Державна справа. Справа №9

Розділ 11 Полювання на копір

Детективам пощастило. В акті експертизи вказувалося, що фальшиві гроші були надруковані на копірі «Окі». Чому саме так вирішили експерти, друзів не цікавило, а цікавило їх зовсім інше: копіри виробництва цієї фірми були не так поширені, як, наприклад, моделі «Самсунг» або «Ксерокс».

— Тобто, фальшивки були виготовлені на копірі? — здивувався Миха.

Навіть не на принтері? Без сканування, просто на копірі? — І собі здивувався Льоха.

Виходить, так, — знизав плечима майор.

Чесно кажучи, такого примітиву я не очікував… — похитав головою Миха.

— Ну… Що є, те є… І що тепер? — запитав майор.

— У Горобинівці є два пункти, де можна купити або заправити картриджі. Або ж відремонтувати сам копір. Один біля вокзалу, а другий біля заводу пластмас, — сказав Льоха, — я сам картриджі для свого принтера там заправляю.

— Ост туди ми й підемо, — підхопив Миха. — Звичайно, надія невелика, але все-таки…

— Ох, хлопці… А раптом вони з вами розмовляти не захочуть? А, швидше за все, так і буде. Ось що… Нам самим треба було перевірити цей слід. Проґавили… З’їжджу і я з вами. — Слісаренко підвівся з-за столу.

Миха з Льохою перезирнулися. З одного боку, присутність майора міліції могла прискорити справу, а з іншого, працівники фірми можуть перелякатися і нічого не сказати. Хто його знає, як вони оформляють замовлення?! Може, там теж чорна готівка крутиться, як у тому ж «Нафтозбуті», тоді ніхто нічого взагалі не скаже. Поміркувавши, Миха делікатно відмовив:

— Знаєте, Ігоре Борисовичу, краще ми самі. Та якщо проблеми виникнуть, тоді ми вам зателефонуємо.

Слісаренко на мить задумався й погодився: — Гаразд. Я постійно на зв’язку.

Друзі вийшли з міліції, чемно попрощавшись із черговим.

— Гей, хлопці! А хто це такі — містер Лестрейд і місіс Хадсон? Вони що, повинні сюди приїхати?

— Далеко їм буде добиратися. А взагалі-то, класиків потрібно читати, пане старший лейтенанте, — порадив йому Льоха.

— Яких класиків? — здивувався черговий.

— Класичних! — засміявся Льоха, згадавши Настю.

— Так?.. — Розгубився черговий і щось хотів був запитати ще, але друзі вийшли на вулицю.

До майстерні, що біля вокзалу, було хвилин двадцять швидкої ходи. Миха глянув на годинник — майже четверта, тому почали майже бігти. Захекавшись, забігли в майстерню.

— Слухаю вас, — хлопець років двадцяти двох — двадцяти п’яти уважно подивився на Миху, а потім перевів погляд на Льоху.

Детективи перезирнулися. Потім Миха дуже обережно запитав:

— Скажіть, будь ласка, у кого-небудь з ваших клієнтів є кольоровий копір «Окі»?

— Не зрозумів… — хлопець знову уважно подивився на детективів. — А вам-то що? І чому я повинен вам…

— Розумієте, — перебив його Льоха, — нам потрібно з власником проконсультуватися…

— То з нами проконсультуйтеся. В чому проблема?

— І все-таки… — почав Миха, але тепер уже його перебив хлопець:

— Так, хлоп’ята. Конкретніше, будь ласка. У мене часу обмаль.

— Послухайте… — знову почав Миха.

Але хлопцеві урвався терпець:

— Філімоне! Тут двоє мене дістали! Іди сам з ними розберися!

— Філімон? — здивувався Льоха.

З сусідньої кімнати визирнув…

— Микола? — здивувався Льоха.

— І давно ти тут працюєш? — не менш здивовано запитав Миха.

— Привіт, хлопці! Та давно вже.

— А Юрко ніколи не говорив… Ха! Прикольно! — Льоха навіть реготнув від задоволення.

— Васю, — звернувся до напарника Микола ФІЛІМОНОВ, — з цими хлопцями треба розмовляти поштиво і якомога чіткіше й повніше відповідати на їхні запитання.

— З якого дива? Вони що, активісти товариства захисту прав споживачів?

— Ні, Васю, гірше. Вони детективи! Дозволь тобі представити: це Миха Ватсон, а це Льоха Холмс. Я їх дуже добре знаю. Вони з моїм Юрком в одному класі вчаться. Ці хлопаки вже стільки справ розкрутили, що скоро про них, як і про Шерлока Холмса та доктора Ватсона, книжки писатимуть. І ти не смійся, будь ласка, буде час — я тобі розповім… Слухаю вас, панове детективи.

— Чуєш, Миколо, тут у нас приключка одна сталася… Ми намагаємось її розплутати, а для цього нам потрібно знати, хто з ваших клієнтів має кольоровий копір фірми «Окі».

— Щось таке було… Васю, передай мені книгу замовлень.

Вася передав Миколі товсту заяложену книгу й той заходився її гортати:

Та-а-ак… Та-а-ак… Ага! Ось замовляли жовтий… — Микола черкнув на аркушику адресу й телефон замовника. — І, по-моєму, ще хтось був… Ану…

Микола гортав книгу, водячи пальцем по сторінках, і вже коли до кінця залишалося кілька листочків, він вигукнув:

— Ну ось! Я ж пам’ятаю, що був іще хтось!

І Микола додав до написаного ще одну адресу й телефон.

— Дякую! — Миха подав Миколі руку.

А Льоха тут же запитав:

— Миколо, а конкурентам подзвонити можеш?

— Це в «Принт-сервіс», чи що?

— Ну, які біля заводу пластмас.

— Ні, Льохо. Ми з ними не дуже… Сам же кажеш — конкуренти. У нас зовсім недавно конфлікт був. Так що без нашої допомоги буде навіть краще.

Подякувавши Миколі й Василеві, детективи вийшли на вулицю.

— Що робитимемо? — запитав Льоха. — Підемо в «Принт-сервіс» чи за адресами?

Миха витягнув мобільний і глянув на час:

— Уже шоста. Тільки час даремно згаємо. Прийдемо, а там закрито. Гайда за адресами.

— Михо, слухай, і що ж ми там шукатимемо? Шульгу?

— Шульгу. І жовтий візок.

Найближча адреса була на вулиці Грибоедова. Старий приватний будинок, сірий, давно нефарбований; дерев’яний паркан, крізь який було видно запущений сад і лінивого пса, що лежав коло будки. Коли хвіртка, відкриваючись, голосно скрипнула, пес тільки голову повернув і навіть гавкнути не зволив.

— М-да… Щось мені не віриться, що в такій халабуді є кольоровий копір, — зітхнув Льоха.

Миха постукав у двері. За кілька секунд у дверях намалювалася зігнута бабуся:

— Це що?.. Це як?.. Палкаша, ти чого це не гавкнув? Зовсім старий став… Чого треба, хлопчики?

— Скажіть, а Вадик удома? — запитав Миха.

— Вадик? Який Вадик? Немає тут ніякого Вадика, — здивовано відповіла стара.

— Як ні? — удавано здивувався Льоха, підхопивши Михову гру. — Він нам сказав, що в нього є кольоровий копіювальний апарат, і він нам роздрукує копії. За гроші, звичайно.

— За гроші? Ага… Ну, та це не Вадик ніякий, а Сергійко. Внучок мій! Так би відразу й сказали… А то Вадик якийсь іще… Сергійку! До тебе прийшли!

Поки бабця говорила, друзі уважно роздивлялися подвір’я. Ніяких ознак того, що тут є маленька дитина, вони не виявили. Тут на поріг вийшов бабусин онук. Це був хлопчина років двадцяти, худенький, а, найголовніше, рудий. Миха і Льоха перезирнулися.

— Здоров, хлопці! — привітався він.

— Здоров! — відповів Льоха. — Кольоровий копір є?

— Ну, є. «Окі». Тільки в мене чорний колір закінчився… А що?

— Ну, тоді вибач… — Друзі розвернулися й пішли.

Навздогін їм, вибігши на поріг, закричала бабця:

— А гроші? Ви ж сказали, що дасте гроші!

На вулиці Миха невдоволено буркнув:

— Перший постріл у молоко… Ходімо далі.

За другою адресою була дев’ятиповерхівка на вулиці Паризької Комуни. Двері потрібного під’їзду виявилися замкненими на кодовий замок. Дзвінки в домофон результату не дали. Почекали, поки до під’їзду не зайшла жінка, й увійшли слідом за нею. Потрібна квартира була на шостому поверсі. На дзвінок у двері не відповідали. Порадилися й подзвонили в сусідню квартиру. На папірці, що написав Микола, були ім’я та прізвище. Тому хлопці сміливо запитали дядька, що вийшов:

— Будьте люб’язні, а ви не знаєте, де Володя?

Сусід окинув уважним поглядом обох детективів:

— Може, для когось і Володя, але для вас — Володимир Юрійович. Ви що, не знаєте, що він у мерії працює? Нема його. У відпустці він. Зрозуміло? І майте на увазі: квартира під охороною! Будете дзвонити ще — приїдуть люди в формі, і матимете проблеми! — І дядько грюкнув дверима.

У дворі Миха понуро промовив:

— І тут облизали макогона!

— Ага… — засмучено погодився Льоха.

Миха дістав телефон:

— Алло! Яно? Ну що у вас? Добре, зараз прийдемо. Ага… Ні, пусто й порожньо… — він сховав мобілку в кишеню. — Ходімо до Янки.

Невесела Настя і засмучена Яна сиділи в альтанці. Яна мало не плакала.

— Яночко, ну, що ти?.. Ну, не плач… Ну, будь ласка…

— Михо… Ну, як не плакати… Тата заарештували, а ми… а в нас… Ну, нічого… Розумієш?.. Нічогісінько!..

— А Наталя Олександрівна де?

— Мама в хаті. На кухні во-о-озиться… — зарюмсала Яна.

— Вечерю готує, — нерадісно мовила Настя.

— Настю, результат який-небудь є?

Настя похитала головою:

— Подруга Наталі Олександрівни сьогодні вихідна. Буде тільки завтра. Були в пологовому. Але там з нами говорити відмовилися. Сказали, що ця інформація конфіденційна. І які тут можуть бути секрети?.. Якщо молода мама з возиком по вулиці гуляє, її кожен бачить! Теж мені секрет!.. А у вас як?

— Нуль. Повний. У Ігоря Борисовича ми дізналися…

Тут Миху перебив гавкіт. Бечка вилізла з буди й гавкала на хвіртку. Але так, немов хотіла не так налякати того, хто стояв по той бік воріт, як попередити господарів про прихід незнайомця.

— Янко, хтось прийшов, — торкнув дівчинку за плечі Миха.

Дівчина, схлипуючи, пішла до хвіртки.

— Хто там?

— Яночко, це я, тітка Нюся! Ми знову з Андрійком!

Яна відкрила хвіртку і впустила гостей.

— Ну, як ви тут? Дівчинко моя… Тримайся, Яночко… — тітка Нюся пригорнула до себе Я ну. — А мама де?

— В хаті, — махнула рукою Яна й пішла в альтанку.

Тітка Нюся, а за нею й Андрійко пішли в будинок. За кілька хвилин з будинку вийшли тітка Нюся й Наталя Олександрівна.

— Ой, ви вже тут? Ну, знайшли що-небудь? — відразу запитала Янина мама.

— Загалом, ситуація така…

І Миха розповів про відвідини майора Слісаренка, про результати експертизи, про те, що фальшиві гроші виготовлялися на кольоровому копірі й так далі.

— На кольоровому копірі? — перепитала тітка Нюся. — У мене чоловік з роботи притягнув якийсь старий списаний копір. Місяць з ним мучився, але відремонтував! Андрійко такий щасливий! Постійно біля нього вовтузиться!

— І що за апарат? — поцікавився Миха.

— Ой, я на цьому не розуміюся. В малого запитайте.

— Наталю Олександрівно, а що у вас? Про пологовий будинок Яна вже сказала, а з дитячою поліклінікою?

— Подруга сказала, що завтра до дванадцятої мені виписку зробить.

— Тільки до дванадцятої? Жах! Коли ж ми їх перевірятимемо?.. — засмутилася Настя.

— Мамо, може ми їй якось допомогти можемо? Ну, щоб швидше… — запропонувала Яна, але мама похитала головою:

— Це ж реєстратура. Туди сторонніх не пускають. Якщо хтось побачить, то Таню можуть і з роботи звільнити.

Миха раптом підвівся:

— Я в хату… на хвилинку… я зараз…