Демократія

Визнаю: Польща — моя слабкість. Такі симпатії і в більшості представників мого покоління, яке вивчало Східну Європу. В часи Холодної війни поляки дужче за будь-яку іншу націю живили в собі палкий націоналізм та ненависть до комунізму. Москва так і не зламала їхній дух.

За свою стійкість вони були винагороджені 1989 року, коли «Солідарність» повела їх до свободи. 2001-го, стоячи у дворі Президентського палацу, я відчувала величезний приплив емоцій, коли бачила, якою Польща стала.

У Варшаві ми були з приводу державного візиту президента Буша. Під час церемонії прибуття ми, як вимагав протокол, слухали державні гімни США й Польщі. Потім підняли стяги — «зірки й смуги» та червона й біла поземні смуги польського стяга. Поруч майорів стяг НАТО. Я була глибоко схвильована, і сльози текли по моєму обличчю. Польща була тепер союзником США в Європі — нарешті цілісна, вільна й мирна.

Через кілька хвилин ми дивилися парадування польських військ на пошану президента. Їхня ступа — не згинаючи ніг — була притаманна арміям країн Варшавського договору. Коли нас минала лава, трохи відхиливши голову (теж риса армій радянського блоку), президент салютував військам альянсу НАТО, яким, здавалося, ближче було минуле, аніж сучасність. Я собі хехекнула й поділилася спостереженнями з сусідами. Схоже, більше ніхто іронії не зауважив. Звичайно, це не мало жодного значення. Польща була тепер надійним союзником і стабільною демократією, попри те що деякі її військові традиції потребували реформування.

Довга дорога до вільної Польщі

Польща, може, більше за будь-яку країну була прикладом трагедії європейського поділу після Другої світової війни. Вона була найноровливішим учасником радянського блоку. Зі своїм пристрасним націоналізмом, глибоким католицизмом та жорстким, хоч і пасивним, опором домінуванню Москви поляки виявилися, скажімо, важким народом.

Ворожість між росіянами та поляками була дуже давньою: впродовж сторіч через війни й політичні домовленості постійно змінювалися кордони між країнами.

Польща іноді переважала, навіть посадила польського князя на царський престол, коли на початку XVII сторіччя Росія ослабла. Коли за династії Романових Росія зміцніла, то помстилася й загарбала польські терени, силоміць інтегруючи чималі території в Російську імперію. Отак і тривало це балансування, посилюючи історичний наратив недовіри й ворожості.

Сучасна версія цієї нестабільності походить із подій, які призвели до початку Другої світової війни. 1932 року Польща підписала пакт про ненапад із СРСР Йосипа Сталіна, а через два роки — те саме з нацистською Німеччиною. Але пакти не виконувалися, і 1939 року в Польщу із заходу вдерлася Німеччина, а зі сходу — Радянський Союз. Почалися роки брутального ставлення до населення, переважно з боку німців. Проте свою справу зробив і Радянський Союз. В одному з найганебніших випадків 22 000 польських армійських офіцерів та державних службовців було знищено в районі Катинського лісу в Росії. Радниці приписували цей злочин нацистам. Але кожний поляк знав, що Михайло Горбачов визнав допіру 1990 року: масове вбивство у Катині вчинила радянська таємна поліція.

Попри брутальність і нерівні шанси, польський рух опору хоробро змагався з нацистами, навіть перебравши контроль над Варшавою у серпні 1944 року. Нацисти знову загарбали столицю в жовтні й спалили її дощенту, оточуючи і страчуючи пересічних громадян та бійців опору. У той час радянські війська швидко посувалися на захід, але не встигли дійти до столиці, щоб перешкодити німцям винищити людей. А ще поширена думка, що Червона армія навмисне чекала, віддавши населення нацистам на поталу, аби легше було після «звільнення» проводити пацифікацію. Радниці взяли Варшаву в січні 1945 року, а решту Польщі — до березня.

Коли через кілька місяців у Потсдамі було підписано остаточне мирне врегулювання між звитяжними союзниками, ситуація в Польщі випадала на користь Сталіна. Західні союзники намагалися наполягти на вільних виборах, проте долю Польщі було визначено. 1947 року на спонсорованих СРСР «виборах» переміг Болеслав Берут, який хутко оголосив, що Польща стала комуністичною Польською Народною Республікою. 1955 року Польща стала співзасновником радянського військового альянсу — Варшавського договору. Цим завершилася її інтеграція в радянський блок.

Однак ще три десятиріччя Польща псувала кров Кремлю, постійно створюючи кризи між польським народом та комуністичними правителями. У партії був єдиний засіб — забезпечити народу добробут. Так вона й зробила, позичивши гроші в Західній Європі та США. Станом на 1970 рік ця стратегія почала пробуксовувати, бо настав час віддавати борги, а реальна економіка почала скорочуватися. У грудні в Гданську вибухнули страйки й голодні бунти, через що загинуло багато людей, коли влада використала силу для відновлення порядку.

Переймаючись стабільністю, Захід продовжував сипати в Польщу позики, вибачав деякі борги, реструктурував інші, дозволяючи країні нарощувати борг. Проте станом на 1980 рік державний борг перевищував 18 млрд доларів, що майже дорівнювало ВВП. Зарубіжні джерела фінансування помалу висихали, і щедрість, яка тримала зарплатню на високому рівні, потроху вичерпалася. Зменшення зарплатні й збільшені на 60 % і більше ціни на основні товари призвели до протестів по всій країні. У партії більше грошей не було, і вона опинилася сам на сам із норовливим та сердитим населенням.

Улітку 1980 року множилися страйки. У відповідь уряд підвищив зарплатню, хоча в нього не було на це грошей, але це не зупинило хвилі акцій трудівників, що паралізували країну. Коли застрайкувало 80 000 робітників у Любліні, довелося задіяти армію, щоб забезпечити роботу основних служб у місті.

І тут режим припустився фатальної помилки в Гданську, давньому розсаднику робітничої активності, який, за іронією, називався Кораблебудівнею імені Леніна. Анна Валентинович, популярна кранівниця, була звільнена за п'ять місяців до пенсії. На чолі з Богданом Борусевичем та електриком Лехом Валенсою робітники Гданської кораблебудівні оголосили страйк. Упродовж кількох днів 200 фабрик приєдналися до страйккому, наполягаючи на праві мати незалежні профспілки й страйкувати. З розширенням акцій трудівників уряд спробував спочатку залякувати, арештовуючи лідерів дисидентських організацій та оголошуючи страйки політичними, а не економічними. Проте хаос тривав, і 24 серпня комуністичний уряд погодився на переговори.

У Гданській угоді від 21 серпня містилися карколомні поступки. Крім дозволу на незалежні профспілки, в ній ішлося про нове законодавство, яке давало право на страйк без подальшої відплати. У ній також велася мова про збільшення гарантій свободи преси, підвищення зарплатні та покращення умов роботи. Працівникам дозволили брати вихідний у суботу, а в неділю служба транслюватиметься на робоче місце через гучномовці. Угода мала дати комуністичному уряду можливість пересапнути. Жорсткого й некомпетентного прем'єра Едварда Ґерека усунули від влади. Його наступник Станіслав Каня обіцяв шанувати угоди, погрозливо зауважуючи, проте, що «антисоціалістичні елементи» використовують проблеми країни у власних цілях. Тепер ми вже знаємо, що одночасно з підписанням угоди Комітет державної оборони розробляв план запровадження воєнного стану.

Проте уряд виявив слабкість, і новопризначені профспілки не збиралися зменшувати тиск. Єдина національна організація трудівників була створена на зборах у Гданську 17 вересня, і тоді, аби всі зрозуміли, про що йдеться, зупинка роботи на одну годину — «попереджувальний страйк» — знову паралізувала країну.

Історія того, що з'ясувалося потім, темна, і є інші версії польського шляху до воєнного стану. Чи оголосили польські комуністичні лідери надзвичайний стан, щоб запобігти радянському вторгненню? Чи поляки самі вирішили покласти край розрусі в країні?

Зрозуміло, що поява незалежних профспілок, ключового елементу потенційно незалежного громадянського суспільства, привернула хворобливу увагу Москви. Радянський міністр закордонних справ Андрій Громико нібито сказав, що «ми просто не можемо і не повинні втратити Польщу». З цього випливало: якщо польський уряд надто слабкий або дурний, щоб діяти, це, може, доведеться зробити Москві.

Нескладно було побачити, що хаос панував на всіх рівнях комуністичної партії[52] Польщі. 22 листопада було знято перших секретарів партії у 18 із 49 воєводств. Через кілька днів уряди в усій Східній Європі почали публікувати свої засудження подій у Польщі. Це нагадувало риторику держав Варшавського договору, скеровану проти режиму Александра Дубчека в Празі 1968 року, який виявився надто м'яким і недостатньо жорстким для захисту влади партії.

США також відчували, що за дим повториться вторгнення у Чехословаччину. Президент Картер послав по гарячій лінії послання Брежнєву, що США не використовуватимуть цю проблему, але вони попереджають проти радянського втручання. Коли Варшавський договір зібрався на позачергову нараду в Москві для вироблення реакції на цю кризу, то почалася відверта підготовка до вторгнення. Польські лідери нібито запевнили радянських керівників на тій нараді, що вони зможуть запобігти зміні конституційного ладу всіма потрібними засобами. Вони хотіли виграти час, аби самим розв'язати кризу.

Проте клопотів не меншало. Справді, не встигав атрамент висохнути на одній угоді між урядом та профспілками, як вона ламалася і з'являлася інша, а потім іще одна. Мабуть, для наведення ладу або рядите для підготовки інтервенції армії прем'єр-міністром було призначено генерала Войцеха Ярузельського. Росс Джонсон із корпорації «Ренд», один із найкращих американських експертів стосовно Польщі, зауважив, що відбувається повзучий переворот. «Щодня під оруду генерала потрапляло по міністерству», — сказав він мені.

Натомість уряд розривався між бажанням завершити кризу погодженням і зростаючим тиском завершити повстання силою. Продовжували визрівати плани введення надзвичайного стану, і зростало переслідування лідерів «Солідарності». І все-таки 30 березня 1981 року польський уряд досяг угоди з «Солідарністю» й заручився обіцянкою Леха Валенси перенести загальний страйк, що мав відбутися наступного дня. Політичні події й спрямовані на компроміс зусилля розгорталися на тлі зростаючого хаосу.

Та сама нерішучість, що характеризувала партійне керівництво, спостерігалася і в «Солідарності». Деякі профспілчани виступали за співпрацю з урядом, який ставав поступливішим. А інші вважали, що комуністам не можна вірити, й наполягали на посиленні конфронтації.

Захід, здавалося, теж не знав, на яку сторону стати. Сподіваючись, що вдасться уникнути нового безладу в Польщі, західні уряди погодилися відтермінувати виплату польських боргів у мільярди доларів.

Криза поглиблювалася, а комуністична партія й далі хиталася, посилаючи суперечливі сигнали й переживаючи внутрішню радикалізацію, схожу на ту, що відбувалася з лідерами «Солідарності». Наприкінці позачергового пленуму партії в липні 1981 року лишилося чотири з попередньо відібраних 11 членів політбюро. Серед залишених був і Ярузельський.

На осінь стало зрозуміло, що не вщухає ні економічна, ні політична криза. Порядок денний «Солідарності» вийшов далеко за рамки економічних прав трудящих і включив політичні вимоги провести у вересні вільні місцеві та національні вибори. Усі в країні знали, що готується запровадження дедалі більш імовірного воєнного стану. «Солідарність» не хотіла задкувати. Керівництво її вже не могло піти на це. З'являлися ще радикальніші елементи. Група, що називалася «Самокеровані клуби республіки — Свобода, Справедливість, Незалежність», заявила 30 листопада, що вона більше не погодиться на «ще одну спробу зберегти монополію обмеженої еліти на владу партії»[53]. Цей напад на монополію влади комуністичної партії був останньою соломинкою для Варшави і, звичайно, для Москви.

Відчуття того, що країна наближається до точки неповернення, стало критичним у першій половині грудня. Просочувалися й транслювалися на всю країну коментарі Леха Валенси. Він казав, що зауваження виймалися з контексту, але тепер найзатятіші елементи мали те, що їм було потрібно, — «свідчення» того, що «Солідарність» зацікавлена в революційному поваленні комуністичного режиму.

Компромісна позиція зазнала поразки з обох боків. Москва наполягала на своєму: непокоїлася, висіла над головою, наполягала на якійсь дії, щоб зупинити ерозію комуністичної влади. Тож Ярузельський зробив крок, на який чекала більшість: воєнний стан було оголошено ввечері 12 грудня 1981 року. Перед оприлюдненням закону, вранці того дня, Валенсу, активістів «Солідарності», опозиціонерів разом із комуністами-реформістами (разом кілька тисяч) кинули до в'язниці. Військові перебрали владу до своїх рук, а основні права було тимчасово скасовано. Заборонено зібрання, запроваджено комендантську годину, єдині доступні новини повідомлялися через урядовий канал. Кремль організував заяву про підтримку польських лідерів соціалістичними країнами, що входили до Варшавського договору.

На сотнях підприємств почалися протести, але за все тепер відповідала армія. 6 000 солдатів у танках і БТР, підтримані «громадською міліцією», воєнізованими загонами партії, відомими як Моторизована підтримка цивільної міліції, захопили в містах по всій країні фабрики, що страйкували. У Шльонську вбито дев'ять шахтарів, десятки поранено деінде. Опір зазнав поразки, і 28 грудня відкликано інші страйки на шахті Пястів. 8 жовтня 1982 року указом Сейму заборонено профспілки включно з «Солідарністю».

Загальна облога тривала недовго. Папа Іван Павло II відвідав країну в червні 1982 року, домігшись звільнення тисяч в'язнів та амністії для них. І світ відзначив Нобелівською премією миру Леха Валенсу, якого звільнили з в'язниці в листопаді 1982 року. Офіційно воєнний стан закінчився в липні 1983 року.

Польська комуністична партія (точніше польські військовики) встановили контроль, і «повстання» скінчилося. Польські лідери прагнули повернутися до певної норми. Вони потребували допомоги від Заходу й знали про це. Керівництво у Варшаві та, що важливіше, у Москві могло дозволити собі розщедритися. «Конституційний лад» у Польщі було збережено.

Великою історичною іронією було те, що цей темний момент для свободи в Польщі створив підвалини занепаду комунізму, щойно почалася демократизація у вигляді реформ Михайла Горбачова. Організаційний потенціал опозиції вижив у підпіллі в 1981—1989 рр., його посилювала й живила незвичайна міжнародна трійка: Лейн Кіркленд мобілізував АФП-КВП, використовуючи мережу американських та європейських неурядових організацій, Роналд Рейґан звернувся до ЦРУ по таємну допомогу, а польські «підрозділи» Папи з місцевих католицьких священиків стали рядовими в боротьбі за зміни.

Скільки підрозділів є у Папи?

Коли Гаррі Трумен нагадав про католицьку церкву в Польщі, Йосип Сталін, як відомо, саркастично поставив це запитання. Історія потім показала, що відповідь мала бути: «Багато».

Дехто називав чудом, що Папа Іван Павло II постав на чолі католицької церкви наприкінці 1970-х. Польський кардинал Кароль Юзеф Войтила був першим за понад 400 років Папою-не-італійцем. Він зійшов у час зростання польського націоналізму й антирадянського обурення. Його перші відвідини своєї Вітчизни в статусі Папи в червні 1979 року стали сенсацією. Економіка погіршувалася, невдоволення зростало, і натовпи були величезні. Він дав духовну наснагу польському пориванню до свободи й інституційній владі сільських священиків, які громадили вірних проти комуністичного правління.

Трудівники були другим елементом багатого польського інституційного ландшафту. Ми бачили, що страйки й призупинення роботи впродовж десятиріч були потужною зброєю проти режиму. Наприкінці 1970-х АФП-КВП почали надавати фінансову допомогу польському Комітету для захисту трудящих — попереднику «Солідарності». Цікаво, що робітники перебували в центрі комуністичної міфології. За марксистськими тезами, це був «авангард революції». Але зрештою виявиться, що справжнім лідером є незалежні профспілки вільного світу. Лейн Кіркленд, глава АФП-КВП, був завзятим антикомуністом, який захопився справою «Солідарності» й надалі став її найбільшим адвокатом на Заході.

Упродовж усього літа 1980 року тривали страйки, і адміністрацію Картера хвилювало те, що стрімка підтримка «Солідарності» з боку АФП-КВП спровокує зворотну реакцію радянських консерваторів, які використають претекст американського втручання, аби допомогти своїм товаришам у скруті. Американські чиновники переконали Кіркленда не дуже світитися, і він їх послухав, але підтримувати поляків не припинив.

Кіркленд уважав, що «Солідарність» втілювала народний вияв, який у минулому повалив чимало авторитарних режимів. «Історія не стоїть на місці, коли громадянське суспільство сягає критичної точки, — говорив він згодом. — Усе вирішується не в іноземних міністерствах чи палацах влади, а на вулицях і на робочих місцях. І коли утворюється критична маса, то нічого не можна вдіяти, хіба що ви схочете вбивати й мордувати та закувати в ланцюги всю країну».

Оголошення воєнного стану в грудні 1981 року було спробою зробити саме це — загнати джина «Солідарності» назад у пляшку та раз і назавжди відновити комуністичну владу. Замість цього події переконали міжнародних прихильників «Солідарності», що треба робити більше.

Третій елемент трійки, ЦРУ, почав надавати чималі суми грошей — сотні тисяч доларів — кільком польським групам, якими здебільшого керували польські емігранти. Вони своєю чергою підтримували організації, що намагалися підірвати комуністичний режим ізсередини. Замість летальної допомоги ЦРУ надавало «Солідарності» засоби, аби заявляти про себе й збирати прибічників. Допомога передбачала друковані матеріали летючок і журналів, комунікаційне спорядження для подолання заборони на зібрання, а також гроші на підтримку родин політв'язнів. Національний фонд на підтримку демократії також відкрито надавав допомогу низці груп, що асоціювалися з польською опозицією, навіть під час воєнного стану. В результаті цього в Польщі утворився сильний місцевий рух на час, коли Горбачов почав заохочувати зміни в Східній Європі.

Папа втретє відвідав Польщу в червні 1987 року. Він провів молебні разом із 1,5 млн вірян у Гданську. У той же день, лише за кілька сотень миль звідти, президент Рейґан стояв біля Бранденбурзької брами в Берліні й закликав пана Горбачова «повалити цей мур». Польський народ був готовий повалити у себе комуністичний режим... мирно.

Коли Брент Сковкрофт потелефонував мені, щоб запропонувати роботу в Білому домі спеціалістом із Радянського Союзу, то ще й для зацікавлення додав: «Із Горбачовим багато що відбувається. Це може бути цікавий час, і президентові потрібна людина, яка допоможе йому все владнати».

Десь через місяць, коли Джордж Г. В. Буш посів пост у січні 1989 року, всі зрозуміли, що часи будуть не просто цікаві, а й історичні. А проте, коли я стала директором у справах СРСР і Східної Європи, ми просувалися напомацки. На скільки вистачить терпіння у Михайла Горбачова? Одна річ оголосити, як зробили радянські лідери в грудні 1988 року, що країни соціалістичної співдружності можуть іти своїм шляхом. І зовсім інша — побачити, що «йти своїм шляхом» може означати кінець комуністичного правління в радянському блоці.

Я відстежувала події погодинно. Але навіть я, один із пильних спостерігачів в американському уряді, була шокована тим, наскільки швидко радянська й комуністична влада зруйнувалася влітку й восени 1989 року.

Рік перед приїздом адміністрації Буша до Вашингтона був винятковим для Східної Європи. Упродовж 1988 року «Солідарність» провадила спаринг із урядом, оголошувала й призупиняла страйки, як напередодні переговорів круглого столу, коли влада погодилася сісти за один стіл із опозицією. Протести 1988 року послабили позиції уряду, який нічого не спромігся зробити із хворою економікою. Іще стрибки цін — 40 % на харчі, 50 % на оренду і 60 % на пальне — допомогли мобілізувати населення. Інтелектуали з університетів, робітники з корабелень та шахт, віряни по селах постійно виходили на вулиці з вимогою змін.

Хоча уряд і наполягав на тому, що не обговорюватиме фундаментальні зміни, як-от легалізацію незалежних профспілок, можливості вибору в нього вичерпувалися. Польській комуністичній партії Лех Валенса був потрібний більше, ніж вона йому. Нарешті учасники партійного пленуму вимовили магічні слова: вони ладні погодитися на плюралізм у профспілковому русі. В офіційного лідера профспілки був шок — він нарікав на почуття «гіркоти й незадоволення», і цим усе сказано. «Солідарність» здобула право розмовляти з урядом бодай на рівних.

Перемовини розпочалися 6 лютого 1989 року, через два тижні по тому, як Джордж Г. В. Буш обійняв посаду. Президент вітав переговори, відзначаючи важливість національного примирення. Я стежила за кожним нюансом перемовин і щиро дивувалася, як швидко вони добігали кінця. Коли 5 квітня сторони оголосили про угоду, в нас була готова заява Білого дому. Власне, ми трохи поспішали.

Марлін Фіцвотер, речник Білого дому, збирався провести брифінг опівдні. Ми дали йому готову заяву з підтримкою результатів переговорів за круглим столом. На жаль, самі учасники зробили перерву на обід і ще не підписували угоду. Здається, цього ніхто не зауважив, а за кілька годин переговори й справді завершилися.

За угодою, «Солідарність» було легалізовано, а нові вибори призначено на червень. У ній визначалося, що 65 % місць у Сеймі відводилося Об'єднаній робітничій партії (комуністам) та афільованим із нею групам. Верхня палата, Сенат, таких обмежень не мала.

Оцінюючи ситуацію, ми чекали на повільний і відносно впорядкований перехід на основі узгоджених того квітневого дня планів. Ми гадали, що завдяки цьому зможе утворитися невелика некомуністична більшість у Сенаті, але очолять уряд комуністи. Тоді, можливо, на наступних виборах демократичні сили раз і назавжди візьмуть гору. Політологи це називають «узгодженим переходом», коли старий режим у переговорах обумовлює свій відхід від влади.

Поляки думали інакше. Власне, на виборах «Солідарність» виграла практично всі місця в нижній палаті. У новоствореному Сенаті вона взяла 99 зі 100 місць. З іншого боку, комуністам не дісталися навіть запевнені їм місця, бо ніхто з них не набрав понад 50 % голосів.

У другому раунді «Солідарність» погодилася змінити правила виборів та заохочувала прибічників голосувати за комуністів-реформістів, але це мало що дало. Найдивовижніше, що з Ярузельським ніхто не конкурував за нову посаду президента, але він все одно ледве набрав 50 % + 1 голос. Він своєю чергою запропонував іншому комуністові, генералу Неславу Кішчаку, сформувати уряд. Вибухнули протести, «Солідарність» висловилася проти, і зробити це Ярузельському не вдалося. Попри те що «Солідарність» хотіла дотримуватися формули круглого столу, зростала неуникність коаліції на чолі з профспілкою.

Коли президент Буш прибув до Польщі через місяць після виборів, політична ситуація ще залишалася хаотичною. Валенса попрохав президента поговорити з Ярузельським і спонукати його погодитися на президентство. Генерал — гордий чоловік, пояснив Валенса, і, вражений результатами виборів, не бажав залишатися на службі далі. Домовленості круглого столу давали певність: на них погодилися комуністи, «Солідарність» і Москва. Валенса публічно заявив, що не хоче, аби Польща повторила «китайський експеримент» (тобто майдан Тяньаньмень), і це він постійно повторював Бушу.

Але події й почуття поляків, яким обридли комуністи та московське ярмо, випереджали домовленості. Усі сподівалися, що комуністи виконуватимуть умови угоди, якщо наберуть достатньо голосів, враховуючи й партнерів по коаліції. Та цього не сталося.

Наступного дня президентської подорожі американський посол влаштував чудовий ланч у своєму приголомшливому садку на пошану Джорджа Буша та членів польського уряду. Леха Валенси не було, бо він напередодні спостерігав за розвитком подій під час президентського візиту до Гданська. Але прийшло велике представництво і «Солідарності», і польського уряду. Трохи дивна нота прозвучала лише під час тостів. Президент Буш виголосив тост за польський та американський народи, як і належить. Натомість Ярузельський запропонував випити «за пань». «Чого б то?» — подумала я собі. Польський законодавець, який сидів поруч зі мною, пояснив, що президент Ярузельський не хотів отримати одкоша від співвітчизників, якщо зважиться пити «за польський народ».

Але справжня драма розгорнулася в притишених розмовах навколо ланчу. Американська делегація, зокрема президент, не знала, що досягнуто угоди, яка заб'є останній цвях у труну комунізму.

Польська комуністична партія ще з часу підтасованих виборів 1947 року не мала партнерів із некомуністичної коаліції. Дії Селянської партії та ще однієї партійки (так званої «Демократичної партії») особливого значення не мали, бо всім керували комуністи. Незалежними вони не були, і сорок років голосували у згоді з партією. Це була коаліція на словах.

Але за нових обставин ці «партійки» одержали нову роль. Через місяць після консультацій того дня в резиденції американського посла вони перекинулися до «Солідарності» й погодилися взяти участь у некомуністичній коаліції Валенси. Насправді це нагадувало конституційний державний переворот. Оцим і переймалися поляки, доки більшість із нас теплої літньої днини у Варшаві споживали вишукані страви.

Комуністи мали прийняти неуникне: самі вони більше не правитимуть Польщею. 19 серпня одному із засновників «Солідарності» Тадеушу Мазовецькому запропонували сформувати уряд. Ярузельський погодився стати президентом, але з представницькими функціями.

Світ затамував подих, чекаючи, що робитиме Москва. Мазовецький був достатньо обережним і підтвердив зобов'язання Польщі в рамках Варшавського договору, до того ж залишив комуністів на чолі міністерств оборони і внутрішніх справ. У кількох інтерв'ю він пояснив, що хотів добрих відносин із Москвою.

Йому не було через що хвилюватися. У Кремлі хазяйнував Михайло Горбачов, а не Леонід Брежнєв. У промові 1988 року в ООН Горбачов відкинув доктрину Брежнєва, яка обстоювала право СРСР втручатись у внутрішні справи країн соціалістичного блоку, якщо треба, то й силою.

Коли «Ізвєстія» 20 серпня опублікували заяву, що Москва «почекає й подивиться» у стосунках із новим польським урядом, то було зрозуміло, що Горбачов дотримає обіцянки. До того ж радянська урядова газета написала, що компартія Польщі наразі перебуває в кризі та занепаді й потребує перебудови.

Через два дні Мєчислав Раковський, прем'єр, що йшов у відставку, нібито звернувся до Горбачова по пораду, і йому відповіли, що коаліції на чолі з «Солідарністю» треба дозволити діяти. Польща стала вільною.

Демократія переважає

У вересні у Вашингтоні відчувалося збудження: ми чекали на візит Лешека Бальцеровича, заступника прем'єр-міністра Польщі. Бальцерович, якого дуже поважали на Заході, одночасно обіймав посаду міністра фінансів. Новий уряд давав лад наявним викликам. Комуністів немає, і економічні труднощі, накопичувані десятиріччями, лягали тепер на плечі нового демократичного уряду.

За кілька тижнів до початку зустрічей до мене прийшов Ян Новак, культовий польсько-американський лідер, який очолював трансляцію радіо «Вільна Європа» на Східну Європу. Він щойно повернувся з Варшави, де знайомився з урядом Мазовецького.

Ян був одним із моїх улюблених співрозмовників. Він був щуплявим, і йому вже було за 80. Але для мене він був гігантом, одним із таких виняткових чоловіків, як-от мій наставник і професор Джозеф Корбел, котрий вижив і за нацистів, і за комуністів, утікши до США. Проте, як і Корбел, він ніколи не поривав зі своєю країною та співвітчизниками. Ян був затятим борцем за їхню свободу й гідність.

Серпневого опівдня на третьому поверсі Будинку виконавчого бюро Айзенгавера Ян просив надати ресурси уряду на чолі з «Солідарністю». Він усіляко наполягав на цьому. США підтримували Польщу всі роки її перебування в ярмі, а тепер ми маємо підтримати його вільну Вітчизну. Ці потужні слова відлунювали в мені. Поляки також мали впливових друзів у Конгресі США. Сенатори Джордж Мітчелл та Боб Доул забезпечували двопартійну підтримку, якою користувалася Польща.

І американська політика, і відданість американським цінностям були на боці Польщі. Але я знала, що в нас є бюджетні обмеження, і хвилювалася, що ми не подужаємо новий План Маршалла, на який очікували східноєвропейці. Тому я з тривогою готувалася до засідання Ради національної безпеки, що мала затвердити пропозицію, яку президент Буш зробить новому польському уряду.

Для перегляду пропозиції я провела нараду із заступниками всіх міністрів уряду. Держдепартамент запропонував низку візитів і, можливо, донорську конференцію для Польщі; міністерство сільського господарства запропонувало допомогу харчами; міністерство фінансів затялося, наполягаючи, що Польща одержить найбільше кількасот мільйонів доларів від МВФ після довгої серії перемовин; міністерство торгівлі запропонувало перенести торговельну місію до Варшави. І це слушно: в момент історичних змін з'явиться торговельна місія з виконавчих директорів корпорацій.

Мого колеги й глави мого директорату Боба Блеквілла, переконаного прибічника солідної допомоги, не було в місті. Я знала, що Боб ошалів би через той дріб'язок, що ми збиралися запропонувати; щиро кажучи, і я була збентежена. Тож на власний розсуд пішла на зустріч із заступником радника з національної безпеки Бобом Ґейтсом. «Бобе, — почала я, — Холодна війна завершується, і ми пропонуємо провести торгову виставку у Варшаві». Боб хихикнув, і я зрозуміла, що він на моєму боці. Він теж був радянологом і не хотів пропустити історичний момент. Він заохочував мене до більших проектів поза «внутрішньоагенційними» процесами.

Одна з ідей, що ходила Вашингтоном, передбачала кредит стенд-бай Польщі від МВФ на 1 млрд доларів. Сума мала бути дуже великою, бо поляки зможуть використати пов'язану з нею надійність і відпустити злотий у плавання (тобто дати можливість валюті знайти свою ринкову вартість) як критичний перший крок до ринкових реформ. Але якщо поляки запанікують і кинуться до банків рятувати свої заощадження, почнеться великомасштабний хаос.

Джефрі Сакс у Гарварді обстоював саме позики стендбай і використав наші академічні зв'язки, щоб сконтактувати зі мною. Ми обговорили механізм та можливий опір міністерства фінансів, яке буде принаймні доводити, що немає змоги зробити це швидко. Воно скаже, що не зможе підтримати позику до завершення переговорів із МВФ. А на це підуть місяці. Ми мали кілька днів.

Я знала, що не зможу переконливо подати президенту економічну пропозицію, якщо міністерство фінансів буде проти. Проте я знала, хто зможе: мої стенфордські колеги Майкл Боскін, глава Ради економічних консультантів, і Джон Тейлор, старший радник.

Маючи дозвіл Боба Ґейтса на обхід процесу, я пішла на зустріч із Майклом та Джоном. «Чи є докази, що ці інструменти стендбай спрацюють?» — цікавилася я. Вони погодилися, що інколи так. Наприклад, в Ізраїлі. Я пояснила, що для цього мені потрібний для президента офіційний документ. Завдяки Майклу та Джону президент Буш одержав матеріали до засідання Ради нацбезпеки.

Однак я подумала, що краще поінформувати міністрів, що президент порушить питання про позику стендбай. Держсекретар Джеймс Бейкер зрадів. Я спробувала зв'язатися з міністром Ніколасом Брейді, але його працівники нас не з'єднали. Коли почалася нарада, міністр фінансів виявився не готовим до обговорення. Він сказав, що загалом не проти, нагадуючи про те, що він уже висловлювався на користь позики стендбай. Просто швидко це зробити неможливо. Якщо ми порушимо стандартний процес, доводив він, «нам доведеться робити це для кожного, включно з Аргентиною!»

Наступним узяв слово Бейкер. «Холодна війна почалася не в Аргентині і не в Аргентині вона завершиться», — заперечив він. Це був неспростовний аргумент, і США вирішили вдатися до компромісу. Ми оголосимо про це до завершення польських переговорів, але виплати почнуться лише після остаточної угоди між МВФ та Польщею. США до цього міжнародно підтримуваного пакету сплатить 200 млн доларів. (Між іншим, ці гроші не знадобилися, бо плаваючий курс діяв за всіма правилами та мав успіх.)

Польща також одержить подальшу допомогу. Конгрес не хотів відставати від президента й запропонував пакет допомоги, що в кілька разів перевищував його пропозицію. Через труднощі з національним бюджетом почалася конфронтація між Білим домом та Капітолійським пагорбом. Джим Бейкер звинуватив Конгрес у політично мотивованих зусиллях дошкулити президентові. Сказати, що реакція США на цей великий історичний момент була змішаною, — не сказати нічого. Як зауважив Брент Сковкрофт, тодішній радник з питань національної безпеки, значна кількість із нас більше погоджувалася з Конгресом, аніж із нашою адміністрацією. Але ми зробили що змогли, і поляки одержали серйозну допомогу. Ця допомога стала сильним сигналом підтримки з боку Європи та США. Це був не План Маршалла, але він таки допоміг новому уряду проводити економічну реформу за власним графіком.

Власне, один із найуспішніших заходів у доларовому еквіваленті був невеликим. Ідея на початку змін у Польщі полягала в тому, аби фонд підприємництва надавав початкові субсидії малому бізнесу по всій країні. Ці інвестиції венчурного капіталу мали обійти комуністичний уряд і допомогти послабити віжки централізованої економіки. Цебто уряд США даватиме гроші приватним пекарням, автомагазинам, салонам краси та іншим підприємцям за невелику частку дивідендів. Програму контролюватиме незалежна міжнародна рада поляків та видатних американців.

Уперше президент Буш згадав про ідею у своїй промові в квітні 1989 року, а потім повторив у виступі в польському Сеймі в липні 1989 року. Але свідченням того, наскільки швидко розвивалися реальні події, було те, що на час ухвали пропозиції Конгресом «Солідарність» уже взяла уряд під контроль. Одначе Польсько-американський фонд підприємництва одержав 240 млн доларів для початку інвестування й діяв упродовж усіх 1990-х.

Через кілька років після повернення до Стенфорду мені потелефонував член Ради нацбезпеки в адміністрації Клінтона. Здавалося, у США виникла дилема. Фонд підприємництва не лише не втратив грошей, а й почав заробляти: вкладені 240 млн доларів тепер коштували 300 млн доларів. Чи повинні поляки це сплатити?

Я порадилася з президентом Бушем і Брентом Сковкрофтом. Вони сказали, що насправді ми й не сподівалися на компенсації. (Брент зауважив: «Хто заробляє на іноземній допомозі?») До «прибутків» нам варто поставитися як до грантів. Основну суму нехай повернуть міністерству фінансів, а решту залишать собі. Президент Клінтон погодився. Варшава охоче використала фонди, аби продовжити роботу й венчурні проекти в інших, менш успішних, східноєвропейських країнах.

Допомога США та ЄС відіграла певну роль у стабілізації польської економіки й — більше — її політичної системи. Приклад Польщі свідчить, що цільова міжнародна допомога може полегшити перехід. Проте без відданих і компетентних місцевих лідерів та сприятливого інституційного ландшафту успіх стає ефемерним.

У цьому Польщі пощастило в обох випадках. Польське сільське господарство не було колективізоване, що ще на ранній стадії, коли тільки утверджувалася економічна свобода, дало фермерам змогу годувати країну. Політичні партійки, які жодної ролі не відігравали за комунізму, в критичний момент 1989 року перейшли на інший бік. Завдяки глибокій релігійності поляків католицька церква залишилася сильною навіть за сталінських часів. Коли з'явилася така нагода, Іван Павло II мобілізував на місці метафоричні «дивізії» сільських священиків. Та й після воєнного стану «Солідарність» вийшла без втрат і була ладна у належний час приміряти політичну мантію.

У країні також були видатні лідери, які свій перший політичний досвід здобували в «Солідарності». Їм подобалася підтримка народу, що зміцнювала їхнє бажання швидко й рішуче здійснювати реформи. Не буде перебільшенням сказати, що Батьки-засновники Польщі були винятковим зібранням людей, що їхні цінності й патріотизм утворили демократію в країні.

Лех Валенса заслужено ввійде в історію як натхненник «Солідарності» та багато в чому батько демократичної Польщі. З простого чоловіка, який почав із розв'язування поточних економічних проблем як профспілковий лідер, Валенса перетворився на символ свободи для поляків. Те, чого йому бракувало в політичних мудраціях, він надолужував щирістю та автентичністю. Познайомившись із ним у Гданську, я поцікавилася, чи зміг би він позалучати всіх, кого випустив із загороди. Його легко недооцінити, і за комуністів так спочатку й сталося. Запам'яталося, як у десятиріччя історичних моментів партія організувала теледебати між Альфредом Мьодовичем, главою офіційних профспілок і прекрасним оратором, та Валенсою. Опитування у Варшаві показало, що 78 % населення стежили, як Валенса обложив і змусив увесь час боронитися Мьодовича. Того вечора «Солідарність» постала як законний конкурент влади, чого, далебі, влада не хотіла.

Із «Солідарності» вийшли й інші ключові лідери, котрі не мали такого великого морального авторитету, як у Валенси, але просто знали, як практично здійснити перехід: автор плану економічної реформи Лешек Бальцерович був професором економіки та членом компартії. Він вступив у «Солідарність» радником невдовзі після її заснування в 1980 році. Вважається, що його відданість швидкій ринковій реформі та жорсткий монетаризм зробили реформування польської економіки безболісним.

Якщо Бальцерович був батьком польської ринкової економіки, то журналіст Тадеуш Мазовецький був завзятим захисником свобод особи й багатопартійності в державі, що привело до появи конституції, яка гарантувала ці основні демократичні права.

Адам Міхнік заснував «Газету виборчу», яка стала найбільшою в Польщі і голосом «Солідарності» навіть під час воєнного стану. Він був потужним захисником вільної преси.

Броніслав Ґеремек створив 1987 року Комісію політичних реформ у Громадянському комітеті, котра виробила план демократичного переходу для Польщі, використавши наданий Михайлом Горбачовим перепочинок. Тихий академічний викладач польської середньовічної історії Ґеремек не був схожим на батька соціально-політичних реформ.

Ці та інші діячі щиро вірили у свободу. Вони нібито зазнали разючої поразки через запровадження воєнного стану. Проте використали цей час, щоб поглибити своє розуміння демократичних потреб і розробити унікальні польські рішення. І тому Польща в 1989 році була готова здійснити перехід, на який спромоглися не всі країни.

Нові «особливі стосунки»

Коли президент Буш уперше подався до Європи в 2001 році, відвідини Варшави стали доконечною необхідністю. Про «особливі стосунки» з Британією знали всі. Польща була налаштована стати особливим альянсом. Америка залишалася відданою цій країні в найгірші часи й тепер відзначала яскраве майбутнє зі своїм другом. Історія Польщі — просто історія тріумфу свободи.

Здавалося, у нас із Польщею на все були однакові погляди. Засідання під час зустрічі президента Буша з його польським колегою було ненапруженим та продуктивним. Альянсу НАТО, що вже старів, Польща додала енергії, нагадавши його членам про необхідність підтримки тих, хто досі живе в умовах тиранії в Іраку, Афганістані, на Близькому Сході. Спецпризначенці з Польщі, а також із Австралії та Британії приєдналися до американців на початковій стадії вдирання в Ірак. Попри опір Москви поляки погодилися розташувати в себе війська протиракетної оборони. Польща подавала свій дружній голос на всіх зустрічах із ЄС у справах кліматичних змін та торгівлі. Поляки бралися до таких важких справ, як допомога Україні в розв'язанні численних криз державного управління. Якось я сказала президентові Квасьнєвському, що Польща стала одним із найважливіших союзників Америки та реальною силою в європейській політиці.

Така оцінка зовнішньої політики Польщі була правильною. Але в самій країні демократична політична система сформувалася ще не остаточно. У певному розумінні на проблеми можна було сподіватися — вони є в кожної молодої демократії. У Польщі відбувалися політична фрагментація, електоральна волатильність та розлами в суспільстві.

Скільки партій потрібно державі?

Через рік після знаменних подій 1989 року «Солідарність» як рух поступилася політичним партіям. Коли зменшилася загроза з боку спільного ворога — комуністів, — у робітничому русі виникли розлами. Розкол відбувався у зрозумілому напрямку: соціально-релігійна ортодоксія проти більш ліберальних поглядів; інтелектуальні еліти проти робітників та «пересічних людей»; сільські інтереси проти міських. Партії засновувалися як відбитки тих та інших інтересів. Колишні комуністи, в яких були реформістські й націоналістичні заслуги, знайшли собі місце в польській політиці, створивши лівоцентристські партії.

Існувала навіть Польська партія аматорів пива, заснована телезіркою в 1990 році. Вона нараховувала 10 000 членів, які сповідували філософію «живи сам і давай жити іншим». Ця партія приваблювала людей, економічні погляди яких схилялися до захисту споживача. Звичайно, це не сподобалося членам-засновникам, які хотіли просто тішитися життям, і стався розкол — 12 депутатів утворили нову парламентську фракцію[54].

Примножування партій і посилена політична активність свідчили про здорове залучення населення та еліт, принаймні на самому початку. Проте складність інституційного ландшафту утруднювало управління. 1991 року сотні організацій висували кандидатів, і місця здобули 29 партій. За півтора року після перших вільних виборів було 4 прем'єр-міністри. У перші п'ять років середній термін перебування при владі чинного уряду склав 10 місяців. Виборче законодавство переглядалося 1993 року: поріг участі партії було підвищено до 8 %. Відтоді там було приблизно 5 великих партій.

Проте в 1991—2015 роках жодна партія не створювала більшість, і всі уряди були коаліційними. Політичний ландшафт країни зазнав значної електоральної волатильності, коли по черзі приходили право- і лівоцентристські уряди. Це ускладнило проведення послідовної політики.

Спочатку в Польщі були ще й гучні кризи зі ставленням до колишніх комуністів та їхньої ролі в майбутніх урядах. Валенсу також звинувачували в «захисті посткомуністичної системи» при призначенні міністрів.

Колишнім комуністам добре велося в роки після демократизації. 1993 року головна партія одержала більшість у Сеймі. Її лідер — Александер Квасьнєвський — комуніст із багаторічним стажем, який від уряду брав участь у переговорах круглого столу. Згодом його обрали президентом, і він змінив Валенсу на цьому посту.

Однак напруження лишилося, бо нова Польща хотіла дати раду проблемам минулого. Відбулися численні відставки через звинувачення в корупції і навіть в одному випадку у змові з метою здійснення військового перевороту. Проте найважчі випадки стосувалися осіб із гарною репутацією, чиї імена знайшлися в архівах, де стверджувалося, що вони постійно контактували зі службою безпеки під час комуністичного правління.

Іноді їхній гріх полягав просто у згоді говорити з агентами служби безпеки або відповідати на їхні запитання, але в напруженій атмосфері початку 1990-х цього було досить, аби затаврувати людину як колаборанта. Інколи звинувачення були більш проблемними і тривожними.

У вельми прикрому епізоді 1992 року міністр внутрішніх справ подав список депутатів, сенаторів та держслужбовців, які, за його даними, були «агентами» служби безпеки. «Портфельна справа» зачепила десятки людей включно з деякими членами антикомуністичних опозиційних груп. Почалася зам'ятня, і Валенса заявив, що списки підроблені, й зажадав відставки уряду Яна Ольшевського. У відповідь члени уряду створили нову партію.

Такі звинувачення й контрзвинувачення ще багато років сколихатимуть польську політику. 2007 року архієпископ Варшави подав у відставку через викриття того, що за комуністичної доби він співпрацював зі службою безпеки. Наступного дня те саме вчинив інший відомий католицький сановник. За кілька місяців через схожі звинувачення покінчив життя самогубством колишній міністр.

Польщі, як і будь-якій іншій країні в перехідну добу, було важко уникнути розколу й знаходити справедливість щодо минулого, а також доходити згоди, бо треба рухатись уперед. Перехід Польщі до демократії не був гладеньким, хоча і гладшим, аніж деінде; більшість хотіла закріпитися в демократичній Європі й прагнула членства в ЄС. Поляки з повагою та прихильністю ставилися до США, і це підштовхувало їх до членства в НАТО, що також захистить їх від Москви — про всяк випадок.

Одним із недооцінених факторів у назагал успішному переході Центральної та Східної Європи була роль ЄС і НАТО як провідних зірок у демократичних перетвореннях. Щоб стати членом, країни мали скористатися дорожньою картою інституційних реформ. На багато демократичних переходів сильний вплив здійснюють окремі одіозні особистості, як-от Борис Єльцин у Росії. Вони й кроку не зроблять для розвитку інститутів, які можуть протистояти примхам певних лідерів. У випадку Росії високоперсоналізоване й владне президентство означає одне, якщо на чолі Борис Єльцин, і зовсім інше, якщо на олімпі Владімір Путін.

У Польщі перспектива вступу до НАТО і ЄС робить правильний наголос у реформуванні — на інституційних змінах. Для членства треба задовольнити низку ретельних та специфічних вимог щодо інституційних реформ.

Асоціація Польщі з ЄС розпочалася з пакту про торгівлю та співробітництво через кілька місяців після перемоги на виборах «Солідарності». Разом із Угорщиною та Чехословаччиною (незабаром вона розділиться на Словаччину й Чеську Республіку) Польща утворила Вишеградську групу, котра прагнула повної інтеграції з європейськими інститутами. Та сама група одночасно йтиме в НАТО.

Процес вступу до ЄС змушував країни, які цього хотіли, узгодити своє законодавство з європейськими стандартами у 31 проблемній царині, або «розділі». Сюди входили економічні питання: свобода руху капіталу й товарів, оподаткування, сільськогосподарська реформа. Політичні питання, усе: від захисту споживача й охорони здоров'я до правосуддя і внутрішніх справ та політики в галузі культури — підлягало реформуванню й оцінці узгодженості з вимогами ЄС. Перегляду підлягали також політичні інститути, і траплялося пряме втручання ЄС, аби попередити претендента, що антидемократична практика може призвести до збивання зі шляху до членства[55].

НАТО додав ще низку інституційних вимог щодо оборони, які стосувалися реформ у країні. Так, Альянс наполягав на «демократичному й громадському контролі» військових як основі стабільної демократії.

1997 року Польщу запросили приєднатися до НАТО. Вона стала дійсним членом ЄС через кілька років — у 2004-му. Після Другої світової війни ситуація Польщі обумовлювалася тим, що Радянський Союз погоджувався лише на комуністичні уряди в Східній Європі. На це пішло майже півстоліття, але країна наразі стала повноправним членом демократичного континенту.

Років через двадцять відбулися дискусії з приводу того, чи варто колишнім сателітам Москви пропонувати приєднатися до «західних» інститутів. Особливій критиці був підданий НАТО, який нібито пересовує лінію фронту Холодної війни на схід — до російських кордонів.

Проте слід пам'ятати, що НАТО за свого створення мав дві цілі. Одна — зупинити загрозу, яку становили війська Сталіна вільній від радянського впливу частині Європи. Цього вдалося досягти завдяки потужній присутності звичайних військ та посиленому ефекту стримування, який забезпечувала американська ядерна зброя.

Але це була не єдина мета НАТО. Творці Альянсу гадали, що то буде парасолька безпеки, аби гарантувати демократичний мир старим ворогам, себто з'явиться нове середовище, в якому у Франції та Німеччини більше не буде приводів воювати. Вони глибоко вірили в те, що тепер політологи називають «демократичним миром», і вважали, що союз вільних народів зможе запобігти війні[56]. Цей наголос на свободі як протиотруті від конфліктів опинився в центрі повоєнної стратегії, що спиралася на демократизацію Німеччини й політичне та військове об'єднання Європи. І це чудово вдалося реалізувати.

Проте завершення європейського проекту можливе, тільки якщо його частиною стануть і Центральна, і Східна Європа. Тому «цілісна й вільна» Європа, як говорив про це Джордж Г. В. Буш, мала тримати двері відчиненими для нових європейських демократій. Цей шлях давав імпульс для внутрішньої реформи і, як сподівалися проектувальники європейських інститутів, надавав давнім ворогам дім, аби вони ставали союзниками. Так само як у 1945 році мало хто поставив би на вічний мир між Німеччиною та Францією, тепер багато хто чекав на відкритий конфлікт між Угорщиною і Румунією та Туреччиною і Болгарією через етнотериторіальні відмінності, що замовчувалися за комуністичного ладу.

Завдяки її відносно багатому інституційному профілю на початку демократизації — та інтеграції в Європу — Польща наразі і цілком демократична, і цілком європейська. Принаймні на час написання цієї книжки.

Чи перебуває польська демократія в небезпеці?

Побудова стабільної демократії ніколи не завершується. Інститути постійно постають перед викликами — часом це якийсь дріб'язок, а часом і фундаментальні питання. Принаймні за останні сорок років Сполучені Штати пройшли і через Вотерґейт, і через змагальні президентські вибори. Інститути виявилися достатньо сильними, аби вистояти в цих випробуваннях.

У Польщі зараз саме такий період тестування, і багато ризиків чатує на її молоді демократичні інститути. Частково це одна з фаз демократичної консолідації. Але повністю це не прояснює ситуацію, в якій опинилися поляки.

Кожна демократія спирається на підвалини соціальних настанов та цінностей. Дух демократичних інститутів полягає в тому, що вони здатні абсорбувати суперечності між змагальними поглядами. Політична система дозволяє виражати будь-які погляди під час дебатів, виборів і судових рішень.

Нині у Польщі відродження глибоко консервативних соціальних практик, зокрема побожність, зіштовхується з процесом становлення більш ліберальних європейських цінностей та вірувань. Оскільки на континенті зросло невдоволення ЄС — Велика Британія навіть вирішила вийти з союзу, — Польща й у собі відшукала євроскептиків.

Деякі поляки вважають, що Європа надто соціально ліберальна й не поважає національні традиції. Є такі, що хочуть вийти з союзу. Надто багато поляків думає, що недостатньо швидко збільшується зарплатня і що зростає нерівність. Польські робітники, які перетнули кордони, аби працевлаштуватися в Німеччині, Ірландії або Великій Британії, розповідають, що відчувають дискримінацію й упередженість. Невдоволені поляки нарікають на своїх лідерів та на Європу.

Ці обставини породжують праві партії — крайніх націоналістів і релігійних фундаменталістів. При тому, що це поширений у Європі тренд, такі молоді демократії, як Польща, особливо вразливі до появи популістів, які озвучують подібні нарікання. Такі лідери починають кидати виклик ще не встояному інституційному ладу, зміцнюючи президентську гілку влади й намагаючись послабити інші сили.

У жовтні 2015 року партія «Закон і Справедливість» здобула приголомшливу перемогу на парламентських виборах. Уперше з часу звільнення одна партія має більшість у Сеймі і свого президента Ярослава Качинського. Прийшовши до влади, ПіС здійснила кілька популярних змін, приміром, скасувала ухвалу про підвищення пенсійного віку, збільшила виплати на дітей сім'ям із двома та більше дітьми, мінімальну зарплатню. Така популістська політика відбиває головні демографічні тренди. Населення Польщі зменшується і старіє, а старші люди вимагають забезпеченості. Католицька церква здавна тиснула на уряд, аби він заохочував подружжя мати більше дітей.

Але інші кроки непокоять більше і можуть загрожувати демократичному конституційному ладу Польщі. Найсерйозніші з них спровокували кризу між урядом та Конституційним трибуналом, одним із чотирьох судових інститутів. У Польщі є Верховний суд, але він не здійснює судовий нагляд, як у США. Цим переймається Конституційний трибунал, котрий визначає «конституційність законів». Тобто це найважливіший правовий інститут, який обмежує виконавчу владу.

Партія ПіС уперше шокувала після приходу до влади 2015 року, коли відмовилася надати місце суддям, легально призначеним урядом партії «Громадянська платформа», що програла вибори. Нові лідери поєднали ці дії з додатковим призначенням двох суддів перед закінченням їхніх каденцій. Конституційний суд відмовився допустити їх до складання присяги. Президент трибуналу, союзник уряду, зробив це через голови інших членів суду. Власне, Польща одержала дві команди суддів.

Тоді ПіС вирішила змінити регламент трибуналу, провівши відповідні закони через парламент, у якому мала більшість. Трибунал знову зреагував і оголосив нові закони неконституційними. Відтоді між урядом та трибуналом триває протистояння, і ця гілка судової влади, власне, паралізована.

У відповідь ЄС ухвалив резолюцію, у якій назвав такі дії «систематичною загрозою верховенству права в Польщі». Польща порушує ст. 7 Угоди з ЄС, через що країна може зазнати санкцій, а її право голосу може бути призупиненим. В Угорщини є право вето, і її прем'єр Віктор Орбан, ще один сильний політичний лідер на злеті, застеріг, що блокує такі кроки.

Страшна ворохобня зчинилася з приводу контролю державних ЗМІ. Уряд створив Національну раду ЗМІ з правом набирати й звільняти персонал державного телебачення й радіо. Кажучи, що приватні ЗМІ надто чутливі до рейтингів, урядовці доводять, що державні ЗМІ повинні перейматися патріотизмом. Вони нарікають, що розвелося забагато шоу на кшталт «Танці з зірками».

Багато хто підозрює: таке пояснення — звичайнісінька відмовка. Реальна мета — зробити ЗМІ речником режиму, що незграбно інколи й робиться.

Відвідуючи Польщу 2015 року, президент Обама нагадав уряду, що дії треба узгоджувати з демократичними принципами, і це прозвучало як м'яке дорікання ПіС. Державні ЗМІ його коментарі спотворили. Вийшло, що президент лише хвалив поляків за їхню демократію. Звичайно, американська й вільна польська преса подали це як скандал, що завдало урядові прикрість.

Досі приватні ЗМІ користувалися імунітетом, але багатьом здається, що це лише справа часу й що уряд візьметься за них згодом. Особливо непокоїть закон, який обмежує іноземну власність (німці володіють трьома найбільшими медіа-компаніями в Польщі). І за цими статтями уряд скорочує валютну рекламу. Це серйозно послаблює приватні ЗМІ в Польщі та збільшує їхню непряму залежність від державного забезпечення ресурсами. Якщо іноземці не зможуть володіти цими засобами, а держава їх не фінансуватиме, вони просто зникнуть.

Звичайно, є межі того, що ПіС може зробити. Так, провалилася заборона абортів. У Польщі й так найбільш суворі закони в ЄС, але заборона наразилася на масові протести. 85 000 користувачів Facebook заполонили сторінку «Жінки для жінок», і кілька сотень людей пішли з меси, коли священики почали тиснути на вірян і вимагати підтримати закон.

Одна польська дослідниця стверджує, що в боротьбі з приводу абортів ідеться не про аборти, а про роль церкви в політиці[61]. Поляки, пише вона, напрочуд релігійні, але це не означає, буцімто вони хочуть, аби церква диктувала політику. Тобто з цього питання утворився вододіл у такій глибоко католицькій країні.

Польська демократія навряд чи зруйнується через нинішні виклики. Бо ще діє ретельна рівновага між державною владою та політичною свободою. Країна пройшла всі віхи, які ми асоціюємо з демократичною консолідацією: повторювані мирні вибори, відносно незалежна судова влада, громадянсько-військова стабільність, вільна преса, сповнене сил громадянське суспільство та повага до прав людини.

Однак поточні обставини в Польщі нагадують нам, що розвій демократії — це не пряма лінія. Радите це покроковий процес, який передбачає і відступи у своєму розвитку. Лунали голоси, що польські демократичні сили стали послужливими й вірять, ніби їхня демократична консолідація незворотна. Кажуть, що «Громадянська платформа» не потурбувалася про те, аби задовольнити сподівання населення, що зростають. А прозахідні лідери не побачили, як збільшується розрив між культурними цінностями Брюсселя і центрального регіону Польщі. Однак демократію в Польщі, далебі, не втрачено. У червні 2016 року я була у Варшаві, де взяла участь у форумі з екс-міністром закордонних справ Радеком Сікорським. Говорили переважно про геополітику, але не цуралися й теми польських викликів.

Видно було, що незалежна польська преса й громадянське суспільство дають відсіч, прилюдно й енергійно. Щодня на паперових носіях та в Інтернеті з'являються статті, які критикують урядову політику й привертають увагу до тих, хто хоче посилити владу. Тим часом атмосфера лишається відкритою й вільною.

Історія Польщі свідчить, що вона здатна дати раду нинішнім клопотам і постати сильною та демократичною. Захист демократії не завершується ніколи.