Джозеф Антон

IV. Прагнеш любови — потрапиш у пастку

До нього почали надходити листи від жінки на ймення Наліні Мегта з Делі. Він нікого не знав з таким іменем, однак Наліні наполягала, що знає його не просто як письменника, а як чоловіка — тілесно, порнографічно, біблійно. Згадувала конкретні дати й місця їхніх любовних побачень, описувала готельні номери й види, що відкривалися з їхніх вікон. Листи були не тільки вміло написаними чітким розмашистим почерком синьою кульковою ручкою, але й досить розумними. Проте фотознімки у неї не виходили: невдало зняті, кепсько освітлені, в домашньому дещо безглуздому одязі, дуже далекому від еротики, хоча зі світлин на нього дивилася досить таки вродлива жінка. Він не відповідав, навіть щоб відвадити її від такого заняття, знаючи, що це намарно. Пристрасть, з якою вона змальовувала їхнє кохання, викликала в ньому хіба що страх за неї. Печаттю душевних хвороб позначено немало індійців. У сім’ях не хочуть вірити в те, що лихо вразило когось із близьких. Психічні відхилення замовчуються і не лікуються. Тож листи тієї Наліні Мегти продовжували надходити, здається, навіть дедалі частіше, що свідчило про те, що їй не надають потрібної допомоги.

Вона дуже переймалася його становищем. Бо «знала», що від інших він не отримує тієї ніжної уваги, яка йому так потрібна. Якось вона прочитали в газетах, що його дружина покинула його, і просила дозволу стати її заміною. Вона приїде до нього, і йому житиметься з нею дуже добре. Вона робитиме геть усе, що він захоче, стане його опорою, піклуватиметься про нього, огорне його своїм коханням. Як він може ще роздумувати після всього того, що вони означають одне для одного, після всього того, що вони відчувають одне до одного? Йому треба її лишень покликати. «Поклич мене, — писала вона, — і я приїду».

За її словами, вона вивчала літературу у Делійському коледжі леді Шрі-Рам. Тут йому спало на думку, що його приятелька Марія, письменниця зі штату Ґоа, також там училася, тож він зателефонував їй і запитав, чи вона, бува, не чула такого імени. «Наліні, — сказала вона сумно, — звісно, знаю. Моя найкраща студентка, проте геть неврівноважена». Виявилося, він мав слушність: у сім’ї Ніліні не визнавали її хворою й не збиралася її лікувати. «Навіть не знаю, що робити», — сказала Марія.

Відтак зміст листів змінився. Я приїжджаю, писала вона. Я приїжджаю до Англії й житиму з тобою. В Делі вона зустрілася з англійкою свого віку, яка запросила її в гості до батьків-пенсіонерів десь у графстві Суррей. Ось вона вже купила квиток. Вилітає завтра, тоді сьогодні. Нарешті прибула. Кілька днів потому несподівано з’явилася в лондонській агенції й увірвалася до офісу Ґіллона Ейткена. Ґіллон опісля розповідав: «Ну, вона геть незвичайна, друже, й вишукано одягнена; сказала, що твоя приятелька, тож, певна річ, я запросив її увійти».

Їй одразу захотілося мати його адресу й номер телефону, бо вона йому дуже потрібна, він чекає на неї, її справа дуже нагальна, вона мусить негайно з ним здибатися. Того ж самого дня Ґіллон помітив, що з нею щось не теє. Він сказав Наліні, дуже делікатно, що повідомить його про її прибуття й передасть її контактний номер телефону, якщо вона залишить такий. І тут Наліні Мегта запропонувала йому секс. Ґіллон був ошелешений: «Дорогенька, таке не стається щодня в мене в офісі чи навіть удома». Він відхилив її пропозицію. Проте Наліні наполягала. Вони приберуть папери зі стола й вона віддасться йому просто тут, на письмовому столі, а він їй за це скаже його номер телефону й адресу. Ґіллон не поступався. Ні, справді, так не годиться, сказав він їй. І люб’язно попрохав її не роздягатися. Вона впала у відчай, на очі набігли сльози. Сказала, що вже не має грошей. Бо все витратила на дорогу до агенції з дому своєї приятельки, що в графстві Суррей. Якби він їй позичив, скажімо, фунтів сто, то вона повернула б свій борг якнайшвидше. Коли про це почув Енрю Вайлі, то зауважив: «Вона впорола дурницю, що попросила в Ґіллона гроші. Це стало її фатальним кроком». Тож Ґіллон піднявся на весь свій зріст і випровадив її з офісу.

Минуло кілька днів, може, й тиждень. І тут у будинку на Ермітаж-лейн у поліцейських до нього виникло запитання. Чи він знає, запитував Філ Пітт, а малося на увазі, чи мав він щось з міс Наліні Мегтою? Він розповів усе, що знав про неї. «А що? — запитав він. — З нею щось трапилося?» Так, трапилося. Вона зникла з дому стурбованих батьків своєї приятельки, яким безперестанку розповідала про інтимні стосунки із Салманом Рушді, в чиєму будинку вона збирається невдовзі жити. Коли вона і на третій день не повернулася додому, занепокоєні пенсіонери зателефонували до поліції. З огляду на ситуацію навколо містера Рушді, казали вони, й беручи до уваги легкість, з якою вона про нього розповідала, у них виникли побоювання, що хтось міг заподіяти їй шкоду. Минуло ще кілька днів, аж тут на Піккаділі-серкес її затримав поліцейський патруль, зі скуйовдженим волоссям, у сарі, яке вона одягла, коли покидала Суррей п’ять чи шість днів тому; всім, хто слухав її, розповідала, що вона «приятелька Салмана Рушді», що вони «кохають» одне одного, а вона прилетіла до Англії таки на його запросини й тепер житиме разом із ним.

Батьки її делійської знайомої не виявляли великого бажання забрати її до себе додому. Поліція також не мала жодних підстав для її затримання, бо вона не вчинила нічого протизаконного. Їй нікуди було подітися. Він зателефонував Марії, її колишній викладачці англійської мови: «Чи не могли б ви дати номер телефону її батьків?» І на щастя, вона змогла. Спочатку неохоче, заперечуючи будь-які розлади у здоров’ї доньки, батько Наліні містер Мегта все ж таки погодився прилетіти до Лондона й забрати її додому. Потім він одержав ще кілька листів, але незабаром усе припинилося. Сподівався, що це хороший знак. Може, вона потрохи одужує. Її величезна потреба бути коханою викликала всі ці галюцинації.

Також сподівався, що тепер вона не обділена справжньою родинною любов’ю й опікою, тому зможе уникнути пастки, приготованої її розумом.

Тоді він навіть не підозрював, що до кінця року його власний розум приготує таку саму пастку вже для нього, і він також, спраглий любови, порине в обійми руйнівного самообману, неначе в обійми коханої жінки.

Йому снилися сни про виправдання й відновлення доброго імени. То були дуже детальні сни, в яких його кривдники й гадані вбивці приходили до нього з непокритою головою й осоромлено благали прощення. Він записував ті сни, і на кілька секунд йому ставало легше. Працював над своїм есеєм, що мав покласти край тривалій мовчанці, а ще над лекцією для Інституту сучасних мистецтв, і в ході цієї роботи його самооцінка власної спроможности пояснювати й переконувати людей невпинно зростала. «Ґардіан» помістила досить-таки ницу рекламу майбутньої статті Г’юґо Янґа: зображення перебинтованого пінгвіна, а поряд напис «А ЧИ ШКОДУЄ ПРО ЦЕ САЛМАН РУШДІ?» У своїй статті Г’юґо Янґ продовжував перекладати вину з нападників на предмет їхніх нападок, кажучи, що він мусить «угамуватися після того, що накоїв», і це викликало в нього ще більше завзяття у відстоюванні своєї позиції і в намаганні довести правильність такої позиції.

Наближалася перша річниця бредфордського книгоспалення. Соціологічне дослідження газети, в ході якого було опитано сто британських книгарень, показало, що 57 із них висловлювалися за публікацію «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці, 27 виступали проти, й 16 не мали якоїсь певної думки. Речник Бредфордської ради мечетей заявив: «Ми не можемо не звертати уваги на це питання. Для нашого майбутнього це питання надзвичайної ваги». Калім Сіддікі написав листа до «Ґардіан», кажучи, що «ми [мусульмани] мусимо підтримувати смертний вирок Рушді». Кілька днів потому Сіддікі поїхав до Тегерана, де мав приватну зустріч із наступником Хомейні — аятолою Алі Хаменеї.

Писав цілими днями, перепочиваючи лишень тоді, коли випадала нагода побачитися із Зафаром. Нарешті настали останні вихідні на старій плебанії під ніжним наглядом міс Бастард. Маріан, яка постійно була не в дусі — їй не писалося, вона не жила справжнім життям й почувалася так, ніби «життя минає намарно», розладнувалися її авторські тури через її зв’язок з ним, — стала трохи веселішою, ніж зазвичай, і він уже не питав себе, навіщо відновлював з нею стосунки. Як тільки вони назавжди покинули Літтл-Бардвід і повернулися на Ермітаж-лейн, його навідав містер Ґрінап і сказав, що вони не допустять його виступу в Інституті сучасного мистецтва. Прозвучало слово «допустять», яке, так само як і його побратим «дозволять», перетворювало його з «клієнта» на бранця. Поліція повідомила Інститут сучасних мистецтв про свою неспроможність ґарантувати безпеку під час заходу за його участи. Виступ з лекцією, казав Ґрінап, став би з його боку безвідповідальним і егоїстичним кроком, а поліція Лондона не збирається потурати йому в цій необачній затії.

Вочевидь, повідомлення поліції таки добряче настрахало людей з Інституту сучасних мистецтв. Хоча він їм і казав, що готовий прийти й виступати без охорони, їх це не влаштовувало й дуже лякало. Зрештою, мусив відмовитися від виступу. Відтак запропонував виступити комусь іншому від його імени, і вони з полегшенням пристали на таку пропозицію. Зателефонував Гарольдові Пінтеру. Пояснив ситуацію й суть свого прохання. Без найменшого вагання і з притаманним йому багатослів’ям він відповів: «Гаразд». Він зміг завітати до будинку Гарольда й Антонії Фрейзер під кінець січня, й наступного дня, натхненний їхнім ентузіазмом, відвагою і рішучістю, працював упродовж чотирнадцяти годин без перепочинку й завершив остаточну версію «Ніщо не священне?». На Ермітаж-лейн прибув Ґіллон; оскільки помешкання знайшла Косіма Сомерсет, а «прикривав» його як «наймач» літературний агент Ґіллон, поліція дозволила йому там бувати й після звичної «хімчистки» таки привезла його на місце, і він сидів у похмурому бежевому майже без меблів будинку, переглядаючи лекцію для Інституту сучасного мистецтва, а також есей «Від щирого серця» — explication de texte[109] «Сатанинських віршів» — своєрідний посібник для розуміння роману та його автора, що мав з’явитися однією публікаціє на сім тисяч слів у новій «Індепендент он сан-дей». Ґіллон забрав із собою обидві речі й передав Гарольдові текст виступу в Інституті сучасного мистецтва. Настав час поновлювати роботу над «Гаруном».

Есей «Від щирого серця» з’вився в неділю 4 лютого 1990 року. Заступник міністра закордонних справ у парламенті Вільям Волдґрейв зателефонував Гарольдові Пінтеру і сказав, що після прочитання есею в нього на очі навіть навернулися сльози. Перша мусульманська реакція була передбачувано неґативною, проте він зауважив, можливо безпідставно, певну зміну в тоні висловлювань Шаббіра Ахтара і його нерозлийводи Таріка Модуда. Була також погана новина: родини британських заручників у Лівані планували виступити із заявою проти видання «Віршів» у м’якій обкладинці. Тоді у вівторок 6 лютого Гарольд в Інституті сучасних мистецтв прочитав його лекцію «Ніщо не священне?». Виступ у відеозапису транслювали на каналі Бі-бі-сі в рамках передачі «Пізно ввечері». Відчув величезне полегшення. Він таки сказав своє слово. Буря вирувала впродовж року, і він уже думав, що має надто слабкий голос, аби його почули серед інших голосів, які ревли з усіх куточків земної кулі, серед завивання вітрів фанатизму й історії. Проте він помилився. У щоденнику записав: «Реакція на «ВЩС» і «ННС?» піднесла мені настрій надзвичайно. Скидається на те, що відбуваються реальні зрушення. Звинувачення в усіх гріхах відходять на задній план, і нападники, здається, збентежені». Телефонували друзі й казали, що в Інституті сучасних мистецтв панувала атмосфера «доброзичливости», «збудження», «зворушення». Проте Маріан вважала інакше. На її думку, атмосфера була «стерильною». Й додала, що відчула певну «неприязнь» до себе.

За три дні після прочитання лекції на честь Ріда аятола Хаменеї на п’ятничній молитві поновив смертний вирок іранського духовенства. Тепер уже виявлялася певна тенденція в однорічній «справі Рушді»: з’являвся деякий просвіток у хмарах, наставала мить сподівання, а за нею йшов удар, від якого аж нудило — починалася нова ескалація, відбувалося повернення до старого. «Ну нічого, — написав він розмашисто в щоденнику, — вони ще своє отримають».

З тіні на осоння вільною людиною вийшов Нельсон Манд ела — ще одна миттєвість дзвінкої радости після дванадцяти місяців кошмарів і неприємних здивувань. Дивився на вихід Мандели з його довгої невидимости й розумів, наскільки менше він пережив порівняно з ним. Годі, сказав він собі. До роботи.

Знову настав день святого Валентина. Зателефонувала Клариса й милим голосом побажала йому всього найкращого з нагоди річниці. Зателефонував Гарольд. Він зустрічався в Празі з новим президентом Чехії, драматургом і поборником людських прав Вацлавом Гавелом, і «першим, про кого він запитав, був ти. Хоче серйозно взятися за справу». Знову лунали погрози: від спікера меджлісу -іранського парламенту — Мегді Каррубі (за двадцять років, дивна річ, він стане лідером опозиції до президента Агмедінежада разом з Мір-Гуссейном Муссаві, ще одним великим ентузіастом фетви) і «виконувача обов’язків головнокомандувача» Іранських стражів революції. Верховний суддя Ірану аятола Язді заявив, що геть на всіх «спроможних» мусульман покладається обов’язок виконання погрози, а в Лондоні садовий ґном потирав руки, зібравши величезне збіговисько на «підтримку» погрози, проте обмовився, що її виконання «не має нічого спільного з британськими мусульманами». Це вимальовувалась якась нова лінія. Ліакат Гусейн з Бредфордської ради мечетей заявив, що «Ніщо не священне?» — це «рекламний трюк», і Рушді немає жодної потреби ховатися, бо йому не загрожують британські мусульмани, а ховається він тільки для того, — як вважав Хусейн, — щоб розбурхати громадську думку й заробити побільше грошей.

Редакційна стаття у «Нью-Йорк таймс» піддала критиці видавців і політиків за їхню нерішучість і крутійство, підтримала його у «справі захисту права кожного письменника на публікацію книжок, що порушить незручні питання й відкривають двері для допитливого розуму». З наростанням тиску такі слова співчуття важили дуже багато.

Британські мусульмани намагалися звинуватити його у богохульстві й відповідно до закону про громадський порядок притягти до відповідальности. Джеффрі Робертсон оспорив цей позов, указавши, що наслідки насильства — це моральна відповідальність тих, хто вчинив насильницькі дії; якщо хтось убив людей, то вина лягає на вбивць людей, а не на письменника з далекої країни. Справі мусульман нітрохи не допомогло також і те, що на третій день судового розгляду суддя почав одержувати листи з погрозами. Як підсумок, жодна із законодавчих нападок не увінчалася успіхом. Це викликало «лють» серед мусульманських лідерів, а «Ісламська партія Великобританії» зайшла так далеко, що закликала зняти фетву з огляду на неосудність автора, бо в час написання роману він перебував у стані «божевілля», принагідно пославшись на «свідчення» — опубліковане в пресі твердження директора психіатричного притулку «Здоровий розум» про те, що «Сатанинські вірші» містять одне з найкращих описів шизофренії, які йому коли-небудь доводилося читати. Тим часом Кейт Ваз, який з таким ентузіазмом було приєднався до мусульманських демонстрантів рік тому, написав до «Ґардіан» листа, в якому назвав погрозу смерти «ненависною» і висловився за найшвидше її зняття.

На квартирі Джейн Велслі влаштували «святковий» обід; до нього з Маріан приєдналися Самін, Білл, Полін (у цей день вона святкувала свій день народження), Ґіллон, Майкл і Валері Герр, аби випити келих вина за ще один прожитий рік. Він тішився, що хоча б на вечір утік з помешкання на Ермітаж-лейн; починав ненавидіти його всім своїм серцем за вологі стіни, дірявий дах, неякісну столярку і найбільше за відсутність меблів. Помешкання дороге, тож він ніколи ще не почувався настільки пограбованим; погодився заплатити необхідну суму заради Лондона й внутрішнього гаража. Наступного дня привезли Зафара, що мусив провести цілий день у цьому похмурому будинку, і він, спостерігаючи, як син виконує завдання з геометрії, нестерпно захотів знову стати хорошим батьком і не прогайнувати хлопцеве дитинство. Це була найбільша втрата.

Зайшла Маріан і почала сваритися з ним через надмірне захоплення відеоіграми. Завдяки Зафарові він приохотився до Маріо-водопровідника і його брата Луї, тож інколи світ гри «Супер-Маріо» видався йому щасливішою альтернативою тому світу, в якому доводилося йому жити решту часу. «Почитай книжку», — насмішкувато сказала дружина. Він втратив самовладання. «Не вчи мене жити», — вигукнув він, а вона, ображена, вийшла з кімнати.

Попливли чарівними потоками «Гарун і море оповідок». У записнику він мав багато всілякої всячини — віршиків, жартів, плавучого садівника з грубого, вузлуватого коріння й овочів, як на картинах Арчімбольдо[110], що співав пошматуєш м’ясо / але не мене, й захриплого воїна, покашлювання якого звучало як кафкафка!, ґоґоґол! (а також ґоґ[111]!, во[112]!, що не ввійшли до остаточного варіанту книжки, як і Кфвфк! на честь оповідача, імени якого неможливо вимовити, із «Космікоміків» Італо Кальвіно). Також з’явилася потворна, позбавлена музичного слуху принцеса Бетчет та її вересклива пісня про свого коханого, а ще (пришелепуватий) принц Боло, що не грає в поло, не співає соло, — все це знайшло своє місце у щасливому оповідному потокові. Створіння ж із чарівної лампи, що називалося Джин Виходь — «до певної міри вискочень і парвеню», — був забракований разом зі своєю сестрою Русоволосою Джині[113]. Все це смішило. Він тішився тоді і завжди потім, бо в найпохмуріші часи свого життя написав найсвітлішу й найвеселішу книжку — книжку із непідробною, справжньою, логічною, щасливою кінцівкою, якої йому так хотілося і яка вперше йому вдалася. Як сказав Морж Гарунові, такі кінцівки не так просто придумати.

До Лондона мав приїхати Вацлав Гавел. Це була його перша офіційна поїздка з часу обрання його на посаду президента, і за словами Гарольда Пінтера, своїм візитом він хотів публічно підтримати автора «Віршів», який саме розмірковував над можливістю створення групи підтримки із всесвітньо відомих людей на чолі з Гавелом й, можливо, великим перуанським письменником (і колись кандидатом у президенти) Маріо Варґасом Льсою. Задум полягав у тому, що з думкою цих світових достойників іранцям стане легше погодитися, ніж уперто наполягати на своїй позиції.

Самін радила якнайліпше скористатися цією нагодою. «Маєш узяти ініціативу у свої руки, — казала вона, — й по думати про всі свої можливості». До Лондона приїжджає Гавел, бажаючи стати його оборонцем. Тож він мав нагоду зустрітися з ним і про все поговорити. «Він хоче сфотографуватися з тобою й провести спільну прес-конференцію, — сказав Гарольд. — Я зателефоную Вільяму Волдґрейву».

Усі, хто знав і любив Гарольда Пінтера, також знали, що він дуже помічний під час усіляких словесних баталій. Ті, хто отримали сумний досвід «пінтерування», знали, що за будь-яку ціну необхідно уникати гострого Гарольдового язика. Рішуча нестримність і внутрішня, що пронизують його п’єси, були також і в самому авторові, про що можна судити з його щелепи, проникливого погляду та загрозливого блиску його усмішки. Завжди хочеться, щоб такі якості мав союзник, а не опонент. Наступного дня після фетви Гарольд привів гурт письменників на Даунінґ-стрит і вимагав вжиття заходів. Його миттєва згода прочитати рідівську лекцію стала переконливим доказом його особистої відваги. Якщо він зателефонує Вільяму Волдґрейву, то Вільям Волдґрейв уже нікуди не дінеться.

Авжеж, Гарольд зателефонував наступного дня. «Готово». Його зустріччю з Гавелом, яка, за словами Гарольда, стала «найважливішим пунктом у порядку денному Гавела після перемовин з Тетчер», займалася служба безпеки, яка готувала державний візит президента Чехії. Здавалося, а воно так і було, наче настала мить прориву; вперше глава держави ось так відкрито наважився його підтримати. Британський уряд не дозволяв зустрітися з ним жодному зі своїх міністрів, аби не дати «неправильного сигналу». Тепер же Гавел робив те, чого не зробила Тетчер.

Однак доля продовжувала підносити йому несподіванки, і сім наступних днів для «Джозефа Антона» видалися невдалими. На Ермітаж-лейн його також чекали всілякі клопоти. Вийшло з ладу центральне опалення, тож викликали водопровідника. Кілька годин довелося сидіти у ванній кімнаті й просякати тепер уже звичним для нього потом сорому. Відтак на оглядини прийшов агент з нерухомости, і він знову сидів у ванній кімнаті. Нарешті прийшов штукатур, аби забілити вологі плями на стінах і заміни зруйновані ділянки стелі, серйозно пошкоджені протіканнями. Тепер він не мав де сховатися, й поки штукатур працював у вітальні, бідний Джозеф Антон збіг сходами до гаража (добре, що двері до вітальні були зачинені), звідки його повезли вулицями Лондона. «Ягуар», заблуканий у просторі, безцільно кружляв містом, а Денніс Кінь розповідав дурні жарти, допоки йому не повідомили, що вже можна повертатися додому.

Ось як жилося людині-невидимці. Тут він говорить телефоном з Пітером Вайдгаасом, організатором Франкфуртського книжкового ярмарку, який інформує Тегеран про те, що без скасування фетви іранських видавців не запрошуватимуть на ярмарок, а за кілька секунд він уже ховається від штукатура. То він закінчує дитячу книжку (готує також для публікації збірник есеїв під назвою однойменного твору «Уявні батьківщини», написаного ним дещо раніше про відчуття місця пись-менником-переселенцем), а вже невдовзі перетворюється на втікача, що тремтить у замкненій ванній кімнаті, боячись водопровідника з Вест-Індії.

Наступного дня після того, як він ледь не зіштовхнувся зі штукатуром, йому вдалося завершити чорновий варіант «Гаруна і моря оповідок», а його друг Джон Форрестер, член ради Кінґз-колледжу, що в Кембриджі, зателефонував і повідомив про можливість присвоєння йому вченого ступеня «на зразок того, який вони значно раніше присвоїли Морґанові Форстеру[114]». Сама думка про те, що його можуть ушанувати, як вшанували автора «Поїздки до Індії», гріла йому душу. Він сказав, що був би дуже радий, якби таке сталося. Кілька місяців потому знову зателефонував Джон і сказав, що такого не станеться. Забагато людей забагато чого боялися.

У його будинку на Сент-Пітер-стрит виникли деякі неполадки. Він зачинений, у ньому ніхто не жив. Місцеві поліцейські казали про труднощі в ґарантуванні «збереження» власности. Виникла підозра щодо витоку газу, тож працівникові газової служби довелося проникати в будинок. Тепер повідомили про протікання води в підвалі. Треба комусь поїхати й подивитися. Вони з Маріан майже не розмовляли після сварки через відеогру «Супер-Маріо», проте вона погодилася поїхати туди. Виявилося, що майже ніякої шкоди будинку не завдано. Газівник по драбині заліз у незачинене вікно на другому поверсі, так що вхідні двері ламати не довелося. Витоку газу не виявив. А затоплення у підвалі, про яке він казав, було незначним протіканням, яке легко усунули. Із Сент-Пітер-стрит Маріан повернулася у кепському гуморі й перегодя по телефону виговорила йому все. «Б’юся об заклад, -кричала вона, — що ти навіть ліжка за собою не застелив!»

Того вечора його повезли до Едварда й Маріам Саїдів, що мешкали на Ітон-роуд у Свісс-Коттеджі. На той час Едвард ще не занедужав на хронічний лімфолейкоз, тож він — ерудит, охочий пофліртувати й іпохондрик — аж пашів здоров’ям, багато говорив, сміявся і жестикулював. У ті дні досить було Едвардові кашлянути, як він одразу лякався нападу бронхіту, а як тільки щось заболить у животі, то був певен: його апендицит от-от лопне. Дивовижно, наскільки мужньо тримався цей чоловік, коли захворів насправді; ніколи не скаржився й боровся з недугою до останнього за підтримки чудового лікаря Канті Рая і побив усі рекорди тривалости життя серед хворих з таким діагнозом, проживши дванадцять років після виявлення раку. Едвард був джиґуном і трохи марнославним щодо свого зовнішнього вигляду, і пригадується, як одного разу, багато років потому, вони влаштували біля Колумбійського університету, після всіх цих перипетій з фетвою, щасливі посиденьки у всіх на виду, без поліцейської охорони, засування штор й «хімчисток». Рак на якийсь час відступив, і Едвард не був таким худим, яким, на жаль, виглядав останніми роками. «Едварде, — сказав на той час уже не Джозеф Антон, — ти знову маєш здоровий вигляд! Ти набрав ваги!» Й Едвард одразу наїжачився. «Так, — сказав він, — але ж не зайвої, Салмане».

Він досліджував творчість Конрада і пам’ятав про моряка Джеймса Вейта на облавку «Нарциса». Він також знав, що мусить жити, поки не помре; так він і робив.

Того вечора на Ітон-роуді у березні 1990 року Едвард сказав, що мав розмову з Арафатом щодо його справи, -а Едвардові поговорити з Ясіром Арафатом, якого він так не любив за його корупційні махінації та підтримку тероризму, багато чого коштувало, — й Арафат (прихильник секуляризму й антиісламізму, а водночас корупціонер і терорист) відповів: «Аякже, я підтримую його, але мусульмани в інтифаді. що я можу вдіяти?.. » «А чому б тобі не написати щось про інтифаду, — запропонував Едвард. — Для нас це дуже важливо, ми й про це хочемо почути твою думку». Так, можливо, відповів він. Одразу перейшли до іншої теми й говорили про книжки, музику та спільних друзів. Він не мав великого бажання говорити про фетву; багато друзів помічали це й тактовно змінювали тему розмови. Побачитися з друзями — це все одно, що вирватися з ув’язнення на волю, тож про свої кайдани йому хотілося говорити якнайменше.

Він змушував себе зосереджувати увагу й щодня витрачати години часу на підчищання й переробляння чорнового варіанту «Гаруна». Тиждень минув не так, як хотілося. Поліція повідомила, що зустрічі з Гавелом скасовано — очевидно, чехи скасували її з огляду на безпеку президента. Натомість він мав зателефонувати до готельного номера Гавела о шостій годині пополудні. Для нього це стало величезним розчаруванням. Кілька годин поспіль він не спромігся бодай на слово. Проте рівно о шостій все ж таки зателефонував на вказаний йому номер. Довго лунав гудок, а тоді відповів чоловічий голос. «Це Салман Рушді, — сказав він. — Я говорю з президентом Гавелом?» Чоловік на другому кінці лінії, це було чути, хихикнув. «Мені сказали зателефонувати саме у цей час». Відтак після короткої паузи хтось відповів: «Так. Вам треба трохи зачекати. Президент у вбиральні».

Тепер, подумав він, я точно знаю, що в Чехословаччині відбулася революція. Президент уже розпорядився, щоб його кортеж складався з автомобілів різних кольорів -аби все мало трохи веселіший вигляд, запросив до себе «Роулінґ стоунз», а тоді дав своє перше американське інтерв’ю Лу Ріду, бо Чеська оксамитова революція запозичила свою назву від його гурту «Велвет андерґраунд[115]» (таким чином, учасники гурту не тільки співали про революцію, як це робив «Бітлз», але також допомогли її здійсненню). Тож на такого президента варто почекати, поки він бариться в туалеті.

За кілька хвилин він почув кроки й голос Гавела. Він розповів цілком іншу історію про скасування зустрічі. Йому не хотілося, щоб зустріч відбувалася в посольстві Чехії. «Я не довіряю тому місцю, — сказав він. — Там багато старорежимних людей, усюди блукають якісь незнайомі типи і вештаються якісь полковники». Новий посол — призначенець Гавела — обіймав свою посаду лишень два дні і не мав часу для вичищання авгієвих стаєнь. «Я не піду туди», — сказав Гавел. Британці ж відповіли, що не готові проводити зустріч в якомусь іншому місці. «Тільки уявіть собі, — сказав Гавел, — у Британії не знайшлося для нас з вами безпечного місця». Стало зрозумілим, що британський уряд не зацікавлений у такій зустрічі. Можливо, від сцени з обійманням Вацлава Гавела й письменника, з яким його власний прем’єр-міністр не захотіла зустрітися, у декого б залишився дещо неприємний осад? «Шкода, -сказав Гавел, — мені дуже хотілося».

Однак, продовжував він, на прес-конференції йому вдалося багато чого сказати. «Я заявив, що ми з вами підтримуємо постійний зв’язок, — сказав він і засміявся. — У якомусь сенсі це правда, через Гарольда чи ще когось. Проте я їм заявив: постійний зв’язок. Ага, ще про глибоке почуття солідарности. Я їм і про це сказав».

Тим часом він розповідав Гавелу про своє захоплення його «Листами до Ольги» — збірником листів, написаних видатним дисидентом з тюрми до своєї дружини, — й наскільки велике враження вони справляють на нього в його теперішньому становищі. «Ця книжка. — відповів Гавел. — Знаєте, коли ми писали тоді одне одному, то мусили казати багато чого загадками, таким собі шифром. Там є місця, яких тепер я і сам не розумію. Проте в мене виходить значно ліпша книжка». Гавел просив надіслати йому примірник есеїв «Ніщо не священне?» й «Від щирого серця». «Постійний зв’язок», — на завершення він ще раз засміявся й попрощався.

Наступного дня Маріан далі провадила проти нього війну. «Ти говориш і думаєш тільки про себе, — скипіла вона і, можливо, мала слушність. — Що не день, то якась драма у твоєму житті». На превеликий жаль, і тут вона мала слушність. Вона кричала про його одержимість тільки самим собою і тим, що стається з ним; про його неспроможність підтримувати «рівність» і про те, що він перетворився на «бридкого пияка». Звідки це взялося? -думав він, а тоді вона завдала остаточного удару. «Ти хочеш жити так, як жили твої батьки». Отже, він — алкоголік, такий самий як його батько. Аякже.

Тим часом на Мусульманській молодіжній конференції у Бредфорді шістнадцятирічна дівчина закликала побити Рушді каменями. Висвітлення «справи» у пресі -принаймні на якийсь час — мало співчутливий, навіть жалісливий характер. «Бідолашний Салман Рушді». «Нещасний автор». Однак йому не хотілося бути бідолашним, нещасним, жалюгідним. Йому не хотілося бути звичайною жертвою. Адже тут йшлося про важливі інтелектуальні, політичні та моральні питання. Йому хотілося стати стороною в дискусії: стати адептом.

Ендрю й Ґіллон заїхали до нього на Ермітаж-лейн після зустрічі з начальством «Пенґвіна» в лондонському будинку їхнього колеги Браєна Стоуна, агента маєтку Аґати Крісті. Це був грізний переговорний тандем з огляду на протилежність цієї пари: дуже високий, млявий, із соковитим голосом англієць та агресивний, круглоголовий американець з розмаїтим досвідом роботи, з членством у команді Воргола, а ще з очима, що просвічували тебе немов лазером. Класичний чоловічий дует — твердий і м’який характер, до того ж ефективність їхньої роботи підвищувалася завдяки тому, що люди, з якими вони вели перемовини, помилково вважали, що Ендрю — це міцний горішок, а Ґіллон дещо м’якший. Насправді Ендрю піддавався пристрастям та емоціям і міг вас ошелешити зволоженими слізьми очима. Ґіллон був гангстером.

Навіть Ґіллон і Ендрю дійшли висновку, що з «Пенґвіном» неможливо мати справи. Ця остання зустріч знову виявилася безрезультатною. Маєр від імени «Пенґвіна» назвав кінець червня крайнім терміном публікації книжки в м’якій обкладинці, проте не вказав жодної конкретної дати. Тож зійшлися на тому, що в разі якщо книжка не вийде до 30 червня, Ґіллон і Ендрю наполягатимуть на поверненні права на видання книжки вже 1 липня, щоб мати можливість укласти інші угоди. Ґіллон сказав: «Думаю, Маєр схиляється саме до цієї думки». (Чотири дні потому зателефонував Ґіллон і сказав, що Маєр «наполовину погодився» з ідеєю повернення права на публікацію, проте хотів «дещо узгодити додатково», іншими словами, хотів за це грошей. Його колега Тревор Ґлавер на зустрічі з Ендрю та Ґіллоном заявив, що витра-ти «Пенґвіна» на безпеку виявилися такими великими, що на публікації книжки в твердій обкладинці вони зазнали збитків, а видання в м’якій обкладинці означатиме «додаткові збитки», тож Маєру тепер важче домагатися якоїсь компенсації за відмову від права на публікацію книжки в м’якій обкладинці, тим часом така відмова, якщо вірити Ґлаверові, заощаджувала йому гроші. «Ми доможемося свого», — сказав Ґіллон. «Коли настане перше липня, а Маєр не опублікує книжки й вимагатиме грошей, — сказав він, — то я звернуся до преси».)

Ендрю вважав, що «Пенґвін» виплатив йому авторський гонорар не в повному обсязі й утримує велику суму грошей, яку мав би заплатити. «Пенґвін» сердито відкинув звинувачення, й Ендрю прислав аудитора, який справді виявив значну недоплату. «Пенґвін» так і не вибачився.

Поліція запропонувала йому носити перуку. До нього прийшов їхній найкращий майстер з виготовлення перук і узяв зразок його волосся. Ця затія викликала в нього великі сумніви, проте кілька офіцерів захисту переконували його, що перуки навіть дуже добре спрацьовують. «Зможете ходити собі по вулиці і не привертати нічиєї уваги, — казали вони. — Повірте нам». Несподівано підтвердив це і Майкл Герр. «Тобі, Салмане, не дуже сильно треба щось змінювати у зовнішності, — казав Майкл повільно, проте швидко кліпаючи очима. — Лишень найголовніше». У брунатній картонній коробці принесли перуку, яка нагадувала малу тваринку, що спала. Коли ж він надів її собі на голову, то мав геть недоладний вигляд. Поліцейські нахвалювали, казали, що все просто чудово. «Гаразд, — сказав він нерішуче. — Давайте підемо на прогулянку». Вони відвезли його на Слоун-стрит і припаркувалися біля універмагу «Гарві-Ніколс». Щойно він вийшов з авто, всі почали крутити головами й озиратися на нього, дехто з широкою посмішкою або ж навіть зі сміхом. «Дивися, — почув він чоловічий голос, — он той прибацаний Рушді в перуці». Він знову сів у «ягуар» і більше не надівав перуки.

Посла Моріса Басбі офіційно не існувало. Його імени не почути по радіо чи на телебаченні, не побачити на шпальтах газет чи журналів, бо це ім’я належало шефові американської антитерористичної служби. Про його пересування не повідомлялося в медіа-просторі, до того ж його місцезнаходження, якщо вжити слово, яке згодом стало популярним завдяки віце-президентові США Чейні, «не розголошувалося». Такий собі привид американської державної машини.

Тим часом «Джозеф Антон» після закінчення договору про найм на Ермітаж-лейн розмірковував над поїздкою до Америки, де зміг би впродовж кількох тижнів чи місяців пожити на волі. Спеціальна служба із самого початку застерігала, що їхня відповідальність за нього обмежена британськими кордонами. Правила гри передбачали, що у разі виїзду «клієнта» зі Сполученого Королівства до іншої країни про це необхідно заздалегідь повідомити сили безпеки країни виїзду для ухвалення рішень щодо своїх дій, якщо такі потрібні, для сприяння його візиту. Як тільки про його намір дізналися американці, з ним захотів поговорити містер Моріс Басбі. Відбулася зустріч неіснуючої людини з людиною-неви-димкою: так ніби Італо Кальвіно й Г.Дж. Уеллсу захотілося у співавторстві написати книжку. Його привезли до невідомої офісної будівлі на південному березі Темзи й провели до великої кімнати, геть порожньої, за винятком двох стільців з прямими спинками. Він і посол Басбі сіли один навпроти одного, й американець одразу перейшов до справи. Його приїзд до Америки тільки вітатимуть, -сказав посол, — і він не повинен у цьому сумніватися. Америка співчуває йому, і він має знати: його справа стоїть «на порядку денному перемовин Білого Дому з Іраном». Його бажання відвідати США загалом схвалюється. Проте Сполучені Штати шанобливо просять розглянути можливість відкласти поїздку на «три-чотири місяці». Посол Басбі уповноважений повідомити йому цілком конфіденційну інформацію про реальні зрушення щодо американських заручників у Лівані й про існування великої вірогідности їхнього звільнення. Він сподівається на цілковите розуміння з боку містера Рушді в цьому дуже дражливому питанні. І містер Рушді оправдав його сподівання. Він приховав своє глибоке розчарування й погодився задовольнити прохання неіснуючої людини. Похмуро попросив Ґіллона продовжити договір про найм помешкання на Ермітаж-Лейн.

Маріан полетіла до Америки в авторське турне на підтримку своєї книжки. А він і далі намагався переконати себе у тривкості їхнього кохання. В щоденниках неодмінно применшував усі тертя між ними й наполягав на їхньому — значною мірою уявному — щастю. Потреба в коханні — дуже велика. Перед очима постають видіння раю, що відкидають свідчення очей і вух про перебування в пеклі.

«Гаруна» завершено. Він поголив бороду, залишив тільки вуса. В середу 4 квітня на Ермітаж-лейн привезли Зафара, і тато передав йому рукопис «його» книжки. Світла радість на обличчі хлопця стала єдиною нагородою, якої потребував автор. Зафар прочитав книжку швидко і сказав, що вона йому сподобалася. Друзі також мали позитивні враження від її прочитання. Але хто надрукує книжку? — ламав він собі голову. Хтось із колишніх? Тоні Лейслі з «Вайкінґу» сказав Ґіллонові під великим секретом, що «Сатанинські вірші» у паперовій обкладинці, мабуть, побачать світ 28 травня. Нарешті, подумав він. Коли той бар’єр буде взято, то, може, все й покотиться до завершення. Лейслі завів мову про «Гаруна». «Оскільки незабаром має вийти книжка в паперовій обкладинці, то нам, можливо, вдасться видати також і його нову книжку. Ми ж бо пишаємося виданням його творів». Тоні був хорошою, порядною людиною, намагався й надалі робити реальні справи за нереальних обставин.

На самоті на Ермітаж-лейн він досяг останнього рівня гри «Супер-Маріо», розбивши на друзки поганого великого Автозаправника й урятувавши нестерпно рожеву принцесу Поганку. Тішився, що його тріумфу не бачить Маріан. Телефоном вона звинувачувала його в якихось любовних пригодах і торочила про ненадійність його друзів. Він намагався не звертати уваги на ці теревені. Того вечора Полін повезла Зафара до будинку на Сент-Пітер-стрит, аби забрати деякі його речі: боксерські рукавиці, боксерську грушу й усілякі ігри. «Ми з татом тут вилазили на дах, — казав він сумно Полін. — Дуже важко звикнути до того, що він мусить ховатися. Коли все це скінчиться?» Вона зайшла із сином до піцерії, тож він смакував їжею і цитував з «Гаруна»: «Ти зупиниш все, ти зупиниш рух, але не мене».

Він також попрохав Полін привезти деякі речі і для нього, проте дечого вона так і не знайшла. Всі п’ять старих альбомів із світлинами, зробленими до появи Маріан, кудись зникли. Також не знайшла вона його особистого примірники номер один з власним підписом з обмеженого видання «Сатанинських віршів», яких загалом було надруковано тільки дванадцять. (Пізніше американський торговець букіністичною літературою в Лондоні Рік Джекоскі продав йому примірник номер одинадцять, що належав Тедові Г’юзу[116]. За примірник власної книжки він заплатив 2 200 фунтів стерлінгів.) Від будинку ніхто не мав ключів, окрім Полін, Самін і Маріан. Два роки потому журналіст Філіп Вайс надрукував у «Есквайєрі» про нього нарис, зобразивши його жахливо непривабливим, а Маріан — досить милою жінкою. Щонайменше одна ілюстрація однозначно була взята із утраченого фотоальбому. Під тиском Ендрю «Есквайєр» визнав: фотознімок надала Маріан. Вона твердила, ніби отримала цю світлину в подарунок. Приблизно в той самий час «остаточна версія машинопису» «Сатанинських віршів», яка також пропала з його кабінету на Сент-Пітер-стрит, надійшла у продаж до торговців букіністичною літературою. Рік Джекоскі сказав йому, що Маріан пояснювала, ніби це також їй «подарували», а потім забрала той примірник, незадово-лена надто низькою ціною на нього. Вона прихопила не той варіант; найцінніший рукопис, себто «робочий» текст з його правками та зробленими від руки зауваженнями, залишався у його власності. Альбоми не знайшлися — їх ніхто не повернув.

23 квітня професор Бейрутського університету Роберт Полгілл став першим американським заручником, звільненим палестинськими викрадачами («Ісламським джихадом за звільнення Палестини») через три роки після захоплення. Чотири дні потому «Організація ісламського світанку» звільнила директора Ліванської міжнародної школи Франка Ріда після чотирьох років утримання в полоні. Тож посол Басбі казав правду.

Маріан мала багато записників, і саме одному з них судилося покласти край їхньому шлюбові. Він так і не дізнався, чи навмисно вона залишила свій записник у будинку на Ермітаж-лейн, щоб спровокувати остаточний розрив, якого вона буцімто не хотіла. В чудовому романі Дзюнітіро Танідзакі «Ключ», який Маріан чомусь вважала «злим», чоловік і дружина ведуть свої «таємні» щоденники з таким розрахунком, аби їх можна було знайти й прочитати. В книжці Танідзакі щоденники відіграють роль «еротичного» інструмента. У його житті знайдений ним щоденник прислужився простішій меті. З нього він дізнався правду, якої намагався не помічати. Під час авторського турне Америкою вона писала, що не має жодної причини повертатися до Англії, однак він змушує її до цього попри все її небажання. Вона винайняла будинок в Америці. Справжня новина для нього. Добре знала, що він не поїде до Америки, та все ж таки будувала плани про переїзд. З неї досить усіх тих переховувань, і він її дуже добре розумів. Ну що ж, нехай іде, подумав він, і нехай розлука поступово переросте в розлучення.

Решта щоденника була темнішою. Писала, що він боїться жінок. Так, думав він, принаймні тебе я справді трохи боюся. Ненавиділа його стосунки з дорогою йому сестрою Самін. Удалася навіть до кількох насмішок про те, який він у ліжку коханець.

Аж тут вона знову повернулася до Лондона. Він сказав, що прочитав щоденник і надалі не збирається з нею жити у шлюбі. Вона розхвилювалася й божилася, що кохає його, а він знайшов її «чорний щоденник», який вона вела для того, щоб позбутися своїх найпохмуріших думок — викинути їх з голови, виклавши на папері. Майже скидалося на правду. Він і сам записував свої страхи, слабинки, хтиві думки і фантазії, а тоді викидав у кошик для сміття. Та записи у її щоденнику мали надто категоричний і всеосяжний характер і не могли стати наслідком хвилинної злости чи обурення. Це — не скоро-минущі почуття. Так вона думала насправді. Запитав, чому не розповіла про будинок, що винайняла в Америці, і вона почала все заперечувати. Він поговорив з Ґіллоном, який підтвердив, що вона колись йому таки розповідала про цей будинок. Тому він сказав: «Не маю найменшого бажання з тобою воювати. Який сенс? Війна закінчилася». Маріан поїхала.

Зателефонував Самін, аби переконатися, що Маріан не мала жодних підстав звинувачувати його у поганому ставленні до сестри. Самін запевнила: любов між ними беззастережна і ніщо не може стати їй на заваді. Був дуже стурбований прочитаним, проте відчував велике полегшення. Ця частина його кошмару добігала свого кінця.

Наступного дня поліція влаштувала йому психологічну розрядку. Вони із Зафаром каталися на швидкісному поліцейському катері вгору і вниз по Темзі, з ревом доходили аж до Бар’єру, а тоді повертали назад до штаб-квартири річкової поліції у Воппінґу. Зафар казав, що чудово провів час.

Голова правління корпорації «Рендом хаус» Альберто Вайтелі сказав Ендрю, що останнє речення есею «Ніщо не священне?» — «Якщо десь у світі зачиняють невеличку літературну кімнату, то рано чи пізно починають валитися стіни всієї будівлі» — зворушило його до глибини душі, тож «Рендом хаус» знову зацікавлений у виданні як «Гаруна і моря оповідок», так і наступних книжок Рушді. Проте Вайтелі наголосив, що хотів би мати в угоді «пункт про звільнення від відповідальности», котрий страхував би «Рендом хаус» від необхідности друкувати щось таке, що могло б «поставити його працівників під загрозу». Попри таку заувагу Ендрю й Ґіллон висловили припущення, що йому таки варто перейти від Пітера Маєра до «Рендому». «Я не підписуватиму жодної угоди з настільки принизливим «пунктом про звільнення від відповідальносте», — сказав він своїм агентам, додавши для переконливости: — Тільки через мій труп». Ендрю відчував, що цим пунктом «Рендом хаус» може поступитися. Сонні Мегта прочитав «Гаруна» й сказав, що твір йому сподобався. Впродовж тижня було укладено угоду з «Рендом хаус». Проте Вайтелі не бажав жодного розголошення. По суті, він хотів тримати підписання угоди в таємниці якнайдовше. А от Сонні й Ендрю погодилися, що все ж таки треба готувати заяву для преси.

Йому, людині без війська, доводилося воювати на кілька фронтів. На приватному фронті свого таємного життя мусив щулитися від страху й присідати навпочіпки, підкрадатися й припадати до землі, боятися водопровідників разом з іншими майстрами, гарячково шукати даху над головою, а ще одягати перуку. На видавничому фронті він нічого не міг приймати як само собою зрозуміле, за винятком своєї роботи. Навіть видання його творів стояло під питанням. Він не мав жодної певности, що зможе далі йти обраним шляхом, не мав також певности, що завжди знаходитиме натруджені руки, готові друкувати й розповсюджувати його твори. А ще існував грубий і жорстокий світ політики. Якщо він є футбольним м’ячем, думалося йому, то чи може він стати м’ячем із самосвідомістю й самому вступити у гру? Чи може м’яч розбиратися у тому виді спорту, в якому його безперестанку копають з одного місця в інше? Чи може м’яч діяти у своїх власних інтересах і за власним бажанням виходити за поле, поза межі досяжности взутих у бутси ніг?

Чоловік на ймення Пітер Темпл-Морріс, що мав волосся кольору м’якого ванільного пломбіру, яке коловоротом вилося на великій бані його обличчя, був солідною і знаною людиною, консерватором, членом англо-іранської парламентської групи, людиною, що не переймалася його долею, і тепер, після звільнення американських заручників у Лівані, він вирішив, що «моральна відповідальність» за долю британських заручників лежить на авторові «Сатанинських віршів», котрий має утриматися від видання роману в м’якій обкладинці. Сніговою лавиною покотилася критика. Прибічники заручника Джона Маккарті заявили: «Рушді має попросити вибачення». В «Дейлі мейл» батько Маккарті Патрік звинуватив письменника у тривалому перебуванні сина в полоні. Девід, брат заручника Террі Вейта, назвав його власні біди «самонакликаними», а відтак ще й додав, що «ніхто не може завжди отримувати того, що хоче», маючи на увазі книжку в м’якій обкладинці. Видання книжки, на велике переконання Девіда, необхідно скасувати, а його автор мусить вибачитися за завдані мусульманам образи. Така постановка питання зробила свою справу. «Дейлі телеграф» опублікувала результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом Ґеллапа: більшість опитаних погодилися, що «Салман Рушді має вибачитися за «Сатанинські вірші». Тим часом його джерела повідомляли, хоча він і не переконався в правдивості цього, що Вільям Волдґрейв особисто казав «Пенґвіну» не видавати книжки в м’якій обкладинці, бо в іншому разі це може неґативно вплинути на долю британських заручників і долю британського бізнесмена Роджера Купера, який усе ще перебував в Евінській тюрмі, що в Тегерані.

Ось до чого призвели постійні зволікання «Пенґвіна». Саме цього, мабуть, Маєр і хотів дочекатися: поважної причини для відмови від публікації.

Архієпископ Кентерберійський Роберт Рансі зустрівся з містером Абдулою Куддусом з Бредфордської ради мечетей. Куддус сказав архієпископу, що під час його недавньої поїздки до Ірану члени іранського меджлісу запевнили його, що посланець архієпископа Террі Вейт, взятий у заручники ліванськими екстремістами, живий, однак буде звільнений тільки у разі видачі Рушді властям Ірану. Його заява перегукувалася із заявою Хусейна Музаві з ліванського шиїтського угруповання «Ісламський Амаль»: звіль-нення британського заручника можливе тільки за умови «депортації Рушді урядом Британії». Він також застеріг, що коли відповідних заходів щодо письменника не буде вжито, звільнення Террі Вейта, Джона Маккарті й третього британського заручника Джеккі Манна неможливе. Новину передали по радіо Карачі, й мама від переживань не знаходила собі місця. Тож Самін мусила її заспокоювати.

Він намагався влаштувати зустріч з Вільямом Волдґрейвом і довідатися про плани уряду з розв’язання цієї кризи. Волдґрейв одразу сказав Гарольдові Пінтеру, що уряд — можна сказати, Марґарет Тетчер — дуже «занепокоєний» можливістю проведення такої зустрічі та ймовірністю того, що ця інформація проникне у пресу. Всі ж бо знали, що він не прихильник уряду Марґарет Тетчер. Позиція уряду виявилася такою: гаразд, ми подбаємо, щоб він залишився живим, проте не зустрічатимемося з ним і не розроблятимемо жодних планів дій щодо нього. Просто триматимемо його у клітці, а якщо він буде проти, то є немало людей, готових назвати його невдячним.

Він почувався страшенно стомленим, був близьким до нервового виснаження. Знову курив, сердячись сам на себе і переконуючи самого себе у неприпустимості куріння, та все ж із сиґаретою в руці. «Я борюся з нікотином, -писав він, — але яку він має силу! Відчуваю страшенний потяг уздовж рук і під грудьми». А тоді великими літерами: «Я ОБОВ’ЯЗКОВО ПОКИНУ КУРИТИ».

Заарештовано п’ятьох арабів у Скарборо нібито за підготовку до виконання фетви. Зафар саме захворів, не пішов до школи і, почувши про арешт по телевізору в обідню пору, зателефонував йому, вдаючи спокійного. Поліція вважала повідомлення «напусканням туману в мас-медіа», тож він розповів Зафарові про офіційне тлумачення події, аби лиш заспокоїти сина, хоча сам у це не вірив.

Маріан написала йому листа. «Ти так шукав Сумніву, і ти його знайшов, — казала вона. — А відтак убив нас».

«Усе, що має значення у нашому житті, — написав він в «Опівнічних дітях», — відбувається переважно без нас». Кажучи це, він не мав на увазі такі речі, як смертні виро-ки, загрози смерти, погрози вибухів, демонстрації, судові слухання, політичні махінації, проте вони непрохано проникли в його особисте життя й доводили правильність бачення героя з його художнього твору. Зворушувала хіба що небайдужість до його долі багатьох доброзичливих людей. Американський письменник Пол Остер, який потім став його близьким другом, навіть написав «молитву» про Салмана Рушді. «Коли я вранці сідаю писати, то найперше думаю про Салмана Рушді. Я роблю це щоранку...» Майк Воллес також хотів допомогти. Леґендарний репортер телепередачі «60 хвилин» сказав одному з керівників «Пенґвіна», що «наступну заяву в дусі «Від щирого серця» або ж, може, «на крок чи два далі» — що він мав під цим на увазі, невідомо — він особисто готовий передати Рафсанжані; а такий підхід може спрацювати, й фетву скасують.

Переговорив з Ендрю, Ґіллоном і Френсіс Д’Суса й попрохав їх вивчити таку можливість. «Мені не варто надто хвилюватися, — писав він у своєму щоденнику, -проте навіть найменша можливість свободи настільки мене бентежить, що я не можу стриматися». Ендрю мав розмову з Майком Воллесом, а тоді з Кавегом Афрасіабі, науковим співробітником Центру близькосхідних досліджень, що в Гарвардському університеті. Афрасіабі сказав, що він уже мав розмову з представником Ірану в Організації Об’єднаних Націй Камалем Харразі, а також з «людьми, пов’язаними з Хаменеї». Він повторив те саме, що сказав Воллес. Якщо письменник зробить заяву, «сумісну з його принципами», то Хаменеї тільки вітатиме її, і фетву буде скасовано. Іран шукає «виходу» з кризи, тож участь у цьому процесі Майка Воллеса — це великий плюс з огляду на те, що Хаменеї прагне мати позитивний імідж в американських мас-медіа, щоб перехопити ініціативу у Рафсанжані.

У нинішньому світі все зав’язане на телебаченні.

Його попрохали зробити відеозапис своєї заяви, який Воллес візьме до Тегерана, де його покажуть по телебаченню, й тоді Хаменеї зможе говорити з Воллесом на американському телебаченні й скаже те, що треба сказати. За кілька днів нам повідомлять, сказав Афрасіабі, чи Іран хотів би піти таким шляхом. На його думку, можна очікувати на «позитивну відповідь». Чотири дні потому він зателефонував Ендрю і сказав, що отримав «зелене світло». Як наступний крок, він запропонував зустріч з першим секретарем місії Ірану в ООН паном Хусру.

Ендрю й Френсіс переговорили спочатку між собою, а тоді з ним. Варто обережно рухатися вперед, вирішили вони. Чи стане це проривом? Вони не наважувалися вірити в таке. Проте не могли нічого вдіяти з собою. Таки вірили.

Майк Воллес і Афрасіабі зустрілися з Ендрю в його агенції. Афрасіабі повторив вимоги Ірану щодо заяви — він шкодує про написане — яку необхідно помістити в передмові до роману в паперовій обкладинці (ага, подумав він, отже, з другого боку, вони не заперечують проти видання в м’якій обкладинці), і щодо створення фонду підтримки сімей тих, хто загинув в «антирушдівських» заворушеннях. Тут занепокоїлася Френсіс. З одного боку, казала вона, вони дають «сигнал» про можливе припинення фінансування Мусульманського інституту Сіддікі та спроби призначити поміркованішого головного імама в Сполученому Королівстві. З другого боку, побоювалася вона, іранці можуть бавитися в «особливо брудну гру». Якщо вони скасують фетву й охорону буде знято, то на нього може напасти якийсь фундаменталістський осередок, й іранці зможуть просто «дезавуювати» свої дії. На певній стадії цього процесу, казала вона, необхідне втручання британського уряду, щоб одержати ґарантії недопущення всіляких випадковостей. Самін також боялася, що він може накласти головою, як тільки «вийде зі схованки». Що ж тоді робити? Постійно переховуватися? Відучував усю хиткість і заплутаність свого становища. Надто багато всього відбувалося. Важко сказати, що ліпше.

І тут їхні плати почали руйнуватися. Іранці скасували зустріч з Майком Воллесом. Хотіли бачитися тільки з Афрасіабі й почути, про що він домовився на зустрічі з Ендрю. А тоді — лусь! — і його мрія луснула, як та мильна бульбашка. Представники місії Ірану в ООН заявили, що їм треба «проконсультуватися з Тегераном». Мине ще два тижні. Це не серйозно, раптом усвідомив він. Це — жарт. Вони хочуть, аби я зробив заяву й покладався на їхню добру волю. Довірився їм. Авжеж: це такий їхній жарт.

Він кинув курити. Відтак закурив знову.

Упродовж кількох наступних днів Іран заперечив можливість скасування фетви. Хаменеї сказав, що «Рушді треба передати на розтерзання британським мусульманам», і це вирішило б усі проблеми між Іраном і Сполученим Королівством. Френсіс Д’Суса виступила у телепередачі Бі-бі-бі «Ніч новин» і протистояла «правій руці» Сіддікі, наверненому в мусульманство шотландцеві на ймення Джеймс Діккі, який узяв собі ім’я Якуб Закі і тепер зухвало запрошував до Лондона групи спеціального призначення для виконання фетви. Дав прес-конференцію Рафсанжані, на якій він намагався дещо вгамувати пристрасті, проте не запропонував жодного вирішення спричиненої фетвою кризи. І тут уперше британський уряд запропонував йому зустріч зі своїм представником. На найближчих вихідних він мав зустрітися з Дунканом Слейтером, співробітником міністерства закордонних справ. А тим часом поговорив із журналістом газети «Індепендент» Джоном Баллоком, поважним фахівцем з питань Середнього Сходу, який нещодавно повернувся з Тегерана й підтвердив, що іранці «страшенно хочуть владнати цю проблему, потрібно тільки прийнятне вирішення». Відтак зустріч зі Слейтером перетворилася на суцільне розчарування. Слейтер не знав нічогісінько ні про закулісні ініціативи, ні про якісь заплановані дії уряду. Хай там як, однак було приємно відчувати себе не обділеним увагою уряду й одержати запевнення у постійній підтримці. Він дійшов до тієї межі, що дякував навіть за крихти.

Ініціатива Афрасіабі виявилася мертвонародженою. Гарвардський вчений надіслав листа, змінивши пункти в «переліку необхідних закупів». Публікацію необхідно відкласти загалом на дванадцять або ж навіть п’ятнадцять місяців; «Рушді має піти далі й першим виступити зі своєю заявою; що йому втрачати?» І тут Ендрю зауважив: «Боюся, Афрасіабі хоче стати письменником і шукає собі агента». Тиждень потому представник Ірану в ООН Камаль Харразі повідомив Майкові Воллесу: «Тепер не найкращий час, аби виходити з такою ініціативою». Закрився ще один закулісний канал.

Він мав ще одну зустріч з послом Басбі, цього разу в присутності Білла Бейкера із ФБР. Вони просили зачекати ще кілька місяців з поїздкою до Сполучених Штатів, залишаючись при цьому щирими й співчутливими людьми. Басбі висловив слушний погляд на спроби Афрасіабі. «Можливо, — сказав він, — їм не сподобався посередник».

На одинадцятий день народження він подарував Зафарові електрогітару; провів з ним майже увесь день на Ермітаж-лейн, слухав синову гру і записував на магнітофон його невпевнені музичні спроби. Ще один звичайний день з найдорожчою у його житті людиною.

Косіма знайшла великий особняк у Вімблдоні, значно затишніший, ніж на Ермітаж-лейн: триповерховий цегляний будинок з восьмикутною башточкою з південного боку. Поліція оглянула й схвалила його. Хоча Ермітаж-лейн і був досить-таки неприємним місцем, проте він там прожив сім стабільних місяців. Тепер настав час готуватися до чергового переїзду.

Видавець не підписував договору на видання «Гаруна і моря оповідок». Тож Ендрю пішов на зустріч із Сонні Мегтою й Альберто Вайтелі довідатися, в чому річ. Ще перед зустріччю Сонні сказав Ендрю: «Думаю, тут не виникне проблем», але, видно, якась таки виникла. На зустрічі Вайтелі пояснив, що не хоче підписувати договору «зі страхових причин». У цей час вони саме вели перемовини щодо купівлі приміщення і не хотіли, аби видання книжки спричинило труднощі у стосунках зі страховою компанією. Вони пропонували заплатити дві третини погодженого авансу за одержання «права на публікацію» й були готовими виплатити третю частину після обговорення із Сонні «редакторських зауважень». «Автор нехай підпише, — сказав Вайтелі, — а ми почекаємо». Зателефонував Ендрю й розповів про побажання видавців. «Ні, — відповів він гнівно. — Скасуй угоду й передай їм, що я подаю в суд за невиконання договірних зобов’язань. Ліпше бути невиданим, ніж приниженим». Пополудні Ендрю знову зустрівся з Вайтелі й Сонні — і вони здалися. Так, вони погодилися підписати. В роті у нього залишився гіркий неприємний присмак, та все ж таки він виграв один раунд.

У день, коли йому виповнилося сорок три роки, Ґіллон приніс договір на підпис. Там містився «пункт про конфіденційність». Йому забороняли розголошувати інформацію про підписання договору до встановленої видавництвом «Рендом хаус» дати, яку ще треба погодити. Тут вочевидь щось крилося. Однак він поставив свій підпис. Майже одразу стало зрозумілим, у чому тут заковика. Мегта відмовлявся видавати «Гаруна», допоки він його не перепише відповідно до його бачення.

Сонні Мегту він знав упродовж десяти років, ще з часів публікації «Опівнічних дітей» у «Пікадор букс». Завжди вважав його своїм другом, навіть попри уславлену стриманість Сонні, яка робила його малоприступною людиною. Сонні був ще й неговіркою людиною і навіть ще меншим любителем поговорити по телефону, вічно ховаючи свою загадкову усмішку під бородою-еспа-ньйолкою та спілкуючись хіба що вдома зі своєю показною дружиною Ґітою; проте він був людиною смаку, чести, відданим своїм авторам і вишуканим (одягав високоякісні блейзери з джинсами-дудками). Однак у справі з «Гаруном» його наче підмінили. 26 червня 1990 року він зателефонував Ендрю й настійливо радив змінити місце дії сюжету книжки. «Долина К», казав він, очевидно Кашмір, а Кашмір — це надзвичайно спірна територія, за неї весь час воюють, це — зона активних дій ісламських бойовиків; авжеж, від цього треба відмовлятися, а перипетії книжки могли б відбуватися, скажімо, в Монголії, бо в іншому разі «всюди лежатимуть трупи», й «Салман потрапить у ще гірше становище, ніж нині». «Гарун», — запевняв він, — ще небезпечніший і провокаційніший твір, ніж «Сатанинські вірші».

Він спробував поглянути на свою дитячу казку як на відображення в кривому дзеркалі. Проте навіть у такому спотвореному вигляді книжка бачилася тільки як «про-кашмірська». Один з її персонажів «Пихатий Алежбо» — це сатиричне зображення індійського політика, й, можливо, саме через нього в Сонні виникли заперечення, оскільки він виріс у сім’ї дипломатів, а його дружина була донькою головного міністра Орисси[117], наближених до політичних кіл Делі. Якщо Сонні так бідкається через його дитячу книжку, то що він казатиме про художній роман для дорослих, який він запропонує йому в майбутньому?

Але це ще не все. Сонні також задумав провести весь видавничий процес, не вказуючи імени автора книжки. Альбетро Вайтелі якось дуже химерно наполягав на таємничості — буцімто для того, аби не поставити під удар людей з норвезького консульства, що наймало приміщення у видавництві «Рендом хаус». Спочатку використовуватимуть вигадане ім’я, яке замінять справжнім в останню мить, коли віддаватимуть книжку до друку. Жах та й годі. Все це дуже скидалося на переляк — до речі, це і був переляк; а звідси випливало: коли в мас-медіа просочиться інформація (а інформація таки просочиться) про те, що «Рендом хаус» дуже боїться назвати справжнє ім’я автора свого нового видання, навколо книжки ще до її появи виникне дух «суперечливости», тож супротивники автора сприймуть усе це як запрошення до нового протистояння.

Сонні передав до офісу Ендрю вирізки про Кашмір з індійських газет і журналів, у такий спосіб ілюструючи своє занепокоєння. В «Гаруні» фігурував персонаж на ім’я Батт, а в Кашмірі недавно повісили чоловіка з таким самим іменем, і про це «Салман мав би знати». А «Батт», між іншим, це дівоче прізвище його матері, що пишеться як «Батт» або ж «Бгатт» і дуже поширене в Кашмірі, яке в «Гаруні» аж ніяк не є іменем повішеного чоловіка, але іменем добродушного водія автобуса, а потім величезного механічного одуда, і ось це ім’я ставало політичним вибухонебезпечним чинником. Безглуздя та й годі. Сонні ж про це говорив цілком серйозно. Ендрю закинув йому, що він поводиться не як давній друг Салмана, а Сонні відповів йому: «Не розумію, до чого тут дружба». А тоді додав: «Ендрю, ніхто на землі не розуміє цієї книжки ліпше за мене». Ендрю відповів зі стриманістю, вартою похвали: «Здається, Салман також щось розуміє».

Про все це йому розповів Ендрю телефоном з Нью-Йорка, вийшовши на вулицю після зустрічі з Сонні. Він сказав Ендрю: «Будь ласка, піди знову нагору і скажи, нехай Сонні зателефонує мені». Сонні зателефонував і висловив «певність», що всі незгоди дуже швидко владналися б, якби він зміг прилетіти до Лондона й поговорити з ним особисто. Проте все зайшло надто далеко.

— Я хочу, Сонні, аби ти відповів на одне моє запитання, — сказав він, — ти надрукуєш мій роман таким, як я написав? Так чи ні?

— Давай я приїду, і ми про все поговоримо, — повторив Сонні.

— Тут нема про що говорити, — сказав він Сонні. -Запитання полягає в тому, чи надрукуєш ти все так, як я написав.

— Ні, — відповів Сонні, — не надрукую.

— Тоді, — сказав він своєму давньому другові, — будь ласка, порви той договір, що лежить на твоєму письмовому столі.

— Гаразд, — сказав Сонні, — якщо тобі, Салмане, цього хочеться.

— Цього мені не хочеться, — сказав він. — Я лишень хочу, щоб хтось видав мою книжку, а не якісь нісенітниці, що засіли у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав він, — тоді ми порвемо договір.

Він дізнався, що напередодні відбулося засідання британського відділення правління «Рендом хаус», на якому розглядалася також і можливість публікації «Гаруна». Переважна більшість членів правління проголосувала проти.

На той час у паралельному світі відбувалися матчі чемпіонату світу з футболу. Білл Бюфорд, який уже довгенько писав книжку про футбольних хуліганів, полетів на Сардинію, проте не дивитися на футбольний матч між Англією та Голландією, а заради участи в післямат-чевих баталіях проти фанатів Голландії. Того вечора головною телевізійною новиною стали заворушення на Сардинії. Юрмища британських хуліганів сунули на камери, погрожували кулаками й палицями і скандували «Англія!». У перших лавах британських бешкетників з вигуками й скандуванням крокував редактор журналу «Ґранта», який підніс «нову журналістику» з її ідеєю особистої участи на рівень, якого Джордж Плімтон і Том Фулф, мабуть, не передбачали. Перегодя того ж вечора італійська поліція атакувала британських «уболівальників», і багатьом із них таки добряче перепало, включно з Біллом, якого кілька разів копнули по нирках, коли він лежав на тротуарі в позі зародка. Незважаючи на свої ушкодження, після повернення до Лондона він повністю присвятив себе порятунку літературної кар’єри друга.

«Гарун» шукав собі видавця. Ліз Колдер сказала, що «Блумсбері» за нього не візьметься. Крістофер Сінклер-Стівенсон, який щойно заснував своє невеличке незалежне видавництво, казав, що воно занадто слабке для такої справи. Представники Мердокового «ГарперКоллінса», найбільшого акціонера «Гарвілла», заборонили Крістоферові Маклегосу з «Гарвіла» вести будь-які перемовини щодо «Гарнуна». Розглядалася можливість видання у «Фейбер енд Фейбер». Проте найбільше хотів його надбати Білл для видавництва «Ґранта букс» при журналі «Ґранта». «Тобі потрібна людина, що видала б твою книжку цілком нормально — із захватом і шиком, на які заслуговує твоя нова книжка, — казав він. — Тебе наново треба репрезентувати читачам як письменника; саме це я і зроблю, коли видам твою книжку». Ще до появи можливости видати «Гаруна» Білл запропонував дозволити Блейкові Моррісону написати його авторизовану біографію, щоб ознайомити читачів з письменником-людиною, а не з письменником-скандалом. Блейк був чудовим письменником і блискуче впорався б із завданням, він знав про це; проте йому не хотілося виставляти напоказ своє приватне життя. Йому самому захотілося стати тим, хто розповість про все у слушний час. Настане день, сказав він Біллові, і я сам про все розповім.

Відтак ідея з авторизованою біографією забулася, а Білл благав Ґіллона віддати йому «Гаруна». Свого він домагався з улесливою наполегливістю. Книжки видавництва «Ґранта букс» розповсюджував «Пенґвін». На думку Ґіллона, це могло стати «елеґантним розв’язанням» проблеми. Вони уникали шкідливого для публічности розриву з «Пенґвіном», а люди з «Пенґвіна» в цій ризикованій справі не брали б безпосередньої участи. Несподівано в «Пенґвіні» всі дуже зраділи. Їм також припав до душі такий варіант порятунку свого доброго імени. Білл сказав, що швидка реакція торговельних представників «Пенґвіна» виявилася навіть «дуже позитивною». У своєму листі Пітер Маєр висловив сподівання, що це може стати початком їхньої нової співпраці, тож він відповів йому в тому самому дусі. Всі у британському філіалі хотіли впоратися із виданням книжки якнайшвидше, уже у вересні, щоб скористатися передріздвяним збутом продукції, і американський «Пенґвін» погодився. Про угоду було оголошено майже одразу після її підписання. Тут багато чого важила оперативність. Якби Сонні встиг розповісти всім друзям про свою відмову надрукувати «Гаруна» через те, що його автор знову заклав у книжку бомбу з годинниковим механізмом, не попередивши нікого про небезпеку, то письменник, мабуть, уже б не зміг видавати книжок. Відвага й рішучість Білла Бюфорда запобігли цьому.

А Ґіта Мегта сказала їхньому спільному другові: «Здається, він не надто до нас прихильний».

Він сумував за Маріан. Хоча й знав, що йому не варто навіть думати про її повернення після всього того, що сталося, після цеерушної змови й «чорного щоденника», проте тілом і душею він прагнув її. Кожна їхня телефонна розмова закінчувалася сваркою. Починалася вона з доброзичливих розпитувань про здоров’я і стан справ, а закінчувалася за упокій. Проте кохання, хай би якими відмінними були їхні погляди на нього, продовжувало витати у повітрі між ними. Його мати прожила десятиліття у шлюбі із дратівливим і розчарованим у житті батьком-алкоголіком, взявши собі за звичку неодмінно забувати все погане. Щодня вона прокидалася й уже не пам’ятала попереднього дня. Він також, здається, швидко забув усе зле й прокидався зі спогадами про те, за чим тужив. Одначе він не піддавався своєму смуткові. Вона поїхала до Америки, і з часом йому стало легше.

Він усвідомлював, що перебуває у надзвичайно пригніченому стані через безупинну навалу подій, тож його реакція на світ ставала дедалі менш адекватною. Не насміхайсь, благаю, — казав Лір. — Боюся, я причинний. Можливо, він бачив у Маріан фізичну реальність свого колишнього життя — ту звичність, яку узурпувало незвичне теперішнє. Можливо, тільки це й залишилося від їхнього кохання. Від минулих днів, що перетворилися на тугу.

Він також знав про дедалі більше роздвоєння своєї свідомости, про поглиблення прірви між тим, що потрібно робити «Рушді», і тим, як «Салманові» хочеться жити. Для своїх охоронців він був «Джо», суб’єктом, який має залишатися живим; а в очах друзів, коли випадала нагода з ними здибатися, завжди читав тривогу, бачив їхнє занепокоєння, що «Салман» може остаточно зігнутися і впасти під вагою своєї ноші. «Рушді» — цілком інша річ. «Рушді» був собакою. У приватних розмовах серед відомих людей він поставав цілком іншим; принц Вельский на обіді з його друзями Мартіном Емісом і Клайвом Джеймсом сказав, що «Рушді» не заслуговує на велике співчуття. «Рушді» заслуговує саме на те, що з ним сталося; він мусить якось відшкодувати завдані збитки. «Рушді» потрібно перестати домагатися видання книжок у м’якій обкладинці, припинити наполягати на всіляких там принципах, літературній вартості та своїй правоті. Його багато хто ненавидів і мало хто любив. Він був потворним об’ємним зображенням — опудалом, порожньою оболонкою, якимось нижчим підвидом людини. Тим, кому або, точніше, чому треба загладжувати свою вину.

Руті Роджерс, співвласниця лондонської кав’ярні «Ривер кафе», влаштувала вечірку з нагоди його дня народження. Під пильним оком дев’ятьох трафаретних друків Енді Воргола із зображенням Мао зібралася добра дюжина його найближчих друзів у великій вітальні в будинку Роджерсів на Роял-авеню — у яскраво освіченій залі з високими вікнами без штор, що стало справжнім випробуванням для Спеціальної служби. Руті і її чоловік, архітектор Річард Руджерс, до фетви були хіба що його знайомими, проте їхня доброзичливість спонукала їх до зближення з ним у час скрути, й вони робили більше, ніж їх просили. Йому дуже хотілося обіймів і рукостискань, і того вечора він мав їх удосталь. Він дуже тішився дружніми поцілунками. Проте в очах друзів бачив своє відображення й розумів усю плачевність свого стану.

Переконався в обмеженості можливостей мови. Йому завжди хотілося вірити у всемогутність мови, в силу слова як такого. Проте мова не вирятувала його з тієї біди. «Від щирого серця» і «Ніщо не священне?» не спричинилися до якихось змін. Пакистанський друг Омар Номан хотів зібрати гурт людей з «нашої частини світу» й пояснити іранцям, що «вони напосілися не на того чоловіка». Індійський друг, знаний юрист Віджай Шанкардасс, вирішив, що індійські мусульмани можуть відіграти свою роль у розв’язанні цього питання. Віджай зголосилася поговорити з деякими очільниками, серед них і з Саєдом Шагабуддіном, який домігся заборони «Сатанинських віршів» в Індії, та Салманом Хуршідом, тим «помилковим Салманом», якого імам Бухарі в делійській мечеті помилково прокляв на п’ятничній молитві.

Він сумнівався, що здоровий глузд чи якісь арґументи — методи людей, що володіють словом — стануть достатньо переконливими. Він боровся з більшою — або, якщо вжити теологічне слово, — з вищою силою, що насміхалася з усього раціонального, що говорила мовою, яка перевершувала висловлювання смертних людей. І цим богом не був бог любови.

Він назавжди покинув Ермітаж-лейн; його разом із Зафаром повезли на ферму Дебори й Майкла в Повисі, де вони чудово провели вихідні, ганяючи м’яча, граючи в крикет і кидаючи по полю літаючу тарілку. Клариса хотіла провести вихідні зі своїм новим залицяльником, але він саме тоді її покинув, не бажаючи найменшою мірою бути причетним до справи з фетвою. Вона стійко впоралася з цим. Йому ж хотілося, аби вона була щасливою.

Після вихідних він непомітно прошмигнув до свого вімблдонського будинку й дізнався про деякі негаразди. Кілька разів телефонувала власниця будинку місіс Сінді Пасарелл і ставила незручні запитання. На щастя, чергувала саме Рейчел Клуні, тож місіс Пасарелл, почувши жіночий голос, який для неї виявився прийнятнішим, ніж чоловічий, трохи заспокоїлася. Потім зателефонував містер Девон Пасарелл, очевидно, нічого не знаючи про дзвінки місіс Пасарелл, і сказав, що йому потрібно дещо взяти з гаража. Можливо, вони розлучені? Наступного дня без якоїсь на те причини з’явився «діловий партнер» місіс Пасарелл. Знову зателефонувала Сінді Пасарелл і тепер говорила вже суворішим голосом. Вона хотіла зустрітися з новими мешканцями й переконатися у їхній «порядності».

Він зателефонував Полін, просячи про допомогу. Вона ж бо грала різні ролі — як у «Подалі від суєтного натовпу», так і в «Молодих», дуже добре імпровізувала, тож з легкістю могла впоратися і з цим завданням. Він розповів, у чому річ, і вона погодилася провести день у будинку, щоб зустрітися з надміру допитливою Сінді. Ситуація була і безглуздою, і небезпечною. Він зізнався Бобові Мейджору, що геть втомився від усіх цих обманів і переховувань. Треба щось міняти. Боб відповів ухильно, хоча й співчутливо. Він був рядовим виконавцем. Такі рішення не входили до його компетенції.

Упродовж наступних днів без жодних попереджень з’являвся містер Пасарелл і знову «дещо забирав з гаража», а тоді знову «віддавав ключ від гаража через передні двері». Рейчел Клуні, висока витончена блондинка з легким шотландським акцентом і широкою усмішкою, говорила з ним ввічливо, проте він ще якийсь час сидів у своєму чорному «форді-ґранаді» й спостерігав за будинком. Полін, як господиня будинку, зателефонувала місіс Пасарелл і запросила її на чай, але вона, хоч і прийняла запрошення, проте не прийшла в домовлений час; натомість Пасарелли надіслали до офісу Ґіллона спільного листа-скаргу, протестуючи проти того, що вони назвали «перенаселенням» будинку. Страх викриття висотував усі сили. Невже знову повториться історія з Літтл-Бардфілдом, невже знову доведеться раптово виїжджати й втрачати заплачені гроші за винайняте житло? «Це немов якийсь страшний сон, — сказав він Ґіллону. — Треба покласти цьому край».

Саме Ґіллон усе і владнав. «От нахаби, — сказав він своїм гордовито-зневажливим тоном. — Ти їм платиш гроші, а вони жити не дають. Треба поставити їх на місце. Покладися на мене, дорогенький». Він надіслав їм факсом листа, пославши їх, як висловився, дуже далеко. Невдовзі знову зателефонував, і в його голосі чувся захват: «Здається, вдалося. Вони прислали факсом відповідь, що таки погоджуються піти дуже далеко». І справді, Пасарелли пообіцяли за круглу суму, яку отримували за проживання у їхньому будинку, більше не турбувати наймачів. Вони навіть вибачилися. Кілька місяців він мав спокій.

Недін Ґордімер збирала підписи видатних європейців під «зверненням до уряду Ірану». В будинку Пінтерів він обідав з Карлосом і Сильвією Фуентесами, і знаний мексиканський письменник запропонував «підключити також латиноамериканських глав держав». А тим часом садовий ґном Сіддікі продовжував робити свої неприємні ґномічні заяви, які відлунювали ще гучнішими голосами трохи більших ґномів у Кумі й Тегерані. Стався великий землетрус біля міста Рашт, загинуло сорок тисяч людей, півмільйона людей залишилися без даху над головою, проте все це ніяк не вплинуло на його справу. Фетва залишалася в силі.

Зафар на три тижні їхав з дому. Він житиме у туристичному таборі разом зі своїми двома шкільними друзями, а тоді Клариса забере його до Франції, куди вона зібралася з Ліз Колдер, Луїсом Баумом і його сином Саймоном. За відсутности сина він мав справу з пакистанськими партизанами.

У пакистанському фільмі «Міжнародні партизани», створеному Саджджадом Ґалом, розповідалося про гурт тамтешніх героїв — тих, яких потім би назвали джега-дистами або ж терористами, що заприсяглися знайти і вбити письменника «Салмана Рушді». В основу фільму покладено пошуки «Рушді», а його смерть — це своєрідний хепі-енд.

Самого «Рушді» зображено вічно п’яним садистом, що безперестанку дудлить алкоголь з пляшки. Він живе у чомусь дуже схожому на палац нібито на одному із філіп-пінських островів (авжеж, всі письменники мають ще й по такому заміському палацові), його там охороняє хтось дуже схожий на ізраїльську армію (очевидно, такі послуги Ізраїль надає всім письменникам), і він готує змову проти Пакистану, створюючи на цій чистій і незайманій землі мережу дискотек і кубел азартних ігор, тож про його віроломність можна сказати словами лідера британських мусульман Ікбала Сакрані: смерть для нього — надто легке покарання. «Рушді» незмінно носить огидно забарвлені костюми «сафарі» — яскраво-червоний костюм «сафарі», темно-фіолетовий костюм «сафарі», світло-вишневий костюм «сафарі», а кінокамера, як тільки спрямовується на цього підлого мерзотника, обов’язково показує спочатку ноги, а тоді зі зловісною повільністю підіймається до обличчя. Тож показ костюмів «сафарі» займає у кінострічці доволі багато часу; після перегляду відеозапису фільму найобразливішим для нього виявився одяг. Однак навряд чи було приємним також прочитати, що одним із наслідків популярности фільму в Пакистані стала ненависть шанувальників кінематографу до актора, який грав «Рушді», — йому довелося навіть переховуватися.

Десь під кінець фільму ізраїльській армії вдається захопити одного «міжнародного партизана», тож його прив’язують до дерева в саду біля палацу на Філіппінах, аби «Рушді» розправився з ним. Як тільки «Рушді» закінчив дудлити з пляшки й шмагати бідолашного терориста нагайкою, щойно вгамувавши свою брудну хіть, він передає невинного вбивцю ізраїльським солдатам і каже єдині направду смішні слова у фільмі: «Заберіть його, -вигукує він, — і цілу ніч читайте йому «Сатанинські вірші». Ну, зрозуміло, бідолашний юнак геть божеволіє. «Тільки не це, тільки не це», — белькоче він, коли ізраїльтяни волочать його до в’язниці.

У кінці фільму «Рушді» справді гине, але не від рук міжнародних партизанів, а від самого Слова — його вбивають блискавиці, які б’ють з трьох Коранів, що зависли в небі над його головою, і перетворюють монстра на попіл. Бути підсмаженим самою Книгою Всемогутнього — це велика честь.

22 липня 1990 року Британське бюро класифікації фільмів не дало дозволу на показ «Міжнародних партизанів» з огляду на очевидний пасквільний характер фільму (а також з огляду на побоювання ББКФ, що у разі коли такий дозвіл буде надано, справжній Рушді може подати до суду за дифамацію, тож бюро могло опинитися в ролі причетної до наклепу сторони і бути притягнутим до від-повідальности). Він боровся за свободу слова, а тепер, в цьому конкретному випадку, на його захист ставала цензура. З другого боку, фільм — просто нікчемний. Усе скінчилося тим, що він написав листа до ББКФ, офіційно відмовившись від свого права на захист у суді, запевнивши бюро, що він не збирається подавати до суду ані на виробника фільму, ані на саме бюро, а також що він не хотів би користуватися «сумнівним захистом цензури». Фільму треба надати дозвіл на показ, і нехай люди подивляться це «до безглуздости недолуге творіння». 17 серпня внаслідок безпосереднього втручання з його боку бюро одноголосно надало фільму дозвіл на показ; проте надалі, незважаючи на всі зусилля продюсера, фільм якось безгучно зник з прокату, бо виявився просто нікудишнім, і хай там що собі думали про «Рушді» чи навіть про Рушді його потенційні глядачі, їм вистачило глузду не платити грошей за перегляд геть бездарної стрічки.

Для нього це стало переконливим доказом важливости «скасування всіляких заборон» — ліпше дозволити навіть щось варте осуду, ніж намагатися ховати його під сукно, ліпше змагатися відкрито й спробувати висміяти те, що огидне, ніж надати йому лоску заборони — люди самі відрізнять хороше від поганого. У разі заборони «Міжнародного спецназу» цей фільм став би найпопулярнішим відеофільмом, і молоді мусульмани охоче збиралися б у зашторених кімнатах Бредфорда й Вайт-чейпла, потішаючись над підсмажуванням віровідступника. Громадськість одержала можливість вільно переглянути фільм, який з огляду на закони ринку зсохся, як той вампір на сонці, на чому все і скінчилося.

У його вімблдонському редуті відлунювало подіями великого світу. 2 серпня 1990 року Саддам Хуссей захопив Кувейт, назрівала війна з Іраком, і британське міністерство закордонних справ кинулося відновлювати стосунки з Іраном. Британія і Америка швидкими темпами нарощувала свою військову присутність у реґіоні. Як з британського, так і з іранського боку всі раптом перестали згадувати «справу Рушді», тож зателефонувала Френсіс Д’Суса й висловила побоювання, щоб на нього взагалі «не махнули рукою». Він зателефонував Майклові Футу, який сказав, що дізнається про все докладніше. Наступного дня зателефонував Майкл Фут і повідомив, що отримав лишень «заспокоєння», проте його повідомлення нітрохи не заспокоювало. Його людина з міністерства закордонних справ і у справах Співдружности Дункан Слейтер попрохав його написати ще одну «примирливу заяву», якою б міністерство могло скористатися у «найсприятливіший час». Важко передбачити, сказав він, у який бік «кинеться» Іран. Під час кризи вони можуть домагатися «полюбовного вирішення своїх проблем» з Британією або ж спробують наполягати на відновленні стосунків без жодних поступок.

У публічній бібліотеці в Рочдейлі, що в Ланкаширі, вибухнула бомба.

Він домовився з Ліз Колдер про можливість зустрічатися на її квартирі з американським журналістом та іншими друзями, коли вона відпочивала з Кларисою і Зафаром. Вона сказала, що її колежанка, редактор видавництва «Блумсбері» на ім’я Елізабет Вест, час від часу заходитиме на квартиру й годуватиме папугу Джуджу.

— Може, тобі варто спочатку поговорити з нею, — сказала Ліз, — щоб не було несподіванок.

Він зателефонував Елізабет і розповів їй про свої плани. Вони на диво довго розмовляли телефоном і багато сміялися, а під кінець він запропонував, що після розмови із журналістом він на якийсь час може затриматися на квартирі Ліз, і вони разом подбають про папугу. Полісмен пішов до винної крамниці й купив три пляшки вина, серед іншого і пляшку дорогого тосканського червоного тіньянелло. Відтак під допитливим поглядом папуги відбувалася вечеря при свічках з лососем й салатом з красолі, а ще з надмірною кількістю вина.

Любов ніколи не приходить до вас з очікуваного боку. Вона підкрадається до вас і б’є ззаду в тім’я. Впродовж місяців після розлучення з Маріан він мав хіба що кілька телефонних фліртів й іще рідше бачився з жінками, яких, на його переконання, здебільшого спонукала жалість до нього. Остання Зафарова «au pair[118]», приваблива норвежка, казала: «Якщо хочете, можете мені зателефонувати». Геть неочікуваним став вияв сексуального зацікавлення з боку ліберальної мусульманської журналістки. Це ті соломинки, за які він хапався, щоб не потонути. Потім познайомився з Елізабет Вест, і сталося непередбачуване — виник зв’язок, між ними проскочила іскра. Не доля, а випадок управляє життям. Якби не спрагла папуга, то він ніколи б не зустрів майбутньої матері свого другого сина.

Уже під кінець першого вечора відчував палке бажання побачитися з нею якнайшвидше ще раз. Він запитав, чи завтра вона вільна, й Елізабет відповіла: так, авжеж. Вони знову зустрінуться на квартирі Ліз о восьмій годині пополудні, і вже тоді він відчує приголомшливу глибину почуттів до неї. Вона мала густе каштанове волосся й безтурботну усмішку; ввійшла у його життя, ніби з ним нічого не сталося, ніби не існувало задушливого страху, завжди напоготові охоронців зі зброєю та всіляких обмежень. Справжня й непідробна відвага: спроможність діяти нормально у ненормальній ситуації. Вона була на чотирнадцять років молодшою від нього, проте за її зовнішньою розкутістю вгадувалася серйозність, яка свідчила про життєвий досвід, натякала на обізнаність, що приходить тільки з болем. Не захоплюватися нею було просто безглуздо. Вони швидко виявили дивний збіг у датах: він уперше приїхав до Англії у супроводі свого батька, коли поступав на навчання до Раґбі, саме у день її народження. По суті, вони обоє прибули того самого дня. Скидалося на якесь знамення, хоча він не вірив у жодні призвістки. «День був сонячний, — сказав він їй. — І холодний». Розповів про готель «Камберленд» і про те, як він уперше дивився телевізор — «Родину Флінтстоунів[119]», а тоді малозрозумілий для нього фільм «Коронейшн-стрит[120]» із надзвичайно настирливою Іною Шарплз, що сердито зиркала у своїй сітці для волосся. Він розповів про молочні коктейлі у Лаєн-Корнер-Хаусі і про курку-ґриль у крамниці «Кардома», розповів про рекламні щити: «РОЗСТЕБНИ БАНАН» від «Файфс[121]» або ж від «Швеппс[122]» -«ТОНІЗУЮЧА ВОДА ВІД Ш-Ш-Ш... ВИ ЗНАЄТЕ ВІД КОГО». Вона сказала: «Ви зможете прийти в понеділок? Я приготую вечерю».

Третій візит на ту саму квартиру за чотири дні трохи непокоїв поліцію, проте він наполіг на своєму — і вони здалися. Того вечора вона розповідала про себе, однак не надто багато, тож він знову відчував біль її дитинства, смерти матері, бачив літнього батька, дивне життя Попелюшки в її родичів. В її дитинстві була сердита опікунка, яку вона не називала на ім’я, а лишень казала: «жінка, що дивилася за мною». Зрештою, все скінчилося тим, що вона потрапила у дім старшої двоюрідної сестри на ймення Керол Кнібб, яка стала для неї другою матір’ю. Поступила до Ворикського університету, де вивчала літературу. Їй подобалися його книжки. Вони довго говорили, потім трималися за руки, відтак цілувалися. Коли він поглянув на годинник, була пів на четверту ранку, й карета, як він висловився, вже давно перетворилася на гарбуза, а в сусідній кімнаті буркотіли втомлені і незадоволені поліцейські. «Дуже хороша, — написав він у своєму щоденнику. — Світла, добра, вразлива, чудова й мила». Її захоплення ним було незрозумілим і загадковим. Вибирають завжди жінки, подумав він, а чоловікам залишається тільки дякувати своїй щасливій зірці.

Спочатку вона мала поїхати до кузени Керол, що в Дербіширі, відтак відпочити з подругою, про що вже раніше домовилася, тож вони знову побачаться тільки за кілька тижнів. Вона зателефонувала з аеропорту, і йому дуже хотілося, аби вона нікуди не летіла. Почав розповідати про неї своїм друзям Біллу Бюфорду й Ґіллону Ейткену, також сказав офіцеру захисту Діку Біллінґтону, що хоче, аби її внесли у «список» і вона змогла приїжджати до нього у Вімблдон. Промовляючи ці слова, вже добре знав, що ухвалив щодо неї важливе рішення. «Її необхідно перевірити на благонадійність, Джо», — сказав Дік Біллінґтон. Неґативна перевірка займала менше часу, ніж позитивна. Бо передбачала тільки вивчення її минулого, тож коли там не виявиться нічого підозрілого, авжеж, вона зможе його навідувати. Позитивна перевірка триває значно довше, оскільки вимагає проведення співбесід з її знайомими і близькими. Багато всілякої шарпанини. «Але в цьому нема потреби», — сказав Дік. За двадцять чотири години Елізабет уже схвалили; у своєму минулому житті вона не зналася з підозрілими людьми, не зустрічалася з іранськими агентами і представниками Масаду. Він зателефонував їй і розповів про перевірку. «Мені дуже цього хочеться», — сказав він. «Просто чудово», — відповіла вона, й відтоді у них все і почалося. Два дні потому вона сиділа за чаркою з Ліз Колдер (яка щойно повернулася з відпочинку) й розповіла, що сталося, а тоді під’їхала на своєму велосипеді до парадних дверей вімблдонського будинку й залишалася у нього ночувати. Провела у нього дві ночі. На тих вихідних вони поїхали на обід до Анджели Картер і Марка Пірса у Клепам, і Анджела, якій зазвичай дуже важко вгодити, поставилася до неї дуже прихильно. Повернувся до Лондона Зафар, одразу приїхав до нього, й Елізабет, задається, легко з ним знайшла спільну мову.

Вони мали про що говорити. На третю ніч у вім-блдонському будинку не спали до п’ятої ранку, розповідали одне одному всіляку всячину, дрімали, кохалися. Він не міг пригадати, аби в нього була колись схожа ніч. Починалося щось хороше. Його серце сповнилося почуттям — почуттям до Елізабет.

Відгуки перших читачів про «Гаруна» були схвальними. Ця невеличка книжка, написана, аби дотримати даного дитині слова, могла стати його найпопулярнішим художнім твором. Відчував, що переходить у своєму чуттєвому і професійному житті на якийсь важливий рівень; ставало ще сумніше від вимушеного життя у настільки незвичних умовах. Зафар сказав, що хоче покататися на лижах. «Може, ти поїдеш з мамою, а я заплачу», — сказав він. «Але ж я хочу з тобою», — наполягав він. Серце краялося від його слів.

Принесли пошту. Він отримав перші примірники «Гаруна». Навколо все ніби аж повеселішало. Підписав з дюжину книжок для Зафарових друзів. А на примірнику Елізабет написав: «Дякую за повернення радости».

Дедалі частіше лунала думка про те, що «справа Рушді» не заслуговує на той галас, що зчинився, бо сам призвідник галасу, як людина, не вартий такої уваги. Норман Теббіт, один із найближчих політичних союзників Марґарет Тетчер, у газеті «Індепендент» написав, що автор «Сатанинських віршів» — це «неприторенний негідник. а його публічне життя — низка нікчемних учинків, пов’язаних зі зрадою свого виховання, релігії і країни, що надала йому притулок і громадянство». Знаний історик, член Республіканської партії, який «установив справжність» фальшивих «щоденників Гітлера», лорд Дейкр (Г’ю Тревор-Роупер) утерся після конфузу зі «щоденниками» і своєю чергою в «Інедепендент»: «Цікаво, а як там тепер поживає Салман Рушді під прихильним захистом британського законодавства й британської поліції, про яких він так неприхильно відгукувався. Сподіваюся, не надто затишно, і я не зроню сльози, якщо якийсь британський мусульманин, якому не до вподоби його манери, підстереже його на темній алеї й спробує настановити на добрий розум. І якщо після цього він дещо стриманіше орудуватиме своїм жвавим пером, то суспільство тільки виграє, та й література не залишиться в програші».

Письменник Джон ле Карре заявив: «Не думаю, що комусь із нас дозволені безкарні зухвалі висловлювання щодо великих релігій». Іншого разу він скаже вже таке: «Знову і знову повторюю, що він мав нагоду врятувати репутацію своїх видавців, якби зачекав з виданням книжки до настання спокійніших часів. Мені чомусь здається, що йому нічого доводити, крім своєї нечутливости». Ле Карре також несхвально відгукнувся про «художню вартість» книжки як один з аргументів на його захист: «Чи повинні ми вважати, що ті, хто займається високохудожньою літературною діяльністю, мають більше право на свободу слова, ніж ті, що займаються відвертою графоманією? Така елітарність не допомагає у справі Рушді». Проте він не сказав, чи також виступає проти використання «художньої вартости» в обороні, скажімо, Джойсового «Улісса» або ж Лоренсового «Коханця леді Чаттерлей».

Кореспондент газети «Івнінґ стандард» запитав Дугласа Герда, міністра закордонних справ і «письмен-ника-романіста»: «Який час в уряді ви вважаєте для себе найболючішим?» Він відповів: «Коли читав

«Сатанинські вірші».

На початку вересня зустрівся з Дунканом Слейтером у його будинку в Найтсбриджі. Велика кількість індійських картин й артефактів свідчила про щире Слейтерове захоплення Індією, що, мабуть, і пояснювало його співчутливе ставлення до людини-невидимки. «Вам слід скористатися всіма своїми зв’язками у мас-медіа, — сказав Слейтер. — Потрібні позитивні відгуки». Недін Ґордімер назбирала вражаючу кількість підписів під зверненням до Ірану, серед них підписи Вацлава Гавела, міністра культури Франції й багатьох інших письменників, академіків і політиків, а Слейтер підказав, що все це можна використати для співчутливої редакторської статті, скажімо, у «Таймс». Опублікували лист Ґордімер, і він мав розголос. Проте жодних змін. «Індепендент» повідомила, що до редакції газети надійшло 160 листів з критикою позиції Теббіта й тільки два листи на його підтримку. Ну, це вже щось.

Кілька днів потому міністр закордонних справ Італії Джанні де Мікеліс заявив, що Європа й Іран «близькі» до обміну листами, що означатиме «скасування фетви» й уможливить нормалізацію стосунків. Слейтер вважав, що повідомлення «трохи випереджує події», проте підтвердив, що «трійка» міністрів закордонних справ Європейського співтовариства протягом наступних кількох днів планує провести перемовини з міністром закордонних справ Ірану Алі Акбаром Велаяті.

Елізабет почала розповідати найближчим друзям про свої нові стосунки. Зі свого боку, він мав розмову з Ізабель Фонсекою й розповів їй про Елізабет. А тоді до нього дійшли чутки про повернення до Лондона Маріан.

У день виходу «Гаруна», 27 вересня 1990 року, Іран і Сполучене Королівство частково відновили дипломатичні відносини. Дункан Слейтер зателефонував з Нью-Йорка і повідомив про «отримання запевнень». Іран не вживатиме жодних кроків щодо імплементації фетви.

Однак її не скасують і винагорода в мільйони доларів (аятола Санеї, який запропонував цю суму, постійно збільшував її розмір) також залишиться, тому що вона «не має жодного стосунку до уряду». Слейтер намагався зобразити все як певного роду досягнення, проте цей крок скидався на політичну зраду. Будь-яка домовленість щодо нього за участи Дуґласа Герда була домовленістю, якій він не йняв віри.

Розвідка і Спеціальна служба мали такі самі побоювання. В оцінці загрози нічого не змінилося. Він залишався на другому рівні, за крок після королеви. Не передбачалося жодних змін в організації його захисту. Будинок на Сент-Пітерс-стрит залишатиметься замкненим, а віконниці зачиненими. Йому не давали дозволу на повернення додому.

Проте він започаткував нову справу. Вона тоді важила найбільше. «Гарун» мав попит, а кошмарний сценарій Сонні Мегти залишався в країні його страшних снів. Кашмірці так і не повстали, розгнівані іменем механічного одуда, що вмів говорити. На вулицях не лилася кров. Сонні боявся привидів, а тепер, за дня, стало очевидним, що його злі духи — це всього тільки страхи.

Йому дозволили на якийсь час з’явитися без попереднього оголошення в книгарні «Вотерстоунз» у Гемстеді, де він підписував примірники «Гаруна». Прийшов також і Зафар, «допомагав» йому, передаючи книжки для підпису; був там Білл Бюфорд зі своєю великодушною посмішкою. Впродовж години він знову відчував себе письменником. Однак не міг нікуди сховатися від нервозности в очах групи його захисту. Вже не вперше він бачив, що їм також боязко.

А вдома залишилася Елізабет. Щодень вони ставали ближчими. «Дуже переживаю, — казала вона йому, — що роблюся настільки залежною від тебе». Він усіляко заспокоював її. Я шалено тебе кохаю і нікуди не збираюся відпускати. Вона боялася, що він підтримує з нею стосунки просто так, faute de mieux[123], а щойно небезпека мине, він поїде до Америки й покине її. Адже він розповідав їй про свою любов до Нью-Йорка, про свою мрію колись там жити. Він, у чиєму житті була ціла низка «викорчовувань» (які він намагався подати як «багаторазове вкорінення»), не розумів, наскільки почувалася вона англійкою, наскільки глибоким було її коріння. З тих найперших їхніх днів вона наче боролася з Нью-Йорком. Ти собі туди поїдеш, а мене залишиш. Коли вони випивали по кілька келихів вина, то між ними іноді виникало щось схоже на чвари. Проте ніхто з них не вважав ці короткочасні незгоди чимось вартим уваги. Здебільшого вони тішилися одне одним. Я дуже її кохаю, писав він у щоденнику, усвідомлюючи, наскільки чудовим є бажання написати такі слова. Його життя пильно охороняли, тож він навіть сподіватися не міг, що кохання зможе пробитися крізь надзвичайно щільне кільце контролю у його дивне внутрішнє заслання. Проте саме так і ставалося — вечорами, особливо на вихідні, воно радісно котилося через Темзу на велосипеді до нього в гості.

Ненависть також витала у повітрі, так само як кохання. Дзюркотливо-говіркий садовий ґном з Мусульманського інституту не вгавав, просторікував далі. Йому надавали для цього всі можливості. Ось він виступає на радіо Бі-бі-сі, заявляючи, що Салмана Рушді «в очах найвищої законодавчої влади ісламу визнано винним у злочині, що карається смертною карою, і тепер залишилося тільки виконати вирок». У недільній газеті Сіддікі висловлюється гранично чітко. «Він має заплатити своїм життям». Уже чверть століття в Британії не ухвалюють смертних вироків, але тепер обговорення «законности» вбивства знову стає можливим з огляду на «лють ісламу». Погляди Сіддікі відлунням відгукнулися у Лівані у висловлюванні лідера «Гезболли» Гусейна Мусаві. Він мусить померти. Саймон Лі, автор «Ціни свободи слова», запропонував відправити Рушді у Північну Ірландію до кінця його днів, бо там більш ніж достатньо сил безпеки. Оглядач газети «Сан» Ґаррі Бушелл назвав його ще підступнішим зрадником своєї країни, ніж Джордж Блейк. Подвійного радянського агента Джорджа Блейка засудили до сорока двох років в’язниці за шпіонаж, проте йому вдалося втекти з тюрми й перебратися до Радянського Союзу. Тепер написання роману можна легко, з байдужим виразом обличчя, назвати ще жахливішим злочином, ніж державна зрада.

Два роки нападок з боку мусульманських і немусуль-манських ненависників справили на нього навіть гірший вплив, ніж йому здавалося. Він ніколи не забуде дня, коли йому принесли примірник газети «Ґардіан» і він побачив статтю про себе Джона Берґера. Він зустрічався з Берґером і захоплювався, зокрема, такими його книжками ессеїв, як «Способи бачення», «Про споглядання», і думав, що вони — друзі. Нетерпляче розгорнув сторінку з його статтею. І був буквально приголомшений гіркими нападками Берґера на його твір і лейтмотиви в ньому. Вони мали багатьох спільних друзів, наприклад Ентоні Барнетт з «Хартії-88», і впродовж наступних місяців і років такі посередники запитували, чому він написав настільки ворожу статтю. Він відмовлявся відповідати.

Навіть кохання жінки не могло пом’якшити болю, завданого численними «чорними стрілами». Здавалося, на той час у світі не вистачало любови для його зцілення. Побачила світ його нова книжка, і того ж дня британський уряд знову влігся на одне ліжко з його потенційними вбивцями. Його вихваляли у книжках і ганили в новинах. Уночі він чув «Кохаю тебе», а вдень — «Помри!».

Поліцейський захист не розповсюджувався на Елізабет, однак для ґарантування її безпеки виникала необхідність уберігати її від сторонніх поглядів. Його друзі поза «вузьким колом обраних» навіть не згадували її імени чи про саме її існування. Проте преса все ж таки пронюхала про неї. Вони не мали її світлин, жодного її фото не булу вміщено в пресі, але це не завадило таблої-дам розмірковувати над причинами, з яких молода вродлива жінка бажає стояти поряд з письменником, на чотирнадцять років старшим від неї, з тавром смерти на його чолі. Він побачив свій фотознімок в одній із газет з великим заголовком: РУШДІ: НЕ КРАСЕНЬ. Неминуче виникли припущення, буцімто вона підтримує з ним близькі стосунки з корисливих мотивів — можливо, заради його грошей, або ж, на думку «психолога», який дозволяв собі судити про неї заочно, тому що деякі молоді жінки «ведуться» на запах небезпеки.

Тепер же після публікації цієї новини поліція почала перейматися і її безпекою також. Вони заборонили звичний для неї велосипедний маршрут з огляду на те, що за нею можуть стежити, і наполягали, аби вона їх чекала у заздалегідь домовленому місці, звідки після «хімчистки» вони везли її до вімблдонського будинку. Вони також застерегли періодичні видання про недопущення розголошення інформації про неї, бо це збільшувало ймовірність учинення злочину. Впродовж наступних років газети тільки сприяли її захисту. Жодного разу жодна з газет не вмістила її фото на своїх шпальтах. На публічні заходи її завжди привозили й відвозили окремо від нього. Газетним фотографам він казав, що дозволяє себе фотографувати, а їй нехай дадуть спокій; дивна річ, але вони слухалися. Всі знали: фетва — не жарт, і ставилися до цього з усією серйозністю. Навіть п’ять років потому, коли його роман «Прощальне зітхання Мавра» увійшов до короткого списку претендентів на Букерівську премію і вони з Елізабет пішли на церемонію з нагоди вручення премії, її обличчя так і не промайнуло на екранах телевізорів. Церемонію транслювали на каналі Бі-бі-сі-2, й операторів попрохали не наводити на неї камер. Унаслідок виняткових обмежень вона змогла впродовж років фетви вільно пересуватися містом як приватна особа, не привертаючи до себе уваги ані доброзичливців, ані ворогів. За своєю природою вона не любила публічности, тож такий стан справ її цілком влаштовував.

У середині жовтня він сидів в одному з готелів Західного Лондона з Майком Воллесом й давав інтерв’ю для «60 хвилин». І десь так посередині інтерв’ю Воллес згадав про розлучення з Маріан, а тоді запитав: «А як ви рятуєтеся від самотности? Чи, може, ведете життя ченця-схимника?» Цим запитанням Майк заскочив його зненацька, тож він, не маючи змоги розповісти про своє нове кохання, добру мить вагався, а тоді якимсь дивом знайшов потрібні слова. «Іноді, — сказав він, — хочеться відпочити». Майк Воллес після такої відповіді мав ошелешений вигляд, і він одразу додав: «Ні, це я так, знічев’я». Я пожартував, Майку.

Зателефонувала Маріан. Вона знову повернулася з Америки. Йому хотілося поговорити з нею про юристів і оформлення їхнього розлучення, та вона завела мову про інше. У неї в груді утворилася пухлина, яку вважають «передраковою». У всьому винуватила свого терапевта, яка мала все це виявити ще «півроку тому». Але що тепер поробиш? Вона сумувала за ним. Вона все ще його кохала. За три дні — ще страшніша новина. Так, у неї рак: лімфома Беркітта, одне із ракових захворювань негод-жкінського типу. Її оглядав фахівець у Челсійсько-Вестмінстерської лікарні, якийсь Абдул-Агад. Наступного тижня вона повідомила, що проходить курс променевої терапії. Він не знав, що й казати.

Полін Мелвілл отримала премію газети «Ґардіан» у галузі художньої літератури за «Перевертня». Він зателефонував їй, щоб привітати, проте вона заговорила про Маріан. Вона, Полін, не раз пропонувала Маріан піти разом з нею до лікарні на сеанс променевої терапії. Проте Маріан вперто відмовлялася. Перегодя вона зателефонувала й сказала йому: «Думаю, тобі самому слід поговорити з лікарем Абдул-Агадом».

Онколог Абдул-Агад не знав жодної Маріан, у якої він усе одно не лікував би такого різновиду раку. Він — фахівець з інших захворювань на рак, передусім у дітей. Це геть збивало з пантелику. Невже були інші доктори Абдул-Агади? Невже він розмовляв не з тим?

Одного дня Маріан сказала, що починає курс лікування в «Роял-Марсден». Існувало два «Роял-Марсдени» -один на Фулем-роуд, а другий у Саттоні. Він зателефонував в обидві лікарні. Такої пацієнтки там не значилося. Це ще більше спантеличувало. Може, вона послуговувалася вигаданим ім’ям. Може, взяла собі якийсь псевдонім на кшталт Джозефа Антона. Він хотів допомогти, проте наштовхнувся на глуху стіну.

Зателефонував її терапевту і запитав, чи може вона з ним поговорити. Пояснив, що добре усвідомлює конфіденційність стосунків між лікарем і пацієнтом, але онколог, з яким він мав розмову, порадив звернутися до неї. «Дуже рада, що ви зателефонували, — сказала лікарка. — Я втратила з Маріан зв’язок, чи не могли б ви дати мені її адресу або номер телефону?» Це його дуже здивувало. Лікарка вже понад рік не бачила Маріан, і сказала, що Маріан ніколи з нею не говорила про рак.

Маріан перестала відповідати на його дзвінки. Він так і не дізнався, чи лікарка зв’язалася з нею, а чи вона знайшла собі іншого терапевта, — геть нічого не знав. Опісля вони майже не спілкувалися. Вона погодилася на розлучення й не вимагала за це великих грошей, попросивши деяку суму, щоб розпочати нове життя. Вона покинула Лондон, оселилася у Вашинґтоні. Більше нічого не чув про її хворобу чи лікування. Вона далі писала. В літературному світі її книжки одержували схвальні відгуки і навіть висувалися на Пулітцерівську та Національну книжкові премії. Він завжди вважав її хорошою талановитою письменницею й бажав їй усього найкращого. Їхні життєві шляхи розійшлися і більше не перетиналися.

Ні, не зовсім так. Одного разу вони все ж таки перетнулися. Він дуже був уразливий, вона скористалася цим і завдала мстивого удару.

Прочитав роман чилійського письменника Хосе Доносо про знищення свого внутрішнього «я» і власної особистости — «Непристойна нічна птаха». В уразливому стані, мабуть, не варто читати цієї книжки. Назву взято з листа Генрі Джеймса-старшого синам Генрі та Вільяму, рядки з якого слугували також епіграфом роману: «Кожен, хто досяг свого інтелектуального підліткового віку, починає підозрювати, що життя — це не фарс; і навіть не добротна комедія; а навпаки, життя квітне й плодоносить, живлячись із надзвичайно трагічних глибин сутности, куди воно пустило свої корені. Природний спадок усіх, спроможних на духовне життя, — це нескорений ліс, де виє вовк і сокоче непристойна нічна птаха».

Він лежав і дивився на Елізабет, що спала, а в його кімнаті безперестанку ріс нескорений ліс, так само як той, інший ліс у великій книжці Сендака[124] — ліс, за яким розкинулося море, за яким лежить місцина, де водяться дикі створіння; а ось і його човен, аби він зміг переплисти море, а в місцині, де живуть дикі створіння. його чекає стоматолог. Можливо, зуби мудрости — це якесь передвістя. Можливо, таки існують знамення й передвістя, провіщення і пророцтва, може, все те, у що він не вірив, є навіть реальнішим, ніж те, про що він добре знав. Якщо існують чудовиська з крилами кажана й упирі з витрішкуватими очима. якщо є демони й дияволи. то, може, є і Бог. А може, він просто втрачає глузд. Риба, яка шукає гачка, — це божевільна, дурна і нарешті мертва риба.

А рибалкою, який упіймав божевільну рибу, сиреною, яка привела його особистий човен на скелі, був стоматолог «холістичного типу» Гешам ель-Ессаві з Гарл-стрит. (Можливо, йому належалося дослухатися до зубів мудрости.) Навряд чи Ессаві міг успішно зіграти ту роль, незважаючи на свою схожість з дещо гладшим Пітером Селлерсом[125], проте у відчаї утримувана у садку впродовж двох довгих років риба почувалася пригніченою, з приниженою самоповагою і за будь-яку ціну намагалася намацати вихід, будь-який вихід, і прийняла хробака, що звивався на рибацькому гачку, за справжній ключ.

Він мав ще одну зустріч з Дунканом Слейтором у Найтсбриджі, і цього разу в кімнаті був ще один чоловік — Девід Ґор-Бут, високопосадовець з міністерства закордонних справ. Ґор-Бут брав участь у перемовинах з іранцями в Нью-Йорку і погодився розповісти про їхні результати особисто. Був пихатий, меткий на розум, жорсткий і прямий; складалося враження, що він, як арабіст, співчуває не письменникові, але його критикам. З часів Лоуренса Аравійського[126] міністерство закордонних справ дедалі більше «схилялося» до мусульманського світу (Ґор-Бут стане доволі непопулярною фігурою в Ізраїлі), а його високопосадовці часто висловлювали гнівне роздратування щодо спричиненими не ким іншим, але письменником труднощами у стосунках Британії з тим світом.

Однак Ґор-Бут заявив, що одержані від Ірану запевнення є «реальними». Вони не домагатимуться виконання смертного вироку. Тепер дуже важливо зменшити напруження всередині країни. Якщо британські мусульмани погодяться на припинення цькування, то вже незабаром ситуація нормалізується. «Тепер, — сказав він, — слово за вами».

Френсіс Д’Суза сприйняла новину про його зустріч з Ґором-Бутом надзвичайно оптимістичною. «Думаю, ми зможемо домовитися!» — сказала вона йому телефоном. Проте після зустрічі він мав препоганий настрій через ледь приховану зневагу Ґора-Бута до того, що він буцімто натворив. Тепер слово за вами. Принциповість розцінювалася як упертість. Його спроба тримати оборону, наполягаючи на тому, що він не злочинець, але жертва, сприймалася як зухвальство. Так багато робиться для нього; чому він такий непоступливий? Він заплутав той клубок: йому його і розплутувати.

Такі настрої, а вони ставали загальними, лягали на його плечі важкою ношею, і він щодалі менше вірив у правильність своїх дій. До певної міри діалог з британськими мусульманами видавався просто невідворотним. Френсіс сказала, що Ессаві зв’язувався зі «Статтею-19» і запропонував свою допомогу як посередника. Ессаві, на її думку, не справляв враження великого інтелектуала, проте хотів злагоди і спокою. Такий шлях вона вважала тепер найдоречнішим. Оборонній кампанії бракувало коштів. Треба негайно зібрати 6 000 фунтів стерлінгів. Ставало дедалі складніше переконувати «Статтю 19» у доцільності продовження фінансування роботи кампанії в цьому напрямі. «Стаття 19» вимагала результатів.

Він зателефонував Ессаві. Стоматолог говорив з ним дуже ввічливо й м’яко, висловлював своє співчуття у зв’язку з життєвими негараздами. Він розумів, що з ним цяцькаються та сюсюкаються, аби лише він погодився на якусь поступку, проте стояв на своєму. Ессаві запевняв, що хоче йому тільки добра. Він зміг би організувати зібрання поважних мусульманських «інтелектуалів-важковаговиків», що стало б початком кампанії у всьому арабському світові, навіть в Ірані. «Довіртеся мені, — казав він. — Я хочу, щоб ви, як той Ґазалі, навернулися до віри». Мухамменд аль-Ґазалі, консервативний мусульманський мислитель, у своєму славетному трактаті «Непослідовність філософів» засудив невірних, піддав критиці відхід від справжньої віри таких великих греків, як Арістотель і Сократ, а також спростовував вчення мусульманських мислителів, зокрема Ібн Сіни (Авіценни) та інших, що намагалися перейняти їхні знання. Ібн Рушд (Аверроес), у кого позичив собі прізвище Аніс Рушді, на твір Ґазалі відповів такою самою мірою видатним трактатом «Непослідовність непослідовности». Про себе він завжди думав як про когось із послідовників Ібн Рушда, а не Ґазалі, проте розумів, що Ессаві мав на увазі не філософію Ґазалі, а той час, коли Ґазалі потерпав від особистісної кризи віри, з якої його вивело «світло, запалене у його грудях Всевишнім». Він вважав просто немислимим, аби Всевишній у найближчий час запалив якесь світло в його грудях, однак Ессаві був наполегливим. «Я не вірю у створену Богом виїмку, про яку ви пишете, — сказав він. — Ви ж бо розумна людина». Так ніби розум і невіра не можуть співіснувати в одній голові. Важливість цієї гаданої створеної Богом виїмки, казав йому Ессаві, полягала не в тому, що вона є порожниною, яку необхідно наповнити мистецтвом і любов’ю, про що він писав, але в тому, що вона є Божим обрамленням. Тож тепер йому слід дивитися не в порожнину, а на саме обрамлення, на його Божі обриси.

За нормальних обставин він би не марнував стільки часу на цю дискусію, проте обставини були далекими від нормальних. Він переговорив із Самін, і вона висловила багато сумнівів. «Тобі треба знати достоту, чого чекає від тебе Ессаві», — сказала сестра. Ессаві нещодавно написав відкритого листа Рафсанжані в Іран, у якому назвав його «нічого не вартим письменником». («Ви пробачите мені це, еге ж?» — підлещувався він нещиро по телефону.) До того ж він висував вимогу, що мала стати найбільшим каменем спотикання: «Ви не захищатимете книжки».

Щоразу, коли він телефонував Ессаві, то відчував, немов його заманюють на дедалі глибшу воду, звідки йому ой як складно буде випірнути на поверхню. Однак він продовжував телефонувати, й Ессаві терпляче дозволяв йому марнувати свій час і повільно наближатися, з власної згоди, з багатьма відступами й вивертами до того місця, де гачок вже чекав на його охочий до хробаків роззявлений рот. Стоматолог казав, що його інтерв’ю у телепередачі «Шоу на південному березі» вражало своєю переконливістю. Його позиція в питанні Кашміру й Палестини також виявилася цілком прийнятною. Вони покажуть мусульманам, що він їм не ворог. Йому слід зробити відеофільм, у якому ще раз наголосити на своїй підтримці заповітних прагнень кашмірців і палестинців, а тоді той фільм варто показати в Ісламському культурному центрі, що в Лондоні, аби люди змінили свою думку про нього. «Можливо, я так і зроблю, — сказав він. — Я ще подумаю».

Він майже нічого не знав про Ессаві як про людину. Стоматолог казав, що він щасливий у шлюбі, а його дружина настільки терпеливо ставиться до нього, що в цю мить, коли він розмовляє по телефону, обтинає йому на ногах нігті. Тож у його свідомості закарбувався такий образ стоматолога: чоловік розмовляє телефоном, а біля нього, припавши до його ніг, уклякає на колінах жінка.

Марґарет Дреббл і Майкл Голройд запросили їх з Елізабет, а також драматурга Джульєна Мітчела з його супутником життя Річардом Роузеном на вихідні до себе в Парлок-вір. Вони веселилися і жартували, а він терзався, зав’язував свій розум у вузлики і думав, як йому пристосуватися до своїх опонентів, які йому знайти слова, котрі зміг би сказати — котрі дозволив би собі сказати, — аби вийти з глухого кута. Довго прогулювалися соковито-зеле-ною долиною Дун, а він безперестану вів внутрішню суперечку з самим собою. Можливо, йому варто зробити заяву про свою належність до ісламської культури, а не до ісламу як такого. Є ж бо нерелігійні, світські євреї; можливо, він зміг би заявити про своє світське членство у мусульманському співтоваристві з його традиціями і знаннями.

Зрештою, він походить саме з індійської мусульманської родини. Це правда. Його батьки, може, й не були надто побожними, проте більшість його рідні таки була.

Він зазнав глибокого впливу мусульманської культури; коли він задумував історію з народженням вигаданої релігії, то звернувся до історії ісламу, бо саме про іслам знав найбільше. Так, у своїх інтерв’ю та есеях він завжди підтримував права кашмірських мусульман, а в «Опівнічних дітях» в осердя народження незалежної Індії помістив не індуську, а мусульманську родину. Хіба можна називати його ворогом ісламу, коли він виходець з ісламу? Він — не ворог. Він — друг. Дещо скептичний, ба навіть інакомислячий, проте все ж таки друг.

Він говорив з Ессаві з будинку Меґґі і Майкла. Рибалка відчув рибу на волосіні і знав, що настав час підсікати. «У вашому виступі, — сказав він, — все має бути прозорим. Жодних двозначностей».

Поліцейські погодилися відвести його на приватний перегляд нового фільму Бернардо Бертолуччі «Небесний притулок». Після сеансу він геть не знав, що сказати Бернардо. У фільмі не було нічогісінько, що могло б йому сподобатися. «А! Салман! — упізнав його Бертолуччі. — Для мене дуже важливо знати, що ви думаєте про мою картину». У цю мить йому на думку спали єдино правильні слова, так само як і тоді, коли Майк Воллес запитав про його любовні справи. Він поклав руку на серце і сказав: «Бернардо. Я не можу про це говорити». Бертолуччі з розумінням кивав головою. «Багато людей саме так і реагують», — сказав він.

Дорогою додому сподівався на третє диво, на правильні слова, які йому спадуть на думку в потрібну мить уже втретє — слова, після яких лідери британських мусульман розумно киватимуть головами, збагнувши його думку.

Він саме завершував збірку ессеїв під назвою «Уявні батьківщини» — писав вступ, правив верстку, коли йому запропонували дати інтерв’ю у «Пізньому шоу» на Бі-бі-сі-2. Інтерв’юером мав бути його друг Майкл Іґнатьєв, російсько-канадський письменник і телеведучий, тож його запевнили в доброзичливості. В інтерв’ю він сказав усе те, що, на його думку, хотілося геть усім почути. Я розмовляю з мусульманськими лідерами, намагаючись знайти спільну мову. Ніхто не хотів більше чути про свободу, про невід’ємне право письменника висловлювати своє бачення світу чи про аморальність спалювання книжок і погроз смерти. Такі аргументи не спрацьовували. Їхнє повторення свідчило б лишень про його впертість і було справою марною. Люди хотіли почути від нього слова примирення, щоб уся та колотнеча нарешті влягалася і він зник з їхніх телевізорів і з їхніх новин, пішов у заслужене забуття, і бажано, щоб решту свого життя він провів у роздумах над завданою ним шкодою й у пошуках можливостей вибачитися за неї, а також потрохи компенсуючи ту шкоду. Ніхто не переймався ним як людиною, його принципами чи його нікчемною книгою. Вони хотіли покласти всьому цьому край. У нас є багато спільного, — сказав він, — і річ у тому, щоб зосередитися саме на спільних позиціях.

Він схопив соковитого черв’яка, і коли відчув гострий кінчик гачка, все одно не зупинився.

Шквал відгуків — здавалося, ніби він іде опалим осіннім листям й ногою збиває його в повітря. Самін чула по радіо, що «помірковані мусульманські лідери» просять Іран скасувати фетву. Проте британські мусульманські «лідери», з якими він не вступав у бесіду, заперечували ведення з ним якихось перемовин. Садовий ґном ускочив у літак і помчав до Тегерана закликати керівництво країни не поступатися, а шість днів потому міністр з питань ісламської культури та ісламського вчення Мухаммед Хатамі — майбутній президент Хатамі, велика ліберальна надія Ірану — заявив про неможливість скасування фетви. Коли він почув це, то зателефонував Дункану Слейтерові. «Здається, ви запевняли, що іранці не підніматимуть цього питання?» — запитав він. «Ми з ними ще повернемося до вашого питання», — відповів Слейтер.

Він пішов на Радіо-4 і в передачі «Початок тижня» назвав Ессаві «головною мусульманською постаттю», яка розпочала з ним діалог. Виступав на Бі-бі-сі у «Нічній лінії» з Тедом Коппелом і висловив сподівання, що незабаром усе владнається. Проте в Ірані знову збільшили нагороду за його голову: для іранців сума залишалася попередньою — 1 мільйон доларів США, а от для громадян інших країн сума зросла до 3 мільйонів доларів США. Говорив зі Слейтером. Нью-Йоркська домовленість — це звичайне ошуканство. Необхідні дії з боку британського уряду. Слейтер погодився доповісти про це урядові. Проте уряд мовчав. На американському телебаченні він заявив про свою «стурбованість браком реакції з боку британського уряду» на нові погрози.

Рибалка потяг рибу до підсаки. «Зустріч таки відбудеться, — сказав Ессаві, — і ви повернетеся у лоно мусульманства».

Він ні з ким не консультувався, ні з ким не радився і не прохав нічиєї допомоги. Тільки з цього можна було судити, що з ним коїться щось лихе. Зазвичай він би поговорив із Самін, Полін, Ґіллоном, Ендрю, Біллом і Френсіс. Також він нікому не телефонував. Він навіть нічого конкретного не сказав Елізабет. «Я хочу залагодити все це», — сказав він їй. Проте не питав її думки.

Допомоги чекати нізвідки. Тепер усе залежить від нього. Він боровся за свою книжку, і він не здасть своїх позицій. Його хороше ім’я вже у минулому. Тепер не мало жодного значення, що про нього думають люди. Вони вже і так мали якнайгіршу думку про нього. «Так, — сказав він ще липкішому стоматологові, — влаштовуйте зустріч. Я прийду».

«Педдинґтон-Ґрін» — це найзахищеніший поліційний відділок у Сполученому Королівстві. Над землею — нічого особливого, звичайна поліцейська буцегарня в огидній офісній будівлі, проте під землею — зовсім інша річ. Саме там утримували й допитували членів Іранської республіканської армії. Тож незадовго до Різдва 1990 року його повезли туди на зустріч з людьми Ессаві. Йому сказали про неможливість такої зустрічі в іншому приміщенні, що тільки свідчило про загальну нервозність. Коли він зайшов у «Педдинґтон-Ґрін», себто у поліційний відділок, з дверима як у бомбосховищах і безкінечними перевірками й замками, то і сам почав хвилюватися. Відтак увійшов до кімнати для зустрічей і став як укопаний. Він сподівався на обговорення за круглим столом або ж на те, що всі сидітимуть у неформальній обстановці у кріслах, можливо, за чаєм чи кавою. От наївний! Одразу впадала в око абсолютна офіційність, не було навіть натяку на якесь обговорення. Вони зустрічалися не як рівня з рівнею, щоб поговорити про наболіле й досягти цивілізованої взаємної згоди. Тут його не сприймають як рівню. Тут його судитимуть.

Мусульманські достойники переобладнали кімнату під зал суду. Сіли в один ряд, наче шестеро суддів, за довгим столом, а перед ними стояв один стілець з прямою спинкою. Він зупинився перед порогом, як той кінь перед перешкодою; Ессаві одразу ж підійшов до нього, пошепки наполягаючи на необхідності ввійти, бо це дуже поважні люди, вони спеціально викроїли час для цієї зустрічі, тож не можна їх змушувати чекати. Припрошував сідати. Всі чекали.

Йому треба було повернутися й піти — піти геть від свого приниження, повернутися до власної самоповаги. Кожен крок уперед — це помилка. Проте Ессаві немов за-зомбував його. Стоматолог, ніжно взявши його за лікоть, підвів до незайнятого стільця.

Йому відрекомендували всіх, однак він заледве чи запам’ятав чиєсь ім’я. Бачив тільки бороди, тюрбани й допитливі очі, що так і свердлили його. Він упізнав Закі Бадаві, єгипетського президента Мусульманського коледжу в Лондоні, «ліберала», який осуджував «Сатанинські вірші», проте обіцяв надати письменникові прихисток у своєму домі. Його відрекомендували містерові Магґубу, єгипетському міністрові авкаф (релігійних доброчинних фондів), шейхові Ґамалю Маннан Алі Солейману із золотоверхої Лондонської центральної мечеті у Риджентс-парку, відтак помічникові шейха Ґамаля шейху Гамеду Халіфі. Ессаві походив з Єгипту, тож привів інших єгиптян.

Нарешті він таки потрапив до їхніх рук, тож спочатку вони сміялися й жартували з ним. Вони не найкращим чином відгукувалися про Каліма Сіддікі, того зловтішного садового ґнома й іранського поплічника. Обіцяли започаткувати всесвітню кампанію, аби поховати саме питання фетви. Він намагався пояснити задум свого роману, й вони погодилися, що суперечності ґрунтуються на «трагічному непорозумінні». Він — не ворог ісламу. Вони хотіли визнати його одним із представників мусульманської інтеліґенції. Це їхнє найщиріше бажання. Ми хочемо перетягти вас на свій бік. Йому залишається тільки зробити деякі жести доброї волі.

Він повинен дистанціюватися, як вони казали, від висловлювань, зроблених його персонажами, що ображали або ж обрушувалися з нападками на Пророка та його релігію. Він зазначив, що неодноразово вказував на неможливість змалювати переслідування нової віри, щоб не зобразити самих переслідувачів, тому тут аж ніяк не можна ставити знак рівности між його поглядами і поглядами персонажів. Ну що ж, тоді вам не становитиме труднощів зробити таку заяву ще раз.

Вони також вважали, що йому слід відкласти публікацію роману в м’якій обкладинці. Він відповідав, що наполягання на цьому стане їхньою помилкою, бо перетворить їх на цензорів. Вони пояснювали, що для результативности їхніх зусиль з примирення потрібен деякий час. І він має дати їм цей час. Коли суть непорозумінь з’ясується, то надалі книжка нікого не турбуватиме, а її нові видання більше не наражатимуться на опір.

Нарешті, йому необхідно довести свою щирість. Адже він знає, що означає шагада, хіба не так? Він виріс в Індії, і там це називалося кальма, проте це те саме, що шагада, авжеж. Немає Бога, крім Аллаха, і Мухамед -Пророк Його. Сьогодні він має зробити саме таку заяву, що дозволить їм простягти йому руку дружби, прощення й розуміння.

Він сказав, що хоче стати виразником світської мусульманської ідеї, адже він виховувався у такій традиції. При слові «світської» вони аж стрепенулися. «Усе світське» — від диявола. Цього слова не варто вживати. Йому потрібно висловлюватися чіткими освяченими часом словами. Тільки такий жест зможуть зрозуміти мусульмани.

Вони приготували документ для підписання. Ессаві простягнув йому аркуш паперу. Документ ряснів граматичними помилками, а стиль вражав неоковирністю. Він не може такого підписати. «Поправте, поправте, — спонукали вони його. — Ви ж бо великий письменник, не то, що ми». В кутку кімнати стояв стіл і ще один стілець. Він узяв документі і почав вивчати його. «Не кваптеся, -вигукували вони. — Маєте залишитися задоволеним тим, що підпишете».

Він не залишився задоволеним. Він тремтів від своєї безпорадности. Тепер він дуже шкодував, що так і не порадився з друзями. Що б вони йому сказали? Що порадив би йому батько? Йому здавалося, що він стоїть, хитаючись, на краю величезного провалля. Проте чув спокусливий шепіт надії. Якщо вони вчинять так, як кажуть. якщо чвари на цьому закінчаться. якщо, якщо, якщо.

Він підписав виправлений документ і вручив його Ессаві. Шість суддів також поставили на ньому свої підписи. Почалися обійми і привітання. На тому все і скінчилося. Він загубився десь у самому осерді вихору; в нього паморочилася голова, він був осліплений тим, що зробив, і не мав найменшого поняття, куди занесе його цей вихор. Він нічого не чув, нічого не бачив, нічого не відчував. Поліцейські вивели його з кімнати, відчинялися і зачинялися, клацаючи, двері вздовж підземного коридору. Відчинилися й зачинилися двері авто. Рушили. У Вімблдоні чекала Елізабет — ніжна й сповнена кохання. Всередині нього все пінилося. Він пішов до туалету й виблював. Тіло добре знало, що зробив розум, і в такий спосіб висловлювало свою думку.

Після обіду його відвезли на прес-конференцію, де він намагався бути бадьорим і не показувати своєї розгубле-ности. Брали інтерв’ю для радіо й телебачення, з Ессаві й без нього. Він не пам’ятав, що казав. Однак невпинно по думки повторював: Ти брехун. Ти брехун, боягуз і дурень. Зателефонувала Самін. «Ти що, з глузду з’їхав? -кричала вона. — Хіба не розумієш, чим тобі це обернеться?» Так, ти з’їхав з глузду, казав йому внутрішній глос.

І ти не маєш найменшого уявлення про те, що ти зробив, робиш чи робитимеш. Йому вдавалося так довго виживати, бо він міг, поклавши руку на серце, захищати кожне написане чи сказане ним слово. Він писав серйозно і чесно, й усе, що він казав про це, було правдою. Тепер він вирвав язик зі свого рота, зрікся природної для нього мови й думок. Досі його звинувачували у злочині супроти вірування інших. Тепер уже він звинувачував себе і визнав винним у скоєнні злочину проти самого себе.

Відтак настало Різдво.

Його доправили до напівпідвальної квартири Полін у Гайбері-Гіллі, потім привезли Зафара, і він провів різдвяний ранок із сином. За кільках годин Зафар поїхав до мами, а вони з Елізабет вирушили до Ґрегема Свіфта й Кендис Родд у Вондсворт. Це вже вдруге вони святкували Різдво разом. Подружжя залишалося таким самим гостинним і в розмовах всіляко обходило те, що сталося, аби не зіпсувати різдвяного настрою, проте він бачив у їхніх очах тривогу, як і вони бачили в його очах сум’яття. Наступний день він провів у невеличкому будинку Білла Бюфорда в Кембриджі, й Білл влаштував справжній бенкет з наїдками й напоями. Все це було островами спокою під час бурі. Надалі його безперестанку діймали журналісти, й він оглух від новин. Розмовляв з представниками британської, американської та індійської преси, а також з перським відділенням Світової служби Бі-бі-сі, телефоном брав участь у програмах британських мусульманських радіостанцій. Ненавидів кожне сказане слово. Він звивався на гачку, котрий залюбки проковтнув, і від цього його нудило. Проте знав також правду: він не став релігійнішим, ніж кілька днів тому. Все це було лишень угодовством. Але й воно не дало очікуваного результату.

Спочатку здавалося, що може дати. На його підтримку виступив верховний шейх мечеті аль-Азгар і «простив йому гріхи»; королівський адвокат Сібґгат Кадрі звернувся з проханням про зустріч з генеральним прокурором, щоб обговорити питання про притягнення до відпо-відальности Каліма Сіддікі. Проте Іран був непримиренним. Хаменеї заявив, що фетва залишиться правочинною навіть тоді, коли «Рушді стане найпобожнішим чоловіком усіх часів», а ретроградна тегеранська газета радила йому «готуватися до смерти». Сіддікі ж безтямно повторював ці заяви. Відтак «паддинґтон-ґрінська шістка» почала потрохи відступати від своєї угоди. Шейх Ґамаль вимагав цілковитого відкликання «Сатанинських віршів» з продажу, чого він і ще п’ятеро учасників зустрічі погодилися не робити. Ґамаль і його колега шейх Гамед Халіфа були піддані різкій критиці з боку парафіян мечеті у Риджентс-парку й під її тиском відмовилися від своєї позиції. Мешканці Саудівської Аравії та Ірану висловили «обурення» участю в мирних перемовинах представника єгипетського уряду, тож Магґуб, побоюючись утратити посаду, також відступив від слова.

9 січня 1991 року на тридцятиріччя Елізабет до нього приїхав містер Ґрінап і похмуро заявив: «Вважаємо, що загроза вашому життю тепер зросла. Ми отримали достовірні розвідувальні дані. Поки що здійснюємо аналіз отриманої інформації й повідомимо вам про все у належний час».

Він потрапив у пастку прагнення подобатися людям, виставив себе на посміховисько, став дурнем і слабаком, а тепер розплачувався за все дорогою ціною.