Державна справа. Справа №9

Роздід 1 Не всяка премія радує

У дворі радісно загавкала Бечка. Яна глянула у вікно: з роботи повернувся тато. Дівчинка кинула оком на годинник — лише шоста вечора. Зазвичай тато приїжджав не раніше, ніж о пів на восьму.

— Щось він сьогодні ранувато… — вголос подумала Яна, але зраділа й вибігла на поріг. — Гатку, привіт! А чого ти сьогодні так рано?

Яна обняла тата й тут-таки відчула легкий запах спиртного.

— Тату, ти що, пив? — запитала вона, трохи відсторонившись.

— Ой, доцю… Привід був такий, що просто гріх не випити. Наша фірма уклала дуже вигідну угоду, і мені дали велику премію.

— Справді? — радісно здивувалася Яна. — Дуже велику?

— Ось таку! — І тато розвів руками, як це зазвичай роблять рибалки, коли прибріхують, яку велику рибу вони впіймали. — Ну й, звичайно, ми з колегами зайшли в кафе відсвяткувати це діло.

— З колегами? — лукаво примружилася Яна. — Чи ж не з тими, які приходили на цуценят подивитися^[1]?

— Усе ти знаєш! — усміхнувся тато. — Так, саме з ними, з Василем Андрійовичем і Андрієм Степановичем. Ми так… недовго… Мама вже вдома?

— Рано ще…

— Невже? — здивувався тато. — А котра година?

— Ой, татку… Я так бачу, що ви сиділи дуже… недовго… Але плідно!

Тато всміхнувся і не досить твердо ступив на поріг.

— Та годі тобі… Ти, головне, не думай брати мене за приклад! Може, погодуєш? їсти хочу… Сирої гречки насип — і ту з’їм!

— Ну, навіщо ж сирої… — розсміялася Яна. — Ходімо, борщу поїси.

Яна пішла на кухню, дістала з холодильника каструлю з борщем і поставила на плиту. Нарізала чорного хліба, дістала кілька малосольних огірочків, відрізала шматочок сала — і все це апетитно розклала на тарілці. А як інакше? Тато нечасто просить його погодувати!

— Молодець, доцю! — побачивши сервірований стіл, сказав тато. — Ти теж премію заслужила!

Тато поліз у кишеню і дістав звідти пачку грошей. З неї витягнув дві купюри по двісті гривень і подав Яні.

— На! Купи собі, що захочеш!

— Ого! Спасибі, татусю! Клас!!!

Раптом у дворі сердито загавкала Бечка. Ні та то, ні Яна не сумнівалися: це був хтось чужий. Дівчинка глянула у вікно, але хто саме стояв біля хвіртки, не розпізнала.

— Тату, ти їж, а я піду подивлюся.

Тато, киваючи, промимрив щось незрозуміле.

Яна підбігла до хвіртки й відкрила її.

— Тітко Нюсю! Андрійко! — І Яна кинулася на шию тітці, а потім обняла свого двоюрідного десятирічного братика.

Тітка Ганна, або ж тітка Нюся, рідна батькова сес тра, жила в Києві. Іноді, коли її чоловік їхав у відрядження, вона з сином на вихідні приїжджала в Горобинівку, в гості до родичів.

— Тітонько, заходьте! Андрійчику! Бечки не бійтеся, вона своїх не займає. Бечко, свої! Бачите?

Бечка підійшла до тітки Нюсі, обнюхала її, потім те саме зробила з Андрійком, подивилася на кожного знизу догори, вильнула хвостом і пішла до себе в будку. Яна повела тітку з племінником у будинок.

— Тато вже дома, він премію отримав, а мами ще немає. Ото тато зрадіє!

Батько зрадів, коли побачив дорогих гостей.

— Сестричко! Аннусю! Андрійку! Он як виріс! Ану, мерщій за стіл…

Але тут втрутилася Яна:

— Тату, зачекайте трішки! Зараз прийде мама, тоді всі разом за стіл і сядемо.

Яну підтримала й тітка Нюся:

— Правильно, Яночко! А то вийде якось… не по-людськи.

Тітка поставила на кухонний стіл чималеньку торбину.

— Ось! Я тут трохи домашнього привезла.

— Янко, чуєш Янко, а можна мені в інтернет? — смикнув сестру за руку Андрійко.

— Авжеж! Ходімо! — Яна повела Андрійка до своєї кімнати.

Гроші, що дав тато, вона поклала на поличку над монітором, погладила Андрійка по голові й сказала з усмішкою:

— Раптом що, я тебе покличу.

Мама прийшла на півгодини раніше: тато їй зателефонував і повідомив про гостей. Нарешті всі зібралися за столом. Яна кілька разів кликала Андрійка, але той намертво завис в інтернеті. Довелося притягнути його до столу за руку.

Вечеря вдалася. Усі багато сміялися, ласували смаколиками, привезеними тіткою, і знову сміялися. Біля столу сиділа Бечка — як справжній член родини — і теж вдавала, що сміється, розкривши пащу й висолопивши язика.

Спати лягли пізно. Яна довго крутилася з боку на бік, думки про те, на що б витратити подаровані татом чотириста гривень, не давали «моги заснути. Купити нову кофтинку? Сумочку? Спідничку?..

Прокинулася дівчинка з чудовим настроєм. Спочатку не зрозуміла, чому їй так добре і радісно, потім згадала: вчора тато видав їй премію! Цілий ранок Янина душа співала! Вона насилу дочекалася десятої години. Саме тоді відкривався найбільший у Горобинівці торговельний центр. Одягнувшись і схопивши з полички гроші, дівчинка вискочила з дому.

Яна тривало блукала відділами, приміряючись то до спідниці, то до блузки… Зрештою, вона вибрала дуже гарну сумочку. Оглянувши її зусібіч, дівчинка задоволено вирішила:

— Беру! Те, що треба!

Вона пройшла до каси й подала касирці гроші. Та взяла обидві купюри, розгорнула віялом й опустила руку з грошима нижче прилавка. На її обличчі раптом промайнула тінь занепокоєння. Жінка зробила рукою ще якийсь не зовсім зрозумілий рух. Усе це тривало кілька секунд, яких виявилося достатньо, щоб до каси підійшов охоронець:

— Лізо, викликала? Що трапилося?

Касирка піднесла руку з Яниними грошима. — Фальшива! Світиться на ультрафіолеті.

Дівчина широко відкрила очі. Покупці, що стояли за нею в черзі, з острахом перезирнулися і перейшли на іншу касу.

— Як фальшива? — запитала Яна. — Цього не може бути!

Касирка простягнула охоронцеві гроші.

— Кульок дай, — попросив той.

Ві н акуратно розкрив поданий касиркою пакетик, і вона вкинула туди обидві купюри.

— Точно одна? — запитав охоронець.

— Не сумнівайся! — відповіла касирка.

— Ходімо! — І, побачивши, що Яна хоче забрати з собою сумочку, висмикнув її і залишив на касі. — Це ще не ваше!

Розгублена Яна дістала з кишені мобільний телефон.

— Тату! У мене забрали в магазині гроші! Сказали, що вони фальшиві! Так, я в торговельному центрі…

Охоронець не дав їй договорити. Він висмикнув з рук дівчинки телефон і відімкнув його.

Вам заборонено телефонувати! Пройдіть за мною!

Яну завели в невелику кімнату, де за столом сидів чоловік років сорока в сірій формі.

— Що трапилося?

Охоронець поклав перед ним пакетик з двома двохсотгривневими купюрами.

— Ось. Одна з них фальшива! — доповів він.

— Та ну? Помолодшали фальшивомонетники! Га, Володю?

— Ага, Сергію Вікторовичу! Ще зовсім дівча, а туди ж!

— Які фальшивомонетники? Що ви мелете? — обурилася Яна. — Це тато премію отримав і дав мені гроші, щоб я собі щось купила.

Але той, кого назвали Сергієм Вікторовичем, уже підняв телефонну слухавку.

— Алло! Добрий день! Черговий? Ми тут для вас сюрприз приготували… Як хто? Давиденко з торгового центру. Так… У нас розповсюджувачка фальшивих грошових знаків. Молоденька зовсім, дівча… А куди вона дінеться? Звичайно, зачекає!..

Хвилин за двадцять до кімнати зайшов старший лейтенант міліції, а відразу за ним і Янин тато.

— Доню…

— Ви хто? — обірвав тата Сергій Вікторович.

— Це мій тато! Він зараз усе вам пояснить.

— Що трапилося? — насупившись, запитав тато. — І взагалі! Хто вам дав право затримувати неповнолітніх дітей?

— Ви тут не дуже! — втрутився старший лейтенант. — Це в неї вилучили фальшиві гроні і? — запитав він у сірого дядька.

Сергій Вікторович кивнув.

— У неї! Ось… — Він подав міліціонерові поліетиленовий пакетик, у якому лежали дві купюри по двісті гривень. — Одна нормальна, а одна фальшива. Тут навіть експертизи не погрібно. І так все зрозуміло…

Старший лейтенант зміряв Яну зневажливим поглядом

— Скажи, будь ласка, а звідки у неповнолітньої така велика сума грошей?

— Тато дав! — зухвало вигукнула Яна. — Він учора премію отримав. Таку, що ви і гадки не маєте!

— Яку премію? Донечко, ти щось плутаєш. І Ііякої премії я не отримував.

Я па на мить заніміла від здивування.

— А-а… А це? — Вона тицьнула пальцем у політиленовий пакет. — Ти ж сам мені дав… Вигягнув з отакенної пачки грошей… — Яна показала пальцями, якої товщини була пачка. — І дав… І сказав ще, що я теж заробила премію.

— Донечко, я просто дав тобі гроші. Витягнув з гаманця і…

— Так! — припинив їхню суперечку старший лейтенант. — Пропоную зараз поїхати до вас і подивитися цю пачку грошей. Якщо там усі гроші справжні, питань не буде. Ну, а якщо ні… То самі розумієте… Стаття сто дев’яносто дев’ята кримінального кодексу… У кращому разі — від трьох до семи… У гіршому, правда, до дванадцяти з конфіскацією майна. Ось так… Тому раджу гарненько подумати, як вас там…

— Петро Іванович Костенко.

— Саме так, Петре Івановичу. То була премія?

— Тату!

— Не було.

— Тоді їдемо до нас. Будемо розбиратися у відділку, — твердо закінчив старший лейтенант.

Він засунув пакетик з грошима в кишеню і підштовхнув Петра Івановича до виходу.

— Полегше! Ви чого штовхаєтесь? — обурився тато.

— Будете виступати — взагалі наручники одягну.

До кімнати зайшов ще один міліціонер з погонами сержанта.

— Пане старший лейтенант, довго ще? — запитав.

— Бери цього і пакуй! — скомандував старший лейтенант.

— А дівчина? — запитав сержант.

— Нехай іде собі… Куди вона дінеться?

Петро Іванович повернувся до Яни:

— Доню…

— Жодних розмов! — гаркнув на нього сержант і штовхнув у спину. — Ворушися! Розвелося тут фальшивомонетників… Плюнути нікуди!

Тата повезли. За ці півгодини настрій у Яни розвернувся на сто вісімдесят градусів. Ось лише щойно вона зайшла в торговельний центр абсолютно щаслива! У передчутті стати володарем чогось такого, чого раніше у неї не було… Такого, чого немає в інших дівчат… І, крім того, купленого за власним вибором. Не за маминим, не за татовим, а чого їй самій захотілося, те вона й купила! І це було найвагомішим приводом для прекрасного настрою. І раптом усе розвалилося! Гіркоти ще додавала татова загадкова поведінка. Чому це раптом він відмовився від того, що говорив учора? І якщо це не премія, то звідки у нього ціла пачка грошей?