Державна справа. Справа №9

Розділ 12 То хто ж їсть торти проти ночі?

Малий Андрійко, як і слід було очікувати, сидів за комп’ютером і очей не зводив з монітора, на якому два бевзі в камуфляжі бігали й стріляли один в одного. Миха подивився на гру, а тоді поклав руку хлопчикові на плече.

— Андрюхо, відірвись-но на хвилинку.

— Не можу! Мене саме атакують!

Миха взявся за спинку крісла й різко повернув його.

— Ой! — скрикнув малий. — Ти що!

Комп’ютерний Андрійків супротивник тим часом застрелив свого недруга з доволі химерної зброї, схожої водночас і на гармату, й на кулемет.

— Ти! — обурився Андрійко. — Та я тобі!..

— Андрійку, помовчи хвилинку й відповідай на мої запитання. Якої марки копір у вас вдома?

— Ну, «Окі». І через це…

— Мовчи! Гроші на ньому копіював?

— Гроші? Ну, цей… Пробував… — Хлопчик спробував розвернутися до комп’ютера, але Миха йому знову не дозволив.

— Які гроші? Коли? Навіщо?

— Так, по приколу… Взяв якось у мамки двісті гривень і спробував. Хотів копір перевірити. Нічого… Класно вийшло.

— Ти сюди цю двохсотку привозив? — продовжував допит Миха.

— А навіщо…

— Правду кажи, — натиснув Миха.

— Ну, привозив. Я минулого разу за цю залізяку сів, тут Яна вбігла — раз! — сюди, на поличку, гроші поклала і побігла. Два папірці по двісті гривень. Ну… Мені цікаво стало, схожі мої грошики на справжні гроші, чи ні? Я їх на столі розклав, а потім чую — Яна йде. Я гроші назад на полицю, а свою в кишеню.

— І де вона зараз?

— Як де? Я її викинув. Усе? Дай мені спокійно…

— Сиди тихо, малолітній генію. Куди викинув?

— А коли йшли… В кущі бузку, біля хвіртки.

— Ходімо, покажеш. — Миха підвівся зі стільця.

— Та ну тебе… В мене тут… — закапризував Андрійко.

— Вставай, кажу! — І Миха пригостив гостя запотиличником.

— Ти чого б’єшся? — обурився малий. — Я зараз мамі скажу.

— Ходімо! Покажеш, куди свої грошенята викинув! — наказав Миха таким тоном, що Андрійко зрозумів: далі сперечатися не варто.

Вийшли надвір і попрямували до хвіртки.

— Агов! Що там сталося? — запитала з альтанки Наталя Олександрівна.

Миха у відповідь тільки махнув рукою. Вони підійшли до хвіртки й Андрійко пальцем показав на кущ:

— Ось туди… Я її зім’яв і викинув. Я ж розумію, не маленький… А! Он вона! — І він поліз У кущ.

За мить виліз, тримаючи в руці грудочку кольорового паперу, й віддав її Михові.

— Ось! Раденький?

Не чекаючи відповіді, малий побіг у будинок.

Миха повільно й обережно розгорнув грудку.

Це була двохсотгривнева купюра. Він подивився її на світло. Чітко виднівся водяний знак —

портрет Лесі Українки. А жоден копір водяних знаків зробити не може! Це були справжні двісті гривень!

— А щоб тебе… — прошепотів вражений Миха. — Ох і плаче по тобі ремінь…

Він повільно пішов до альтанки. Знайдена справжня купюра остаточно заплутала справу про фальшиві гроші.

Першим помітив Михове збентеження Льоха.

— Гей, Ватсоне! Що сталося? Що ти там знайшов?

Усі подивилися на Миху, а той, насилу переставляючи ноги, зайшов у альтанку. Сів, помовчав хвилину під пильними поглядами присутніх, і поклав на столик купюру.

— Ось… А тепер послухайте мене і, якщо можна, не перебивайте. Тітко Нюсю, у вас вдома з’явився кольоровий копір. Андрійко, великий любитель всієї цієї техніки, вирішив його випробувати. І випробував: виготовив на ньому кольорову копію двохсотгривневої купюри.

— Що?! Так… — почала було тітка Нюся, але Миха застережливо підняв руку, нагадуючи про своє прохання. Тітка Нюся замовкла.

— У минулі вихідні ви приїхали в гості… — і далі Миха розповів усе, про що йому повідав малолітній геній, а далі виклав свої висновки. — Очевидно, що, почувши Янчині кроки, він, поспіхом збираючи, переплутав купюри, і замість своєї, видрукуваної на копірі, поклав у кишеню справжню. Ось цю, — і він вказав пальцем на купюру, яка лежала в центрі стола. — А свою поклав на полицю, де лежали Янині гроші. Так у Янки й з’явилася фальшива купюра, яку в неї вилучили в магазині. Її відправили на експертизу, яка чітко встановила, на якому апараті вона була виготовлена. І цей акт ми прочитали. Щоправда, Льохо, ми обидва роззяви. Не звернули увагу на номер купюри. Ми подумали, що всі фальшивки роблять на копірі «Окі». А на ньому була зроблена тільки одна фальшивка.

— Ой, Михайлику… Слава Богу!.. — радісно і з величезним полегшенням зітхнула Наталя Олександрівна. — Завтра зранку в міліцію…

— З чим? — перебив її Миха. — 3 чим ви підете в міліцію?

— Але… Ось! — Вона взяла в руки двісті гривень. — І я скажу… Я поясню… що…

З кожним словом впевненості ставало дедалі менше.

— Саме так! — завершив її виступ Миха. — Справжня купюра, вона і є справжня купюра. Це не доказ. Копір «Окі» — так! Я не сумніваюся, що експертиза однозначно встановить, що фальшиві двісті гривень, які забрали у Яни, виготовлені саме на цій машині. Петра Івановича випустять. Я в цьому не сумніваюся… Але цілком імовірно, що замість нього хтось сяде. Дати вам три спроби, щоб ви вгадали, хто саме? Швидше за все, це будете ви, тьотю Нюсю. Ну, а якщо й не посадять, то копір точно конфіскують, а вам, тітко Нюсю, впаяють пристойний штраф. Щоб краще дивилися за своїм малолітнім генієм! Ось така ситуація…

— Господи! Нюсю!.. Як же…

— Ой, Наталко… Оце вляпалися! Андрію! Андрію, йди сюди!!! А щоб він згорів, цей чортів копір! Андрію, я кому кажу!!! — заволала тітка Нюся так, що, здавалося, зараз в сусідніх будинках повилітають шибки з вікон.

— Не треба, — твердо сказав Миха, торкнувшись тремтячої жінчиної руки. — Що ви йому зараз скажете? Надаєте нижче спини? То це можна зробити й без нас. А найкраще, нормально йому все пояснити.

— Що ж робити? Михо, що робити?! — схопивши детектива за руку, закричала Яна.

— Шукати справжніх фальшивомонетників, — спокійно промовив Льоха, який за цей час не промовив ані слова. — І тепер у нас залишився тільки один слід — візок.

— Повністю згоден. Тепер усе залежить від того, як швидко ви отримаєте дані з дитячої поліклініки. А наразі я пропоную всім розійтися. По-перше, треба подумати. По-друге, ми все одно сьогодні вже нічого зробити не можемо. І по-третє, дуже вже хочеться їсти.

— Та я… Та зараз… Боже, діти голодні, а я сиджу… — схопилася мама Наталя.

— Спасибі, Наталю Олександрівно, але ми цілий день не були вдома. Треба йти. Самі розумієте… Завтра чекаємо вашого сигналу.

О восьмій ранку мама з Яною були вже біля дитячої поліклініки. Як на те, під реєстратурою юрмилася черга, і її подруга Тетяна повинна була обслуговувати клієнтів, а не задовольняти прохання подруги. Список був готовий тільки до третьої години. Миха, Льоха й Настя, сидячи вдома, аж знудилися в очікуванні сигналу. Миха навіть уявити боявся, що відчувала зараз Яна. Летіли останні години, з доброї волі майора Слісаренка відпущені їм на розкриття справи. Минуло чотири з половиною доби, а вони навіть на міліметр не змогли наблизитися до справжнього фальшивомонетника. Миха нудився світом. То вмикав телевізор: там по всіх каналах йшли детективи, де слідчі успішно ловили злочинців. А він — не міг! То коротав час в інтернеті, але постійно натикався або на недолугі жарти, а йому було не до них, або знову на злочини, які, знов-таки, успішно розкривалися. А він — не міг! Зрештою, намагався заснути, але — не міг!!! Коли на початку четвертої у нього задзвонив телефон, це було наче грім серед ясного неба. Він так довго чекав цього дзвінка, що десь у глибині душі вже навіть не сподівався його почути! А телефон зненацька задзвонив.

— Ну, нарешті! Так!

І за кілька хвилин Миха стояв біля під’їзду, чекаючи на Льоху з Настею. А ще за хвилину вони втрьох уже бігли до Янчиного будинку.

Тітка Нюся ще вчора поїхала з Андрійком додому. Що там відбувалося далі, як вона виховувала сина, для всіх залишилося таємницею за сімома замками. Принаймні, ані тітка Нюся, ні, тим паче, Андрійко ніколи й нікому про це не розповідали.

В альтанці зібралися мама Наталя з Яною, Настя з братом і Миха. Мама виклала на стіл п’ять аркушів паперу, густо списаних дрібним почерком. Миха похолов.

— Скільки ж тут прізвищ? — взявся він за голову.

— П’ятдесят вісім.

— Нічого собі! — голосно видихнув Льоха.

— Ой, мамочко! — зойкнула Настя. — А вже майже четверта година! Коли ж ми це все перевіримо?

— Так… Прізвище та ім’я дитини… Мамине ім’я та прізвище… Адреса та телефон, — бурмотів Миха, перебираючи аркуш за аркушем. — Все чітко, все впорядковано…

Після нього аркуші взяла Настя, потім Яна. Яна, особливо не придивляючись, по-діагоналі, так би мовити, пробігла очима три листочки, але на четвертому щось привернуло її увагу.

— Що таке? — запитала її Настя.

— Дивись… Єлизавета Кузьміна.

— І що? — не зрозуміла Настя.

— Але Єлизавета — це Ліза.

— Яночко, по суті, будь ласка. У нас же сила- силенна роботи, — зауважив Миха.

Але Яна мов не чула Михових слів, — вона напружено думала.

— Її теж звуть Ліза, — раптом сказала вона.

— Кого? — насторожився Миха.

— Її точно звуть Ліза… — неспішно міркувала вголос Яна. — Охоронець підійшов тоді і запитав: «Лізо, викликала? Що трапилось?»

— Янко! Хто викликав? Який охоронець? Де?

— Коли я в торговому центрі купувала сумочку, а касирка побачила, що це гроші не справжні. Вона покликала охоронця, а той, коли підійшов, запитав: «Лізо, викликала? Що трапилось?»

— Тобто, ти хочеш сказати, що Єлизавета Кузьміна…

— Я нічого не хочу сказати. Просто Єлизавета — досить рідкісне ім’я.

Тут-таки перевірили списки — в них Єлизавета зустрічалася тільки один раз.

— Цікавий збіг. Тепер би прізвище перевірити… А що, Михо? Ідеальне місце для розповсюдження фальшивих грошей. Не у великій кількості, а так, поштучно… Дали п’ятсот, а з рештою підсовуєш собі фальшивку — і все о’кей! Спробуй доведи потім! За день одну-дві фальшивки кому-небудь сплавив — і на підгузки на місяць заробив! Та на базарі туди-сюди ще папірців з десять за тиждень…

— Та годі тобі… Губу розкотив… Наталю Олександрівно, ми сходимо в торговельний центр, а я Янку потім додому проведу, добре? Народ, ходімо… Тільки б вона була на зміні!

Першою в торговельний центр зайшла Яна. Минаючи залу з товарами, вона пройшла уздовж кас. їм пощастило: Ліза була на зміні. Яна, поки касирка її не побачила, швидко вийшла зіз супермаркету.

— Вона за п’ятою касою.

— Не помітила — бейджик у неї є? — запитав Льоха.

— Якось не звернула уваги, але, здається, вони всі з бейджиками.

— Льохо, ходімо.

Хлопці зайшли всередину. Вже у товарній залі Льоха схаменувся:

— Михо, в мене ж із собою ні копійки! В тебе гроші є?

— Є… В мене є…

— А що купуємо? Скільки в тебе грошей?

— А тут, у третьому ряду, є відділ для домашніх улюбленців.

— І що?

— Давай Кольчиному папузі… Ну, Сільверу… корму купимо, — запропонував Миха.

— У тебе що, грошей кури не клюють? — здивувався Льоха.

— Може, й так… — несподівано погодився Миха. — Працюємо так: ти йдеш перший і дивишся на бейджику її прізвище. Якщо це Кузьміна — киваєш мені головою. Тоді піду я.

— А навіщо?

— Довго пояснювати. Ходімо, потім сам побачиш.

Друзі пішли в потрібний відділ, Миха взяв пачку корму, і вони один за одним стали в чергу до касирки на ім’я Ліза. Льоха пройшов мимо каси з порожніми руками, ледь помітно кивнув головою і став осторонь, чекаючи Миху. Той підійшов до касирки. Продавчиня провела сканером над пакетом і назвала вартість покупки. Миха поліз у кишеню і поклав перед нею двісті гривень однією купюрою. Льоха все зрозумів і завмер в очікуванні. Касирка провела грошима під ультрафіолетовим детектором і нахмурила брови. Її рука потягнулася до червоної кнопки під прилавком. Потім дівчина роздивилася номер на купюрі, й рука її на мить завмерла. Другою вона інстинктивно схопилася за кишеню зеленої фірмової блузки. Миха не зводив з Єлизавети Кузьміної пильного погляду. З іншого боку на неї дивився Льоха. Касирка прорахувала це миттєво. Цілком імовірно, у неї із собою були фальшивки, бо охоронця вона викликати не зважилася. Покупці, які стояли за Михою, почали обурюватися. Льоха підніс руку:

— Увага, громадяни! Ця каса з технічних причин тимчасово не працює!

Па таке нахабство охорона відреагувала миттєво. Один з охоронців негайно підійшов до каси:

— Лізо, в чому справа?

— Ці… — почала було касирка, але Миха перебив її. Прочитавши прізвище охоронця на бейджику, Миха звернувся до нього:

— Пане Брискіновичу, ви охоронець? Тоді негайно викликайте міліцію. Ця жінка розповсюджує фальшиві гроші, — привселюдно заявив він.

— Це ти сам мені дав! — раптом закричала касирка. — Це не моя! Це не моя!!!

— І в цій-от кишені… — Миха майже торкнувся пальцем до кишені на блузці, за яку мить тому хапалася касирка. — Теж не ваша?

— Я… Я… — виправдовувалася касирка.

Льоха відразу набрав на мобільнику 102 й викликав міліцію.

Далі все відбувалося просто й буденно. Приїхав наряд, узяв касирку під варту. Негайно за адресою її проживання була відправлена оперативна група. Вдома знайшли і принтер, і комп’ютер, на жорсткому диску якого виявились файли із відсканованою двохсотгривневою купюрою. Знайшли й перуку, яку Шульга вдягав перед тим, як заходив на базар. Касирку залишили вдома: мав же хтось доглядати за тримісячною донькою? А чоловіка — безробітного ледаря та ще й любителя зазирнути в чарку, — який і вигадав усю цю, на перший погляд, не дуже складну комбінацію з фальшивими грошима, забрали. Як і всі речові докази: жорсткий диск з комп’ютера і зо три десятки фальшивих купюр по двісті гривень з однаковими номерами: АЕ 8050290.

Петра Івановича, звісно, того ж таки вечора відпустили. Вже було досить пізно, десь о пів на десяту, коли, помившись і перевдягнувшись, він приєднався до компанії поласувати в альтанці смачнючим тортом, купленим з нагоди його звільнення.

— Ну, друзі, спасибі вам величезне! Не було б вас, сидів би я зараз у крихітній, тісній, смердючій, задушливій, мерзенній камері… А тут так вільно дихається!

— Михо, а чому ти їй вирішив дати фальшивку? — поцікавилась Яна.

— Ну… По-перше, з безвиході. Часу перевіряти список у п’ять аркушів у нас, практично, не було. А по-друге, з якогось фільму… чи з книжки, не пам’ятаю вже, я довідався про психологічну атаку на злочинця. Ось я й подумав: не може бути, що ця Ліза, якщо вона поширює фальшивки, ніяк не відреагує на фальшивку, якщо їй хто-небудь її дасть. Уяви себе на її місці: ти розповсюджуєш фальшиві гроші, щоб на цьому заробити, а тут тобі ці ж гроші дають! Якщо ти ні при чому, як це було у випадку з Яною, ти просто викличеш охорону. А якщо ці гроші твої, то ти точно розгубишся. На кілька секунд, на якусь мить… Ти повинен якось діяти. Взяти фальшивку — подарувати комусь двісті гривень. Не взяти — страшно. Гроші ж тобою самою зроблені! А раптом… Ось вона перевірки й не витримала.

— Молодець, Михайлику! — Наталя Олександрівна поплескала Миху по плечу. — І ви теж — і Льоха, й Настя! Без вас ми би з цієї історії не виплуталися!

Петро Іванович узяв чарку, сперся рукою на лавку, щоб встати і сказати тост, але натрапив долонею на пакет. Підняв його й запитав:

— А це що?

— А-а… — засміявся Миха. — Це корм для папуги Сільвера, ідейного натхненника операції «Базарні піастри». Якби не ця операція,

не дихати б вам зараз повітрям свободи. От тільки…

— Що таке? — поцікавився Петро Іванович.

— Та виходить, що я ненароком цю пачку корму поцупив. Пхнув у кишеню й забув…

— Дай сюди. Я завтра піду й заплачу… До речі, Янко, ти ж іще своєї премії не витратила. Заодно й це зробимо!

Яна з мамою дивилися на Петра Івановича, щасливо усміхаючись.

— Прощай, моя фігуро… — не стрималася Настя і потягнулася по шматок торта.

— Ага! То ось хто їсть торти проти ночі? — реготнув Льоха.

— Крім нас — більше ніхто! — награно серйозно заперечив Миха, і всі розреготалися.