Демократія

«А тут було вбито Пабло Ескобара», — якось безвиразно сказала моя колега Кароліна Барко, нині посол Колумбії в США. Драматизму в її голосі не було, коли ми стояли на даху, звідки відкривався краєвид на місто Медельїн. Проте по всій Колумбії відчувалося збудження і полегшення, коли в 1993 році ліквідували сумнозвісного наркобарона. Він був найбільш розшукуваною особою в Латинській Америці, відповідальною за тисячі вбивств та створення міжнародної наркотичної імперії, котра в найкращі часи давала йому понад 420 млн доларів прибутку щотижня. Багато в чому його життя — лютий коктейль із наркотиків, грошей та влади — було уособленням неспокійного існування країни. Його загибель означала для багатьох колумбійців кінець хаосу. Це тільки початок. І велика робота попереду.

І ось тепер, через чотирнадцять років, ми в Медельїні, що довгі десятиріччя був синонімом несамовитого насильства. Чудового літнього полудня місто рясніло острівцями зелені, діти бавилися на конструкціях для лазіння і гойдалках. «Благодать та й годі», — бовкнула я, ні до кого не звертаючись.

«Авжеж, тепер благодать», — відповіла Кароліна.

Бо дуже довго жодної благодаті в Колумбії не було. Шанований лідер Симон Болівар переміг іспанців у 1821 році та заснував незалежну республіку Велика Колумбія, що обіймала сучасні Колумбію, Еквадор, Панаму та Венесуелу. До 1830 року залишилися тільки Колумбія й Панама, тоді почали формуватися політичні структури країни.

Існували змагальні президентські й парламентські вибори, дійсні суди, потужні бізнесові та сільськогосподарські групи, а також практично вільна преса. Консервативна й ліберальна політичні партії утворилися 1849 року й упродовж ста років перемагали на виборах по черзі. Проте ці інститути й політичні практики, що зазвичай асоціюються зі стабільними демократіями, не відповідали реальному стану справ. Вони не могли стримати конкурентні інтереси: сільських і міських, багатих і бідних, соціал-лібералів і релігійних консерваторів. Усю решту XIX ст. і першу половину XX ст. в країні повторювалися громадянські конфлікти. У найгірший період, 1946—1964 роки, терор (Ля Віоленсія) то спалахував, то пригасав і відзначався жахливою брутальністю. Країна майже постійно перебувала у стані війни й громадянського конфлікту. Демократичні інститути не могли дати цьому ради.

На певний час насильства поменшало, коли Лавреано Ґомес прийшов до влади в результаті сфальсифікованих виборів 1950 року й почав правити залізною рукою. Але довго він не втримався, і в Колумбії, як і в багатьох її латиноамериканських сусідів, 1953 року відбувся військовий переворот. Захоплення влади спочатку трактували як лібералізацію, що поклала край авторитарному правлінню Ґомеса й консервативної партії. Проте військовий режим генерала Ґустава Рохаса Пінільї виявився таким самим, якщо не більше, репресивним.

Відчуваючи, що він особисто в небезпеці через зміцнювану опозицію, Рохас у травні 1957 року втік до США, покинувши військову хунту. Того літа консерватори й ліберали нарешті об'єднали свої сили, уклавши новий політичний пакт під назвою Національний фронт, щоб спробувати покласти край насильству[95]. Схема розподілу влади між конкурентними партіями була підтримана плебісцитом у грудні, і коаліція перебрала владу від хунти. На певний час це мало стабілізувати політичну систему Колумбії й дати виснаженій країні нагоду провести політичні та економічні реформи.

Попри домінування в політичній системі цих двох партій був ще ряд домовленостей, покликаних запобігти зловживанню владою. Наприклад, щоб правляча партія не провела зручні лише для себе закони, при голосуванні потрібна була кваліфікована більшість. Згідно з угодою, підпираною Національним фронтом[97], створювалася державна служба, щоб «запобігти використанню посадових привілеїв політичним переможцем». Економічні реформи були розраховані на перспективу і частково виявились ефективними в промисловій сфері. Але намагання збільшити продуктивність сільського господарства шляхом об'єднання малих наділів у великі позбавили господарства 40 % фермерів, значно посиливши напругу в стосунках великих землевласників із селянами[98].

Тож перепочинок виявився нетривалим. А що конфлікт між різними інтересами поглиблювався, з'явилися повстанці, які воліли представляти фракції зі зброєю в руках. У 1964 році першим таким формуванням стала Армія національного визволення (АНВ). Її лідер Фабіо Васкес Кастаньо надихався ідеологією марксизму-ленінізму; він мобілізував селян, студентів коледжів і священиків, які сповідували теологію визволення. Їх також надихав приклад кубинської революції Фіделя Кастро і протистояння бізнесовим інтересам, яким вони навісили ярлик капіталістичних глитаїв. Утворюючи «незалежні республіки» на землях своїх прибічників, вони організовували й озброювали ці сили. У відповідь уряд розпочав операцію «Суверенітет» і відновив контроль над цими теренами. Впродовж наступних десятиріч схема повстанців із захоплення та утримування територій повторювалася неодноразово.

Попри наступ уряду повстанський рух вижив і привабив нових прибічників наративом про збройне протистояння із урядом. І тоді ще більш жорстке й здібне формування обійшло АНВ. Створена 1966 року ФАРК — Революційні збройні сили Колумбії — Армія Народу — мала амбіції більші за контроль кількох сільських анклавів. Вона хотіла повалити колумбійський уряд і створити марксистську державу. ФАРК дуже швидко зміцнювалася. Вже перед 1970 роком президент Колумбії був змушений оголосити в країні стан облоги.

ФАРК живилася не самою ідеологією, а ще й наркоторгівлею. Багато років партизанський рух тісно переплітався з торгівлею кокаїном, і його вже важко було відрізнити від наркокартелю, яким він керував. Прибутки дозволили ФАРК перейти на самофінансування. І хоча й з'являлись інші марксистські групи, ФАРК стала авангардом революції. Її подивляла Гавана й Москва та ліваки по загумінках на Заході. Режим Кастро пропонував не лише натхнення. Він надавав матеріальну підтримку, і лідери ФАРК неодноразово знаходили прихисток в острівній державі. Від часу свого заснування формування мало підтримку СРСР, а також торгувало зброєю й кокаїном із російською мафією. Низові підрозділи підтримки добували гроші й навіть рекрутів серед прихильників марксизму в Європі та в обох Америках.

У Колумбії ФАРК ставала домінантною силою в політичному житті. Звичайним явищем у 1980-ті стали бомбізм, убивства й викрадення людей. Не дивно, що утворилося праве крило, яке цьому протистояло. Землевласники, які не довіряли уряду в справі захисту, почали оплачувати збройні групи, що їх обороняли. Тож АУК, тобто Об'єднані сили самооборони Колумбії, заповнили пустку на іншому боці політичного спектра. Брутальні й безкомпромісні ескадрони смерті тероризували сільські терени й убивали людей, яких підозрювали в симпатіях до повстанців. Ба більше, набагато численніші поліція та армія закривали на це очі. Праві військові формування мали друзів на високих посадах, і це дозволяло їм діяти безкарно.

Уряд був у розпачі й намагався всіляко зупинити насильство. Почалися мирні переговори, і деякі групи демобілізувалися, але ФАРК та АУК процес не зачепив. Тож і далі шалів терор. На виборах 1990-го було вбито трьох кандидатів у президенти. Намагаючись посилити вплив уряду, 1991 року скликано конституційний конвент, що розширив права президента, але дарма.

Уряд усе ще не знав, на яку стати — то поборював повстанців, то намагався замиритися. Коли 1998 року президент Андрес Пастрана вирішив вивести урядові війська з п'ятьох муніципалітетів, ФАРК відсвяткувала перемогу, посиливши терор у центрах із найбільшим населенням. Пастрана успадкував безлад від свого попередника, що його каденція була позначена корупційними скандалами, і відчував: вибору в нього немає. Проте він недооцінив зростаючу силу ФАРК і ступінь посилення повстанців через його рішення.

Наприкінці XX ст. колумбійські військові та поліція не мали доступу до приблизно 30 % країни. Послаблена держава не мала змоги боронити ні своїх людей, ні територію. В руках правих військових формувань та лівих повстанців були засоби насильства, і вони воліли їх використовувати. Колумбія здавалася занапащеною державою.

Розроблення й перероблення «Плану Колумбія»

Наприкінці 1990-х уряд США зрозумів, що не може більше стояти осторонь, коли Колумбія занурюється в хаос. Наркотики походили з регіону Анд і зокрема з Колумбії, а далі переправлялися до американських міст, бо ФАРК та інші картелі знаходили охочих їх купувати потойбіч кордону зі США. «Війна з наркотиками» не мала успіху, бо не було стратегії припинення їхнього надходження з Південної Америки. Вашингтон вирішив втрутитися. Команда президента Клінтона розробила «План Колумбія» і розпочала його реалізацію 1999 року за підтримки обох партій у Конгресі.

Одні аспекти цього заходу були зрозумілими, інші — ні. Очевидно, що США хотіли спинити трафік наркотиків і допомогти колумбійській владі стабілізувати країну. Це означало роботу проти картелів і врожаю наркотичного зілля за допомогою авіарозпилення хімікатів, перешкоджання, захоплення та ліквідацію наркодилерів, щоб припинити їхній контроль над частинами країни. План передбачав розширення допомоги фермерам у надії, що вони відвернуться від повстанців і почнуть вирощувати альтернативні культури, а не коку. У цей спосіб програма намагалася дати раду економічним і безпековим викликам, які вели до хаосу.

Плутанина в реалізації Плану сталася через невизначеність зі ступенем втручання США у громадянський конфлікт і підтримку колумбійських військових у боротьбі з повстанцями та озброєними групами. Члени ФАРК у деяких колах розглядалися як борці за свободу проти землевласників-глитаїв. І ще одна проблема. Поліція й військовики, які були отримувачами допомоги США, тісно перепліталися, на жаль, із правими озброєними загонами, які вдавалися до злочинів у ім'я порядку. Політику та насильство, що чинили повстанці, непросто було відокремити від наркоторгівлі. «План Колумбія» чесно і наполегливо виконувався, допомога зростала з кожним фінансовим роком, хоча залишалося невирішеним питання про те, чи допомагати озброєною рукою уряду в боротьбі з повстанцями.

Коли в 2001 році Джордж В. Буш обійняв посаду, він уважав, що «План Колумбія» не має під собою ґрунту, якщо не врегульовані ці напруження в стосунках. Він попросив мене провести огляд нашої політики щодо Колумбії у Раді національної безпеки. Проте після нападів 9/11 питання про стан справ із «Планом Колумбія» (і багато інших проблем зовнішньої політики) привертало менше уваги, бо ми всі переймалися нагальними потребами оборони країни.

Невідповідність підходу Боготи до проблеми також ускладнювала американську політику. 2 червня 2001 року Пастрана підписав із ФАРК «угоду про гуманітарний обмін» в'язнів на солдатів. Того ж року у жовтні уряд підписав із ФАРК угоду в Сан-Франциско-де-ла-Сомбра, зобов'язуючись обговорити припинення вогню. Пастрана удев'яте погодився продовжити існування безпечних демілітаризованих зон, цього разу до січня 2002 року. Зони стали притулком для ФАРК, де можна тренувати бійців і безкарно розпочинати наступ. Урядові блокпости довкола зон виявилися неефективними і сприяли викраденням за викуп.

Проте, погодившись на продовження часу існування зон безпеки, Пастрана спробував вдатися до сили й до перемовин, аби передати ФАРК свій месидж. Він збільшив кількість військових блокпостів і розвідувальних рейдів демілітаризованих зон. У відповідь ФАРК відмовилася продовжувати мирні переговори. Тоді Пастрана мобілізував 12 000 військових із підтримкою з повітря. Не встиг уряд розпочати дії, як дипломати з 10 країн і католицька церква в останню хвилину підписали угоду. Розпочалися мирні перемовини.

Беручи до уваги останню спробу Пастрани, президент Буш вирішив повернутися до проблеми військової допомоги взимку 2002 року. Він хотів надати колумбійському уряду сильнішу підтримку. Адміністрація Буша вже визнала ФАРК, Національну визвольну армію та АУК терористичними угрупованнями. А тепер вона хотіла гнучкості у використанні антитерористичного фінансування супроти повстанців. Була потреба захистити важливі нафтогони, на які постійно нападали ліві партизани. І все-таки, як зауважила «Нью-Йорк таймс», це означало «різкий відхід» від політики США, яка зосереджувалася виключно на боротьбі з наркоторгівлею[99]. З погляду адміністрації, обидва завдання — знищення наркоторгівлі та ліквідація повстанців — були нерозривно пов'язані між собою. Це робило політику США зрозумілою. Подальші події змінять спосіб мислення колумбійського уряду.

Через кілька днів «Нью-Йорк таймс» повідомила, що четверо колумбійських повстанців захопили літак на внутрішньому рейсі зі старшим сенатором Хорґе Едуардо Ґехем Турбаєм на борту. Це стало останньою краплею для Пастрани, котрий оголосив про призупинення мирних переговорів. Коли повстанці проігнорували ультиматум про звільнення сенатора, колумбійські війська розпочали наступ та відновили контроль над головними містами півдня країни. Але ФАРК отаборилася в джунглях і продемонструвала свою силу, викравши Інґрід Бетанкур, кандидата на президентських виборах 2002 року.

Пастрана звернувся до США по невідкладну військову допомогу. Але схвалена Конгресом програма боротьби з наркобізнесом вартістю 1 млрд доларів для андського регіону забороняла надавати допомогу колумбійським військовикам, які приборкували повстанців. Багато хто в Конгресі не хотів, щоб Америка ще більше втягувалась у конфлікт, який вони вважали таким, що неможливо розв'язати. І вони піддали критиці колумбійських військовиків за корупцію та порушення прав людини. Сенатор Патрік Лейгі критикував передусім запит адміністрації за те, що той «пропонує переступити межу між боротьбою з наркотиками і боротьбою з повстанцями». У новому плані, сказав він, «ідеться не про зупинку трафіку наркотиків, а про боротьбу з партизанами»[100].

Президент знову попросив мене зібрати основних членів Ради національної безпеки — віце-президента, держсекретаря та міністра оборони — і відповісти на прохання Пастрани надати військову допомогу. Дискусію відкрив Колін Павелл. «Я скептично оцінюю можливість успіху і не впевнений у бажанні Пастрани йти проти ФАРК», — сказав він. Павелл додав, що Держдепартамент уважає, що мільйони доларів, які США витратили на спробу переконати селян вирощувати альтернативні культури, змарновано. Усі з цим погодилися, і я після наради пішла до Овального кабінету й сказала президентові, що очевидного способу вийти із трясовини в Колумбії немає. Отакою була наша позиція, коли 26 травня 2002 року обрали Альваро Урібе.

Під час передвиборчої кампанії Урібе обіцяв країні «демократичну безпеку», як він це сформулював. Він був відвертим: досі колумбійський уряд намагався вести перемовини зі слабких позицій. Вони зазнали невдачі. А він піде іншим курсом: розтрощить загони повстанців, відновить контроль уряду, проведе політичні реформи й погодиться лише на капітуляцію повстанців із обох боків політичного протистояння.

Вибори Урібе і його завзятість змінили умови й масштаби участі США в Колумбії. Мені Урібе став зрозумілішим, коли новообраний президент завітав до мого офісу в Білому домі 21 червня, за два місяці до складання присяги. Радник із національної безпеки часто зустрічається з політичними лідерами, які ще не є очільниками держав або ще не пройшли інавгурацію. Наприкінці таких зустрічей мимохідь може зайти президент. Це частково питання протоколу, але водночас дає президентові змогу ніби здаля, без зобов'язань, оцінити людину.

Коли Урібе увійшов до кабінету, я відразу ж окинула його оком: приземкуватий, але хода впевнена. Він справив на мене враження людини непохитної, цілеспрямованої, поважної, без особливого почуття гумору. Я запитала, що він називає «демократичною безпекою». Урібе пояснив, що в Латинській Америці «безпека» здавна асоціювалася з правими диктаторами, а він прагнув дистанціюватися від цього. Тож під цим виразом він розумів безпеку всіх колумбійців — і політичних союзників, і супротивників.

Ми обговорювали проблеми його країни й «План Колумбія». Він наголошував на потребі військової допомоги. «Лише з економічною допомогою ми їх не подолаємо», — сказав він. Я заперечила й узялася пояснювати, що Конгрес обмежує наші дії. На півслові двері розчинилися, трапивши колумбійців зненацька. Президент не має стукати в двері. Урібе схопився на рівні ноги й так і стояв, говорячи про свої надії на мир у країні. Президент Буш слухав, а тоді запитав, чи він серйозно налаштований завдати ФАРК поразки. «Так!» — вигукнув новообраний президент.

Після інавгурації, через два місяці, Урібе повернувся до Вашингтона. Цього разу його приймали в Овальному кабінеті. Зарубіжні лідери, які входили до цього невеликого, але елегантного бастіону демократичного урядування, здавалося, відчували, який потенціал тут панує. Зазвичай вони приходили сюди, аби переконати його хазяїна в тому, що США мусять підтримати їхню справу, хоч який страшний виклик за нею міг стояти.

Урібе досяг свого за лічені хвилини. Він сказав президентові, що не хитнеться в боротьбі проти терористів, ФАРК, використовуючи мову, якою сам президент Буш висловлювався після 11 вересня. Визнаючи, що збройні формування теж винні у хаосі в країні, він зобов'язався демобілізувати АУК та інші групи або й почати поборювати їх. А коли президент легко порушив питання про співробітництво між правими збройними формуваннями та колумбійською владою, не відступився. Він пообіцяв використати всю силу правової системи, аби притягти їх до відповідальності, яку б високу посаду вони не обіймали. Він додав, що це єдиний спосіб відновити довіру до правової влади, законодавчого органу, зокрема президентської влади.

Президент Буш мав останнє запитання, від якого, щиро кажучи, мене пересмикнуло: «У вас вистачить снаги вбити їхніх лідерів? Бо це єдиний спосіб покласти усім їм край». Сидячи на софі навпроти колумбійського міністра закордонних справ, я думала про те, чи їй та іншим членам делегації запитання президента не здасться надто нецеремонним. Потрібно було мати твердий характер, щоб вижити за умов насильства в колумбійській політиці. Тим часом батько Кароліни був президентом країни, пережив багато замахів, намагався провести реформи і, зрештою, не зміг цього зробити через насильство. Вона була втіленням колумбійського досвіду. І хто ж такі були ми, американці, аби так напролом ставити під сумнів їхню рішучість?

Урібе не зморгнув. «Так, пане президенте, — відповів він. — Я даю вам своє слово». Коли колумбійці вийшли, я зрозуміла, що між обома чоловіками утворився тісний зв'язок. Новообраний президент переконав Джорджа Буша, що саме він урятує свою країну, хоча шанси були нерівними.

Незабаром ми в уряді побачили, наскільки нерівні ці шанси, навіть якщо наш новий партнер такий рішучий. Щоб підкреслити глибину виклику Урібе, ФАРК здійснила мінометний обстріл під час серпневої інавгурації, убивши в столиці чотирнадцять осіб. У своїй промові президент Колумбії не згадував про насильство, проте скасував публічні святкування, побоюючись убивства. У наступні дні праві збройні загони помстились і вбили понад сотню людей.

Урібе не відступився. Він оголосив у країні надзвичайний стан, але не стан облоги. Ця відмінність дуже важлива, бо останній передбачає призупинення громадянських свобод. Новий президент скаже своєму народу і всім, хто захоче слухати, що він хотів реалізувати безпеку за допомогою демократичних інститутів: їх би він не ліквідовував. Для нас це стало підтвердженням того, що він був відданий саме демократичній частині «демократичної безпеки».

Урібе знайшов інші способи сигналізувати про свою рішучість. Через кілька тижнів після того, як він обійняв посаду, уряд видав позов на стягнення 800 млн доларів із 300 000 найбагатших колумбійців та 120 000 компаній. Це було потрібно для забезпечення навчання й спорядження тисячам нових солдатів і працівників поліції та створення нових сил безпеки з частковою зайнятістю чисельністю до 100 000 рекрутів. Він був поважною людиною і знав, що має обмаль часу на зміну курсу країни. Але він намірявся це зробити, перебудовуючи колумбійські політичні інститути й реалізуючи свої владні повноваження через них. У певному розумінні, допомагаючи колумбійській державі знову відчути ґрунт під ногами під час цієї кризи, він розпочинав перехід до нового демократичного майбутнього країни.

«Демократична безпека» Урібе

Як ми бачили, впродовж десятиріч Колумбія мала інститути, що формують базову інфраструктуру демократії. Президентство обмежувалося латиноамериканськими стандартами за сильної опозиційної партії, котрій часто бракувало кілька місць, щоб стати більшістю в легіслатурі. Регулярно відбувалися вибори зі зміною лідерів. Існувала незалежна судова влада. Були неурядові організації, які контролювали виконавчу владу, передусім бізнес і сільськогосподарські групи. Півстоліття армія лишалася поза політикою, а преса була відносно вільною, хоча з обох боків до журналістів могло застосовуватися насильство.

Проблемою Колумбії тоді була не відсутність інститутів, а їхня слабкість. Держава втратила монополію на застосування сили. Права міліція переймалася робітничими лідерами, а ліві повстанці викрадали й мордували бізнесменів та урядовців. Поліція та армія вважалися марними або й співучасниками політичного насильства. Судова влада сприймалася як захист високопосадовців від судового переслідування. А президентська влада не могла керувати й захищати країну. Такий інституційний ландшафт успадкував Урібе, і тим показовіше, що він подужав розв'язати колумбійські проблеми за допомогою наявних інститутів.

По-перше, колумбійський уряд мав убезпечити свій народ. Держава не може процвітати без монополії на використання сили. Це означало, що збройні формування та повстанці мали або скласти зброю в результаті переговорів, або бути роззброєними силоміць.

Діставши потужну військову підтримку від США, колумбійська адміністрація заходилася робити саме це. Під час візиту до Колумбії в грудні 2002 року держсекретар Колін Павелл оголосив, що США нададуть 537 млн доларів річної допомоги, що на 125 млн доларів більше від попередньої суми. У такий спосіб нова американська підтримка Колумбії вийшла приблизно на рівень допомоги Афганістану й Пакистану. Але Колін також зазначив, що США безумовно підтримують ліквідацію безпекової загрози країні військовими засобами. Він підтвердив, що Америка розглядала війну з лівими партизанами й правими збройними формуваннями як складову війни адміністрації Буша з терором. Це була не просто боротьба з наркотиками, а ще й боротьба з тероризмом.

Того дня я сказала президентові, що ми нарешті розв'язали давню проблему — на чий бік стати у конфлікті. «Ми ризикуємо, говорячи, що Колумбія може подолати повстанців військовими засобами», — сказала я.

«Але це правильне рішення», — відповів президент.

Завдання уряду щодо правих збройних формувань було простішим. Дехто доводить, що тісні зв'язки колумбійських посадовців і армії з цими групами пояснюють негайну реакцію АУК на вибори Урібе. 30 листопада 2002 року АУК оголосила про одностороннє припинення вогню. «Уряд, — заявила група, — демонструє свою здатність і політичну волю». АУК лишила за собою право відповідати на опортуністичні напади ФАРК. Як перший крок 800 бійців із Медельїна склали зброю. Впродовж кількох наступних років демобілізувалися більші збройні блоки: 1400 бійців із Норте-де-Сантандера, 2000 з Антіокії, 1100 з Касанаре тощо[101]. Нарешті, після 2003 року зброю склали близько 30 000 членів збройних формувань.

Далі вони здебільшого потрапляли до реабілітаційних центрів, де їм пропонувалися програми профорієнтації. Умови демобілізації передбачали амністію. Спірним було рішення не ув'язнювати тих, хто роззброювався. Міжнародні правозахисні групи, європейські уряди й понад 60 конгресменів США критикували програму як надто поблажливу, бо вона амністувала людей, у яких була кров на руках. Деякі лідери АУК були причетними до наркоторгівлі. На кількох були ордери США про екстрадицію та звинувачення в наркоторгівлі. Деякі наркобарони, що до АУК мали тільки побіжне відношення, використовували цю нагоду для перемовин із урядом і уникнення покарань.

Рішення про відпуст напасникам без жодних наслідків належало до найважчих, які мали ухвалювати країни, що покінчили з конфліктами й розрухами: коли спільнотам краще забувати минуле, навіть якщо на винних не подають позовів? Багато людей загинуло. Родини жертв хочуть, щоб когось за це покарали. Воно й гарно — розповідати батькам, дружинам і дітям, що треба жити далі, але вони так не можуть. Їм понад силу залишити свою травму в минулому. Але в лідерів є національна мета — подолати минуле й рухати країну вперед. Маючи таку дилему, колумбійський уряд зробив вибір: мирно покласти край правому повстанському рухові.

Попри переважний успіх демобілізації військових формувань, ще кілька років тривало спорадичне резонансне насильство. Міжнародна спільнота знову звернула увагу на Колумбію. Гангстери з одного такого формування в 2005 році вбили італійського туриста, і це нагадало, що люди в цих формуваннях дуже небезпечні.

Якщо роль збройних формувань у жорстокому колумбійському ландшафті зменшувалася, боротьба проти лівих повстанців ускладнювалася. Армія національного визволення то починала, то переривала перемовини з урядом, зменшуючи одне джерело конфлікту. А от війна проти ФАРК посилилася. Колумбійська армія почала наступ на укріплення ФАРК. У відповідь ФАРК викрала більше жертв, зокрема трьох американських урядовців після падіння їхнього літака в джунглях.

Обставини партизанської війни невиразні, надходили численні повідомлення про звірства колумбійських солдатів. Один такий інцидент привернув міжнародну увагу, коли посадовці Комісаріату ООН у справах біженців звинуватили військових у причетності до вбивства сільського ватажка й сімох селян, що троє з них діти, через підозру у зв'язках із повстанцями. Колумбійський уряд спочатку все заперечував, але звинувачення були висунуті проти старших офіцерів 17-ї бригади, що призвело до розгляду справи у військових судах, визнання їх винними і засудження до ув'язнення. Адміністрація Урібе вдалася до агресивних операцій, щоб викоренити ФАРК. Марксистські повстанці чинили запеклий опір і одного разу вбили в засідці 17 колумбійських солдатів. Командувач армії назвав це «терористичним і кримінальним актом». Власне, це був показник того, наскільки затятою й жорстокою стала боротьба урядових сил із ФАРК.

Насильство особливо вирувало навесні 2007 року. 10 травня ліві повстанці висадили в повітря вантажівку з дев'ятьма поліціантами. Наступного дня було вбито ще десять патрульних на заході країни. 18 червня померла група викрадених законодавців. Партизани сказали, буцімто заручників було вбито в перестрілці під час військового нападу. Багато колумбійців уважало, що їх убила ФАРК. Понад мільйон людей вийшли на вулиці Боготи і закликали ФАРК випустити сотні заручників. Серед полонених були колумбійські політики, військові офіцери, військові підрядники США. Лише кілька років тому такий протест був би немислимим. Нині колумбійці мали цього по самісіньку зав'язку. Вони більше не боялися й виходили на демонстрації проти повстанців.

Того ж року я зустрілася з новим міністром закордонних справ Фернандо Араухо Пердомо, якого ФАРК викрадала, але він через шість років утік із неволі. Він уособлював той факт, що колумбійський уряд наганяв тепер хвилю на терористів.

Урібе серйозно ставився до своєї обіцянки президенту Бушу вполювати лідерів ФАРК, і десятки партизанів вищого й середнього рівнів були нейтралізовані в наступні роки. У столиці Венесуели мисливці за головами захопили лідера ФАРК Родріґо Гранду, що викликало одну з кількох суперечок поміж сусідами. Насправді Урібе наполягав, що президент Венесуели Уґо Чавес надає притулок ФАРК і дозволяє використовувати свою територію для організації нападів на Колумбію. Чавес заперечував ці звинувачення, але докази були на користь версії Урібе. Під час транскордонного рейду в Еквадор (що призвело до розриву дипломатичних стосунків із цією країною) Колумбія вбила Рауля Реєса, одного з керівників ФАРК. Армія відновила його лептоп, у якому зберігалися документи про венесуельську підтримку марксистським повстанцям. Каракас заперечив цю заяву, але США підтримали Урібе.

Суперечка між колумбійським президентом і Чавесом мала й ідеологічний характер. Я пригадую першу зустріч із запальним венесуельським популістом на Саміті Америк 2001 року. Він ледь стіл не перестрибнув, аби потиснути президентові руку й погомоніти про бейсбол. Він був грубим і схильним до блазнювання. Потім президент повернувся до мене й сказав: «Він достоту бандит». А до того ще й активний супротивник США. Чавес підтримував лівих політиків від Нікарагуа до Мексики і не схвалював поточне знищення ФАРК. Це була поважна поразка для його зазіхань у західній півкулі.

На час смерті з природних причин лідера і засновника ФАРК Мануеля Маруланда в 2008 році організація була вже блідою копією себе самої. У кількох містах ФАРК вдалося висадити в повітря кілька автівок, але самі напади були невеликі й здійснювалися поза столицею. Колумбійські військові відновили контроль у країні. У липні армія визволила Інґрід Бетанкур, яка пробула в неволі шість років, і це ще раз підкреслило успіх уряду. ФАРК виявилася значно послабленою й почала шукати домовленостей із Боготою.

Уряд відмовився від прямих перемовин із ФАРК і продовжив ліквідацію повстанців. Усе-таки Урібе довелося примиритися з тим, що здобути військову перемогу буде легше, аніж потім лікувати глибокі гнійні рани в колумбійському суспільстві.

Проблема справедливості

Для відновлення репутації судової влади треба було показати, що ніхто не може бути понад законом. А задля цього політична система мусила скласти кілька критичних і важких іспитів.

Службовий список адміністрації Урібе був далеко не такий чистий у випадках розслідування заяв і позивання людей до суду. Тоді багатьох було притягнуто до відповідальності. Громадськість довідалася про вбивства журналістів і робітничих лідерів. Нещодавно Урібе зауважив, що до його виборів було ухвалено лише один вирок у зв'язку з тими подіями. До кінця його каденції їх налічувалося понад 200[102].

Армія, яка ефективно боролася з ФАРК, також не мала імунітету від судочинства. Наприкінці 2008 року розслідування пов'язало десятки військовиків зі смертями невинних громадян. У звинуваченні йшлося, що для збільшення кількості ліквідованих повстанців вони додавали до лічби вбитих цивільних. 29 жовтня президент Урібе звільнив 25 офіцерів у зв'язку з цією справою, зокрема трьох генералів. За тиждень до відставки був змушений скласти повноваження й командувач армії.

Набагато чутливішою проблемою була повторювана заява про те, що члени президентського кабінету також причетні до насильства правих, які завдавали шкоди країні. Звинувачення мали ідеологічний присмак, бо заяви йшли від профспілок і правозахисник груп, які симпатизували ФАРК.

Найбільш поважні й далекосяжні заяви були викликані скандалами із так званою «параполітикою». На лептопі екс-командувача збройних формувань «Хорґе 40» були знайдені свідчення змови колумбійських політиків із правими ескадронами смерті. Ці факти, опубліковані в жовтні 2006 року, стали національною та міжнародною сенсацією. Через місяць Верховний суд Колумбії наказав арештувати сенаторів Альваро Ґарсія і Хайро Мерлано, депутата нижньої палати Еріка Морріса та ще двох екс-політиків за звинуваченням у підтримці бойовиків та отриманні від них грошей на свою передвиборчу кампанію. Усі вони були сильною підпорою для Урібе.

Упродовж кількох тижнів тривали арешти й розслідування справ політиків. Колумбійський генеральний інспектор звинуватив Хорґе Ноґуеру, екс-начальника поліційної розвідки, у постачанні збройним формуванням оперативної інформації. Скандал призвів до відставки міністра закордонних справ Марії Консуело Араухо після арешту її брата-сенатора.

Однак скандал не зачепив президента, хоча й диму довкола нього було багато. Сенсаційну заяву зробив сумнозвісний екс-командувач збройних формувань. Він сказав, що під час виборів 2002 року Урібе залучав міліцію до залякування виборців. Урібе спростував цю заяву й відкрито захищався у пресі, а тоді запропонував народу судити самому. Зрештою колумбійці його підтримали. У травні 2006 року він був переобраний на новий термін, здобувши 62 % голосів, що стало найвищим показником «за» за всю історію країни. Навіть у розпал скандалу його рейтинг не падав нижче 60 %.

Урібе був популярним, бо повернув Колумбії стабільність і певну безпеку. Але він не керував залізною рукою. Він використовував повноваження президента й більшість своїх прибічників у легіслатурі. Напередодні перевиборів партії з його коаліції здобули 62 % із 102 місць у сенаті та 57 % із 166 місць у нижній палаті. Люди голосували за його платформу тиску на ФАРК. Його популярність значно посилювалася завдяки партнерству зі США, що обіцяло не просто безпеку, а ще й економічне зростання.

Партнерство, а не патерналізм

І в адміністрації Буша, і в колумбійському уряді дбали про ширші цілі — про «План Колумбія». За кожної нагоди президент Буш і я звертали увагу на ширшу картину — потенціал тріумфу демократії в Колумбії і спільні цінності в основі двосторонніх відносин. Наратив США подекуди в Латинській Америці не завжди був позитивним. Наша історія в регіоні від самого заснування нашої ж держави не завжди була результатом партнерства й поваги, що інколи забарвлювало ставлення до нас і наших намірів. Спроби в часи Холодної війни покращити стосунки, як-от Альянс за поступ президента Кеннеді, були затьмарені іншими діями, приміром, таємною допомогою США у поваленні соціалістичного уряду Чилі в 1973 році. Наша мета в адміністрації Буша полягала у створенні нового наративу США в регіоні на основі наших спільних домовленостей про перехід до демократії та демократичного розвитку, і Колумбія відверто демонструвала перспективність такого підходу. Президент Буш відвідав Боготу в березні 2007 року, і це був перший візит американського президента в країну за останні 25 років. То був символічний жест підтримки й віри в зусилля Урібе з гарантування безпеки і його відданості демократії.

Колумбійці повністю виклалися в розкішній церемонії у внутрішньому дворі президентського палацу. Державні візити відбуваються за протоколом, і він був саме таким. Є формальна церемонія прибуття. Президенти представляють членів своїх делегацій один одному. Виконуються державні гімни. Відбувається обмін короткими зауваженнями, іноді не зовсім короткими. Далі йде огляд військ — це архаїчне дійство з шаблями й стягами. Але з огляду на відродження колумбійських військовиків церемонія мала неабияку вагу.

Президенти ступають по червоній килимовій доріжці у супроводі військової музики, а вишикувані підрозділи віддають честь під час цієї неначе нескінченної ходи. Зазвичай американського президента просять звертатися до військ їхньою рідною мовою, що було нескладно для Джорджа В. Буша, який знає іспанську, але іноді це проблема, коли йдеться про менш відомі мови.

Стоячи під час цієї церемонії у дворі президентського палацу, пригадую, я думала: «Коли вже це скінчиться?» Було чимало повідомлень про терористичні погрози нам, і тому було помітно присутність численних сил безпеки. Мені вже кортіло зайти до будівлі, де було безпечніше. Я впевнена, що таємні агенти думали так само. В Колумбії ставало безпечніше, але ще не стовідсотково.

Урібе був сповнений рішучості використати взаємини з США на користь вітчизняного господарства. Після багатьох років громадянського конфлікту колумбійська економіка потребувала зростання. Наприкінці 1990-х ВВП на душу населення був невеликим; він упав із 2 814 доларів у 1997-му до 2 197 доларів у 1999 році[103]. Відповідно, економіка уповільнювалася й скоротилася на 4,2 % в 1999 році. Акцент Урібе на безпеці був невід'ємною частиною ширшого порядку денного, що включав підтримку економічного розвитку та приватних інвестицій. І на цьому фронті нові реалії теж позначилися. Щойно колумбійський уряд відновив керованість країною, в економіці почався бум. За каденції Урібе ВВП на душу населення зріс із 2 376 доларів 2002 року до 6 180 2010-го.

Була й більша мета на рівні західної півкулі. Урібе був найважливішим захистом від Уґо Чавеса і його зусиль переробити Латинську Америку за образом його «Революції Болівара». З притаманною йому помпезністю та апломбом Чавес обіцяв і часом давав винагороду латиноамериканським урядам. Підбадьорений високими цінами на нафту (147 доларів за барель у 2008 році), він купив вибори в Нікарагуа, зробив невдалу спробу провернути це в Мексиці, роздавав пільгові нафтові контракти країнам карибського басейну.

Урібе та інші друзі США, як-от Луїз Інасіу Лула да Сілва, просили нас, як хтось зауважив, «украсти в Чавеса карту соціальної справедливості». А що ми збиралися переписати наратив США в цьому регіоні й зосередити його на демократії, це також стало частиною дискурсу. Йшлося не лише про вибори, вільну торгівлю, здоров'я макроекономіки, а й про звітність демократій за ще щось. Чи повністю вони забезпечують свій народ? Чи поліпшується життя? Чи є покращення в освіті, охороні здоров'я, житловому будівництві та прозорості в уряді? Йдеться ж бо не про мову лівих чи правих, а про мову демократії.

Американо-колумбійська угода про вільну торгівлю стала основою економічної стратегії для Боготи, і я відвідала Колумбію в січні 2008 року з делегацією Конгресу США. Ця поїздка була потрібна, аби обидві партії підтримали угоду. Ми хотіли, щоб конгресмени на власні очі побачили зміни в Колумбії.

Прибули ми до Медельїна, що раніше асоціювався з насильством і хаосом. Тепер там чудові парки й будівельний бум. Один момент, здавалося, втілив усе, що намагався зробити Урібе. Ми відвідали центр садівництва, де вирощувалися квіти на експорт. Угода значно розширить доступ цього товару на американський ринок. Нашим гідом була жінка, їй було максимум 35 років, і вона належала до демобілізованих бойовиків. Жінка розповіла, що вступила до АУК у 15 років, щоб «захистити своє село». Її підрозділ скористався можливістю скласти зброю в 2003 році. Тепер вона вчилася читати і працювала пакувальницею квітів на експорт. Її діти-підлітки приходили після школи й допомагали за невелику платню.

Я переконана, що її спеціально підібрали, щоб вразити нас. Як на мене, вона не була схожа на бойовика, чи демобілізованого, чи ні. Вона була схожа на молоду жінку, життя якої ледь не занапастив цивільний конфлікт і в якої був шанс на майбутнє, бо її країну вирятували з хаосу. Якщо саме це хотіли сказати колумбійці, то їх справді почули.

За нашу каденцію ми не змогли провести угоду через Конгрес, але це зробив президент Обама в 2012 році. Це зцементувало майже тридцятирічну американську підтримку обома партіями переходу Колумбії від громадянської війни до демократичної безпеки.

«Пане президенте, вам час піти»

Одна з переваг демократії в тому, що вона накладає обмеження навіть на найбільш владних і популярних осіб. Легіслатури, громадянське суспільство і преса домовляються про контроль над виконавчою владою. Те саме й щодо терміну каденцій. Ті, хто урядує демократично, приймає ці обмеження і діє відповідно. Альваро Урібе, який стільки зробив для повернення віри в демократичні інститути Колумбії, власне, зневажив ці зобов'язання.

За конституцією 1991 року колумбійський президент не мав права на другу каденцію. 2004 року за наполяганням Урібе колумбійські законодавці зняли це обмеження й дозволили президентові балотуватися ще раз. Закон пройшов через вісімнадцять подань і був нарешті підтриманий Верховним судом, хоча й не одноголосно. Урібе доводив, що йому слід було продовжити боротьбу з ФАРК і завершити демобілізацію правих збройних загонів. Його було переобрано на новий термін 60 % голосів.

Проте коли 2008 року прибічники Урібе зібрали п'ять мільйонів підписів за референдум про третій термін, опозиція виявилася більшою. Законопроект пройшов нижню палату, але за ним Урібе мав би пропустити один термін і балотуватися вже в 2014 році. Проте багато прибічників президента не здавалися і вважали, що треба дозволити йому балотуватися в 2010 році.

Зрештою, у вересні 2009 року пройшов законопроект, який закликав до референдуму про внесення змін до конституції. Для його проведення потрібне було схвалення Конституційного суду. У своїй ухвалі, яка не підлягала оскарженню, той відмовився дати згоду. В обґрунтуванні ухвали згадувалися серйозні порушення демократичних засад, правил фінансування кампанії на підтримку референдуму, а також складнощі з його ухваленням у легіслатурі.

Чимало колумбійців просто вважали, що третя каденція дасть президентству забагато влади. Законодавець підсумував цю позицію: «2001 року виборці погодилися, що Альваро Урібе — найбільш кваліфікована особа для цієї посади. Але, як і в кожній демократії, на посаду є багато здібних претендентів. І ці люди повинні мати шанс»[104].

Президент Урібе був гірко розчарований. На його думку, він багато зробив для своєї країни: більша безпека, економічні вигоди, сильніші демократичні інститути. За іронією долі, де були ті самі демократичні обмеження, які змарнували його мрію продовжити керувати країною. «Я приймаю і поважаю ухвалу Конституційного суду», — сказав він.

Урібе був сильним лідером, а не традиційним латиноамериканським властолюбним керівником. Він уважався президентом, який переймався всіма громадянами і керував на підставі особистого вивчення проблеми. У розпал кампанії «за демократичну безпеку» він і члени його кабінету щотижня їздили по всіх загумінках країни. Вони відвідували місцини, де було найбільше безпекових, економічних і соціальних проблем, організовували в містечках зустрічі й дискусії. Власне, народ цінив те, що він зробив. Урібе залишив посаду з 70-відсотковим позитивним рейтингом, відпрацювавши дві каденції. Йому справді вдалося відродити колумбійські демократичні інститути, що слід пам'ятати. І коли ці інститути сказали йому, що час піти, він прийняв вердикт і пообіцяв залишитися в політиці, але вже депутатом у парламенті.

Усі війни мають завершитися

Партія Урібе мала успіх на виборах до парламенту через місяць після ухвали Верховного суду. Але Хуану Мануелю Сантосу, екс-міністру оборони, знадобилося два тури, щоб виграти президентські вибори. Сантос супроводжував президента Урібе під час пам'ятної зустрічі в Овальному кабінеті. Більше за інших посадовців він відомий жорстким ставленням до ФАРК і успішною військовою кампанією проти цієї організації.

У своїй промові переможця новий президент був дуже схожий на свого ментора і попередника. Він оголосив, що для ФАРК «час вичерпався», навіть більше — «жодних переговорів». Це підбадьорило Урібе, котрий вирішив, що його спадщина збережеться.

Проте через кілька місяців Сантос почав рухатися в іншому напрямку. Колумбійська преса повідомляла, що він через одного бізнесмена налагодив секретні контакти з ФАРК. Остання відповіла звільненням низки заручників, назвавши це «жестом миру» стосовно адміністрації Сантоса.

На початку каденції в Сантоса була подвійна політика: і до перемовин готовий, і продовжує військову кампанію. Але підтримувати таку мішанку було важко. Військовий вимір поступився політиці перемовин, що розпочиналися в Гавані. Рівень насильства коливався, але ніколи вже не загрожував стабільності Колумбії, як у минулому.

Поволі, крок за кроком, ФАРК і уряд посувалися до завершення конфлікту. Найважчими проблемами стали осудність минулих насильств і роль ФАРК у майбутньому політичному процесі. Нарешті обидві сторони досягли угоди щодо виміру справедливості у вересні 2015 року. Впродовж кількох місяців вони виробили рамкові положення покарання повстанців на відплату за шість мільйонів жертв війни.

Це привело до угоди щодо чотирьох із п'яти основних проблем. Залишалася проблема участі ФАРК у майбутньому політичному процесі. В січні 2016 року Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про створення політичної місії для моніторингу всіх аспектів угоди. «Ухвала Ради безпеки означає, що ми вже не самі, — сказав Сантос, — але разом із ООН, усім світом — до кінця цієї війни»[105].

Улітку 2016 року обидві сторони нарешті уклали угоду. Вона передбачала роззброєння і демобілізацію сил ФАРК упродовж кількох місяців. Миротворча місія ООН наглядала за створенням 23 тимчасових зон для майже 7 000 повстанців, де почнеться процес роззброєння й адаптації до цивільного життя. Інші положення були більш неоднозначними, як-от невеликі покарання для лідерів ФАРК і резервування місць для цієї групи в колумбійському парламенті.

Мирову угоду, яку в жовтні 2016 року винесли на референдум, люди зустріли по-різному. Внутрішня опозиція була сильна, і очолював її сам Альваро Урібе, котрий нині був членом парламенту. При явці менше 38 % угода не пройшла — для її ухвалення забракло 0,5 % при 50,2 % проти. Президент Сантос відповів обіцянкою поновити перемовини, і через кілька тижнів він підписав із лідерами ФАРК переглянуту угоду, в якій враховувалися окремі побажання критиків.

Поляризація між лівими й правими рухами в історії колумбійської політики знову активізується тоді, коли країна намагається раз і назавжди покласти край війні. Проте завдяки перемозі демократії протистояння тепер відбувається в межах інституцій, а не на вулицях чи селах і джунглях занапащеної країни.