Державна справа. Справа №9

Розділ 10 Таємниці дитячого візка

Льоха з Михою зустрілися о дев’ятій. Миха коротко розповів про пригоду з маркоманом, а також про те, що ні чоловіка, ні залицяльника в продавчині не виявилось. І раптом задзвонив Михів мобільний:

— Алло! Це ви папірці роздавали щодо фальшивих грошей? Він тут, на базарі!

— Де?! — закричав у слухавку Миха, до смерті налякавши Льоху.

— Біля головного входу. Там, де кров’янка та самопальна кондитерка продаються.

— Біжімо!

Друзі вихором помчали на базар. За кілька хвилин вони вже були біля вхідної брами.

Нa базарі був звичний робочий день. Юних детективів упізнали ще здалеку, і закричали, тикаючи пальцями:

— Туди він побіг! Туди!

Базар розтягнувся уздовж Інтернаціональної вулиці довгим прямокутником. Всього на базарі було чотири входи-виходи: по одному на коротких сторонах, які працівники базару називали коротким А і коротким Б, і два по довгій стороні, яка тягнулася з протилежного до Інтернаціональної вулиці боку. Один вхід називали головний, тому, що він був найбільшим, а другий — м’ясним, бо поруч з ним стояв м’ясний павільйон.

Друзі забігли на ринок крізь короткий А, а показували їм на м’ясний вхід, що розташовувався по-діагоналі. Відстань між входами, яку треба було здолати, — метрів із вісімдесят, не менше, — це вам раз! Бігти треба серед прилавків, продавців, покупців, собак, ящиків, іншого, іншого й іншого, що, власне, й відрізняє базар від цивілізованого супермаркету, — це вам два. Зелена літня куртка, про яку встигли крикнути торгаші і яку треба було вишукувати в натовпі, — це вам три. Тож природно, що, коли детективи вискочили крізь м’ясний вихід на вулицю, там уже шульгою й не пахло. Повз вхід ішла молода пара з дитячим візком, і все. Миха підозріло зиркнув на молодого чоловіка: хлопець як хлопець… Акуратно підстрижений, а в Шульги довге волосся. Світла сорочка, а Шульга, як уже згадувалося, був у зеленій літній куртинці. Молода мама теж була поза підозрою.

Засмучений Миха плюнув на землю.

— Знову порожньо! Та що ж це таке! Він що, крізь землю провалюється?

— Не кажи… — погодився Льоха. — Не щастить то не щастить!

— Льохо, вже вівторок! Вівторок, розумієш! А в нас нічого! А Яниного батька в четвер до суду потягнуть! Трясця!

— Так… — скрушно зітхнув той. — Ситуація така собі! Ходімо звідси.

— Ходімо. Так не може бути, щоб ніякого виходу! Навіть якщо тебе з’їли, все одно в тебе є вихід… Має бути якась зачіпка, просто ми її не бачимо!

— Мало часу…

— Якщо ще касирок з торгового центру перевіряти, то точно не встигнемо! їх же там штук десять, і це в одну зміну. І всі — панночки на виданні! Якраз під нашу героїню… Що робити? Просто не збагну…

Щойно сіли за козлячий столик, як у Льохи задзвонив телефон. У слухавці почувся Настин голос:

— Льохо, ти далеко? — запитала сестра.

— Біля козлячого столика. А що?

— Та принтер щось комизиться… Наче фар6а скінчилася, а може, щось інше з ним… А мені друкувати треба.

— Зараз підійду… Там справді картридж вже на ладан дихав.

— Стривай-но… Картридж, кажеш? — перепитав Миха і занурив п’ятірню у волосся на потилиці.

— Михо, я зараз. П’ять хвилин…

Льоха втік, а Миха сидів і чухав потилицю: Фарба… Картридж… Хм…

Льоха не збрехав. Він і справді прибіг хвилин за п’ять. Миха на його повернення ніяк не відреагував: він був у глибокій задумі. Льохові довелося кілька разів смикнути його за плече, поки той отямився.

— Ватсоне, ти над чим замислився?

— Послухай, Льох, наша Горобинівка — не столиця ж, ге? Народу тут живе… Ну… Тисяч сорок.

— Ну, так… — Льоха ще нічого не розумів, але погодитись погодився. — А до чого тут…

— Стривай-но… Не збивай з думки… Як ти думаєш, скільки комп’ютерів у Горобинівці?

— Ну, ти й запитав… Та хто ж його знає! Багато, напевне…

— Багато… так… а кольорових принтерів? — продовжував Миха.

— Принтерів? Кольорових? Ну, це дороге задоволення. Я думаю, їх на пальцях перерахувати можна.

— Ось! Якщо припустити, що Шульга — мешканець Горобинівки, а друкує він фальшивки явно на кольоровому принтері, то…

— То його можна вичислити за кольоровим принтером? Можливі ремонти… Заправки… Гарна ідея… Але! Не забувай — сьогодні вже вівторок! — нагадав Льоха.

— Ось що. Йдемо до Ігоря Борисовича.

— Навіщо?

— Я думаю, що експертизу фальшивих грошей все-таки провели. А раптом вона встановила, на якому принтері вони друкувалися? Ну, тобто, на «Фазері», «Ксероксі», «Самсунгові»…

Сумніваюсь… Принтер же не дитячий візок: товщина коліс… Відстань між колесами… Триколісний… Чотириколісний… А принтер…

А до чого тут візок? — перебив Льоху Миха, згадавши візок і молодих батьків, яких бачив біля м’ясного входу.

— Ти розумієш, — зам’явся Льоха, — коли першого разу цей Шульга втік, то тоді теж біля м'ясного входу молоді батьки з візком були…

Ці самі? — стрепенувся Миха.

— Та я не пам’ятаю! Я тоді й уваги на них особливо не звернув. І зараз би не згадав, якби не…

Що не?.. — Миха вже уважно дивився на друга.

А той тицьнув пальцем на дорогу у дворі, по якій гуляла молода мама з візком.

Льохо, та як ти… Та що ж ти… То чому ж ти… Та це ж… Тьху ти, блін! — Миха махнув рукою. — Та як ти не розумієш?! Це ж супернадсмертельно важливо!

Миха нервував, і це було помітно. І причина для цього була вагома: в їхньому розпорядженні залишалося вже менше ніж півтора дня.

— Минулого разу Шульга втік теж крізь м’ясний вихід?

— Так… Крізь м’ясний… Я не розумію…

— Погнали туди. Я ще сам не все розумію, треба на місці подивитися.

Обидва рвонули на базар. Пройшли між торговими рядами, супроводжувані цікавими поглядами торговців, і вийшли до м’ясного виходу. Пройшли через нього, вийшли на вулицю і зупинилися. Миха уважно роздивився навкруги. Праворуч від виходу стояли в ряд кілька торгових точок. Це були невеличкі павільйони типу будівельних вагончиків, тільки без коліс. Миха глянув на друга.

— Дай-но мені курточку, — несподівано попросив він.

— Навіщо? — здивувався Льоха, але легку літню куртку зняв і подав Михові. — Ну, Ватсоне… Що ти знову надумав?

Миха вдягнув куртку і серйозно глянув на Льоху.

— А от дивися: я — Шульга. А ти зайди до торця вагончика, до входу.

Льоха знизав плечима, але прохання виконав. Миха ж відійшов на кілька кроків назад, до базарних рядів, а потім рвонув уперед. Вибігши на вулицю, він відразу повернув праворуч, за вагончик, і за кілька секунд, пробігши між вагончиками, вискочив прямо на Льоху. За ці кілька секунд він встиг зняти куртку і вже тримав її в руках.

На ось! — крикнув він і пхнув куртку Льохові в руки. — Все зрозумів? А далі куртку і, мабуть, перуку — у візок! І поїхали собі, мов нічого не сталося. Патлатий Шульга в зеленій куртці зник! З’явився молодий батько з такою ж матір’ю і зворушливим бейбіком у жовтому візку! Ти не пам’ятаєш, якого кольору був той, перший візок?

— Та, начебто, теж жовтий… Але на сто відсотків я не впевнений.

— До речі, наявність візка дуже полегшує наші пошуки.

Це як? — Льоха все ще не міг отямитися під вірогідності Михової версії, як і від того, що сам він до цього не додумався.

— Це ж був прогулянковий візок, правильно? — Тобто?

— Ну… Є візки, у яких дитина сидить. Вони складаються, тому з ними можна їздити в громадському транспорті. А є візки, у яких дитина лежить. Вони не складаються, тому з ними нікуди не поїдеш. Сьогодні я бачив саме такий візок. А тоді, першого разу, який був?

— Такий самий… Тобто, ти хочеш сказати, що вони живуть десь поблизу?

— Ну, так! Спробуй, втиснись у маршрутку з таким візком! А пройтися туди-сюди цілком можливо… — Миха махнув рукою, показуючи, як і де можна пройтися з таким візком.

Льоха недовірливо похитав головою:

— Це скільки ж малюків є навіть у такому невеликому районі?

— Головне не їх кількість. Головне, встановити їхні адреси. Так… Дзвони Насті, я дзвоню Яні… Зустрічаємося у Янки негайно!

— А чому у Янки?

— Потрібна буде допомога дорослої жінки. Дзвонимо, дорогою все розповім.

За п’ятнадцять хвилин у Яниному дворі в альтанці зібралася ціла нарада. Миха розповів про свою версію з коляскою, на аркуш виписали назви найближчих вулиць, де, за припущеннями Михи, могла жити молода сім’я фальшивомонетників.

— Тепер ваше завдання: або в пологовому будинку, або в дитячій поліклініці отримати адреси малюків кількамісячного віку, що мешкають на цих вулицях.

— А чому саме кількамісячного? — тут-таки запитала мама.

— Фальшиві гроші почали з’являтися три місяці тому, так сказав майор Слісаренко. Ну, і ще… Уявіть: у молодій сім’ї з’явилася маленька дитина… Це вимагає додаткових витрат, чи не так?

Мама тут же додала:

— І не маленьких.

— Ось! Цілком можливо, що це й спонукало молодого татуся взятися за цю брудну справу. А потім… А потім зупинитися важко!

Мама знову запитала:

— А якщо візок був порожній?

— Таке теж може бути, — погодився Миха, — але інших версій у нас немає. Щиро кажучи, я думаю, що малюк усе-таки є. Адже якщо за цим Шульгою буде гонитва, то візок можуть перевірити. Якщо там лежить малюк, навряд чи будуть дивитися, що там під ним заховано… Швидше за все, ніхто не захоче малюка турбувати. А от якщо там лялька, або взагалі нічого немає, то відразу виникає запитання: навіщо тоді гуляти з візком?

— Логічно, тут нічого заперечити, — кивнула Наталя Олександрівна.

— А ви що робитимете? — поцікавилася Яна.

— А ми підемо до Слісаренка. Відпрацьовувати кольоровий принтер. Якщо обидва варіанти дадуть нам якусь інформацію, цілком можливо, що в тому місці, де ці два потоки інформації перетнуться, ми й знайдемо свободу для Петра Івановича. Все, до праці! Майте на увазі, лік іде вже навіть не на години, а на хвилини.

— Про нас не турбуйтесь! У дитячій поліклініці працює моя подруга. Ми впораємося швидко, — запевнила друзів мама Наталя.

За хвилину альтанка спорожніла. Льоха з Михою, зідзвонившись з майором Слісаренком, помчали до нього, а Янина мама побігла перевдягатися.

До майора юних детективів пропустили безперешкодно. Черговий їх вже добре знав в обличчя, тому тільки всміхнувся:

— Прошу, містере Холмсе й містере — не побоюся цього слова — Ватсоне! Пан майор вас чекає не дочекається!

— От і добре! Ми зараз складемо йому славну компанію! — не замислюючись, відповів Миха і, награно гордо задерши голову, пройшов повз усміхненого чергового.

Льоха теж вирішив пожартувати й загнав міліціонера в глухий кут таким запитанням:

— А містер Лестрейд і місіс Хадсон вже на місці?

Міліціонер на мить замовк, закліпав очима, а потім, запинаючись, запитав:

— А… а… це ще хто такі? І в якій справі?

Але Миха з Льохою вже минули прохідну, і запитання чергового залишилося без відповіді.

Ігор Борисович зустрів друзів, як завжди, доброзичливо. Привітався й запитав:

— І з чим ви цього разу завітали?

І горе Борисовичу, ви ж розумієте, що в нас залишився день і ще кілька годин… Тому ми намагаємося використати будь-яку зачіпку. На жаль, їх зовсім небагато.

— Але вони є? — одразу ж зацікавився майор.

— Якщо це можна назвати зачіпкою… Обидва рази, коли Шульга…

— Який ще Шульга? — зажадав пояснень майор, і Льоха розповів Слісаренкові історію першої зустрічі з передбачуваним фальшивомонетником і результати операції «Базарні піастри».

— Ну, і де тут зачіпка? — здивовано запитав Ігор Борисович.

— У візку, — відповів Миха.

— Не зрозумів… — Майор навіть трохи розгубився.

І Миха двома словами виклав свою версію про молодих батьків і візок. Майор слухав серйозно, і тільки в кінці недовірливо похитав головою:

— Ну… Це все дуже не конкретно. Боюся, що тут результату не буде. Є ще щось?

— Скажіть, будь ласка, експертизу фальшивих грошей робили? — поцікавився Миха.

— Звичайно.

— Ігоре Борисовичу, а можна подивитися результати?

— Так, взагалі-то… Ну, гаразд. Коли так…

Майор підійшов до шафи і витяг тоненьку теку, погортав і поклав розкритою на стіл:

— Тільки майте на увазі… Це матеріали для службового користування. Так що без афіш та оголошень…

Друзі впилися поглядами в текст.