Джозеф Антон

ІХ. Його міленіумна ілюзія

Іноді самого кохання замало. В рік смерти свого чоловіка Неґін Рушді дізналася, що її перший чоловік, красивий юнак, який закохався у неї, коли вона була вродливою молодою Зогрою Батт, усе ще живий. Вони кохали одне одного й одружувалися не тому, що так хотіли їхні батьки, а розійшлися не тому, що розлюбили одне одного, а тому, що він не міг зачати дітей, а материнство було її імперативом. Смуток від того, що любов до чоловіка проміняла на любов до своїх ненароджених дітей, виявився настільки глибоким, що впродовж багатьох років вона навіть не вимовляла його імени, а своїм дітям, після того як вони народжувалися й виростали, ніколи про нього не розповідала, аж поки одного разу не проговорилася Самін, своїй найстаршій доньці. «Його звали Шаґгіл», — сказала вона, зашарівшись, і заплакала, ніби зізналася у подружній зраді. Вона ніколи не згадувала про нього в присутності свого сина, ніколи не казала, з чого він жив і в якому місті осів. Він став її привидом, фантомом утраченого кохання, і з вірности до свого другого чоловіка, батька її дітей, вона страждала від цього переслідування мовчки.

Після смерти Аніса Рушді її брат Магмуд якось сказав, що Шаґгіл живий, так і не одружувався, ще й досі кохає її і хоче побачитися з нею. Діти тільки заохочували маму до зустрічі. Тепер ніщо не стояло на перешкоді літнім закоханим. Імператив материнства уже не був завадою. Нерозумно, щоб алогічні міркуванням про зраду мертвому Анісові взяти гору й не дозволити їй цього зробити. Від неї ніхто не вимагав жити самотою до кінця свого віку (після Анісової смерти вона прожила ще шістнадцять років), коли з’явилася можливість відродити давнє кохання й освітити ним решту своїх днів. Але щойно вони починали говорити про Шаґгіла, вона, ніби мала дівчинка, злегка всміхалася бунтарською усмішкою й хитала головою. В роки фетви вона кілька разів приїжджала до Лондона, жила в будинку Самін, і він, коли випадала нагода, навідував її. Шаґгіл залишався для нього тільки іменем. Вона й далі відмовлялася говорити про нього, відмовлялася розповісти, якою він був людиною: веселий чи серйозний, що любив їсти, чи вмів співати, був високий і худий, як її брат Магмуд, а чи низький, як Аніс. В «Опівнічних дітях» її син описав жінку з чоловіком, який не міг мати дітей, однак той зажурений поет-політик Надір Хан — це витвір уяви автора. Жодної схожости з Шаґгілом у ньому не знайти, за винятком біологічної вади. Але тепер справжній чоловік писав їй листи, і вона, коли не всміхалася як дурне дівча, міцно стискала губи й різко хитала головою, відмовляючись говорити про нього.

У великому романі Ґабріеля Ґарсіа Маркеса «Кохання під час чуми» двоє закоханих Ферміна Даса і Флорентіно Аріса розлучаються ще юними, проте сходяться на схилі віку. Доля пропонувала Неґін Рушді саме таку любов на схилі віку, проте з невідомих причин вона відмовилася її прийняти. Схожу відмову описано в романі Едіт Вортон «Вік невинности»: уже літній Ньюланд Арчер у супроводі свого дорослого сина нерухомо сидить на лавці перед балконом своєї давньої коханої — графині Оленської — і ніяк не наважиться після стількох утрачених років піднятися по сходах і побачитися з нею. Можливо, він не хоче, щоб вона його побачила настільки старим. Можливо, він не хоче її побачити старою жінкою. Можливо, має надто болючі спогади про те, чого він так і не відважився взяти. Можливо, він заховав свої спогади надто глибоко і не в змозі їх звідти видобути, а жах перед тим, що він перебуватиме поряд з графинею Оленською і не відчуватиме до неї нічого того, що відчував колись, не дає йому зрушити з місця.

«Для мене це навіть реальніше, ніж те, коли б я підійнявся нагору», — раптом почув він свій голос; страх перед раптовим зникненням останньої тіні реальности прикував його до місця; хвилини спливали одна за одною.

Неґін Рушді не читала ні першої, ні другої книжки, проте навіть якби вона їх і прочитала, то не повірила б у возз’єднання Ферміни й Флорентіно, або ж, точніше, всередині у неї було щось таке, що не дозволяло їй вірити у щасливий кінець. Вона застигла так само, як застиг Ньюланд Арчер, бо роки, що минули, загнали її у глухий кут, і навіть тоді, коли її обличчя світилося коханням, а це ставалося щоразу, коли вона чула його ім’я, то не могла вчинити так, як їй підказувало почуття. Для неї стало реальнішим жити без нього, ніж коли б він повернувся до неї. Тому вона не відповідала на його листи, не телефонувала йому і ніколи не бачилася з ним упродовж шістнадцяти прожитих ще років. Вона померла вдовою свого чоловіка й матір’ю своїх дітей і не могла — або ж не хотіла — писати нового останнього розділу історії свого життя. Іноді самого кохання замало.

Аніс Рушді до Неґін також мав дружину. Вони були незвичайними з огляду на їхній клас, місце і час у тому сенсі, що обоє одружувалися двічі. Про першу Анісову дружину дітям розповідали тільки як про сердиту жінку, з котрою він увесь час сварився. (Діти знали, що їхній батько також був дуже сварливий.) Вони також знали про велику трагедію. В Аніса з першою дружиною народилася донька, себто їхня єдинокровна сестра, імени якої їм ніхто не називав. Одного вечора перша дружина зателефонувала Анісові й сказала, що дівчинка дуже хвора і може померти, а він подумав, що то вона вигадала такий собі привід, аби заманити його до себе, тому не надав її словам жодного значення, а дівчинка тим часом померла. Коли ж довідався про смерть доньки, то побіг до будинку першої дружини, але вона навіть на поріг його не пустила, хоча він з усієї сили гримав кулаками в двері, ридаючи як мале дитя.

Чому Аніс з Неґін побралися, залишалося для сина загадкою. Для їхніх дорослих дітей цей шлюб видавався дуже нещасливим; татове дедалі більше розчарування життям виражалося у нічних нападах п’яної люті, від яких матері ледь удавалося захистити дітей. Не раз стар-ші діти, Самін і Салман, пробували вмовити батьків розлучитися, аби вони, діти, могли втішатися товариством мами чи тата без побічних ефектів їхнього нещасливого життя. Аніс і Неґін не послухалися дітей. Між ними було щось таке, що вони обоє, попри нічну колотнечу і страждання, вважали «коханням», а оскільки і він, і вона вірили у це, то можна сказати, що кохання таки було. Якась велика таємниця лежить в осерді близькости людей, якимсь незбагненним чином кохання виживає серед нелюбови: ось чого він навчився з життя своїх батьків.

А ще такого: якщо обоє ваших батьків були раніше одружені, а тоді нещасливо жили, «одне одного кохаючи», то ви виростаєте з вірою у нетривкість кохання, у те, що кохання — це значно темніше, грубіше, менш приємне і менш утішливе почуття, ніж про нього говориться у піснях і фільмах. А якщо це правда, то які уроки з його життя з кількома розірваними шлюбами отримають його сини? Його друг одного разу сказав, що трагедією є не розлучення, а життя у нещасливому шлюбі. Проте біль, якого він завдав матерям своїх дітей, тим двом жінкам, які кохали його понад усе, не давав йому спокою. Він не звинувачував своїх батьків у тому, що вони стали для нього поганим прикладом. Не хто інший, але він це вчиняв, тож йому і відповідати. Хай би яких ран завдало йому життя, проте рани, завдані ним Кларисі й Елізабет, були болючішими. Він кохав їх обох, однак його кохання виявилося недостатньо сильним.

Він любив своїх сестер, вони всі любили одне одного, проте їхні зв’язки також не стали довічними. Вони із Самін залишалися найближчими. Коли вони були дітьми, то він був надто чемним хлопчиком, а вона — пустотливою дівчинкою. Він разом з батьками завжди витягував її із якихось халеп, а вона билася з його кривдниками. Якось тато одного з хлопчиків, з яким вона почубилася, такий собі Моган Матган, прийшов до них додому на Віндзор-віллу й поскаржився Анісові. «Твоя донька так штовхнула мого малого, що він аж упав!» — люто вигукнув він. Аніс тільки розреготався. «На твоєму місці, -радив він скаржникові, — я б так голосно про це на казав, а раптом хтось почує».

Зв’язок між ними ніколи не слабшав, однак поступово вони почали усвідомлювати, що їхню сестру Банно -справжнє її ім’я Невід, але в сім’ї її завжди називали Банно — це зачіпає. Вона була на п’ять років молодшою за нього і на чотири роки молодшою за Самін, і в дитинстві вони часто не брали її до свого гурту. Потім вона страшенно посварилася і з ними, і з батьками, а тоді поїхала до Каліфорнії, якнайдалі від усіх. Він часто з великим жалем думав про свою «втрачену» сестру, проте вона вибухала в його житті так несподівано, що він знову сахався її. Якийсь час вона носилася з божевільною думкою, буцімто вони із Самін обвели її навколо пальця зі спадком і погрожувала таки вивести його на чисту воду. Йому довелося просити своїх юристів застерегти її від цього, тож опісля вона тривалий час з ним не спілкувалася. Наймолодша сестра Набіла, у сім’ї її називали Ґульджум, в юності була неймовірною красунею й талановитим інженером-будівельником, однак душевна неврівноваженість зруйнувала її кар’єру, шлюб, стосунки з сім’єю і, зрештою, саме її життя — вона почала жувати тютюн, зловживати ліками, дуже багато їсти, аж поки її врода не була похована під горою жиру, а тоді — як це сумно! — її знайшли мертвою у ліжку; ось як буває — наймолодша з них пішла від них першою.

У його родині самої любови замало.

Настала десята річниця бредфордського книгоспален-ня, відтак десята річниця фетви. — Десять років! — подумав він. — Як швидко плине час, коли іде потіха, — а звичайні люди видавали свої звичайні звуки. Містер Шаббір Ахтар, якого «Індепендент» назвала «блискучим» мислителем, заявив, що тепер вони не спалюватимуть «Сатанинських віршів», бо не почуваються «ображеними». (У наступні роки багато британських мусульман, серед них і зловороже налаштовані, казали про помилковість кампанії проти роману. Дехто вказував тільки на помилку в тактиці, поза-як письменник став ще відоміший, і це тільки збільшило кількість проданих книжок, однак інші заходили настільки далеко, що твердили, буцімто переконалися у важливості захисту свободи слова.) На день святого Валентина Іранські стражі революції заявили в Тегерані про «невідворотність виконання фетви», а Санаї Щедрий підтвердив, що його «знищення» не знято з порядку денного. Зате жодного маршу, жодного зібрання під мечетями, жодного старшого аятоли з кривавою проповіддю. Тож усе минулося значно тихіше, ніж він побоювався.

Він продовжував тиснути на поліцію, щоб одержати більше свободи. Тепер, коли Френк Бішоп працював на нього, себто був на його утриманні, то, очевидно, міг би перебрати на себе більше їхніх обов’язків і в такий спосіб зекономити більше державних коштів? Він дізнався достатньо багато про різницю між «загрозою» і «ризиком», аби знати, що ризик, якому він піддається, з’являючись без попереднього інформування на приватній вечірці, у ресторані, театрі чи в кінотеатрі, дорівнює майже нулю. Нема жодного сенсу в таких випадках залучати цілу групу захисту. Це може зробити Френк. Однак їм не хотілося згортати захисту. Вони просили, щоб усе залишалося так, як є, аж до його повернення з літнього відпочинку на Лонґ-Айленді, тож він неохоче, та все ж таки пристав на це.

Перший скандал 1999 року вибухнув після надання йому індійської візи. Останньої хвилини співробітник індійського посольства, який видавав візи, сказав, що він може отримати тільки шестимісячну гостьову візу, тож Віджею Шанкардассу довелося йти до індійського посольства і зустрічатися з високим комісаром Лалітом Мансінґгом, а також з міністром закордонних справ Індії, який на той час саме перебував у Лондоні, і вони погодилися «вчинити як годиться» й видати йому повноцінну п’ятирічну візу, яку видають особам індійського походження. Також погодилися на надання йому захисту з боку індійської поліції під час його перебування в Індії.

Одразу «розгнівалися» індійські мусульмани. Несамовитий імам Бухарі з делійської мечеті Джума Масджид (який десять років тому прокляв «не того Салмана») так перейнявся рішенням про видачу йому візи, що аж шаленів перед тритисячною юрбою вірних після п’ятничних молитов. Він «готовий померти», заявив він, але не дозволити містерові Рушді в’їхати до країни. Два дні потому «Тегран таймс» напророчила йому смерть в Індії. «Мабуть, так захотілося провидінню, аби він помер саме там, де народився». Єдиним лідером, який не входив до Індуїстської правлячої партії і підтримав рішення про видачу йому візи, був генеральний секретар Комуністичної партії Індії (марксистської). Мані Шанкар Аяр з Індійського національного конгресу наголошував, що його партія свого часу «зробила дуже правильно», наклавши заборону на самі «Сатанинські вірші» та на в’їзд їхнього автора до країни, тому Індуїстській партії, що ухвалила рішення про видачу візи, тепер доведеться «пожинати плоди» свого необдуманого кроку. Проте одразу додав, що якби містер Рушді насправді приїхав до Індії, то «його слід вітати як гостя». Імам Бухарі заявив, що мусульмани у своїх протестах «не виходитимуть за рамки конституції», але якщо якомусь щирому мусульманинові захочеться вбити богохульника, то його підтримають усі мусульмани. Письменниця Ґіта Гарігаран надіслала йому низку ідеологічно-повчальних електронних листів, які викликали у нього хіба що роздратування. Стало зрозумілим, що поїздку до Індії необхідно відкласти, поки не вляжуться пристрасті.

Зателефонувала Тереза з офісу Боно. «Алло? Це Салман? А ви маєте ще один примірник слів пісні, ну, як її, «Земля під її ногами?» — Так, звісно. — Він таки мав один примірник. «Чи не могли б ви надіслати його факсом нам у студію, але вже зараз, бо вони збираються записувати вокал, а Боно загубив слова?» — Так, я можу це зробити, вже зараз. Авжеж.

Потім упродовж якогось часу – хвороби, лікарі й лопотіння крил ангела смерти. Двоюрідна сестра Елізабет зі своїм чоловіком Браєном кілька днів жили на Бішоп-авеню, тож якось пізно ввечері він уперше побачив лису після хіміотерапії голову Керол. Вона мимоволі нагадала йому сцену із «Відьом» Роальда Даля, де відьми скидають із себе свою мирську, «людську» личину. Він дуже любив Керол і страшенно сердився на себе за свою реакцію, яка щонайменше була ганебною. Керол побувала в Америці у Канті Рая, який узявся за її лікування, проте препарати діяли на неї не так добре, як на Едварда Саїда, тож прогноз залишався невтішним. Однак треба все спробувати, казала вона незмінно бадьоро й рішуче.

Померла Айріс Мердок. Якось він був на ленчі, влаштованому Радою з мистецтва на її честь, незадовго після публікації її останнього роману «Дилема Джексона» -книжки, якої геть не сприйняла критика. Айріс мала кепський настрій, пригадалося йому, і сказала, що їй, мабуть, варто вже припиняти писати. «Але ж не через кілька поганеньких рецензій, — сказав він. — Ви ж бо Айріс Мердок». — «Так, — відповіла вона сумно, — та коли людям перестає подобатися твоя праця і ти вибиваєшся із сили, то мусиш зупинитися». За кілька місяців у неї виявили хворобу Альцгеймера.

Також помер Дерек Фетчет. Раптовий серцевий напад у пабі — і його не стало. Ніхто не працював наполегливіше чи з більшою рішучістю над вирішенням проблеми фетви. Йому виповнилося тільки п’ятдесят чотири роки.

Він потерпав від птозу. Його верхні повіки до кінця не піднімалися, і стан погіршувався мало не щодня, особливо це стосувалося правої повіки. Почав падати зір. Якщо не зробити операції, то настане день, коли він взагалі не зможе підійняти повік. Його напівзаплющені, як у Сонного Лабіффа[257], очі часто співвідносили з лиходійством, проте виявилося, що це відома медицині хвороба.

Найкращим спеціалістом з проведення операцій на птоз вважався містер Річард Коллін. Він пройшов обстеження в Офіцерському шпиталі імени короля Едварда VІІ, де «оперували всіх представників королівської сім’ї», як казав містер Коллін, а коли вже мав лягти на операцію, йому повідомили, що «завідувачка» шпиталю з міркувань безпеки відмовляється прийняти його як пацієнта. До неї поїхала група захисту й, на щастя, змогла її заспокоїти, тож операція знову стала можливою. Йому завжди завдавала багато болю його залежність від страху інших людей; здавалося, йому дають ляпас, а він не може відповісти. Відтак напередодні операції зателефонувала Клариса. Зафар хоче покинути університет. Просто ненавидить навчання. Ту «помийну яму». Йому запропонували роботу в одному із нічних клубів Лондона, і він хоче займатися промоціями концертів, а разом з другом вони зможуть, за його словами, організувати акцію на стадіоні «Вемблі»; йому до вподоби саме таке життя. Він перевищив кредит у банку, і з цим також треба щось робити. Їх обох дуже непокоїло, що Зафар, як висловилася Клариса, живе у «захмарній країні мрій», і їхнє переживання за долю сина знову їх зблизило. Зафар потребував сильних батьків, які діють спільно. Вони переговорили з ним, і він погодився облишити свою затію з концертом на «Вемблі». Дуже неохоче, проте погодився.

Коли опритомнів після операції, то на очах мав пов’язку. Покликав медсестру, але ніхто не відгукнувся. «Ви мене чуєте?» — ще раз покликав, і знову мовчання. Не знав, де він, нічого не бачив, і з ним ніхто не розмовляв. Можливо, щось сталося, щось пішло не так. Можливо, його викрали. Або ж він чекає дідька на порозі пекла. Агов... агов... агов, жодної відповіді, ви мене чуєте? ні, його не чули, тут хтось є? там хтось є? ну, якщо хтось і був там, то мовчав. Минуло кілька хвилин — чи тижнів? — сліпої, в прямому сенсі, паніки, поки обізвалася медсестра й сказала: так, вона тут, прошу вибачення, проте Елізабет щойно поїхала додому, вже третя година ночі, а мені треба було в туалет. От халепа, розмірковував він, прийшов до тями саме тоді, коли медсестрі схотілося пісяти.

Уранці пов’язку зняли, й настала ще одна дивна мить, коли повіки не слухалися команд мозку і незалежно одна від одної шалено тремтіли, проте незабаром усе внормувалося — його таки не осліпили випадковим порізом скальпеля; принесли дзеркало — очі широко розплющені. Хіба що праве трохи занадто широко розплющене. «Гаразд, — сказав містер Коллін, — давайте почекаємо тиждень, а тоді, мабуть, зробимо невеличку корекцію».

Дебют його нових повік відбувся на вечірці в будинку Руті і Річарда Роджерсів, де вдавано бадьоро святкували десяту річницю шлюбу Найджели Лосон і Джона Даймонда, хоча усі й були пригніченими. Справи у Джона були погані, навіть дуже погані, жодного сенсу робити операцію, хіміотерапія може на якийсь час продовжити відлік його днів, але не більше. Тож друзі зібралися вшанувати його життя, і Джон «виголосив промову», пишучи і водночас проектуючи її на стіну, і найприкметнішим у тій промові було те, що вона викликала багато сміху серед гостей.

Тим часом нові повіки справляли дуже хороше враження на людей. Ти надів нові окуляри? Чудово виглядаєш! Ти засмагав! Такий, щасливий вигляд! Пізніше, коли про це довідалася преса, то «Санді таймс» помістила статтю, в якій мало не просила вибачення за те, яким вона його бачила впродовж років. Раптом газета зрозуміла, що його «відчужений, зухвалий, зловісний хулігансько-злодійкуватий погляд» — це наслідок захворювання повік. Тепер він виглядав «відновленим, відродженим», мовилося в газеті. «Ох, і оманливі ці очі!»

Він мусив поїхати до Турина, де йому присвоїли ступінь почесного доктора, перш ніж Річард Коллін встиг провести хірургічну корекцію його правої повіки, тому на тогочасних світлинах він має дещо пришелепуватий вигляд. Поїздка була вдалою; цього разу італійська поліція виявляла дружелюбність і свою готовність догодити; була мирною, геть не такою, як їхні колеги у Мантуї. Ще один здобувач цього ступеня Джон Боймер-третій був лікарем, спеціалізувався на лікуванні раку ротової порожнини і представляв Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі; він виголосив не дуже приємну промову про нові методи лікування ротових порожнин карцином, коли язики пришивають до щік, ну, і таке інше, тож він слухав Боймера і думав: «Ніщо з того, що ти розповідаєш нам тут, не врятувало мого друга».

Так сталося, що саме того дня президент Ірану Хатамі перебував у Римі, тож преса аж гула, дивуючись збігові. Хатамі, очевидно, не повірив у випадковість, і піддав Європу «різкій критиці» за підтримку письменника. «Підтримка Рушді — це підтримка війни між цивілізаціями, — казав він. — Я дуже шкодую з приводу того, що людина, яка образила святині понад мільярдного мусульманського світу, тепер у пошанівку серед європейських країн». Отже, ця людина казала, що не хоче зіткнень цивілізацій, однак називала все, що їй не подобалося, «війною»; ця людина била себе в груди й твердила, що вона «проти тероризму», проте вилучала з цього поняття насильницьку дію фетви, називаючи її не тероризмом, а справедливістю. І все це казав той «поміркований» діяч, на чиє слово британський уряд просив його покластися.

Наближався день виходу «Землі під її ногами», проте виникли деякі проблеми з авторським турне по США. Більшість європейських авіаліній погоджувалися його перевозити, а от американські далі відмовлялися. Він міг прилетіти до Нью-Йорка, і літаком компанії «Еар Канада» дістатися до західного узбережжя, проте далі він мусив подорожувати на приватному літаку. До того ж доведеться платити за послуги охоронної фірми Джеррі Ґлейзбрука. За двотижневе турне вони мали заплатити 125 000 доларів, у той час як видавці виділяли тільки 40 000 доларів. Він поговорив з Ендрю Вайлі і Джеррі Ґлейзбруком, і вони домовилися про знижку на 10 000 доларів, окрім того заклади проведення заходів були готові загалом надати близько 35 000 доларів у вигляді гонорарів за виступи й плати за охорону. Якщо до цієї суми додати гонорар з «Нью-Йоркера» за уривок з книжки й тримісячну або чотиримісячну платню за синдикаційну колонку у «Нью-Йорк таймс», то вони зможуть вкластися у заявлену суму. Він рішуче налаштувався провести турне й сказав Ендрю погоджуватися, незважаючи на необхідність самому вкласти близько 80 000 доларів. З’явилися англійські рецензії, переважно дуже прихильні, тож йому не хотілося, щоб американське видання в чомусь програвало.

Нема жодного сенсу розповідати про те, що кажуть критики; їм книжка може сподобатися, а може не сподобатися, але цей дивний випадок з Джеймсом Вудом заслуговує на невеличку ремарку. Містер Вуд рецензував «Землю під її ногами» у «Ґардіан», в газеті, яка першою у Британії опублікувала уривок з роману; рецензент мав дуже високу думку про книжку: «Захопливий новий роман, значне досягнення, вражаючий і складний. чудовий роман. життєрадісний, добродушний, з багатьма каламбурами, [роман] передає читачеві творчу радість зі щедрістю, якої не було з часу написання «Опівнічних дітей». Маю сподівання, що для читачів роман заслужено стане найулюбленішою книжкою Рушді». Ну, дякую тобі, Джеймсе, подумав він. Коли ж роман опублікували у Сполучених Штатах, то містер Вуд мав дещо відмінне бачення. Він подав у «Нью репаблік» іншу статтю, переробивши рецензію з «Ґардіан», і нова версія була «заслужено» несхвальною. Тепер книжка стала «характерною постмодерністською невдачею», чиїй «спокусливій непристойності бракує землі під ногами». Обидві статті вийшли з проміжком у сім тижнів. І критик, який суперечить самому собі, залежно від літературних уподобань людей, що платять йому гроші, мабуть, повинен дати певні роз’яснення.

Він прилетів до Нью-Йорка, щоб дати кілька інтерв’ю, й одразу відчув себе дуже хворим. З останніх сил намагався дотримуватися напруженого графіка, проте, зрештою, висока температура далася взнаки й змусила його звернутися до лікаря. Там сказали, що в нього серйозна легенева інфекція, схожа на пневмонію, і якби він забарився з лікування бодай на день, то без госпіталізації не обійшлося б. Прописали сильні антибіотики, і він сяк-так давав інтерв’ю. Після роботи у нього паморочилася голова, проте почувався ліпше, тож пішов на прийом до будинку Тіни Браун[258], де вже були Мартін Еміс, Мартін

Скорсезе[259], Девід Бові[260], Іман[261], Гаррісон Форд[262], Каліста Флокгарт[263] і Джеррі Сайнфельд[264]. «Містере Рушді, — запитав Сайнфельд нервово, — чи доводилося вам бачити епізод із нашого серіалу про вас?» У тій серії Креймер[265] каже, що бачив Салмана Рушді у лазні, відтак з’ясовується, що ім’я того чоловіка Сал Басс[266], яке, на їхню думку з Джеррі, могло бути вигаданим, під яким переховується Салман. Коли ж він запевнив Сайнфельда, що той епізод його дуже розсмішив, то зауважив, що комік помітно заспокоївся.

Турне по восьми містах Сполучених Штатів минуло без непорозумінь, за винятком того, що велика торговельна виставка «БукЕкспо Америка» у Лос-Анджелесі відмовила у проведенні його акції на своїй території. Зате під час перебування у Лос-Анджелесі його запросили у Плейбой-меншн[267], власник якого був значно відважніший за організатора «БукЕкспо Америка». Морґан Ентрекін, очільник видавництва «Ґров/Атлантик» видав книжку Г’ю Гефнера «Століття сексу: історія сексуальної революції за «Плейбоєм», завдяки чому одержав дозвіл провести вечірку для літераторів у його будинку. Треба сказати, що літератори, як їм і належить, дружними рядами потяглися до Голмбі-Гіллс і збуджено пили тепленьке шампанське під тентом на лужку Гефнерленду під зневажливими поглядами вкрай знуджених «офіціанток-кроликів». Десь посеред вечора з’явився Морґан і в супроводі молодої білявки з милою усмішкою і розкішною фігурою з поклоном підійшов до нього. Це була Гізер Козар — щойно обрана «Подружка року», дуже молода дівчина з чудовими манерами, яка вперто називала його сером. «Дуже шкода, сер, але я не читала жодної вашої книжки, — вибачалася вона. — Правду кажучи, я небагато читаю, сер, бо від книжок швидко втомлююся і хочу спати». Так, так, погоджувався він, бо з ним це також частенько трапляється. «Але є деякі книжки, сер, — додала вона, — ну, як «Воґ[268]», які, на мою думку, я просто мушу почитати хоча б для загального розвитку».

Він полетів назад до Лондона, де йому зробили корекцію повік, і тепер вони виглядали як звичайними; відтак святкували другий Міланів день народження, двадцятий Зафарів, а тоді йому виповнилося п’ятдесят два. На його день народження прийшла Самін з двома доньками, а також Полін Мелвілл і Джейн Велслі, а кілька днів потому він повів Зафара на центральний корт Вімблдону, де у півфіналі Сампрас переміг Генмана. Якби не поліцейські, то життя здавалося б цілком нормальним. Старі хмари потрохи розвіювалися, проте нові не барилися. «Незгода між Е. і мною щодо проживання у Нью-Йорку загрожує нашому шлюбові, — написав він у своєму щоденнику. — Я не бачу виходу. Нам доведеться проводити час окремо, я — у манхеттенській квартирі, вона — у Лондоні. Але як витримати розлуку з маленьким чудовим хлопчиком, якого я так люблю?»

У середині липня вони на дев’ять тижнів поїхали до Ґробових у Бриджгемтон, і саме в цей час він піддався своїй міленіумній ілюзії.

Навіть якщо хтось і не вірив, нібито вже у дуже близький міленіум, себто на сам кінець тисячоліття, відбудеться друге пришестя Христа, то можна було спокуситися романтичною «міленіумною» ідеєю, буцімто день, який настає один раз на тисячу років, принесе величезні зміни, і життя усього світу й окремих людей в ньому в наступному міленіумі, що вже зароджувався, стане ліпшим. Ну, сподіватися не заборониш, подумав він. Зміни таки настануть, співав Сем Кук 1964 року, і слова того гімну відлунювали у його вухах.

На початку серпня 1999 року міленіумна ілюзія, що охопить його єство і змінить його життя, постала перед ним у вигляді жінки — тільки подумати! — на острові Ліберті. Далебі, просто смішно, що він зустрів її під статуєю Свободи. В художньому творі символізм такої сцени мав би величезне смислове навантаження. Проте реальне життя іноді втовкмачує тобі якусь думку, аби переконатися, що ти зрозумів її; тож у його реальному житті Тіна Браун і Гарві Вайнстайн[269] влаштували дуже бучну вечірку на острові Ліберті з нагоди заснування свого журналу «Ток», якому не судився довгий вік. У небі спалахували феєрверки, Мейсі Ґрей співала: I try to say goodbye and I choke. I try to walk away and I stumble[270], а список гостей мав надзвичайно широкий спектр — від Мадонни і, власне, аж до нього. Того вечора йому не зустрілася Мадонна, а то б він запитав про ті слова, які її помічниця Каресс сказала телевізійному продюсерові, що надіслав їй примірник «Землі під її ногами», сподіваючись отримати прихильний коментар великої леді — зрештою, книжка була про відому, хоча й уявну, рок-зірку. «О ні, — сказала Каресс, — Мадонна не прочитала книжки. Вона пошматувала її». (Коли ж вони із Зейді Сміт таки здибали Мадонну кілька років потому на гулянці журналу «Веніті феар» з нагоди вручення «Оскарів», то вона говорила лишень про лондонські ціни на нерухомість у районі Марбл-Арч, і йому не хотілося порушувати питання із пошматованою книжкою, бо вони із Зейді щосили намагалися втриматися від сміху, дивлячись на високого, ефектного, молодого італійського жеребця, чиє улесливе шепотіння, здається, справило враження на міс Чікконе: «Ви ж бо італійка, правда? — питав він, нахилившись ближче. — Я одразу бачу,»)

Елізабет залишилася у Бриджгемтоні з Міланом, а він поїхав у місто із Зафаром, Мартіном та Ізабель. З дерев на острові Ліберті звисали світлові гірлянди, від води здіймався холодний літній бриз; вони ж нікого не знали, а коли споночіло, то вже годі було когось упізнати, проте все було просто чудово. Перегодя під китайським ліхтариком біля п’єдесталу велетенської мідної жінки він лицем до лиця зіткнувся з Падмою Лакшмі й одразу збагнув, що десь її уже бачив, або ж її фотознімок, ага, в італійському журналі, де було вміщено також і його фото, і він пригадав, що йому тоді подумалося: «Якби колись я здибав цю дівчину, то все — я своє відспівав, як кажуть американці, «моя гуска засмажена», себто я пропав. Тепер одразу промовив: «Ви та чарівна індійська дівчина, яка вела передачу на італійському телебаченні й повернулася до Америки, щоб стати актрисою». Не могла повірити у його поінформованість, тому засумнівалася, чи він насправді той, ким він, на її думку, був, і змусила його назватися, й одразу крига скресла. Говорили не довше кількох хвилин, однак устигли обмінятися номерами телефонів, і наступного дня, коли він зателефонував їй, лінія була зайнята, бо саме тієї миті вона намагалася додзвонитися до нього. Він сидів у своєму авто біля бухти Мекокс-Бей і вдихав міцний аромат засмаженої гуски, що долинав до нього через мерехтливу гладінь води.

Він був одруженим чоловіком. Удома на нього чекала дружина з дворічним сином, і якби у сім’ї панувала злагода, то він неодмінно збагнув би очевидну істину, що видіння, котре уособлювало, як йому здавалося, геть усе, на що він сподівався у своєму майбутньому — міс Свободу з плоті й крови — це просто міраж, а піти за цим видінням так, ніби воно було реальним, означало б накликати на себе біду, завдати непомірного болю дружині й звалити великий тягар на саму Ілюзію — американку індійського походження, яка мала величезні амбіції й потаємні плани, що нітрохи не збігалися із його глибинними бажаннями.

Саме її прізвище й ім’я були великим дивацтвом — іменем, розламаним після розлучення її матері надвоє. Вона народилася як Падмалакшмі Вайдянатан у Делі (хоча більшість її родини, що належала до тамільських брахманів, жила в Мадрасі), однак її батько Вайдянатан покинув її та її маму Віджаялакшмі, коли вона мала тільки рік. Віджаялакшмі швиденько позбулася прізвища свого колишнього чоловіка, перетворивши своє ім’я та ім’я доньки на ім’я і прізвище. Невдовзі після цього вона з донькою переїхала до Нью-Йорка, де працювала медсестрою в Інституті Слоуна-Кеттерінґа з дослідження раку, відтак перебралася до Лос-Анджелеса й вийшла заміж удруге. Падма не бачилася з батьком, аж поки їй виповнилося майже тридцять. Ще одна жінка без батька. Знову у його житті знайшлося місце для романтичного.

«Ти погнався за ілюзією і заради неї зруйнував сім’ю», — скаже Елізабет, і вона матиме слушність. Привид Свободи виявився міражем оази. Здавалося, ця жінка містить у собі його індійське минуле й американське майбутнє. Вона була вільною від тієї обережности й переживань, що терзали їхнє з Елізабет життя, яких Елізабет ніяк не могла позбутися. Вона була мрією про відмову від теперішнього життя і початок нового життя — американським маренням про корабель «Мейфлауер», яким перші колоністи прибули до Америки — ще знадливішого, ніж її врода, а врода її була яскравіша за сонце.

Удома сталася ще одна велика сварка, бо вони ніяк не могли дійти згоди. Бажання Елізабет чимшвидше мати ще дітей, чого він не хотів, наражалося на шалений опір з боку його мрії про свободу в Америці, якої вона боялася і яка за тиждень погнала його до Нью-Йорка, де в номері готелю «Марк» Падма сказала йому: «Всередині мене є погане «я», і коли воно виринає на поверхню, то прибирає до рук усе, що йому подобається». Навіть ось таке відверте застереження не змусило його кинутися додому до свого подружнього ложа. Ілюзія виявилася надто потужною, щоб бути розвіяною очевидною реальністю. Вона не могла стати тією мрією, яку він у ній бачив. Вона мала до нього справжні почуття, в чому він потім переконався, проте надзвичайно перемінні почуття. Її амбітність часто брала гору над її почуттями, і вона забувала про них. Їхнє життя стане до певної міри спільним — вісім років від першої зустрічі до остаточного розлучення, немаленький проміжок часу — і, зрештою, вона неминуче розіб’є його серце так само, як він розбив серце Елізабет. Зрештою, вона стане найкращою відплатою за Елізабет.

Тільки одна ніч. Вона поїхала до Лос-Анджелеса, а він повернувся спочатку до Літтл-Нояк-Пас, а тоді до Лондона. Працював над вісімдесятисторінковою заявкою з планами чотирьох романів і книжки есеїв, котра, як він сподівався, принесе йому досить авансових коштів для купівлі будинку на Манхеттені, а їхні стосунки з Елізабет залишалися напруженими; зате він бачився з друзями, одержав ступінь почесного доктора в Льєжі, тішився присудженням Ґюнтерові Ґрасові Нобелівської премії; не надто переймався тим, що його прізвища немає у шорт-листі претендентів на одержання Букерівської премії (там не було також і більш уславлених Вікрама Сета і Родді Дойла), тільки тому, що пізно вночі телефонував Падмі на її квартиру у Вест-Голлівуді, і йому на душі робилося так добре, як не було вже впродовж багатьох років. Потім поїхав до Парижа з нагоди виходу «Землі під її ногами» французькою мовою, і вона була поряд з ним упродовж тижня п’янкої радости, позначеної ударами молотка провини.

Зафар не повернувся до Ексетера, і почуття, що охоплювали його батьків з цього приводу, раптом стали несуттєвими, бо Кларису забрали до лікарні з понад літром рідини в легенях у зв’язку із серйозною інфекцією в області ребер. Вона вже давно скаржилася на великий дискомфорт своєму терапевтові, проте він не направляв її на аналізи — мовляв, вона все понавигадувала. Тепер вона збиралася позиватися на нього до суду і притягти до від-повідальности за злочинну недбалість, але за її словами ховався величезний страх. Минуло майже п’ять років, відколи вона вилікувалася від раку, тож після п’яти років можна було уже й не думати про хворобу, та вона дуже боялася, що страхіття повернулося. «Я ще не казала

Зафарові, але це може бути вторинний рак у легені чи на кістці. Рентґен зроблять наступного тижня, і якщо виявлять якісь плями, то це вже не підлягатиме оперуванню». Її голос тремтів, потім надламався, проте невдовзі вона опанувала себе. Вона трималася мужньо, а за тиждень зателефонував її брат Тім і підтвердив, що рак повернувся. У видаленій з легені рідині виявили ракові клітини. «Ти скажеш Зафарові?» Так, він скаже.

Як ні про що інше, йому було надзвичайно важко говорити про це із сином. Зафар цього не чекав або ж не думав про таку біду і був страшенно вражений. З багатьох поглядів він більше скидався на свою маму, ніж на тата. Він мав її прихований темперамент і її зелені очі, а ще її любов до пригод; вони об’їздили валлійські пагорби, проводили тижні разом, катаючись на велосипедах у Франції. Вона щодня була біля нього впродовж усієї кризи у татовому житті й забезпечила йому непогане дитинство, не давши збожеволіти. І тут Зафар міг утратити її.

«Мій любий синочку, — написав він у своєму щоденнику, — я мушу допомогти тобі витримати страшенний удар». Рентґен показав, що рак уже перекинувся на кістку, і це також було те, що тільки Зафарів тато міг йому сказати. На очах юнака забриніли сльози, він почав тремтіти й дозволив татові на короткий час себе обійняти. Лікарі сказали, що у випадку належної реакції Клариси на лікування вона може прожити ще кілька років. Він не вірив цьому й вирішив розповісти синові про сумну вірогідність. «Зафаре, — сказав він, — я знаю про рак таке: коли він поширюється по всьому тілі, то прогресує дуже швидко». Він згадав свого батька, про те, як швидко вбила його мієлома. «Так, — сказав Зафар, однак надія звучала в його голосі: — Але вона ще житиме багато місяців, правда?» Він захитав головою. «Боюся, — сказав він, — що це питання тижнів або ж навіть днів. Під кінець це буде як падіння зі скелі». Зафар мав вигляд, ніби його сильно вдарили в обличчя. «Ох, — сказав він, а тоді ще раз: — Ох».

Вона лежала у Геммерсмітській лікарні Чаринґ-Кросс, і їй ставало дедалі гірше. Тім сказав, що рак виявили також у легенях, тож для полегшення дихання їй накладали кисневу маску, а ще вона не могла їсти твердої їжі. Вона згасала зі страхітливою швидкістю. Лікарі через її слабкість просто не знали, що робити.

Вони не могли оперувати чи починати хіміотерапію, допоки не впораються з рідиною, що заповнювала легені, а вона тим часом слабшала на очах.

Він розумів, що це кінець. Вона просто згасала.

Зафар зателефонував містерові Вексмену, старшому консультантові Геммерсмітської лікарні. Фексен відмовився говорити про її стан телефоном, але погодився прийняти Зафара, якщо він приїде до лікарні. «Це нічого хорошого не означає», — сказав Зафар, і мав слушність. Відтак Зафар пішов до Кларисиного терапевта, який визнав свої «дві серйозні помилки». Він не звертав уваги на її скарги на біль у грудях, коли вона вперше про це сказала, й не змінив свого ставлення, коли вона потім кілька разів скаржилася на такі ж болі. «Вісімдесят п’ять відсотків болів у грудній клітці спричиняються стресом, — сказав він, — тож я діяв відповідно до статистики». Також менше ніж два місяці перед тим їй робили мам-мографію, і все було добре. Проте рак повернувся не в молочну залозу. Вона скаржилася на біль уже в червні чи на початку липня, казав Зафар, а лікар не вживав жодних заходів. І тепер цей байдужий чоловік жорстоко й грубо кинув хлопцеві, чия мати помирала: «Раніше у неї був дуже серйозний рак, і я не впевнений, що вона це усвідомила. Тепер їй три чисниці до смерти».

«Я дістану цього негідника, — написав він у своєму щоденникові. — Я дістану його».

Вони із Зафаром пішли до Клариси в лікарню пополудні у вівторок 2 листопада 1999 року. Вона була виснажена й жовта, дуже слабка, дуже налякана. Ледве змогла написати своє прізвище на чеках, які попрохала його надіслати. Потім не хотіла підписувати заповіт, однак, зрештою, таки підписала. Вексмен наполягав на негайній хіміотерапії, що була її єдиним шансом, і сказав, що існує шістдесяти-відсоткова вірогідність одужання, однак говорив непереконливо. Відчай не сходив із Зафарового обличчя попри те, що його тато намагався бути якомога впевненішим.

Наступного ранку Вексмен сказав, що Кларисі залишилося жити кілька днів. Вони почали хіміотерапію, проте вона мала неґативну реакцію, тому відмовилися від неї. Більше нічим не можна зарадити. «Можна», -сказав Зафар, який просидів цілу ніч в інтернеті і знайшов якісь «диволіки». Містер Вексмен співчутливо сказав йому, що для всього цього вже надто пізно.

Інтернет. Вони тільки починали вживати це слово. Того року хтось уперше при ньому промовив слово «Google». Відкривалися нові електронні горизонти — ця нова «terra incognita, що ширилася, куди не кинеш оком», як висловився про людську природу Оґі в романі Беллоу. Якби цей «Google» існував у 1989 році, то кампанія проти нього ширилися б іще швидше й у значно більшому масштабі, тож він би не мав жодного шансу. Йому пощастило, що все почалося на світанку інформаційного віку. Проте того дня не йому судилося помирати.

Їй лишилося не більше доби, сказали йому в лікарні, тож він сидів біля ліжка, тримаючи її і Зафара за руку, а Зафар тримав маму за руку. Її брат Тім із дружиною Алісон, а також найближчі Кларисині подруги Розанна й Авріл також були там. І раптом якої миті вона забулася й поринула у щось гірше, ніж сон, тож Зафар відвів його набік і запитав: «Ти казав, що в кінці все відбувається дуже швидко, це що — кінець? Здається, в її обличчі вже нема життя». Він подумав, що так, це може бути кінець, і підійшов до неї попрощатися. Він нахилився над нею і тричі поцілував її у скроню — і раптом вона підвелася на ліжку й розплющила очі. Нічого собі поцілунок, подумав він, а вона повернула голову, поглянула йому просто у вічі і запитала із жахом у погляді: «Я помираю?» — «Ні, — збрехав він, — ти просто відпочиваєш», — і упродовж усього життя він запитував себе, чи мав він право збрехати. Якби на своєму смертному одрі він запитав про таке, то хотів би почути правду, проте в її очах він побачив жах і не спромігся на слова правди. Відтак їй стало ніби легше, і він зробив ще одну велику помилку. Він повіз Зафара додому відпочити. Коли вони спали, вона знову забулася й зайшла так далеко, що Орфеєва сила кохання вже не змогла вивести її із забуття. Цього разу вона вже не повернулася звідти. О 12:50 задзвонив телефон, він почув Тімів голос і вмить зрозумів свою помилку. Зафар, уже дорослий юнак, затулившись руками, плакав дорогою до лікарні, а поліцейська машина, як вітер, летіла до Геммерсмітського шпиталю.

Клариса померла. Так, вона померла. В кінці з нею були Тім і Розанна. Її вкрите простирадлом тіло лежало у палаті. Її рот був трішки відкритий, ніби вона хотіла щось сказати. На дотик була холодною, проте ще не заклякла. Зафар не міг стояти біля неї. «Це не моя мама», — сказав він, вийшов з кімнати і більше не приходив поглянути на неї мертву. А він не міг від неї піти. Сидів біля неї і говорив цілу ніч. Говорив про їхнє кохання і про свою вдячність за сина. Дякував, що була синові доброю мамою впродовж усіх цих років тяжких випробувань. Здавалося, роки їхнього розлучення кудись ділися, і до нього повернулася колишня молодість і давнє кохання саме тоді, коли все пішло в небуття. Був розбитий горем, безперестану схлипував і багато в чому винуватив себе.

Переживав, що Зафар замкнеться у собі, як би це зробила на його місці Клариса, проте син говорив цілими днями, пригадуючи свої спільні з мамою пригоди — прогулянки на велосипеді, вихідні на яхті, випадки у Мексиці. Він став навдивовижу дорослим і відважним. «Я дуже пишаюся сином, — написав тато у щоденнику, — і я огорну його своєю любов’ю».

Кларису кремували в суботу пополудні 13 листопада 1999 року в крематорії Ґолдерс-Ґрін. Опісля вогонь у каміні завжди йому нагадував про це. Її мати Лавінія, побачивши, як доньку проводжають в останню путь, цілком утратила самовладання, тож він обійняв її за плечі, а вона все плакала. Їхали по Кларисиному Лондону — по Лондону, в якому вони жили разом і окремо, — Гайбері, Гайґейт, Гемстед. «Ох, ох, ох...» — тихо стогнав він. У крематорії на неї чекало понад дві сотні людей, і смуток був на кожному обличчі. Біля її домовини він пригадав, як у них з Кларисою все почалося, як він уперше її побачив, коли вона під час доброчинного заходу несла на сцену чай для «Мами» Касс Елліот[271], як їхні друзі Конні Картер і Пітер Гейзелл-Сміт улаштували обід на чотирьох, аби їх познайомити, як потім він чекав на неї цілі два роки. «Я закохався одразу, вона — згодом», — сказав він. Як червневої неділі народився їхній син, їхній найбільший скарб. Після пологів акушерка вигнала його з палати, поки вони прибирали й одягали молоду маму, тож він вештався порожніми недільними вулицями, шукаючи квіти, й дав десять фунтів продавцеві газет за примірник «Сандей Експрес», аби лише сказати: «Решти не треба, в мене народився син». Ми ніколи не сперечалися через тебе, Зафаре, і тепер вона живе у тобі. Дивлюся на твоє обличчя — й бачу її очі.

Наступні місяці, мабуть, були найскладнішими для Зафара, бо до жалоби за мамою додався ще й продаж його будинку на Берма-Роуд, і йому довелося шукати нове помешкання. А турне з діджеями Фестом і Смоллом, яким він надавав рекламну підтримку і через яких він покинув Ексетер, в останню мить зірвалося; його компаньйон Тоні кудись зник, залишивши йому великі борги, тому його татові довелося розпрощатися з кругленькою сумою грошей, виручаючи сина з халепи; якийсь час він вважав, що втратив геть усе — маму, роботу, дім, упевненість, надію, а тут ще й тато сказав, що він, мабуть, розлучиться з Елізабет і житиме в Америці. Просто життя-малина!

Дуже добре, що в майбутньому, десь так за десять чи трохи більше років, він зможе сказати: Зафар довів, що правильно вибрав свій шлях; прокладаючи собі дорогу, він працював дуже наполегливо і зробив успішну кар’єру у світі розваг, реклами й організації публічних заходів; його всюди любили й поважали, тож настав час, коли люди перестали йому казати: «О, це ти Салманів син», — і почали казати його татові: «Ага, це ви Зафарів тато».

«Ми з тобою однакові, — казала вона йому, — ми хочемо того самого». Він почав знайомити її зі своїми нью-йоркськими друзями, і сам знайомився з її друзями; коли він був у Нью-Йорку разом з нею, то знав, що нове життя у Новому Світі було тим, чого він прагнув, себто життям з нею. Проте поставало питання, яке не давало йому спокою: наскільки брутально він готовий боротися за своє щастя?

Також поставало ще одне питання. Чи люди не будуть до біса налякані хмарою над його головою, щоб продати йому своє помешкання? На його думку, хмара над його головою вже розсіювалася, проте дехто гадав інакше. Траплялися квартири, які йому подобалися, скажімо, у Трайбеку або ж Челсі[273], та вони відпадали, позаяк будівельники панікували й казали: якщо він поселиться, то ніхто інший не захоче там жити. Ріелтори ж бачили певну слушність у такій позиції будівельників. Хай там що, та він налаштувався здолати їхні заперечення.

Полетів до Лос-Анджелеса побачитися з Падмою, і першого ж вечора вона спровокувала гучну й безглузду сварку. Світ не знав, у який йому ще спосіб сказати, що він перебуває не в тому місці, не з тією жінкою, не в тому мегаполісі, не на тому континенті і не в той час. Він поїхав з її квартири до готелю «Бель-Еар», замовив квиток на найближчий літак до Лондона, зателефонував Падмі й сказав, що її чари розвіялися, він отямився й повертається до дружини.

Зателефонував Елізабет і сказав, що його плани змінилися, проте вже за кілька годин Падма стояла перед його дверима, просячи пробачення. До кінця тижня вона знову його собі повернула.

Для нього в той час та й опісля було цілком зрозумілим, що ті місяці вагання завдавали Елізабет найбільшого болю. Він намагався сказати до побачення й поперхнувся, він хотів піти геть і спіткнувся. Своїм хилитанням уперед-назад він усе більше й більше ображав її почуття. Повернувся до Лондона, й Ілюзія написала йому палкого й хтивого електронного листа. Постривай же мені! Я так хочу твого вдоволення, що ніяк не дочекаюся, коли вже знесилю тебе щастям.

Тим часом незадовго до Різдва пограбували його будинок на Бішоп-авеню.

Приїхала хатня робітниця й побачила, що парадні двері відчинені навстіж, а одна із його валіз і Зафарів ящик для інструментів чомусь стоять надворі. Всі внутрішні двері на першому поверсі — розчинені, що також дуже дивно. Зазвичай їх на ніч замикали. Їй здалося, що на другому поверсі хтось ходить, погукала, але ніхто не відповів, вона злякалася, вирішила не заходити досередини й викликала Френка Бішопа. Френк зателефонував йому на мобільний, але він спав, і дзвінок надійшов на голосову пошту. Відтак Френк зателефонував на стаціонарний телефон, розбудив Елізабет, і вона кинулася до нього: «Мерщій вилазь з ліжка!» Вікна на горішньому поверсі були також відчинені, а жалюзі і штори — розсунуті. Він почав бігати будинком. Розбудив Зафара — він нічогісінько не чув. Ще одне вікно — також відчинене навстіж. З кабінету зник його знак французького Ордену мистецтва й літератури, а також фотоапарат. Його ноутбуки, паспорт, відеокамера були на місці. Забрали його годинник і невелику суму американської валюти, проте кредитну картку «Амерікен експрес», яка лежала поряд з грішми, зловмисник залишив. Також не взяв коштовностей Елізабет; перстень із діамантом досі лежав на видноті. Проте зникла Зафарова стереосистема і деякі речі, що прикрашали вітальню — фігурка Ґанеші[274] із білого металу, різьблений бивень слона, куплений в Індії ще в 1970-х роках, срібна скринька, антикварне збільшуване скло й невеликий восьмикутний ілюмінований Коран, подарований йому напередодні весілля Кларисиною бабусею Мей Джуелл. А з їдальні зникли всі столові набори разом із дерев’яною скринькою. Ось так.

Вікно у найбільшій спальні — відчинене. Стало очевидним, що тут попрацював спритний квартирний злодій. Він проник до будинку через вікно у спальні, навіть залишив брудні відбитки свого взуття на підлозі, проте нікого не розбудив. Тільки подумати, зловмисник пробрався повз них трьох, і ніхто навіть не розплющив очей. Чи знав грабіжник, у чий будинок він проникає, чий орден він краде? Чи впізнав він того, хто спав у ліжку? Чи знав він про небезпеку? Якби в будинку залишилася поліція, то його б, мабуть, і застрелили.

Проте всі були живі й здорові. І це найголовніше. Невже будинок «засвітився»? Прибув Френк Бішоп, наважилася зайти досередини Беріл, а потім приїхали офіцери із Скотленд-Ярду для оцінки ситуації. Якщо це був різдвяний злодюжка, а саме на це скидалося найбільше, то існувала дуже мала ймовірність того, що він повідомить про розташування будинку ісламським терористам чи навіть пресі, бо цим собі дуже нашкодить. Отже, залишаймося на місці і сподіваймося на краще. Так. Саме так вони і вчинять.

Елізабет узяла Мілана й поїхала в гості до Керол, тож він залишився наодинці зі своїм нестерпним самоаналізом. Наближався міленіум, і суперечності роздирали його душу на шматки. Ага, в Ірані, як повідомляли, п’ятсот «прихильників» фетви пообіцяли продати по нирці, аби зібрати кошти на розправу з ним, що, зрештою, могло вирішити всі проблеми. Ліки від усіх хвороб, як сказав Томас Мор про сокиру ката.

Помер Джозеф Геллер[275], і великий добродушний гумор пішов разом з ним. Померла Джілл Крейґі, й разом з нею не стало великої доброти.

У переддень Нового року піар-гуру Метью Фройд і його наречена Елізабет, донька Руперта Мердока, запросили їх на святкування в залу «Міленіум-Доум». Він узяв із собою Елізабет, Зафара, Мартіна й Ізабель, а Сюзен, нова няня, залишилася дома з Міланом. У розпал святкування Тоні Блер підійшов до Метью з Елізабет і потиснув їм руку, потиснув також і йому. Коли настав час співати «Давній добрий час[276]», королеві довелося взяти за руку Блера, проте з деяким невдоволенням на обличчі. Його ж узяла за руку Елізабет, і на її обличчі перемішалася любов з болем. То що? Забути давнє все і не тужити? співали вони, а там уже й північ настала, тож закалатали церковні дзвони по всій Англії, «проблеми 2000» таки не виникло, і вона не призвела до збою у комп’ютерних мережах, не сталося також терористичних нападів, настала нова епоха — і нічого не змінилося. Ніякого чарівництва у тих митях часу. Тільки люди спроможні на перетворення -величні або ж диявольські. Їхня доля — в їхніх руках.

На йорданський Святвечір, лишень за два тижні після того, як Елізабет гостювала з Міланом у «бабусі», Керол Нібб спробувала накласти на себе руки, написавши листи до кількох людей, серед них і до Елізабет. Вона казала, що не вірить у лікування і воліє «покласти всьому край» одразу. Їй не вдалося піти з життя, бо прийняла замалу дозу морфіну. Розбудив її Браєн, і вона сказала, що ліпше б він цього не робив, але вона все одно, мабуть, прокинулася б. Лежала тепер в ізоляторі, бо в такому стані найменша інфекція могла стати для неї фатальною. Кількість білих кров’яних тілець знизилася у неї до двох (нормою вважається дванадцять), також сильно знизилася кількість червоних кров’яних тілець. Хіміотерапія справила на її організм надзвичайно руйнівний вплив. Браєн зателефонував лікарю Едварда Саїда Канті Раю, який підтвердив, що в Америці практикують інші види лікування, проте він не міг сказати, чи вони матимуть ліпший ефект, ніж те лікування, яке їй тепер надають. Спроба Керол накласти на себе руки сильно вразила Елізабет. «Вона була для мене такою міцною підпорою, -сказала вона й додала: — Та відколи померла мама, я сама давала собі раду в житті». Він обійняв її, щоб заспокоїти, і вона сказала: «Ти все ще...», — але замовчала й вийшла з кімнати. Щось у глибині душі її дуже гризло.

Відтак настав день її народження, і він повів її, Зафара й п’ятьох її найближчих подруг на вечерю у «Плющ». Коли ж вони повернулися додому, то Елізабет вчепилася в нього й вимагала розповісти про його плани. Він говорив про нищівну дію боротьби між її бажанням мати більше дітей і його бажанням жити в Нью-Йорку, а тоді він уперше вимовив слово розлучення.

Кінець його шлюбу не позначився оригінальністю. Той, хто хотів розриву, повільно відходив від справ, а та, що не хотіла розлучення, впадала то в гірку закоханість, то у мстиву лють. Украй рідко вони нагадували людей, якими були раніше, коли їм удавалося знову ставати великодушними й чуйними. Відтак з’явилися юристи, після чого вони обоє сердилися, і той, що хотів розірвання шлюбу, перестав почуватися винним, ти прийшла в моє життя, коли їздила на велосипеді, працювала молодшим редактором і винаймала мансардне приміщення, а тепер хочеш піти мультимільйонеркою, а та, що не хотіла розірвання шлюбу, робила все залежне від неї, хоч і заприсягалася не робити так, аби лише перешкодити тому, хто хотів розлучення, бачитися з сином, не дочекаєшся, ти зруйнував своє життя, та я не думаю про тебе, я думаю про нього, і вони мусили йти до суду, і суддя мусив казати, що їм нема сенсу приходити до нього, бо їм самим слід усе вирішити, позаяк мова йде про їхнього сина. Вони навіть віддалено не нагадували людей, якими були насправді. Самими собою вони стануть за деякий час, після того як забудуться дошкульні образи, жадібність і нетерпимість, після того як та, кого покинули, зіткнеться з Ілюзією лицем до лиця в Нью-Йорку й лаятиме її на чому світ стоїть і то такими словами, що йому вуха в’янутимуть і не віритиметься, що вона їх знає, після чого вони дійдуть згоди стосовно сина; десь там у майбутньому, вже після закінчення війни, коли біль потрохи стихатиме, вони повернуться до самих себе і пригадають, що колись подобалися одне одному, і зрозуміють, що потрібно залишатися добрими батьками заради своєї дитини, і невеличке бісеня сердечности знову пригорнеться до них, й уже невдовзі вони говоритимуть, як належить дорослим людям, усе ще не погоджуючись і не погоджуючись, по суті, дуже часто і дуже багато в чому, іноді їм навіть уриватиметься терпець, проте вони спілкуватимуться, зустрі-чатимуться, знаходячи шлях не так одне до одного, як до самих себе, і навіть зрідка усміхатимуться.

Щоб відновити дружбу, потрібно було багато часу, та вона повернулася, і це дозволило їм знову робити багато чого разом, по-сімейному, наприклад, бувати дома одне в одного, запрошувати одне одного на обіди, переглядати фільми у кінотеатрах разом з хлопцями, навіть відпочивати разом у Франції, Індії і — так! — у тій же Америці. Зрештою, їхніми стосунками можна було пишатися як такими, що були розірвані, затоптані, знову розірвані, та все ж таки потім відновлені — не легко, не без руйнівних зривів, але повільно, розважливо, до того ж серйозними людьми, якими вони насправді були, — людьми, які зняли із себе оті костюми непримиренних бійців із фантастичних фільмів про чудовиськ, відмовившись від личин, у які загнало їх розлучення.

Минуть роки, поки це станеться, поки його Ілюзія встромить у його серце ніж і зникне з його життя не в зеленій хмаринці диму, як Зла Відьма Заходу, але у приватному реактивному літаку стариганя Скруджа Макдака і потрапить у його приватний світ на Похмурих Дюнах, а також в інші місця, сповнені підлости і грошей. Після восьми років, упродовж яких вона щонайменше раз на тиждень казала йому, що він занадто старий для неї, вона зв’язалася з качуром на двісті років старшим, можливо тому, що Скрудж Макдак зміг відчинити перед нею чарівні двері, крізь які вона потрапила у свою власну потаємну казкову країну мрій з необмежними можливостями і розкішним життям на Великій Скелястій Льодяниковій Горі з птахами, бджолами й сиґаретами на деревах; а позаяк у приватній залі під приватним куполом задоволення у Дакбурґу, що в США, був плавальний басейн із золотими дублонами, то вони могли стрибати з невисокого трампліна у воду й хлюпатися там упродовж годин, адже дядько Скрудж любив посидіти у прохолодній ліквідності своїх грошей; а те, що він був близьким другом Дака Чейні і Джон Макдак (жодних родинних зв’язків) пообіцяв йому посаду посла США у будь-якій країні світу після поразки Барака Обами, не мало жодного значення, бо в підвалах свого приватного замку він мав Діамант завбільшки з готель «Рітц», а в печері в самому серці гори Дак, яку він так удало купив унаслідок успішної венчурно-капіталістичної оборудки ще колись давно, у юрський період, коли був юним качуром десь так сімдесяти з гаком літ, його приручені тиранозаври з вірними йому велоцерапторами охороняли від усяких грабіжників казкову драконячу скарбницю, його приватний сховок із незліченним багатством.

Щойно вона полетіла у цей фантастичний світ, одразу повернулася реальність. Вони з Елізабет не одружувалися знову, не стали вони також і коханцями, бо це було б нереалістичним, однак вони спромоглися стати ліпшими батьками, а ще найкращими друзями, і їхні справжні риси розкрилися не під час війни, а під час досягнутого ними миру.

У 2000 році та давня історія з фетвою час від часу знову спливала на поверхню. Якось він стояв на тротуарі Берроу-стрит на Манхеттені, шукаючи квартиру для найму, коли на його мобільний зателефонував міністр закордонних справ. Дивина та й годі, подумав він, я стою без жодної охорони і живу собі звичайним життям, аж тут Робін Кук повідомляє: його іранський колега Харразі підтвердив, що в Ірані всі підтримують домовленість, однак британська розвідка все ще не переконана в цьому, і між іншим, Харразі каже, що історія з продажем чоловіками своїх нирок є неправдивою, ля-ля-ля, ля-ля-ля. У себе в голові він уже перевів стрілки й не збирався чекати, поки британський уряд чи Іран дадуть йому зелене світло, і розбудовував свою свободу самотужки просто тут, на тротуарах Нью-Йорка, а якби він знайшов іще й підходяще житло, то це справді було б знаменито.

Здавали у найм кватиру на розі 65-ї вулиці і Медісон-авеню навпроти крамниці Армані. Хоча стелі були недостатньо високими, й квартира загалом йому не дуже подобалася, проте він міг її собі дозволити, і власник погоджувався її продати. Квартира була в кооперативному будинку, тож його кандидатуру мало ще затвердити правління мешканців будинку; але власник виявився головою того правління й обіцяв, що це не стане перепоною, та попри його обіцянки стало зрозумілим, що навіть голови правлінь житлових кооперативів у Верхньому Іст-Сайді не знають, що насправді думають про них люди, бо коли настав час проведення співбесіди, ворожість правління щодо кандидата на проживання в їхньому будинку не можна було цілковито пояснити лишень хмарою над його головою. Він зайшов до блискучої квартири, де було повно лакованих леді із застиглими обличчями без міміки, так ніби вони натягли маски героїв грецької трагедії, і вони наказали йому роззутися, щоб не зіпсувати пухнастого білого килима на підлозі. Відтак почалася співбесіда, настільки формальна, що це могло означати тільки одне з двох: богині в масках уже вирішили сказати «так» або ж вони вже вирішили сказати «ні». В кінці зустрічі він чемно попрохав якнайшвидше ухвалити рішення, на що найвеличніша з величних дам красномовно стенула плечима й сказала без жодного поруху на обличчі, що рішення ухвалиться тоді, коли ухвалиться, й додала: «Нью-Йорк — дуже непросте місто, містере Рущді, і я впевнена, що ви знаєте чому». «Ні, — хотілося йому відповісти, — річ у тому, що я не до кінця розумію, далебі, місіс Софокл, чи не могли б ви пояснити?» Однак він добре знав, що насправді вона казала: «Ні. Тільки через мій сколений ін’єкціями «Ботоксу» із видаленими ребрами й промитим через пряму кишку труп. Нізащо на світі».

У наступні роки він іноді шкодував, що не запам’ятав імени тієї пані, бо він їй багато чим завдячував. Якби він пройшов співбесіду, то надалі мусив би купувати квартиру, яка насправді йому не подобалася. Він провалив співбесіду, й того ж самого вечора знайшов нове помешкання. Інколи просто складно не вірити у Долю.

По радіо крутили пісню «U2» — «його» пісню, і діджеям, здається, вона подобалася. «У фільмі, — казала Падма, — я маю зіграти Віну Апсару. Мій типаж ідеально підходить на цю роль. Це просто очевидно». How she made me feel, how she made me real[277]. «Але ж ти не співачка», — сказав він, і вона одразу заперечила його запереченню. «А я беру уроки співу, — сказала вона. — Мій викладач вважає, що у мене великий потенціал». Право на екранізацію його роману придбав по-піратському спритний португальський продюсер Паулу Бранку, а режисером-постановником мав стати Рауль Руїс. Він зустрівся з Бранку й запропонував Падму на головну роль у фільмі. «Авжеж, — сказав Бранку.

— Просто ідеально». В ті дні він ще не знав, як перекласти продюсерську говірку звичайною мовою. Він і гадки не мав, що Бранку насправді казав: «У жодному разі».

Він обідав у Лондоні з Лі Голлом, уславленим, номінованим на «Оскара» сценаристом «Біллі Еліота», якому подобалася «Земля під її ногами», і він виявляв бажання працювати над сценарієм. Але після того як Руїс відмовився навіть зустрітися з Голлом, проект швидко покотився згори донизу. Натомість Руїс найняв арґентинсько-го іспаномовного кіносценариста Сантьяґо Аміґорену, який мав писати сценарій французькою, а відтак той сценарій ще мали перекласти англійською. Перший начерк химери, цього незрозумілого набору слів, як і передбачалося, виявився просто жахливим. «Життя — це килим, — пропонувалося сказати одному із героїв, — і ми спроможні повністю побачити його візерунок тільки в наших снах». І це ще один із найвдаліших рядків діалогу. Він поскаржився Бранку, і Бранку у відповідь запитав, чи готовий він працювати з Аміґореною над удосконаленням сценарію. Він погодився й полетів до Парижа, де зустрівся із Сантьяґо — хорошою людиною і, поза сумнівом, чудовим іспаномовним письменником. Після довгих обговорень Аміґорена надіслав йому другий варіант сценарію — настільки ж складний для розуміння і настільки ж містичний, як і попередній. Зітхнувши, він сказав Бранку, що сам писатиме сценарій. Коли ж надіслав свою версію Бранку, то йому сказали, що Рауль Руїс відмовився її читати.

— Він навіть не хоче його прочитати? Чому? — запитав він, коли зателефонував Бранку.

— Ви ж маєте розуміти, — відповідав Бранку, — що ми перебуваємо у всесвіті Рауля Руїса.

— Ага, — сказав він, — а я думав, що ми у всесвіті мого роману.

Проект безповоротно розвалився впродовж кількох днів, і Падмина мрія зіграти Віну Апсару передчасно померла.

«Нью-Йорк — дуже непросте місто, містере Рушді». Одного ранку він прокинувся й побачив Падму в повен зріст на першій сторінці «Пост», а поряд з нею під влас-ною невеличкою фотографією в очі впадав заголовок дводюймовими літерами «Є ЗА ЩО ПОМЕРТИ».

Наступного дня в тій самій газеті з’явилася карикатура — його обличчя в прицілі гвинтівки. Під зображенням напис: «НЕ БУДЬ ДУРНОЮ, ПАДМО, ТІ СХИБЛЕНІ ІРАНЦІ ЗА МНОЮ НЕ ПОЇДУТЬ ДО НЬЮ-ЙОРКА». Кілька ж тижнів потому знову в «Пост» з’явилася фотографія, на якій вони обоє йдуть вулицею Манхеттена, а знизу заголовок: «ЗА ЩО ВАРТО ПОМЕРТИ». Стаття набула широкого розголосу; у Лондоні редактор однієї газети навіть заявив, що його офіс «завалений» листами, в яких читачі вимагають конфіскувати в Рушді всі авторські відрахування, бо він «насміхається над Британією», відкрито живучи у Нью-Йорку.

Тепер вона злякалася. Її фотографії були в усіх газетах світу, тож вона казала, що почувається непевно. В офісі Ендрю Вайлі він зустрівся з офіцерами розвідувального відділу нью-йоркської поліції, які, на диво, тільки заспокоювали його. Деякою мірою «Пост» зробила їм послугу, казали вони. Вона настільки гучно оголосила про його перебування в місті, що коли б хтось із «поганих хлопців», за якими вони стежать, зацікавився ними, то одразу привернув би до себе увагу. Проте жодних ознак підвищеної активности. Все спокійно. «Не думаємо, що на цьому етапі хтось цікавиться вами, — сказали вони йому.

— Ми не втручатимемося у жодні ваші плани».

А до його планів входила політика навмисного перебування в публічних місцях. Більше жодних «схованок». Він їстиме в ресторанах «Бальтазар», «Да Сільвано» і «Нобу», він ходитиме на перегляди фільмів і презентації книжок, нехай усі бачать, як він розважається у «гарячих» нічних закладах на кшталт «Мумби», де Падму всі чудово знають. У деяких місцях, поза сумнівом, його сприйматимуть як такого собі «монстра» і насміхатимуться з нього, та він не знав іншого способу продемонструвати людям, що їм нема чого боятися, що тепер усе змінилося і з ним усе гаразд. Тільки живучи відкрито на очах у людей без найменшого страху, про що мають писати газети, він зменшить напругу навколо себе, яка наразі стала для нього більшою бідою, ніж небезпека, що виходила з Ірану. Незважаючи на Падмин дуже часто кепський настрій, на її норовливу «поведінку моделі» і часто-густо холодність до нього, їй треба віддати належне за її згоду з ним у цьому питанні, бо вона також вважала, що саме так йому слід жити, і була готовою саме так з ними жити попри те, що її дідусь К.К. Крішнамурті — «К.К.К.» — мешканець Бесант-Наґарі, що в індійському штаті Мадрас, розповідав пресі про цього Рушді, як про «жахіття» у житті його внучки.

(Упродовж років, які вони прожили разом, він кілька разів навідував Падминих родичів у Мадрасі. Невдовзі К.К.К. уже не виявляв невдоволення їхніми стосунками, бо не міг, як він висловився, відмовити своїй улюбленій онучці у тому що, за її словами, робило її щасливою. А «цей Рушді», зі свого боку, почав думати про родину Падми як про найкращу її половину, індійську половину, в яку йому так хотілося вірити. Особливо близько він зійшовся з молодшою сестрою її матері Нілою, яка більше скидалася на Падмину старшу сестру, ніж на тітку, а самому йому здавалося, що він тепер має ще одну сестру. Коли Падма була серед своїх родичів у Мадрасі, дуже добродушних і серйозних людей, то ставала цілком іншою людиною — простішою, менш вразливою, а поєднання простоти з її дивовижною вродою робило її просто надзвичайною. Деколи він думав, що якби він із нею міг почати сімейне життя, в якому вона почувалася б настільки безпечною, як і в цьому маленькому світі у Бесант-Наґарі, то вона змогла б назавжди стати своїм невибагливим ліпшим внутрішнім «я», і якщо б так сталося, то вони обов’язково були б щасливими. Проте життя розпорядилося інакше.)

У лондонському Національному театрі йшла «Орестея», а позаяк недоброзичливість мас-медіа трималася на тому самому рівні (вже звичні погрози вбити його, якісь невиразні голоси з Ірану на річницю фетви змушували його в тисячний раз розмірковувати над розсудливістю своїх вчинків), то йому не давало спокою питання: його також упродовж усього життя переслідуватимуть фурії, а точніше три фурії — ісламський фанатизм, газетна критика й сердита покинута дружина, а чи, може, він, як Орест, одного чудового дня візьме та й зніме прокляття зі свого дому, буде оправданий сучасним правосуддям і спокійно доживатиме свого віку?

Він саме писав роман «Лють». Йому замовили цей твір як «подарунок» для Данського книжкового тижня, і він став першим неданським письменником, якого вшанували ось таким чином. Щороку під час Данського книжкового тижня «подарунок» вручався кожному, хто робив якусь покупку в книгарні. В цей спосіб розповсюджувалися сотні тисяч примірників. Здебільшого це були невеликі за обсягом книжки, проте «Лють» виростала у повноцінний роман. Попри все, що ставалося, в його житті, роман просто просився на папір, вимагаючи права на існування з настійливістю, що майже лякала його. Річ у тому, що він працював над іншим романом -над книжкою, яка потім стала «Блазнем Шалімаром», -однак тут устряла «Лють» і на якийсь час витіснила «Шалімара» з його письмового стола.

В основу книжки лягла ідея, яка спала йому на думку, коли він тільки-но з’явився на Манхеттені, що переживав свою золоту добу — «місто кипіло грошима», пише він — а всім добре відомо, що такі «кульмінації» ніколи довго не тривають. Тож він вирішив піти на творчий ризик і відтворити час, у якому він жив, відкинувши історичну перспективу і пхаючи свого носа виключно у сучасне, себто спробувати передати словами той дух, який усе ще витав у повітрі. Якщо він схопить усе правильно, думав він собі, то читачі-сучасники, зокрема мешканці Нью-Йорк Сіті, зможуть відчути насолоду від впізнавання того часу, себто зазнають задоволення від того, що казатимуть: так, саме так воно і є, а в майбутньому книжка воскресить цей час для читачів надто юних, щоб жити в тому часі, і вони казатимуть: так, це, мабуть, так і було. Ну а якщо він схопив усе неправильно. ну тоді — хто не ризикує, той не п’є шампанського. Мистецтво завжди було ризиком, завжди творилося на межі можливого, завжди викликало в митця сумніви, і саме таким воно йому і подобалося.

По місту пересувався створений ним персонаж — схожий і водночас не схожий на нього; той чоловік мав стільки ж, як і він, років, був індійського походження, якийсь час жив у Британії, розлучений; у Нью-Йорку — новачок. Із самого початку йому хотілося сказати, що він не може і не збирається писати про місто, як про нього написав би корінний мешканець Нью-Йорка. Він напише дещо інший роман про Нью-Йорк, таку собі історію прибуття у місто. Проте буркотливість і відчуження Маліка Соланки були привнесені, аби відмежувати головного героя від його творця. Соланчине сприйняття міста, до якого він приїхав, щоб урятувати себе, — навмисно похмуре й позбавлене чарів, було ще й до комічности суперечливим; він проти всього того, за що ратує, він скаржиться на все те, заради чого приїхав. А Фурія — це втілення люті — не якась істота, що переслідує Маліка Соланку, вп’явшись йому в тім’я кігтями, а те, чого він найбільше боїться усередині свого єства.

Саладін Чамча із «Сатанинських віршів» також був спробою створити, так би мовити, своє анти-«я», й дуже дивно, що в обох випадках герої сприймаються багатьма людьми як звичайні автопортрети. Проте Стівен Дедал — це не Джойс, і Герцоґ — це не Беллоу, а Цукерман — це не Рот, а Марсель — це не Пруст; письменники, як ті матадори, завжди працюють біля самого бика й розігрують складні комбінації з автобіографіями, і все ж таки їхні творіння цікавіші за них самих. Авжеж, це всім відомо. Але відоме легко забувається. Щоб усе прояснилося, він мусив покладатися на плин років.

«Землю під її ногами» визнали переможницею у «євроазійському реґіоні» серед письменників, що претендували на Літературну премію Співтовариства. Абсолютного переможця буде оголошено в травні на церемонії вручення премії у Нью-Делі. Він вирішив їхати. Із собою він візьме Зафара і поїде. Він поверне собі Індію після стількох втрачених і деколи злосливих років. (Індійська заборона на «Сатанинські вірші», зрозуміло, залишалася чинною.)

Перед відльотом з Лондона зателефонував Віджей Шанкардасс. Делійська поліція дуже стурбована його очікуваним прибуттям. Чи не міг би він щось зробити, аби його не впізнали у літаку? Його лису голову дуже легко впізнати; чи не міг би він одягнути капелюха? Також легко впізнати його очі; чи не міг би він одягти сонцезахисні окуляри? Також його бороду треба приховати. Слід закутати її у шарф. Надто тепло? Але ж є бавовняні шарфи.

— Салмане, — сказав Віджей обережно, — ситуація у нас досить-таки напружена. Я і сам дещо стривожений.

Він не знав, чого чекати. Його вітатимуть, а чи відштовхнуть із зневагою? Існував тільки один спосіб дізнатися про це.

Коли він вийшов з літака у Делі, то відчув якусь внутрішню спонуку поцілувати землю чи, радше, блакитну доріжку трапу, проте був надто збентежений, аби зробити це під пильним оком невеличкого війська охоронців. Гарячий день огорнув його і Зафара, неначе обіймами. Сіли у тісний білий «гіндустан-амбасадор», у якому кондиціонер не працював. Так, він повернувся додому.

Індія хлинула на них звідусіль. «КУПУЙТЕ ПАСТКИ ДЛЯ ТАРГАНІВ «ЧИЛЛІ» !», «ПИЙТЕ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ «ХЕЛЛОУ»!», «ШВИДКІСТЬ — ЦЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, АЛЕ Й СМЕРТЬ!» вигукували рекламні щити. Також були й нові заклики: «ЗАПИШИСЯ НА ORACLE 81, ЗАКІНЧУЙ З JAVA ТАКОЖ». І як доказ того, що багаторічний протекціоністський період закінчився, всюди з’явилася «кока-кола». Під час його останнього перебування в Індії «кока-кола» підпадала під заборону, залишаючи простір для власних огидних імітацій «кампа-коли» і «тамс-апу». Тепер червона реклама «кока-коли» впадала у вічі мало не кожних сто ярдів. Девіз «коки» було написана мовою хінді у латинській транслітерації: Jo Chaho Ho Jaaye. Що в буквальному перекладі означало: «чого ти бажаєш, нехай стається». І він вирішив сприйняти це як благословення.

СИГНАЛЬ ПІД ЧАС ОБГОНУ — вимагали знаки на задньому борту мільйона вантажівок, що запруджували дорогу. Всі вантажівки, автомобілі, байки, скутери, таксі й авторикші з ентузіазмом сигналили, запрошуючи їх до міста енергійною симфонією індійської вулиці. Куди преш! Вибач, я поспішаю! Ну, все гаразд!

Зафара він так і не вмовив одягнути індійську національну одіж. Сам же він убрався в прохолодну й вільну курту-пайджаму одразу по приїзді, проте Зафар уперто відмовлявся: «Це не мій стиль», — і далі ходив у своїй лондонській уніформі — футболці, широких штанях карґо і кросівках. (Під кінець поїздки він уже ходив у пайджа-мі, себто в білих штанях, але без куртки; хай там як, але поступу досягнуто.)

Біля Червоного форту реклама запрошувала на світлозвукову виставу. «Якби була тут мама, — сказав раптом Зафар, — вона б обов’язково пішла подивитися». Так, подумав він, пішла б подивитися. «А знаєш, — сказав він синові, — вона тут була». Почав розповідати Зафарові про їхню подорож 1974 року, про те, що його мама думала з того чи з іншого приводу, наскільки їй сподобався спокій у цьому місці чи гул в іншому. Їхня мандрівка набувала іншого виміру.

Він знав, що перший приїзд буде найскладнішим. Якщо він пройде добре, то надалі все владнається. Другий приїзд? «РУШДІ ПРИЇЖДЖАЄ ЗНОВУ» вже й не дуже скидалося на сенсацію. А третій — «ВІН ЗНОВУ ТУТ» — взагалі не новина. Під час довгого й болісного повернення до «нормальности» звиклість чи навіть нудьга були хорошою зброєю. Він намірився набридати Індії аж до її підкорення.

Його охоронці уявляли собі кошмарний сценарій з натовпом, що вчиняє заворушення. В Старому Делі, де жило багато мусульман, вони особливо остерігалися, зокрема, коли хтось із публіки смів упізнати його. «Сер, вони знають, хто ви! Так, вас упізнали! Сер, вони назвали ваше прізвище! Вони таки впізнали вас! Сер, будь ласка одягніть капелюх!»

Офіційна Британія від нього дистанціювалася. Глава Британської ради в Індії Колін Перчард відмовив йому у наданні приміщення ради для прес-конференції. Високий комісар Британії сер Роб Янґ одержав від міністерства закордонних справ вказівку уникати його. Він намагався не зважати на це, пам’ятаючи, заради чого він насправді сюди прибув. Премія письменників Співдружносте була тільки приводом. А поїздка із Зафаром стала справжньою перемогою. Його премією виявилася Індія.

Вони мандрували Індією: Джайпур, Фатепур Сикрі, Аґра, Солан. Тепер на дорозі він бачив більше вантажівок, ніж раніше, значно більше, горластих і смертельно небезпечних; часто мчали супроти них по зустрічній смузі. Що кілька миль вони минали аварії із лобовим зіткненням.

Поглянь, Зафаре, це усипальниця славетного мусульманського святого; всі водії вантажівок зупиняються тут і молять за щасливу дорогу, навіть індуси. Тоді знову залазять до своїх кабін і ризикують своїм життям, а також і нашим. Поглянь, Зафаре, на той тракторний причіп, повен людей. Під час виборчої кампанії сарпанчі, або ж старости, кожного села зобов’язані привезти людей на політичні зібрання. Норма на підтримку Соні Ґанді -десять причепів людей із населеного пункту. Нині люди настільки розчаровані політиками, що з власної волі ніхто б не поїхав на ті зібрання. Поглянь, он у полі димлять комини печей для випалювання цегли.

За містом повітря дещо чистіше, та не цілком. А в Бомбеї з грудня до лютого, тільки подумай, жоден літак до 11 години ранку через смог не може ні приземлитися, ні злетіти.

Мало не кожних сто ярдів — знак «STD-ISD-PCO». PCO означає personal call office (персональний переговорний пункт), тож тепер подорожні могли зайти в таку будку і зателефонувати до будь-кого в Індії або ж навіть у світі, а тоді на виході заплатити за розмову. Це перша комунікаційна революція в Індії. За кілька років потому відбудеться друга, коли сотні мільйонів мобільних телефонів, як ніколи раніше, зблизять індійців одне з одним і з усім світом.

Зафарові от-от мав виповнитися двадцять один рік. Поїздки з ним до Солана, до повернутої у їхню власність вілли, стала дуже зворушливою. Настане день — і вона належатиме Зафарові й маленькому Міланові. Вони стануть четвертим поколінням у родині, які володітимуть нею. Їхня родина мешкала по всьому світові, й ця ділянка землі, що послідовно переходила з покоління в покоління, означала дуже багато.

Повітря стало свіжим, з крутих схилів нависали хвойні дерева. Над ними у сутінках в промінні призахідного сонця засяяли перші села. Вони минули вузькоколійний поїзд, що повільно рухався мальовничою дорогою вгору до Шимли. Зупинилися біля дгаба вже неподалік Солана, аби трохи перекусити, тож власник тішився, що він завітав до нього. Хтось підійшов і попросив автограф. Він не зважав на стурбовану похмурість старшого офіцера поліції Акшея Кумара. Він не був у Солані, відколи йому виповнилося дванадцять років, проте вважав його своїм домом.

Уже споночіло, коли вони дісталися Анісової вілли. З дороги до неї їм довелося спускатися по 122 сходинках. Біля підніжжя сходів була хвіртка, і Віджей офіційно завів їх до будинку, який йому вдалося відвоювати для його родини. Вибіг сторож Ґовінд Рам і збентежив Зафара тим, що нахилився, аби торкнутися їхніх стоп. Небо аж мінилося від зір. У сад пішов сам. Йому хотілося побути на самоті.

Прокинувся о п’ятій годині ранку від далекої підсиленої гучномовцем музики й монотонного співу, що долинали з індуїстського храму потойбіч долини. Одягнувся й у досвітніх сутінках обійшов будинок. З похилим рожевим дахом і невеличкими башточками з кожного рогу він був навіть чудовішим, ніж запам’ятався йому в дитинстві, чудовішим, ніж на світлинах Віджея, а гірський краєвид виявився просто запаморочливим. Дивно було ходити навколо малознайомого будинку, який, однак, належав йому.

Цілий день вони тинялися кімнатами, сиділи у садку в тіні високих старих хвойних дерев і їли по-особливому приготовану Віджеєм яєчню-бовтанку. Поїздка вартувала свого: він бачив це на Зафаровому обличчі.

Чутка про його прибуття швидко ширилася Індією. Кілька ісламських організацій погрожували акціями протесту. В обід у соланському ресторані «Гімані» він саме уминав гостру індійську страву, чимось дуже схожу на китайську, коли його впізнав репортер із телеканалу «Дордаршан» на ім’я Аґніготрі, який відпочивав тут із сім’єю. За кілька хвилин примчав місцевий репортер і поставив кілька доброзичливих запитань. Це не стало несподіванкою, проте внаслідок цих випадкових зустрічей стурбованість поліції досягла свого апогею й вилилася у велику колотнечу. Коли повернулися до Анісової вілли, Віджей одержав на свій мобільний телефон дзвінок від офіцера поліції на ім’я Кульбір Крішан з Делі. Після цієї телефонної розмови Віджей геть утратив самовладання, вперше за всі роки їхньої дружби. Він мало не тремтів, коли казав: «Нас звинувачують у тому, що ми спеціально покликали тих журналістів до ресторану. Він каже, що ми не джентльмени, бо не дотримали свого слова і «зворохобили людей». До того ж він каже: «Завтра у Делі будуть заворушення, і якщо нам доведеться стріляти у натовп і будуть жертви, то їхня кров — на вашій совісті».

Він ужахнувся. Це насправді ставало питанням життя й смерти. Якщо делійській поліції так не терпиться постріляти в людей, то їх треба зупинити, доки не пізно. Часу для вишуканих розмов нема. Зафар мав геть ошелешений вигляд, а він навмисно накинувся на порядного бідолаху Акшея Кумара (ні в чому не винного) і сказав йому: якщо Кульбір Крішан негайно не візьме слухавки й особисто не попросить вибачення у Віджея, а також не дасть запевнень, що поліція не має наміру когось завтра вбивати, то він наполягатиме на нічному переїзді до Делі і вже на світанку стоятиме під дверима адміністрації прем’єр-міністра Ваджпаї, аби попросити у нього особисто втрутитися, щоб вирішити цю проблему. Після такого словесного шаленства Кульбір справді зателефонував і назвав усе це «непорозумінням», також пообіцяв, що завтра не буде ніякої стрілянини й жертв. «Якщо я сказав щось трохи поза контекстом, — завершив він розмову незабутньою фразою, — то прошу вибачення».

Очевидна абсурдність цього формулювання викликала в нього напад сміху, і він поклав слухавку. Але йому не спалося. Успіх чи неуспіх індійської подорожі залежатиме від того, що станеться у наступні два дні, і хоч він сподівався й вірив, що поліція перебільшує ймовірність усіляких там заворушень, проте не був певний. Делі — це їхнє місто, а він — Ріп Ван Вінкль.

О пів на першу наступного дня вони повернулися в Делі, і він мав зустріч віч-на-віч з Р.С. Ґуптою, спеціальним помічником комісара у справах безпеки усього міста, спокійною і розважливою людиною. Він намалював непривабливу картину. Мусульманський політик Шоаїб Ікбал збирається піти до мечеті Джума Масджід на п’ятничну молитву і просити підтримки в імама Бухарі в питанні проведення демонстрації проти нього й індійського уряду, який дозволив йому приїхати до країни. Кількість демонстрантів може виявитися дуже великою і паралізувати все місто. «Ми ведемо з ними перемовини, — сказав Ґупта, — маючи на меті зменшення кількости учасників і забезпечення мирного перебігу їхнього протесту. Можливо, це нам удасться». Після кількагодинного дуже напруженого очікування, під час якого він, по суті, перебував під арештом — «сер, залишайтеся на місці», — нарешті надійшла хороша новина. У марші взяло участь менше двохсот осіб, а дві сотні протестантів для Індії — це навіть менше за нуль, і все минулося без ексцесів. Кошмарного сценарію не відбулося. «На щастя, — сказав містер Ґупта, — нам удалося їх переконати».

А що насправді сталося? Органи безпеки завжди мають на якусь конкретну подію вражаючий і часто переконливий погляд, однак це тільки одна із версій такої події. Сили безпеки всюди у світі намагаються показати себе у вигідному світлі. Якби пройшли масові демонстрації, вони б сказали: «Бачите, наші побоювання цілком оправдалися». Проте масового маршу не відбулося, тож: «Ми змогли запобігти лихові завдяки нашій далекоглядності і професіоналізмові». Можливо, саме так, думав він. Однак могло статися, що в переважної більшости індійських мусульман у конфлікті із «Сатанинськими віршами» вже виросла борода, тож попри старання політика й імама (обидва виголосили криваво-мелодраматичні промови) мало кому закортіло взяти участь у марші. О, до нас приїхав письменник і обідає в місті? Що за один? Рушді? Ну і що? Саме такого погляду дотримувалася майже вся без винятку індійська преса у своєму аналізі подій дня. Невелику ходу було помічено, проте також було вказано на приватні інтереси її організаторів. Відбувалося переписування сценарію у людських головах. Пророкованої катастрофи — заворушень з убивствами — не сталося. Натомість сталося щось незвичайне як для Зафара, так і для нього — подія величезного емоційного заряду. У місті вибухнуло не насильство, а радість.

За п’ятнадцять хвилин до восьмої вечора вони із Зафаром пішли на церемонію вручення Літературної премії Співтовариства у залі готелю «Оберой», і з тієї миті аж до їхнього від’їзду святкування не припинялося. Їх оточили журналісти й фотографи, що сяяли не журналістськими усмішками. Крізь стіну преси до них проривалися друзі й обіймали їх. Актор Рошан Сет, який щойно одужав від серйозного серцевого нападу, обійняв його і сказав: «Погляньте на нас, ми обидва мали померти, але залишаємося дужими й живемо далі». Знаний автор газетних колонок Аміта Малік, подруга його родини ще з бомбейських часів, спочатку прийняла Зафара за охоронця свого тата (на величезну Зафарову радість), а тоді згадувала минуле, хвалила Аніса Рушді за його мудрість і вміння сказати щось дотепне, розповідала про Гаміда, улюбленого брата Наґін, який дуже давно помер зовсім молодим. Талановиті молоді письменники — Радж Камал Джга, Наміта Ґокгале, Шауна Сінґг Болдвін — підійшли до нього й ґречно розповідали про значення його романів у їхній творчості. Одна з найбільших англомовних жінок-пись-менниць в Індії романістка Наянтара Сагґал потиснула його руки і прошепотіла: «Ласкаво просимо додому». Зафар давав інтерв’ю для телевізійних каналів і дуже зворушливо говорив про свою радість від перебування в Індії. Татова душа аж співала. Він навіть не мріяв про таке, був пригнічений поліцейськими страхами й боровся з багатьма розчаруваннями. Тепер оборона виявилася зайвою, і щастя напливало як тропічний світанок — швидкий, чудовий і гарячий. Індія знову стала його країною. Рідко людині вдається отримати те, чого вона так прагне.

Йому не присудили Літературної премії Співтовариства; її отримав Джон Кутзі. Проте для нього церемонія скидалася більше на святкування повернення додому, ніж на вручення премії. «РУШДІ В ІНДІЇ: ТІЛЬКИ РАДІСТЬ, ВЕЛИКА РАДІСТЬ». Як можна судити з цього надзвичайно пристрасного заголовка на першій сторінці «Індіан експрес», дух церемонії передався мас-медіа, заглушуючи недоброзичливців. У всіх розмовах з пресою він намагався не роз’ятрювати старі рани й казав індійським мусульманам, що він не є і ніколи не був їхнім ворогом, а також наголошував на тому, що метою його приїзду до Індії стало відновлення зв’язків і започаткування, так би мовити, нової глави. Газета «Ейшен Ейдж» погоджувалася з ним: «Давайте перегорнемо сторінку». В часописі «Аутлук» раділи з того, що Індія «змінилася в ліпший бік, відколи першою заборонила «Сатанинські вірші» і підштовхнула інші країни до подальшого переслідування їхнього автора». Газета «Пайонір» висловлювала своє задоволення, бо Індія знову виступає за «демократичні цінності і права людини на самовираження». Ця ж газета в дещо менш піднесеному тоні, проте доброзичливо й весело звинуватила його «у перетворенні вишуканих жінок міста, що прийшли на церемонію вручення премії, у школярок-реготух, які кажуть своїм чоловікам: «Любий, він дасть фори будь-якому красеню з Боллівуда». Діліп Падґаонкар з «Таймс оф Індія» висловився найзворушливіше. «Він примирився з Індією, і Індія примирилася з ним. Щось величне сталося з ним, і він далі зможе гіпнотизувати нас своїми довгими оповідями. Він повернувся туди, де завжди було його серце. Він повернувся додому». «Гіндустан таймс» помістила редакційну статтю «ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ЗАБОРОНУ». Саме такі почуття відлунювали всіма масс-медіа. У «Таймс оф Індія» серед інших інтелектуалів зняття заборони підтримав також дослідник ісламу. Опитування громадської думки в електронних мас-медіа засвідчило, що 75 відсотків респондентів висловлюються за вільне розповсюдження «Сатанинських віршів» в Індії.

Віджей організував для нього прощальний вечір. Дві його тітки, Узра Батт і її сестра Зогра Сеґал, прийшли на вечір разом із його небогою Кіран Сеґал, донькою Зогри й однією із найвідоміших у країні виконавиць і викладачів індійського класичного танцю одіссі. Кожен із цієї трохи штукарської гілки його роду мали гострий язик і пустотливі очі. Узра й Зогра були ґранд-дамами індійського театру, а щодо Кіран, то в неї — улюбленицю публіки — закохувалися геть усі в той чи інший час. Зогра й Кіран у 1960-х роках жили у квартирі у Гемстеді, й під час свого навчання в Реґбі він іноді проводив свята у їхній гостьовій спальні, одразу біля спальні Кіран, на чиїх дверях висів знак із великим застережним черепом і схрещеними кістками. Віджей Шанкардасс і Рошан Сет також там зупинялися -в тій самій гостьовій кімнаті і в ті самі роки. Кожен з трьох тужливо дивився на череп зі схрещеними кістками, проте ніхто з них так і не побував за тими дверима.

— Уже й не пригадую, коли бачив, як ти танцюєш, — сказав він Кіран.

— Приїжджайте ще раз, — сказала вона, — тоді обов’язково побачите.

— Я люблю тебе, татку. Ти розповідаєш, а я засинаю.

Він і далі жив на Бішоп-авеню, коли бував у Лондоні, спав в одній із спалень, звільнених поліцією, проте це мусило колись скінчитися. «Давай вирішимо це питання. Я втомилася жити з тобою, — казала Елізабет, але вона також казала: — Якби ти захотів, то ми б усе владнали». Вони воювали, а потім вона хотіла миру, а тоді знову воювали. Це був дуже тяжкий час. Тобі не бути господарем становища. Ти все це затіяв — тепер пожинай, що посіяв. А вже наступного дня: Я все ще тебе кохаю. Просто не знаю, що робити зі своїм почуттям. Одначе колись у майбутньому вони йтимуть разом по піщаному узбережжі в індійському штаті Ґоа й блукатимуть дорогою Сезанна у Франції, а потім вона приїде до Нью-Йорка й житиме в його помешканні; вона переодягнеться на Мортисію Аддамс (Мілан на Майкла Джексона, а він на Тоні Сопрано), і вони поїдуть у Віллидж святкувати Гелловін.

Керол Нібб померла через десять днів після Міланового третього дня народження, але він її не забував. Його «справжня» бабуся жила дуже далеко й не хотіла прилітати попри його часті прохання, тож він так і не побачився з нею. Він назавжди утратив дуже близьку йому Керол. У його віці ще зарано близько знайомитися зі смертю.

Зателефонувала Гелен Філдинґ: «Привіт, Салмане. Чи не хотів би ти трохи поблазнювати?» Знімався фільм за її романом «Щоденник Бріджит Джоунс», і вона хотіла, щоб він зіграв сценку, коли на книжковій презентації Бріджит питає в письменника, як пройти до туалету. «Гаразд, — сказав він, — чом би й ні?» Йому не раз кортіло зіграти у якійсь виставі. В школі він грав (з горбом на спині і в натягнутих на ноги вовняних панчохах) божевільну лікарку фройляйн Матильду фон Цанд у Дюрренматтових «Фізиках». Під час навчання в Кембриджі йому у студентських постановках довелося зіграти скромні ролі переляканого судді у п’єсі «Страх і відчай у Третій імперії» Бертольда Брехта, також статуї, що ожила, в п’єсі Ежена Йонеско «Майбутнє у яйцях», а ще Пертінакса Серлі, такого собі скептика й друга-нерозлий-води довірливого сера Епікура Маммона в «Алхіміку» Бена Джонсона. Після Кембриджа були експериментальні трупи в театрі «Овал-Хаус». Іноді вони з Біллом Бюфордом мріяли про втечу — хотіли на рік чи два найнятися до якоїсь маловідомої трупи на Середньому Заході і собі на радість брати участь у її безглуздих комедіях і жахливих мелодрамах, однак тепер про це не могло бути й мови. Зате можна кілька днів пограти вар’ята у «Щоденнику Бріджит Джоунс» — тож і за це треба дякувати.

Сцену презентації знімали два дні. Рене Зеллвеґер продовжувала говорити з англійським акцентом навіть не на камеру, тож він мав дивне відчуття, буцімто зустрівся із самою Бріджит Джоунс, а не з артисткою, що її грала. Колін Ферт був кумедним і доброзичливим. «Потайки сподіваюся, що тобі це не до шмиги, я ж бо не вмію писати книжок». А Г’ю Ґрант навіть поцілував його. У фільмі була сцена, коли він з Г’ю мали привітати одне одного як друзі, що давно не бачилися, і от перед однією із проб Г’ю запитав: «А можна я вас поцілую в цій пробі?» і тоді дзвінко поцілував його у приголомшені губи . Ця сцена не ввійшла в остаточну версію фільму. Його перший поцілунок у фільмі, подумав він, — із самим Г’ю Ґрантом! — став жертвою безжалісних ножиць монтажера. (Єдиний інший чоловік, який його коли-небудь цілував, був кінорежисер Абель Феррара, котрий якось обійняв його у нью-йоркському нічному клубі й навіть пустив у хід свій хрящуватий язик. Того разу, на щастя, не було ввімкнутих камер.)

Виявилося, що героя на ймення Салман Рушді, чиї слова написав хтось інший, зіграти значно важче, ніж він собі уявляв. Якби він насправді був на книжковій презентації і недосвідчена дещо незграбна дівчина піар-менеджер ускочила, як то кажуть, на слизьке, то він інтуїтивно поводився б з нею дещо м’якше; тому він так і намагався грати, та це було не смішно. Що зневажливіше він грав, то кумеднішим ставало збентеження Бріджит. Джеффрі Арчер[278] також був зайнятий на зйомках тієї сцени з презентацією і дуже дратувався, що не має слів. «Мені стільки вартувало сюди приїхати, — скаржився він продюсерам. — Ну, напишіть мені хоча б кілька слів». Але вони не писали. Є сценарій Річарда Кертіса — і по всьому. Сам він також намагався щось додати до реплік «Салмана Рушді», але все це вирізали з остаточної версії фільму, за винятком коротенького діалогу, який дуже тихо чути на задньому плані. Хтось питає, наскільки біографічними є його книжки, на що він відповідає: «Бачите, мене ще ніхто про це не питав».

Тепер вони мали своє помешкання в Нью-Йорку, й Ілюзія у закритому просторі починала ставати реальною. Вона могла казати речі настільки велично-самозакохані, що він навіть не знав, як реагувати — затуляти собі обличчя руками, а чи аплодувати. Коли, наприклад, якийсь глянцевий журнал назвав індійську кінозірку Айшварію Рай най-вродливішою індійською жінкою на світі, то Падма в кімнаті, повній людей, заявила, що вона має «серйозні сумніви щодо цього». Її настрій мінявся непередбачувано й дуже різко. Щодо нього вона була обережно передбачливою. «Ще це літо нехай так і буде, а далі побачимо». Вона чергувала палкість з холодом, і він уже починав сумніватися, чи та палкість вартує того холоду. Вона могла кілька днів поспіль ходити темна як ніч, іноді геть замикалася в собі, а відтак одного чудового ранку її обличчя сяяло мов сонце. Його щоденник ряснів сумнівами: «Скільки я ще залишатимуся з цією жінкою, найпомітнішою рисою якої є себелюбство?»

Одного вечора після чергової перепалки за обідом вони сиділи у парку на Вашинґтон-сквер, і він їй сказав: «Таке життя не для мене». Після цього впродовж кількох днів вона була ніжною і доброю, тож він забув, чому сказав ті слова. Вона познайомилася з деким із його друзів-жінок, і більшість із них її хвалили. Коли ж він переповідав їй, що вони казали про неї, то хороші слова про її характер важили для неї значно менше, ніж похвали досконалости її грудей. Французький «Плейбой» десь розкопав її фото в оголеному вигляді й помістив на своїй обкладинці, назвавши Падму його «нареченою». Вона не зважала на слова, не заперечувала проти публікації фотознімка, проте хотіла, щоб їй заплатили, тож йому довелося найняти французького юриста, який зайнявся цією справою. Та що ж це я роблю? -подумав він спантеличено. — Моя оголена жінки з’являється на обкладинці «Плейбою», а я клопочуся її гонораром.

Зателефонувала її мати, плачучи через негаразди у шлюбі. Вона хотіла піти від свого чоловіка, Падминого вітчима. «Авжеж, — сказав він одразу, — нехай приїжджає і живе у нас». «Це був день, коли я переконалася, що кохаю тебе, — сказала йому потім Падма. — Коли ти не вагаючись погодився на переїзд мами». Так, вони кохали одне одного. Минув не один рік, і він вважав таке життя великою історією кохання, великою пристрастю і думав, що вона також так вважає. Так, їхнє кохання було мінливим і, мабуть, приреченим; та поки воно тривало, він не вважав його ілюзорним. Він думав про нього як про реальність.

До Нью-Йорка приїхав Зафар і познайомився з нею. Він казав, що вона йому сподобалася, але йому здавалося дуже дивним, що вона ближча до його покоління, ніж до покоління його тата, й додав, що вони «трохи незвична пара — інтелектуал і модель». Вважав її «дуже класною», і «якщо вона те, чого ти хочеш, то я тільки за». Він, певна річ, бачив, як і всі це бачили, наскільки його татові потрібне це нове нью-йоркське життя без поліцейського захисту, від якого він не міг відмовитися.

Того літа йому не захотілося знову їхати на Літтл-Нояк-Пас, а тут ще й Валері, вдова Джозефа Геллера, запропонувала свій будинок на Скімгемтон-роуд на межі Істгемтона й Амаґансетта. Її запросили до Італії на відпочинок. «Я ще не наводила ладу в будинку, одяг Джо -все ще в гардеробній, тож я хочу, аби хтось знайомий наглянув за будинком». Думка про роботу за письмовим столом Джозефа Геллера видалася йому одночасно захопливою і трохи дивною. «Його сорочки будуть якраз на вас, — додала Валері. — Одягайте все, що хочете». Ні, — подумав він, — це вже занадто. Ні, дякую.

Багато часу він проводив на самотині, бо Падма знімалася у фільмі з Мераєю Кері в Торонто, тож до кінця літа він завершив «Лють». Коли він повернувся до міста і дав прочитати роман жінці, з якою він намагався почати нове життя, то вона геть нічогісінько не змогла про нього сказати, за винятком того, що героїня схожа на неї. Гаразд, подумав він, ніхто не дасть тобі всього, чого ти хочеш. Він відклав рукопис набік, і вони пішли трохи розвіятися. Після опівночі йому раптом спала думка. «Здається, мені навіть дуже хороше». «О люди, — написав він у своєму щоденнику, — мені це дозволено».

Надійшла незвичайна новина. Британська розвідка нарешті знизила рівень загрози. Вже не другий рівень, а тільки третій. І це стало величезним поступом уперед на шляху до нормального життя, і якщо все йтиме так і далі, сказали вони, то десь так за шість місяців загроза його життю може знизитися до четвертого рівня. А на четвертому рівні вже ніхто не отримує захисту з боку Спеціальної служби, тому, як тільки це станеться, вони вважатимуть справу закінченою. Він відповів: «А чи не забагато обережности? В Америці я вільно зупиняю таксі, їжджу в метро, ходжу на бейсбольні ігри, буваю на пікніках у парку. Тут я приїжджаю до Лондона, і мене знову садять у броньоване авто». Саме так ми і діємо, сказали вони. Повільно й упевнено. Ми вами так довго займаємося, що не хотіли б тепер припуститися якоїсь помилки.

Третій рівень! Це лишень доводило, що інтуїція його не підвела. Намагався всім показати, що може забрати назад своє життя, проте були друзі, які вважали його нерозсудливим; Ізабель Фонсека писала йому довгі стурбовані електронні листи, в яких радила «взятися за розум» і найняти охоронців, бо «очевидне» стане «неминучим». І ось тепер дуже повільно, надто повільно, як на нього, тенета безпеки у світі охорони починали його потрохи відпускати. Він мусив продовжувати доводити, що він має слушність, а ті, хто пророкує йому загибель, помиляються. Він поверне собі свободу. Проте четвертий рівень не міг настати вже завтра.

Невдовзі після цієї новини спецслужби пішли на ще одну величезну поступку. Йому повідомили, що Спеціальна служба обговорювала його подружнє життя: вони дійшли висновку, що йому, можливо, захочеться або ж навіть може так статися, що й доведеться виїхати зі свого родинного дому. Високопосадовці Скотленд-Ярду після консультацій з містером Ранком і містером Пополудні погодилися, що вони зможуть надавати йому «відкритий» захист упродовж шести місяців за новою адресою. Після цього, якщо не станеться неґативних змін в оцінці рівня загрози, вони підтвердять відсутність загрози його життю, і захист буде знято. Нарешті. Вже виднілася фінішна стрічка.

Попри те, що багато жінок-друзів його підтримували (не всі; критик Герміона Лі побачила його в ресторані й назвала, не без поблажливости, «негідником»), він дуже переживав за Мілана. Відтак черговий напад божевільної поведінки реальної жінки, що ховалася за Ілюзією; сталася сварка, яка почалася буквально з нічого, і він подумав собі: «Я повертаюся до дружини хоча б заради Мілана», а тоді він зробив чергову дурницю і розповів про свій намір Елізабет, яка відреагувала надзвичайно вороже, переймаючись, і це цілком зрозуміло, своїм власним болем, а не його негараздами. Він спробував удруге, відтак утретє. Але вона була настільки ображеною, настільки далекоглядною, що не могла відповісти згодою. Тим часом у Нью-Йорку чарівна красуня, яка тримала його у неволі, благала його не робити цього й нарешті визнала: все, про що він говорив, було правдою, вся його критика була справедливою, проте вона хоче виправитися і таки виправиться. Він повірив їй. Не міг не повірити. Вона була його мрією про майбутнє, тож він не міг відмовитися від неї. Знову відвернувся від Елізабет. Вкотре завдав їй жорстокого болю, виявивши свою слабкість. Він ненавидів себе за свій учинок.

До бою пішли юристи. Минуло десять років, відколи він їв ягня із листям настурції на квартирі Ліз Колдер. З часу грому серед ясного неба на острові Ліберті минув один рік.

Після двох невдалих спроб найняти квартиру у власників, які надто переймалися питанням безпеки, він винайняв на рік невеличкий будинок у Ноттінґ-Гіллі, що належав Джейсонові Доновану, колишній поп-зірці з мюзиклу «Джозеф і його дивовижний різнокольоровий плащ снів». Коли ж новина дійшла до «Дейлі інсалт», то вона, як і слід було чекати, сильно розлютилася через те, що цього чоловіка, який «ненавидить Британію», тепер мають цілодобово охороняти поліцейські у формі, бо він більше не хоче «ховатися». Ну ти ж і нахабний, містере Рушді, казала йому «Інсалт». Елізабет не хотіла, щоб Мілан бував у нього в тому помешканні. Будинок небезпечний, казала вона. Він там страшенно нудьгуватиме. «Ти тільки себе й любиш, і йдеш по життю, не зважаючи на інших, — казала вона йому. — Ти хоча б когось у своєму житті зробив щасливим? Як ти можеш отак жити?» Він не мав на її запитання доладної відповіді. Проте кінець кінцем Мілан усе ж буватиме у нього в будинку. Кінець кінцем вони з Міланом дуже добре ладнатимуть, і Мілан виросте й стане незвичайно мужнім, спокійним, розумним, добродушним, винятковим хлопчиком. Кінець кінцем стало зрозумілим, що Міланове життя не зруйноване, а він — життєрадісна і щиросердна дитина. Так, кінець кінцем, кінець кінцем. Проте перед кінцем, на жаль, мала бути середина.

Містер Джозеф Антон, міжнародний видавець американського походження, помер неоплаканий у день, коли Салман Рушді, письменник-романіст індійського походження, виплив на поверхню після довгих років підпілля й на якийсь час поселився на Пембридж-М’юз, що в Ноттинґ-Гіллі. Принаймні Рушді таки святкував цю мить.