Державна справа. Справа №9

Розділ 9 Ох, уже ці маркомани!

Звечоріло. Було лише кілька хвилин по восьмій, а четвірка друзів уже сиділа за козлячим столиком. Магазин продтоварів працював до дев’ятої, тому поспішати було нікуди. Домовилися працювати за вчорашньою схемою — парами. Миха з Яною стежать за однією продавчинею, Льоха з Настею — за іншою. За чверть до дев’ятої зайшли в магазин. Миха показав друзям обох молодиць, які, на його думку, повинні були стати об’єктами стеження. Цього разу кандидатури суперечок не викликали. Дочекавшись завершення робочого дня, детективи розійшлися в різні боки.

Льоха з Настею довели свою підопічну до зупинки, сіли разом з нею в маршрутку й поїхали в Бузу. Там, попетлявши вуличками, довели її до приватного будинку, і на цьому все скінчилося. Почало сутеніти.

— Що робитимемо? — запитала Настя, — Не сидіти ж тут до ранку.

— Сам не знаю…

Льоха підійшов до хвіртки і смикнув за ручку. За парканом надривно загавкав пес.

— Ще й собака, як на зло…

— Ну, із собаками я домовлятися вмію! — усміхнулася Настя й озирнулась у пошуках дерева, по якому можна було б перебратися через високий паркан.

Льоха відразу зрозумів наміри сестри й схопив її за руку:

Настю, ти що, збожеволіла? Якщо у Клешні з Тьопою вийшло, то думаєш, з усіма собаками так можна?[5] Я не те, що не дозволяю, я категорично забороняю тобі лізти через паркан, зрозуміла?

— Ага. Угу. Звичайно.

Вони розвернулись і пішли назад уздовж паркану, причому Настя не зводила з нього погляду.

Там, де паркан закінчувався, від дороги відгалужувався вузенький провулок, уздовж якого тягнувся цей же паркан. І там Настя побачила те, що шукала — високе гіллясте дерево.

— Жди тут! — І, перш ніж Льоха встиг щось сказати, Настя кинулася до дерева, злетіла на нього, немов на паралельні бруси, і вже за мить була за парканом. їй це було зробити нескладно, адже тривалий час займалася спортивною гімнастикою.

— Настю! — нарешті отямившись, крикнув Льоха, але це було все, що він устиг зробити. Душа втекла в п’яти. Ще б пак! За парканом хтозна-який собака! Може не тільки вкусити, але й загризти! Собака просто зобов’язаний це зробити! Це його робота! Льоха кинувся до дерева, але повторити Настин трюк у нього не вийшло. Бо ж він не спортсмен!

— Ото ще тюхтій! — лайнувся він сам на себе. — Цілими днями за тим дурним комп’ютером сиджу… Дожився! Навіть на дерево залізти не можу!

Тепер йому залишалося тільки прислухатися до того, що відбувалося за парканом.

— От, зараза мала!.. Ох, і дам же я їй по одному місцю! Якщо воно в неї ще залишиться… Ох, і дам… — сердито бубонів Льоха, намагаючись знайти в паркані хоч якусь щілинку.

За парканом загавкав собака. Хлопець завмер. Гавкіт спочатку був злим. Настя щось бурмотіла, але що саме, Льоха розібрати не міг,

проте зрадів, що вона не кричить. Це означало тільки одне — собака на неї не напав. Настя ще щось пробурмотіла, і собака ледь чутно щось проскімлив їй у відповідь.

— Точно кажу, отримає вона від мене на горіхи! — занепокоєно сказав Льоха.

Тим часом, сольний сестриччин виступ тривав. Льоха почув, як Настя голосно постукала в двері, як вони відчинилися і миттєво пролунав здивований дівочий голос:

— Ви хто? Як ви сюди…

— Пробачте. Мене звати Настя. Мені потрібен Володя Градніченко. Мені сказали, що він живе тут.

— Який Градніченко?! Як ви?.. Барсе, до мене! Ти як пропустив?..

— Даруйте, — перебила Настя незнайомку, — ви ж теж дівчина, і повинні мене зрозуміти.

— Я?! Вас?! Ви вдираєтесь до мого додому, і я ще повинна вас розуміти? Та я зараз в мліцію…

— Вас хлопці коли-небудь обманювали?

— Ого! — подумав Льоха. — А сестричка грає но дорослому!

— Що?! — здивувалася незнайомка. — Які ще хлопці?

Тон її трохи змінився, і це Льоха почув зразу.

— А ось такі! Погані! — вела далі Настя. — Цей Володя, у всякому разі він назвався як Володя Градніченко, наобіцяв мені цілу купу всякої всячини, а потім де й дівся! Може, він ваш чоловік?

Льоха на це тільки похитав головою. Він оцінив Настин хід: та вирішила зіграти на жіночих ревнощах. Якщо в домі є хоч якийсь чоловік, незнайомка обов’язково його покличе, щоб з’ясувати, чи її не обманюють?

Тон розмови тут-таки змінився, і це Льоха відзначив як поворот на краще. Він уже зацікавлено чекав, як далі діятиме сестричка?

— Може, зайдете в будинок? — несподівано запросила дівчина.

— Дякую, не можу. Мене на вулиці брат чекає. Він чує нашу розмову.

Тут Льоха завмер. Цей хід для нього був цілковитою несподіванкою.

— Брат? — здивувалася дівчина. — А він тут навіщо? Хоча… Що, хоче вашому залицяльникові морду набити? Молодець! Ну, що ж… Ходімо, запросимо і його. Судячи з усього, він справжній мужчина!

— І, не слухаючи Настиних заперечень, дівчина підійшла до хвіртки й визирнула на вулицю.

— Але ж тут нікого немає, — розчаровано сказала вона.

— Він, напевно, в провулку. Біля дерева. Льохо, підійди до хвіртки! — голосно крикнула Настя.

За півхвилини Льоха зайшов у невеличкий акуратний дворик.

— Олексій, — представився він і повернувся до сестри, — а це опудало звуть Настею. Отримаєш ти в мене, сестричко!

— Я Алла. Ну, що ж, ходімо в будинок? Треба ж розібратися…

— Що там таке? — пролунав невдоволений чоловічий голос. — Аллочко, з ким ти там теревениш?

І до трійці, яка стояла на порозі, підійшов чоловік років тридцяти, високий, широкоплечий. Льохові одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — не він! Надто вже сильно цей хлопець відрізнявся від Шульги розмірами, і коли Настя подивилася на Льоху, той ледь помітно захитав головою. У відповідь Настя прикрила очі, мовляв, зрозуміла.

— Ой, вибачте… Але це не Володя… Боже, як незручно… Ще раз вибачте… — І, продовжуючи й далі вдавати із себе обдурену жінку, запитала: — А інших чоловіків у домі немає?

Як, дістаючи руку з кишені, Насті вдалося зронити п’ять гривень просто чоловікові до ніг, Льоха так і не зрозумів, але точно помітив, що гроші той підняв правою рукою.

«Ага! Не шульга. Молодець, Настю!»

— Ні, — усміхнулася у відповідь Алла, — мені достатньо одного.

— Ви вже вибачте, заради Бога! Самі ж розумієте… Льохо, ходімо! Ще раз… будь ласка… — почала вибачатися Настя, взявши підняту чоловіком п’ятірку.

— Та годі вже вам! — усміхнулася Алла. — Олексію, а ваше обличчя мені знайоме! Де я вас могла бачити?

— Ви ж у «Продтоварах» працюєте, хіба ні? — запитав Льоха.

— А-а… Авжеж! Саме так! Це ви що, за мною стежите?

— Я? Нема чого мені робити! — У Льохи всередині все похололо. — Я прийшов із сестрою.

«Ще не вистачало, — подумав він, — щоб вона нас розколола!»

Ситуацію врятувала Настя, рішуче взявши брата за руку:

— Все, Льохо, час додому! Пізно вже! — І впевнено покрокувала до хвіртки, тягнучи брата за за руку. — Ще раз вибачте мені!

Я к би там не було, а чоловік — чи хлопець, байдуже, — крамарки з магазину продтоварів не розшукуваний Шульга.

Михове і Янине стеження за іншою працівницею «Продтоварів» закінчилося нічим. Панянка жила недалеко, через один будинок від магазину. Коли вона зайшла в під’їзд, двері за нею зачинились на замок, і на цьому слідство скінчилося. Почекавши з півгодини, детективи змушені були піти, так нічого й не довідавшись. Подзвонили Льохові, і хвилин за двадцять усі четверо зустрілися біля козлячого столика.

Вислухавши Льохову розповідь і трохи покартавши Настю за небезпечну самодіяльність, Миха був змушений зізнатися, що в нього взагалі немає ніякого результату.

— Тобі треба було з Настею йти, — пирснув Льоха. — Вона б до цієї панянки у кватирку залізла і про все б дізналася!

— Ага! Смійся, смійся! Але якби не я, то й ми були б з таким носом, як Миха з Янкою.

— Та годі вам! — Миха поклав руку Льохові на плече. — Не склалося провести панянку додому, то я проведу її на роботу.

— Це як? — поцікавився Льоха.

— Дуже просто. Магазин працює з восьмої, так? От я о пів на восьму й причалю до її під’їзду. А раптом ще й чоловік чи хлопець, якщо він є, теж на роботу піде?

— Ні, я так не граюсь! — вигукнула Яна. — Я так рано не встаю!

— Добре… Ми тебе пожаліємо! — засміявся Миха й підморгнув Льохові.

О сьомій ранку Миха буквально вигнав себе з ліжка. Мама з татом вже снідали на кухні, збираючись на роботу.

— Ти куди це так рано? — здивувався тато.

— Ти що це надумав? — здивувалася мама.

— Я цеє… На пробіжку, — бовкнув перше, що спало на думку, Миха.

— Куди??! — очі в мами округлилися від подиву, а тато навіть ложку з руки випустив. — На канікулах? Михасику, ти це, чи ні…

— Все, все, ключі я взяв! — І Миха вискочив з квартири, грюкнувши дверима.

Мама підійшла до вікна й визирнула на вулицю:

— І справді побіг… — пробурмотіла вона розгублено, побачивши, як Миха вийшов з під’їзду й побіг дорогою вздовж будинку.

— Що не робиться, все на краще, — філософськи мовив тато, запихаючи в рот чергову ложку каші. — В усякому разі, це корисно для здоров’я. Хоч і незвично…

Михова пробіжка закінчилася дуже швидко. За десять хвилин він сидів на лавочці коло знайомого під’їзду. Далі все відбулося так блискавично, що потім, переповідаючи друзям те, що транилося, Миха так і не міг сказати, звідки з'явився цей хлопець. Він вискочив наче з-під землі, зірвав з плеча дівчини сумочку і кинувся навтьоки. Дівчина завмерла від несподіванки, а тоді закричала так, що з берези, яка росла метрів за двадцять від під’їзду, злетіла зграя ворон. Михова реакція була миттєвою. Він рвонув за крадієм. Ранкова пробіжка таки відбулася. Причому дуже інтенсивна. Хлопець вибіг спочатку з двору на вулицю, а потім помчав у бік приватного сектору, мабуть, розраховуючи загубитись десь у павутинні вуличок і провулків. Розуміючи, що там злодюжку зловити буде набагато складніше, Миха наддав ходу, наздогнав його і вдарив по ногах. Той покотився по газону. Миха стрибнув на нього зверху і заломив руку з сумочкою за спину.

— А-а-а! — закричав хлопець. — Відпусти… Мені зле… Мене ломить…

— Що тебе ломить? — відсапуючись, запитав Миха.

— Що-що… наркота! Ломка в мене… Доза потрібна! Відпусти!

— То ти наркоман? Ну, ні! Тобі лікуватися треба. Не хочеш сам, значить, силоміць повезуть! Зрозумів?

Тут підбігла дівчина. Вона зупинилася, вирвала з руки крадія сумочку, пхнула його ногою й злісно буркнула:

— Покидьок!

— А-а-а!.. М-м-м…

— Чого це він? — здивувалася такій реакції дівчина.

— Так наркоман він! Ломка в нього… Телефоонуйте в міліцію! — наказав Миха, продовжуючи тримати хлопця, заламавши за спину руку. — Його лікувати треба.

— Ой, ні… Мені ніколи! Мені на роботу трепа! — заторохтіла дівчина і глянула на годинник. — Ой! Я вже спізнююся!

Тут Миха згадав про своє головне завдання:

— Тоді зателефонуйте додому. Нехай хто- небудь вийде і мені допоможе. Є у вас вдома чоловіки?

— Та немає в мене ніякого чоловіка! Я з мамою живу. Послухайте, я справді на роботу спізнююся. Вибачте, я побігла. У нас директор страшенно суворий! За запізнення може й звільнити…

І дівчина побігла геть.

— Що з тобою робити? — пробурмотів Миха.

— Відпусти, братуха, чуєш? Галімо мені…

Аякже! І куди ти зараз підеш? Знову кого- небудь грабувати? Оце вже ні!

Миха приловчився, дістав з кишені мобільний телефон і викликав міліцію. Якась бабуся, що проходила повз них, зупинилась на мить, похитала головою і пробурмотіла:

— Ох, уже ці маркомани… життя від них немає!