Державна справа. Справа №9

Розділ 8 Перевіряйте кишені перед пранням

— Галочко! — закричав хлопець. — Ну, нарешті! Я вже непокоївся!

— Володьку, привіт! Та на роботі… Я й так бігом бігла!

Хлопець кинувся назустріч дівчині й обійняв її. Парочка не бачила нікого навколо. Що їм було до Яни з Михою, котрі стояли неподалік, з одного боку дороги, і Насті з Льохою, які стояли з іншого боку, не зводячи очей із закоханих?! Але кохання не звільняє парочку від підозр. Тому, поки вони дивилися одне на одного трепетно, детективи дивилися на них з підозрою.

— Ну, що, схожий? — запитала у Льохи сестра.

— Якщо чесно, то я не можу сказати… Нехай підуть… Я спробую згадати його ходу. Той, наче, був вищий…

Миха і Яна, бачачи, як нерішуче дивиться на парочку Льоха, теж стояли непорушно.

— Ну, що ж він? — нетерпляче прошепотіла Яна. — Мені вже додому треба… Там же мама…сама…

— Та й мені їсти хочеться — аж не можу! Борщику б зараз каструлю… — Миха, поринувши у свої мрії, заплющив очі.

— Пішли… Вони пішли… — квапливо прошепотіла Яна.

Миха розплющив очі. Уявна каструля борщу зникла, зате з’явилася закохана парочка, що рухалася в бік найближчого кафе. Підозрюваний мимохідь дістав з кишені гаманець.

— Дивись! Лівою дістав! — прошепотіла Настя. — Шульга!

— Ага, — відказав Льоха, — а гроші з гаманця витягнув правою рукою… Спокійно, йдемо далі.

Вже перед самим кафе, коли Миха взявся чухати потилицю, думаючи, як спостерігати за підозрюваними в кафе, якщо ні в нього, ні в Льохи немає грошей, у хлопця задзвонив мобільний телефон. Той дістав її правою рукою, потім переклав у ліву й натиснув кнопку, затим, правою ж, приклав мобільний до вуха. Миха кинув багатозначний погляд на Льоху, той заперечно покрутив головою.

— Все, йдемо! — сказав Миха, розвернувся і взяв Яну за руку.

— Ти чого це? — здивувалася Яна, яка вже налаштувалася посидіти в кафе.

— Це не він. Цей хлопець — правша. Ти бачила, як він телефоном маніпулював?

— А я так розмріялась… — розчаровано пробурмотіла Яна.

— Вибач, я ще на такі задоволення не заробляю… — зніяковіло пробурмотів Миха.

За кілька хвилин усі розбіглися по домівках.

— Яночко? Доню, де ж ти цілий день пропадаєш? Голодна… А я тут сама… І татка немає… А татко… татко… доню… — Мама заплакала.

— Що? Що сталося? — стривожилася Яна й обійняла матір. — Мамусю, що таке?

Мама взяла Яну за руку й повела на кухню. Тс, що Яна побачила, її приголомшило: на столі лежали розкладені двохсотгривневі купюри. І не одна, не дві, не десять, — цілий стіл був устелений цими грошима, на які протягом кількох останніх днів Яна вже й дивитися не могла.

— Ой, мамцю… — пролепетала вона. — Мам, звідки?.. Де?.. Як?..

— Та я тут прибирати стала, — відповідала крізь сльози мама, — ну, і… Покидала в прання все, що під руку потрапило. І татів халат теж. А коли вивішувала, вони з кишені й випали… Ось я їх і розклала, щоб підсохли… Отже, премія таки була… Га, доню? І татко тобі фальшивку дав! А якщо вони всі теє…

— Що теє? — не зрозуміла Яна.

— Що… Що… Ну, фальшиві! Це що ж тоді вийде? Що наш татко злочинець? Га?

Яна мовчки дивилася на маму. Тато — злочинець? І Щого не може бути! Тим паче, що Андрій Сгепанович про премію все пояснив. Але… хоча б для того, щоб заспокоїти маму, ці гроші треба перевірити. Тільки як? Яна зиркнула на годинник. Стрілки показували за десять хвилин дев’яту.

— Мамо, не говори казна-що! Це ж тато! Розумієш? Тато! Хіба він може бути злочинцем? Я тобі обіцяю, що завтра якось їх перевірю. Добре? А зараз заспокойся і дай мені, будь ласка, їсти.

Швидко повечерявши, втомлена цим важким і довжелезним днем, Яна впала в ліжко й миттєво заснула.

Уранці прокинулася з гнітючим відчуттям того, що вчора знову сталося щось неприємне.

— Гроші! — згадала вона. — Татова премія…

Насилу дочекавшись дев’ятої години, Яна, прихопивши із собою п’ять злощасних купюр, помчала в торговий центр. При вході вона зупинилася і витягла гроші з кишені. І тільки зараз їй впало в око те, на що вона відразу не звернула увагу. Вірніше, просто забула подивитися: номери купюр усі були різні! Як їй відразу стало легко! Немов з душі звалилася величезна кам’яна брила! Звалилася і покотилася геть!

— Як же добре! — тихо скрикнула Яна. — Боже! Ура!! Ура!!! Чому ж, дурепа, я одразу на номери не подивилася!

Перевівши подих, вона сховала гроші в кишеню, подивилася на двері, потім крізь скляні вітрини на торгові прилавки та касирів і, розвернувшись, рушила додому. Але, зробивши кілька кроків, раптом зупинилась і знову пішла до виходу. їй захотілося випробувати незмірне почуття великого полегшення й щастя, і, крім того, остаточно переконатися в тому, що її рідний, улюблений татко не злочинець. Яна рвучко відчинила двері торгового центру.

І підозрілої касирки, якій минулого разу вона влаштувала скандал, не було. Мабуть, це була не її зміна. І Яна підійшла до першої-ліпшої працівниці:

— Вибачте, будь ласка, — звернулася вона до дівчини років двадцяти п’яти з бейджиком на грудях, — у вас апарат, що світить на гроші, є?

— Який апарат? — не відразу зрозуміла та.

— Ну… Фіолетовий такий… Лампочки, тобто, фіолетові… Мені гроші перевірити треба…

— А-а… Детектор, чи що?

— Ну, так… Ось… — Яна простягнула дівчині гроші. — Перевірте, якщо можна… Будь ласка…

Дівчина взяла у Яни гроші й сунула розкриті віялом купюри під ультрамаринові вогники детектора.

— Так… З ними щось не те… Я б їх не взяла. А звідки вони у вас?

— Та так… — Яна аж пополотніла. — Борг віддали… Вони що, фальшиві?

— Ну, не знаю, але схоже на те, — кивнула головою касирка, — тепер багато фальшивок ходить. Пильнуй і пильнуй!

— Але ж у них номери різні… — геть розгубилася дівчинка. — Як це може бути? У фальшивок же номери однакові…

— Номери не головне, — повернула їй гроші касирка.

У Яни відібрало дар мови. Ще хвилину тому вона так раділа, що гроші справжні і татко не злочинець, а тут ось… Пригнічена, Яна вийшла з магазину.

— Боже мій… — шепотіла вона. — То, виходить, тато все-таки злочинець? Він і справді поширює фальшиві гроші? Який жах… Як же тепер бути?.. Що я скажу Михасикові? І як я це йому скажу? І чи захоче він після цього зі мною зустрічатися?.. А що буде з татком?..

Яна в розпачі незчулася, як по щоках потекли сльози.

— Синку! Михасику! — гукала мама з кухні.

Миха відірвався від комп’ютера:

— Що таке, ма?

Збігай-но, будь ласка, за хлібом. Я недогледіла якось, що в нас хліб закінчився…

— Ой, мам… Я ж іще це… цього…

— Тато вже пішов, а я йду за десять хвилин. Так що хліб — для тебе. Або снідай без хліба.

Така перспектива Михові не сподобалася, він накинув сорочку, вдягнув шорти і зайшов на кухню:

— Фінанси…

— Он, на столі. Ключі не забудь, — нагадала мама.

— Ага.

Миха неквапно вийшов із під’їзду і попрямував до продуктового магазину. Можна було б, звичайно, зайти і в торговий центр, до того ж, він значно ближче, ніж магазин продтоварів, але Миха відчував до нього якусь незрозумілу антипатію. Звичайно, він міг подивитися на касирок у магазині продтоварів і пізніше, вдень, або й по обіді. Часу, коли треба буде простежити за кандидатками на роль дівчини або дружини Шульги, було достатньо, — магазин закінчував роботу аж о дев’ятій вечора. Втім, Миха все-таки пішов у «Продтовари». Купивши хліб і подивившись на продавчинь, Миха взяв на замітку двох дівчат, які за віком цілком могли бути пов’язані близькими стосунками з Шульгою. На зворотному шляху, проходячи повз торговий центр, він раптом побачив Яну. Ще здалеку зрозумів: щось трапилося. Яна йшла зсутулена, зневірена й нещасна. Миха рвонув з місця, мало не випустивши з рук пакет із хлібом. Підбігши до дівчини, він схопив її за плечі:

— Що? Яночко, щось сталося?! Із татом? Ну, кажи!

Тут дівчина вже не стрималася. Вона впала Михові на груди і розридалася, раз по раз здригаючись і схлипуючи. Миха міцно притиснув дівчину до себе:

— Ну, ну… Яночко… Тихенько… Заспокойся… Янко! Ну ж бо!

— Там… Гро-о-оші… І вони… вони… Фа-а- альши-и… ві… — крізь сльози ледве проказала Яна. — І номери у них… цей… А він… він…

Яночко, заспокойся. Заспокойся і зберися… Я нічого не можу зрозуміти! Ну ж бо! Де — там? Які гроші? Звідки ти взяла, що вони фальшиві? Що значить: номери у них цей? Ну ж бо!

Яна полізла в кишеню, витягла зім’яті двохсотгривневі купюри й дала Михові:

— О-о-от… — І знову зайшлася плачем.

Тихо, Яночко, тихо… Хто тобі сказав, що вони фальшиві?

— Касирка… У торговому центрі. Вона їх на і воєму цьому… дефекторі перевірила…

Детекторі, — виправив Миха, — перевірила і що?

І сказала, що вони фальшиві.

Та-а-ак… — протягнув Миха… — Ще цього нам бракувало!

Це дійсно було несподіванкою і руйнувало всі Михові версії та плани. Якщо гроші, які Петро Іванович приніс додому, виявилися фальшивими, це означає: або він дійсно розповсюджувач фальшивих грошей, або йому їх дали на роботі. І тоді спробуй знайди тих, хто ці фальшивки на роботу приніс!

Миха розтиснув Янин кулак і взяв гроші. Оглядав купюри з усіх боків, крутив, мацав, тер пальцями, мало на зуб не пробував… Зрештою тільки знизав плечима: гроші як гроші! І до того ж номери різні…

— І де вони були? — запитав він. — Міліція ж при обшуку не знайшла!

— У кишені… татового халата… Мама пішла вивішувати, а вони… випали…

— Вивішувати? Що вивішувати? — не зрозумів Миха.

— Та халат же! Мама вчора прибирала і прала все, що можна. У тому числі й татів халат. А коли вивішувала на вулиці…

— Стривай, стривай… То мама що, гроші випрала?

— Ну, так! Цілу пачку… А потім висушила…

— Тю! Що ж ти відразу не сказала, що гроші випрані? — здивувався Миха.

— А що? — здивувалася Яна.

— Та ж розумієш, я тут в інтернеті покопирсався… Ну, стосовно фальшивих грошей… І дещо вичитав. Якщо гроші попрати, то в них там щось змінюється… Ну, в папері, у фарбі… У магазині ж найпримітивніший детектор. Скоріш за все, ультрафіолетовий. А є ж іще інфрачервоні, універсальні… Словом, ідемо в банк. Там детектори крутіші. Нехай там перевірять.

— Ой, Михо, страшно! А раптом там відразу міліцію викличуть? Я як згадаю, як тата забрали…

— Не викличуть, не бійся!

І Миха потягнув Янку в найближчий банк. Уранці черг іще не було, тому Миха відразу підійшов до каси.

— Вибачте, будь ласка, ось… Можете ці гроші перевірити? Випадково випрали…

Касирка забрала всі п’ять купюр, просвітила на якомусь апараті, усміхнулася, відрахувала п’ять нових купюр і подала Михові:

— Ви наступного разу обережніше! Гроші вам не шкарпетки! Вони прання не люблять!

М и ха повернувся до Янки і дав їй гроші:

— На! Ніякі вони не фальшиві. Вони просто дуже добре випрані. — І реготнув, додавши: — Ги-ги! Відмили грошики…

Ой, Михо… — розгубилася Яна, кинулася до нього, обхопила руками шию і так гучно цмокнула в щоку, що й Миха тут же почервонів і розгубився. — Гайда додому! Мама так зрадіє… Ну, йдемо!

Миха кинув сумний погляд на пакет з хлібом, зітхнув і погодився.

— Я щось не зрозуміла… ти чого це зітхаєш? Хіба не радий за мене? За нас? — взялася в боки Яна, настрій якої миттєво покращився, й вона перетворилася на звичайну Янку — веселу, сміхотливу, з гордо піднесеною головою.

— Та ні, я радий. Я просто поснідати не встиг. Це я по хліб ходив… Мої вже на роботу поїхали… а я ось…

— У мене і поснідаємо! — радісно вигукнула Яна, схопила Миху за руку й потягла за собою.

Звістка про те, що гроші справжні, миттєво змінила й мамин настрій.

— Справжні? Слава тобі, Господи! — вигукнула вона і вихопила пачку грошей з шафки на кухні. — Негайно в міліцію! Нехай перевіряють! В міліцію, татка виручати! Хутко!.. Хутко!.. Понеділок вже сьогодні! А він ще з п’ятниці ковтка свіжого повітря в роті не мав! Ви що, не розумієте, як йому там, у камері?!

І мама почала квапливо знімати фартух.

— Наталю Олександрівно, стривайте… поспішати не варто… — Миха подивився на Яну, і та взяла маму за руку.

— Що таке? Ви хіба не хочете, щоб тато вийшов… Яно, ти що? Що за сюрпризи?

— Наталю Олександрівно, ці гроші не можна нести в міліцію!

— Як це не можна? Ви ж самі сказали, що вони справжні! Ану! Пустіть мене! Яно, от від тебе я такого не чекала! — Мама різким рухом скинула руку доньки зі своєї.

— Тітонько Наталю, — якомога м’якше сказав Миха, — розумієте… Гроші-то справжні, а от премія фальшива.

— Це як? — не зрозуміла Наталя Олександрівна.

Миха коротко переповів їй те, що йому розказав у «Нафтозбуті» Андрій Степанович.

— Отак, — закінчив Миха. — Тож цими грошима можна завдати прикрощів не тільки Петрові Івановичу, а й усій його конторі.

Наталя Олександрівна важко зітхнула, подивилася на пачку грошей, на доньку, а потім на Миху:

- І що ж тепер робити?

— Шукати справжніх фальшивомонетників. Іншого порятунку немає…