Державна справа. Справа №9

Розділ 2 Хто? Де? Коли?

Додому Яна не зайшла, а забігла. Стривожені мама й тітка зустріли її на порозі ворохом запитань, першим з яких було: де тато?

— Тата забрала міліція, — коротко відповіла Яна, а сама кинулася до вішалки, знайшла татів піджак і без зайвих вагань залізла у внутрішню кишеню, з якої тато вчора дістав пачку грошей.

— Гей! Гей! Чи не забагато ти собі дозволяєш? — обурилася мама.

Яна, не слухаючи маму, кинулася до шафи і взяла з полиці великий пластиковий конверт, ву якому тато зазвичай зберігав документи і гроші.

— Яно! — скрикнула мама. — Що відбувається?

Але й у конверті грошей не виявилось. Яна перевела подих, сіла в кухні на стілець і коротко, але емоційно розповіла все, що трапилося в магазині півгодини тому. Мама й тітка були шоковані.

— Як це премію не давали? Він же сам вчора хвалився? — Мама розгублено розвела руками.

— А її справді немає, — відповіла Яна, — я ж при тобі перевірила. Там же ціла пачка грошей була, а тепер дуля з маком! Немає…

На кухню забіг Андрійко.

— Ма, є що-небудь поїсти?

— А ти все ще в інтернеті висиш? — строго запитала тітка Нюся. — Очманієш ще від цього іптернету! Сідай, я тобі борщику насиплю.

Андрійко прилаштувався за столом і заходився старанно працювати ложкою. У дворі загавкала Бечка.

— Я гляну, що там таке, — мовила Яна.

Вона вийшла на поріг і зараз же вбігла назад до хати:

— Мамо! Міліція! З татом…

Першим у дім зайшов старший лейтенант міліції, слідом за ним зайшов тато, а потім ще сержант і якийсь дядечко в цивільному.

— Старший лейтенант Бараболя, — відрекомендувався старший лейтенант. — Тут мешкають Костенки?

— Тут, — ледве кивнула мама, — а що?

— Як що? — здивувався лейтенант Бараболя. — Обшук у вас зараз робитимемо. На предмет виявлення фальшивих грошей та обладнання для їх виробництва. А ви, даруйте, хто?

— Дружина… Мама… Костенко Наталя Олександрівна.

— А я сестра. Я в гості приїхала… На день.

— Сержанте, збігай по понятих.

А потім почався справжнісінький «жах- жах!», як назвала все це мама. У хаті перевернули все догори дриґом, але тієї пачки грошей так і не знайшли. І в тата в гаманці, і в великому конверті гроші були, але в нормальній для сім’ї кількості. Ці гроші, всі до останнього папірця, перевірив той самий тип у цивільному, що зайшов у будинок останнім.

— Тут усе нормально, — оголосив він наприкінці перевірки. — Всі гроші справжні.

— Яно Костенко, ви казали про пачку грошей. Цілуй пачку! І де вона? — вимогливо запитав дівчинку старший лейтенант, краєм ока глянувши на зблідлого від хвилювання тата.

Яна була збентежена. Що відповідати? Адже пачка грошей була, вона ж її бачила, як зараз бачить оцього мерзенного міліціонера, який завдав сім’ї прикрощів, а то й біди. Але коли пачка зникла, значить, тато, певно, її сховав, а коли сховав, значить не дарма. Невже там були фальшиві гроші? Але тоді що ж виходить: тато дав їй фальшивки, чудово усвідомлюючи, що її за це можуть забрати в міліцію?.. Маячня…

— Ну?! — продовжував наполягати старший лейтенант і ступив крок до Яни.

— Я… Я не знаю… — пробелькотіла та.

— Не тисніть на дівчинку! — майже скрикнула мама і теж ступила крок уперед, ставши між донькою і Бараболею. — Майте совість! Вона ж іще дитина!

— Гаразд… — буркнув старший лейтенант і наказав. — Поїхали!

— А Петрусь? — Мама кинулася було до тата, але тут уже сержант став між нею і татом і гру6о смикнув того за руку.

— У машину! У камері буде сидіти ваш Петрусь. Поки все не згадає!

Міліція, нарешті, поїхала, забравши із собою тата і залишивши по собі цілковитий безлад. Мама заплакала, Яна теж схлипувала, тітка Нюся обох утішала, й лише Андрійко, з головою занурившись у комп’ютерне потойбіччя, не помічав того, що коїлося в будинку.

Аж тут Яна спохопилася:

— Що ж це я? Ну, й дурепа! — І похапцем витягла з кишені мобільний телефон.

Миха блукав інтернетом. Ще б пак! Це ж тільки початок серпня. Канікули, щоправда, вже перетнули свій екватор, але до кінця ще далеко. Сьогодні він встав аж по дев’ятій, а остаточно прокинувся лише на кухні, випивши горнятко гарячого чаю і з’ївши медове печиво. Опісля він потягнувся ліниво, крекнув на додачу й пішов до своєї кімнати повисіти в інтернеті. І тут задзвонив телефон. Телефонувала Яна.

— Михасю! Біда! — почув він у слухавці. — Тата міліція забрала.

— Не зрозумів… чийого тата?..

— Мого тата! — уточнила Яна і заскиглила в слухавку.

— За що? — здивувався Миха.

— За фальшиві гроші.

— Що за нісенітниці? Так… спокійно! Та не плач, заради Бога! Ми зараз прийдемо. Тобто, прибіжимо… Все, бувай!

Миха тут-таки зателефонував Льохові.

— Льохо, до зброї!

Що там знову? — ліниво відповів той.

— У Яни батю заарештували!

— Як?! За що?!

— Нічого не знаю! П’ять хвилин, козлячий столик! Давай, кабанчиком!

— Ага!

За п’ять хвилин у бік Яниного будинку спішно крокували Миха, Льоха й Настя. Ще за п’ятнадцять трійця вже була у Яни вдома, оглядаючи безлад, якщо не сказати погром, вчинений міліціонерами.

— Це що тут було? — здивовано запитав Миха.

— Як після землетрусу, — додав Льоха.

Настя нічого не сказала, тільки підійшла до подружки й обійняла її. Яна, схлипуючи, плуга по розповіла про ранкові події.

Тітка Нюся спершу зацікавлено подивлялася на хлопців, потім повернулася і запитально глянула на маму Наталю. Та, нахилившись до її вуха, сказала неголосно:

— Це не прості хлопці. Це дуже розумні хлопці, й вони справді можуть допомогти.

Тітка Нюся із сумнівом подивилася на Миху, потім на Льоху, а перевівши погляд на Настю, скептично посміхнулася.

— Так-так! Можуть! А ви не знаєте, то й не кажіть! — несподівано викрикнула Яна, помітивши цю посмішку.

Тітка Нюся знітилась.

— Тихо! — твердо мовив Миха. — Ходімо в альтанку. Треба подумати і все обговорити.

У цей час до кімнати зазирнув Андрійко:

— Ма! Чай уже готовий?

— А це що за юний джентльмен? — усміхнувся Льоха.

— Це мій синок. Андрійком звуть.

— Ма, я чаю хочу! І взагалі… поїхали додому, га? Тут же спокійно погратися не дають. То міліція, то ці… — Андрійко неприязно подивився на нових гостей і зачинив двері.

Перший в альтанці заговорив Миха:

— Розкладімо все по поличках. Якщо припустити, а, як я розумію, в цьому сумнівів немає, що Петро Іванович фальшивими грошима не промишляє, то залишається один шлях: цю фальшиву двохсотку йому підкинули. Так?

— Звичайно, не займається! — аж підскочила Я на. — Як ти міг таке подумати?

— Тихо, Яночко, тихо! Я розумію, що ти знервована… Але ми зараз обговорюємо ситуацію. — Миха почухав потилицю. — Звідси запитання перше: хто підкинув? Запитання друге — де? Запитання третє — коли? І запитання четверте — скільки? Яно, ти точно пам’ятаєш, що у тата була пачка грошей?

— Товста пачка. — уточнив Льоха.

— І яких грошей? — додала Настя.

— У тата була товста пачка грошей. Які гроші — я не роздивилася. А пачка була… ну… ось така… — і вона показала пальцями, яка приблизно була пачка.

— А потім Петро Іванович сказав, що у нього цієї пачки не було? — запитав Льоха.

— Ну, так! Каже: яка пачка? Я тобі гроші з гаманця діставав. Але ж не я була напідпитку!

— Стоп! — піднесла руку Настя. — Отже, ти напідпитку не була… Чи не хочеш ти сказати, що тато був під мухою?

Усі зацікавлено подивилися на Настю. Миха застережливо підніс руку:

— Яночко, тільки правду! Ти ж розумієш, як це важливо? Ну? — І накрив її руку, що лежала на столику, своєю долонею.

Яна подивилася на Миху, схлипнула і опустила голову:

— Ну… Він і справді був нетверезий. Вони з друзями обмивали премію в якомусь кафе. Він ще з роботи прийшов раніше, ніж зазвичай. Вони там випили, але не так, щоб зовсім… Однак запах був.

— Стоп, стоп… З якими друзями? — перебив Яну Миха.

— А пам’ятаєш, коли Беччиних цуценят шукали? Вони теж тоді до нас приходили. Василь Андрійович й Андрій Степанович.

— Авжеж! Пам’ятаємо таких! — усміхнулася Настя. — їх Бечка теж не любить.

— Може, з них і почнемо? — запропонував Льоха.

Миха похитав головою. Яна дивилася на нього, як хворий дивиться на ліки, що дають останню надію на життя. Миха заплющив очі й зітхнув:

— Я думаю, що правильніше було б спочатку поговорити з Ігорем Борисовичем. Майор повинен бути в курсі справи, що там, і як. Може, Петра Івановича ось-ось мають випустити? Може, вже розібралися, в чому річ? А може, вже й випустили?

— Уже, так? — схопилася з місця Яна.

— Заспокойся, Яночко! Це тільки припущення, розумієш? — Миха дістав телефон, набрав номер і приклав палець до губ: — Тихо!.. Алло! Ігоре Борисовичу? Доброго дня! Ви на роботі? Ми з Льохою заскочили б, га? Дуже важлива! Для нас, принаймні. Добре, спасибі. Вже їдемо!

Миха сховав мобілку в кишеню.

— Ну, що, майор нас чекає… Яно, будь вдома й нікуди! Настю, приглянь за Яночкою, добре?

— Як? А я не… Так нечесно! — почала обурюватися Настя, але, глянувши на Яну, тут же замовкла і слухняно кивнула головою. — Так, звичайно! Побуду…

Хлопці швидко простували до міськвідділу міліції. Черговий був попереджений заздалегідь, тому без зайвих запитань пропустив друзів до майора. Ввічливо постукали в двері й увійшли до кабінету. Майор відвів погляд від паперів, що лежали на столі, й усміхнувся:

— Давно не бачились, містере Ватсоне й містере Холмсе! Що за невідкладна потреба привела таких видатних детективів до простого мента? Прошу сідати!

— Здрастуйте! Нам, якщо сказати чесно, не до жартів. Ваш старший лейтенант Бараболя заарештував Петра Івановича Костенка нібито за збут фальшивих грошей. — Миха, а за ним і Льоха сіли. — Петро Іванович — Янин батько. Ви її знаєте. Це Настина подружка. Пам’ятаєте, у неї якось цуценят викрали[2]?

Усмішку зі Слісаренкового лиця мов вітром здуло. Він уважно подивився на Миху, а потім на Льоху.

— По-перше, не заарештував, а затримав. До з’ясування обставин. І що ж ви хочете?

— Ігоре Борисовичу, ну… якось… Ми ж давно одне одного знаємо! — Льоха зробив невизначений жест рукою. — Та не міг Петро Іванович такою хімією займатись! Ми в це просто не віримо! Тут якась помилка!

— Підробка і збут фальшивих грошових знаків — особливо тяжкий державний злочин! І тут усі емоції, чутки, сумніви треба відкласти подалі! Це державна справа! Розумієте? Державна! Тому тут важливі тільки факти! А факти такі…

Ігор Борисович підвівся з крісла, пройшовся кабінетом у тяжкій задумі й далі вів:

Те, що я вам зараз скажу, — інформація для службового користування. Але, як ти, Олексійку, щойно сказав, — ми давно одне одного знаємо, і я сподіваюся на вашу розсудливість. Останні чотири місяці в Горобинівці невідь-звідки з’являються фальшиві гроші. Ми вже з ніг збилися, але знайти джерело появи фальшивок не можемо. їх небагато, проте вони є. А тут це… І ще. Дуже дивною є розбіжність у свідченнях Яни та її батька. Яна стверджує, що була пачка грошей, а сам Костенко це категорично заперечує. Чому? Може, це була пачка фальшивих грошей? Ну? Що ж ви мовчите?

Друзям і справді нічого було сказати. Михові, коли Яна сказала про пачку грошей, і самому спадало на думку те саме. Просто маячня якась! Ну, отримав премію, то навіщо це приховувати?

Миха, а слідом за ним і Льоха встали.

— Ну, що ж, Ігоре Борисовичу… Ми, звичайно, розуміємо… Справа дійсно державного значення. Тільки ми впевнені: Петро Іванович тут ні до чого. І ми це доведемо! Льохо, ходімо.

— Хлопці, не лізли б ви в це діло! Це вам не телефони у дівчат забирати[3]! Тут крутяться серйозні гроші, і злочинців ніщо не зупинить, розумієте ви це? Ніщо!

— Нас теж, — твердо відповів Миха.

— Єдине, що я можу для вас зробити, це оформити затримання Петра Івановича понеділком.

— Не зрозумів… — пробурмотів Миха. — У чому перевага, коли ви напишете в паперах, що Петро Іванович затриманий у понеділок?

— Є перевага, Михайлику, є. Ми маємо право затримати його на три дні. Тобто, у понеділок Петра Івановича треба буде везти до суду і визначати подальші дії. Я не сумніваюся, що суд вирішить взяти його під варту, бо виготовлення і збут фальшивих грошей, підкреслюю, дуже серйозний злочин. А тоді звільнити його пуде значно складніше. Ясно вам? Ось такі-от · крани… А так, виходить, що часу в нас буде до че тверга. Розплутаємо цю справу — і Петра Івановича Костенка буде звільнено без усяких ускладнень. А от якщо справа потрапить до суду. годі я повністю втрачаю контроль над ситуацією. Все буде так, як вирішить суддя…