Державна справа. Справа №9

Розділ 4 Про користь походів на базар

— Ти про що? — зупинився Льоха.

Миха квапливо роззирнувся. Біля автобусної зупинки сиділа бездомна дворняка, схожа на вівчарку. Досить велика і дуже брудна.

Миха усміхнувся:

— Он сидить собака, бачиш? Піди й погладь його.

— Ще чого! Щоб він мене гризнув? — Льоха здивовано глянув на друга.

— Отож! Ніхто просто так до чужого собаки не підійде, бо побоїться, що він може його вкусити.

— І що?

— Як що? Фом’юк на цьому собаці переносить фальшиві гроші! Зрозумів? Певніше за все, знизу, на нашийнику, прикріплена маленька коробочка. З хутра її не видно, а просто так туди ніхто не полізе. Сам же кажеш: а раптом гризне? І повідець он який короткий… Щоб не бігав далеко, а був увесь час поруч. Отак!

— Ну, Ватсоне! Ти геній! Я б у житті не здогадався! І що тепер?

— А звідки я знаю? Треба якось цю теорію перевірити.

— Може, Слісаренку подзвонити? Нехай приїдуть…

Миха усміхнувся:

— А якщо теорія хибна? Засміють… Треба якось самим… От тільки як?

У цей час двері під’їзду відчинилися, і на вулицю вийшли Фом’юк із собакою. Льоха облизав пересохлі губи.

— Елементарно, Ватсоне! — І побіг просто до Фом’юка. — Василю Андрійовичу! Здраствуйте! А ми вагаємося, ви це чи ні…

Чоловік здивовано подивився на Льоху, потім на Миху, і знизав плечима:

— Даруйте… Ми знайомі?

Авжеж! Ця собацюра — одна з цуценят, що ми з Михою знайшли. Пам’ятаєте? Ну… В Горобинівці… Коли в Петра Івановича цуценят викрали!

— А! Ви… Ви Льоха, правильно? А ви… Ви… здається, Миха?

— У-у… Яка велетенська вимахала! — Льоха нахилився до собаки.

Та нервово дивилася то на нахиленого Льоху, то на Миху, який підійшов до господаря.

Можна її погладити? — Льоха простягнув руку до собачих вух.

— Ні-ні, — Фом’юк відвів убік Льохову руку.

Миха напружився. Льоха, немов нічого не транилося, усміхнувся.

— Її краще гладити не по голові, а знизу… По підборіддю. Ось так… — І Фом’юк показав, як треба гладити собаку. — Тільки обережно. Вона зараз трохи нервується.

Льоха погладив собаку, подивився на Миху, ледь помітно хитнувши головою, і ще раз погладив товсту потужну шию.

— Як виросла! Майже доросла собака… — усміхнувся Миха.

— Можна навіть сказати, зовсім доросла. Ось, водив на в’язку до пса. Ніколи не думав, що це такий головний біль — мати псицю. У неї коли тічка починається, то з нею вулицею спокійно пройти не можна! Щира правда! Хоч з палицею ходи. Кожен пес реагує! Вони ж самицю за сто метрів чують… Навіть кинутися можуть! Що ж… І самиця теж… Вона ж цуценят хоче! Природа вимагає, що поробиш?

— А-а… — протягнув Миха, кинувши на Льоху багатозначний погляд. — Тоді все ясно.

— Не зрозумів? — широко розкрив здивовані очі Фом’юк. — Що ясно?

— Ні… Нічого такого. Так, до слова…

На тому розмову й завершили. Василь Андрійович із зененхундихою пішов в один бік, а друзі в інший. Якийсь час ішли мовчки, а потім Миха, посміюючись, промовив:

— Викликали б міліцію на собаче весілля… Ото сміху було б!

— Ага! — погодився Льоха. — А старший лейтенант Бараболя за свідка з боку нареченої!

І обидва зайшлися щирим реготом. Посміялись і замовкли.

— Так… І сміх і біда, — зауважив Льоха, — і що далі?

— Ми обидва таки довбні! Про найголовніше у Василя Андрійовича не запитали!

— І справді! Зациклилися на псюрі… А про ге, як премію обмивали, геть забули! — І хлопці що було духу рвонули за Фом’юком.

Парочка — двоногий і чотирилапа — вже завиднілися з-за спин перехожих, коли Миха несподівано стримав Льоху, вхопивши за руку.

— Стривай! — мало не пошепки проказав він, задихаючись.

— Що ще? — Льоха, відсапуючись, тримався за живіт.

— А раптом він усе набрехав?

— Хто набрехав? Що набрехав? — не зрозумів Льоха.

— Фом’юк! Може, він там… Ну, де він був… Коробочку з нашийника зняв? І назад собі пішов… Нам спагетті на вуха навішав, а ми до нього з такими запитаннями…

— Дурдом, чесне слово… А що ж робити?

— Ох-ох-ох… — сказав Миха, кинувши прощальний погляд на парочку, що віддалялася. — Такої справи у нас іще не було… Ходимо, як трясовиною: то лівою ногою можна шубовснути, то правою…

Вони розвернулися й пішли до метро. За годину вся компанія, включаючи Янину маму, сиділа в альтанці.

— Ну… Що стосується собак, то Фом’юк, у принципі, сказав вам цілковиту правду, — прокоментувала мама Михову розповідь. — Цілком можливо, що він дійсно водив Авгу на в’язку. У два роки собака вже вважається дорослою, хоча краще це робити у два з половиною.

Авга — так звали те цуценя, яке два роки тому Фом’юк купив у Петра Івановича.

Коли мама пішла приготувати чай, Настя розповіла про їхній з Янкою цохід у торговельний центр і про скандал з касиркою. Не забула вона згадати і про вогник страху, який, — і Настя була цього певна, — спалахнув у касирчиних очах, коли Яна обізвала її фальшивомонетницею.

А потім, — вела далі Настя, — вона у чергового покупця взяла грошики, опустила руку трохи нижче прилавка і сунула в прилад. Там фіолетова лампочка засвітилася… Такі прибори у всіх великих магазинах стоять. Посвітить лампочка на грошики, і відразу ясно — які фальшиві, а які справжні. Ось навіщо вона руку з грошима вниз опускала! Ясно, Янко?

— Послухай, сестричко! Тебе ж по-людськи просили не займатися самодіяльністю! Теж мені… Ременем би тебе по одному місцю!

Вечоріло. Був уже початок восьмої, важкий день добігав кінця. Як не старалися Льоха з Михою, нічого з’ясувати не вдалося. Тітка Наталя принесла чай в альтанку. Чаювання було мовчазним і сумним.

Наступного дня, — а це була субота, — мама розбудила Льоху, коли ще й не дніло — о восьмій ранку:

— Синку, прокидайся!

— Ну, що таке… — невдоволено забурмотів Льоха. — Канікули ж… Що, і в канікули вдосталь поспати не можна?

— Вставай, вставай! Тата терміново на роботу викликали. Щось у них там сталося, а мені треба на базар сходити. Сумки важкі будуть… Сама не подужаю. Огірки мариновані любиш? От і вставай! Ну, і джинси тобі подивимося. Потім доспиш.

Сопучи й буркочучи про порушення прав дітей та їх утиски за віковою ознакою, Льоха все ж сповз із ліжка. Мама, слухаючи цей напівсонний, напівжартівливий лепет, усміхалася.

— Отак, добре! Бо зранку хороші огірочки розберуть, і все! Залишаться одні капці. Любиш зелені капці? Ні? То ворушися!

Спершу пішли дивитися джинси. Годинник показував майже дев’яту, торгівля була в розпалі.

— Сорочки… Спідниці!.. Мило, мило!!! Усіляке й різне!!! Сало… Сало… Нитки!.. Голки!.. Апарат для вимірювання тиску!..

Крики лунали зусібіч, але мама на них не реагувала. Вона чітко знала, куди й навіщо йшла.

Вони підійшли до намету, у якому висіла незліченна кількість джинсів різноманітних кольорів і фасонів. Продавчиня заусміхалася і зробила крок назустріч. У сусідньому наметі продавалися куртки. Льохові сподобалася одна з них, І він підійшов ближче, намагаючись її роздивитися. Спиною до нього стояв покупець, який впорав собі куртку. Він одягнув її на себе і простягнув продавчині три купюри по двісті гривень. Продавчиня дала сто гривень решти, й покупець пішов геть, але якось незвично ШВИДКО Він майже біг уздовж рядів. Жінка кинула услід покупцеві здивований погляд, потім подивилася на отримані гроші, розгорнула їх віялом і зарепетувала:

Ой… Гей… Гей! Гей!!! Стій! Тримайте його, люди добрі! У нього гроші фальшиві!

Льоха з несподіванки на мить застиг на місці, як укопаний, а потім кинувся за покупцем, але той завернув в інший ряд і вибіг крізь хвіртку на вулицю. Льоха вибіг слідом за ним, але підозрілий покупець мов крізь землю провалився. Поряд із входом спокійно йшла молода пара з візком, і більше нікого. Льоха кинув уважний погляд на молодого батька. Начебто, не схожий… Хлопець повернувся на базар, побігав між рядів і повернувся до намету з джинсами, де на нього чекала мама.

— Куди тебе понесло? Тобі що, нема чого робити? — почала дорікати вона синові. — У нас свого діла, що не переробиш! На ось, поміряй, — подала синові джинси.

— Мамо, зачекай! Ну, одну хвилиночку! — І Льоха підійшов до крамарки, яка торгувала куртками. — Скажіть, будь ласка, а чому ви вирішили, що ці гроші фальшиві.

— Так сам подивися! — Вона простягнула Льохові всі три купюри.

Спочатку, розглядаючи папірці, він нічого особливого не помітив і знизав плечима, а потім побачив: на всіх трьох купюрах були однакові номери: АЕ 8050290.

— Ох ти ж… Це ж… Як же це…

— Льохо! Олексію! Ти будеш врешті-решт джинси міряти?! Скільки на тебе чекати?!

— Зателефонуйте в міліцію! Запитайте там майора Слісаренка. Обов’язково зателефонуйте! — Льоха рушив був до матері, коли навздогін почув роздратований голос продавчині.

— Ага… Ще б пак! Тут тільки куртку втратили, а там ще й крові поп’ють!

Льоха знову повернувся до продавчині:

— Вибачте, дайте мені, будь ласка, одну фальшивку. Я сам передам її майорові Слісаренку.

Та знизала плечима й віддала хлопцеві купюру.

З базару Льоха приніс додому нові джинси, два важезні пакунки з огірками та фальшиві двісті гривень у кишені. Під пильним маминим поглядом він одягнув джинси й пройшовся в них туди-сюди по кімнаті. Однак щойно мама вийшла на кухню, Льоха тут-таки непомітно вислизнув з квартири. Вже з вулиці він зателефонував Михові й викликав його до козлячого столика.

— Михо, я його бачив! — такими словами Льоха зустрів друга.

Кого його? — не второпав Миха.

— Фальшивомонетника!

— Де?!

— На нашому базарі!

І Льоха розповів Михові про те, що з ним сталося, коли він купував джинси, потім витягнув з кишені фальшиві двісті гривень і показав другові.

— Ось! — сказав багатозначно.

— Оце так… — Миха дещо навіть розгубився, почувши Льохову розповідь. — А це…

— Та сама фальшивка, крізь яку й вариться добра каша! У торговки випросив.

Миха покрутив у руках фальшивку, уважно розглядаючи її зусібіч.

— Ти його запам’ятав? — нарешті запитав він.

— Я його в обличчя не бачив. Розумієш, я стояв ось так. А він… Стань ось сюди… Ага. Вдавай, що ти одягаєш куртку. Ні, не так! Цією рукою… Ні, кажу! Іншою…

— Але мені так незручно, — заперечив Миха.

— Стривай, стривай… А тепер вдавай, що дістаєш з кишені гроші й віддаєш торговці… Та-а-ак… Блін!.. Михо, він шульга! Він усе робив лівою рукою! Довге, давно не стрижене волосся, джинсова куртка, шульга…

— Прикмети, прямо скажемо, не дуже… Але вже хоч щось, — зробив висновок Ватсон.

— Слісаренкові подзвонимо? — запитав Льоха.

— Із чим? За статистикою, майже кожна десята людина — шульга. Ну, а про те, скільки мужиків не стрижеться вчасно і носить джинсові куртки — я взагалі мовчу.

Важко було щось заперечити. Друзі обмінялися поглядами і спохмурніли. Миха запустив п'ятірню в волосся на потилиці, важко зітхнув І запропонував:

— Сьогодні відпочиваємо. В усякому разі, що ще сьогодні можна зробити, я не знаю.

Серпневий день був у розпалі. Літня спека вже поступилася місцем просто теплу. Сонце не палило, а ніжило. Вітерець трохи ворушив листя на деревах. У лісі, напевно, готувалися до вилазки на поверхню полчища… та що там полчища, — цілі армії усіляких грибів, до яких обидва друзяки були охочими збирачами. Словом, недарма цей період називають оксамитовим сезоном. Оксамит, він і в Африці оксамит! Але весь цей феєричний настрій грубою чорною рискою перекреслював один-єдиний факт: Петро Іванович сидить у камері! І щось зробити для його звільнення друзі поки що неспроможні!