Державна справа. Справа №9

Розділ 5 Курорт світового значення

В обідню пору всі зібралися у Яни в альтанці на нараду. Льохову розповідь про пригоду на базарі сприйняли по-різному. Яна зраділа: значить, фальшивомонетники все-таки є! Очевидно, що її тато до цієї справи не причетний. І варто тільки зловити цих злочинців, як усі халепи закінчаться. А мама ж, навпаки, розлютилася на міліцію:

— Досить того, що вони справжніх злочинців не ловлять, то вони ще й невинних людей хапають! — скипіла вона.

— Заспокойтеся, Наталю Олександрівно. Заради Бога, заспокойтеся. Обміркуймо все спокійно! Має ж бути врешті-решт якийсь вихід! Треба спробувати знайти цих фальшивомонетників! Знайдемо їх — звільнимо Петра Івановича, — Льоха рубонув повітря рукою.

— Тю… Шукати шульгу, який тобі стрівся на базарі? Ти ж навіть його обличчя не бачив! Як же його знайти? Обійти весь базар і попередити: побачите шульгу — тягніть до міліції? Так, чи що? — відмахнувся Миха.

— Стривай, притримай коней… Від усіх інших купюр фальшива відрізняється тільки номером. А що, як… — І Льоха виклав несподіваний план.

Робота закипіла. Три години працювали на комп’ютері, потім дещо роздрукували й взялися за ножиці. До вечора вони обдзвонили всіх друзів, кого тільки можна було застати вдома, і до шостої біля козлячого столика зібралося чоловік п’ятнадцять.

— Ось що, друзі, — почав Миха, — якщо хтось раптом ще не знає, то скажу: міліція затримала Янчиного батька. Його підозрюють у виготовленні та розповсюдженні фальшивих грошей.

— Свині! — вигукнула Яна.

Миха поклав руку їй на плече і вів далі:

— Щоб довести його непричетність до цього злочину, нам потрібно зловити справжніх фальшивомонетників. Учора Льоха випадково побачив одного з них на базарі. Бачити-то він його бачив, але тільки зі спини. Про нього ми знаємо тільки те, що він середнього зросту, з довгим волоссям, а головне, що він шульга. І ще одне: в нас є одна фальшивка. Ось вона.

Миха поклав на столик підроблену двохсотгривневу банкноту.

— Як бачите, — вів Льоха далі, — вона дуже схожа на справжні гроші, але торговка виявилася пильною й звернула увагу на те, що на всіх купюрах однакові номери.

— Ми з Льохою подумали, — знову взяв слово Миха, — і прийшли до висновку, що найлегше розраховуватися фальшивками на базарі. Ну… Звичайно, якщо їх небагато.

— А що? — втрутився в розмову Миколка Гасисвітло. — На базарі ультрафіолетових приладів, як у магазинах, немає!

— Авжеж, — підтримав його Сашко Рудик. — Хто там ті гроші розглядатиме? Купили — й добре! А грошики — відразу в кишеню!

— Ага, — докинула Настя, — а решту дали справжніми грошима!

— Отож-бо, — кивнув Миха. — Виходить, продавець не тільки віддав товар безкоштовно, а ще й подарував злочинцям решту. І ось який хід ми придумали. Номер фальшивих грошенят нам відомий. Ми роздрукували ось такі пам’ятні записки.

Миха взяв у руки аркушик і прочитав:

— Увага! На базарі з’явилися фальшиві гроші! Це купюри в двісті гривень з номером АЕ8050290. Можливо, що всучити вам її спробує молодик років двадцяти п’яти, з довгим волоссям. Він — ШУЛЬГА!!! Будьте уважні! Якщо побачите гроші з таким номером — хапайте покупця і зчиняйте ґвалт, телефонуйте до міліції або за телефоном (далі Миха вказав телефони — свій і Льохів)! Пам’ятайте, що у першу чергу ці покидьки обкрадають вас!

— Ми просимо, — продовжив Льоха, — допомогти нам звільнити Яниного батька. Для цього потрібно спокійно, без галасу, роздати всім торгашам оці папірці. Кожному розповісти й пояснити, що передусім вони допомагають собі, а вже потім — нам. І повторюю: без ніласу! Щоб злочинці нічого не запідозрили. Інакше нічого не вийде.

— Операцію «Базарний капкан» починаємо завтра о восьмій ранку. Нічого, нічого! — Миха махнув рукою, випереджаючи незадоволені голоси. — Доспите, коли ми цих нікчем зловимо. І взагалі… друзі, робимо добру справу! Людину і неволі визволяємо! Тож потерпіть. Для оперативності пропоную поділитися всім на трійки.

— Яно, перепиши всіх… Ось папір… і номери телефонів не забудь.

Яна заходилася складати список, додаючи до кожного прізвища номер телефону. Тут же призначили старших у кожній трійці, записали в телефони номери одне одного, домовилися про сигнали тривоги й місце збору. На всю цю організаційну роботу згаяли майже годину, зате, коли провели так би мовити репетицію, вийшло все чудово. Протягом лише однієї хвилини всі п’ятнадцятеро отримали потрібну інформацію. На тому й розійшлися.

Миха сів за козлячий столик і важко зітхнув. Поруч з ним примостилася Яна, навпроти сіли Льоха й Настя.

— Шкода, Таськи немає. Вона б тут зайвою не була! Ге, Льохо? — усміхнулася Настя.

— Ну, так… Ну… Вона б цих віслюків… Які там у неї віслюки?..

— Дерибаданські… — засміявся Льоха. — Зате приїде з відпочинку сповнена сил! Тоді нехай стережуться всі фальшивомонетники світу! Всім гаплик буде!

Туг уже засміялися всі гуртом, згадавши, як Тася з цеглою в руці накинулася на збирачів металобрухту[4].

У маленькій камері було похмуро й задушливо, незважаючи навіть на те, що цьогорічний серпень не був спекотний. У ній сиділо шість чоловік. Коли лягали на нари, то лежали, немов сардини в консервній бляшанці. Навіть повернутись так, щоб не зачепити сусіда, не вдавалося. Один дядько, товстий, давно не голений і не стрижений, хропів так, що й вуха затикай — ніяк не допоможе. Та найбільше Петра Івановича Костенка гризло те, що він нічого не міг удіяти. Не міг зізнатися, що отримав цю кляту премію, бо дуже підведе рідний «Нафтозбут» і його керівництво. Тому й на допиті він уперто затявся й повторював одне й те саме: «Нічого не знаю! Ніякої премії не отримував! Звідки взялася фальшива купюра — не знаю».

Петро Іванович із сумом подивився на заґратоване вікно.

— Господи! Ну, коли це все скінчиться? — Він обвів поглядом тісну кімнатку, а потім зробив для себе найнесподіваніший висновок: — А все ж письменники й кіношники брешуть у своїх детективах! Посидів би хто-небудь з них кілька днів у цій камері, вони б зовсім про інше писали й знімали свої фільми! Премія… премія… Ось і преміювали відпочинком… На курорті світового значення…