Демократія

Розділ 8 Чи такі вже погані прихильники авторитаризму?

У листопаді проти вечора я їхала додому зі школи з дядьком Алтом. Це був день виборів, і ми проминали довгі черги чорних громадян, які чекали на можливість проголосувати. На губернатора Алабами балотувався сегрегаціоніст Джордж Воллес. Я чула розмови батьків про нього і у свій безневинний спосіб знала, що його кандидатура для нас погана.

Я звернулася до дядька: «Якщо всі ці чорні люди проголосують, як Воллес може перемогти?» Дядько відповів, що чорні досі становили меншість (точніше досить численну меншість), а тому не могли перешкодити обранню Воллеса.

«Нащо ж тоді їм цей клопіт?» — спитала я.

«Бо людина зобов'язана голосувати, — відповів він. — І колись це голосування спрацює».

Я спитала його: «А ви будете голосувати?»

«Я ще вранці проголосував, — відповів він, — а також твої мама, тато, бабуся й дядько Рей».

Схоже на марнування часу, — подумала я. Проте саме тодішнє відчуття не забула. Колись це голосування спрацює.

Голосування вперше може стати емоційною подією, особливо якщо все життя вас цього права позбавляли. «Нарешті й ми люди!»[132] Так свої почуття 2004 року пояснила літня жінка з Кандагара, стоячи в черзі, щоб проголосувати на перших президентських виборах в Афганістані. Мільйони афганців зневажили погрози «Талібану» й проголосували. Щоб їхній голос почули, громадяни звідусюди — від найбідніших сіл і до околиць Кабула — вистоювали довгі черги в холоднечу не по сезону.

Мокадаса Сидикі, 19-річна студентка, проголосувала вперше. «Я не можу висловити свої почуття, наскільки щаслива», — сказала вона[133]. У її бюлетені була ще Масуда Джалал, педіатр і матір трьох дітей. Ще кілька років тому жінкам не дозволяли працювати, вчитися, самим виходити з дому. Тих, хто порушував суворий кодекс «Талібану», страчували на футбольному стадіоні. А тепер вони голосували й висувалися на посаду президента.

Ахмед Рашид, який упродовж багатьох років висвітлював кровопролиття в Афганістані й належав до групи підтримки американської політики, написав про вибори як «найбільш зворушливий і пам'ятний день у моєму житті»[134]. Неможливо було стримати своїх емоцій, писав він, коли з колегою-журналістом відвідував виборчі дільниці. «Ми були настільки вражені величезною явкою, впорядкованими чергами, терпінням жінок із малими дітьми, добрим гумором і жартами тих, хто чекав, їхніми історіями про свої втрати і труднощі, що не змогли стримати сліз», — писав він[135].

Подібні сцени спостерігалися в Іраку під час виборів перехідного уряду в січні 2005 року; то було перше вільне голосування за півсторіччя або й за всю історію. Попри спорадичне насильство й бойкот деякими сунітами, явка в країні була висока; навіть у нестабільній Фалуджі стояли черги. Деякі сім'ї йшли разом на дільницю, везучи в дерев'яному візку старих родичів. Батьки стояли в черзі, а діти на вулиці грали у футбол. Виборці виходили з кабінок і вмочували пальці в незмивний атрамент, щоб запобігти фальсифікаціям. «Сто прізвищ у бюлетені — краще, ніж одне, — сказав Фаділа Салех, середнього віку інженер, у центрі Багдада, — бо це означає, що ми вільні»[136]. І в цьому основна відмінність від «виборів» за Саддама Хусейна.

Дивлячись на довжелезні черги афганців, іракців, ліберійців, які чекали на голосування, я розуміла, що глибоко в душі вони вірили: колись таке голосування спрацює. До речі, я завжди ходила голосувати. Бо інакше це було б образою моїх предків, які виборювали це право майже сторіччя після емансипації.

Такий емоційний супровід «голосування» треба задовольнити. Це означає, що першу умову демократії виконано. Люди можуть обирати своїх лідерів і мирно їх міняти в разі потреби. І в майбутньому цей визвольний момент буде перекладено на мову інститутів та ефективного урядування. Можливості для демократії залишаються все-таки можливостями, і якщо їх належно не використовувати — вони зникнуть.

Більшість погодиться, що функціональна демократія краща за авторитарні постанови. Скептики казатимуть, що демократії зазнають невдачі, у той час як авторитарні режими задовольняють потреби людей. Для скептиків переваги демократії не очевидні, принаймні у найближчому майбутньому. Можливо, краще ефективно урядувати. А демократія зможе прийти пізніше.

На підтримку цього аргументу згадаймо приклад Сінгапуру й Китаю — однієї з найменших країн і найбільшої країни. Сінгапур — місто-держава з населенням близько 6 мільйонів, якою впродовж десятиріч залізною рукою правив Лі Куан Ю, «Батько країни». Він перетворив бідну на ресурси ділянку землі на квітучу державу. Сьогодні Сінгапур — вільніший, чистий і безпечний. Можна, звичайно, заперечити, що це крихітна держава й що Лі Куан Ю був просто мудрим чоловіком, який правив за іншого часу, коли демократичні цінності ще не поширилися світом.

Азійські тигри також віддавали перевагу правителям-тиранам, які модернізували їхні економіки, але вони є змішаними системами. Південній Кореї вдалося побудувати стабільну демократію. Хоча не було нічого доброго у правителях-військових, які 30 років очолювали країну. І південнокорейці пам'ятають це похмуре минуле.

Я була на інавгурації південнокорейського президента Лі Мьон Бака 2008 року. Церемонія стала підтвердженням демократії й увінчалася натхненним виконанням «Оди радості» з симфонії № 9 Бетховена. Проте ніщо так не пов'язувало минуле з цим тріумфальним моментом, як військовий парад. Південнокорейський президент стояв на подіумі, а військові підрозділи один за одним йому салютували. Я помітила, наскільки емоційно реагують люди поруч, особливо міністр закордонних справ, який сидів через кілька місць від мене. Південнокорейці знали, що вони утверджують демократію. Відтепер цивільні особи командуватимуть збройними силами, залишаючи в минулому час, коли жорстокі й репресивні військові правителі допомагали їм багатіти, але коштом втрати свободи й національної гідності.

Власне, більшості країн не вдалося знайти в собі мудрих і добрих автократів. Запитайте-но людей у Зімбабве або Венесуелі. Камбоджа і Лаос — і не демократичні, і не надто процвітають. Міф про авторитарного правителя, який реформує країну, робить її багатою, а тоді відходить убік — велика рідкість у реальності. Здебільшого, як-от Південна Корея, країна бореться, часто у запеклій битві, і лише тоді люди здобувають політичні права й насолоджуються економічним процвітанням. А було ж іще багато корумпованих тиранів, які взагалі не вміли урядувати.

Китай, звичайно, найочевидніший приклад авторитарного правління, яке забезпечило добробут. Китайські комуністи витягай сотні мільйонів людей зі злиднів, побудували блискучі міста, створили чудову інфраструктуру, запустили компанії світового рівня. У кожному разі країна мала ефективних лідерів, які були здатні реально щось зробити.

У певному розумінні Китай здійснив перехід — не до демократії, а від тоталітаризму до авторитаризму. Після революції Китай приміряв totalitario Муссоліні. В 1960-ті роки всі мали примірник «Червоної книжечки» Мао, скандували його гасла й носили такий, як у нього, зразковий стрій — і чоловіки, і жінки. Вибирати можна було тільки сірий або блакитний колір.

1982 року прибула перша група китайських учених за стенфордською програмою «Контроль озброєння і роззброєння». У ній була пані Чжоу, що її наукові зацікавлення трохи розмиті. Вона щодня з'являлася у стандартному піджаку кольору морської хвилі, але не вельми цікавилася інтелектуальними розмовами. Одного дня вона зайшла до мого кабінету і мовила, що напередодні ввечері бачила «Звіяні вітром». Вона сказала, що це чудове зображення того, як капіталісти гноблять чорних. Мені не хотілося вдаватися в розмови про рабство, і я просто запитала, чи її зацікавила тяжка доля чорних. «Не дуже», — сказала вона і пішла геть. Згодом ми довідалися, що пані Чжоу — політичний комісар, надісланий доглядати за групою. Вона була чудовим взірцем тоталітарного Китаю.

Через кілька років — у 1988-му — я вперше відвідала Китай. Барвистий одяг замінив піджаки Мао, й ніхто більше не згадував «Червону книжечку». Але наші відвідини опери засвідчили, що «червоне» мистецтво ще не вийшло з моди. Сюжет був про Великий похід і легендарну перемогу військ Мао над Гомінданом. Слів я не розуміла, навіть у перекладі, а от ідею збагнула: велич Комуністичної партії треба славити в усіх проявах життя.

Сьогодні відвідувач Китаю не побачить і сліду цих залишків totalitario: їх відкинули тридцять років тому, коли Ден Сяопін відкрив економіку капіталізмові. На найбільших бульварах можна побачити магазини «Шанель», «Армані», «Найк»; у них купують заможні китайці. Китайські піаністи й скрипалі є окрасою концертів у всьому світі; зрідка вони виконують китайську народну пісню, але переважно чарують вишуканою інтерпретацією Брамса або Бетховена. «Алібаба» і «Тенсент» належать до найвідоміших у світі компаній інтернет-бізнесу. Тим часом керівництву країни вдалося відкрити культурний і економічний простір та захистити свою монополію в політиці. Звичайно, залишається питанням, чи вдасться зберегти такий поділ.

З одного боку, остання реальна загроза владі партії загинула на майдані Тяньаньмень 1989 року. Рух студентів та інтелігенції — переважно молоді — був буквально розчавлений. Символічне зображення юнака перед танком і реміснича копія Статуї Свободи залишилися в минулому. Широкі чистки й арешти дали зрозуміти: політика — царина Комуністичної партії. Більше не переступайте цю лінію.

Відтоді режим не мав організованого спротиву. Партійне керівництво успішне, бо жорстко регулює два важливих аспекти. По-перше, його легітимність спирається на процвітання. Нині китайцям ведеться краще, аніж їхнім дідам та бабусям, навіть батькам. Але очікування зростають, і режим ними переймається. Якось Ху Цзіньтао сказав нам, що йому доводиться щороку створювати десять мільйонів робочих місць, аби надолужити міграцію з села до міста.

Друге джерело сили — нехіть населення до хаосу. Китайці добре пам'ятають жахи Культурної революції.

Якось увечері мене запросив на обід у Пекіні колишній міністр закордонних справ, із яким ми були колегами, коли я працювала в уряді. Поволі розмова перейшла від геополітики до особистих історій. Я розповіла про те, як росла у Бірмінгемі й про зміни в США, свідком яких стала. А він згадував про Культурну революцію.

«Я саме збирався вступати до коледжу, — розповідав він, — а що мені давалися мови й Китаю це було потрібно, то отримав дозвіл». «Щовечора до гуртожитку приходили червоногвардійці й змушували нас промовляти гасла. Ми все виголосили, й вони пішли, — вів він далі. — Але іноді когось забирали з собою, аби довести, що можуть це робити. Більше ми цього студента не бачили».

Далі мій друг пояснив, що сестри були старші за нього, і режим узяв їх під підозру. Їм не дозволили закінчити коледж. Натомість змусили працювати на фабриках, аби вони перейнялися пролетарським духом. «Вони краще вчилися за мене, — сказав він. — Нині вони все ще працюють на фабриках, бо так і не одержали освіти».

Свою розповідь він завершив поясненням того, що здібності до мов дозволили йому працювати на посаді в Африці, де Китай заходився створювати дипломатичний плацдарм. Там він перечекав Культурну революцію, аж можна вже було спокійно повернутися до міністерства закордонних справ.

Інший колега розповів відмінну, але не менш цікаву історію. Він знав, що я вивчала Росію, і тому спитав: «Вам більше Достоєвський подобається чи Толстой? Ви читали „Війну і мир“ російською?»

Я відповіла, що Достоєвський і що читала. А тоді спитала його: «Чому ви зацікавилися російською літературою?»

«Ну, — відповів він, — у мене в селі під час Культурної революції було багато часу. Росія була нашим другом». Останнє слово зависло в повітрі. «Тому дозволялося вчити мову й літературу», — закінчив він. Я про себе подумала, що це був розумний спосіб пережити ту велику національну травму.

Багато китайців зазнали більшого приниження, аніж ці чоловіки; багато хто втратив усе, в тому числі батьків, братів і сестер, яких повбивали. Як сказав мені один китайський друг: «Ми цінуємо лад, бо не хочемо ще одного національного нервового зриву».

Китайці цінують стабільність, особливо ті, хто зростав під час Культурної революції або бачив придушення протестів на майдані Тяньаньмень, і багато хто ладен підтримати її, навіть за рахунок особистих свобод. Проте все ж існує тиск на цей тонкий розподіл між політикою й рештою життя. Перші напруження з'явилися внаслідок бажання режиму впустити до економіки ринкові сили. Успішна економічна модель Китаю спирається на постачання дешевої робочої сили для міжнародної системи. Це привабило з усього світу капітал для наукоємного виробництва й допомогло створити експортний джагернавт[137]. Тепер китайський прибуток швидко збільшується, що є ще одним прикладом налаштованості уряду задовольняти очікування, які зростають. Справді, коли виникали хвилювання серед працівників, уряд реагував швидко й рішуче, часто збільшуючи зарплатню. Через це збільшуються виробничі витрати й виробництво перетікає до Південно-Східної Азії.

Ще одним рушієм зростання стали урядові інвестиції в інфраструктурний розвиток і створення нових міст для облаштування життя людей із найбільшої в історії міграції з села до міста — досі це 250 млн душ. Сьогодні надто багато регіональних аеропортів і шосейних доріг хронічно недовантажені. Нарешті будівництво житла почало випереджати попит. Багато провінцій, які брали великі кредити на цей бум, стали боржниками й разом із державними підприємствами мають нездоровий баланс. Потенційна китайська бульбашка почала завдавати клопоту режиму й міжнародній економіці.

Спадна модель економічного зростання видихалася. Новий рушій спиратиметься переважно на вивільнення ринкових сил. Це означає, що контроль має перейти до рук багатьох акторів, що геть не влаштовує режим. Оголошені на останньому пленумі партії економічні реформи здійснювалися з ривка й штовхана. Просуваються вперед лише централізовані реформи, як-от пенсійна, охорони здоров'я і взаємодії з довкіллям. Проте уряд турбує швидке закриття неефективних державних підприємств через масові звільнення працівників. Нетривалий експеримент із заохоченням пересічних людей до інвестування у фондовий ринок призвів до серйозної кризи. Ринок може не тільки зростати, але й спадати. Режим нібито хотів втрутитися й скасувати цей закон, але ситуація тільки погіршилася. Люди й досі протестують під китайською версією Комісії з цінних паперів і бірж.

Нова модель також передбачає збільшення людьми витрат і розвиток сектора надання послуг. Старшими громадянами здебільшого опікувалися їхні чималі родини. Мобільність робочої сили поламала цю схему, бо діти переїздили до міста й залишали батьків у селі. У старій моделі люди накопичували свої заощадження й неохоче їх витрачали. А тепер уряд хоче, аби вони витрачали гроші, проте населення не хоче цього робити, доки не назбирає гроші на старість — на пенсію.

Чоловік, який відповідав за створення пенсійної системи для понад мільярда людей, сказав, що вони розглядають усі можливі моделі. «Нам подобається чилійська модель», — сказав він. «Ви маєте на увазі приватний пенсійний фонд, куди робітники платять, а гроші потім інвестуються?» — спитала я. Він хитнув головою. Попри обвал фондового ринку в 2015 році китайська влада запровадила реформи, які вимагали, аби працівники державних підприємств і установ перший час платили в систему. Багато людей, зокрема держслужбовці, тепер самі накопичують собі пенсії, принаймні частково. Це починає змінювати стосунки між громадянами та їхніми керівниками, зменшується залежність від уряду й збільшується особиста відповідальність.

Зростає також тиск, аби приборкати свавілля держави. Брак нормальних судів і культури верховенства права уповільнює розвиток приватного сектора. Проблема очевидна: активи людей не захищені. Громадяни дивляться, як розробники й місцеве партійне керівництво експропріюють їхню землю. Не маючи юридичних важелів упливу, вони бунтують. За даними одного професора з Університету Цінхуа, у Китаї щороку зчиняється 180 000 протестів[138]. 2011 року селяни з рибальського села Вукан показали, як відсутність надійної правової системи впливає на соціальну стабільність. Протести проти корупційного захоплення землі переросли в масове повстання, коли селяни забарикадували дороги й повиганяли місцеву поліцію й партійних діячів. Порядок нарешті поновили за допомогою угоди, яка дозволила селянам проголосувати за нових місцевих керівників на, либонь, найвільніших китайських місцевих виборах. Але цей досвід виявився прикрим для влади. Китайські посадовці тепер охоче визнають, що потрібна надійна судова система, котра викликатиме довіру. Чи з'явиться тепер незалежна судова гілка влади?

У країні також зростає соціальна нерівність: багатії стають багатшими, а шанси на підвищення соціального статусу для бідних зменшуються. Через це керівництво узялося за непристойне багатство, особливо за дітей партійної еліти.

Один молодий чоловік став «героєм новин», коли розбив свій чорний «Феррарі» після вечірки в Пекіні. Його батько був високопосадовцем. Відтоді членам партії наказали триматися подалі від модних ресторанів і одягатися скромно. У наративі соціалістичної рівності «червона знать» перетворилася на проблему.

Але попри всі старання уряду приборкати багатіїв люди знаходять способи витрачати гроші й одержувати привілеї. Під час останньої поїздки я побачила, як із середньої школи виходить група дітлахів. Вони були в спортивних костюмах із яскравим написом.

«Це спортивна команда?» — запитала я гіда.

«Ні, це вони так полюбляють одягатися до школи. Виряджати дітей до такої школи недешево».

Не ймучи віри, я сказала: «Але ж усі школи державні». Він не відповів.

Доки режимові вдається впоратися зі змінами. Але запити урізноманітнюються і частішають. Кілька чоловіків повинні знайти відповідь на безліч викликів. Якщо хочете бути всемогутнім, доведеться стати й усезнаючим.

Коли авторитарний керівник ухвалює правильне рішення, він може швидко домогтися бажаного. Але в разі неправильного рішення він теж доможеться свого, проте майже без зворотної реакції, доки не буде пізно. Китайські лідери ухвалили кілька поганих рішень.

Китай має жахливі демографічні проблеми через ефективно реалізовані погані рішення. Сподіваючись уповільнити приріст населення, сім'ям дозволяли мати лише одну дитину. Вибуховому зростанню населення запобігли. Проте непередбачувані наслідки від цього закону далися взнаки. Тепер у Китаї старіюче населення з переважанням чоловіків. Виявляється, що сім'ї, особливо сільські, які збиралися мати дитину, хотіли хлопчика. Чимало дівчат щезло. Тепер майже 30 млн чоловіків не мають пари. 2015 року режим скасував політику однієї дитини, але шкоди вже завдано.

Негативний вплив справила й швидка індустріалізація країни. Китайські міста потерпають від забруднення довкілля. В окремі дні обрію достоту не видно. Під час мого останнього візиту один із запрошених на обід приїхав до ресторану на велосипеді, одягнувши протигаз. І що тільки не випробував режим! Найбільше люди кпили з номерних знаків, на яких зазначалися дозволені «дні за кермом». Їм запропонували користуватися автівками через день. «Ніби вони не знають, що той, кому треба, купує два номерних знаки?» — сказав мені знайомий.

Спочатку режим намагався заперечувати існування проблеми або принаймні її вагу. Уряд щодня випускав бюлетень забруднення. На жаль, у людей на смартфонах були додатки, які вимірювали рівень аерозольних продуктів у повітрі. Посольство США теж на великому екрані показувало реальні цифри. Тоді режим здався й почав надавати правдивіші цифри, а тепер уже перейшов до ефективнішої екологічної політики.

Цей епізод висвітлює серйознішу проблему для Комуністичної партії: населення має щодень кращий доступ до незалежної інформації. Контроль наративу дедалі ускладнюється для автори-таристів. Китайський уряд усе більше працює над цензуруванням Інтернету, а люди, кажуть, знаходять способи обходити блокування. Дисиденти не змогли використати соціальні медіа для організації чи широкої мобілізації: уряд придушив цю діяльність. Але в кризу, як-от із зіпсутою формулою дитячого молока в 2008 році, люди по правдиву інформацію звертаються до світової Мережі. Тобто партія може придушувати деякі наслідки збільшення джерел інформації. Вона витрачає на це величезні ресурси, наймає понад мільйон людей для цензурування Інтернету. Цікаво, наскільки її вистачить?

Словом, перед китайським урядом стоїть неприємний вибір. Перед кожним авторитарним режимом, навіть успішним, постає питання, коли та як розпочати політичну реформу. Напередодні 18-го пленуму партії 2012 року були великі сподівання, що Пекін почне робити саме це. Обрання Сі Цзіньпіна, людини з бездоганною біографією (його батько був одним із помічників Мао під час Великого походу), породило надії, що він стане китайським Горбачовим. Але на відміну від радянського лідера Сі використав економічний розквіт лише як щит від краху. Може, Китай і міг би вдатися до м'якої посадки.

Поки все розвивається в протилежному напрямку. Сі зосередив у своїх руках більше влади, ніж будь-хто з китайських лідерів у сучасній пам'яті. В минулому виконавча влада розподілялася між сильним прем'єром, який відповідав за економіку, та президентом, що переймався рештою. Прикладом розподілу праці були Чжу Рунцзі та Цзян Цземінь. Це забезпечувало прем'єр-міністру простір для управління економічною політикою під захистом президента, який нею керував.

Сі Цзіньпін поламав ту модель. Нині він контролює всі важливі функції держави від зовнішньої політики та внутрішньої безпеки до економічного регулювання й реформи урядування. Маючи абсолютну владу в країні, він бере на себе всю відповідальність за можливі помилки. Кажуть, що саме цим пояснюється його найбільш суперечлива боротьба з корупцією.

Вважаючи, що на кону «провідна роль Комуністичної партії», Сі розпочав величезну чистку своїх лав. Спочатку антикорупційна кампанія зажила популярності, і більшість поділяла думку, що її слід реалізувати.

Робити це доручили Вану Цішаню, якого я знала, коли працювала в уряді. 2015 року, коли я перебувала в Пекіні, він прийняв мене. Ми з ним згадали дещо з минулого й обговорили загальний курс на реформи в країні. Ван, як і раніше, був увічливим, доки ми не зачепили поточну його роботу. Лице в нього напружилося, і він посуворішав. «Партія мусить бути бездоганною, якщо їй випадає грати провідну роль, — сказав він. — У ній 87 млн членів, і вони повинні бути абсолютно чистими». Він пояснив, що створив слідчі комітети, аби дійти до низових ланок партії й пошукати там корупцію. Пригадую, я собі думала: «І ви її знайдете, бо вона скрізь».

Пізніше ввечері я зустрілася з діловими людьми. Вони говорили про результати кампанії. «Якщо людина підписала контракт на 100 млн доларів, не витрачатиме 1 млн доларів, — сказав один підприємець. — Усе з гуркотом іде до зупину, бо всі перелякані. Багатьох страчують». Один чоловік переповів поголоску, що ходила Пекіном. Вона — про відомого генерала, що приохотився до гри в гольф на своєму полі на дев'ять лунок. Ділянку він придбав, мабуть, за сумнівною оборудкою. «Але він нікому не дошкуляв. Його здав якийсь місцевий чиновник; генерала судили й стратили. Його поховали під улюбленою лункою на полі для гольфу — усім у науку», — сказав мій гість, похитуючи головою.

Атмосфера страху серед членів партії змусила декого замислитися, чи не зайшла антикорупційна кампанія надто далеко і чи не час сказати: «Просто відтепер не будьте корупціонерами». Кажуть, що партія не може миритися з постійною непевністю. Таке відчуття, що програма пустилася берега і ніхто вже не знає, що буде далі та які будуть звинувачення.

Якщо теоретично антикорупційні заходи — крок у правильному напрямку, то інші зміни в Китаї непокоять більше. Простір між політикою та рештою життя звужується. Тепер Сі наголошує на зміцненні культурних і національних цінностей, навіть якщо це робитиметься примусово. Перед лицем таких змін він, звичайно, шукає об'єднавчий наратив. Один із них — націоналістичний імпульс, і він потребує наголосу на китайській військовій силі та на відповідному місці держави у світі. Китай дедалі більше заявляє про себе в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, висуваючи претензії на спірні терени й мілітаризуючи Південно-Китайське море. Це схвилювало сусідів, і вони задля свого захисту зміцнили стосунки зі США. Напруження в цьому регіоні справді велике.

Зрозуміло, що бажання визнання з'явилося ще до Сі. Олімпійські ігри в Пекіні дали нагоду розрекламувати Китай, у глядачів національної церемонії відкриття мурашня бігала по шкірі. Цей настрій зміцнили 2008 синхронізованих барабанщиків, які розмістилися на газоні.

Але Сі не спинився на націоналістичному наративі з комуністичним забарвленням. Уряд вимагає, щоб школярі знову вивчали Мао і його «Червону книжечку». Він спробував повернути «патріотичну» діяльність, навіть наполіг на відображенні соціалістичних цінностей у балеті. Через придушення медіа принаймні один редактор відомої газети пішов із роботи, не бажаючи мати справу з політичними контролерами.

Китай сьогодні — це модерна міжнародна сила, що викликає повагу, але має дедалі непевніше майбутнє. Принаймні частина цієї непевності породжується браком довіри до намірів людей. Тому режим налаштований контролювати такі дії, вважаючи їхні наміри несуттєвими. Це досить важко реалізувати в країні з населенням 1,4 млрд.

2014 року я виступала в престижному Університеті Ціньхуа в Пекіні. Мій китайський приятель уважає цей університет поєднанням Стенфорду й Гарварду. Я вирішила звертатися до студентів так, ніби вони — стенфордці. Це не лекція про стосунки США і Китаю, а про них — студентів, їхні амбіції та силу освіти.

Сесія питань і відповідей стала для мене сюрпризом. «Що робити, якщо батькам не подобається моя спеціалізація?», «Я — інженер, нащо мені література?», «Я — уйгур [мусульманська меншина], і всі трактують мій народ як терористів. А ми просто бідні. Що я можу вдіяти?» — такими були запитання.

Вони мислять самі й не хочуть, аби їх програмували, — думала я. — Вони ставлять питання і батькам, і університетським чиновникам. Може, незабаром і уряду питання поставлять? Китайські лідери повинні зберегти свою систему, але також створити простір для новаторів, творчих і дедалі успішніших людей. Вони не можуть вести Китай до демократії, проте їхній шлях може відносно скоро знищити будь-який простір.

У цьому відношенні завжди виникає спокуса протиставити Індію, найбільшу демократію світу, її величезному авторитарному сусідові — Китаю. В Індії питання про те, чи матимуть громадяни голос у правлінні їхньою країною, було вирішене з отриманням незалежності в 1947 році. Проте надзвичайно складно управляти величезною країною. Запитайте будь-якого високопосадовця про Китай, і він почне розказувати про зростання й потужні ринки. Запитайте про Індію, і у відповідь — скляні очі й лекція про бюрократію й корупцію.

Лідери не мають певності щодо авторитарних держав, бо в них немає надійного способу визначати температуру й наміри їхнього народу. У демократіях є свої амортизатори й необхідний зворотний зв'язок. Сьогодні між громадянами та урядами відбувається швидкий і безпрецедентний за обсягом обмін інформацією. Але демократичні інститути реагують відносно повільно. Вони захищені від тиранії, бо влада лідерів обмежена. Проте ці обмеження не дозволяють робити все швидко.

По правді сказати, Індія теж швидко розвинулася. В ній також розташовуються деякі найкращі в світі компанії. Мумбаї, Хайдарабад, Бангалор мають конкурентні технологічні центри міжнародного рівня. Але калькуттські сламси нічим не кращі за нетрища у відсталих загумінках світу. Ставши 2014 року прем'єр-міністром, Нарендра Моді почав реалізовувати масштабні плани з оптимізації обмежувальних інструкцій і покращення бізнес-клімату. Він також виступив з ініціативою створення санвузлів і санстанцій, щоб бідні індійці не ходили до вітру на вулицю.

В індійській історії багато таких контрастів. Але попри всі виклики Індія — функціональна демократія. На час одержання незалежності в 1947 році країна вже мала залишені британцями інституційні проекти. Працювала розгалужена й добре підготовлена державна служба; нова армія була диверсифікована, обмежена в своїх діях вимогами конституції і піддана ретельному цивільному контрою; лідери цілком залежали від національних виборів. Країні пощастило з натхненним отцем-засновником Магатмою Ґанді й компетентним і довговічним першим лідером Джавахарлалом Неру, який правив у 1947—1964 роках. Тобто країна була готова до самостійного й успішного існування.

Якоюсь мірою так і було. З часу набуття незалежності в державі відбулося шістнадцять національних виборів, і в результаті всіх них влада передавалася мирно. Примітно, що країна з населенням у понад 1 млрд, яке належить до різних релігійних груп, не має серйозних заворушень на релігійному ґрунті. Індія — друга за чисельністю мусульманського населення у світі, але вона не має особливого клопоту з ісламським радикалізмом. Винятком із правила є тероризм, що походить із Пенси стану. Цілком можна сказати, що непорозуміння із Ісламабадом гальмує поступ країни, відволікає ресурси на конфлікти, які призвели до трьох повно-масштабних воєн (1947, 1965 та 1971) і численних сутичок.

Новий прем'єр-міністр завжди дає нові надії на відродження Індії, великої країни, яка може нарешті розкрити свій потенціал. Скептицизм породжується зрослим нетерпінням через нездатність дати раду задушній бюрократії й корупції.

Але цікаво порівняти демократичний підхід до цих проблем із авторитарним. Ми бачили, що навіть у США пішло майже сто років на те, аби викоренити поширену корупцію. Рузвельт був обраний на платформі, яка передбачала саме це, і з часом проблема розв'язалася. І преса, і громадянське суспільство відіграли свою роль у підтримці змін, у встановленні правил гри і покарання за їхнє порушення.

Індія тепер переймається ендемічною корупцією. На відміну від Китаю боротьба йде знизу догори, а не навпаки. Активіст Анна Хазаре, намагаючись привернути увагу до цієї проблеми, оголосив у квітні 2011 року голодування. Спочатку уряд спробував ігнорувати його, але постійна увага преси унеможливила це, почалися розслідування й нові виступи преси. Ця проблема опинилася в центрі виборчої кампанії 2014 року. Нарендра Моді, тоді головний міністр (відповідає посаді губернатора) Гуджарату був обраний після нищівної критики партії «Конгрес» і прем'єр-міністра Манмохана Сінгха. Він доводив, що чисте й ефективне управління щільно пов'язані між собою.

Приватний сектор також відіграв роль в антикорупційних заходах. Нандан Нілекані, співзасновник ТНК «Інфосис», запропонував спосіб поліпшення урядування й подолання корупції. Зі своїми інженерами він створив складну систему біометричної ідентифікації для центрального уряду, щоб кожен громадянин мав національну ідентифікаційну картку.

Проект «Аадхаар» у Нью-Делі я відвідала 2013 року. В яскраво освітленій споруді в кабінах по периметру чистої кімнати старанно працювали інженери. Це нагадувало якусь компанію в Кремнієвій долині — усе складно й організовано. З Нілекані у нас вийшла справді натхненна розмова. Він чітко доводив, що його проект має вишу мету: усувається посередник, бюрократ, який дає пенсійний чек, харчові субсидії та інші блага «за винагороду». Очі в нього іскрилися, коли він говорив про світ, у якому фермер в індійському селі використовував цю картку, щоб отримувати блага напряму, безпечно й швидко. Програма мала підтримку уряду Сінгха, а тепер — і прем'єр-міністра Моді. Схоже, що це досягнення двох партій. Верховний суд Індії ухвалив, що індійців не можна силувати отримувати біометричну картку — так працює демократія. Але наразі її уже отримав понад мільярд людей[139].

США викорінювали корупцію понад сто років і таки домоглися свого. Немає гарантій, що Індії це вдасться, але добрі підвалини для цього закладено. Чиновники можуть відповідати за свої дії публічно й прозоро, що повинно дати цій справі гарний шанс. Нещодавні події в Південній Кореї розвивалися за тим самим сценарієм, коли громадяни, преса й легіслатура наполягли на звітності високопосадовців за звинуваченням у корупції.

А от у Китаї антикорупційна боротьба йде згори донизу. Процес засекречений, і Комуністична партія виступає звинувачувачем, суддею, журі й виконавцем вироку. Це дратує країну, бо правила непрозорі. І ніхто не знає, коли партійна чистка може перетворитися на щось більше, на вендету або політичну кампанію, що охопить більшу частину населення.

Демократії не ефективні, але вони принаймні можуть стати більш ефективними й гнучкими. Вони залежать від прозорості та складної мережі державних і приватних інститутів, які покликані контролювати владу. Здебільшого вони залежать від бажання громадян залучати такі інститути й використовувати їх для максимізації віддачі влади. В Індії функціонує інфраструктура демократії. Попри всі майбутні виклики, це гарна стартова позиція.