Державна справа. Справа №9

Розділ 7 То дівчина чи бабуся?

Оцінивши ситуацію, вирішили почати з найменшого магазину. Ним виявився магазин господарських товарів. У магазин зайшли Миха з Яною. Торговельний зал був зовсім не великий і ділився на дві частини. В одній стояло з десяток різних дверей, замки до них та інше дверне причандалля, а в іншій частині на закритих склом вітринах лежала всяка господарська всячина. У куточку стояв касовий апарат, за яким сиділа касирка. У магазині, крім Михи з Яною, було ще всього дві людини, і касирка відверто нудьгувала в очікуванні того, що хто-небудь коли-небудь що-небудь, можливо, й купить.

Парочка пройшлася уздовж прилавків, а потім стала розглядати двері.

— Та вона стара, — підозріло озираючись, прошепотів Миха.

— Багато ти розумієш, — відповіла Яна. — Вона просто не нафарбована як годиться.

Миха кинув швидкий погляд на касирку і знизав плечима:

— Ну, панночки, і складний же ви народ для нормального розуміння…

Яна усміхнулась і лукаво глянула на Миху:

— Алє ж із простими, мабуть, було б не так цікаво… Ге?.. Ну й, зрештою, поясни, що, по-твоєму, значить нормальне розуміння?..

У відповідь Миха тільки зітхнув. Він поки що й сам цього не знав.

Звісно, нічого не придбавши, вони вийшли з магазину. Жіночка за прилавком провела їх довгим, тужливим поглядом. Трохи поодаль, щоб не було помітно з магазину, на друзів чекали Настя з Льохою.

Ну що? — нетерпляче запитав Льоха. — Підходить у кандидати?

— Ні, — сказав Миха.

— Так, — сказала Яна.

— Яно, але ж вона стара!

— Михо, я ще раз тобі кажу: вона просто не нафарбована. Ти придивися: ні брови… Ні вії… Ні губи… Навіть елементарної пудри на щоках немає.

Настя з Льохою перезирнулись і засміялися:

— Та заспокойтеся! Зараз за справу візьмуться справжні експерти, — сказала Настя.

І Настя з Льохою зайшли до магазину. За кілька хвилин вийшли і підійшли до друзів:

— Так, — переконано сказала Настя, — вона вже бабуся!

— Яка бабуся? — обурився Льоха, — щонайбільше — молода мама! Цілком підходить!

Друзі стояли колом і не могли прийти до спільного знаменника щодо касирки: хто ж вона насправді? Підходить вона на роль коханої Шульги чи ні? Крапку поставив Миха.

— Не бачу проблеми! — змахнув він рукою. — Простежимо за нею і все з’ясуємо!

На дверях магазину висіла табличка, де було вказано час роботи. У розпорядженні детективів була ще ціла година. Тому, щоб даремно не гаяти часу, вирішили сходити до магазину «Подарунки». У цьому магазині суперечок не виникло: одній пані явно не личила роль спільника Шульги, зате друга була ідеальною кандидатурою.

Годинник показував за чверть шосту. Треба було поспішати до господарського магазину, за п'ятнадцять хвилин він закривався. Побігли гуди. Встигли саме вчасно — касирка саме замикала двері магазину. Пішли за нею: Миха з Яною по одній стороні вулиці, а Льоха з Настею по іншій. Пройшовши два квартали, касирка повернула ліворуч, у вузьку вуличку, що пролягала серед приватних будинків. Потім пришвидшила ходу, і тут, з найближчої хвіртки, на вулицю вибігли дві дівчинки приблизно однакового віку — років чотирьох.

— Мамочко! — закричала одна.

Яна гордовито подивилась на Миху.

— Бабусю! — тут-таки закричала друга.

Яна від здивування вирячила очі, зате Настя переможно піднесла вгору кулачок. Льоха хихикнув, а Миха похитав головою:

— Ну, панночки… Загадковий же ви народ! Ніколи не знаєш, чого від вас очікувати! Думали, що дівчина, а виявилось, що бабця… А взагалі, як таке може бути?

— Як, як… — передражнила Настя. — Першу доньку народила, наприклад, у вісімнадцять, а другу, скажімо, ще за вісімнадцять років. А приблизно в цей час її старша донька зробила її бабусею. І нічого тут такого. Але, треба визнати, за своєю фігурою вона круто стежить! Бабуся — вищий клас!

Що б там не було, але стало зрозуміло, що касирка ніяк не годиться на роль подружки двадцятип’ятирічному фальшивомонетнику. За часом детективи встигали ще й до крамниці «Подарунки», яка закінчувала роботу о сьомій вечора.

Прибігли саме вчасно. Молоденька крамарка кудись поспішала, й детективам довелося попітніти. Останні дві години вони тільки те й робили, що кудись бігли. Тому, коли дівчина з подарункового магазину забігла в під’їзд і перед їхнім носом зачинилися на кодовий замок двері, всі спершу навіть зітхнули з полегшенням. І тільки коли постояли кілька хвилин відхекуючись, а потім ще й посиділи на лавці біля сусіднього під’їзду, зрозуміли, що втрапили у не дуже приємну ситуацію. На годиннику — пів на восьму вечора, всі зголодніли, ба більше, просто втомилися за цей божевільний день, а тут геть не зрозуміло: що ж робити далі? Чекати? Кого? Скільки? Та й чи буде від цього яка-небудь користь? Словом, відразу ж виникла низка запитань, на які не було жодної відповіді. Льохи вже зібрався на все плюнути й запропонувати розі й тися по домівках, коли це двері під’їзду раптом відчинилися, і з нього випурхнула дуже навіть симпатична панночка. Ні Миха, ні Льоха на неї не відреагували, та й вона зовсім не була схожа на ту, за якою вони стежили. Інша річ — Настя з Яною.

Ось вона! — прошепотіла Яна, поклавши руку на Михове коліно.

Де? Хто? — не зрозумів той.

Та ж крамарка! Ви що, сліпі? — здивувалася Настя. — Ох, уже ці чоловіки…

Дівчину дійсно було важко впізнати: довге, вишукане плаття замість яскравої міні-спідниці й строкатої блузки, туфлі на високих підборах замість кросівок, але найголовніше — макіяж, який та встигла зробити за цей короткий час, — він невпізнанно змінив її обличчя! Не дивно, що ні Льоха, ні Миха її не впізнали! Детективи тихенько пішли за крамаркою. Знову розділилися на пари: Миха з Яною йшли по один бік дороги, а Льоха з Настею — по інший. Отак супроводили дівчину до міського парку, де на неї вже чекав хлопець. Побачивши його, друзі-детективи насторожилися.

— Ну що ж, громадянине Костенко! Не знати з якої причини начальство наказало оформити ваше затримання понеділком. За законом, ми не можемо вас утримувати понад три доби. Так що суд буде призначено на четвер. Там і буде розглянуто питання про ваше подальше утримання під вартою.

— За що? Пане старший лейтенанте, за що мене тут тримають уже другий день? А тепер ще й триматимуть до четверга? У чому я винен?

— Розберемося. Не винні — відпустимо, а винні — відповідатимете… Не бачу проблем!

— Що?! — заревів Петро Іванович. — Не бачите проблем?! Проблем не бачите?! Бо у вас їх немає! Це в мене проблема! Це я сиджу в камері! Ну, заждіть! Вийду — таке вам улаштую!

— Спокійніше, шановний, спокійніше! Якби ви не дали своїй доньці фальшиву купюру, то й не сиділи б тут… Звідки вона у вас взялася, та? Ну, чого мовчите?

Петро Іванович роздратовано махнув рукою.

Майор Ігор Борисович Слісаренко, наказуючи старшому лейтенантові Бараболі везти в четвер громадянина Костенка в суд, був зовсім не впевнений у його причетності до виготовлення та розповсюдження фальшивих грошей, але іншого виходу із ситуації не бачив. З одного боку, жодного поступу в пошуках злочинців у міліції поки що не було, а з іншого — на нього гиснуло начальство, вимагаючи припинити це грошове неподобство.

«Ну, посидить трохи… Ну, з ким не буває, — думав майор. — Зате я менше нервуватиму. Спіймаємо фальшивомонетників — і Костенка випустимо. А якщо не спіймаємо… А не спіймаємо — сам винен! Правду треба говорити, коли міліція запитує! А то затявся, як папуга: «Не знаю… Не знаю…»! А папуги міліції не до душі! Папуги повинні бути в зоопарку. Або в цирку… Або… Як там учора в кіно було? «Піа- сгри!.. Піастри!» О! Або в кіно! Але не в житті!

Наталя Олександрівна прибирала. І не тому, що в будинку було брудно чи не прибрано. Просто вона хотіла відволіктися від гірких думок — чоловік досі сидів у міліції, і це її так гнітило, що просто життя було немиле. Яна теж кудись завіялась на цілий день. От дівчисько! Татко в міліції, а її десь носить! Наталя Олександрівна взяла швабру, набрала відро води й заходилася прибирати. Вона скрізь перемила підлогу, весь посуд на кухні, вичистила туалет і ванну кімнату, зібрала брудний одяг і затіяла прання… Опісля цього пройшла на кухню, сіла, заплющила очі й обіруч обхопила голову. До тепер все було добре, і враз, одним махом, життя пішло шкереберть! Наталя Олександрівна поставила на газову плиту чайник і знову сіла за стіл. І звідки взялися ці трикляті фальшиві гроші?! Трохи посидівши та відпочивши, а заразом і випивши чаю, Наталя Олександрівна вийшла на ґанок, щоб подихати свіжим повітрям. Тієї ж миті, ніби розуміючи, як їй погано, до господині підбігла Бечка. Потерлася об ноги, присіла, задерла голову й віддано глянула в очі.

А та подивилась на собаку, погладила її по голові й опустилась на сходи.

Ох, Бечко! — гірко зітхнула жінка. — Нічого ти не розумієш у людському житті! Якби би знала, як мені зле…

Гав! — собака щиро поспівчувала хазяйці. — Гав-гав!

Наталя Олександрівна притулилася до собаки й поцілувала її в мокрий ніс. Бечка облизнулася й подивилася на господиню відданим поглядом, ніби промовляючи:

Я завжди тут! Я ніколи не зраджу! У мені немає ні краплі лицемірства. Якщо я люблю — то я люблю! Якщо я не люблю — тоді стережіться, бо брехати я не вмію! І цілую, й кусаю — все від душі!

Трохи подихавши свіжим повітрям, Наталя Олександрівна повернулася в дім. Взяла відро й пішла на город. Набрала свіжих огірків і помідорів.

Закінчила прати машина. Господиня вибрала з барабана білизну й понесла на вулицю. Коли вішала на мотузку чоловіків домашній халат, з кишені на траву важко гепнулася товстга пачка грошей. Наталя Олександрівна сторопіла. Тремтячою рукою вона підняла розбухлу від води пачку. У ній були купюри по двісті гривень.

«Отже, премія була,» — з жахом подумала жінка…