Державна справа. Справа №9

Розділ 6 Гігінтично гігантський гігант

До суду залишалося лише чотири дні. Багато це чи мало? Дивлячись для чого… Для розслідування такої складної справи, напевно, мало. Катастрофічно мало!

Ранок почався з того, що Миха, Льоха, Настя і Яна за п’ять хвилин до восьмої були біля козлячого столика. Тут же із під’їзду кулею вилетів Миколка Гасисвітло і загорлав на весь двір:

— Піастри! Піастри!

Настя з несподіванки здригнулася, а Льоха ошелешено подивився на однокласника:

— Алло, гараж! Ти чого горлопаниш, наче тоні пальця дверима приплющили?

— Ну, народ! Гаси світло! Сільвер заговорив!

— Який ще Сільвер? — здивувалася Яна. — І чому він раніше мовчав?

— Папужку так звуть, — пояснив Миха.

— Аякже… папужка… — удавано образився Гасисвітло. — Не папужка, а папужисько! Нівроку я домагався, щоб він сказав хоч що- небудь! Усе марно! А тут вранці раптом як закричить: «Піастри! Піастри!» Я так і остовпів!

Усі зареготали:

— Звідки ж він це слово почув? І що воно означає? — поцікавилася Настя.

— Піастри… піастри… Це ж з «Острова скарбів», здається, — згадав Миха, — гроші якісь.

— Саме так! — підтвердив Гасисвітло. — Учора фільм дивилися, от він і запам’ятав. Там теж папуга кричав: «Піастри! Піастри!» І цей вранці… Це ж треба!

— Окейно.! А тепер до справи. Отже, починаємо операцію «Базарні піастри». Йдемо ловити фінансових піратів! — скомандував Миха.

Гасисвітло скорчив гримасу й закричав, розтягуючи звук «р»:

— Піастр-р-ри! Піастр-р-ри!

Операція почалася.

Базар був через дорогу навпроти їхнього будинку Вийшовши з двору, група розділилася, і на базар зайшли поодинці. Хто які ряди опрацьовує, домовились напередодні.

Льоха йшов уздовж ряду, підходив до кожного продавця й давав смужку паперу. Спочатку люди відмовлялися брати папірці, думаючи, що це рекламні оголошення, до яких усі звикли і які всім добряче остогиділи. Однак потім торговці зрозуміли, що відбувається щось не зовсім звичне. І невдовзі базар пожвавився. Продавці, поглядаючи на білі папірці, перемовлялися, щось запитуючи один у одного або розповідаючи. Власниця курток, яку фальшивомонетник обдурив на шістсот гривень, гаряче підтримала хлопців. Вона сама пішла по рядах, розповідаючи, що сталося з нею в суботу. І це відіграло свою роль. Базарний люд зрозумів, що ніхто їх не розігрує. Покупці цього дня ніяк не могли зрозуміти, чому продавці так уважно розглядають їхнє волосся, руки, а ті, в кого були гроші по двісті гривень, іноді обурювалися тим, як пильно крамарі вдивляються у їхні купюри, не даючи товар і не відраховуючи решту. Канкан спрацював під кінець базарного дня, близько четвертої. У тій частині базару, де пасічники продавали мед, пролунав окрик:

— Гей! Це що таке?! Ти що мені даєш, га?!!

За секунду там немов завила сирена протиповітряної оборони. Такі часом вмикають, перевіряючи, на підприємствах — гучні, протяжні й противні.

— Та це ж фальшивкаа! Тримай злодія!!!

План, який так ретельно готували вчора ввечері Миха та Льоха, спрацював на відмінно. За кілька хвилин прилавок, на якому стояли банки з медом, оточили учасники операції «Базарні піастри». Фальшива купюра була в немолодої, пристойно вдягненої і вкрай обуреної пані.

Торговельними рядами відразу поширилися найфантастичніші чутки:

— Геть знахабніли! Цілу валізу несправжніх грошей на базар принесли!

— Ти ось продаєш картоплю по кілограму… Ну, по відру… А вони фальшиві гроші! На вагу! Ось як ти картоплю! Кілограм — сто гривень!

— Уявляєте! Гіпнотизер ходив і замість грошей чистий папірець давав…

Зусібіч оточивши жінку, юні детективи відвели її до козлячого столика. Спочатку вона не хотіла йти й голосно обурювалася:

— Молокососи, та ви хто такі?! Чому це я повинна йти з вами? У чому річ? А потім мовила до продавця:

— Де мої гроші?!

Продавець Простягнув Михові двісті гривень:

— Ось її гроші. А ось і фальшивий номер.

Миха схвально кивнув головою:

— Вона: АЕ8050290.

— Гаси світло! Спрацювало… — здивовано пробурмотів Миколка.

А Миха тим часом продовжив:

— Пані, по-перше, припиніть кричати! По- друге, якщо ви не йдете з нами, то я викликаю міліцію. Такий варіант вас влаштовує?

— Причім тут міліція? З якого дива міліція? — й далі обурювалася жінка.

— Це ваші гроші? — спокійно запитав Миха.

— Ну, мої, — погодилася жінка.

Миха дістав з кишені фальшиві двісті гривень: — А це?

— Ні, не мої, — знову погодилась та.

— А тепер подивіться на їхні номери. — Миха підніс ближче до жінчиних очей обидві купюри. — Тільки уважно.

Та, не зовсім розуміючи, про що йдеться, події пилася спочатку на одну купюру, потім на другу, потім знову на першу… І так кілька разів, поки до неї почала доходити суть справи.

— Тобто… Ви хочете сказати… — розгубилася жінка.

— Я нічого не хочу сказати. Зовсім навпаки, я хочу, щоб сказали ви. Ходімо звідси і спокійно поговоримо. Будь ласка!

Пані зітхнула важко, але нічого не вдієш: поїздка до міліційного відділку була поза її планами. Оглянувши щільне кільце з десятка учасників операції «Базарні піастри», вона погодилася:

— Гаразд, ходімо. Куди?

— Тут недалеко, через дорогу, — сказав Льоха.

— Отуди, — махнула рукою Боанасьє в бік будинку.

За кілька хвилин біля козлячого столика зібралися всі учасники операції. Жінку посадили на почесне місце, на чолі стола. Навпроти неї сіла Яна, по один бік Льоха, по інший — Миха, який був за старшого. Миха підніс руку, і всі затихли.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він до пані, — чи є у вас із собою який-небудь документ? Ну, паспорт або ще якесь інше посвідчення особи?

— А з якого дива я повинна… — почала жінка, але Миха не дуже ввічливо перебив її.

— Тоді запитань більше нема… Льохо, викликай міліцію!

— Стривайте! Заждіть… Ну, чому ви так відразу…

— А тому! — Миха грізно глянув на жінку. — Ось її тато, — він вказав на Яну, — вже кілька днів сидить у камері попереднього ув’язнення… Яночко, скільки сидить?

— З п’ятниці… — схвильовано відповіла дівчинка.

— Чуєте? З п’ятниці! У в’язниці! І знаєте, за що?

Присутні неголосно, але грізно загули. Жінка злякано озирнулася.

— Знаєте? — сердито повторив запитання Миха і відразу ж сам відповів: — За те, що подарував доньці два ось таких папірці. — Миха тицьнув пальцем на фальшиву купюру, яка лежала на столі. — І один з них виявився фальшивкою. Точнісінько такий самий! Я повто рюю запитання: у вас є з собою який-небудь документ?

Жінка мовчки відкрила сумочку і дістала ведійське посвідчення.

— Ось, — поклала на стіл.

Льоха взяв посвідчення і голосно прочитав:

— Людмила Григорівна Верхогляд, Горобинівка, вулиця Інтернаціональна, будинок 139, к вартира 17. Настю, перепиши, щоб не забути…

Настя переписала дані з посвідчення і віддала його Михові, той передав його власниці, промовивши вже спокійним тоном:

— Людмило Григорівно, ви, будь ласка, на пас не гнівайтесь, давайте просто поговоримо.

Кинувши права в сумочку, Верхогляд подивилася на Льоху, потім на Миху і на знак згоди кивнула. Мабуть, Михові слова про те, що Янин тато сидить у в’язниці, все-таки справили на неї належне враження.

— Розкажіть, будь ласка, звідки у вас з’явилась оця купюра? — запитав Миха, взявши зі столу горезвісні гроші.

— Щиро кажучи, не знаю.

— Тобто? — здивувався Льоха. — Ви не знаєте, звідки у вас з’являються гроші?

— Ви не так мене зрозуміли, — вперше за весь час усміхнулася Людмила Григорівна, — просто, коли я брала в банкоматі гроші, він мені видав чотири п’ятисотенні. Ось я й міняла їх у магазинах. У якому саме мені ці двісті гривень підсунули, я не знаю…

— А ви запам’ятали, у яких магазинах міняли? — тут-таки запитав Миха.

— Звичайно! Отже, так… У «Госптоварах» я купувала пральний порошок і шампунь. У «Продтоварах» їхній знаменитий оселедець… Там продавець ще й бурчала на мене… Каже, де я на всіх решти наберуся. А я їй…

— Ви про магазини, будь ласка, — Настя відвела погляд від зошита, у який старанно записувала назви магазинів.

— Далі… Ага! У магазині «Подарунки»…

— Це навпроти кафе «Генштаб»?

— Так. Племінниці на день народження купила…

— Байдуже, що…

— Зрозуміла. І в торговому центрі. Олію купувала… все… — завершила Верхогляд й запитала: — А ви що, своє розслідування ведете?

— А ви що, накажете сидіти склавши руки, поки мій тато в тюрмі скніє? — з викликом запитала Яна.

— Просто розкривати злочини, пов’язані з грошима, — дуже складна справа.

— А ви звідки знаєте? — підозріливо запитав Миколка Гасисвітло.

— Я економіст. Між іншим, доцент кафедри грошового обігу в економічному університеті.

— Он як… — здивовано пробурмотів Миха. — На ловця і звір біжить…

— Гроші постійно обертаються… їх багато, ними користуються всі, тому й складна це справа — розкрити подібний злочин.

— Це я вже зрозумів, — погодився Миха. — Отже, так, Людмило Григорівно, ви йдіть у своїх справах. Але, якщо можна, номер свого мобільного залиште. Настя запротоколює! Ви вже вибачте, раптом що, ми вас потривожимо…

І Іісля того, як жінка пішла, на якусь мить біля козлячого столика запанувала тиша. Усі переварювали щойно почуте.

— Гаси світло… Усі розповзаються в різні боки, наче зграя переляканих тарганів…

— Так-таки-так, — погодився Льоха, стукаючи пальцями по столу.

— Пропоную почати з маленьких магазинів, — запропонувала Настя. — В «Подарунках» усього два продавці.

— А в «Продтоварах» чотири, я вчора там був, — додав Миколка, — вони теж самі гроші беруть.

— А в «Госптоварах» — одна каса, — додав Юрка Філімон.

— А в торговому центрі — тих кас повно!

— А як ми ці магазини перевірятимемо? — запитала Настя.

Запитання було слушним. І справді, як можна перевіряти продавців або касирів? Як можна встановити, чи це вони розповсюджують підроблені купюри? Невже, у всіх розмінювати п ятсотгривневі купюри? А де їх набрати?

— Добре, народ, розходьмося. Мені треба трохи подумати, — запропонував Миха.

Інших пропозицій не було, тому всі потихеньку почали розходитись, і невдовзі біля козлячого столика зосталися тільки четверо: Миха, Льоха та Настя з Яною. У Яни в очах забриніли сльози:

— Михо, як же так?.. Чому?.. А тато?..

— Яночко, спокійно. Просто в цій ситуації досить нас чотирьох. Льохо, скажи, будь ласка, якщо ти зустрінеш на вулиці того шульгу, ти його впізнаєш?

— Мабуть, ні. Я ж його в обличчя не бачив. Але зріст, хода, а, головне, те, що він шульга, я запам’ятав. Тобто, ти вважаєш, що…

— Саме так. Треба простежити за продавчинями… Ти казав, що йому років двадцять п’ять?

— Ну, так. Приблизно, — підтвердив Льоха.

— Такий хлопець не буде зустрічатися з жінкою, набагато старшою за себе, правильно, дівчата?

Я па з Настею перезирнулися.

— Швидше за все, ні, — погодилася Яна.

— А може, він одружений? — запитала Настя.

— Може, — погодився Миха, — але все одно, це буде жінка приблизно такого ж віку. А тому…

— Ти — гігант думки! — усміхнувся Льоха. — Пройдемося магазинами і виберемо кандидата… Тобто, кандидатку на роль блохи — тьху ти! — на роль дівчини того Шульги. Правильно? І подивимося, з ким вона зус тріпається після роботи! Цілком можливо, що якась із працівниць магазинів і виведе нас на того Шульгу! Ні, Михо, ти не просто гігант! Ти гігантично гігантський гігант! Ось!