Джозеф Антон

VI. Чому неможливо сфотографувати пампу

Колись давно під час перебування в Міхасі (а Міхас — це містечко, в якому переховувався Мануель Кортес від Франко впродовж тридцяти років, збавляючи свої дні в ніші за шафою, аж поки настав час, коли його сім’ї довелося виїжджати з будинку, тож він переодягнувся старою жінкою і пішов вулицями міста, мером якого він колись був) йому зустрівся фотограф німецького походження на ймення Ґуставо Торліхен, високий вродливий чоловік з орлиними рисами обличчя, лискучим сивим волоссям і трьома цікавими розповідями. Міхаські емігранти шепталися між собою, що він, мабуть, з колишніх нацистів, оскільки раніше жив у Південній Америці. Проте насправді він утік з Німеччини в 1930-х роках до Арґентини, переховуючись від нацистів. Одного разу в Буенос-Айресі його покликали фотографувати Еву Перон. «Вам випала честь стати одним із чотирьох запрошених фотографів», — сказав її помічник. Він глибоко вдихнув повітря і відповів: «Дякую за честь, але коли кличете мене фотографувати, то вам слід запрошувати мене одного, тому із удячністю змушений відмовити вам». У слухавці — тиша, відтак помічник каже: «За такі слова вас можуть уже завтра просто викинути з Арґентини». «Якщо мене можуть викинути за мої слова, — відповів Ґуставо, -тоді мені тут не слід жити». Він поклав слухавку, пішов у спальню й сказав дружині збиратися в дорогу. Двадцять хвилин потому знову задзвонив телефон, і той же голос помічника сказав: «Евіта зустрінеться з вами завтра об одинадцятій годині, тільки з вами». Надалі він став особистим фотографом як Еви, так і Хуана Перона, а всім відомий фотознімок обличчя Евіти на смертному одрі зробив, за його словами, саме він.

Це була перша цікава розповідь. У другій ішлося про те, як він тусувався з молодим Че Ґеварою в Ла-Пасі, і Че у своєму «Щоденнику мотоцикліста» назвав його «великим фотохудожником». Третя розповідь стосувалася випадку, коли він ще був молодим фотографом, тільки-но починав, і зустрівся у книгарні Буенос-Айреса з Хорхе Луїсом Борхесом. Зібрався з духом, підійшов до великого письменника й сказав, що працює над альбомом фотографій, які стануть портретом Аргентини, і він дуже пишався б, якби Борхес написав передмову. Звернутися до сліпого чоловіка з проханням написати передмову до книжки зображень було нечуваною річчю, і він знав про це, та все ж таки попрохав. Борхес сказав йому: «Давайте пройдемося». Коли вони крокували містом, Борхес з фотографічною точністю описував будівлі. Проте досить часто на місці знесеної старої будівлі стояла нова. Тоді Борхес зупинявся й казав: «Опишіть її. Почніть з першого поверху й підіймайтеся вгору». Ґуставо описував і розумів, що Борхес відкладає нову будівлю у своїй пам’яті, замінюючи нею стару. Наприкінці прогулянки Борхес погодився написати передмову.

Торліхен подарував йому примірник «Арґентини», й хоча вона десь захована в якійсь із коробок разом з усіма його пожитками, він достеменно пам’ятає, що Борхес написав про обмежені можливості фотографії. Фотооб’єктив бачить тільки те, що спереду нього, тому фотограф ніколи не здатен охопити суті великої аргентинської пампи. «Дарвін спотеріг, а Гадсон лишень підтвердив, — писав Борхес, — що ця рівнина, відома серед рівнин світу тим, що не створює враження безкрайності, якщо дивитися на неї, стоячи на землі чи сидячи на коні, бо лінія її горизонту перебуває на рівні ока й не простягається далі, ніж на три милі. Іншими словами, її безкраїсть — не у самому виді пампи (що може відобразити фотограф), але в уяві мандрівника, в його пам’яті про дні, що минули в дорозі, та в передбаченні таких же попереду». Фотограф пампи фіксує тільки певний обшир. Він не передає божевільної монотонности пересування все далі й далі незмінною і безкінечною порожнечею.

Коли його новому життю йшов четвертий рік, він дуже часто почувався, наче той уявний борхівський мандрівник, що заблукав у просторі й часі. Тоді ще не вийшов фільм «День бабака», та коли він його переглянув, то одразу в головному героєві Біллові Мюррею впізнав себе. У його житті кожен крок уперед також перекреслювався кроком назад. Надію стирало розчарування, добру новину — погана. Це повторювалося в його житті знову і знову. Якби він знав, що перед ним простяглося ще шість років ізоляції, далеко-далеко за небокрай, то він би, може, й направду збожеволів. Проте його погляд сягав тільки до горизонту, а те, що лежало поза ним, залишалося загадкою. Він переймався видимим, а безкінечність дбала сама за себе.

Опісля друзі казали, що помічали, як тяжка ноша поступово пригноблює і робить його старшим, ніж він був насправді. Коли ж він нарешті скинув із себе той тягар, то повернулося щось схоже на молодість, так ніби під кінець безкінечности він зумів повернути час назад до тієї точки, коли потрапив у коловорот. У свої п’ятдесят років він виглядав молодшим, ніж тоді, коли мав сорок. Однак п’ятдесят виповниться йому тільки за півдесятка років. А тим часом багато людей, коли чули його історію, сповнювалися невдоволенням чи роздратуванням або ж просто нудьгували. То не була доба терпеливости, а час швидких перемін, коли ніщо довго не привертало до себе уваги. Він став прикрим непорозумінням для бізнесменів, оскільки заважав їхньому бажанню освоювати іранський ринок, для дипломатів, які хотіли наводити мости, для журналістів, котрі вважали: відсутність свіжих повідомлень означає відсутність новин. Казати, що вся заковика полягає у незмінності та в її нестерпній вічності, — це все одно що казати про щось таке, чого люди не зможуть чи не схочуть почути. Поза сумнівом, було б дуже нудно слухати, як він щоранку прокидається в будинку, повному озброєних незнайомців, як він не може вийти за двері свого будинку, щоб купити газету чи філіжанку кави, як більшости друзів і навіть членами його родини забороняється знати його домашню адресу, як без згоди незнайомців він не може нічого зробити й нікуди піти; а те, що всі вважали звичайною річчю, наприклад подорож літаком, вимагає від нього всіляких додаткових узгоджень; до того ж десь там зовсім неподалік завжди чатує загроза фізичної розправи — загроза, яка, на думку людей, чия робота полягає в оцінці тієї загрози, нітрохи не знижується. Наразі він далі подорожує пампою, й усе залишається незмінним. Ну що ж, цією історією він уже протуркотів усім вуха, ніхто не хоче її більше слухати. Розкажи нам нову історію, ось чого всі хотіли, або ж, будь ласка, йди собі геть звідси.

Нема жодного сенсу казати світові, що він помиляється. Жодної вигоди з такого підходу. Отже, нова історія. Якщо потрібна така, то він її розповість. Досить невидимости, мовчазности, полохливости, оборонности, винувато сти! Невидимий мовчазний чоловік був порожнім місцем, у яке інші зливали свої упередження, потаємні плани й гнів. У боротьбі проти фанатизму потрібні видимі обличчя, чутні голоси. Він більше не мовчатиме. Він спробує стати гучною і видимою людиною.

Коли тебе виштовхують на публічну сцену, то спочатку ти почуваєшся дуже невпевнено. Потрібен час, аби зорієнтуватися і знати, як поводитися під яскравим освітленням. Він спотикався й падав, від ошелешення аж замовкав, а тоді говорив не до ладу. Але тепер — більше ясности. У Стейшенрз-Холі він відмовився бути «не-осо-бою». Америка дозволила розпочати подорож назад до своєї сутности, спочатку в Колумбії, а потім у Вашинґтоні. Бути бійцем — у цьому більше гідности, ніж бути жертвою. Так, він захищатиме свій куток. Відтепер це стане його історією.

Якби він захотів написати книжку про своє теперішнє життя, то з чого б він почав? Мабуть, змінив би імена та прізвища, назвавши людей «Гелен Геммінґтон» і «Реб Коннолі», «Полі Топпер» і «Дік Вуд» або ж «містер Пополудні» й «містер Ранок», але як йому передати дух цих років? Почав розмірковувати над задумом під попередньою назвою «Інферно» і намагався перетворити свою історію на щось інше, ніж звичайна автобіографія. На галюцинаційний портрет чоловіка з розбитою картиною світу. Як і кожна людина, він мав у своїй голові осмислену картину світу, що більш-менш трималася купи. Він жив у тому світі й розумів, чому все було саме так і як віднайти потрібну дорогу. А тоді здоровенним каменем просвистіла фетва й розтрощила на друзки ту картину, залишивши його у безглуздому, аморфному, аморальному всесвіті, де всюди на нього чигала небезпека, а якогось сенсу дошукатися неможливо. Чоловік у його історії відчайдушно намагався зібрати докупи свою картину світу, проте його уламки, немов осколки розбитого дзеркала, не складалися й різали руки до крови. В такому навіженому стані, у цьому темному лісі той чоловік з кровоточивими руками, дуже схожий на нього, попрямував через інферно до світла, минаючи безліч його кіл, коли йшов через приватне й публічне пекло, коли потрапив у світ страху, а тоді пройнявся великими забороненими думками.

Однак згодом він відмовився від свого задуму. Його розповідь могла зацікавити когось тільки з однієї причини — якщо він опише те, що мало місце насправді. Вона нікого не зацікавить, якщо у ній усе не буде правдою.

А правда полягала в тому, що незважаючи на складні часи, всупереч побоюванням друзів, він не здавався. Вчився боротися, беручи приклад з безсмертних письменників минулого. Зрештою, він не перший літератор, якому через його творчість загрожувала небезпека, якого ізолювали від суспільства або ж якому оголошували анафему. Він подумав про могутнього Досто-євського, що стояв перед розстрільною командою, аж тут останньої миті надходить повідомлення про заміну розстрілу на чотири роки каторги, про Жене, який написав у тюрмі свій несамовито гомоеротичний шедевр «Богородиця квітів». Перекладач «Сатанинських віршів» французькою мовою, не бажаючи розкрити своє справжнє прізвище, назвав себе А. Назьє на честь великого Франсуа Рабле, який опублікував першу книжку «Пантаґрюель» під анаграмним псевдонімом Алько-фрібас Назьє[157]. Рабле також піддавався гонінням з боку церковної влади; католицька церква ніяк не могла перетравити його сатиричну непогамовність. Але його захистив король Франциск І на підставі того, що не варто відштовхувати від себе такого генія. От колись були дні, коли митців захищали королі тільки тому, що вони були майстрами своєї справи. Так, колись були часи — тепер моменти.

Його Помилка відкрила йому очі, прояснила думки й позбавила від двозначностей. Він побачив попереду небезпеку, бо відчував її страхітливу деморалізуючу силу у себе в грудях. На якийсь час він відмовився від своєї мови, і його змусили говорити затинаючись з багатьма перекрученнями, послуговуючись чужим словниковим запасом. Компроміс зруйнував примиренця, та не заспокоїв безкомпромісного ворога. Ти не став чорним дроздом, пофарбувавши свої крила начорно, проте, як та чайка із намоклими у нафті крилами, втратив здатність літати. Найбільша небезпека дедалі більшої загрози полягала в тому, що хороші люди могли вчинити інтелектуальне самогубство й назвати це спокоєм. Хороші люди могли піддатися страхові й назвати це повагою.

Ще задовго до того, як хтось інший зацікавився орнітологією терору, він побачив птахів, що збиралися у зграї. До його слів, як до слів тієї Касандри, не дослухалися, або ж якщо і чули його слова, то звинувачували його у тому, що він напророчив. Його вуха облизували змії, тому він чув майбутнє. Ні, він не Касандра, це не так, він — не пророк. Він просто повертає голову в потрібному напрямку і з нетерпіння чекає на бурю, що насувається. Проте складно в той бік повернути голови інших людей. Ніхто не хоче знати того, що знає він.

Мільтон у своїй «Ареопагітиці[158]» виступив проти тріскотіння дроздів. Той, хто знищує хорошу книжку, вбиває сам розум... Дайте мені свободу понад усі свободи -дайте мені свободу знати, промовляти й сперечатися вільно, як велить мені совість. Він читав давні тексти про свободу вже віддавна, і вони його вражали як дуже правильні, проте теоретичні. Йому не потрібна теорія свободи, коли він і так її має. Тепер ці слова вже не здавалися йому якоюсь абстракцією.

Письменників, які говорили з ним найзрозумілішою мовою, він вважав такими, що дотримуються традиції, відмінної від «великої традиції», і виступають проти канону Лівіса[159], — такими, що розуміють нереальність «реальности» й реальність світового галюцинаційного кошмару, страхітливу щоденну мінливість, нашестя крайнощів і неймовірности на банальну щоденність. Такі як Рабле, Гоголь, Кафка та інші стали його вчителями, а їхній світ уже не здавався йому якоюсь фантазією. Його захопив світ Гоголя, Рабле і Кафки, і він там жив.

Тогочасні фотознімки, ретельно зібрані Елізабет у великих альбомах, свідчать про не найкраще вбрання містера Джозефа Антона. Зазвичай він одягав спортивні штани й светр. Штани часто були зеленими, а светр — червоно-брунатний. Волосся — надто довге, а борода — надто кудлата. Так одягатися — це все одно що казати: «Я опускаюся. Я не людина, яку варто сприймати серйозно. Я -бомж». Йому б щодня голитися й вбиратися у хрусткий гарно випрасуваний одяг, йому б носити, можливо, навіть елеґантні костюми із Савіл-Роу-стрит або ж принаймні гарну сорочку з вільними штанами для дому. Йому б сидіти за столом як Скотт Фітцджеральд у костюмі від «Брус брозерз» або ж як охайний Борхес у сорочці з твердим комірцем і манжетами із запонками. Якби він більше дбав про свою зовнішність, то, може, б у нього виходили ліпші речення. Хоча Гемінґвею вони незле вдавалися у бавовняних шортах і сандалях. Йому хотілося бачити себе на тих фотознімках у модельних, можливо, у двотонних оксфордських туфлях або ж із білої шкіри. Натомість він тинявся будинком у стоптаних капцях «беркенсток», найменш крутому взутті з усього їхнього різноманіття, ну, за винятком «крокс». Він поглянув на себе у дзеркало і аж сахнувся. Підрівняв бороду й попросив Елізабет підстригти йому волосся — ту шикарну Елізабет, яка у часи їхнього знайомства скидалася на «студентку, що запізнилася», а тоді дуже швидко призвичаїлася до дизайнерського одягу, поривалася до нього із запалом викинутої на берег русалки, що марила морем, і попросив поліцейських відвезти його на закупи одягу. Треба опанувати себе. Він ішов до бою, тому зброя мала блистіти.

Коли настає щось таке, чого раніше не було, людей часто охоплює сум’яття, якийсь туман одурманює найсвітліші голови; до того ж наслідком такого сум’яття часто стає несприйняття новизни або ж навіть роздратування новизною. Коли з болота на суходіл вистрибнула рибина, інші рибини сильно занепокоїлися, можливо, навіть розсердилися, що хтось смів перетнути заборонений рубіж. На землю впав метеорит, пилюка затулила сонце, проте динозаври продовжують боротися за існування та поїдати рослинність, не усвідомлюючи, що приречені на вимирання. Народження мови розсердило німих. Шах Персії, наразившись на оттоманські гармати, не хотів примиритися з тим, що настав кінець епосі мечів і шабель, і віддав кінноті самовбивчий наказав: щодуху летіти на вогняні жерла турецьких гармат. Науковець спостерігав за черепахами й пересмішниками й написав про випадкову мутацію та природний добір, а прихильники Книги Буття прокляли його ім’я. З революції у малярстві насміхалися й називали її жалюгідним імпресіонізмом. Співак у стилі фольк приєднав свою гітару до підсилювача, й голос у натовпі вигукнув «Іуда!»

У своєму романі він поставив саме таке запитання: Як новизна входить у світ?

Поява нового не завжди є прогресом. Люди винаходять нові способи пригноблення одними одних, нові способи знищення своїх найкращих досягнень, а також нові способи сповзання назад до первісної твані; до того ж най-темніші інновації людства, так само як і його найсвітліші інновації, завжди спантеличували багатьох людей. Коли спалювали перших відьом, значно легше було звинуватити самих відьом, ніж ставити під сумнів справедливість їхнього спалення. Коли продукти згоряння з газових печей перенеслися повітряними потоками на вулиці сусідніх сіл і з неба почав падати чорний сніг, легше було казати про нерозуміння причини такого явища. Більшість китайських громадян не розуміють, заради чого загинула молодь на площі Тяньаньмень. До такого нерозуміння їх напучують фігуранти злочину. Коли у мусульманському світі приходять до влади тирани, то завжди знаходиться немало їхніх прибічників, що називають свої режими автентичними, а опозицію до тих режимів — прозахідною або позбавленою коренів. Коли пакистанський політик спробував захистити жінку, безпідставно звинувачену у блюзнірстві, його вбив власний охоронець, і вся країна плескала в долоні вбивцеві й обсипала його пелюстками квітів, коли того вели до суду. Більшість темних нововведень запроваджувалися в ім’я тоталітарної ідеології, абсолютизму, незаперечних догм або якогось бога.

Атаки на «Сатанинські вірші» самі по собі не привертали надмірної уваги, хоча й породили багато заголовків, тож людей складно було переконати в тому, що цього досить і навіть забагато для виняткових заходів у відповідь. Як тільки він почав свою довгу подорож світовими владними коридорами, то мусив знову й знову розповідати, в чому справа. Серйозний письменник написав серйозну книжку. Відгуком на неї стало насильство й залякування, а це — терористичний акт, якому треба протистояти. Але ж його книжка образила багатьох людей, хіба не так? Можливо, проте нападки на книжку, її автора, видавців, перекладачів й книготорговців — це значно більша кривда. Тож спричинивши неспокій, він протистоїть цьому неспокою, що став реакцією на його дії, і хоче, щоб світові лідери захистили його право на порушення спокою?

У сімнадцятому сторіччі в Англії Метью Гопкінс, такий собі експерт, що найбільше «знався на відьмах», установив щось на кшталт мірила відьомства. До звинувачуваної жінки прив’язували камінь або ж її прив’язували до крісла й кидали в річку чи озеро. Якщо вона випливала, то вона — відьма й заслуговувала на спалення; якщо ж тонула, то була невинною.

Звинувачення у відьомстві часто прирівнювалася до вердикту «винности». Тепер він проходив тяжке випробування, намагаючись переконати світ, що злочинцями є мисливці на відьом, а не він.

Тут почало відбуватися щось нове: зростання нетерпимости нового зразка. Воно поширювалося по всій землі, проте всім було байдуже. Навіть вигадали нове слово, щоб допомогти сліпому залишитися сліпим: ісла-мофобія. Критика войовничости цієї релігії в сучасному вияві стала вважатися бузувірством. Людина з фобією мала крайні й ірраціональні погляди, тож вина цілком лягала на таку людину, а не на систему вірувань, що сповідувалася понад одним мільярдом послідовників. Один мільярд вірних не може помилятися, тож помиляються критики, яким з рота йде піна. Йому захотілося дізнатися, коли ж це стало ірраціональним не любити релігію, будь-яку релігію, не любити її до нестями? Коли це розум почали називати дурістю? Коли це казки про релігійні забобони стали понад критичним розглядом, понад сатиру? Релігія — це не раса. Релігія — це ідея, й ідеї стоять (або ж падають) тому, що достатньо сильні (або ж надто слабкі), аби встояти перед критикою, а не тому, що вони захищені від критики. Сильні ідеї лишень вітають інакодумство. «Той, хто бореться з нами, зміцнює наші нерви й відшліфовує наші вміння, — писав Едмунд Берк[160]. — Наш супротивник — це наш помічник». Лишень слабкі особистості й прихильники авторитаризму відвертаються від своїх суперників, усіляко їх обзивають, а інколи навіть намагаються заподіяти їм лихо.

Саме іслам змінився, а не такі люди як він, саме ісламові стали притаманні всілякі фобії перед широким колом думок і способів поведінки. В ті роки, а також подальші ісламські голоси в різних частинах світу — Алжирі, Пакистані, Афганістані — піддавали анафемі театр, кіно й музику; тож музикантів і виконавців калічили й убивали. Образотворче мистецтво ставало злом; наприклад, таліби підірвали стародавні буддистські статуї у Баміанській долині. Ісламісти нападали на соціалістів і юніоністів, на карикатуристів і журналістів, на повій і гомосексуалів, на жінок у спідницях і безбородих чоловіків, а також, авжеж, на таке зло, як заморожені курчата й самса[161].

Коли писалася історія двадцятого сторіччя, то рішення про передачу Нафтового трону саудівському королівському дому може виявитися найбільшою помилкою у зовнішній політиці західних держав, оскільки Саудівська Аравія скористалася своїми величезними покладами нафти для будівництва шкіл (медресе) з метою пропаганди екстремістської, суворої ідеології свого улюбленого (й раніше марґінального) Мухаммеда ібн Абд аль-Ваггаба, внаслідок чого ваггабізм, цей культ нечисленної секти, охопив увесь арабський світ. Його поява додає впевне-ности й енергії іншим ісламським екстремістам. В Індії культ деобанді поширився із семінарії Дар уль-Улюм, у шиїтському Ірані були войовничі проповідники з Кума, а в сунітському Єгипті — могутні консерватори з Аль-Азгара. Мірою того як крайні ідеології — ваггабізм, сала-фізм, хомейнізм, деобадні — набирали сили й медресе, фінансовані саудівською нафтою, перетворювали цілі покоління на довгобородих людей з примруженими очима і стисненими кулаками, іслам далеко відійшов від своїх джерел, хоча й твердив, що повертається саме до своїх коренів. Американський гуморист Г.Л. Менкен влучно назвав пуританство «нав’язливим страхом, що хтось таки може десь жити щасливо», і справжній ворог нового ісламу, здається, є самим уособленням щастя. І це перетворилося на віру, критики якої стали бузувірами. «Коли я вживаю слово, — каже Шалапут у Країні Чудес Алісі, — то воно означає тільки те, що я хочу, аби воно означало — не більше й не менше». Творці новомови у романі Орвелла «1984» точно знають, що має на увазі Шалапут, тому й перейменували міністерство пропаганди у міністерство Правди, а найрепресивніший державний орган на міністерство Любови. «Ісламофобія» — це невеличке доповнення до словника новомови Шалапута. Воно ввібрало в себе мову аналізу, інтелекту й диспуту й перевернуло її догори дриґом.

Він знав, і то напевно, що рак фанатизму, який поширюється мусульманськими громадами, зрештою, перекинеться на ширший світ поза ісламом. Якщо інтелектуальну битву буде програно — якщо цей новий іслам доможеться права на «повагу» і на те, щоб таврувати своїх супротивників й оголошувати їх поза законом, або ж, чому б і ні на їхнє фізичне знищення — то настане також і політична поразка.

Він увійшов у світ політики й намагався виступити із засадничими твердженнями. Проте за зачиненими дверима у кабінетах, де ухвалювалися рішення, ці засади рідко коли визначали політику. Це буде важка боротьба, ще тяжча від того, що йому доведеться боротися за відновлення більшої свободи в особистому й професійному житті. Необхідно буде воювати на два фронти.

Пітер Флоренс, який проводив літературний фестиваль у Гей-он-Вай, зв’язався з ним і запитав, чи має він бодай найменшу можливість узяти участь у цьому щорічному святі. Видатний ізраїльський письменник Девід Ґросмсан, як передбачалося, мав розмовляти з Мартіном Емісом, однак мусив скасувати свою поїздку. Було б просто чудово, казав Пітер, якби ви приїхали. Ми заздалегідь про вас не розголошували б. Публіка шаленіла б від радости знову вас бачити в літературному колі. Він дав попередню згоду; проте спочатку мусив поговорити про Пітерове запрошення з групою захисту, яка, своєю чергою, мала обговорити це питання зі старшим офіцерським складом Скотленд-Ярду, а оскільки запропонований захід відбувався поза межами юрисдикції лондонської поліції, то необхідно поінформувати про це ще й начальника поліції графства

Повис, щоб залучити місцевих патрульних поліцейських. Він уявляв собі, як старші офіцери закочували очі, знову він кудись преться, знову йому щось треба, проте рішуче наполягав на своєму і вирішив не піддаватися їхнім напучуванням сидіти собі тихо вдома й не муркати. Зрештою погодили, що він зупиниться на фермі Дебори Роджерс і Майкла Берклі, що поблизу Гея, й з’явиться на фестивалі, якщо тільки новина про це не пошириться до початку свята. Тож так і зробили. Він вийшов на сцену у Геї, і виявилося, що вони з Мартіном одягнені в однакові полотняні костюми; на півтори години він знову став письменником серед читачів. Імпортовані зі США «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці продавалися в Геї та всюди у Сполученому Королівстві, тож після всіх отих хвилювань і застережень сталося якесь заворушення? Нічогісінько такого. Стан справ не поліпшився, проте й не погіршився. У той час «Пенґвін» побоювався, щоб йому не почали мстити і відмовився від прав на публікацію книжки; усе минулося без жодних неприємностей. Цікаво, думалося йому, чи зауважив це Пітер Маєр?

Кожна із його поїздок у рамках кампанії на свою підтримку вимагала довгих днів або ж навіть тижнів підготовки. Точилися суперечки з місцевими силами безпеки, виникали проблеми з авіалініями, політиками порушувалися вже укладені домовленості, безкінечні підтвердження й скасування, піднесення й спади в політичній організаційній роботі. Френсіс, Кармел і він підтримували між собою постійний зв’язок, і кампанія перетворювалася на його роботу з повною зайнятістю. Минуть роки, і він скаже, що фетва коштувала йому щонайменше одного або ж навіть двох товстих романів; тому ж то, коли закінчилися ці темні роки, він поринув у письменницьку діяльність з подвійною силою. В ньому назбиралися книжки й прагнули вийти у світ.

Кампанія розпочалася у Скандинавії. У наступні роки він полюбить нордичні народи за їхню відданість найвищим засадам свободи. Навіть їхні авіалінії виявляли високу моральність й перевозили його без ускладнень. Усе ж таки дивний цей світ: у найскрутнішу для хлопця з тропіків годину він знаходить найближчих союзників на засніженій Півночі, хоча данці дуже переймалися своїм сиром. Річ у тому, що Данія експортувала велику кількість сиру до Ірану, тож якби її запідозрили у потуранні богохульникові, безбожникові і єретику, то від цього могла б постраждати торгівля. Данському урядові доводилося вибирати між сиром і правами людини, й спочатку він вибрав сир. (Ширилися чутки, що британський уряд спонукав данців не влаштовувати йому зустрічей. До данського видавця творів Ієна Мак’юена Яко Ґроота дійшли чутки, буцімто британці відраджували своїх європейських колег на материку від «вияву надто широкої підтримки».)

Та він усе одно поїхав до Данії як гість данського ПЕН-клубу. Елізабет полетіла разом з Кармел напередодні, а його доправили у Гітроу й через вхід для охорони повезли по льотному полю до літака, тож він став останнім пасажиром, що сів на борт лайнера. Його дуже турбувало, що інші пасажири, побачивши його, почнуть панікувати, проте летіли переважно данці, вітали його усмішками й рукостисканнями та непідробною безстрашною радістю. Коли літак відірвався від злітної смуги, він подумав: Може, я знову літатиму. Може, все буде добре.

У копенгагенському аеропорту з якихось причин ті, хто мав його там зустріти, чомусь його не помітили. Вочевидь, він був не такий уже й упізнаваний, як він собі гадав. Пішов аеропортом, минув охоронний бар’єр і провів мало не півгодини у залі прибуття, шукаючи когось, хто знав би, що сталося. На тридцять хвилин йому вдалося вислизнути з тенет безпеки. Йому хотілося сісти в таксі й поїхати, куди очі світять. Проте невдовзі до нього підбігли поліцейські, а з ними і його «опікун» Нільс Барфод з данського ПЕН-клубу, який, засапавшись, вибачався за непорозуміння. Вони пішли до автомобілів, що чекали неподалік, і він знову опинився у тенетах.

Про його прибуття — це вже наразі стало «нормою» — заздалегідь не оголошували. Члени ПЕН-клубу того вечора зібралися в музеї сучасного мистецтва «Луїзіана» й чекали на почесного гостя — Ґюнтера Ґраса, а Ґрас і справді там був, одна із найбільших літературних особистостей, хто погоджувався в ті роки ставати його «прикриттям». «Якщо Салман Рушді — заручник, тоді ми також заручники», — сказав Ґрас, відрекомендовуючи його. Йому надали слово. Кілька тижнів тому, казав він, п’ятдесят іранських інтелектуалів опублікували декларацію на його захист. «Захищати Рушді — це захищати себе», — казали вони. Не виступати проти фетви — це означає заохочувати авторитарні режими. Саме тут необхідно провести лінію, за яку відступати не можна. Він боровся не тільки за свою справу, але також за справу своїх колег-письменників. Шістдесят п’ять данських інтелектуалів, що зібралися в «Луїзіані», врочисто пообіцяли підтримувати його в цій боротьбі, а також спонукати свій уряд до ухвалення правильних рішень. «Якщо британському урядові видається, що він неспроможний протистояти неприпустимим загрозам демократичному процесові з боку Ірану, — сказала Френсіс Д’Суса, — тоді комітет захисту скористається розумінням і підтримкою, що їх запропонувала Європа».

Якоїсь миті він побачив військовий корабель, що курсував під вікнами музею. «Це за мною?» — запитав він жартуючи; хоча й не за ним, але задля нього: його особистий військовий корабель захищав його від нападу з моря й оберігав від ісламістських водолазів, яким могло спасти на думку підпливти до музею із абордажними шаблями в зубах. Так, тут усе продумано. Ці данці -ретельний народ.

Його норвезький видавець Вільям Нюґор з видавництва «Г. Аскегауґ & компанія» настійливо запрошував його після Данії завітати до Норвегії. «Думаю, ми все влаштуємо навіть ще ліпше», — казав він. Міністри уряду вже готові з ним зустрітися. Щоліта видавництво «Аскегауґ» влаштувало великий прийом у саду на чудовій старій віллі Драмменсваєн, 99, яка наприкінці дев’ятнадцятого століття стала родинним домом Нюґор. Ця вечірка була однією з найбільших подій року в Осло, на яку приходили найвідоміші норвезькі письменники, бізнесмени й політичні лідери. «Вам обов’язково треба приїхати на цей прийом, — сказав Вільям. — У саду! З понад тисячею гостей! Просто фантастика. Жест свободи». У Норвегії Вільям був харизматичною особистістю; чудовий лижник, надзвичайно вродливий, нащадок однієї із найдавніших родин, а ще голова провідного видавництва. І він свого слова дотримав; візит до Норвегії вдався на славу. На прийомі у саду на Драмменсваєн його супроводжував у натовпі гостей сам Вільям Нюґор, тож перезнайомив його, ледь не з усім Осло. Відгуки на його візит, як сказав йому потім Вільям, були просто чудовими.

Ця поїздка зробила Вільяма одним із «найпомітніших» європейських видавців його творів. Тоді вони ще знали, що ці його старання заради свого автора поставлять життя видавця під велику загрозу. Чотирнадцять місяців потому страх постукав у Вільямові двері.

У Лондоні представник лейбористів з питань мистецтва Марк Фішер організував прес-конференцію в палаті громад, на яку прийшли члени парламенту як від лейбористів, так і від консерваторів, і його вперше уважно вислухали у Вестмінстерському палаці. Проте не обійшлося і без ложки дьогтю. Крайнє правий консерватор Руперт Алласон підвівся і сказав: «Будь-ласка, не сприйміть мою присутність як підтримку. Щоб приховати свій справжній задум, як стверджують ваші видавці, ви ввели їх в оману щодо змісту своєї книжки. Тому вважаю недоречним захищати вас громадським коштом». Цей неприємний невеличкий напад засмутив його значно менше, ніж міг би раніше. Він більше не сподівався на загальну любов; він знав, що хай би куди пішов, завжди матиме і ворогів, і друзів. Також не всі його вороги були з правого крила. Джеральд Кауфман, член парламенту від лейбористів, який неприхильно висловлювався про творчість містера Рушді, публічно дорікнув своєму однопартійцеві Марку Фішеру за запрошення письменника до палати громад. (Іранський меджліс погодився з Кауфманом і назвав запрошення «обурливим».) Далі на його шляху постане ще багато кауфманів і алласонів. Головне — наполягти на своїх аргументах.

Він переговорив з Девідом Ґором-Бутом у міністерстві закордонних справ і напрямки запитав про правдивість чутки, буцімто британський уряд не схвалює його нової, гучної кампанії і намагається закулісно саботувати її. На обличчі Ґор-Бута, як на обличчі хорошого гравця в покер, не здригнулася жодна риса, не відбилося жодне почуття. Він заперечив такі чутки. «Уряд Її велично сти підтримує ваші зустрічі з іншими урядами», — сказав він. Запропонував допомогу у співпраці із силами безпеки країн, які він відвідував, аби вони там «не переборщували». Не знати, що й думати. Може, він повів уряд за собою?

Мадридський університет Комплутенсе запросив його до Іспанії, аби побесідувати з Маріо Варгою Льосою у палаці Ескоріал. Він узяв із собою також Елізабет і Зафара, і вони провели у Сеговії перед конференцією трійко спокійних днів. Іспанська поліція діяла дуже помірковано, тож він міг гуляти вулицями, їсти в ресторанах чудового невеликого міста й почуватися майже цілком вільною людиною. В Авілі він обідав з Маріо та його дружиною Патрицією. Це були безцінні години. Відтак у палаці Ескоріал ректор університету Комплутенсе Ґуставо Вільяпалос сказав, що має чудові зв’язки в Іраном і запропонував посередництво. Хомейні, сказав він, одного разу навіть назвав його «дуже благочестивим чоловіком». Ця остання пропозиція посередництва виявилася настільки ж несерйозною як і всі решта. Він ужахнувся, коли прочитав в іспанській пресі заяву Вільяпалоса про те, що він для залагодження справи погодився змінити й вирізати «образливі» місця із «Сатанинських віршів». Заперечував усе це шалено, і після того Вільяпалос став недосяжний, і всі зв’язки з ним перервалися.

Ти мусиш чекати на всіх перонах, здається, так казав Джандоменіко Пікко, аби ти там уже стояв, коли підійде потяг. Однак на деяких перонах не було колій. Там можна було хіба що чекати.

Щойно вони приземлилися в Денвері, як одразу побачили, що справи кепські. Місцева поліція ставилася до його прибуття як до зйомок фільму про Третю світову війну, тож коли вони з Елізабет пішли по аеропорту, біля них з’явилися чоловіки з виставленою напоказ величезною автоматичною зброєю й розбіглися врізнобіч, поліція ж тим часом розштовхувала з їхнього шляху пасажирів; лунали якісь вигуки, кудись цілилися зі зброї, в повітрі витало якесь невідворотне лихо. Це його налякало, настрахало також інших пасажирів і налаштувало проти нього авіакомпанію, яка відмовила йому в подальшому наданні своїх послуг і заборонила йому перебувати на борту своїх літаків, мотивуючи його поведінкою. Безглуздість поведінки сил безпеки стала «його» безглуздою поведінкою.

Їх відвезли до Боулдера, де він виступив на Панамериканській літературній конференції разом з Оскаром Аріасом, Робертом Кувером, Вільямом Стайроном, Пітером Меттіссеном і Вільямом Ґессом. «Латиноамериканські письменники вже давно знають, що література — це справа життя й смерти, — сказав він у своєму виступі. — Тепер я також знаю про це». Він жив у час, коли значущість літератури щодалі потрохи зменшувалася. Тому він як ніколи вважав за потрібне наполягати на життєвій важливості книг і на захисті свобод, необхідних для їхнього створення. Італо Кальвіно у своєму великому романі «Якщо зимової ночі подорожній...» сказав (устами свого героя Аркадія Порфирича): «Ніхто в наші дні не ставиться до друкованого слова з таким пошанівком, як поліцейські держави. Якщо на здійснення нагляду за літературою та на її придушення в країнах виділяються великі суми, то це означає, що в цих країнах література має великий попит». Це стосується, наприклад, Куби. Філіп Рот якось сказав, розповідаючи про радянську репресивну машину: «Коли я вперше побував у Чехословаччині, мені здалося, що я живу в суспільстві, у якому письменникам усе дозволено й нічого не має значення, у той час як для чеських письменників, з якими я зустрічався у Празі, нічого не дозволено й усе мало зна-чення». Вся та правда про поліцейські держави й радянську тиранію стосувалася і латиноамериканських диктаторських держав, а також нового теократичного фашизму, з яким довелося зіткнутися йому і багатьом іншим письменникам, однак у Сполучених Штатах — у ліберальному, хоча, можливо, недостатньою мірою з огляду на високогір’я, повітрі Боулдера, штат Колорадо — людям дуже складно відчути ту живу правду репресій. Він поставив собі за завдання, як він висловився, пояснити світові, у якому «все дозволено й ніщо не має значення», світ, у якому «ніщо не дозволено і все має значення».

Потрібно було особисте втручання ректора університету штату Колорадо для того, щоб умовити іншу авіакомпанію доправити його додому. Після закінчення доповіді їх з Елізабет одразу повезли на денверське лето-вище й майже заштовхали на борт літака, що летів до Лондона. Дії поліцейських виявилися не настільки страхітливими, як тоді, коли вони прибули до Денвера, проте достатньо незвичайними, щоб налякати всіх, хто спостерігав за ними. Він покидав Америку з відчуттям, що його кампанія зробила крок назад.

Страх стукав не в одні двері. В Єгипті вбили провідного прихильника світськости школи Фараґа Фауду. В Індії професорові Мушірулу Гасану, віце-ректорові делійського університету Джамія Міллія Ісламія, а також знаному історику, почали погрожувати «розлючені мусульмани» за те, що він наважився виступити проти заборони «Сатанинських віршів». Його змусили відмовитися від своїх поглядів й засудити книжку, проте юрба вимагала також схвалення фетви. Він відмовився це зробити. Тепер він не зможе повернутися до університету впродовж п’яти довгих років. У Берліні, біля ресторану «Міконос» убито чотирьох курдсько-іранських опозиційних політиків, членів Соціалістичного інтернаціоналу, і підозра за вбивства впала на іранський режим. А в Лондоні вони з Елізабет ще спали, коли пролунав потужний вибух, і весь будинок здригнувся. Поліцейські вбігли до спальні зі зброєю напоготові і постягували обох соньків на підлогу. Вони лежали ниць між озброєними людьми впродовж, здавалося, годин, аж поки з’ясувалося, що вибух стався віддалік, десь у районі Стейплс-Корнер, під естакадою Норт-Серкюлар-роуд. Діяла ІРА; жодного стосунку до них. Це була неісламська бомба. Тож їм дали спокій, і вони знову лягли спати.

Проте ісламський терор не давав про себе забути. Аятола Санеї від імени фундації «15 хордада» збільшив винагороду за виконання фетви, включивши відшкодування на «побутові витрати». (Шановні вбивці, зберігайте чеки, вам відшкодують витрати на бізнес-ленч.) Зі Сполученого Королівства депортували трьох іранців, бо вони готувалися до розправи над ним: двох співробітників посольства — Мегді Саєса Садеґгі та Магмуда Магді Солтані, а ще «студента» Ґассема Вахшітега. А тим часом іранський меджліс — «поміркований» меджліс, обраний на останніх іранських виборах! — звернувся до президента Рафсанжані з «петицією» підтвердити фетву, тож близький до Рафсанжані аятола Джаннаті заявив, що «настав найкращий час для вбивства брудного Рушді».

Він поїхав до південного Лондона, щоб пограти у настільний теніс з художником Томом Філіпсом у його ж робітні. Здавалося, це непогана затія. Том саме почав малювати його портрет — він сказав Томові, що на портреті має надто похмурий вигляд, однак Том не погодився: «Похмурий? Та що ти таке каже? Я називаю портрет Містер Жвавий», — тож він позував упродовж двох годин, а тоді вони грали в теніс. Йому дуже не сподобалося програвати.

Того ж дня фундація «15 хордада» оголосила, що вже незабаром відрядить до Сполученого Королівства групу вбивць для виконання фетви. Погано втрачати настрій після програшу у теніс, однак значно гірше втратити розум.

Зафар закінчив навчання у Голл — тій школі, що так багато зробила для його захисту від усього найгіршого, що відбувалося з його татом; учителі й однокласники створили для нього умови, без жодних словесних сентиментів, для нормального дитинства посеред божевілля. Зафарові батьки були дуже вдячні школі за це. Тож залишалося тільки сподіватися, що нова школа піклувати-меться про нього так само, як і попередня.

Гайґейтська школа також надавала своїм учням можливість жити в пансіоні при школі й Зафарові захотілося спробувати пансіонського життя. Проте вже за лічені дні воно йому не сподобалося. У свої тринадцять років він був хлопцем, який прагнув особистого простору, а в хлопчачому пансіоні цього не знайдеш. Він одразу занепав духом. Обоє його батьків зійшлися на думці, що йому не варто жити у пансіоні, і школа погодилася з їхнім рішенням. Зафар почав випромінювати щастя, йому сподобалося ходити до школи. Тепер його тато мав будинок біля Гайґейту, тож він частенько ночуватиме в нього, і в їхніх стосунках знову з’явиться все те, чого їм так бракувало впродовж останніх чотирьох років: близькість, тривкість і щось схоже на невимушеність. Зафарові виділили в новому будинку власну кімнату, і він попрохав, аби її вмеблювали винятково в чорно-білих тонах. Він не міг приводити до себе друзів, однак розумів чому і казав, що все гаразд. Навіть без можливости запрошувати додому інших хлопців порівняно з пансіоном це стало відчутним поліпшенням. Вони з татом мали знову спільний дім.

В Індії індуські екстремісти зруйнували одну з найстаріших мечетей — Барбі-Масджід в Айодг’ї, збудовану першим могольським імператором. Руйнівники заявили, що мечеть звели на руїнах індуїстського храму Рамджанмабгумі на місці народження Рами, сьомого втілення бога Вішну. Знищення — не прерогатива одного ісламу. Коли він почув цю новину про Барбі-Масджід, то його охопив смуток з кількох причин. Він сумував через те, що релігія знову показала, що її руйнівні сили значною мірою перевищують її спроможність творити добро, що кілька недоведених припущень (буцімто теперішня Айодг’я — це те саме місце, що й Айодг’я часів «Рамаяни», себто місце, де Рама царював у достеменно не відомі роки далекого минулого; буцімто ймовірне місце народження було справжнім місцем народження; буцімто боги та їхні аватари існували насправді) призвели до знищення справжньої чудової будівлі, яку, на її нещастя, звели у країні, що не має належних законів у царині захисту історичної спадщини, у країні, де вважається за можливе нехтувати такими законами, як це і сталося, якщо збереться достатньо багато людей і вони заявлять, що діють в ім’я Бога. Також сумував через те, що все ще любив ту мусульманську культуру Індії, яка позбавила Муширіла Гасана роботи і заважала йому одержати візу, щоб відвідати країну, де він народився. Історія мусульманської Індії, поза сумнівом, це і його історія. Настане день, і він напише роман про Бабурового внука Акбара Великого, який намагався підтримувати мир між численними богами Індії та їхніми прихильниками і якому впродовж певного часу це вдавалося.

Рани, завдані Індією, — найглибші. Йому казали, що не варто навіть заїкатися про одержання візи для поїздки до країни свого народження й найбільшого натхнення. Його дуже неохоче приймали в Індійському культурному центрі, що в Лондоні, бо, за словами директора центру (внука Махатми) Ґопалом Ґанді, його присутність розцінювалась би як антимусульманський жест і зашкодила б світськості їхнього закладу. Він лишень стиснув щелепи і знову взявся до роботи. Роман «Прощальне зітхання Мавра» видався настільки світським, наскільки лишень може бути роман, однак про його автора думали як про підбурювача міжоб-щинного розбрату в країні, про яку він писав. Над його головою збиралися грозові хмари. Проте він зауважив: що йому болячіше, то він упертіший; йому все ще вдаються речення, та й уява його працює не згірш. Він не дозволить усіляким заборонам зруйнувати його творче натхнення.

Він не мав іншого вибору як представляти самого себе. Та політиканство — це не його пристрасть. Він виголошував промови й захищав свою позицію, звертався до світових достойників з проханням рішуче виступати проти цього нового «тероризму з дистанційним управлінням», цього кивання смертоносним пальцем через увесь світ:

Он того бачите? Лисого з книжкою під пахвою, вбийте його; закликав їх зрозуміти просту істину: якщо не здолати фетву як вияв тероризму, то вона знову десь вирине. Та часто його слова навіть у його власних вухах звучали непереконливо. У Фінляндії після його виступу на зібранні Північної ради приймалися резолюції, утворювалися підкомітети, давалися обіцянки підтримки, проте він не міг позбутися відчуття, що нічого суттєвого він не домігся. Він більше тішився красою осіннього лісу за вікном, до того ж вони з Елізабет могли вільно піти на прогулянку, подихати свіжим повітрям і якийсь час почуватися спокійними; на той момент усе це для його душі було більшим щастям, ніж усі резолюції на світі разом узяті.

Завдяки ненав’язливому підбадьорюванню Елізабет його розчарування потрохи розвіювалися. Він знову віднаходить голос, казала вона, а Помилка відходить у минуле, хоча й доведеться її виправляти, зрікаючись колись ним сказаного, впродовж років. Його слухали з повагою, тож після всіх тих нападок на нього як на людину і письменника йому це, поза сумнівом, імпонувало. Поступово він набирався досвіду у відстоюванні й доведенні своєї правоти. В часи найлютішого радянського комунізму, казав він, західні марксисти із Справжнім Вченням, себто прихильники справжніх поглядів Карла Маркса на питання рівности й справедливости, спробували дистанціюватися від «реально існуючого соціалізму». Проте коли СРСР розвалився й усі збагнули, що «реально існуючий соціалізм» фатально забруднив марксизм в очах усіх тих, хто брав участь у поваленні деспотів, стало просто неможливим вірити в якесь Справжнє Вчення, не заплямоване злочинами реального світу. Тепер, коли в ісламських державах постають нові тиранії, що оправдовують свої часто жахливі діяння іменем Бога, такий самий поділ робиться тепер уже мусульманами між «реально існуючим ісламом» кривавих теократичних режимів і Справжнім Ученням, у якому йдеться про мир і любов.

Він розумів, що це перетравити нелегко, й спробував віднайти правильні слова, щоб пояснити чому. Не складно збагнути захисників мусульманської культури: коли впала мечеть Барбі-Масджід, йому стало боляче, так само як і їм. Його також зворушують численні добрі вчинки мусульманського світу, дух його доброчинности, краса його архітектури, малярства й поезії, його внесок у філософію та науку, його арабески, його містики, а ще лагідна мудрість мусульман із широким світоглядом, як у його діда з материного боку доктора Атаулли Батта. Докор Батт із Алігарха, що працював лікарем загальної практики й був викладачем у Тіббія-коледжі Мусульманського університету Алігарха, де західна медицина викладалася нарівні з традиційними індійськими лікуваннями травами, ходив на прощу до Мекки, молився п’ять разів на день упродовж усього свого життя — і був чи не найтолерантні-шим з усіх людей, яких тільки знав його внук, грубувато-добродушним, відкритим для всіх видів дитячого та юнацького бунтарського мислення, аж до думки про неіс-нування Бога, до біса дурної ідеї, казав він, проте продовжував обговорювати її далі. Справді, в ісламі, який сповідував доктор Батт, нічого шкідливого не було.

Проте щось підточувало віру його діда, роз’їдало, псувало і перетворювало її на ідеологію вузькости й нетерпимости, а далі йшла заборона книжок, переслідування мислителів, виникнення абсолютизму, використання догм як зброї для побиття всього недогматичного. З цим лихом треба якось боротися, відстоювати свої інтереси й дати лихові назву, і єдиною підхожою тут назвою був іслам. По суті, існуючий іслам став отрутою, тож мусульмани помирали від нього, й про це також треба було говорити у Фінляндії, Іспанії, Америці, Данії, Норвегії та й у всіх інших місцях. Якщо ніхто інший не хоче про це казати, то скаже він. Він хотів висловитися також на підтримку тієї думки, що свобода — це загальне надбання, а не поняття, як твердить Семюель Гантінгтон, притаманне лише Заходу й чуже культурам Сходу.

Позаяк «повага до ісламу», що є страхом перед ісламістським насильством, одягненим у лицемірство на кшталт тартюфського, узаконювалося на Заході, рак культурного релятивізму почав підточувати багаті культури сучасного світу, й по тому слизькому пагорбі вони можуть геть усі сповзти у Баньянову[162] Драговину Занепаду, в болото відчаю.

Мірою того як він переїжджав з країни до країни, гримаючи в двері сильних світу сього й намагаючись хоч на мить вирватися на свободу з пазурів тієї чи тієї служби безпеки, він також прагнув відшукати слова, які мали стати не тільки на його власний захист, але також на захист тієї ідеї, за яку він виступав і боровся.

Одну «миттєвість свободи» він отримав після запрошення на концерт гурту «и2» у виставковому комплексі Ерлз-Корт. Це сталося під час концертного турне «Ахтунґ бейбі» з його педантичними психоделічними «трабантами». Поліція одразу сказала «так»: їм же також туди хочеться! Виявилося, що Боно прочитав «Усмішку ягуара», і у нього виникло бажання зустрітися з автором книжки, бо він перебував у Нікарагуа приблизно в той самий час, що й автор. (Він ніколи не зустрічався з Боно в Нікарагуа, проте одного дня його білява перекладачка із сяючими очима на ймення Маргарита, дуже схожа на Джейн Менсвілд[163], радісно вигукнула: «Приїжджає Боно! Боно — вже в Нікарагуа!», а тоді таким самим голосом і з такими самими сяючими очима запитала: «А хто такий Боно?») Ось він уже в Ерлз-Корті, стоїть у затемненому місці й слухає.

Після шоу його ведуть на задвірки сцени до трейлера, повного сандвічів і діточок. Жодних шанувальниць гурту «и2»; якісь дитячі ясла. Заходить Боно, і його одразу обліплюють донечки. Він умів поговорити про політику — про Нікарагуа й протест проти захоронення небезпечних відходів атомної промисловости в Селлафілді, що у в північній Англії, про свою підтримку «Сатанинських віршів». Вони говорили не довго, проте дружба встигла зародитися.

Найджела Лосон і Джон Даймонд одружилися у Венеції. Як і всі її друзі, він дуже радів цій новині. Там, де Джон, завжди повно сміху. Вечірку з нагоди одруження вони влаштували в «Клубі Ґраучо», а весільний торт спекла Руті Роджерс за проектом, як вона висловилася, свого чоловіка, відомого архітектора. Джон із невинним виглядом: «Звісно, це неправда. Якби все це спроектував Річард, то інгредієнти були б ззовні».

Німеччина була найбільшим торговельним партнером Ірану. І він вирушав саме до Німеччина. Крихітна і несамовита Теа Бок, член німецького бундестаґу, мала намір, як вона казала, зробити так, аби він зустрівся з «усіма і кожним». Але передусім їм треба дістатися Бонна, а він не міг летіти «Люфтганзою» чи «Бритіш еарвейз». Тож Теа Бок прислала маленький приватний літачок, яскраво-червоний, схожий на аероплан з якоїсь історії про Першу світову війну: «Біґлз[164] і Фетва». Літак був настільки малий і старомодний, що віконечка в ньому відчинялися. Летіли дуже низько, і його страхала думка, що вони можуть урізатися в пагорб або ж у якийсь церковний шпиль. Здавалося, вони їдуть по небу на індійському скутері-рикші. Проте погода стояла хороша, був сонячний безвітряний день, і пілот на своєму літальному апараті без пригод дістався до самісінької німецької столиці, де його зустрічі, завдяки зусиллям Теи Бок, пройшли настільки вдало, що іранці аж зубами скреготали від злости з огляду на теплий прийом Рушді лідером соціал-демократів Бйорном Енґгольмом і спікером бундестаґу Рітою Зюсмут, а також багатьма іншими знаними членами німецького парламенту; позаяк міністр закордонних справ Клаус Кінкель на той час перебував за кордоном, у міністерстві закордонних справ Салмана Рушді приймав голова культурної секції цього ж міністерства доктор Шрімер. Відтак на німецькому телебаченні із сердитою заявою виступив посол Ірану і, зокрема, заявив: він певен, що через цього чоловіка Німеччина не піддаватиме небезпеці стосунки з Іраном. Він також припустив, що американські чи ізраїльські спецслужби можуть убити безбожника, поклавши вину на мусульманських кілерів, аби виставити Іран у непривабливому світлі.

Наступного дня іранського посла Госсейна Мусавяна викликали до МЗС Німеччини. «Ми захищатимемо пана Рушді, — сказав опісля заступник міністра закордонних справ. — Після відвертої розмови, що відбулася між нами, він [посол Ірану] зрозумів, що саме так і буде». Припущення про замах на вбивство американських чи ізраїльських спецслужб опісля назвали «абсурдним». Посол Мусавян заявив, що його зауваження «вирвали з контексту».

Френсіс сказала, що мав місце імпульс, але чи досягнуто критичної маси? Один з її улюблених виразів. Наразі ні. Бредфордська рада мечетей зробила чергову неприємну заяву, в якій стверджувалося, що кампанія на його підтримку тільки погіршує стан справ, і письменникові не варто сподіватися на якесь «відтермінування» покарання з боку мусульманської громади. Президент ради Ліакат Гусейн вочевидь вважав себе дуже поважним діячем, що каже дуже поважні речі. Проте його голос сприймався як голос з минулого. П’ятнадцять хвилин його слави минули.

Він прибув до Стокгольма, де йому мають вручити премію імени Курта Тухольскі, якою нагороджують письменників, що зазнають переслідувань, і де він виступить зі словом перед Шведською академією. Поза сумнівом, Ірану дуже не сподобалося присудження йому цієї премії. Заговорив голова правосуддя Ірану, а також щедрий аятола Санеї. Шановний Главо Неправосуддя, почав було писати уявного листа, але потім облишив цю справу. Деякі люди не заслуговують, аби до них писали навіть уявних листів. Мій шановний Санеї Щедрий! Хотів би привернути Вашу увагу до ймовірного заколоту. Ви зі своїми приятелями можете закінчити як духи Блая[165], пливучи у відкритому морі за течією в малому човнику, сподіваючись дістатися берегів Тимору.

Шведська академія зібралася у чудовій залі в стилі рококо на горішньому поверсі старої стокгольмської біржі. Навколо довгого стола стояло дев’ятнадцять крісел, оббитих лазуровим шовком. Одне призначалося для короля — якщо він прийде; якщо ж він не приходив, а так ставалося завжди, то воно залишалося порожнім. На спинках усіх решти крісел виднілися римські цифри від І до ХУНТ. Коли хтось із академіків помирав, обирали нового члена, який займав порожнє місце й сидів на тому стільці, допоки він чи вона також не потрапляв до вищої небесної академії. Йому одразу пригадався чудовий три-лер Ґ.К. Честертона «Чоловік, що був Четвергом» про анархістський осередок, семеро членів якого мали конспіративні імена за назвами днів тижня. Проте він сидів не серед анархістів. Його удостоїли права увійти у свята святих літератури — у залу, в якій вручали Нобелівську премію, і він мав нагоду звернутися до поважного й прихильного товариства сивочолих знаменитостей. Академіки Ларс Гюлленстен (XIV) і Керстін Екман (XV), які не побажали сидіти за цим столом на знак протесту проти легкодухости у справі фетви, не прийшли на вручення премії. Їхні порожні крісла служили всім решта німим докором. Це засмутило його, бо він сподівався принести загальне примирення. Запрошення Академії -це своєрідна компенсація за її тривалу мовчанку. Сама присутність його у залі вказувала на її підтримку. Дев’ятнадцяте крісло без номера присунули до стола поряд з кріслом для короля, тож він сів у нього, відтак виступив зі своїм словом і відповідав на запитання, аж поки академіки вдовольнилися. Елізабет, Френсіс і Кармел спостерігали за перебігом церемонії, сидячи на вишикуваних біля стіни кріслах.

Посеред дискусії про «Сатанинські вірші» він сказав, що за всіма звинуваченнями й прокльонами стоїть питання величезної ваги: Хто контролюватиме оповідь? Хто володіє, хто повинен володіти не тільки правом розповідати історії, з якими і в яких ми всі живемо, але також правом указувати, у який спосіб ті історії можуть розповідатися? Для всіх, хто живе такими історіями чи у таких історіях, це будуть так звані головні оповіді. Нація є оповіддю, сім’я — ще одною, а релігія — третьою. Як творча людина, він достеменно знає, що на це запитання можна відповісти так: Всі і кожен має або ж повинен мати таке право. Всі ми маємо бути вільними, щоб піддавати головні оповіді перевірці — сперечатися з ними, висміювати їх, а також наполягати на їхніх змінах, аби вони йшли в ногу з надзвичайно мінливим часом. Ми можемо говорити про них шанобливо, нешанобливо, пристрасно, уїдливо або так, як нам заманеться. Це наше право як членів відкритого суспільства. По суті, можна сказати, що наша спроможність переповідати й переробляти оповідь нашої культури — це найкращий доказ свободи нашого суспільства. У вільному суспільстві суперечка про головні оповіді ніколи не припиняється. Тут має значення сама суперечка. Бо суперечка — це свобода. Проте у закритому суспільстві ті, хто мають політичну чи ідеологічну владу, невпинно намагаються припинити такі суперечки. Ми самі розповімо вам цю історію, наполягають вони, і скажемо, що вона означає. Ми скажемо, як треба розповідати ту історію, і ми також забороняємо вам розповідати її інакше. Якщо вам не подобається, як ми розповідаємо, тоді ви ворог держави або ж зрадник віри. Ви не маєте жодних прав. Горе вам! Ми прийдемо до вас і пояснимо вам, що таке право вибору.

Істота, така собі «тварина-оповідач», мусить бути вільною, щоб розповідати свої казки.

Під кінець зустрічі він отримав подарунок. Неподалік зали стояв відомий ресторан «Ден Ґюлдене Фреден» («Золотий спокій»), яким володіла Академія. Після своїх щотижневих зустрічей Вісімнадцятеро з них, чи скільки їх приходило, усамітнювалися у приватній залі «Золотого спокою», щоб пообідати. Кожен із них, заходячи до зали, платив срібною монетою з викарбуваним на ній гаслом Академії «Snille och smak». Талант і смак. При виході з ресторану монети їм повертали. Нікому із відвідувачів цих монет не давали, проте того дня він вийшов з Академії саме з такою монетою у кишені.

Цього разу в Нью-Йорку його не очікував кортеж автомобілів, не було і лейтенанта Боба, який би переймався тим, що Елізабет може скористатися виделкою найпід-ступнішим чином. (Він полетів «Скандинавськими авіалініями» трохи довшим шляхом, через Осло.) По аеропорту його провели представники служби безпеки — і не більше. В Америці не передбачалося якихось публічних заходів, тож поліція Нью-Йорка здебільшого дозволяла йому діяти на власний розсуд. Упродовж кількох днів він насолоджувався майже цілковитою свободою, якої не мав майже чотири роки. Він зупинився на квартирі Ендрю Вайлі, а нью-йоркська поліція залишилася у своїх авто на вулиці під будинком. За ті дні він помирився з Сонні Мегтою. Пообідав з Томасом Пінчоном.

Одна з найкращих рис Ендрю — це небажання тримати на когось зло. «Тобі з Сонні треба залагодити суперечку, -сказав він. — Ви ж бо давні друзі. Для вас обох так буде ліпше». Існували також вагомі ділові причини, з яких вартувало простягти оливкову гілку. У далекій перспективі «Рендом хаус» виглядав найімовірнішим видавництвом, що могло перекупити права на видання «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. «Пенґвін» за це не візьметься, а позаяк «Пенґвін» був дистриб’ютором «Ґранта Букс», то про довготермінові стосунки з «Ґранта» не доводилося навіть думати, попри незвичайний Біллів героїзм і їхню дружбу. «Ми не повинні втрачати з поля зору нашої мети, — казав Ендрю, — а наша мета — це нормальне видання всіх твоїх книжок, серед них і «Віршів». Тепер, коли консорціум здолав перешкоду видання в м’якій обкладинці, то, на його думку, цілком можливо вмовити Сонні взятися, вже без жодних побоювань, за нові видання, а також прийняти довготермінову відповідальність за попередні книжки, які все ще є в продажу. «Ну, не конче зараз, — сказав Ендрю, — але після того, як опублікують наступний роман. Гадаю, так і станеться. І саме так треба діяти». Вони з Ґіллоном виявили ініціативу й уклали угоду із Сонні та «Кнопфом» про видання «Прощального зітхання Мавра». Мусили заспокоювати Білла, який не на жарт зажурився, довідавшись про їхні плани. Проте Білл — передусім друг, а вже потім видавець, і мав він достатньо велике серце, щоб побачити слушність Ендрю. Він уберіг від Сонні «Гаруна» й тепер погодився здати «Мавра» без найменшої прихованої злоби.

Ще до підписання угоди він має із Сонні зарити томагавк війни, й саме в цьому полягала справжня причина його поїздки до Нью-Йорка. Ендрю зв’язувався з літературним агентом Пінчона (а також і дружиною) Мелані Джексон, і відлюдний автор «Райдуги земного тяжіння» погодився на зустріч. Зрештою дві зустрічі об’єдналися в одну. Він, Пінчон і Сонні обідали в міській квартирі родини Мегтів. Розрив з Сонні залагодився обіймами, а «Гаруна» вони обійшли мовчанкою. В цьому і полягав мовчазний підхід Сонні до будь-якої справи — не говорити про незручні речі, а рухатися вперед — і, можливо, він мав рацію. Потім прибув Пінчон, і виглядав він саме так, як і має виглядати Томас Пінчон. Високий, одягнений у червоно-білу сорочку лісоруба й блакитні джинси, з сивим волоссям Альберта Ейнштейна й кролячими передніми зубами Баґза Банні. Після півгодини силуваної розмови Пінчон, здається, розслабився й у подробицях розповідав про американську історію найманих робітників, а також про свою участь у ній, що почалася дуже рано, коли він працював укладачем технічної документації на «Боїнгу», а ще про профспілки укладачів технічної документації. Складно було уявити собі людей, що складали інструкції користувачів і спілкувалися з великим американським письменником; вони, мабуть, думали про Пінчона тільки як про автора інформаційних бюлетенів з питань безпеки для надзвукового ракетного комплексу «СІМ-10 Бомарк», нічого не знаючи про те, як знання тих ракет надихало його на незвичайні описи падіння на Лондон «Фау-2» під час Другої світової війни. Розмова затяглася далеко за північ. У якусь мить Пінчон сказав: «Мабуть, хлопці, ви же втомилися». Так, вони втомилися, проте водночас подумали: Це ж бо Томас Пінчон, ще рано лягати спати.

Коли нарешті Пінчон пішов, йому подумалося: Відтепер ми друзі. Коли приїжджатиму до Нью-Йорка, то час від часу зустрічатимуся з ним за плящиною хорошого вина чи смачною перекускою, і ми дізнаємося більше один про одного.

Проте більше вони не бачилися.

Напрочуд веселі дні. Вони з Ґітою каталися в парку на баґі, й окрім однієї літньої жінки, що вигукнула «Ого ж!», ніхто навіть бровою не повів. Він снідав з Джандоменіком Пікко, який сказав: «США — ключовий чинник». Він пройшовся по Баттері-парку, прогулювався Лінкольн-центром. Біля офісу Ендрю відбулася хвилююча зустріч з Майклом Герром, який повернувся до Америки й жив у північній частині штату Нью-Йорк у місті свого дитинства Казеновія, звідки вже палицею докинути до Читтенанґо, де народився Л. Франк Баум, автор «Чарівника країни Оз». На його честь Сонні влаштував вечірку, тож Пол Остер, Сірі Густведт, Дон Делілло, Тоні Моріссон, Сьюзен Зонтаґ, Енні Лейбовіц і Пол Саймон також були там. Найкращою миттю цього вечора визволення, протягом якого він знову відчував себе частиною єдиного світу, куди він так прагнув потрапити, стала мить, коли Бетт Бао Лорд[166] напрямки запитала Сьюзен Зонтаґ, справді бажаючи знати відповідь: «Сьюзен, а ви маєте якісь дивні примхи?»

Вони з Елізабет поїхали на Лонґ-Айленд разом з Ендрю та Кеймі Вайлі до їхнього будинку, що у Вотер-Мілл, а тоді до них приєдналися Ієн Мак’юен, Мартін Еміс, Девід Ріфф, Білл Бюфорд, а ще Крістофер і Керол Гітченс. Ендрю влаштував вечірку, і Сьюзен Зонтаґ роз-крила на ній одну зі своїх дивних примх. Вона — це дві Сьюзен, одна Хороша Сьюзен, а друга Погана Сьюзен, і коли Хороша Сьюзен була яскравою, дотепною, відданою і навіть величною, то Погана Сьюзен — це задиркувате чудовисько. Молодша співробітниця агенції Вайлі сказала щось про боснійський конфлікт, що не сподобалося Сьюзен, тож у ній одразу з ревом прокинулася Погана Сьюзен, а молодша співробітниця Вайлі постала перед загрозою бути розтерзаною. Сили в битві виявилися нерівними. Сьюзен Зонтаґ — проти дівчини, яка не сміла навіть огризатися з огляду на велику цінність Зонтаґ як клієнта агенції Вайлі. Постала потреба негайно рятувати юне життя співробітниці, тому вони з Біллом Бюфордом спробували змінити тему розмови й угамували могутню Сьюзен, бомбардуючи її всілякими дурницями:

— Послухай, Сьюзен, а як тобі ротація гравців у «Янкіс»?

— Що? Про що ви там балакаєте? Мені начхати на ротацію у «Янкіс», я просто кажу цій молодій особі.

— Так, але ж, Сьюзен, мусиш визнати, що Ель Дюке[167] усе ж таки щось значить.

— Та ні, ви ж бо тільки послухайте, ця юна особа думає, що в Боснії.

— А як тобі вино, Сьюзен? Здається, червоне трохи відгонить пробкою.

Зрештою Сьюзен замовкла, збита з пантелику цими дурницями, й молоде життя співробітниці було врятовано.

Надворі стояв холодний листопад, але вони бігали по пляжу, кидаючи м’ячем, і запускали пласкими камінцями «жабку» по воді, а ще грали у перекручені назви (гра полягала в тому, щоб утворити не зовсім правильні назви, наприклад: «Прощавай, гвинтівко», «Для кого дзвонять дзвони», «Мадемуазель Боварі», «Два дні життя Івана Денисовича», «Розповідь про Форсайтів», «Високий Ґетсбі», «Любов під час грипу»), і жодного тобі охоронця. У ті дні, сповнені радости й дружби, він побачив хоча б якийсь проблиск надії на майбутнє. Якщо Америка дозволятиме йому приїжджати й потайки перебувати на своїй землі, то, мабуть, це найкраща нагода здобути трохи свободи вже у найближчому майбутньому; можливо, йому вдасться досягти хоча б часткової свободи впродовж місяця, року, двох чи трьох років, поки він домагатиметься зняття загрози. Зрештою, хто він такий, як не згусток прагнення вільно дихати? До нього долинула пісня статуї у затоці, і здалося, що вона співає для нього.

Його канадський видавець Луїза Денніс, президент Канадського ПЕН-клубу, небога Ґрема Ґріна і найкраща редакторка у Торонто, а також височенька і дуже миловидна половинка щасливого шлюбу (з таким самим високим і з таким самим розкішним Ріком Янґом), запропонувала, щоб він без попереднього оголошення з’явився на щорічному доброчинному заході на користь канадського ПЕН-клубу. Вона була переконана, що відтак відбудуться зустрічі з провідними політиками, й Канада з ентузіазмом підніметься на «облавок його корабля». Знайшовся приватний літак. І це той ще літак, з інтер’єром, створеним Ральфом Лореном[168], тож переліт через Атлантику став найкомфортабельнішим перельотом за все його життя. Проте він волів би стояти в аеропорту Гітроу, як і всі інші пасажири, й летіти так, як вони літають. Коли життя перетворюється на низку переломних моментів й ухвалення екстрених рішень, то нормальність — це безконечно бажана, проте недосяжна розкіш.

У Торонто їх зустрів Рік Юнґ і письменник-романіст Джон Рольстон Сол, які представляли канадський ПЕН-клуб, а тоді їх повезли до будинку Майкла Ондатже і Лінди Сполдінґ. Наступного дня розпочалася робота. Серед інших у нього взяв інтерв’ю провідний канадський журналіст Пітер Ґзовскі, який під час радіопередачі запитав про його статеве життя. «Жодних коментарів», — відповів він. «Але ж це не означає, — наполягав журналіст, -що його немає?» На ленчі він зустрівся з прем’єром Онтаріо Бобом Роу, який вирішальним чином допоміг у пошуках літака. Роу, моложавий, дружелюбний, білявий, у кросівках, сказав, що погодився вийти на сцену доброчинного заходу попри побоювання дружини, що його там можуть убити. Виявилося, що канадська служба безпеки зверталася до всіх політиків, застерігаючи їх від зустрічей з ним; однак це могло також стати тільки зручною відмовкою. Хай там як, але влаштувати такі зустрічі виявилося нелегко. Того дня вони з Елізабет обідали в будинку Джона Сола і телевізійної журналістки, майбутнього генерал-губернатора Канади Адрієнни Кларксон, а потім Адрієнна встала й заспівала для них хорошим, сильним голосом «Привіт, юні закохані[169]».

Наступного вечора вони стояли за кулісами театру Вінтер Пелес, і він одягнув футболку ПЕН-клубу, принесену для нього Ріком. Прибув Джон Ірвінґ з широкою усмішкою. Підбігла у ковбойському капелюсі, у піджаку з торочками Пеґґі Етвуд і поцілувала його. Коли почалася його частина вечора, вона здалася йому найвищими літературними почестями: письменник за письменником зачитував якийсь шматок із хронології фетви, а тоді сідав на сцену. Гарно говорив Джон Ірвінґ про їхню першу зустріч, що відбулася дуже давно, й прочитав початок і закінчення «Опівнічних дітей», а відтак Етвуд відрекомендував його — і він вийшов на сцену, тож дванадцять сотень людей судомно вдихнули повітря й вибухнули вигуками солідарности й любови. Перетворення його на ікону видалося йому дуже дивним. Він не вважав себе причетним до ікон. Він вважав себе, справжнім. Проте наразі це було найкращою його зброєю. Символічна Салман-ікона й ідеалізована Салман-Свобода, створені його прихильниками як образ людини, що бездоганно й непохитно відстоювала найвищі людські цінності, тепер могли потіснити й, можливо, у такий спосіб навіть розбити його демонську версію, створену ворогами. Піднесеною рукою привітав велелюдне зібрання, а коли рев ущух, невимушено повів мову про полювання на ві-дьом й небезпечну силу комедії. Відтак прочитав оповідання «Христофор Колумб і королева Іспанії Ізабелла узаконюють свої стосунки». Бо ж Луїза просила його бути письменником серед людей літератури й прочитати свій короткий твір. Коли він закінчив читати, вийшла Луїза й озвучила послання підтримки державного секретаря Канади у зовнішніх справах Барбари Макдуґал, а тоді вийшов Боб Роу й обійняв його — перший у світі голова уряду, який це зробив, — тож зала знову вибухнула вигуками. Цього вечора він не забуде ніколи.

А до цих поїздок, між ними й після них вони з Елізабет перебиралися до свого нового будинку. За інших обставин він ніколи б не купив цього будинку; у районі, де йому не хотілося жити; сам будинок — надто великий, адже треба десь розмістити поліцейських, які мусили жити з ним; надто дорогий, надто консервативний. Але Девід Ештон Гілл доклав до нього своїх умілих рук, Елізабет зі смаком його вмеблювала, тож він мав розкішний кабінет, а понад усе це був його дім, не найнятий для нього доброзичливими підставними особами, не знайдений для нього поліцейськими і не наданий йому на якийсь час добросердними друзями; тож він полюбив той будинок і поселився в ньому в якомусь тріумфальному стані. Всюди добре, а вдома найліпше. «Хвойдовоз» проїхав електронні ворота, піднялися й зачинилися за ним броньовані двері гаража -і він удома. Жоден поліцейський не змусить його покинути цей будинок. Брате, я надто старий, аби знову вирушати у подорож, сказав англійський король Карл ІІ після Реставрації, тож тогочасні королівські сентименти тепер стали також і його. Пригадався Мартін Лютер. Hier stehe ich. Ich kann nicht anders[170]. Очевидно, Мартін Лютер казав це не про свою власність. Однак він мав схожі почуття. Тут я стою, казав він собі. Тут я сиджу, працюю і кручу педалі на своєму тренажерному велосипеді, дивлюся телевізор, перу, їм і сплю. Я не можу інакше.

Білл Бюфорд попросив його стати членом журі з присудження премії «Найкращий молодий британський прозаїк за 1993 рік». У 1983 році він потрапив у перший такий список разом з Ієном Мак’юеном, Мартіном Емісом, Кадзуо Ішіґуро, Ґремом Свіфтом і Джуліаном Барнсом. Тепер він читав твори молодших письменників: Джанет Вінтерсон, Вілла Сулфа, Луїса де Берньєра, А. Л. Кеннеді, Бена Окрі, Ганіф Курейші. Його колегами у журі стали А. С. Баєтт, Джон Мітчінсон із книготорговельної компанії «Вотерстоунс» і сам Білл. Були приємні відкриття (Ієн Бенкс), а також розчарування (Суннетра Ґупта не була британською громадянкою, тому її твір не розглядався). Вони швидко дійшли згоди щодо більш ніж половини авторів для внесення до першої двадцятки, а тоді почалися цікаві суперечки. Він сперечався з Антонією Баєтт щодо Роберта Макліама Вілсона — і програв. Вона надавала перевагу Д. Дж. Тейлору, проте цю битву програла вже вона. Ніяк не могли домовитися щодо того, яку з доньок Люсьєн Фрейд вони можуть включити до двадцятки — Естер Фрейд чи Роуз Бойт. (Потрапила Естер, а не Роуз.) Йому дуже сподобався твір Кеннеді, тож він мусив заручитися достатньою підтримкою для подолання опозиції в особі Антонії. Обговорення відбувалося пристрасно, дуже серйозно, і в кінці вони визначилися з шістнадцятьма авторами, щодо яких всі члени журі дійшли цілковитої згоди, була також четвірка авторів, щодо чиїх кандидатур вони сильно сперечалися. Опублікували список, і піраньї невеличкого ставка лондонської літературної тусовки дружно накинулися на нього.

Гаррі Рітчі, одержавши ексклюзивні права на оголошення імен обраної двадцятки та згодившись належним чином підтримувати їх у пресі, взяв і розбомбив увесь список у своїй «Санді таймс». Він зателефонував Рітчі й сказав: «А ви прочитали твори всіх тих письменників? Бо я не всіх, аж поки не взявся за справу». Рітчі зізнався, що прочитав хіба що половину авторів зі списку. Та його це не зупинило, і він далі їх паплюжив. Очевидно, не можна більше розраховувати навіть на ті законні п’ятнадцять хвилин милосердя; лупцювати починають одразу. Щойно вилупився з яйця, одержуєш палицею по голові. Три дні потому Джеймс Вуд, цей зловтішний Прокруст літературної критики (терзав свої жертви на вузькому ліжку негнучкої літературної ідеології — то боляче їх розтягував, то обрубував їм ноги по коліна), взявся за «лікування» двадцятки у «Ґардіан». Хлопці й дівчата! Ласкаво просимо до англійської літератури!

На Різдво вони з Елізабет змогли запросити Ґрема Свіфта й Кендіс Родд провести день у себе вдома. На другий день Різдва до них на обід прийшли Найджела Лосон, Джон Даймонд, Білл і Алісія Бюфорди. Елізабет, яка дуже любила це свято та всі його звичаї — він почав лагідно називати її «Різдвяною фундаменталісткою», — була дуже щаслива, що змогла для всіх «влаштувати Різдво». Вперше за останні чотири роки вони святкували Різдво у своєму власному домі зі своєю власною ялинкою, віддячуючи своїм друзям за роки гостинности й доброго ставлення.

Однак ангел смерти незмінно лопотів своїм крилами зовсім недалечко. Найджелина сестра Томасіна програвала битву з раком груді. Син Антонії Фрейзер Орландо потрапив в автомобільну аварію у Боснії, отримав численні переломи й пробив легеню. Проте вижив. Хлопця Поллі, нерідної доньки Ієна Мак’юена, пожежа заскочила у берлінському будинку. Він не вижив.

Зателефонувала схлипуючи Клариса. Через шість місяців її звільняють з літературної агенції «А. П. Вотт». Він переговорив з Ґіллоном Ейткеном і з Ліз Колдер. Цю справу можна владнати.

Террі О’Ніл фотографував його для «Санді таймс» у чомусь схожому на клітку. Знімок мав з’явитися на обкладинці часопису й ілюструвати його есей під назвою «Останній заручник». Він стискав заржавілі ґрати, принесені спеціально для нього О’Нілом, і розмірковував над тим, чи настане той день, коли журналісти й фотографи знову зацікавляться ним як письменником-романістом. Щось не вірилося. Щойно він довідався від Ендрю, що, незважаючи на всі зусилля агенції, «Рендом хаус» відхилило можливість продовжувати видання «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. Наразі консорціум не можна розпускати. Проте, як додав Ендрю, багато впливових співробітників «Рендом хаус» — Френсіс Коуді, Саймон Мастер у лондонському офісі й Сонні Мегта в нью-йорк-ському — висловлювали незгоду з таким кроком свого начальства (того самого начальства, яке, відмовляючись від приєднання до консорціуму з видання книжки в м’якій обкладинці, казало, що «не збирається миритися з тим, аби якийсь там агент водив їх за носа») і обіцяли «домагатися свого».

Політична поїздка до Дубліна. Його й Елізабет запросили в гості до Боно у Кілліні. В улоговині саду Г’юсонів[171] стояв чудовий маленький будиночок для гостей із широкоформатним видом на Кіллінську затоку. Гостей заохочували до того, аби вони залишали свої автографи і вишкрябували послання чи якісь малюнки на стінах вбиральні. Першого вечора він зустрівся з ірландськими письменниками в будинку журналіста з «Айріш таймс» Падді Сміта, мати якого, знана письменниця-романістка Дженніфер Джонстон, розповіла історію про те, як Том Машлер з видавництва «Джонатан Кейп» після прочитання її першого роману сказав, що, на його думку, ніяка вона не письменниця й більше не напише жодної книжки, тож радив не видавати навіть і цієї вже написаної книжки. Розповідалися різноманітні літературні плітки, проте проводилася також і політична робота. Серед кількох інших політиків прийшов колишній прем’єр-міністр Ґеррет Фітцджеральд, і всі вони висловлювали йому свою підтримку.

Президент Мері Робінсон прийняла його у своїй офіційній резиденції у Фенікс-парку — його перша зустріч з главою держави! — й мовчки сиділа, кліпаючи очима, коли він викладав своє бачення стану справ. Вона дуже мало говорила, проте прошепотіла: «Послухати — не гріх». Він виступив на конференції з питань свободи слова «Нехай буде світло» у Триніті-коледжі, й опісля на фуршеті до нього підійшла невисока міцно збудована жінка й сказала, що оскільки він виступає проти наказу під назвою «Розділ 31», який забороняє виступи «Шинн фейн[172]» на ірландському телебаченні, то «ви тим самим цілком убезпечили себе від нас». «Зрозуміло, — сказав він, — а хто це ми?» Жінка подивилася йому просто у вічі. «Не грайте вар’ята. Ви до біса добре знаєте, хто ми такі», — сказала вона. Після отримання таких ґарантій безпеки від Ірландської республіканської армії його швиденько повезли на леґен-дарну телепередачу «Пізнє шоу» з Ґеєм Бірном, а позаяк Ґей сказав, що він прочитав «Сатанинські вірші» і роман йому сподобався, то майже вся Ірландія вирішила: у книжці нема нічого поганого, а її автор — хороша людина.

Уранці він відвідав Джойсову вежу Мартелло, де огрядний Бик Малліґан жив зі Стівеном Дедалом, і коли піднявся сходами на дах, то мав відчуття, яке багато хто мав до нього, ніби входить у сам роман. Introibo ad altare Dei[173], сказав він пошепки. Відтак — ленч у театрі Абатства з письменниками й новим міністром мистецтв, поетом Майклом Д. Гіґґінсом, і всі вони мали пришпилений значок «Я — САЛМАН РУШДІ». Після ленчу двоє «Салманів Рушді» — Кольм Тойбін і Дермот Больджер запропонували йому прогулятися до маяка на мисі Говт-Гед (Ґарда[174] йшла за ними на чималій відстані), а доглядач маяка Джон дозволив йому увімкнути світло. В неділю Боно крадькома повів його до одного з барів Кілліні, не повідомивши про це Ґарду, й упродовж півгодини він упивався неконтрольованою свободою, можливо, завдяки п’янкому неконтрольованому «Ґінессу[175]». Коли вони повернулися до будинку Г’юсонів, Ґарда поглянула на Боно з жалібним докором, однак стрималася від різких слів на адресу улюбленого сина країни.

В «Індепендент он сандей» його піддали нещадним нападкам як справа, так і зліва; принц Вельский назвав його поганеньким письменником, чий захист дуже дорого обходиться громадянам, тоді ж бо як журналіст Річард Ґотт, давній радянський симпатик, який зрештою мусив піти у відставку з «Ґардіан», коли довели, що він таки «брав червоне золото», завдав удару з лівого крила по його політичних переконаннях і «відірваній від дійснос-ти» писанині. Раптом, немов у якомусь прозрінні, він відчув усю силу правди того, про що писав в есеї «Від щирого серця»: свободу завжди беруть і ніколи нікому просто так не дають. А може, йому слід відмовитися від захисту й тихенько доживати своє життя. Проте чи має він право запропонувати Зафарові й Елізабет непевне майбутнє? Чи не є це легковажністю і звичайною безвідповідальністю? Треба поговорити з Елізабет і з Кларисою також.

У Вашингтоні відбувалася інавгурація нового президента. Зателефонував Крістофер Гітченс. «Клінтон однозначно за тебе, — сказав він. — Можу заприсягтися». Джон Леонард у статті, надрукованій у часописі «Нейшен», рекомендував ново спеченому президентові (який мав репутацію серйозного читача, бо назвав роман Гарсіа Маркеса «Сто років самотности» своєю улюбленою книжкою) прочитати ще й «Сатанинські вірші».

«Балами таємної поліції» називалися доброчинні заходи, на яких у 1980-х збиралися кошти для «Міжнародної амністії», однак коміки й музиканти, які брали в них участь, майже напевно не знали, що таємна поліція насправді проводить свій власний бал, або принаймні вражаючу гулянку. Щозими у лютому або десь у той час під щорічну вечірку Підрозділ «А» орендував у барі-рес-торані «Пілерс[176]» велику залу на горішньому поверсі Нового Скотленд-Ярду, а список запрошених докорінним чином відрізнявся від усіх інших лондонських списків. Запрошували всіх, кому саме у той час або ж колись раніше надавалися послуги з охорони чи захисту, тож усі «клієнти» намагалися не пропускати цього заходу, висловлюючи своєю присутністю вдячність офіцерам, які про них піклувалися. Прем’єр-міністри — колишні і теперішні, державні секретарі Північної Ірландії, міністри оборони, міністри закордонних справ від обох найбільших партій точили ляси й пиячили з офіцерами охорони й захисту. Крім усього іншого, групам захисту й оборони дозволялося запросити кількох осіб з оточення «клієнтів» — друзів чи знайомих, які сприяли роботі поліції. Тож зібрання потребувало немалої зали.

У ті дні він казав собі: якщо йому колись удасться написати історію свого життя, то назве її «Задні двері всесвіту». Всі можуть увійти через передні двері. І тільки якимсь незвичайним людям доводилося заходити через кухонні двері, службовий вхід, заднє вікно чи сміттєпровід. Навіть коли його привозили на бал таємної поліції до Нового Скотленд-Ярду, то він потрапляв туди через підземну автомобільну стоянку, звідки потайки піднімався нагору на спеціально замкненому для нього ліфті. Інші гості заходили через головний вхід, однак він був людиною «чорного входу». Коли ж опинився в «Пілерс», то одразу влився у веселе товариство — веселе почасти від того, що єдиними запропонованими напоями були віскі й джин у величезних склянках — і всі «його» охоронці кинулися до нього й гучно вітали його веселим «Джо!»

Офіцерам захисту й охорони особливо подобалося зводити докупи двох «клієнтів», які навряд чи змогли б зустрітися десь інде, й подивитися, що з того вийде. Вони спрямували його через натовп до місця, де стояв старий кволий чоловік із залишками уславлених вусів, трохи згорблений, біля своєї турботливої дружини. Проте одного разу він усе ж таки зустрічався з Іноком Павеллом[177], десь у 1970-х, коли жив у Кларисиному будинку на Ловер-Белґрейв-стрит. Він саме йшов до кіоску «Квінленс» купити свіжу газету, а тут йому назустріч — Павелл, на вершині своєї демонської слави, за кілька років після промови про «річки крови», яка зруйнувала його політичну кар’єру. Ніби той римлянин, бачу, як річка Тибр піниться кровію, сказав він, висловлюючи страх усіх британських расистів перед смаглявими іноземцями. Того дня біля кіоску «Квінленс» мирний юний імміґрант, зустрівшись із сумновідомим Іноком, серйозно подумав, а чи не зацідити йому межи очі, й опісля завжди дорікав собі, що цього не зробив. Але Ловер-Белґрейв-стрит аж кишіла людьми, яким не завадило б розквасити носа — мадам Самоса, дружина нікарагуанського диктатора, що жила поряд у будинку під номером 35, і дуже милі Лукани, що мешкали в будинку під номером 46 (лорд Лукан на той час ще не скоїв замаху на свою дружину, та вже, мабуть, замислювався над цим питанням). Однак якби він таким чином почав лупцювати людей, то не знати, на кому б зупинився. Все ж таки, мабуть, він правильно вчинив, що пішов геть від Інока з палаючими очима й постгітлерівською зарістю на верхній губі.

І тут двадцять років потому Павелл знову поряд. «Ні, — сказав він своїм захисникам. — Мені щось не хочеться». Залунали голоси: «Ходімо, Джо, він тепер лишень старий дивак». А тоді ще один голос, вже на його підтримку: «Бачиш, Джо, місіс Павелл, — сказав Стенлі Долл, -нелегко з тим парубком. Вона направду хоче з тобою поговорити. Для неї це дуже багато важить». Тож вони з Елізабет погодилися зустрітися з Марґарет Павелл. У юності вона жила в Карачі в тому ж районі, що і його батьки, й хотіла трохи побалакати про давні часи. Старий Інок стояв поряд зсутулившись, іноді кивав головою, мовчав і мав надто немічний вигляд для того, щоб захотілося його штурхнути. Після паузи ввічливости він вибачився, взяв Елізабет під руку, повернувся й побачив Марґарет Тетчер, що дивилася саме на нього, із сумочкою в руках, налакованим волоссям і кривою усмішкою.

Він ніколи не подумав би, що Залізна Леді так безпосередньо виявляє свої емоції. Впродовж їхньої короткої розмови колишня прем’єр-міністр увесь час торкалася його руками. Здрастуйте, дорогенький, її рука легко опустилася на тильний бік його долоні, як поживаєте, її рука починає погладжувати його передпліччя, ну і як ці молодці, добре пильнують вас? тепер її рука в нього на плечі. Треба щось відповідати, каже він собі, поки вона не почала гладити його по щоці. «Так, дякую», — каже він, і вона, як та китайська лялька, швидко опускає підборіддя у своєму знаменитому кивку. Ну гаразд, — її рука знову гладить його передпліччя, — тримайтеся, і на тому все б і закінчилося, якби Елізабет не втрутилася в розмову й не запитала, досить наполегливо, що планує робити британський уряд для припинення погроз. Леді Тетчер поглянула дещо здивовано, виявивши, що ці досить настійливі слова зринули з уст такої гарної дівчини, і трохи напружилася. Ох, дорогенька, тепер вона погладжувала вже Елізабет, авжеж, це може вас і засмутить, але, боюся, ніщо не зміниться, допоки не зміниться уряд у Тегерані. «І це все? — запитала Елізабет. — Це вся ваша політика?» Тетчер забрала руку. Відвела пильний погляд і дивилася вдалечінь. Невизначений кивок головою, протяжне Гм-м-м, і вона пішла.

Елізабет сердилася впродовж усього вечора. І це все? Тільки до цього зводиться їхня політика? Тут йому пригадалося, як Марґарет Тетчер погладжувала його руку, і він усміхнувся.

Четверта річниця фетви видалася такою ж напруженою, як і попередні. Вже звичні страхітливі звуки доносилися з Тегерана, де аятола Хаменеї, президент Рафсанжані, а ще спікер меджлісу Натек-Нурі та інші були просто заскочені дедалі більшою кількістю офіційних заперечень щодо їхнього маленького вбивчого плану. На їхні погрози відповів конгрес США, комісія ООН з питань прав людини і навіть британський уряд. Дуґлас Герд виступив у Страсбурзі, а його заступник Дуґлас Гоґґ — у Женеві, назвавши справу Рушді «питанням прав людини великої ваги». Було заблоковано нафтову угоду з Іраном у Норвегії; також призупинено надання мільярдного кредиту Ірану з боку Канади. А він опинився у геть неочікуваному місці і виголошував проповідь — чи, скажімо, позаяк він не священик, виступав зі словом — з кафедри капели Кінґз-коледжу.

Перед самим його виступом до нього підійшов декан коледжу й нагадав йому про відлуння. «Робіть паузу після кожних кількох слів, — сказав він, — бо через відлуння ніхто не зрозуміє ваших слів». Йому здалося, що йому довірили якусь велику таємницю: так от чому проповіді звучать завжди так. «Стояти, в цій будівлі, це нагадувати собі. про все найкраще. у релігійній вірі, -почав він, а сам подумав, таж я говорю як архієпископ. Далі в домі Божому він казав про чесноти мирян, оплакував втрату людей, які боролися до кінця — згадав про Фараґа Фауду в Єгипті й турецького найпопулярнішого журналіста Уґур Мумку, вбитого закладеною в його авто бомбою. Безжалісність благочестивих звела нанівець їхні заяви про всілякі чесноти. «Так само каплицю у Кінґз-коледжі... можна вважати... символом того... що є найліпшим... у релігії, — він вимовляв ці слова якнайдуховніше, — так само фетва... стала символом... всього найгіршого. Саму фетву... можна назвати... сучасним виявом... сатанинських віршів. У фетві... знову... зло... переодягається... в доброчесність... і обманює... вірян».

26 лютого 1993 року група терористів на чолі з кувейтцем Рамзі Юсефом підірвала бомбу у Всесвітньому торговельному центрі, що в Нью-Йорку. Шестеро людей загинули, понад тисячу отримали поранення, проте вежі встояли.

Друзі казали, що його кампанія стає доволі дієвою, і він робить усе правильно, коли вирушає у подорожі, проте дедалі частіше його охоплює те, що Вінстон Черчіль нази-вав «чорною собакою» депресії. Там, у світі, він міг боротися; він навчився діяти так, як потрібно діяти. Коли ж повертався додому, то буквально розвалювався на частини, й Елізабет мусила збирати уламками корабля докупи. Девід Ґор-Бут поінформував його про те, що міністерство закордонних справ зверталося до «Бритіш еарвейз», однак компанія, як і раніше, рішуче відмовляється його перевозити. Том Філіпс закінчив портрет «Містера Жвавого» й запропонував його Національній портретній ґалереї, проте вона вирішила «наразі» його не купувати. Іноді, коли надходили новини такого штибу, він починав пити — до фетви був невеликим любителем цієї справи, — і тоді його демонів уже не спинити: на нього нападала якась алкогольна злість. Том Філіпс передав йому портрет «Містера Жвавого», і коли він захотів його повісити в будинку на стіні, та не знайшов скриньки з інструментами, то так розлютився, що Елізабет не витримала й залилася гіркими сльозами. Хлипаючи, дорікала за його намір відмовитися від охорони: це справжнє божевілля, і вона не житиме у незахищеному домі. Якщо відмовиться від охорони — залишиться сам.

Опісля він уважніше ставився до її почуттів. Вона — мужня й кохана жінка, і він щасливий з нею, тому не дозволить собі все зіпсувати. Вирішив узагалі відмовитися від алкоголю, і хоча цього йому не вдалося повною мірою домогтися, та вечори нестримної п’яної люті більше не повторювалися, повернулася поміркованість. Прокляттям Маріан не збутися, він не перетвориться на свого тата-алкоголіка. Він найбільше не бажав для Елізабет долі його багатостраждальної матері.

Доріс Лессінґ писала спогади й звернулася до нього телефоном за порадою. Так, як писав Руссо, казала вона, це єдино правильний метод; треба казати тільки правду, казати якнайбільше правди. Проте докори сумління й сумніви – невідворотні. «В ті часи, Салмане, я була досить-таки привабливою жінкою, й у цьому факті є натяки, котрим ви, може й, не надаєте значення. Люди, з якими я мала чи майже мала романи, багато з них тоді утішалися славою, і дехто ще живий. Все ж таки мені не йде з голови Руссо, — додала вона, — й сподіваюся, що ця книжка стане емоційно чесною розповіддю, але чи варто виставляти напоказ почуття інших людей?» Хай там як, робила вона висновок, справжні проблеми з’являться у другому томі. Наразі вона писала тільки перший, а його персонажі вже всі повмирали або ж «їм усе одно». З хихотінням вона пішла писати далі, заохочуючи його також до писання. Він не сказав їй, хоч і дуже хотілося, про те, що знову уявляє собі життя без літературної діяльности й подумує про спокій і тишу, можливо, навіть про радість такого життя. Проте мав твердий намір закінчити книжку, яку саме писав. Принаймні це останнє зітхання.

Книжка потрохи рухалася вперед. Авраам Зоґойбі й Аврора да Ґама палко кохали одне одного «перцевим» коханням в індійському місті Коччі.

Тільки в середині березня йому вдалося вилетіти до Парижа. Щойно зійшов з літака, його оточили грізні люди з RAID повідомили, що він має чинити точно, точнісінько так, як вони скажуть. На великій швидкості відвезли його до Великої арки Дефанс, а там уже на нього чекав Жак Ланґ, міністр культури й друга людина у французькому уряді, разом p Бернар-Анрі Леві[178], які привітали його й повели до зали. Він намагався не думати про небачені заходи безпеки навколо Арки й зосередитися натомість на надзвичайному товаристві, що очікувало на нього, де, здається, була вся французька інтеліґенція та політична еліта як з правого, так і з лівого крила. (Крім Міттерана. В ті роки у Франції завжди sauf Mitterrand.) Бернар Кушнер і Ніколя Саркозі, Ален Фінкількрут і Хорхе Семпрун, Філіп Соллер і Елі Візель сердечно спілкувалися між собою. А також Патріс Шеро, Франсуа Жиру, Мішель Рокар, Ісмаїл Кадар, Сімон Вайль — це ж бо справжня «могуча кучка».

Жак Ланґ, який вів зустріч, у своєму вступному слові сказав: «Ми мусимо сьогодні подякувати Салманові Рушді за об’єднання французької культури». Це викликало гучний регіт. Опісля впродовж двох годин він тільки те й робив, що відповідав на численні запитання. Сподівався, що справив хороше враження, проте часу з’ясувати це він не мав, бо як тільки зустріч закінчилася, група ЯЛТО майже виштовхала його із зали, й вони чимдуж помчали у своїх авто. Його привезли до британського посольства, що вважалося британською територією і виявилося єдиним місцем, де йому дозволили провести ніч. Одну ніч. Британський посол Крістофер Маллабі привітав його приязно й поштиво; він навіть прочитав дещо з його книжок. Однак йому дали також зрозуміти, що це його одноразовий постій. Він не повинен думати про посольство як про свій готель у Парижі. Наступного ранку його відвезли на летовище й випхали з Франції.

Коли він спочатку мчав до посольства, а потім на летовище, то, на свій превеликий подив, помітив перекриту для транспорту площу Злагоди. Всі вулиці, що вели з площі Злагоди і до неї, поліцейські заблокували так, аби він безперешкодно пронісся через неї у кортежі автомобілів RAID. Це його засмутило. Йому не хотілося бути особою, через яку треба перекривати площу Злагоди. Кортеж автомобілів минав невеличке кафе-бістро, і всі, хто пив каву під його навісом, дивилися в його бік з цікавістю і деяким невдоволенням, що вгадувалося на їхніх обличчях. Хотів би я знати, подумав він, чи стану я колись одним із тих, що п’ють на тротуарі каву й спостерігають за навколишнім світом.

Будинок був чудовий, однак у ньому він почувався, як у позолоченій клітці. Він навчився відбивати ісламські нападки; зрештою, нічого дивного в тому нема, що фанатики й бузувіри поводяться так, як поводяться фанатики й бузувіри. Важче було давати раду з немусульманською, британською критикою, яка щораз набирала сили, а також двоєдушністю міністерства закордоних справ та уряду Джона Мейджора, які постійно обіцяли одне, а робили зовсім інше. Він написав несамовиту статтю, в якій вилив на папір усю свою лють і розчарування. Холодніші голови — Елізабет, Френсіс, Ґіллон — умовили його не публікувати тієї статті. Тепер, оглядаючись назад, він жалкував, що дослухався тих порад. Щоразу, коли в ті скрутні часи свого життя він вибирав мовчанку — наприклад упродовж року між фетвою і публікацією «Від щирого серця» — то мовчанка відтак виявлялася помилкою.

Відкладена на довгий час зустріч із Джоном Мейджором нарешті відбулася 11 травня в його кабінеті у палаті громад. Напередодні він мав розмову з Найджелою Лосон, і її врівноваженість виявилася досить помічною. «Він, мабуть, не зможе відмовити у твоїй підтримці, -сказала вона. — Тобі стане в пригоді поганий економічний стан; оскільки він не має чим похвалитися в економіці, йому доводиться приставати на зміцнення моральних підвалин». Мала також хорошу новину; вона — вагітна. Він розповів про це Елізабет, знаючи, що вона сама дуже хоче завагітніти. Але як їй народжувати серед цього кошмару, в оцій комфортабельній в’язниці? До того ж переміщений хромосом перетворював вагітність на біологічну рулетку. Народження дитини видавалося не найкращим вибором для чоловіка, що збирався благати прем’єр-міністра про допомогу у збереженні свого життя.

Прем’єр-міністр не усміхався своєю фірмовою усмішкою хорошого хлопця й не говорив про крикет. Він виглядав закритою, може навіть трохи настороженою людиною, яка знає, що його проситимуть про те, чого він не захоче зробити. Він сказав навпростець, що вони не фотографуватимуться на цій зустрічі, бо хоче «мінімізувати реакцію Ірану та власних задньолавочників». Такий початок нічого доброго не обіцяв.

«Хотів би подякувати за чотири роки охорони, — сказав він Мейджорові. — Надзвичайно вдячний усім тим, хто піклується про мене, ризикуючи своїм життям». Мейджор мав приголомшений вигляд. Це був не той Рушді, якого він очікував побачити, якого «Дейлі мейл» назвала «грубим, похмурим, аморальним, недалеким, скупим, непривабливим, дріб’язковим, зарозумілим і егоїстичним». Одразу стало зрозумілим, що прем’єр-міністр у голові мав «Дейлі мейл». (Газета помістила редакційну статтю супроти цієї зустрічі.) «Можливо, вам варто такі речі частіше говорити на публіці, — казав він, — щоб виправити враження, яке склалося в людей про вас». «Пане прем’єр-міністр, — сказав він, — я кажу це щоразу, коли зустрічаюся із журналістами». Він злегка кивнув головою, проте, здається, трохи розслабився і став привітнішим. Надалі зустріч відбувалася у нормальній атмосфері. Вже не вперше і не востаннє люди переконуються, що тільки йому вдається стерти з їхньої пам’яті таблоїдну карикатуру на Рушді, що насправді він досить товариський. «Ви трохи роздобріли», — раптом сказав Мейджор. «Дуже дякую, пане прем’єр-міністр», — відповів він. «Вам би мою роботу, — сказав прем’єр-міністр, — умить скинули б зайву вагу». «Гаразд, — відповів він, — я виконуватиму вашу роботу, а ви мою». Після цього вони стали майже приятелями.

Мейджор висловив згоду, що потрібен підхід, який привертав би до себе увагу. «Вам слід поїхати до Японії, присоромити їх і змусити діяти», — сказав він. Вони торкнулися теми ухвалення резолюції Співдружністю націй, аби Іран не міг вважати це питання розбіжністю в думках Сходу і Заходу. Говорили про Міжнародний суд; аби не «заганяти Іран у глухий кут», Мейджор не хотів туди звертатися. Погодилися щодо цінности зустрічі з президентом Клінтоном. Він переказав прем’єр-міністрові слова, які почув від переговорника ООН Пікко. США -ключовий чинник. Мейджор кивнув головою і поглянув на своїх помічників. «Давайте подивимося, чим ми можемо допомогти», — сказав він.

Коли новина про їхню зустріч потрапила в мас-медіа разом із заявою прем’єр-міністра про неприпустимість фетви, офіційна газета іранського режиму «Кайган» шаленіла. «Автор «Сатанинських віршів» буквально напрошується на запотиличника». Це був покер з високою ставкою. Тому намагався навмисно її підвищити; іранці також не здавалися, також не хотіли програвати. Тепер мав тільки один правильний хід. Мусив далі підвищувати ставку.

Зателефонувала Клариса й сказала, що в її груді виявили пухлину, «і це чотири шанси з п’яти за шкалою ймо-вірности раку». За шість днів їй зроблять лампектомію, а результати стануть відомі через тиждень. Голос її тремтів, проте притаманна їй стійкість усе ще не покидала її. Його це вразило до глибини душі. За кілька хвилин він перете-лефонував їй і сказав, що заплатить за будь-яке приватне лікування, за все, що буде потрібно. Вони говорили про можливість уникнути цілковитого видалення грудної залози, а тоді розповів усе те, що колись дізнався від Найджели і Томасіни про успішне лікування раку груді в лікарні Ґая, а також назвав прізвище лікаря — містер Фентіман. Недавно у «Санді таймс» на першій сторінці він знову натрапив на інформацію про лікування раку груді, й там знову згадувався Фентіман. І він подумав: Вона мусить перемогти. Вона не заслужила на таке. Вона переможе. Вони з Елізабет зроблять усе, що в їхніх силах. Проте перед лицем фатальної загрози людина завжди залишається віч-на-віч з хворобою. Зафарові також доведеться це пережити; він уже провів чотири роки у постійній тривозі за одного із батьків. А удар прийшов не з того боку, звідки він на нього чекав. Лихо нависло над «безпечною» мамою, і тепер вона у великій небезпеці. Він не міг не думати про майбутнє. Як йому створити належні умови для Зафара, якщо хлопець утратить маму? Йому доведеться жити в цьому конспіративному будинку, проте як бути зі школою, з його друзями, його життям у «реальному» світі? Чи зможе він допомогти йому загоїти рану, завдану такою страхітливою втратою?

Півжиття ти борешся за щастя під сонцем, сказав він Елізабет, опісля ти отримуєш тих п’ять хвилин сонця. Відтак тебе знову затягують у темряву, і ти помираєш. Ще не встиг він цього промовити, як йому здалося, що ці слова каже Флорі Заґойбі у «Прощальному зітханні Мавра». Літературна уява не має меж безсоромности? Ні, не має. Не має жодних меж.

Він сказав офіцерові охорони Дікові Біллінґтону про Кларису й про підозри на рак, і Дік відповів: «Авжеж, жінки вічно на щось хворіють».

Самін розповіла йому про довгу розмову з Кларисою, яка хотіла згадати давні дні. Вона була доволі бадьорою, проте скаржилася, що їй «у житті не щастить». Кларисина недуга змусила Самін подумати про свою власну смертну сутність. Вона запитала його, чи взяв би він під свою опіку її доньок, якби так сталося, що вона і їхній батько помруть.

Він відповів: авжеж, узяв би, проте вона мусить подумати про інший розвиток подій, бо небезпека загрожує і його життю.

З лікарні Бартса надійшли результати аналізів і вони виявилися дуже поганими. Клариса мала інвазивну карциному, яку можна було виявити, може, навіть ще півто-ра року тому. Неминучим є радикальне хірургічне втручання. Рак «міг» поширитися також на лімфатичну систему. Тож їй доведеться здати аналізи крови, а також візьмуть пробу легень, печінки і кісткового мозку. Вона повністю контролювала свій голос, однак страх вгадувався за кожним її словом. Ще сказала, що Зафар міцно її обнімає і мало не плаче. Їй багато коштувало змиритися з думкою про необхідність мастектомії, але що вона робитиме, коли вражені печінка і кістковий мозок? Як звикнутися з думкою про неминучість смерти?

Він зателефонував Найджелі. Вона знала лікаря, який застосовував нові технології у лікуванні раку печінки й досяг певного успіху. Це була соломинка, за яку треба хапатися, проте тільки соломинка.

На ніч привезли Зафара. Він приховував свої почуття. Його мама чинила так само перед лицем небезпеки. «Як мама?» «Добре». Ліпше було б, якби він дізнавався про новину поступово, з відповідною для свого віку швидкістю, ніж розповісти йому все одразу, посадивши його перед собою. Клариса поговорила з ним і вжила слово «рак». «Ти мені вже про це казала». Проте вона не казала.

Надійшли нові результати аналізів. Кларисина кров, легені, печінка і кістковий мозок не вражені раком. Однак це «поганий рак», сказали їй. Мастектомії не уникнути, й десять лімфовузлів також мають бути видалені. Вона хотіла почути думку іншого спеціаліста. І йому хотілося. Він покриє всі затрати. Тож вона пішла до онколога на прізвище Сікора у Гаммерсмітській лікарні, і Сікора сказав: мастектомія — необов’язкова. Після видалення пухлини вона пройде курс хіміотерапії та променевої терапії, і цього вистачить. Коли почула, що зможе зберегти свою грудь, аж посвітлішала. Для неї, вродливої жінки, калічити власну вроду видавалося нестерпним. Опісля їй довелося зустрітися з хірургом, який мав проводити операцію з видалення грудної залози, чоловіком на прізвище Лінн, що виявився негідником. Дорогенька, вмовляв він її єлейно, люба дівчинко, чому ви не погоджуєтеся на цю операцію? Він наполягав на необхідності мастектомії, заперечуючи світилу онкології Сікорі, руйнуючи віднайдену Кларисину впевненість і відгово-рюючи її від лікування в Гаммерсмітській лікарні, де вона отримала оцінені нею належним чином консультації і де працювали симпатичні їй лікарі. Вона запанікувала й була близька до істерики впродовж двох днів, аж поки не наважилася на розмову із Сікорою. Він заспокоїв її, сказавши, що вони дотримуватимуться запропонованого ним курсу лікування. Підбадьорена, вона повезла Зафара на тиждень до Франції, де вони каталися на велосипеді.

Саміна сказала, що Кішу, її знайомий хірург з Нью-Йорка, вважає: з таким інвазивним раком не можна зволікати, необхідно негайно проводити мастектомію. Проте немастектомічне лікування сильно підійняло Кларисин дух. Важко було щось їй радити. Вона не дослухатиметься до його порад.

Зателефонував правник Берні Саймонс. Отримано умовно-остаточне рішення суду, тож розлучення з Маріан завершиться вже за кілька тижнів, коли суд ухвалить остаточне рішення. Ага, згадав він. Я ж бо розлучаюся.

Він одержав повідомлення від Бернара-Анрі Леві. Хороша новина: його нагородили très important[179] швейцарською премією Колетт[180] — премією Женевського книжкового ярмарку. Йому треба приїхати до Швейцарії наступного тижня, де на головній церемонії ярмарку йому і вручать цю премію. Проте швейцарський уряд оголосив його небажаним гостем і заявив, що відмовляється надати йому поліцейський захист під час візиту. Пригадався містер Ґрінап, який казав, що він наражає громадськість на небезпеку через своє прагнення до самозвеличення. Цього разу швейцарські ґрінапи перемогли. Ну що ж, не буде самозвеличення. Громадськість Швейцарії залишатиметься у безпеці. Все, що йому дозволялось зробити, так це зателефонувати до зали, в якій вручатимуть премію Женевського книжкового ярмарку. Бернар-Анрі Леві у своєму виступі сказав, що премію йому присуджено одноголосним рішенням журі. Голова журі мадам Едмонда Шарль-Ру сказала, що рішення ухвалено «в дусі Колетт», яка «боролося з нетерпимістю». Проте премія сильно розгнівала спадкоємців Колетт, які, очевидно, не погодилися з думкою мадам Шарль-Ру, що присудження Салманові Рушді премії відбулося «в дусі Колетт». Вони висловили своє невдоволення і відмовилися надалі надавати дозвіл на використання імени Колетт. Він стане останнім лауреатом премії Колетт.

По сусідству від нього жив дуже допитливий сусід, літній джентльмен на ймення Берті Джоуел. Отже, містер Джоуел підійшов до воріт і сказав по домофону, що хоче, аби хтось зайшов до його будинку і то вже «протягом наступних п’ятнадцяти хвилин». Елізабет не було вдома, тому мусив іти хтось із групи захисту. Всі чекали в напрузі; невже розкрили таємницю ідентичности містера Антона? Проте цей екстрений виклик стосувався забитої каналізації, що проходила територією обох земельних ділянок. Новий начальник групи захисту Френк Бішоп був дещо старшим, веселим чоловіком з вишуканою мовою, і був він активним членом Марилебонського крикетного клубу. Виявилося, що Берті Джоуел також член того самого клубу і знав Френкового тата. Крикетний зв’язок розвіяв усі підозри. «Будівельники сказали мені, що будинок обшивають залізом, тож я запідозрив зв’язок з мафією», — сказав Берті Джоуел, а Френк з того лишень посміявся і заспокоїв його. Коли повернувся і розповів усім, у чому річ, група з полегшенням зітхнула, й усі тішилися, як малі діти. «Розслабся, Джо, — сказав Френк. — Всюди лад і спокій».

Ставалися також інші випадки. Одного разу заклинило електричні ворота, вони залишалися відчиненими, і тут чоловік, дуже схожий на поета Філіпа Ларкіна, зайшов на подвір’я і наче чогось дошукувався. Наступного дня з’явився чоловік зі складною драбиною і намагався сфотографувати будинок за живоплотом. З’ясувалося, що він писав газетну статтю про перехід нерухомого майна у володіння кредиторів. У такі дні йому думалося: Може, справді десь поблизу чатують кілери і мене от-от уб’ють. Однак усе це виявилося хибною тривогою. Будинок залишався «незасвіченим».

Несподівано помер Берні Саймонс; добрий, дуже потрібний Берні, повірений всього покоління британських лівих, найрозумніший і найдобріший чоловік, який допомагав йому боротися з мусульманськими позовами та був безцінним союзником у боротьбі проти погроз Гавлі й Геммінґтон зняти з чергування групу захисту. Берні мав тільки п’ятдесят два роки. Він приїхав на конференцію до Мадрида, пообідав, піднявся на поверх вище — серцевий напад, і він падає обличчям на килим. Швидкий кінець після ситного обіду. Принаймні це втішало. Люди телефонували по всьому Лондону й переказували сумну новину. Він поговорив з Робертом Маккрамом, Керолайн Мічел, Мелвіном Берґґом. Робертові він сказав: «Не вкладається в голові... Хочеться зателефонувати Берні й попросити його якось усе це залагодити».

Ще зарано знаходити імена своїх ровесників на сторінках некрологів, проте наступного ранку він побачив те ім’я, як і Анджелине колись, як і невдовзі міг там побачити і Кларисине ім’я, чого він дуже боявся. Едвард Саїд хворів на ХЛЛ, хронічний лімфолейкоз, у Ґіти Мегти діагностували рак, і її саме оперували. Ох ці крила, це лопотіння крилами. До смерти засудили саме його, проте падали люди навколо нього.

На початку липня Елізабет повезла Кларису до Гаммерсмітської лікарні для ще одного хірургічного обстеження. Результат виявився обнадійливим. Хірург містер Лінн сказав, що «більше не бачить раку». Тож може вони похопилися вчасно, і вона житиме. Клариса була переконана, що все добре. Променева терапія вб’є всі ракові клітини, що залишилися, а оскільки заражений «тільки один, найменший» лімфовузол, то вона сподівалася, що зможе обійтися без хіміотерапії. Він мав деякі сумніви, проте тримав язик за зубами.

Едвард Саїд сказав йому, що в нього різко збільшується кількість лейкоцитів і йому доведеться пройти курс хіміотерапії. «Але я ходяче диво», — сказав він. Його лікар, лонґ-айлендський медик індійського походження на ймення доктор Канті Раї, був «автором книжки» про ХЛЛ, і стадії цієї хвороби почали називатися «стадіями Раї» з огляду на його працю зі встановлення природи хвороби. Тож Едвард, до певної міри іпохондрик, аж поки направду не захворів, після чого став відважним героєм, мав найліпшого з усіх можливих лікарів і боровся з хворобою з усіх сил. «Ти ходяче диво також, — сказав він. -Обидва не маємо права на життя, проте живемо». Він сказав, що бачив у «Нью-Йорк таймс» інтерв’ю з аятолою Санеї Щедрим. «Його сфотографували на тлі стіни, на якій висіла карикатура, де ти гориш у пеклі. Санеї каже: Дорога до раю стане легшою, якщо Рушді помре». І тут Едвард не втримався, пирснув зо сміху і замахав руками, немов відганяючи слова щедрого на винагороди Санеї.

На свій сорок шостий день народження він зібрав друзів у власному будинку. На той час уже існував схвалений Спеціальною службою список близьких друзів, які зайвого не ляпали і заслуговували на довір’я, до того ж їх уже добре знали поліцейські. Білл Бюфорд приніс пляшку вина «кот-дю-рон», а Ґіллон — «пюліньї-монтраше». Полін Мелвілл подарувала йому гамак, Найджел — дуже гарну блакитну лляну сорочку. Джон Даймонд тішився тим, що вижив після аварії, коли автобус врізався в його авто на швидкості 40 миль за годину саме у двері, де він сидів за кермом. На щастя, двері витримали.

Антонія Фрейзер і Гарольд Пінтер принесли йому примірник Гарольдових віршів, що вийшли обмеженим накладом. (Якби Гарольд мав номер вашого факсу, час від часу ви одержували б його вірші й мусили б їх якнайшвидше хвалити. Один з віршів називався «Лен Гаттон» на честь великого англійського крикетиста. Я бачив Лена Гаттона / в його найкращий час / Ще раз / Ще раз/ Ще раз. Ось так. Гарольдів найліпший друг, драматург Саймон Ґрей, знехтував його віршем і не надіслав на нього належного коментаря, тож Гарольд зателефонував і дорікав йому. «Вибач, Гарольде, — сказав Саймон. — Ніяк не можу його дочитати». Містер Пінтер не зрозумів жарту.)

Знаного алжирського письменника і журналіста Тагара Джаута вбито вистрілом у голову — третій великий інтелектуал, після Фараґа Фауди в Єгипті й Уґура Мумку в Туреччині, пішов з життя упродовж року. Він намагався привернути увагу західної преси до цих випадків, проте нікого це, здається, не цікавило. Тим часом його власна кампанія пробуксовувала. Крістофер Гітченс почув від британського посла у Вашингтоні сера Робіна Реніка, що зустріч з Клінтоном відбудеться не раніше ніж восени. Френсіс і Кармел часто сварилися між собою, а тоді ще і його діймали. Він поділився з ними своїм майже відчаєм і наполягав на пожвавленні роботи — тож вони об’єднали свої зусилля.

Поїхав удруге до Парижа, щоб виступити на зібранні Загальної академії культури у розкішній залі Лувру, повній позолоти, фресок і письменників: Елі Візель, Воле Соїнка, Яшар Кемаль, Адоніс, Ісмаїл Кадаре, Синтія Озік. і Умберто Еко. Він щойно написав на роман Еко «Маятник Фуко» найрозгромнішу рецензію, яку він коли-небудь писав на якусь книжку. Еко швидко попрямував до нього і був надзвичайно люб’язним. Він розпростер руки й вигукнув: «Рушді! Я — Еко, що пише дурниці!» Надалі вони навіть дуже добре ладнали. (З часом об’єднали свої сили з Маріо Варґасом Льосою й утворили літературну трійцю, яку Еко назвав трьома мушкетерами, бо «спочатку ми були ворогами, а тепер стали друзями». Варґас Льоса критикував Салмана за його лівацтво, Еко критикував Маріо за його надмірний ухил управо, а Салман критикував творчість Еко, проте, зустрівшись, вони одразу порозумілися. Три мушкетери успішно діяли в Парижі, Лондоні та в Нью-Йорку.)

Заходи безпеки виявилися до безглуздости надмірними. Хороші хлопці з RAID змусили Лувр того дня зачинитися. Всюди впадали в око люди з автоматами. Йому не дозволяли стояти біля вікон. А коли настав обідній час і письменники покрокували до скляної піраміди, спроектованої І.М.Пеєм, щоб спуститися униз на ленч, хлопці з RAID змусили його сісти в авто, що проїхало, може, яки-хось сто метрів до піраміди від крила Лувру, де зібралася Академія; навколо авто йшли озброєні чоловіки у дзеркальних сонцезахисних окулярах, зі зброєю напоготові. Якесь божевілля, та й годі; йому стало ніяково.

У кінці дня служби безпеки поінформували його, що міністр внутрішніх справ Шарль Паскуа не надав йому дозволу провести ніч у Франції, бо це надто затратно. Проти чого він заперечив і сказав, що йому запропонували переночувати у своїх помешканнях Барнар-Анрі Леві, Бернар Кушнер і Крістін Окран, а ще у будинку доньки Жака Ланґа Каролін, тож їм це нічого не коштуватиме. Ну, річ у тому, що ми виявили певну загрозу щодо вас, ми просто не зможемо Гарантувати вам безпеку. Навіть Спеціальна служба не повірила в такі вигадки. «Вони обов’язково поділилися б своєю інформацією з нами, Джо, — сказав Френк Бішоп, — а вони цього не зробили». Каролін Ланґ сказала: «Якщо ви маєте бажання протистояти наказу RAID, то ми влаштуємося тут, у Луврі, поприносимо постелі й вино, приведемо друзів». Це була забавна й зворушлива задумка, проте він відмовився: «Якщо я таке утну, то вони мене більше не пустять до Франції». Відтак стало відомо, що Крістофер Маллабі відмовив йому в ночівлі в посольстві; але чи то британцям, чи французам удалося вмовити «Бритіш еарвейз» перевезти його назад до Лондона. Тож уперше за чотири роки він полетів у літаку без жодних заперечень з боку екіпажу чи пасажирів — багато хто з них підходив до нього й висловлював свою солідарність, співчуття й підтримку — і це на літаку БЕ. Тим не менше після приземлення представник «Бритіш еарвейз» заявив, що переліт вони дозволили тільки під тиском французьких властей «на місцевому оперативному рівні», й надалі вони вживуть заходів «з недопущення цього в майбутньому».

«U2» у рамках свого ґрандіозного турне з альбомом «Зооропа» прибули на стадіон «Вемблі», тож Боно зателефонував йому і запитав, чи не має він бажання вийти на сцену. Гурт «U2» хотів висловити свою підтримку, а це була чи не найкраща нагода, про яку тільки можна мріяти. Дивовижно, проте Спеціальна служба не заперечувала. Можливо, вони вважали, що на концерт «U2» прийде небагато ісламістських терористів, або ж вони просто хотіли подивитися їхнє шоу. Він узяв Зафара й Елізабет із собою, і впродовж першої частини шоу вони сиділи на стадіоні й слухали концерт. Коли він підвівся, щоб іти за куліси, Зафар сказав: «Тату, не співай». Він не мав жодного наміру співати, та й хлопцям з «U2» цього не хотілося, але щоб подражнити свого сина-під-літка, він сказав: «А чому б не заспівати? Музиканти — хороші, ірландська ж група, до того ж зібралося вісімдесят тисяч людей, то. я, може, і заспіваю». Зафар захвилювався. «Тату, ти не розумієш, — сказав він. — Якщо ти заспіваєш, то я крізь землю провалюся».

За кулісами він знайшов Боно у спорядженні Макфісто — у костюмі із золотистої парчі, з вибіленим обличчям і невеличкими червоними ріжками з оксамиту, і за кілька хвилин вони придумали коротенький діалог, який мали розіграти на сцені. Боно вдаватиме, що саме телефонує йому на стільниковий телефон, і під час їхньої розмови він мав вийти на сцену. Коли ж він таки вийшов, то зрозумів, що таке вісімдесят тисяч людей, які підбадьорюють тебе вигуками. Авдиторія на творчих вечорах — або ж навіть якщо взяти великий гала-вечір канадського ПЕН-клубу в Торонто — все ж таки не така численна. Дівчата не вилазять хлопцям на плечі, та й зі сцени у натовп ніхто не стрибає. Навіть на найкрутіших літературних акціях біля мікшера танцює щонайбільше дві супермоделі. Тут інші масштаби.

Коли він писав роман «Земля під її ногами», для нього виявилося дуже корисним мати уявлення про те, як то стояти під тягарем усіляких світлоефектів, коли не бачиш чудовиська, що горлає до тебе з темряви. З усіх сил намагався не перечепитися за якийсь із кабелів. Після шоу їх сфотографував Антон Корбайн[181], умовивши його помінятися з Боно окулярами. На якусь мить йому було дозволено мати вигляд божества у напівсферичних, що облягали півголови, «мушиних» сонцезахисних окулярах містера Бі, в той час як рок-зірка великодушно дивився на нього поверх нудних літературних окулярів. Це було графічним утіленням тієї різниці між двома світами, які зустрілися на короткий час завдяки ґречному бажанню допомогти йому з боку «U2».

За кілька днів зателефонував Боно, кажучи, що хоче вдосконалити свої вміння писати тексти пісень. У рок-групі автор текстів стає чимось на кшталт засобу передачі почуттів у повітрі, не слова є рушійною силою, але музика, якщо тільки ти не сповідуєш фольк-традицію, скажімо, як Ділан, тому йому хотілося це змінити. Чи не могли б ми десь зустрітися й поговорити про те, як ви працюєте? Йому хотілося зустрічатися з новими людьми — з іншими людьми. В його голосі вчувався голод на розумову їжу і на те, що він називав просто хорошими текстами. Він запропонував свій будинок на півдні Франції. Він пропонував дружбу.

Своїм друзям він казав, що покараний цікавим життям (сміху мало), схожим на поганий власноруч написаний роман. Однією з властивостей цього поганого роману було те, що головні герої могли в будь-яку мить, ні сіло ні впало, з’являтися в ньому і намагатися повернути його сюжет зовсім в інший бік. 27 травня — це день, коли чотири року потому народиться його другий син Мілан, який назавжди заволодіє цією датою, проте 1993 року він ознаменувався появою цілком іншого індивідууму — турецького письменника, видавця газети й провокатора Азіза Несіна.

Він зустрічався з Несіном тільки один раз, сімома роками раніше, коли цей турецький письменник потрапив у халепу. Гарольд Пінтер запросив гурт письменників до будинку на Кемпден-Гілл-сквер для організації протесту через те, що турецька влада буцімто хотіла відібрати у Несіна паспорт. Цікаво, чи Несін пам’ятає, як майбутній автор «Сатанинських віршів» охоче підписався під протестом, і підозрював, що не пам’ятає. 27 травня йому повідомили, що якісь частини із «Сатанинських віршів» надрукувала ліва газета «Айдинлик», головним редактором якої був Несін, що не звертався до нього за дозволом на публікацію уривків з його твору турецькою мовою (зазвичай переклади перевіряються на якість і точність), щоб кинути виклик забороні книжки в Туреччині. Заголовок над витягами з роману звучав так: «САЛМАН РУШДІ: МИСЛИТЕЛЬ ЧИ ДУРИСВІТ?» У наступні дні з’явилися нові уривки; з Несінових коментарів до них стало зрозуміло, що він перебуває в таборі таки справжніх «дурисвітів». Агенція Вайлі надіслала Несінові листа й нагадала йому, що піратство є піратством, а якщо він бореться, як він каже, за права письменників уже впродовж багатьох років, то чи не міг би він висловити своє занепокоєння щодо зазіхань на ці права з боку Хомейні? Відповідь Несіна виявилася надзвичайно нахабною. Він надрукував листа від агенції у газеті й прокоментував його в такий спосіб: «Який стосунок до мене має справа Салмана Рушді?» Відтак заявив про свій намір не полишати публікування уривків з роману, а якщо Рушді заперечує, нехай «притягає нас до суду».

Газету «Айдинлик» піддали гонінням, співробітників редакції заарештували, розповсюдження призупинили, наклад вилучили. В одній із стамбульських мечетей імам оголосив газеті джихад. Турецький уряд, захищаючи принципи світськости, видав постанову про відновлення діяльности газети, проте суперечка на цьому на закінчилася й атмосфера залишалася загалом напруженою.

Знову з’явилося відчуття, що його твір став пішаком у чужій грі. Його друг, турецький письменник Мурат Белґе, сказав, що Несін поводиться, «як той дітвак», проте ті, від кого він зазнає утисків, не повинні перемогти. Найболючіше, що він також був прибічником світ-ськости й міг сподіватися на краще ставлення до нього з боку секуляристів у Туреччині. Розбрат у таборі секуля-ристів грав на руку тільки ворогам світськости. Відповідь цих ворогів на уривки в газеті «Айдинлик» не забарилася й була надзвичайно жорстокою.

На початку липня Несін поїхав на конференцію секуля-ристів у місті Сивас, що в Анталії (Анталія — це частина Туреччини, де крайній ісламізм має найбільше прибічників). Вони відкрили пам’ятник Піру Султану Абдалі, місцевому поетові, якого у шістнадцятому столітті забили каменями до смерти за богохульство. Несін, як потім розповідали, виголосив промову, озвучивши тему свого атеїзму і зробивши кілька критичних зауважень щодо Корану. Правда це чи ні, достеменно ніхто не знав. Тієї ночі екстремісти оточили готель «Мадімак», де зупинилися всі делегати конференції, і з викриками й погрозами підпалили будівлю готелю. У вогні загинуло тридцять семеро людей — письменників, карикатуристів, акторів і танцівників. Проте Азіза Несіна серед загиблих не виявили. Його врятували пожежники, які спочатку не впізнали його. Коли ж усвідомили, хто він такий, то почали бити, а місцевий політик вигукував: «Це шайтан, бийте, ні на що не зважайте».

Жахіття у Сивасі світова преса назвали «заколотом Рушді». Він виступив на телебаченні й засудив убивць, а тоді написав сердиті статті для лондонської «Обзервер», а також для «Нью-Йорк таймс». Те, що заколот назвали його іменем несправедливо, проте не в тому річ. Убивство Фараґи Фауди, Уґура Мумку, Тагара Джаута і людей у Сивасі стало красномовним свідченням того, що гоніння на «Сатанинські вірші» — це не випадковість, але частина ґло-бальної ісламської війни з вільнодумством. Він зробив усе, що міг, аби домогтися від турецького уряду, від «Великої сімки», що саме проводила свою зустріч у Токіо, від усього світового співтовариства вжити належних заходів. З-поміж інших періодичних видань чомусь тільки часопис «Нейшен» зробив спробу звинуватити його у «дошкульній образі» турецьких секуляристів (статтю написав Александр Коуберн, один із найбільших сучасних майстрів дошкульних образ), однак це також не мало значення. Азіз Несін і автор, чий твір він украв і принизив, ніколи не стануть друзями, проте перед лицем такої небезпеки він став пліч-о-пліч з усіма турецькими секуляристами, включаючи Несіна.

В іранському меджлісі й пресі лунали голоси на підтримку сиваських убивць. Так уже влаштований цей світ: аплодують убивцям і паплюжать людей, які живуть зі слова або ж померли за нього.

Нажаханий сіваським звірством, відомий німецький журналіст-розслідувач Ґюнтер Вальраф, який у процесі написання надзвичайно популярної книжки «Найнижчий з низьких» удавав із себе турецького ґастар-байтера і виявив страхітливе ставлення до таких робітників з боку німецьких расистів і навіть з боку німецького уряду, тепер зв’язався з ним і наполягав на необхідності залагодити непорозуміння «Несін-Рушді». Несін далі давав інтерв’ю, накидаючись на «Сатанинські вірші» і їхнього автора, тож і Вальраф, і Арне Рут, редактор шведської щоденної газети «Даґенс нюгетер», докладали немало зусиль, аби його напоумити. «Якби я міг умовити Несіна приїхати до мене додому, чи змогли б ви також приїхати і примиритися з ним?» — запитав Вальраф. Він відповів, що все залежить від настрою, з яким Несін прийде на цю зустріч. «Він і надалі гне свою лінію — говорить образливо і зневажливо, тож мені буде нелегко». «Покладіться на мене, — сказав Вальраф. -Якщо він пообіцяє приїхати з мирними намірами, чи підете ви йому назустріч?». — «Так, авжеж».

З аеропорту Біґґін-Гілл він прилетів до Кьольна, й у Ґюнтеровому будинку великий журналіст і його дружина приймали його гучно, весело й гостинно; майже одразу Вальрафові захотілося зіграти з ним у настільний теніс. Вальраф виявився сильним гравцем і виграв майже всі партії. Азіз Несін, приземкуватий, кремезний сивочолий чоловік, до тенісного столу не підходив. Мав вигляд саме тієї людини, якою він був, себто людини, що пережила потрясіння і якій не подобається її теперішнє товариство. Він сидів у кутку і щось собі думав. Початок не надто багатообіцяючий. Під час першої розмови Вальраф виступав у ролі перекладача; Несін удавався до настільки ж уїдливих зауважень, як і в «Айдинлик». Для нього існувала тільки його боротьба з турецькими фанатиками, а все решта — пропади воно пропадом. Вальраф пояснював, що вони ведуть таку ж боротьбу. Після вбивства Уґура Мумку в Туреччині казали, що «ті, хто засуджував Салмана Рушді, тепер убили Мумку». Поразка в одній битві між секуляризмом і релігією означала поразку в усіх інших битвах. «Салман завжди тебе підтримував, усім розповідав про Сивас, — сказав він, — тож тепер тобі треба підтримати його». День видався довгим. Здавалося, на шляху до примирення стояло Несінове самолюбство, позаяк він розумів, що йому доведеться визнати нешляхетність своїх дій. Проте Вальраф налаштувався рішуче на те, щоб не дати зустрічі закінчитися безрезультатно, тож Несін, щось мимрячи й бубонячи, таки подав йому руку. Було коротке рукостискання, після якого — ще коротші обійми, всі почувалися ніяково, проте сфотографувалися, й Вальраф вигукнув: «Чудово! Тепер ми друзі!» — й повіз їх кататися по Райну на катері.

Люди Фальрафа усе зняли на плівку й змонтували інформаційний відеосюжет, у якому вони з Несіном спільно засуджують релігійний фанатизм і слабку реакцію Заходу. Принаймні в очах загалу їхньому протистоянню покладено край. Азіз Несін не підтримував з ним більше стосунків. Несін прожив ще два роки й помер від серцевого нападу.

Він поїхав до Праги, щоб побачитися з президентом Вацлавом Гавелом, і президент привітав його з неймовірною теплотою — нарешті ми зустрілися! — й говорив про нього настільки ґречно, що суперник президента, правоцентристський прем’єр-міністр Вацлав Клаус, «дистанціювався» від зустрічі, назвавши її «приватною» і сказавши, що він нічого про неї не знає (хоча чеська поліція позичила одну з Клаусових авто для гостя). Клаус висловив сподівання, що це «не зашкодить» зв’язкам Чехії з Іраном.

Він узяв участь у Міжнародній конференції ПЕН-клубу в Сантьяго-де-Компостела — Іберійський півострів не заперечував, — і його запитали про нещодавні нападки принца Чарльза на нього. Він відповів, цитуючи слова Ієна Мак’юена, які той сказав журналістам під час свого візиту до Іспанії з нагоди виходу його книжки тиждень тому: «Захист принца Чарльза коштує значно більше, проте він нічого цікавого не написав». Коли повернувся до Лондона, то виявилося, що «Дейлі мейл» таврує його мало не як державного зрадника, бо він, бачиш, наважився пожартувати про спадкоємця престолу. «Він зловживає свободою, за яку ми платимо», — заявила їхня оглядачка Мері Кенні. П’ять днів потому було оголошено, що роман «Опівнічні діти» визнано найкращою книжкою за останні двадцять п’ять років присудження Букерівської премії. Не встиг натішитися своєю славою, як уже через день маятник відхилився в інший бік, і його наздогнала страшна новина.

Того ранку, прибувши до Осло із Франкфуртського книжкового ярмарку, Вільям Нюґор саме збирався піти на роботу, коли побачив, що в його авто спущене заднє колесо. Він не міг знати, що шину навмисно проколов озброєний зловмисник, який заховався в кущах за автомобілем. Убивця розраховував, що Вільям підійде до авто, аби відчинити багажник і дістати запасну шину; і в цей момент він стане вразливим, як та качка на воді. Проте Вільям, очільник великої видавничої компанії, не мав наміру міняти шину власноруч. Він вийняв стільниковий телефон і зателефонував службі техдопомоги. Тепер убивця не знав, як йому бути: вийти зі схованки, щоб влучніше вистрелити, а чи стріляти з того місця, де він ховався, попри далеку відстань до Вільяма? Вирішив стріляти. Три кулі влучило у Вільяма, і він упав на землю. Гурт тринадцятирічних хлопчаків бачили чоловіка з «темною, поганою шкірою», що втікав, проте вбивцю так і не спіймали.

Тільки завдяки своїй атлетичній статурі Вільям не помер. Колишній лижний ас залишався фізично дужим, і це врятувало йому життя. Ще більшою дивиною стало те, що після того, як Вільям пройшов курс інтенсивної терапії, лікарі змогли заявити: він одужає цілком і повністю. Кулі пройшли крізь його тіло, казали вони, за траєкторіями єдино можливими, аби не вбити і не зробити його калікою. Вільям Нюґор, великий видавець, був також щасливою людиною.

Коли він почув, що у Вільяма стріляли, то вже знав: його товариш прийняв на себе призначені для нього кулі. Він пригадав, як гордовито Вільям походжав минулого року в саду на вечірці, влаштованій видавництвом «Аскегауґ». Рука Вільяма лежала на його плечі, і видавець ішов з ним крізь здивовану юрбу і знайомив його то з письменником, то з оперним співаком, то з бізнесменом, то з політиком. Жест на захист свободи, казав Вільям, і через це він був тепер на порозі смерти. Проте завдяки своєму небажанню міняти спущену шину, а також завдяки незбагненим траєкторіям польоту куль він вижив. Настав день, коли поранений видавець відчув себе достатньо дужим для того, щоб недовго поговорити з ним по телефону. Його товариш Гальфдан Фрейгов з «Аскегауґ» зателефонував Кармел і сказав, що Вільям дуже хоче поговорити зі Салманом, і чи не міг би він передзвонити йому до лікарні. Так, авжеж. Підняла слухавку медсестра і попередила, що у Вільяма дуже слабкий голос. Потім з’єднали з Вільямом; незважаючи на попередження, його сильно вразив надзвичайно слабкий голос співбесідника; йому бракувало повітря; його зазвичай бездоганну англійську мову через неправильні наголоси тепер було складно зрозуміти.

Спочатку він навіть не збагнув, що в нього стріляли, і залишався при тямі аж до приїзду поліцейських, яким він дав номер телефону свого сина. «Я устиг тільки зойкнути, — казав він, — й покотився вниз з невеличкого пагорба, що і врятувало мене, бо я зник з поля зору вбиці». Доведеться ще довго лежати в лікарні, проте цілковите одужання можливе. «Кулі не поцілили в жоден життєво важливий орган». Потім він додав: «Хочу, щоб ви знала: я насправді пишаюся тим, що видав «Сатанинські вірші» і став частиною цієї справи. Якщо зловмисника не впіймають, то доведеться жити так само, як і вам». Мені дуже шкода, Вільяме, я відчуваю свою вину, — тут Вільям перебив вибачення і слабким голосом сказав: «Не кажіть цього. Не треба так казати». Але я не можу не відчувати... «Салмане, я доросла людина, і коли погоджувався на публікацію «Сатанинських віршів», то усвідомлював усі ризики. Ви не винуваті. Винен той, хто стріляв». Так, але я... «Ще таке, — сказав Вільям. -Я щойно розпорядився про перевидання великим накладом». «Шляхетно поводитися під тиском», — так казав про це Гемінґвей. Справжня відвага йде пліч-о-пліч з високими принципами. Кулям не зруйнувати такої єдности. А ті кляті кулі мали великий калібр — 0,44 дюйма, з тупими наконечниками, щоб убити вже напевно.

Уся скандинавська преса піднялася у всеозброєнні, пишучи про замах на життя Нюґора. Норвезька асоціація видавців вимагала інформації про заходи норвезького уряду щодо Ірану. Колишній посол Ірану, який перейшов на бік опозиційної групи Муджагідин-е-Халк, або НМІ («Народні муджахіди Ірану»), заявив, що він ще чотири місяців тому попереджав норвезьку поліцію про підготовку замаху на життя Вільяма.

Уряди скандинавських країн лютували, проте стрілянина таки налякала людей. Данський міністр культури запросив було його до Амстердама, проте потім відступив від свого наміру, так само як «Королівські данські авіалінії». Також Рада Європи скасувала зустріч, погоджену ще кілька місяців тому. Надано поліцейський захист Ґабі Ґляйхманну, який займався «кампанією Рушді» у Швеції і завжди сперечався з Кармел Бедфорд. У Британії тривала тріскотня, розрахована на людські почуття. В газеті «Івнінґ стандард» з’явилася стаття, в якій його називали «зарозумілим» і «божевільним», насміхалися з його бажання привернути до себе якнайбільше уваги, глузували, що він не заслуговує на таку увагу, бо дуже погано себе поводить. Радіостанція Ел-бі-сі проводила опитування щодо «доцільности подальшої підтримки Рушді», а «Телеґраф» помістив інтерв’ю з Маріан Віґґінс, яка назвала свого колишнього чоловіка «вічно скорботним, пришелепуватим, боягузливим, марно славним, схильним до блазнювання й морально неохайним». Клайв Бредлі з Британської асоціації видавців сказав, що Тревор Ґлавер з «Пенґвіна» блокує заяву щодо Вільяма. Він зателефонував Ґлаверові, який спочатку вдавав, що до цього не причетний, просто сказав «кілька слів», аж тут: «О Боженьку, ми ж бо всі знервовані, та й чи варто зчиняти стільки галасу?», однак зрештою погодився зателефонувати Бредлі і зняти вето «Пенґвіна».

Уперше за тривалий час він одержав листа з погрозами, в якому застерігали: «твій час добігає кінця», бо «Аллах усе бачить». Лист підписав Д. Алі нібито з «Манчестерської соціалістичної робітничої партії та антирасистської ліги». Їхні члени наглядають за всіма аеропортами, казав він, і мають людей у Ліверпулі, Бредфорді, Гемстеді, Кенсинґтоні; позаяк у зимову темінь «їм дуже зручно виконувати свою роботу», то нехай готується «до провідин Ірану».

Над вечір на квартиру Ізабель Фонсеки прийшли Мартін Еміс, Джеймс Фентон і Дарріл Пінкні, і Мартін сильно його засмутив, сказавши, що Джордж Стейнер вважає, нібито йому «навіть дуже потрібен цей галас», і що Мартінів тато Кінґслі Еміс казав: «Якщо хтось хоче наробити багато галасу, то нехай потім не скаржиться, що має клопіт», а на думку Ела Альвареса, «він робить це спеціально, бо йому хочеться зажити світової слави». Для Джермейн Ґрір він страждав «манією величі», Джон Ле Карре назвав його «бевзем», а Мартінова колишня мачуха Елізабет Джейн Говард і Сибіл Бедфорд вважали, що робить він це для того, щоб «підзаробити грошенят». Його друзі тільки посміялися з усіх цих тверджень, проте під кінець вечора він дуже зажурився, й лише Елізабет змогла розрадити його. «Може, нам слід одружитися», -написав він у своєму щоденнику. Хто зможе любити його більше, бути відважнішим, добрішим, вірнішим? Вона віддана йому і заслуговує на те саме від нього. Вдома, святкуючи першу річницю новосілля на Бішопс-авеню, 9, вони чудово провели вечір, і йому відлягло від серця.

Перебуваючи у настрої героїв творів Бекетта, він сидів похнюплений у своєму оббитому деревом кабінеті й відчував себе людиною, загубленою у порожнечі насмішок, як ті Діді й Ґоґо, що грали в ігри, змагаючись з відчаєм. Ні, він був їхньою протилежністю, вони сподівалися на прихід Ґодо, тоді ж бо як він чекав на те, що не прийде, як він сподівався, ніколи. Майже щодня наступали хвилини, коли він дозволяв своїм плечам опускатися, а тоді знову розправляв їх. Він багато їв, кинув курити, важко дихав, сварився з порожнечею, тер кулаками скроні й увесь час думав, розпікаючи себе зсередини, ніби думками хотів спопелити свої труднощі. І так майже щодня: бій з безвихіддям, часто програний, але ніколи не остаточно. «Всередині нас, — писав Жозе Сарамаґо, — є щось таке без назви. Тим «щось» і є ми». Всередині нього те «щось» без назви завжди під кінець приходило йому на порятунок. Він стискав зуби, трусив головою для просвітлення думок і наказував собі діяти далі.

Вільям Нюґор робив перші кроки. Гальфдан Фрейгов сказав, що Вільям вирішив переїхати в інший будинок через «зарості кущів», які не дозволять йому «спокійно помочитися у нічному саду». Вони шукали для нього надійне житло у багатоквартирному будинкові. Зловмисника так і не знайшли. Вільям не знав, «куди спрямувати свою лють». Однак одужував. Данський видавець роману Йоганнес Рііс повідомляв, що в Данії жодних ускладнень, і йому пощастило, бо має «спокійну дружину». Переходити вулицю також небезпечно, казав він, тож авторові надрукованої у його видавництві книжки відлягало від серця після слів цієї направду відважної людини. «Я просто шаленію, — додав Йоганнес, — що таке паскудство залишається частиною світу, у якому ми живемо».

На першому засіданні так званого Міжнародного парламенту письменників у Страсбурзі його турбувала назва зібрання, бо ж їх ніхто не обирав, однак французи стенали плечима й казали, що у Франції un parlement — це місце, де всі говорять. Він також наполягав на необхідності згадати у спрямованій проти ісламістського терору заяві імена Тагара Джаута, Фараґа Фауди, Азіза Несіна, Уґура Мумку й бангладеської письменниці Тасліми Насрін, яка нещодавно зіткнулася з купою труднощів, а також, власне, і його. Влетіла Сьюзен Зонтаґ, обійняла його і виголосила пристрасну промову бездоганною французькою мовою, назвавши його un grand écrivain — великим письменником, що представляє потужну світську культуру, яку мусульманським екстремістам так хочеться пригнобити. Мер Страсбурґа Катрін Траутман надала місто у його розпорядження. Катрін Лялюм’єр із Ради Європи пообіцяла, що Рада невдовзі таки займеться його питанням. У кінці дня влаштували вечірку для приїжджих письменників, і до нього причепилася неврівноважена іранка «Елен Кафі», дорікаючи йому за те, що не діє разом з «Муджагідин-е-Халк». «Я не агресивна жінка, Салмане Рушді, але je suis un peu déçu de vous[184], і вам слід знати, хто є вашими справжніми друзями». Наступного дня Елен заявила у мас-медіа, що вона, а через неї і «Народні муджахіди Ірану» приєдналися до французького «комітету Рушді», тому і полетіли гранати у французьке посольство й офіси «Ер Франс» у Тегерані. (По суті, гранати полетіли у зв’язку з ухваленням Францією рішення про надання лідеру НМІ Мар’яму Раджаві політичного притулку, тож подія не мала жодного стосунку до «справи Рушді».)

Він сидів на червоному диванчику разом з Тоні Моррісон, яка саме отримала Нобелівську премію, й Зонтаґ, яка вигукнула: «О, Боже, я сиджу між двома най-відомішими письменниками світу!», після чого і він, і Тоні почали запевняти, що недалеко той день, коли вона також вирушить до Стокгольма. Сьюзен запитала, що він пише. Вона торкнулася особливо болючої для нього теми. Поринувши з головою у кампанію проти фетви, він майже припинить писати. Наслідок активної участи у політиці. Його голова була забита авіалініями, міністерствами та сиром і геть відвикла від солодкого усамітнення, де ховалося художнє слово. Його роман стояв на місці. Тож, цілком можливо, що кампанія, яка, на думку багатьох людей, мала такий успіх, насправді применшує його в очах світу та й у власних очах. А чи він, часом, у такий спосіб не допомагає тим, хто намагається перетворити його на пласку, двовимірну карикатуру всередині «справи Рушді»? А чи він не відмовляється від творчо сти? Від Салмана він перейшов до Рушді, відтак — до Джозефа Антона, й тепер, мабуть, уже ставав «нічим». Він -лобіст, і лобіює порожнє місце, яке колись було людиною.

Він відповів Сьюзен: «Уже дав собі слово, що наступного року сидітиму вдома й писатиму».

Щоб потрапити на вершину — на зустріч з президентом — треба було підходити до неї з багатьох боків одночасно. У сходженні на гору Клінтон брали участь він сам, Комітет захисту Рушді й «Стаття 19», британський посол у Вашинґтоні від імени британського уряду й американський ПЕН-центр. Ар’є Неєр із «Г’юман райтс вотч», Нік Веліотес з Асоціації американських видавців і Скотт Армстронґ із «Форуму свободи» також сприяли наближенню зустрічі. На додаток до всього, Крістофер Гітченс, зі свого боку, спонукав довірених осіб у Білому Домі до втілення цього задуму в життя. Крістофер не захоплювався Біллом Клінтоном, однак був у близьких стосунках з радником президента Джорджем Стефанопулосом і мав з ним кілька розмов. Здавалося, що люди Клінтона поділялися на тих, що казали йому: фетва — це не справа Америки, й таких, як Стефанопулос, що хотіли, аби він долучився до вирішення тієї проблеми.

За два дні після його повернення до Лондона у Вашинґтоні таки дали «зелене світло». Спочатку сказали Нікові Веліотесу, що на зустрічі президента не буде. Тільки радник з питань безпеки Ентоні Лейк, а потім до них «приєднається» віце-президент Ґор. В американському посольстві на Ґросвенор-сквер Ларрі Робінсон, що підтримував з ним зв’язок, підтвердив: так, передбачається зустріч з Лейком і Ґором. Йому нададуть захист «від прибуття до відбуття», себто від літака до Масеачусетеького технологічного інституту (де його вшановуватимуть як почесного професора — Алан Лайтмен, автор «Ейнштейнових снів» і викладач МТІ, зателефонував йому й запропонував прийняти звання почесного професора), а також від МТІ до Вашинґтона, а у Вашинґтоні до його відльоту з країни. Через два дні Френсіс одержала інформацію, що Ґор летить на Далекий Схід, і Лейк також, скоріше всього, не зможе прийти, тож зустріч відбуватиметься з державним секретарем Ворреном Крістофером, себто «правою рукою» Лейка. Зустріч з Ворреном Крістофером проходитиме в Залі підписання договорів у присутності фотокореспондентів. Він мав розмову з Крістофером Гітченсом, і той висловив побоювання, що Клінтон у такий спосіб «ухиляється» від зустрічі. Ввечері знову все перемінилося. Ентоні Лейк і Воррен Крістофер таки прийдуть на зустріч разом з помічником міністра закордонних справ з питань демократії, прав людини і праці Джоном Шаттуком. Щодо президента — жодних «підтверджень». Зустріч відбуватиметься напередодні Дня подяки, тож президент матиме багато справ. Йому доведеться ще помилувати індичку. Тож, звісно, часу може й не вистачити, щоб допомогти письменникові.

У Міжнародному аеропорту Кеннеді на нього чекало вісім автомобілів замість обіцяних трьох не дуже яскравих. Начальник охорони Джім Тім виявився удосконаленою версією лейтенанта Боба, з лагідним голосом, завжди готовий допомогти, високий, стрункий, вусатий чоловік, що мав серйозне обличчям з широко розплющеними очима. Спочатку його повезли на квартиру Ендрю, де поліція, здається, вже не знати що зробила з його приїзду, заборонивши іншим мешканцям навіть користуватися ліфтом. Ну й галас зчиниться, подумав він. Усім казали, що він пакистанський дипломат доктор Рен, однак нікого не обдуриш.

На квартиру до Ендрю прийшли друзі привітати його. Норман Мейлер побажав йому щастя, а Норріс Мейлер сказала: «Якщо побачиш Білла, то перекажи від мене привіт». Замолоду вона працювала у команді Клінтона, коли він балотувався на губернатора Арканзасу. «Я колись його дуже добре знала», — сказала вона. Гаразд, Норріс, відповів він ввічливо, я передам. «Ні, — сказала вона, поклавши свою елеґантну руку на його передпліччя, так само як Марґарет Тетчер, з усією своєю ніжністю. «Ти не зрозумів. Маю на увазі, що я направду його дуже добре знала». Еге ж, Норріс! У такому разі я обов’язково перекажу йому твій найпалкіший привіт.

Він познайомився з Полом Остером і Сірі Густведтом; вони були дуже лагідні й доброзичливі. Їхнє знайомство з часом переросте у велику дружбу. Дон Де Лілло також прийшов. За його словами, він саме працював над «величезною і довжелезною» книжкою. Вона називатиметься «Дно». «Мені також дещо відомо про такі місця», — відповів він. Пол і Дон хотіли надрукувати листівки з текстом про річницю фетфи, які мали вкладатися в кожну книжку, продану в США 14 лютого 1994 року, проте їм виставили рахунок у 20 000 тисяч доларів США, що виявилося для них нереальною сумою. Прибув Пітер Кері і сказав своїм сухим кумедним голосом: «Привіт, Салмане, щось хріновий ти маєш вигляд». Сьюзен Зонтаґ, яка погодилася стати його «прикриттям» у МТІ, з нетерпіння чекала їхньої невеличкої змови. Девіда Ріффа сповнював смуток через Боснію. Енні Лейбовіц трохи поговорила про боснійські світлини, проте, здавалося, не схотіла привертати надто уваги в присутності Сьюзен. Сонні Мегта приїхав з Ґітою, що виглядала хворою і виснаженою. Вони казали, що вона потрохи одужує від раку, тож він сподівався на правдивість їхніх слів. Аж раптом Ендрю згадав собі: «О Боже, ми забули запросити Едварда Саїда». Недобре. Едвард обов’язково прийшов би.

Вони з Елізабет спали в Ендрю, а коли прокинулися, то побачили на вулиці вервецю припаркованих чорних лімузинів і великий незграбний автофургон з написом «РОЗМІНУВАННЯ». Вирушили в подорож до містечка Конкорд, штат Массачусетс, де вони гостювали в Алана й Джин Лайтменів. Алан повів їх на прогулянку навколо Волденського ставка, і коли вони прийшли до розвалин хатини Торо[185], він сказав Аланові, що якщо він колись напише нарис про свою подорож, то назве його «Від зрубу до Білого Дому». А хатина з колод стояла не так уже й далеко від міста, і Торо, якби йому вже дуже припекло, спокійно пішов би собі на пиво. Це не була якась дрімуча пуща.

Наступного ранку його повезли до бостонського готелю, а Джин Лайтмен показувала Елізабет місто. Він з Ендрю безперестанку телефонували, бажаючи дізнатися, що нового відбулося чи може відбутися. Стало очевидним, що Френсіс і Кармел не знаходять спільної мови зі Скоттом Армстронґом, хоча Крістофер Гітченс добре про нього відгукувався. В Білому Домі, додав Гітченс, Стефанопулос і Шаттук на його боці й намагаються вплинути на президента, проте жодних конкретних зрушень. Зателефонував американський державний службовець Том Робертсон і сказав, що зустріч відкладається на півгодини — з 11:30 на полудень. Що це могло означати? Та й чи означало це щось? Скотт і Гітченс опісля сказали, що час перенесли одразу після того, як Джордж Стефанопулос й інші пішли до посадовця, що займався президентським розпорядком дня. тож. можливо. Треба схрестити пальці.

По обіді він з Ендрю Вайлі пішли подивитися на будинок його дитинства. Нова власниця, п’ятдесятилітня пані на ймення Ненсі, широко усміхаючись, поглянула на кортеж автомобілів і запитала: «А що там за люди?» А тоді сказала: «Ага» — і поцікавилася, чи він часом не той, на кого так схожий. «На жаль, ні», — відповів він спочатку, а вона додала: «Ви маєте на увазі «на щастя». Йому ж бо сердешному нелегко тепер доводиться, правда ж?» Ненсі мала всі його книжки, тож йому довелося зізнатися, хто він насправді, а вона дуже розхвилювалася й попросила його підписати їх для неї. Будинок викликав у Ендрю багато спогадів, адже багато чого, навіть шпалери на другому поверсі, залишалися такими самими, як тридцять років тому; на дерев’яній шафі в бібліотеці все ще видні-лися видряпані літери ЕВ, а на одвірку на висоті трьох футів усе ще була підписана позначка, зроблена над головою малого Енді Вайлі.

Після обіду в МТІ із вражаюче косооким ректором настав час Події. Раніше він не одержував жодних звань, тож тепер був трохи схвильований, одержуючи звання почесного професора. Як йому казали, МТІ не любить роздавати почесні професорські звання; тільки один раз університет надав це звання. І тією людиною був Вінстон Черчіль. «Писака Рушді у хорошому товаристві», — сказав він про себе. На афішах Подію рекламували як зустріч із Сьюзен Зонтаґ, однак Сьюзен підвелася і сказала, що вона прийшла сюди тільки для того, щоб відрекомендувати іншого письменника, чиє ім’я не можна оголошувати заздалегідь. Вона говорила про нього з великою прихильністю, добираючи до характеристики його творів такі слова, що її виступ значив для нього більше, ніж саме професорство. Нарешті він зайшов до лекційної зали через невеличкі задні двері. Виголосив коротке слово і прочитав уривок з «Опівнічних дітей», а ще оповідання про Клумба й Ізабеллу. Відтак їх з Елізабет швидко вивели із зали й посадили на нічний рейс до Вашинґтона. Вже за північ геть натомлені вони добулися до квартири Гітченсів. Він уперше бачив Лору-Антонію, доньку Гітча і Керол, тож його попросили стати її «нехресним батьком». Він одразу погодився. З ним і Мартіном Емісом у ролі «нехресних вихователів», подумалося йому, дівчинці буде непереливки. В нього боліло горло, до того ж обламаний зуб сильно намуляв язик. Щодо зустрічі з Клінтоном залишалося тільки гадати. Гітч зізнався, що не терпить Кармел, яка через свою неоковирність весь час щось псує. Треба було відсипатися й вирішувати все на свіжу голову.

Ранок розпочався зі сварки між друзями. Прибув Скотт Армстронґ і повідомив: Білий Дім вирішив, що на зустрічі не буде ні Клінтона, ні Ґора. Йому сказали: «Робили все, що могли, але.» Кармел зателефонувала Ар’є Неєру та іншим, і все це виявилося «недієвим». Коли прибули Кармел і Френсіс, то напруження просто вибухнуло, всі кричали один на одного, лунали взаємні звинувачування. Нарешті йому довелося втрутитися й закликати до перемир’я. «Ми мусимо тут чогось досягти, і мені потрібна ваша допомога». Скотт займався прес-конференцією, що мала відбутися в Національному прес-клубі після зустрічі в Білому Домі, тож хоча б одне буде зроблено. Відтак знову вибухнула сварка. Хто піде з ним до Білого Дому? Йому дозволили взяти тільки двох людей. Усі говорили на підвищених тонах, розгорілися справжні пристрасті. Я телефонував тому й тому. Я зробила те й те. Ендрю швидко вийшов із суперечки, а Крістофер сказав, що не має підстав бути одним із вибраних, однак неурядові організації далі наполягали на своїх кандидатурах.

Він знову поклав край суперечці. «Зі мною піде Елізабет, — сказав він, — і я хочу, щоб ішла також Френсіс». Похмурі, невдоволені обличчя порозходилися по закутках Крістоферової квартири й поза її межі. Проте сварка припинилася.

На них уже давно чекав кортеж автомобілів, аби везти їх на Пенсильванія-авеню, 1600. Коли опинилися у призначеному авто, на всіх трьох напав якийсь нервовий сміх. Усім було цікаво, чи стане на заваді Клінтонова справа з помилуванням індички, і він не прийде на зустріч з ними; якщо так, то про що казатимуть завтрашні газетні заголовки. «Клінтон помилував індичку», — імпровізував він. «Нафарширували Рушді». Ха-ха-ха-ха-ха! Аж тут вони вже біля «дипломатичного входу», бічні двері, їх запрошують досередини. Світова політика, ця велика брудна гра, неминуче стікалася, зрештою, до цього не надто великого особняка, в якому великий рожеволиций чоловік в овальній залі казав «так» чи «ні», незважаючи на оглушливу «невиразність» базікання його помічників.

О дванадцятій годині їх провели вузькими сходами повз усміхнених, метушливих помічників до невеликого кабінету Ентоні Лейка. Радникові з питань національної безпеки він сказав, що для нього дуже зворушлива подія — нарешті опинитися в Білому Домі, а Лейк, підморгнувши, відповів: «Зачекайте, буде ще зворушливіше». Президент таки погодився на зустріч з ним! О 12:15 вони пройдуться Старою будівлею Виконавчого управління і там побачать містера Клінтона. Заторохтіла Френсіс і зуміла переконати Лейка, що їй також треба туди піти. Бідолашна Елізабет мусила залишитися. У приймальні перед кабінетом Лейка на його підпис чекало багато книжок, і поки він ставив свої автографи, прибув Воррен Крістофер. Елізабет залишилася розважати розмовами державного секретаря, а він з Лейком пішов до президента. «Це мало відбутися ще кілька років тому», — сказав йому Лейк. Вони побачили Клінтона у передпокої під помаранчевим куполом разом із широко усміхненим Джорджем Стефанопулосом і двома помічницями, що мали не менш задоволений вигляд. Виявилося, що Білл Клінтон був іще вищим з іще рожевішим обличчям, ніж він очікував, і випромінював тепло, проте перейшов до справи, не гаючи часу. «Чим я можу вам допомогти?» — хотів знати президент Сполучених Штатів. За рік політичної кампанії він підготувався до такого запитання. Коли виступаєш в ролі Прохача, то маєш знати, чого ти хочеш від зустрічі, тепер він це добре знав, і проси завжди те, що вони можуть тобі дати.

— Пане Президент, — сказав він, — коли я залишу Білий Дім, то піду до прес-клубу, і там буде багато журналістів, що чекатимуть на новини. Я хотів би мати змогу сказати їм, що Сполучені Штати приєднуються до кампанії проти іранської фетви й підтримують прогресивні голоси всього світу.

Клінтон кивнув головою й усміхнувся.

— Так, ви можете таке сказати, — відповів він, — бо це правда.

Кінець зустрічі, — подумав Прохач, відчуваючи невеличкий тріумф у глибині свого серця.

— Ми маємо спільних друзів, — сказав президент. -Білл Стайрон, Норман Мейлер. Вони мені багато розповідали про вас. Норманова дружина Торріс працювала в моїй команді під час першої політичної кампанії. Ми з нею близько знайомі.

Прохач подякував Президентові за зустріч і сказав, що вона мала надзвичайно велике символічне значення.

— Так, — погодився Клінтон. — Вона дасть світові сигнал. Це вияв американської підтримки свободи слова й нашого прагнення поширювати у всьому світі права в дусі Першої поправки.

Фотокореспондентів не було. Бо це вже занадто. Проте зустріч відбулася. Доконаний факт.

Коли вони поверталися до офісу Ентоні Лейка, він помітив, що на обличчі Френсіс Д’Суса застигла широчезна пришелепувата усмішка.

— Френсіс, — запитав він її, — чого це у вас така дурна усмішка?

Її голос був тихим і замріяним.

— А вам не здалося, — запитала вона млосно, — що президент потримав мою руку трохи довше?

Коли вони повернулися, то виявилося, що Воррен Крістофер більш ніж трішечки зачарований Елізабет. Крістофер з Лейком одразу заявили, що фетва перебуває «серед першочергових питань у стосунках Америки з Іраном». Вони також мали велике бажання ізолювати Іран — не менше, ніж він сам. Виступали за негайне заморожен-ня надання кредитів і працювали над цим питанням. Зустріч тривала близько години, й опісля, повернувшись на квартиру до Гітченсів, усім прохачам від успіху аж голови йшли обертом. Крістофер сказав, що Стефанопулос, який немало посприяв зустрічі з Клінтоном, також мав піднесений настрій. Він зателефонував Гітчу одразу після її закінчення. «Орел сів на Місяць[186]», — сказав він.

Прес-конференція (сімдесят журналістів напередодні Дня подяки — значно ліпше, ніж передбачав Скотт Армстронґ) пройшла дуже добре. Друг Гітча Мартін Вокер з «Ґардіан» визнав, що конференція відбулася на «високому рівні». Відтак мало місце quid pro quo[187], ексклюзивне інтерв’ю з Девідом Фростом, який аж сяяв від щастя і про все казав, що воно надзвичайне, чудове, зворушливе; до нього звертався любий друже, а коли все закінчилося, то зачудовувався його простотою і висловив своє доконечне бажання перехилити з ним чарчину десь у Лондоні перед Різдвом.

Джим Тенді, начальник підрозділу безпеки, сповістив їм не надто приємну новину. Підозрілий чоловік із серед-ньоазійською зовнішністю нипає біля будівлі. Він зателефонував, а тоді сів в авто і поїхав разом з іншими трьома чоловіками. Тенді запитав: «Ви залишаєтеся тут, а чи хочете, щоб ми вас перевезли в інше місце?» Він сказав: «Залишаюся», проте остаточне рішення мали ухвалити Крістофер і Керол. «Залишаємося», — сказали вони.

Британський посол влаштував на їхню честь прийом. Під посольством їх зустріла така собі Аманда й аристократичним голосом пояснила, що будівля посольства — це єдина будівля Лаченса[188] в Америці, а тоді додала: «Авжеж, він дуже багато побудував у Нью-Делі... Ви коли-небудь бували в Індії?» Він промовчав. Реніки виявилися дуже гостинними господарями. Дружина-француженка сера Робіна Анні одразу закохалася в Елізабет, яка легко домагалася прихильности серед мешканців округу Колумбія. «Вона така привітна, безпосередня і спокійна; здається, що ти її знаєш уже дуже давно. Надзвичайно приємна жінка». Прийшов Сонні Мегта й сказав, що з Ґітою все гаразд. Прийшла також Кей Ґрем і майже увесь час мовчала.

День подяки вони провели з надзвичайно гостинними Гітченсами. Британські журналісти й режисери документальних фільмів Ендрю й Леслі Коуберни прийшли зі своєю дуже кмітливою дев’ятирічною донечкою Олівією, яка в подробицях пояснила, чому їй подобається «Гарун і море оповідок», а тоді пішла виростати в актрису Олівію Вайлд. Також був рудоволосий хлопчак — геть не такий говіркий як Олівія, незважаючи на свій дещо старший вік, — який сказав, що раніше хотів стати письменником, але тепер вже не хоче, «бо ж бачите, що з вами сталося».

Про зустріч з Клінтоном газети повідомляли на перших сторінках; висвітлення мало майже незмінно позитивний характер. Британська преса, здавалося, дещо применшувала важливість зустрічі з Клінтоном, однак передбачувана реакція з боку фундаменталістів не забарилася й мала широкий розголос. Це також передбачалося.

Після Дня подяки Клінтон став нерішучим. «Я мав з ним тільки кількахвилинну розмову, — сказав він. — Дехто з моїх людей відраджували мене від цієї зустрічі. Сподіваюся, громадськість усе правильно зрозуміла. Я нікого не хотів образити. Мені лишень хотілося захистити свободу слова. Думаю, я правильно вчинив». І так далі у такому ж драглистому дусі. Все це мало скидалося на лідера Вільного Світу, що бореться з тероризмом. У газети «Нью-Йорк таймс» склалося схоже враження, й вона помістила передовицю під назвою «Без вагань, будь ласка», заохочуючи президента не відступати від доброї справи й не оправдовуватися за неї, а також мати відвагу діяти відповідно до своїх (а можливо, Джорджа Стефанопулоса і Ентоні Лейка?) переконань. У передачі «Перехресний вогонь» на Сі-ен-ен Крістоферу Гітченсу протистояв крикливий мусульманин разом із Патом

Б’юкененом[189], який сказав: «Рушді — порнограф», його твори «суцільний бруд», а відтак накинувся з нападками на президента за розмову з такою людиною. Сумно було дивитися цю передачу. Він зателефонував Гітчу пізно ввечері, і той сказав йому, що Майкл Кінслі, ведучий передачі, вважає, що супротивники «розтрощені», а те, що питання знову потрапило на «авансцену», — це навіть дуже добре, а Клінтон «не здає позицій», незважаючи на закулісну боротьбу між угрупованнями Лейк-Стефанопулос та іншими помічниками, що передовсім наголошують на питанні безпеки. Крістофер також сказав йому дуже мудрі слова. «Річ у тому, що просто так ти ніколи нічого не отримаєш. Щоразу, коли ти чогось досягатимеш, супроти тебе висуватимуть наново видобуті старі аргументи. Проте вони знову будуть розбиті, після чого твої недруги ще з більшою неохотою виходитимуть на гру. Якби не було вагань, не з’явилася б передовиця у «Таймс», та й узагалі мета таких заходів полягає в тому, щоб надихнути твоїх друзів. Наразі маєш заяву Клінтона і зустріч з Крістофером-Лейком, цього ніхто від тебе не забере. Тому вище голову».

Крістофер дуже швидко став, поряд з Ендрю, його найвідданішим другом і союзником у Сполучених Штатах. Кілька днів потому він зателефонував і сказав, що Джон Саттук із державного департаменту запропонував створити у Форумі свободи неформальну групу, до якої б увійшли він сам, Гітч, Скотт Армстронґ і, можливо, Ендрю Вайлі, щоб домогтися від американського уряду «активізації» дій. Гітч розмовляв зі Сефанопулосом на одному з прийомів у присутності інших людей, і Джордж переконливо сказав: «Ми не збираємося відступати від першої заяви; сподіваюся, ви не думаєте, що ми намагаємося дати задній хід». За тиждень він надіслав факсом повідомлення — ах, ці давні часи факсів! — про «надзвичайно» хорошу зустріч з новою людиною, що займається антитероризмом, послом Робертом Ґелбардом, який порушував це питання на різних форумах «Великої сімки», проте наразився на «небажання» з боку японців і — кого б ти думав? — британців. Ґелбард пообіцяв поставити питання щодо авіаліній у розмові з представниками Федерального управління цивільною авіацією, начальником безпеки якого став його «приятель» адмірал Флінн. Крістофер також повідомив, що Клінтон комусь казав, мовляв, йому хотілося довше поговорити з автором «Сатанинських віршів», однак Рушді «дуже кудись квапився». Сміхота та й годі, проте Гітч вважав, що Клінтон радий тій зустрічі. Тоні Лейк казав людям, що зустріч стала однією з найважливіших серед його цьогорічних зустрічей. Скотт Армстронґ, за словами Гітча, також робив багато чого корисного. Та нікого з них не задовольняла робота Френсіс і Кармел, що дуже насторожувало і майже одразу призвело до кризи.

У «Ґардіан» з’явилася стаття про його поїздку до Вашинґтона, і в ній прозвучали сумніви Скотта Армстронґа і Крістофера Гітченса щодо участи у справі Френсіс і Кармел. «Ви підірвали авторитет «Статті 19» у Сполучених Штатах, — майже кричала Френсіс по телефону. — Без вашої мовчазної згоди Армстронґ і Гітченс ніколи б цього собі не дозволили». Він намагався пояснити, що нічогісінько не чув про статтю, проте вона не вгавала: «Я просто переконана, за цим усім стоїте тільки ви», а тоді сказала, що, як наслідок, фундація Макартура може урізати значну частину фінансування «Статті 19». Він глибоко зітхнув і написав листа до «Ґардіан», виступивши на захист Френсіс і Кармел, а тоді конфіденційно зателефонував Рікові Макартуру. Без якихось недомовок Макартур пояснив, що наполовину бюджет Френсіс складається з його грошей. А політика фундації полягає в тому, щоб підводити організації до рівня, коли вони стають спроможними «диверсифікувати джерела своїх надходжень», і для цього потрібно було заявити про себе в Сполучених Штатах. І вина Френсіс полягає в тому, казав він, що вона не зуміла привернути уваги до провідної ролі «Статті 19» у «найважливішій для всього світу справі з дотриманням прав людини». Він продовжував говорити з Ріком, аж поки він погодився наразі не врізати фінансування.

Коли поклав трубку, то й сам був розсерджений. Він узяв Френсіс із собою до Білого Дому, на всіх прес-конференціях хвалив роботу «Статті 19», тому почувався несправедливо звинуваченим. На довершення всього, Кармел Бедфорд надіслала факс: «Якщо ми не зможемо повністю відновитися після удару, завданого тими кар’єристами, то чи варто продовжувати роботу?» У відповідь він факсом надіслав Френсіс і Кармел повідомлення, розповівши, що і чому він думає про їхні звинувачування. Про свою конфіденційну розмову з Ріком Макартуром і про її результати не згадував. По кількох днях тон Кармел змінився, вона надсилала вже м’якші факси, проте Френсіс мовчала. Дулася, як той Ахіл у наметі. Потрясіння від її звинувачень не минало.

Кармен Бальсельс, леґендарний, усемогутній іспанський літературний агент, зателефонувала з Барселони Ендрю Вайлі і сказала, що великий Ґабріель Ґарсіа Маркес пише «роман на основі життєвих перипетій містера Рушді». Відтак додала, що це стане твором, «повністю написаним широко відомим автором». Він не знав, як йому бути. Чи потрібно йому тішитися? Але він не тішився. Тепер він ставав «основою» для чийогось роману? Якби ролі помінялися, то чи став би він длубатися в житті якогось письменника? Навряд. А можливо, його життя стало власністю всіх, і якщо він спробує чинити перепони написанню книжки, то цілком імовірна поява заголовків на кшталт «РУШДІ ПІДДАЄ МАРКЕСА ЦЕНЗУРІ». А що означає «роман на основі життєвих перипетій»? Якщо Ґарсіа Маркес пише про латиноамериканського письменника, який зчепився з християнськими релігійними фанатиками, то нехай собі пише. Та коли б Ґарсіа Маркесу захотілося залізти йому в голову, то це вже — незаконне проникнення. Він попросив Ендрю висловити свою стурбованість, і Бальсельс надовго замовчала; опісля прийшло повідомлення, що Маркесова книжка не про містера Рутилі. Тоді що той дивний епізод, ламав він собі голову, міг означати?

Ґабріель Ґарсіа Маркес так і не опублікував «роману на основі перипетій» або ж чогось схожого на те, про що казала Кармен Бальсельс. Однак хід її думок насипав багато соли на заподіяну самому собі рану. Хотів чи не хотів Ґарсіа Маркес писати художній, а чи, може, документальний твір про його життя, проте особисто він не написав жодного художнього слова впродовж року — ба навіть більше ніж упродовж одного року. Творчість завжди перебувала в осерді його життя, та з країв нахлинули всілякі негаразди й заповнили простір, який він завжди тримав незайманим для роботи. Він щойно записав вступне слово до телевізійного фільму про Тагара Джаута, йому також запропонували щомісячну колонку, що розповсюджуватиметься синдикатом «Нью-Йорк таймс» по всьому світу, тож він попрохав Ендрю прийняти цю пропозицію.

Надходило Різдво. Він почувався виснаженим і, незважаючи на всі тогорічні політичні успіхи, геть розбитим. Говорив з Елізабет про їхнє майбутнє, про народження дитини, про те, як вони житимуть, і допускав, що без поліцейського захисту вона не почуватиметься у безпеці. Він познайомився з нею всередині павутини, тому павутина залишалася єдиною реальністю, в яку вона вірила. Якщо одного дня «захист» стане непотрібним, чи не побоїться вона залишитися з ним? Така собі невеличка хмаринка на небокраї. Чи не розростеться та хмаринка до таких розмірів, що затулить усе небо?

Томасіна Лосон померла у віці тридцяти двох років. Клариса проходила курс хіміотерапії. Помер Френк Заппа. Коли він прочитав про це, то минуле накотилося на нього великою хвилею і зненацька збурило сильні, неждані почуття. На котромусь із своїх перших побачень вони з Кларисою пішли до Альберт-Холу послухати «Мазерз оф інвеншн», і посередині шоу обкурений чорношкірий хлопець у блискучій багряній сорочці виліз на сцену й домагався зіграти з гуртом. Заппа нітрохи не стривожився. «Ага-а, сер, — сказав він, — а на якому інструменті вам хочеться зіграти?». Багряна сорочка пробелькотів щось про трубу, тож Заппа вигукнув: «Дайте цьому чоловікові трубу!» Багряна сорочка почав видувати якісь несусвітні звуки. Заппа прослухав кілька тактів, а тоді, як у театрі, сказав «на бік»: «Гм-м-м. На чому б це нам підіграти цьому чоловікові з трубою? Все, я знаю! На могутньому, величному органі Альберт-Холу!» Після чого один із «мам» піднявся до органної лавки, ввімкнув усі регістри і зіграв «Луї, Луї», в той час як багряна сорочка видував якісь нерозбірливі й немелодійні звуки трохи нижче. Це стало їхніми ранніми щасливими спогадами, а тепер Заппи вже нема, а Клариса бореться за життя. (Принаймні вона втрималася на роботі. Він зателефонував керівництву агенції «А. П. Вотт» і пояснив, як негарно все це виглядатиме, коли вони звільнять жінку, що бореться з раком і є матір’ю спільного із Салманом Рушді сина. На його прохання телефонували також Ґіллон Ейткен і Ліз Колдер, тож агенція таки поступилася. Клариса навіть не знала, хто має до цього стосунок.) На Різдво він запропонував їй приїхати до них з Елізабет. Приїхала разом із Зафаром, слабко усміхаючись, геть загнана, проте, здавалося, добре провела час.

Люди також писали йому листи, такі ж уявні, як і він у своїй голові. Сто арабських мусульманських письменників видали книжку есеїв (написаних багатьма мовами й перекладених французькою) під назвою «Pour Rushdie[190]», виступивши у такий спосіб на захист свободи слова. Ті сто письменників здебільшого розуміли, про що він каже, позаяк були вихідцями зі світу, з якого народжувалася його книжка; навіть коли їм і не подобалося те, що він сказав, воліли захищати його так само, як зробив би це Вольтер. З ним пророчий жест відкрився всім чотирьом вітрам уяви, писали редактори книжки, після чого тяглася ціла кавалькада великих і малих голосів арабського світу. Сирійський поет Адоніс: Правда не є мечем / навіть рукою, яка стискає його. Мухаммед Аркун з Алжиру: Я дуже хочу, щоб «Сатанинські вірші» стали доступними для всіх мусульман, і вони одержали б змогу подумати над пізнавальною суттю одкровення у дещо сучасніший спосіб. Рабаг Баламрі з Алжиру: Справа Рушді дуже чітко показала всьому світові, що іслам... продемонстрував свою неспроможність без наслідків для себе бути підданим якимсь серйозними дослідженням. Також Фетгі Бенслама з Туреччини: Салман Рушді у своїй книжці проходить весь шлях, раз і назавжди, так ніби йому хочеться бути різними авторами, які не змогли жити в історії його традиції. І марокканець Згор Бен Чамсі: Ми маємо дякувати Рушді за відкриття уявного для мусульман. Ассія Джебар з Алжиру: Цей майстер слова... завжди незахищений і самотній. Він — перший чоловік, якому випало жити в умовах, у яких живуть жінки-мусульманки (і. він також перший чоловік, який пише з погляду жінки-мусульманки). Іранець Карім Хассім: Він — наш ближній. А також Еміль Габібі з Палестини: Якщо не зможемо врятувати Салмана Рушді — боронь Боже! — то вся цивілізація вкриється великою ганьбою. Алжирець Мухаммед Гарбі: З Рушді ми розуміємо, що неповага й насолода, себто засади свободи в культурі й мистецтві, є джерелом плідного вивчення нашого минулого й сучасного. Також Джаміль Гатмаль із Сирії: Замість кровожерливих тюрбанів я вибираю Салмана Рушді. Соналла Ібрагім з Єгипту: Кожна совісна людина повинна прийти на допомогу цьому великому письменникові в скруті. А ще мароккансько-французький письменник Салім Же: Єдиною по-справжньому вільною людиною нині є Салман Рушді... Він -Адам прийдешньої бібліотеки: вільної бібліотеки. І Еліяс Хоурі з Лівану: Ми маємо за обов’язок сказати йому, що він уособлює нашу самотність і що його історія — це наша історія. Також тунісець Абдельвагаб Меддеб: Рушді, ви написали таке, чого ніхто ще не написав... замість того, щоб засуджувати вас в ім’я ісламу, я вітаю вас. І французько-алжирський письменник Самі Наїр: Салмана Рушді необхідно читати.

Дякую вам, мої брати й сестри, відповів він про себе тій сотні голосів. Дякую вам за вашу відвагу й розуміння. Бажаю всім вам щасливого Нового року.