські організації, журналістів, — ісламісти в регіоні громадилися в радикальних медресе і радикальних мечетях. Вони тяжко працювали, шукаючи шлях до позбавлених громадянських прав, і переймалися їхніми потребами. «Хезболла», «Хамас» і «Мусульманське братство» подавали бідним милостиню, робили те, що не вдавалося зробити некомпетентним авторитарним режимам. І найгірші з-посеред них мотивували надто багато молодих парубків (і навіть дівчат) доводити свою мужність на полі бою. В історії їхня сила — не випадковість, а прямий наслідок політики правителів на Близькому Сході.

Тому засада «одна людина — один голос» була небезпечною для ліберальних і демократичних цінностей. Важким уроком стали для нас вибори на палестинських теренах 2006 року. Перед виборами наші посольства й розвідка повідомляли, що партія ФАТХ Махмуда Аббаса переможе з незначним відривом. Того дня я була дуже зайнята: вибори не випускала з уваги, але й не турбувалася про результати. Увечері, коли я вже збиралася йти додому, до мене зайшла Ліз Чейні, заступниця помічника держсекретаря у справах Близького Сходу. «Наші люди повідомляють, що скрізь майорить зелений стяг „Хамасу“. „Хамас“ добре набирає голоси в осідках ФАТХ», — сказала вона. Ця новина трохи мене вразила, але я зібрала речі й поїхала додому, усе ще сподіваючись, що палестинська влада переможе.

Наступного ранку я підійшла до дверей свого вотерґейтського помешкання й підняла «Вашингтон пост». Заголовок був очікуваним: «„Хамас“ потужно набирає голоси; екзитпол показує, що партія йде майже на рівні з ФАТХ у Палестинській асамблеї». Я голосно промовила: «Овва! Ідуть щільно». І подалася нагору до гімнастичної зали для ранкової зарядки.

Починався ранковий випуск новин о п'ятій, і я звернула увагу на рухомий рядок внизу екрана. «„Хамас“ перемагає. Палестинські посадовці подали у відставку», — прочитала я. Не може бути. Мало йтися про перемогу палестинської влади. Я продовжувала натискати на педалі велотренажера, але після випуску новин серце забилося частіше. І знову в рухомому рядку на екрані йшлося про перемогу «Хамасу». Нарешті я зійшла з тренажера й потелефонувала до оперативного центру. «Що там із палестинськими виборами?» — спитала я.

«О, „Хамас“ переміг», — спокійно відповів молодий черговий чиновник.

«„Хамас“ переміг?» — перепитала я.

«Так, пані».

Вражена, я попросила з'єднати мене з Джейком Воллзом, нашим генеральним консулом у Єрусалимі, який був також ефективним послом у справах палестинців. Проте я переплутала його ім'я з іменем посла в Лівані Джеффрі Фельтменом. Почувши мене, Джеф трохи здивувався, але підтвердив, що увесь регіон у стані шоку. Шкода й мови — і Джейк, і Дік Джонс, наш посол у Тель-Авіві, теж були шоковані.

Коли я прибула до офісу й потелефонувала президенту, він спитав: «І що тепер робити? Вони виграли вибори... і з усіх поглядів чесно».

«Дозвольте мені поговорити з ізраїльтянами й Аббасом», — сказала я. До кінця дня я ще переговорила з Близькосхідним квартетом (США, Росія, ЄС, ООН). Ми оприлюднили заяву, в якій підтвердили результати виборів, але висунули умови, за яких матимемо справу з новим урядом на чолі з «Хамасом». «Хамас» повинен погодитися на умови, що в 1993 році погодив у переговорах Ясір Арафат: визнати право Ізраїлю на існування; відмовитися від насильства; прийняти всі угоди, підписані палестинцями та ізраїльтянами. «Хамас» на це не погодився. Вони лишилися ізольованими від міжнародної спільноти й виявилися абсолютно некомпетентними в справах урядування. Як сказав один палестинський приятель: «Тепер люди зможуть побачити, що вони ніякі не славетні борці за свободу. Це просто купка політиків, які й каналізацію не здатні полагодити».

То був принизливий досвід виборів, які привели до влади «Хамас», що його США та Європа затаврували як терористичну організацію. Це свідчило про те, що вибори небезпечні, якщо ліберальні партії ще не стали на рівні ноги. Так само в Єгипті використало ситуацію «Мусульманське братство».

Проте часто важко відкладати вибори до часу, коли розшириться ландшафт, навіть якщо теоретично це й кратний вибір. Голосування — це чи не найважливіший символічний акт звільненого народу, і люди чекати не хочуть. Обставини перших виборів навряд чи сприятимуть ліберальним силам. Проте виборчий процес створює проблеми й для радикальних сил, бо підштовхує їх до демократичного процесу, в якому люди можуть мирно їх оцінювати. Може, краще, як сказав мій приятель, продемонструвати, що «вони не здатні й каналізацію полагодити»?

З одного боку, деякі обрані ісламістські партії не вельми поважали демократичний процес, який привів їх до влади, що було їхньою єдиною метою. Ми бачили, як «Мусульманське братство» перевищило свій мандат і всіляко насаджувало ісламістські цінності в Єгипті, нехтуючи інтересами релігійних меншин та світських сил. «Хезболла» — радше не партія, а озброєна міліція. Вона використовувала політичний осідок у Лівані, щоб тероризувати регіон за підтримки Ірану.

І звідси попередження: оружні групи не повинні брати участь у виборчому процесі. Певна річ, озброєна міліція має несправедливу перевагу, бо може залякувати й погрожувати. Є багато випадків безконфліктних переходів, коли політичним групам дозволяли брати участь лише після роззброєння[128].

Коли «Хезболла» 2008 року повернула зброю проти ліванців, силоміць захоплюючи частини Бейрута в суперечці з урядом, її претензії на «збройний опір Ізраїлю» виявилися фальшивими.

Ліванці покарали їх на виборах 2009 року, змусивши Хасана Насраллу дратуватися через те, що голоси виборців він здобув, а розподіл за виборчими округами виявився неочікувано поганим. Вибори — єдиний шлях, яким ліванці можуть виразити нехіть до «Хезболли». Є також свідчення того, що авантюри групи на чужині в Сирії погано відгукуються вдома.

Ісламістським партіям у Марокко, Йорданії, Кувейті, Іраку, Тунісі не дуже повелося з припасуванням політики під себе. Варто відзначити, що в них там є реальна конкуренція з боку організованих світських сил. Тобто це не проблема участі чи неучасті ісламістів у виборах, бо вони однаково відбудуться, а в інституційному ландшафті, в якому вони реалізуються: що він багатший, то краще.

І знов усе зводиться до плекання різних груп інституцій. Це означає розширення прав і можливостей підприємців і бізнесменів, освіту й надання прав жінкам, заохочення соціальних підприємців і місцевих громадських організацій. Атлантична рада 2016 року зібрала групу експертів і колишніх лідерів для оцінки стану Близького Сходу й вироблення практичних пропозицій. Їхні рекомендації мали вигляд дорожньої карти для створення багатшого інституційного середовища[129]. І вже є певний поступ. Улітку 2016 року я зустрілася з кількома регіональними молодими підприємцями. Серед них були йорданець, що створив веб-сайт на кшталт «Амазону» для продажу книжок арабською мовою; соціальний підприємець з ОАЕ, який створив програми з підтримки молоді та захисту жертв торгівлі сексуальними послугами; єгипетська дослідниця, котра розробила технічний стартап, що дозволяє, як вона каже, «збагатити світ цифрових технологій емоційним інтелектом». Ці візіонери не самотні у своєму бажанні побудувати інше майбутнє для регіону. Правозахисники, жінки-політики, бізнесові й соціальні підприємці, інтелігенція перебувають в авангарді нової енергії за зміни по всій вертикалі — від самих низів.

Ці люди (і багато серед них жінок) цілеспрямовані, але в багатьох країнах переслідувані. Блогера в Саудівській Аравії відбатожили через помірковану критику режиму. Журналіста в Єгипті кинули за ґрати за підтримку свободи преси. Активіст у Бахрейні оголошує голодування на знак протесту проти безстрокового ув'язнення. Це все нагадує інші часи в іншій частині світу — в СРСР і Східній Європі, — коли здавалося, що про протестувальників ніхто й ніколи не почує.

Тепер ми знаємо, що дисиденти отримували свій голос завдяки таким міжнародним організаціям, як Комісія з безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ). Існували безпечні місця, де вони могли збиратися й звідти впливати на решту світу. Коли вони поверталися додому, їх часто залякували і в деяких випадках заарештовували. Але вони продовжували зустрічатися й говорити, а коли з'являлися можливості, то й очолювали демократичний перехід — одні з більшим успіхом, інші з меншим.

2004 року ми створили Ширшу близькосхідну й північноафриканську ініціативу для підтримки громадянського суспільства. Сподівалися зробити її на подобу КБСЄ. Щиро кажучи, Ірак потьмарив наші зусилля, але 19 країн узяли участь, як і десятки регіональних груп громадянського суспільства. На одній зустрічі молодий активіст посперечався з міністром закордонних справ Бахрейну з приводу обмежень преси. Інший обережно говорив про права жінок у монархіях затоки. На прес-конференції молодий сирієць кинув мені виклик: «Чому ви постійно кажете про свободу в Іраку, а про свободу в Сирії ні?» Я собі занотувала, аби за наступної ж нагоди виступити про режим у Дамаску.

Сьогодні на Близькому Сході — через десять років після того обміну думками — важко уявити собі подібне зібрання. Бахрейнці посилили утиски й припинили слухати думки незгодних. Громадянська війна в Сирії стала найбільшою гуманітарною катастрофою нашої доби — з голови не йдуть зображення дітей, яких витягають із розбомблених румовищ, або тих, що помирають у погано освітлених шпиталях, задихаючись через застосовану хімічну зброю. Я весь час думаю про те, що сталося з сирійцем, який ставив мені те питання.

У регіоні також змінився ширший політичний контекст. Колись талісманом від інакомислення було нагадування палестинсько-ізраїльської проблеми. Раз по раз араби казали: «моя вулиця» (тобто їхній народ) «збройно протистоїть ізраїльським діям». Я мала кусати себе за язик, бо кортіло спитати: звідки ви знаєте, що думає вулиця? чому б не провести вибори й не з'ясувати це?

Але без урегулювання палестинської проблеми стабільності в регіоні не буде. Намагаючись як держсекретар знайти якесь розв'язання, я 23 рази відвідала Західний берег і Єрусалим. Проте сумна історія незавершеної справи за участю двох держав — не просто питання правильного вирішення проблеми остаточного статусу. Авжеж, треба буде встановити кордони ізраїльської й палестинської держав та подбати про безпеку для захисту обох народів. Треба буде розв'язати проблему з «правом на повернення», на чому наполягають палестинці, які кілька поколінь тому, 1948 року, мусили залишити ці землі — їм треба дозволити повернутися на свою батьківщину, де зараз живуть ізраїльтяни. І ще треба вирішити емоційну проблему й розділити священне місто Єрусалим, яке обидва народи вважають своєю столицею.

Упродовж вісьмох років адміністрації Буша ми намагалися спростити вирішення цих стрижневих проблем, допомагаючи палестинцям створити гідні політичні, економічні, соціальні інститути. Ми вірили, що «Хамас» можна буде зрештою перемогти, якщо палестинці побачать альтернативу — Палестинську адміністрацію на чолі з Махмудом Аббасом, яка позбулася корупції й знайшла спосіб правити мудро.

Палестинці досягли чималого успіху — частково завдяки допомозі США, Європи, Канади — у створенні ефективних сил безпеки, які навіть ізраїльські сили оборони визнали належно підготовленими. Завдяки мудрому керівництву таких людей, як Салям Фаяд, вони також мають поступ у розбудові політичних і соціальних інститутів.

Ніколи не забуду свою першу тривалу розмову з Салямом у місті Шарм-еш-Шейх у Єгипті 2003 року. Президент Буш скликав нараду арабських лідерів для обговорення мирного процесу напередодні зустрічі ізраїльського прем'єр-міністра Аріеля Шарона з Аббасом в Акабі, що в Йорданії. Ми чекали на прибуття короля Саудівської Аравії Абдалли затамувавши подих, сподівалися, що «Хранитель святих мечетей», як його титулують, подолає свої застереження й візьме участь. Чекання здавалося нескінченним, набагато довшим, ніж дві години, що минули насправді.

Салям підійшов до мене й відразу ж почав говорити про американський футбол. Він — економіст, вчився в Техаському університеті. Після кількох марних спроб потрапити до «Файтинґ Айриш» в університеті Нотр-Дам він посерйознішав. У нього вже були ідеї, як збільшити прозорість Палестинської адміністрації — викласти бюджет онлайн, люструвати службу безпеки, котру він називав зграєю гангстерів, покращити життя людей. Він двічі буде прем'єр-міністром.

Під його орудою пошарпана палестинська економіка ожила з припливом закордонної допомоги і збільшенням реального ВВП, який у 2008—2011 роках зростав на 7 % щороку[130]. Я добре пригадую відвідини Віфлеєма в 2008 році. Це було видовисько страшного насильства 2001 року, коли набій ізраїльського танку пробив Церкву Різдва. Тепер ми йшли через новий елегантний готель, де кілька тижнів перед тим відбувся успішний обід на відкритому повітрі для потенційних інвесторів. Салям здобув загальну повагу, зокрема ізраїльтян.

Він був товстошкірим, бо треба ж було брати на себе весь вогонь критики в самій Палестинській адміністрації. Ставлення Аббаса до прем'єр-міністра було контрастним: він двічі його звільняв і знову повертав, коли не було альтернативи. Я спитала Саляма, як він усе це витримував. Він не вагався з відповіддю: «Я налаштований побудувати нашу демократичну державу навіть за умов окупації». І він готовий був це здійснити.

Сьогодні ізраїльсько-палестинський конфлікт поступився місцем регіональним клопотам з ІДІЛ, Сирією, Єменом, тероризмом. Але стабільний Близький Схід потребуватиме розв'язання й палестинської проблеми. І якщо вони колись здобудуть свою Вітчизну — незалежну державу, на яку вони заслуговують, — то це стане результатом створення демократичних інститутів попри всі завади.

Палестинське питання відступило також через зрослу проблему Ірану. Для арабських держав войовничий Іран є загрозою доби: перська влада має підступні наміри на своїх кордонах і агресивно реалізує власні інтереси, тримаючи в кишені потенційну ядерну зброю. Поведінка Тегерана наштовхує на питання: чи й для Ірану настане колись момент істини й відкриються шанси на демократію?

Зелена революція, і що могло б бути

Переконливе зображення скривавленої молодої жінки стало уособленням трагедії іранців. Завдяки соціальним медіа світ побачив їхні бідування. Впродовж кількох днів 2009 року мулли, які 30 років правили Іраном, здавалися вразливими.

Іранська виборча система не вільна і не справедлива. Сама кампанія змагальна, й жінки мають право голосу, проте кожний кандидат мусить пройти сувору перевірку, щоб бути схваленим, перш ніж брати участь у перегонах. На практиці процес очолили прибічники суворого курсу, які відфільтровували всіх потенційних опозиціонерів уряду. Усіх кандидатів-реформістів, як і всіх нелояльних до режиму, дискваліфікували і не допускали до балотування.

Але в 2009 році, коли режим порушив навіть ці куці права, підроблюючи результати виборів на користь консервативних кандидатів, вони зчинили вогненну бурю. І це урок. Навіть невільні й нечесні вибори можуть мати наслідки. У цьому випадку результатом став масовий протестний рух, бо іранцям це вже уїлося в печінки. Сумне видовище іранців, які звертаються до Заходу по допомогу, нагадує нам, що міжнародна спільнота не може ігнорувати біду народу, який прагне свободи. Адміністрація Обами спочатку промовчала, та й потім ледь плуталася. Президент відверто не хотів забруднювати революцію зовнішнім втручанням. Мужні протестувальники несли плакати з гаслами, написаними англійською. Здавалося, вони ладні були ризикнути й пов'язати свій заколот із Америкою.

Нагода довго не тривала. Режим жорстко придушив виступи. Мулли пережили переляк 2009 року й далі гальмують зміни, принаймні на час написання цієї книжки. В усьому регіоні немає більшого розриву між надіями — народу й позицією уряду.

В Ірані населення молоде: 70 % жителів не мають 30 років. У молоді гарний зв'язок із зовнішнім світом, і в містах вона освічена й вихована. У багатьох випадках вона налаштована проамериканськи. Джаред Коен у 2004 році їздив до Тегерана й ще кількох міст. Тоді він був студентом Стенфорду, а згодом очолив у Держдепартаменті в мене і потім у Гілларі Клінтон відділ зв'язків із соціальними медіа. Повернувшись з Ірану, Джаред зв'язався зі мною в Білому домі. «Я не міг у це повірити, — сказав він. — Щойно я сказав, що американець, ніхто не давав мені ні за що платити».

Згодом і я зіткнулася з таким явищем. Як держсекретар вирішила, що треба спробувати покласти край ізоляції іранців, хоча й не можна було нічого вдіяти з урядом. З благословення президента ми створили скромну програму обміну. У першій партії були члени іранського еквівалента наших центрів контролю захворювань; в Атланті вони зустрілися зі своїми колегами. Другою була група молодих митців до 40 років; вони показали свої роботи. Я вітала їх у Міжнародному центрі «Меридіан» у Вашингтоні й висловила певні міркування про університет мистецтв — обережно, уникаючи навіть натяку на політику, щоб не створювати для гостей ані клопотів, ані загроз.

Нарешті іранці дозволили американцям приїздити у складі американської команди борців. У день змагань уболівальники вимахували американськими стягами. Спочатку я гадала, що це уряд заохочував їх. Однак ні. Після такої демонстрації прихильності до США — як виявилося, спонтанної — Тегеран вирішив, що досить обмінів «люди до людей».

Іранці жадають свободи. Теократичний режим аятоли Хаменеї стоїть на своєму. А дехто в уряді прагне поміркованішого курсу, хоча сам і не є поміркованим. Можливо, вони хочуть згладити гострі кути в стосунках із народом: можливо, жінці не слід боятися релігійної поліції, коли блимнула щиколотка; напевно, треба налагодити торгівлю із Заходом, щоб у магазинах було достатньо харчів та інших продуктів. Чому б іранцям не подорожувати й не вчитися за кордоном? Проте контекст той самий. Служба в іранському уряді вимагає васальної відданості засадам режиму: це релігійна ортодоксія, брутальне придушення інакодумства, зовнішня політика, що характеризується месіанізмом, безрозсудністю і ксенофобією.

Жоден революційний розвиток не міг би трансформувати Близький Схід більше, ніж кінець теократії в Ірані. Хоча на обрії й не видко появи демократичних можливостей, такі режими крихкі. Теократичний режим очолюють чоловіки на схилі віку. Хаменеї, єдиному реальному володарю країни, вже майже 80, і він нібито хворий. Основне опертя режиму проживає поза містами — це немолоде, менш освічене сільське населення. Корпус революційної гвардії і її спецпідрозділ Кодс захищають інтереси прихильників жорсткої лінії вдома й за кордоном.

До Ядерної угоди зі США та іншими гравцями міжнародного масштабу іранська економіка була в страшному стані, потерпаючи від поганого менеджменту й десятирічного впливу санкцій. ВВП скоротився майже на 10 % у період 2012—2014 років.[131] Безробіття сягало 20 %, хоча багато хто вважав цю цифру заниженою. Ціни на товари щоденного вжитку зросли, а вартість реала впала. Безсумнівно, мулли вважали, буцімто вони виграли час і одержали обіцянку повернення у світову економіку.

Неможливо зрозуміти, чи насправді більша участь відтерміновує занепад, чи зменшується або збільшується тиск у напрямку змін. Але є впевненість у тому, що, щойно з'являться демократичні перспективи, в Ірані є освічена молодь, яка цим скористається. Проте в неї немає незалежних інститутів, щоб можливі зміни каналізувати. Тому режим запобігає появі громадянського суспільства. Якийсь час це не дозволить іранцям повстати проти свого уряду, але якщо це станеться, то режиму або країні буде непереливки.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги