Державна справа. Справа №9

Розділ 3 Собака, касирка і лейтенант Бараболя

Друзі вийшли з міськвідділу міліції й повільно пішли по тротуару.

Поговорили… — буркнув Льоха, зі злості плюнувши на землю. — Та й уся музика.

Що не кажи… А дещо важливе ми все- таки дізналися, — задумливо проказав Миха й почухав за вухом.

Що, наприклад?

А от що! У Горобинівці ходять фальшиві гроші — це перше. Якщо ми знайдемо джерело, звідки вони з’являються, то доведемо невинність Петра Івановича, а отже, звільнимо його. І друге: дуже важливо вивести кінці з цієї пачки грошей. Якщо гроші в пачці справжні, всі питання відпадуть. Головне — з’ясувати, куди ця пачка поділася? І чому? Ну, і час для розв’язання цього питання ми маємо до четверга. А це теж втішає. Повертаймося до Яни.

Бечка навіть носом не повела, коли скрипнула хвіртка, — вона давно вважала Миху та Льоху своїми. Відтоді, як вони покинули альтанку, минуло понад годину, але Настя з Яною й далі сиділи там. Ба понад те, до них приєдналася мама Наталя. Побачивши хлопців, Настя схопилася на ноги:

— Ну?

За Настею на підхопились і Яна з мамою:

— Що там?

— Поки що нічого, але дещо ми все-таки від Слісаренка отримали. Маємо час до четверга. Якщо ми до четверга справу не розплутаємо, то Петра Івановича віддадуть під суд. Подальший перебіг справи спрогнозувати важко… Тож починаємо. Але ви, тітко Наталю, і ти, Яночко, не переймайтесь аж занадто. Я буду не я, якщо ми цю справу не розплутаємо! Так, Льохо?

За мість Льохи відповіла Настя:

— Ще б пак!

— Тітко Наталю, як називається фірма, де працює Петро Іванович?

— Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтозбут". Це в столиці, на Олександрівській, двадцять два.

— Ого! В самісінькому центрі, — зауважив Льоха.

— Так… Петрусь постійно лається, що машину поставити ніде. Він навіть останнім часом почав їздити на маршрутках. Там метро поруч, тож добратися не проблема.

— Ну, що ж, поїдемо до Петра Івановича на роботу, — сказав Миха.

— Тьотю Наталю, кому з його друзів ви більше довіряєте?

— Ти це про кого? — не зрозуміла Янина мама.

— Я про колег Петра Івановича: Василя Андрійовича й Андрія Степановича. Ми повинні комусь із них довіритись, у нас просто виходу немає, от тільки кому?

Тітка Наталя задумалася на мить, а потім знизала плечима:

— Я не знаю, кого вибрати… З обома Петрусь дружить давно… Ні, не знаю… Наче, обидва — нормальні хлопці…

З цим друзі й поїхали. Якийсь час їхали в маршрутці мовчки, а потім Льоха порився в кишенях і дістав монетку.

— Орел — Василь Андрійович, решка — Андрій Степанович, — сказав він, підкинув і зловив монетку. — Решка. Говоримо з Андрієм Степановичем.

— Льохо, ну, ти вже зовсім! — похмуро всміхнувся Миха. — Тут не до жартів! Ми ризикуємо свободою Петра Івановича, ти що, не розумієш?

Миха відвернувся і в задумі задивився у вікно. Вздовж дороги тягнувся густий сосновий ліс. Промайнула корова, поруч з якою на моторолері сиділа бабуся-пастух.

— Яка сучасна бабця, га! — несподівано розсміявся Миха, але тут-таки вмовк і, так само несподівано, додав: — Добре! Погодимося з вибором долі…

Але тут-таки виникла інша проблема. Прізвище Василя Андрійовича вони знали, — Фом’юк, а от прізвища Андрія Степановича немає. Кого, питається, шукати? Подзвонили Яні, та запитала в мами. Прізвище з’ясували — Уманський, За півгодини друзі були вже на прохідній «Нафтозбуту». На прохання щодо того, як можна поговорити з паном Уманським, охоронець, глянувши на друзів, зневажливо скривився, але зняв телефонну слухавку і набрав номер:

— Алло, Андрію Степановичу! Це охорона. До вас тут двоє пацанів просяться. Кажуть, терміново треба переговорити. Хто такі? — звернувся він до хлопців.

Скажіть: Льоха Холмс і Миха Ватсон.

— Хто?!. Ви що, прийшли сюди цирк улаштовувати?!.

— Як сказано, так і доповідайте! — твердо, навіть із погрозою відповів Миха.

— Це… Андрію Степановичу… Вони тут… Як його… Словом, Холмс і Ватсон… Ага… Один точно Миха… А тебе як? — Охоронець івгрнувся до Льохи.

Льоха.

— Так, Андрію Степановичу. Зрозумів. — Охоронець поклав слухавку на телефон і отетеріло подивився на друзів. — Третій поверх, триста восьмий кабінет.

Друзі дійшли коридором до кімнати триста вісім. Це виявився кабінет начальника управління з якихось-там досліджень. Андрій Степанович, побачивши друзів, підвівся й вийшов з-за столу:

— Ну, здрастуйте, друзі-детективи! Давненько про вас нічого не чув! Чим я можу зарадити?

— Андрію Степановичу, ви знаєте, що сталося з Петром Івановичем?

— А що… З ним щось сталося? А я бачу, що його на роботі чомусь іще немає…

— Андрію Степановичу, ситуація така, — почав Миха, — що говорити нам треба тільки відверто. Ми намагаємося йому допомогти.

— Що? Як?.. О, Господи! — розгубився Андрій Степанович. — Та не тягніть ви! Кажіть же!

І друзі коротко розповіли Андрієві Степановичу про ранкові події.

— От і виходить, що фальшиві гроші могли бути в тій злощасній пачці преміальних, які отримав Янин тато і від яких він тепер чомусь відхрещується. Якби знайти ту пачку грошей і перевірити їх, то ми б довели міліціонерам, що вони помиляються, підозрюючи Петра Івановича в розповсюдженні фальшивих коштів. — закінчив Миха.

— Ви можете внести бодай якусь ясність у це питання?

Андрій Степанович схопився з крісла і забігав по кабінету:

— Я ж попереджав! Я ж казав, що це до добра не доведе!

— Що саме, Андрію Степановичу?

— Ви чули що-небудь про зарплату в конвертах?

— У конвертах? Це як? — не зрозумів Льоха.

— З кожної виплати грошей своїм працівникам підприємство повинно платити державі значну суму податків. Для того, щоб цього не робити… Ну, щоб заощадити на цих виплатах, придумують різні незаконні штучки. Тобто, фактично Петро отримав досить пристойну премію, а за документами він не отримав нічого. Це і називається: зарплата в конвертах, або чорна готівка. Ось і виходить: якщо він визнає, що ці гроші отримав, то підставить керівництво «Нафтозбуту» під значні штрафи, а то й кримінальну відповідальність. А не визнає — підставить себе. Оце втрапили!..

— Але Петра Івановича можуть посадити в тюрму! — вигукнув Миха.

— Керівництво «Нафтозбуту» теж! І тут нічого не вдієш, тому що довести документально, що Петро отримав премію, — неможливо!

Миха на мить задумався, Льоха закусив губу. З одного боку — питання з премією прояснилося, з іншого — все ще більше заплуталося.

Хлопець обхопив голову руками:

— Збожеволіти! Цього ще бракувало! Льохо, я просто не знаю, як діяти далі!

— Андрію Степановичу, а з Василем Андрійовичем поговорити можна? Може, він що- небудь бачив? Або чув? Ну, коли ви премію того… Обмивали…

— Ні, він уже, напевно, вдома. Він з понеділка у відпустці, от і пішов раніше.

— А адресу його ви можете дати?

— Та можу! Для таких детективів — запросто! Запам’ятаєте чи запишете?

— Запишемо, — відповів Миха. — Людська пам’ять — інструмент ненадійний.

— Твоя правда! — реготнув Андрій Степанович. — Пишіть.

Він подав Михові папірець і ручку й продиктував адресу:

— Вулиця Василевича, сім.

— Чудово! Льохо, гайда!

Вони вийшли з приміщення «Нафтозбуту» й попрямували до метро. Миха йшов наче сліпий. Весь час об щось перечіплювався, хлопця заносило то праворуч, то ліворуч, він бурмотів щось незрозуміле і час від часу хитав головою. За кілька хвилин Льоха не стримався і запитав:

— Михо, що з тобою? Тобі зле?

— Льох, ти ж знаєш, як я ставлюся до Яни.

— Знаєш же? Ну от… І я не можу допомогти її батькові! Як ти думаєш, що я можу зараз відчуваги? Я просто не знаю, з якого боку за цю справу вхопитися! І тому відчуваю себе цілковитим нікчемою!

— Михо, не психуй! Обміркуймо все добряче! І Іовинен же бути якийсь вихід! Давай спробуємо знайти цих фальшивомонетників! Знайдемо їх — звільнимо Петра Івановича! — Льоха розсік повітря рукою.

— Я к же їх шукати? Як?!!

За годину Миха з Льохою зайшли у двір будинку номер сім на вулиці Василевича.

Роззирнулися. Двір як двір. Невеликий дитячий майданчик з пісочницею та гіркою, гойдалки… Все, як завжди.

— Квартира сорок чотири… Це мав би бути другий під’їзд, другий поверх… — швидко прикинув Миха і подивився на Льоху.

— Ходімо! — погодився той.

Звичайно, на другий поверх ліфтом не поїхали. Коли піднімалися сходами, на другому поверсі грюкнули двері.

— Із сорок четвертої… — прошепотів Льоха, котрий ішов першим і встиг побачити, з якої квартири вийшов чоловік.

Чоловік був не сам. Поруч із ним на короткому повідці йшла чимала собака, як дві краплі води схожа на Бечку. Хлопці притислися до стіни, пропускаючи їх повз себе. Зачекавши, доки Фом’юк вийде з під’їзду, обидва кинулися вниз.

— А він за ці два роки й не змінився зовсім, — тихо сказав Льоха, — я його відразу впізнав.

— А от він нас ні, — зауважив Миха, — бо ми молоді організми, ростемо, видозмінюємось, так би мовити… Що ж, спостерігаємо…

А спостерігати було за чим. Фом’юк постійно озирався, придивляючись підозріло до кожного куща, до кожних розчинених дверей у під'їзді й мало не до кожної кішки та собаки. Миха з Льохою перезирнулися.

— Підозріло… Чого він так боїться? Він же із собакою! — прошепотів Льоха.

І не просто із собакою, а з бернським зененхундом, а ця собака нікому не дасть скривдити господаря!

Отак, весь час озираючись, Фом’юк пройшов дві зупинки, а потім зайшов у двір триповерхового будинку, підійшов до під’їзду, поговорив з кимось по домофону і разом із собакою зник за сірими залізними дверима. Друзі походили по двору. Ні лавки, ні дитячого майданчика… Дворик зовсім крихітний, і вештатись тут, не накликаючи на себе підозри, було неможливо. Вийшли на вулицю, походили там. Миха міркував:

— Поводиться він дивно, погодься… Чого він боїться? І навіщо зайшов до когось додому із обакою? От особисто тобі сподобалося б, який хтось до тебе у квартиру приперся разом з таким здоровенним псом?

— Та ти що! Моя мама відразу б зомліла! Ти ж знаєш, який у неї нюх… А від собаки ж пахне, сам розумієш… — Льоха всміхнувся. — Ні, мені б такий візит явно не сподобався.

— Стоп! — раптом вигукнув Миха. — Чорт забирай! Як я відразу не догнав! Ну, звичайно!

— Ото вже ні! Дзуськи! — Настя туди-сюди міряла альтанку широкими кроками. — Ми не будемо сидіти, склавши руки! Час летить!

Яна з надією подивилася на подругу. Мама пішла в будинок, тому вони могли говорити цілком відверто. Настя закусила губу й сіла поруч з подругою:

— Янко, мені ось що спало на думку. Дивись… Ти взяла з дому гроші й пішла в магазин. По дорозі в магазин хтось твої гроші брав у руки?

— Та ні… З якого дива я їх комусь давала б?

— Правильно! А тепер згадуй дуже старанно. Ти зайшла в магазин, вибрала… Що ти там вибрала?

— Сумочку.

— Класна сумочка?

— Чиста шкіра. А застібка яка! Просто бомба!

Шкода… Та зараз це не важливо. І далі ти пішла куди?

Я к куди? До каси.

— Ось! — Настя змахнула рукою, немов збиралася вгатити кулаком по уявному столу. — Ось! А далі згадуй уважно! Дуже уважно! Що було потім?

— Потім… Потім… Касирка взяла гроші, а потім якось опустила руку вниз… Буквально на кілька секунд… А потім іще щось зробила… Там, під касою… Мені видно не було, що саме вона там робила.

— Ось! — Настя підняла вказівний палець. — Розумієш? Між домом і касиркою ніхто до грошей не торкався, правильно? А торкалася тільки касирка! Значить, якщо у тата були гроші справжні, то…

— Авжеж! Я в цьому не сумніваюся! — вигукнула Яна.

— То касирка запросто могла їх підмінити! — зробила висновок Настя.

— Тоді навіщо вона викликала охорону? — Яку взяли сумніви щодо Настиних міркувань.

— Щоб очі замилити й відвести від себе підозру, невже не зрозуміло? Підмінила одному… Другому… Третьому… А на четвертого викликала охорону, мовляв, дивіться, яка я пильна! І хто її після цього запідозрить?

— Ну… Ніхто, звичайно! — змушена була погодитися Яна.

— Ось! А я про що! Мені здається, що за цією касиркою треба уважно поспостерігати. Спокійненько… Без галасу… Але дуже пильно. Йдемо, начебто, погуляємо… Щоб мама твоя не хвилювалася.

Яна побігла додому. Незабаром вибігла вже переодягнена, зачесана і з сумочкою через плече.

Біля входу в торговий центр подружки розділилися. Настя непокоїлася, що коли раптом касирка впізнає Яну, а так воно, звісно, й буде, то Настя не зможе за нею нормально стежити. Так усе й сталося. Яна зайшла в торговий зал, підійшла до полиць з цукерками, що знаходилися поруч з потрібною касою, і там застигла. Дівчинка не могла відвести погляду від людини, через яку, по суті, її тато був затриманий. Касирка теж помітила Яну, краєм ока кілька разів на неї насторожено поглянула, а потім, не стримавшись, сказала неприязно:

— Ну? І що ти тут забула? Йди звідси!

— Де хочу, там і стою! — різко відповіла Яна. Іди звідси, фальшивомонетнице!

— Сама ти фальшивомонетниця! Підсунула мені фальшиві гроші, а потім ще й ґвалт учинила! Ти думаєш, я кругла дурепа? І не розумію нічого? — Яна, як кажуть, завелася з півоберта.

Настя готова була заприсягтися, що після Яниних слів у касирчиних очах зблиснув вогник страху. Вона тієї ж миті опустила ліву руку під робочу поверхню. Зі свого боку Яна не могла бачити, але Настя чітко бачила, як цією рукою касирка натиснула червону кнопку. Тут же до каси підбіг охоронець.

— Заберіть цю… — касирка тицьнула пальцем на Яну. — Вона заважає мені працювати. Стовбичить тут… Кричить… Божевільна!

Охоронець взяв Яну під руку й повів до виходу. Настя й далі ж уважно стежила за касиркою, вдаючи, що вивчає асортимент товарів, викладених на полицях. Черговий покупець підійшов до касирки, вона взяла в нього гроші й опустила нижче робочої поверхні. Настя зосередилася і пильно та уважно провела поглядом…

Старший лейтенант Бараболя нервово вистукував пальцями по столу. Ну і впертим ж ви явився цей Костенко! Хоч кіл йому на голові теши, а він знай своє торочить: ніяких фальшивих грошей у нього немає і ніколи не було! Старший лейтенант вже серйозно подумував привести у відділок ще й доньку цього Костенка, з якої, власне, все й почалося, але його зупиняло те, що дівчинка була неповнолітньою. А кому потрібен зайвий клопіт?

Костенко поглянув на тоненьку теку, що лежала перед його очима. Минав четвертий місяць відтоді, як у Горобинівці з’явилися фальшиві гроші. І за цей час їх виявляли не тільки в Горобинівці, але й на периферії, і навіть подекуди в столиці. Потроху — то в одному місці купюра, то в іншому, але вже четвертий місяць! Точніше, першу підробку виявили три місяці тому, а скільки вони ходили до того — невідомо. Стільки часу, а тека з матеріалами цієї найважливішої справи досі найтонша! А чому? Та тому, що в ній підшиті тільки протоколи вилучення фальшивих двохсотгривневих купюр. Далі справа не рухалася. I ось тільки з появою цього Костенка з’явилася хоч якась запіка: пачка грошей, про які говорила його донька. Але пачку не знайдено, і які в ній були гроші — справжні чи фальшиві — не встановлено. Та оскільки підозрюваний так затято від неї відхрещується, то треба думати, що воші фальшиві! Звісно, Костенко не збирався підставляти доньку, але сп’яну, мабуть, переплутав купюри й дав їй одну справжню, а одну фальшиву. І попався! Молодець, касирка! Проявила пильність.

Старший лейтенант набрав внутрішній номер: Костенка мені на допит!