Джозеф Антон

ІІІ. Нульовий рік

Офіцера Спеціальної служби звали Вільсоном, а офіцера розвідки — Вільтоном, і обоє відгукувалися на ім’я Вілл. Вечір з Віллом Вільсоном і Віллом Вільтоном міг би зда тися мюзик-хольним жартом, якби не був таким похмурим. Йому повідомили про другий рівень загрози його життю, і він опинився у більшій небезпеці, ніж будь-хто інший у Британії, за винятком хіба що королеви, а позаяк його залякувала влада чужоземної держави, то він мав право на захист з боку власної держави. Пройшов процедуру офіційного прийняття запропонованого захисту. Йому пояснили, що до нього приставлять двох офіцерів захисту та двох водіїв з двома автомобілями. Другий автомобіль — резервний, на випадок виходу з ладу першого. Він також мав знати, що з огляду на унікальну природу завдання і непередбачуваність ризику всі офіцери, що захищатимуть його, — добровольці. Ніхто з них не зголошувався на цю роботу супроти власної волі. Йому представили першу групу захисту: Стенлі Долла і Бена Вінтерса. Стенлі вважався одним із найкращих тенісистів у поліції. Бенні був одним із небагатьох чорношкірих офіцерів Спеціальної служби й носив шикарний рудувато-коричневий шкіряний піджак. Обидва виявилися вражаюче вродливими й мали при собі пістолети. Спеціальна поліція — це найкращі офіцери лондонської поліції, зорієнтована на об’єкт захисту еліта. Раніше він ніколи не знав людей зі справжньою ліцензією на вбивство, а Стен і Бенні вже одержали таку ліцензію заради його ж безпеки.

Зброю вони носили на рівні пояса, пристебнутою до брючних пасків ззаду. Американські детективи тримають їх під піджаками, однак, як наочно продемонстрували Стен і Бенні, це менш зручно, бо коли потрібно вийняти зброю з кобури, то вона мусить описати дугу ледь не на дев’яносто градусів, поки буде наведена на ціль. Існує суттєвий ризик вистрілу трішки зарано або ж трішки запізно, а також імовірність поцілити не в ту, що потрібно, особу. Якщо виймаєш зброю від стегна, то зброя піднімається по лінії цілі, й рівень точности зростає. Проте існує інша небезпека. Якщо зарано натиснути на курок, то вистрілиш собі у задницю. Щодо можливого перебігу його справи, то Бенні і Стен висловлювали тверде переконання. «Це неприпустимо, — казав Стен. — Залякувати британського громадянина. Не вийде. Ми про все подбаємо». «Вам не можна повертатися додому, — сказав Бенні. — Таке відпадає. Чи не могли б ви на кілька днів до когось поїхати?» «Виберіть якусь гарну місцину, — сказав Стен, — і ми вмить доправимо вас туди на кілька днів, аж поки все вляжеться і загроза мине». Йому хотілося поділяти їхній оптимізм. Може, Котсволдз[82], сказав він. Десь на лоні природи між похилими пагорбами й будиночками із золотистого каменю. Там у містечку Бродвей розташовувався відомий готель «Герб Лайґонів». Йому завжди хотілося поїхати туди на вихідні, але так і не поїхав. А чи підійде «Герб Лайґонів»? Стен і Бенні перезирнулися і мовчки обмінялися думками. «А чом би й ні? — сказав Стен. — Давай подивимося на той готель».

Майже впродовж усього дня вони з Маріан просиділи в напівпідвальній квартирі на Лонсдейл-сквер, 38. Бенні залишився з ними, а Стен вивчав обстановку. Перш ніж залягти на дно, хочу побачитися з сином, сказав він, а також провідати сестру. Хоча вони його і застерігали, що саме там «погані хлопці» можуть чатувати на нього, він наполіг на своєму, і вони погодилися «все влаштувати». Як тільки стемніло, його повезли у броньованому «ягуарі». Броня виявилася дуже товстою, і в салоні залишилося значно менше місця, ніж належиться. Довготелесий політик Дуґлас Герд вважав такі авто жахливо незручними. Двері настільки важкі, що якби випадково з розгону вдарили пасажира, то завдали б серйозних ушкоджень. Якщо автомобіль зупинявся десь на похилій площині, то двері майже неможливо відчинити. Такий броньований «ягуар» споживав галон бензину на шість миль. А важив як невеличкий танк. Усе це розповів його перший водій із Спеціальної служби Денніс Шевальє на прізвисько Кінь[83], кремезний, веселий, пикатий, губатий чоловік, такий собі «ветеран праці», як казав він про себе. «А знаєте, як називають нас, водіїв зі Спеціальної служби?» — запитав Денніс Кінь. Він не знав. «КВІНЕБ-ами», — сказав Денніс.

— Саме так». А що означає КВІНЕБ? Денніс засміявся своїм низький, гортанним, дещо з присвистом сміхом. «Куревські водії, і не більше», сказав він. Потрохи мусив звикати до поліцейського гумору. Другий водій був відомий серед офіцерів Спеціальної служби як Король Іспанський, бо якось залишив свій «ягуар» незамкненим, а сам пішов купувати сиґарети. Коли ж повернувся, то виявилося, що його авто викрали. Короля Іспанського звати Хуан Карлос, а тепер треба вимовити його ім’я повільно по складах Ху-ан Кар-лос, і все стане ясно[84].

У засідці на Берма-роуд ніхто на нього не чатував. Він розповів Зафару й Кларисі, що йому казали поліцейські з групи захисту. «Кілька днів — і все минеться». Зафар з полегшенням зітхнув. На Кларисиному обличчі видніли-ся сумніви, які він у собі також намагався притлумити. Зафар запитав, коли вони зможуть знову побачитися, але він не знав, що відповісти. Клариса сказала, що вони на вихідні, мабуть, поїдуть до Гоффманів в Оксфордшир. Він погодився: «Гаразд, може там і побачимося». Міцно обійняв сина і пішов.

(Ні Зафарові, ні Кларисі поліція захисту не пропонувала. Вважалося, як казали в поліції, що вони у безпеці. Це мало заспокоювало, а страх за них обох гриз його безперестанку. Вони з Кларисою вирішили, що для Зафара найліпше і далі вести звичайний спосіб життя. Саме вона взяла на себе обов’язок забезпечити йому таке життя -більш, ніж сміливо з її боку.)

Тільки тепер йому спало на думку, що він цілий день нічого не їв. По дорозі на Вемблі до Самін вони зупинилися біля під’їзного вікна «Макдональдса», і тут він виявив, що товстелезне скло у дверцятах «ягуара» не опускається. Так, існують броньовані «мерседеси», «БМВ», які виготовляють на замовлення зі склом, що опускається, проте вони значно дорожчі і небританського виробництва, тому їх нема в поліцейському автопарку. Стенові, який сидів не передньому пасажирському сидінні, довелося вийти й зробити замовлення, а тоді піти до іншого віконечка й забрати їжу. Перекусили, а «ягуар» не заводиться. Мусили залишити Денніса Коня, проклинаючи його зламаний засіб пересування на чім світ стоїть, і пересісти на резервний «рейндж-ровер», відомий як Звірюка, за кермом якого сидів інший водій — доброзичливий, усміхнений велетень на ім’я Міккі Крокер, ще один «ветеран праці». Звірюка також був дуже старий, дуже важкий і не хотів слухатися. Він застрягав у грязюці, а іноді на обледенілій дорозі не міг видертися під гору. Була середина лютого, стояли найхолодніші, найморозні-ші дні року. «Вибачай за нього, друже, — сказав Мік Крокер. — Це не найкраще авто у нашому гаражі». Він сів на заднє сидіння Звірюки й сподівався, що люди, які захищають його, працюють ліпше, ніж їхні автомобілі.

Самін, дипломований юрист (хоча працювала не за спеціальністю, займалася освітою дорослих), добре зналася на політиці й тепер багато чого могла розповісти про поточні події. Іранську революцію весь час лихоманить, відколи Хомейні був змушений, за його ж висловом, «проковтнув ложку отрути» й змиритися з безуспішним закінченням війни з Іраком, яка покалічила і забрала життя у цілого покоління іранців. Фетва — це його спосіб набути нової рушійно-політичної сили, спосіб перезавантаження вірних. А її братові просто не пощастило, що він став для цього чоловіка, що помирав, його останньою битвою. А щодо британських мусульманських «лідерів», то чиї вони лідери? Це лідери без послідовників, блазні, що намагаються зробити собі кар’єру на братовому нещасті. Впродовж поколінь політика етнічних меншин у Британії мала світський і соціалістичний характер. А мечетям захотілося іншого — захотілося самим стати на чільне місце й відігравати провідну роль. Британські «азіати» раніше ніколи не ділилися на індусів, мусульман і сикхів (хоча траплялися розколи; під час війни за незалежність Бангладеш мали місце дуже прикрі протистояння між пакистанцями й бангла-дешцями, що жили в Британії). Треба дати відсіч цим людям, які вбивають у громаду клин міжобщинного розбрату, вела вона далі, цим муллам і так званим лідерам треба сказати прямо в очі, що вони — лицеміри й пристосуванці. І Самін готова взятися за цю справу, а він знав, що з її вмінням чітко висловлювати думки та з її адвокатським досвідом вона була б грізною силою.

Проте він попрохав її утриматися від якихось дій, спрямованих на його захист. Її доньці Майї не виповнилося ще й року. Якщо вона стане його громадською речницею, то медійники отаборяться біля її будинку, і вона не зможе навіть вільно дихнути; її приватне життя, життя її доньки перетвориться на життя під «сонячним» прожектором біля мікрофона. Також невідомо, яку небезпеку можна накликати на себе. Він не хоче, аби вона важила життям заради нього. Поставала ще одна проблема: якщо її почнуть вважати його «речницею», то, як казали в групі захисту, йому майже не може з’являтися у неї вдома. Він добре усвідомлював, що всіх своїх знайомих мусить поділити на два табори — «приватний» і «громадський». Потребував її більше як джерело приватної підтримки, ніж відданого громадського борця. Неохоче вона таки погодилася.

Одним із непередбачуваних наслідків цього рішення стало те, що мірою роздмухування «справи» сам він мусив залишатися здебільшого невидимим, оскільки поліція закликала його ніде не світитися й не розпалювати пристрастей, і з цим він якийсь час погоджувався, аж поки не заговорив; за його відсутности ніхто з тих, кого він любив і хто міг виступати від його імени — ні його дружина, ні його сестра, ні його найближчі друзі — не могли цього робити, бо він хотів з ними бачитися. У засобах масової інформації з нього зробили людину, якої ніхто не любить і яку багато хто ненавидить. «Смерть — це занадто легко, — розмірковував містер Ікбал Сакрані з Британського комітету дій у справах ісламу. — Сумління має мучити його до кінця життя, аж поки він не попросить прощення у Всевишнього Аллаха». У 2005 році за рекомендацією уряду Блера Сакрані отримав лицарське звання за заслуги в роботі з громадськістю.

Дорогою на Котсволдз автомобіль зупинився, щоб заправитися бензином. Йому треба було в туалет, тож він відчинив двері й вийшов. Усі, хто стояв на бензозаправці, водночас повернули голови й витріщилися на нього. Його фото можна було побачити на перших сторінках мало не всіх газет і, як незабутньо висловився Мартін Еміс, «він зник на перших сторінках газет» і за ніч став одним із найупізнаваніших людей країни. Обличчя мали доброзичливий вигляд, один чоловік помахав йому привітально рукою, другий у знак схвалення підняв догори великий палець, проте така впізнаваність, коли його просили якомога менше привертати до себе уваги, викликала тільки тривогу. Як тільки його нога ступила на вулицю містечка Бродвей, то реакція перехожих виявилася такою ж самою. До нього підійшла жінка й сказала «щасти вам». У готелі добре вишколений персонал не міг втриматися і також витріщався на нього. Для людей він став розвагою, тож вони з Маріан зітхнули з полегшенням, коли залишилися наодинці у своїй чудовій старосвітській кімнаті. Йому дали «кнопку сигналу тривоги» на випадок якоїсь нагальної потреби. Захотілося випробувати ту кнопку. Вона не працювала.

Їм запропонували невеличку окрему кімнату, де б можна було спокійно попоїсти. В готелі застерегли Стена й Бенні про виникнення можливих труднощів. Саме в той час у них у сусідньому номері зупинився журналіст з «Дейлі міррор», правда, з жінкою — не зі своєю дружиною. Як виявилося, це не стало проблемою. Жінка вочевидь володіла неабиякими принадами, бо чоловік із «Дейлі міррор» не виходив зі свого номера впродовж кількох днів, і це в той час, коли таблоїдна преса наймала цілі команди нишпорок, аби дізнатися, де переховується автор «Сатанинських віршів», а журналіст таблоїда в сусідньому номері втрачав свій куш.

На другий день постою в готелі «Герб Лайгонів» Стен і Бенні прийшли до нього з аркушем паперу в руках. Президент Ірану Алі Хаменеї натякнув, що цей «нікчемний чоловік ще може бути помилуваний», якщо вибачиться. «Вважається, — сказав Стен, — що вам, аби пригасити полум’я, слід щось зробити». «Так, — погодився Бенні, — є така думка. Правильна заява з вашого боку дуже б вам допомогла». Хто так вважає, хотів він знати, і в кого є така думка? «Це загальна думка, — сказав Стен невизначено, — усіх нагорі». Це думка поліції чи уряду? «Вони взяли на себе сміливість і навіть підготували текст заяви, — казав Стен. — Обов’язково прочитайте заяву». «І внесіть правки, якщо її стиль вас не задовольняє, — сказав Бен. — Ви ж бо письменник». «Мушу сказати відверто, -вів далі Стен, — що текст уже схвалено».

Текст, який йому дали, був неприйнятний: легкодухий, самопринизливий. Його підписання означало б поразку. Невже йому пропонували угоду: йому надають підтримку уряду й захист від поліції за умови, що він, зрікшись своїх принципів і відмовившись відстоювати книжку, вклякне й плазуватиме? Стен з Беном мали дуже стурбований вигляд. «Я вже казав, — вів далі Бенні, — ви можете вносити зміни». «А тоді побачимо, якої вони заспівають», — сказав Стен. А якщо він наразі не робитиме ніяких заяв? «Ну, річ у тому, що вони вважають заяву хорошим ходом, — сказав Стен. — Про вас уже ведуться перемовини на дуже високому рівні. Слід також зважати на ліванських заручників і містера Роджера Купера у тегеранській тюрмі. А їхній стан справ значно гірший за ваш. Вас не так уже й багато про що просять». (У 1980-х ліванська «Гезболла», фінансована з Тегерана, під різними фальшивими назвами інших організацій захопила в заручники дев’яносто шість іноземних громадян з двадцяти однієї країни, серед них кількох американців і британців. На додаток, у Тегерані схопили й ув’язнили містера Купера, британського бізнесмена.)

Завдання здавалося просто-таки нездійсненним: підготувати заяву, що сприймалося б як оливкова гілка примирення, не поступившись чимось важливим. Написану зрештою ним заяву він ненавидів усім своїм серцем. «Я, автор «Сатанинських віршів», визнаю, що виданням свого роману міг засмутити мусульман у багатьох частинах світу. Дуже шкодую, що завдав душевних страждань щирим послідовникам ісламу. Нам, що живуть у світі з багатьма віросповіданнями, цей досвід слугуватиме нагадуванням про необхідність усвідомлювати вразливість інших». Його внутрішній, самооправдальний голос твердив, що він просить пробачення за душевні страждання, адже він направду не хотів когось засмучувати, але не просить пробачення за саму книжку. Так, ми повинні усвідомлювати вразливість інших, але це не означає, що ми повинні поступатися їм. Таким непоступливим був прихований підтекст заяви. Одначе він також знав, що для дієвости текст має сприйматися як відверте вибачення. Від такої думки йому зробилося зле.

Це був марний жест. Його відкинули, потім наполовину прийняли, нарешті цілковито відкинули як британські мусульмани, так і тегеранське керівництво. Сильною позицією стала б відмова вести перемовини з нетерпимістю. Він же зайняв м’яку позицію, і до нього ставилися як до слабовільної людини. Газета «Обзервер» захищала його — «ні Британія, ні її автор не мають за що вибачатися», — проте відчуття неправомірности, хибности кроку невдовзі підтвердилося. «Навіть якби Салман Рушді став найпобожнішим чоловіком на світі, на кожному мусульманинові залишається відповідальність ужити все, що він має, своє життя і свої статки, аби лиш відправити його до пекла», — заявив імам, що помирав. Здавалося, далі нікуди. Ні, ще було куди. Далі нікуди настане через кілька місяців.

Приставлені до нього офіцери сказали, що йому не слід залишатися у готелі «Герб Лайґонів» більше, ніж на дві ночі. Добре, що ніхто із медійників його не запопав, але вже наступного дня вони обов’язково б його знайшли. Тут він довідався про ще одну гірку правду: йому самому доведеться подбати про місце свого перебування. Поліція радила, а радше вказувала не повертатися додому, оскільки там дуже складно (себто дуже дорого) його охороняти. Проте «конспіративних квартир» ніхто йому не надавав. І якщо навіть такі існували, то в них йому не довелося пожити. Назагал люди, начитавшись шпигунських романів, твердо вірили в існування конспіративних квартир і думали, що він за державний кошт перебуває в одній із таких фортець. Критика стосовно витрачених на його захист грошей щотижня ставала гучнішою, а це -показник зміни громадської думки. На другий день постою в «Гербі Лайґонів» йому сказали, що за двадцять чотири години він має знайти інше місце.

Він, як завжди, зателефонував до Клариси додому, щоб поговорити із Зафаром, і вона допомогла знайти на якийсь час притулок. Тоді вона працювала літературним агентом в агенції «А.П. Вотт», а її старша партнерка Гіларі Рубінстайн мала заміський будинок у містечку Тейм, що в Оксфордширі, і люб’язно запропонувала пожити там кілька днів. Це був перший вияв великодуш-ности з боку друзів і знайомих, без чиєї доброти він залишився б безпритульним. Будинок Гіларі виявився відносно невеликим і стояв не у безлюдній місцині, себто не повністю відповідав вимогам його перебування, але він потребував нічлігу, тож був щиро вдячний. Прибуття відремонтованого «ягуара», Звірюки, тенісиста Стена, ошатно вдягненого Бенні, Денніса Коня і кремезного Міккі К., а ще Маріан і людини-невидимки не могло минутися непоміченим у крихітному містечку. Був певний, що всі достеменно знають, хто поселився в будинку Рубінстайн. Проте ніхто не приходив і нічого не питав. У цьому виявилося справжнє англійське відчуття дистанційованости й стриманости. Стало навіть можливим поїхати й упродовж кількох годин бачитися із Зафаром у заміському буднику Гофманів. Тепер він уже й гадки не мав, куди йому перебиратися. Телефонував до всіх знайомих, але безрезультатно. Потім перевірив свою голосову пошту й почув повідомлення від Дебори Роджерс, агента, від послуг якої він відмовився, коли надав перевагу Ендрю Вайлі. «Зателефонуй, — казала вона в повідомленні. — Думаю, зможемо допомогти».

Деб і її чоловік Майкл Берклі запропонували йому свою ферму в Вельсі. «Якщо тобі потрібно, — сказала вона просто, — то ферма у твоєму розпорядженні». Він був глибоко зворушений. «Знаєш, — сказала вона, — там тобі буде цілком безпечно, бо всі вважають, що ми гніваємося, і ніхто навіть гадки не матиме, що ти у нас». Наступного дня його невеличкий цирк спустився до Міддл-Піттса, затишного житлового будинку на фермі у гористій сільській місцевості у Вельсі. Низькі хмари, дощ і відновлена дружба, всі суперечки геть змаліли під тиском подій та в довгих ніжних обіймах. «Живи, скільки потрібно», — сказала Деб, а він знав, що не зловживатиме її з Майклом гостинністю. Йому треба знайти якесь власне місце. Маріан погодилася наступного дня переговорити з місцевим агентом з продажу нерухомости й найняти будинок. Сподівалися, що її обличчя не настільки впізнаване, як його.

Щодо нього, то ніхто не повинен бачити його на фермі, бо в іншому разі її безпека опиниться «під загрозою». Фермер, що доглядав овець у Майкловому господарстві, якось спустився з пагорба у справі. Цілком невинний випадок за умов конспіративности перетворився на кризовий. «Ліпше десь заховайся», — сказав Майкл, і йому довелося присісти під кухонною стільницею. Сидячи там навпочіпки і слухаючи, як Майкл якнайшвидше хоче спекатися свого робітника, пережив великий сором. Ховатися в такий спосіб означало позбутися всієї самоповаги. Почути, що тобі кажуть ховатися, — це дуже принизливо. Таке життя, думав він, гірше за смерть. У своєму романі «Сором» він описав засадничі основи мусульманської «культури чести», на полюсах мараль-них координат якої — честь і сором, цілком відмінні від християнських понять вини та спокутування. Він — виходець з тієї культури, хоча й невіруючий, і вихований у дусі великого пошанівку до питань гордости. Підкрадатися й ховатися означало вести безчесний спосіб життя. Дуже часто у ті роки відчував він страшенний сором. А соромився він не того, за що його соромили.

Рідко коли світова новина ґрунтується виключно на діях, мотивах, характері й гаданих злочинах однієї людини. Сама вага подій може просто розчавити людину. Він уявляв собі найбільшу піраміду в місті Ґіза, перевернуту догори дриґом, з верхівкою, встромленою в його шию. Новини ревом ревіли у його вухах. Здавалося, всі на землі мають про нього свою думку. Гешам аль-Ессаві, «поміркований» дантист, у передачі на Бі-бі-сі назвав його продуктом вседозволености шістдесятих, «яка тепер призвела до СНІДу». Члени пакистанського парламенту рекомендували негайно відрядити вбивць до Сполученого Королівства. В Ірані найвпливовіші релігійні діячі Хаменеї та Рафсанжані в усьому вторували імаму. «Чорна стріла відплати вже летить у серце безбожного покидька», — сказав Хаменеї під час візиту до Югославії. Іранський аятола Гассан Сенеї запропонував мільйон американських доларів винагороди за голову віровідступника. Лишень не до кінця було зрозумілим, чи аятола мав той мільйон доларів і як потім одержати ту винагороду, проте надворі стояли нелогічні часи. Телебачення заполонила купа бородатих (і чисто поголених) чоловіків, і всі вони вигукували щось про смерть. У бібліотеці Британської ради в Карачі — в сонному, приємному місці, куди він неодноразово заходив — підірвали бомбу.

У ці оглушливі жахливі дні його літературній репутації вдалося якимсь дивом вистояти. Більшість британських, американських та індійських критиків далі наголошували на якості його творчости загалом й опальної книжки зокрема, проте і в цій царині з’явилися ознаки можливих перемін. Він побачив жахливу передачу на Бі-бі-сі «Пізнє шоу», в якій Ієн Мак’юен, Азіз аль-Азме і відважна йорданська письменниця Фадія Факір, якій також погрожували смертю за її твір, намагалися захис-тити його від одного з бредфордських паліїв книжок і всюдисущого дантиста Ессаві. Передача була просто нестерпною, а мова його злісних опонентів — вульґар-ною, злостивою, погрозливою. Особливо жахливим для нього виявилося те, що визначний інтелектуал Джордж Стейнер — протилежність необізнаного фанатика — розбив його роман дощенту. Невдовзі інші відомі постаті в британському медіапросторі, такі як Оберон Во, Річард Інґрамс, Бернард Левін, також виступили з гострими нападками. В інших газетах його захищав Едвард Саїд і Карлос Фуентес, однак він відчував, що тональність виступів починає мінятися. І його авторське турне на підтримку своєї книжки у Сполучених Штатах скасували. В більшості американських видань відгуки на його роман залишалися позитивними, проте найближчим часом він уже не полетить через Атлантику.

Зростали негаразди у видавництвах. В офісах видавництва «Пенгвін» у Лондоні, а тепер у Нью-Йорку дедалі частіше лунали телефонні погрози. Молоді жінки чули, як анонімні голоси казали: «Ми знаємо, де ти живеш. Ми знаємо, куди ходять до школи твої діти».

Виникало немало паніки, викликаної погрозами закладення бомб, проте, на щастя, жодного разу нічого підозрілого так і не виявили, хоча в книгарні «Коудіс» у Берклі, штат Каліфорнія, таки пролунав вибух саморобної бомби. (Багато років потому він побував у книгарні «Коудіс», і йому з великою гордістю показали місце закладення зловмисником бомби — пошкоджену, вигорілу ділянку серед полиць, яку Енді Росс і його працівники вирішили не ремонтувати і залишити як свідчення хоробрости книгарні.) А в дешевому лондонському готелі на Сассекс-ґар-денз біля вокзалу Паддинґтон майбутній терорист з підривним приладдям, мішенню якого могли стати офіси видавництва «Пенґвін», хоча також ходили чутки, що він хотів здійснити напад на ізраїльське посольство, розірвав себе на шматки, забивши, як висловилися в Спеціальній службі, «гол у власні ворота». Надалі у поштовій кімнаті видавництва «Пенґвін» можна було побачити собак, натренованих на виявлення вибухових речовин.

Голова компанії Пітер Маєр замовив в «Інформаційній службі з контролю ризиків» звіт з питань безпеки з аналізом «автоголу» і постійних погроз на адресу працівників компанії. Копії звіту також отримали Ендрю Вайлі й Ґіллон Ейткен. У звіті, мабуть, з метою безпеки, головні дійові особи означувалися не своїми іменами. А назвами птахів. Документ мав довжелезний заголовок: «Оцінка інтенсивности й потенціалу протестів сивок проти вере-тенникового голуба арктичного крячка й наслідків для золотистого пісочника». Неважко зрозуміти, що «сивки» — це мусульмани, «веретенник» — видавництво «Вайкінг», «голуб» — «Сатанинські вірші», а «золотистий пісочник» -«Пірсон груп», себто материнська компанія видавництва «Пенгвін». Автором «голуба» був «арктичний крячок».

Пітер Маєр (якого не означили якимсь із птахів, проте в газетах його часто називали королівським пінгвіном) заборонив усьому «персоналу, пов’язаному з голубом», під страхом негайного звільнення розповідати щось пресі про голуба чи арктичного крячка. Офіційні заяви від імени веретенника, мали робитися їхнім юристом Мартіном Ґарбусом або ж їхнім офіційним речником Боб Ґрегорі. Тож заяви, якщо й робилися, то мали помірковано оборонний характер. Тут усе зрозуміло (за винятком, може, дурнуватих пташиних назв), проте одним із наслідків цього диктату з боку королівського пінгвіна стало те, що в час, коли обложений з усіх боків автор потребував заступництва видавництва, його редактори мали заткнуті роти. Та мовчанка спричинилася до тріщини між видавництвом і автором. Наразі розколина у їхніх стосунках залишалася незначною, оскільки компанія поводилася сміливо й згідно з високими моральними принципами. Мусульманські голоси погрожували «Пенгвіну» жахіттями в його офісах по всьому світу, а ще загальною забороною книжок видавництва та всієї діяльности «Пірсона» — конгломерату з великими інтересами у мусульманському світі. Перед лицем таких погроз керівництво «Пірсона» не здригнулося.

Видавничий процес ішов злагоджено, замовлялася й продавалася величезна кількість книжок. Коли книжка стала бестселером номер один у списку «Нью-Йорк таймс», Джон Ірвінґ, який зазвичай сам посідав те місце, нині відтіснений на друге місце, досить дотепно зауважив: якщо треба докласти стільки зусиль, аби видертися на перше місце, то він згоден побути на другому. Він і сам добре знав, як знав також Ірвінґ, що його роман — це не «справжній» бестселер номер один; лишень скандал, а не літературні заслуги чи популярність сприяли таким продажам. Він також знав і високо цінував те, що багато хто купував примірник «Сатанинських віршів», виявляючи у такий спосіб свою з ним солідарність. Вони товаришували з Джоном Ірвінґом, відколи Ліз Колдер познайомила їх 1980 року. Цим жартом Джон по-дружньому помахав йому рукою.

У день виходу роману в Америці, себто 22 лютого 1989 року, в газеті «Нью-Йорк таймс» з’явилася реклама на цілу сторінку, оплачена Асоціацією американських видавців, Асоціацією американських книготорговців, а також Асоціацією американських бібліотек. «Вільні люди пишуть книжки, — говорилося у рекламній заяві. — Вільні люди видають книжки. Вільні люди продають книжки. Вільні люди купують книжки. Вільні люди читають книжки. В дусі американської відданости свободі слова ми інформує громадськість, що цю книжку читачі зможуть знайти у книгарнях і бібліотеках по всій країні». Американський ПЕН-центр на чолі із любою його серцю Сьюзен Зонтаґ провадив публічні читання уривків з його роману. Стали читцями Зонтаґ, Дон Делілло, Норман Мейлер, Клер Блум і Леррі Макмертрі. Йому надіслали плівку із записом голосів. До горла підступив клубок. Уже пізніше він дізнався, що деякі американські письменники літнього віку спочатку ухилялися від участи в цьому заході. Навіть Артур Міллер прохав вибачення, кажучи, що його єврейське походження може тільки зашкодити справі. Проте за кілька днів, пришпорені Сьюзен, майже всі виявили себе з кращого боку й стали до її лав.

Страх, що поширювався книговидавничою індустрією, був справжній, бо загрози були справжніми. Видавцям і перекладачам також погрожували фетвою. Проте книжковий світ, у якому вільні люди роблять вільний вибір, потребував захисту. Він часто думав про кризу, немов про яскраве світло, що ллється згори на всі людські рішення й учинки і витворює світ без тіней, що стає чітким й недвозначним місцем правильних і неправильних дій, хороших і поганих вчинків, усіх «так» і «ні», сили й слабкости. У сліпучому світлі деякі видавці поставали героями, інші м’якотілими. Мабуть, найбільш м’якотілим з усіх інших виявився шеф одного європейського видавництва, прізвище якого не хотілося б називати, який поставив у своєму кабінеті на другому поверсі куленепробивне скло, тимчасом як на першому поверсі, крізь вікна якого було видно його працівників, скла так і не поміняли; а відтак навіть наказав відгвинтити з дверей свого офісу табличку з назвою компанії. Знане німецьке видавництво «Кіпенгойер унт Вітш», зрештою, скасувало з ним контракт, а потім ще й намагалося змусити його відшкодувати їхні витрати на безпеку. (В остаточному підсумку, німецькомовне видання з’явилося на світ завдяки зусиллям великого консорціуму видавців і відомих особистостей; схожим підходом скористалися в Іспанії.) Французький видавець Крістіан Буржуа спочатку не хотів клопотатися з виданням його книжки й відкладав публікацію кілька разів, однак згодом дедалі різкіша критика на його адресу у французьких медіа змусила його зробити такий крок. Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен поводилися просто дивовижно. Переїжджали з країни в країну, аби лишень умовити, улестити, пригрозити і переконати видавців зробити свою справу. В багатьох країнах роман виходив тільки завдяки їхньому наполегливому тискові на зденервованих редакторів.

А от в Італії знайшлися навіть герої. Італійське видавництво «Мондадорі» опублікувало його роман за кілька днів після фетви. Його власники — холдингова компанія Сільвіо Берлусконі «Фінінвест», СШ_ Карло Де Бенедетті та спадкоємці Арнольдо Мондадорі — вагалися більше, ніж «Пенґвін», лунали також сумніви щодо розважливос-ти такого кроку, проте рішучість редакційного директора Джанкарло Боначіни та його працівників узяла гору. Книжка вийшла у запланований термін.

Коли все це й багато чого іншого відбувалося, автор «Сатанинських віршів» сидів навпочіпки під кухонною стільницею, щоб його не побачив чабан господаря.

Ніби пискляві зойки заголовків газет, одна за другою накочувалися особисті біди, не вщухала тривога через постійну потребу шукати інше житло, а ще не зникав постійний страх за свою родину (до Лондона прилетіла його мати і жила із Самін, аби бути ближче до нього, проте минуло трохи часу, перш ніж він зміг з нею побачитися), а ще була, авжеж, Маріан, чия донька Лара у телефонних розмовах гаряче доводила матері, що «ніхто з її друзів не розуміє», навіщо їй потрібно наражатися на таку небезпеку. Доволі справедливо, справедливо з погляду доньки. Маріан найняла будинок, і вони зможуть перейти туди жити вже за тиждень. Хороша новина, проте внутрішньо був переконаний, що вона покине його, якщо криза затягнеться. Нове життя їй давалося нелегко. Авторський тур з нагоди виходу її книжки вже скасували; на її місці він, мабуть, також би вийшов з цієї гри. Тим часом вона поринула у щось схоже на свій звичайний творчий процес, роблячи рясні записи про своє місцеперебування, записуючи у свій нотатник валійські слова, й майже одразу починала писати оповідання, насправді не художні оповідання, а такі собі драматизації того, що вона переживала. Одне з оповідань називалося «Сrоеsо 8 Gymru», що означало «Ласкаво просимо до Вельсу» і починалося реченням «Ми були в бігах у Вельсі», яке його дуже дратувало, бо «бути в бігах» означало втікати від закону і поліції. Тут нема злочинців, хотілося йому сказати, проте він промовчав. Вона не терпіла критики. Тепер вона вже писала оповідання під назвою «Вивчаючи урду».

Міністр закордонних справ по телевізору розповідав про нього відверту брехню. Британському народові, казав сер Джеффрі Гау, не подобається ця книжка. В ній сказано дуже грубі слова про Британію. Автор книжки порівнює Британію, вів далі він, з гітлерівською Німеччиною. І тут автор нелюбої всім книжки не витримав й розрепетувався у телеекран. «Де? На якій сторінці? Покажи мені, де я таке сказав?» Телевізор не відповів.

Лишень манірні, лагідні, манірно розумні риси сера Джеффрі й далі собі безтурботно мерехтіли на екрані. Він пригадав, як колишній міністр-лейборист Денніс Гілі якось сказав, що бути підданим нападкам з боку Гау — це все одно що бути «потоптаним мертвою вівцею», тож упродовж чверті хвилини розмірковував над позовом до мертвої вівці за наклеп. Однак це нерозумно, звісно. В очах світу він сам поставав як великий Наклепник, а отже, на нього також можна зводити наклепи.

Мертва вівця мала однодумців. Недоброзичливий велетень Роальд Даль у газетах стверджував: «Рушді -небезпечний опортуніст». Кількома днями раніше архієпископ Кентерберійський Роберт Рансі заявив, що він «розуміє почуття мусульман». Невдовзі Папа Римський розумітиме ті почуття також, а ще головний рабин Британії, а також кардинал Нью-Йоркський. Боже військо шикувалося в лави. Проте Недін Ґордімер виступила на його захист, і того дня, коли вони з Маріан покинули ферму Дебори й Майкла й оселилися в найнятому будинку, на його підтримку з’явилася так звана «Заява письменників світу», підписана тисячами письменників. Дипломатичні стосунки між Британією та Іраном ставали дедалі напруженішими. Хоч як це дивно, саме Іран, а не уряд Тетчер їх розірвав. Очевидно, захист Британією ренеґата-віровідступника видався аятолам неприємнішим, ніж екстериторіальна погроза фізичної розправи над громадянином Британії з боку Ірану. А може, іранці діяли на випередження.

Скромний білостінний будинок з гострим вкритим шифером дахом називався Будинок у лісі — звичайна назва для будинку в тих валійських краях. Він стояв недалеко від села Пентрефелін, що в Бреконширі, поблизу Чорних гір і Бреконських сигнальних вогнів[85]. Безперестанку дощило. Стояла холодна погода. Поліцейські намагалися розпалити в грубі, вовтузились і лаялися досить довго, та все ж таки це їм вдалося. Він одразу знайшов нагорі невеличку кімнату, де міг зачинитися й удавати, що працює. Будинок виявився настільки ж похмурим, як і ті дні. По телевізору показували Марґарет Тетчер — вона усвідомлювала образу, завдану ісламові, і, зрозуміло, співчувала ображеним. Він поговорив з Ґіллоном Ейткеном і Біллом Бюфордом, і вони в один голос застерегли, що на якийсь час він має приготуватися до потужної неґативної зворотної реакції громадської думки щодо себе. Він прочитав опубліковану в книжковому огляді «Нью-Йорк Таймс» заяву на свою підтримку з боку великих письменників світу, і йому зробилося трохи легше. Він мав телефонну розмову з Майклом Футом, який суттєво підняв йому настрій своїми поривчастими, окличними, декларативними реченнями з вираженням цілковитої солідарности. Він уявляв, як пристрасно колихалося Майклове довге сиве волосся, а біля нього сидить сердита його добра дружина Джілл Крейґ. «Просто обурює. Геть усе. Ми з Джілл не перестаємо про це говоримо. Так, направду».

Відбулася зміна команди захисту. Стен, Бенні, Денніс і Мік повернулися до своїх родин, а його передали під опіку Дева Стоунгауза, «героя» з обличчям кольору, який міг свідчити про надто часте вживання алкоголю; він не цурався непристойних розповідей про інших «клієнтів», яких йому доводилося охороняти: про ніч, коли ірландський політик Джеррі Фітт випив шістнадцять пляшок джин-тоніку, про свавільну до нестерпно сти поведінку щодо своєї охорони міністра Тома Кінґа — «той хлопець колись таки може і кулю в спину отримати» — й навпаки, про напрочуд ввічливу поведінку ольстерського заколотника Ієна Пейслі[86], який називав кожного охоронця на ім’я, розпитував про їхні сім’ї і щоранку молився разом зі своїми охоронцями. До групи Дева входило ще два усміхнені, добродушні водії Алекс і Філ, які пускали повз вуха Девове «просторікування», а ще другий офіцер захисту Пітер Гаддле, який виявляв відверту відразу до детектива-сержанта Стоунхауза. «Він як той геморой, -сказав він голосно на кухні, — біль у дупі короля».

Вони повели його на прогулянку до Чорних гір, де розгорталися події найкращої книжки Брюса Четвіна «На Чорній горі», і тут, опинившись раптом просто неба, у сільській місцевості із небокраєм заміть стін будинку, він відчув, як поліпшується його душевний стан. Ця група любила собі побалакати. «Ніяк не можу вгадати з подарунком дружині, — скаржився Алекс, що був родом з південної Шотландії. — Що не куплю, все їй не до вподоби». Філа залишили біля автомобілів. «Нічого з ним не станеться, — сказав Алекс. — Ми, КВІНЕБ-и, любимо посидіти у своїх тачках». І тут, ні сіло ні впало, Дев заявив, що минулої ночі він таки вимахав одну лялечку. Алекс і Пітер скривилися. А він раптом відчув різкий біль у нижній щелепі. Це давав про себе знати нижній зуб мудрости. Йому може знадобитися дантист.

Вони не схвалювали його бажання так часто їздити до Лондона, та все ж таки з розумінням поставилися до його бажання побачитися з сином. Друзі надавали йому для цього свої домівки, тож на зустріч із Зафаром його привозили на Арчвей до будинку давньої, ще кембриджської колежанки Терези Ґлідоу та її чоловіка Тоні Строука, в чиїй невеличкій галереї на Ковент-Ґарден відбувалася, тепер уже ніби уві сні, презентація «Опівнічних дітей», чи в Кентиш-Таун до помешкання Сью Мейлен і Ґурмуха Сингга, які зустрілися й закохалися на його з Кларисою весіллі й відтоді не розлучалися. Вони були ідеальною, проте незвичайною парою: вона — донька судді, класична «англійська троянда», а він — високий красень сикх із Сингапура, один із піонерів у науці комп’ютерного програмування, яка тільки зароджувалася. (Коли Ґурмух вирішив зайнятися садівництвом, то створив комп’ютерну програму, яка точно йому підказувала, що робити упродовж року. Висаджений, а потім і доглянутий відповідно до програми сад просто буяв.) Гарольд Пінтер[87] і Антонія Фрейзер також відчиняли для нього двері, як і багато інших друзів. Білл Бюфорд сказав йому: «Твої друзі незабаром оточать тебе щільним залізним кільцем, і ти зможеш собі там жити». Саме так вони й учинили. Вони зберігали непорушне мовчання. Ніхто з них навіть випадково чи ненавмисно не прохопився жодною подробицею про його пересування. Без них він би не зміг прожити і півроку. Після недовіри на початках Спеціальна служба також почала покладатися на його друзів, усвідомивши, що це серйозні люди, які розуміють важливість усіх заходів безпеки.

Ось що відбувалося перед тим, як він зустрічався зі своїм сином. «П’ята людина» зі Сконленд-Ярду приходила на місце зустрічі завчасно, оцінювала його з погляду безпеки, давала вказівки власникам дому: що їм слід зробити — замкнути ті двері, засунути штори. Відтак його везли до місця зустрічі завжди дуже заплутаним маршрутом, з багатьма протиспостережними заходами, себто вдаючись до так званої «хімчистки», аби переконатися, що за ними нема «хвоста». (Протиспостережне пересування полягало почасти у якомога дивнішій їзді. По трасі його везли з різною швидкістю, і якби хтось їхав так само, то були б певні, що мають «хвіст». Іноді Алекс перелаштовувався на бокову смугу і їхав дуже швидко. Якби хтось стежив за ними, то не знав би напевне, хочуть вони покинути трасу чи ні, тож мусив би їхати за ними також дуже швидко і цим виявив би себе.) Тим часом інше авто забирало Зафара й привозило його до місця зустрічі, також після «хімчистки». Багато клопоту, проте потім він бачив радість в очах своєї дитини, і це було всім, про що він хотів знати.

У будинку Стоуксів він бачився із Зафаром упродовж години. Наступну годину провів з мамою й Самін у Пінтерсів на Кемпден-Гілл-сквер, і в маминому залізному самовладанні він знову впізнав ту жінку, якою вона була в часи до і після батькової смерти. Вона ховала свій страх і переживання за напруженою, але незрадливою усмішкою, а от кулаки часто тримала стиснутими. Потім його відвезли до будинку Ієна Мак’юена у селі Чедворт, що в Ґлостерширі, де він провів цілу ніч у товаристві хороших і доброзичливих друзів — Алана Єнтоба та його дружини Філіппи Вокер, а також самого Ієна. Перегодя в інтерв’ю «Нью-Йоркеру» Ієн казав: «Ніколи не забуду — наступного ранку ми встали рано. Він мусив їхати далі. Неприємний для нього час. Ми стояли біля кухонної стільниці, готуючи грінки й каву, і дивилися восьмигодинні новини на Бі-бі-сі. Він стояв праворуч від мене і був головною новиною у тому випуску. «Гезболла» докладе всіх зусиль і умінь, аби лишень його вбити». Проте пам’ять Ієна трохи підвела. Погрози того дня виходили не від фінансованої Іраном «Гезболли» в Лівані, а від Агмада Джібріла, лідера Народного фронту за визволення Палестини.

До нього у Вельс приїхали командувач Спеціальної служби Джон Гавлі, високопоставлений офіцер поліції, що завідував Підрозділом «А», а потім піднявся до ранґу помічника комісара й очолив як Спеціальну службу, так і антитерористичну роботу в Сконтленд-Ярді, а також Білл Ґрінап, офіцер, якого Маріан у своєму вельському оповіданні перейменувала на «містера Браундауна». Ставився містер Ґрінап до нього недоброзичливо. Він вочевидь вважав, що йому доводиться мати справу з порушником спокою, який не передбачав такого розвитку подій, і тепер доблесні офіцери поліції мусять ризикувати своїми головами, щоб урятувати і вберегти його від наслідків його ж дій. Порушник спокою був також прихильником лейбористів, критикував цей самий уряд Тетчер, яка вважала за потрібне санкціонувати його захист. Містер Ґрінап також натякав, що в Спеціальній службі подумують передоручити завдання з його захисту звичайним поліцейським у формі. Скидалося на те, що він ще довго піддаватиметься ризику нападу, чого Спеціальна служба не передбачила або ж не хотіла передбачити. Цю недобру новину йому повідомив, приїхавши аж до Вельсу, малослівний командир Гоулі. Тепер уже не йшлося про прихисток на кілька днів, упродовж яких політики все владнають. Також не проглядалася перспектива надання йому дозволу (дозволу?) в найближчому майбутньому знову почати звичайне жаття. Він не міг поїхати додому й чекати, що з того вийде. Зробити так означало наразити на небезпеку своїх сусідів, а також покласти непомірний тягар на поліцейські ресурси, бо в такому разі виникала необхідність перекрити й охороняти всю вулицю або ж навіть кілька вулиць. Йому доведеться чекати, допоки відбудеться «зміна в політичних віяннях». І це означає, запитав він, допоки помре Хомейні? Чи ніколи? Гоулі не зміг відповісти. Він не знав, наскільки все це може затягтися.

Під загрозою смерти він прожив уже цілий місяць. Проти «Сатанинських віршів» відбувалися мітинги в Парижі, Нью-Йорку, Осло, Кашмірі, Бангладеш, Туреччині, Німеччині, Таїланді, Нідерландах, Швеції, Австралії і Західному Йоркширі. Кількість поранених і вбитих продовжувала зростати. На той час роман устигли заборонити в Сирії, Лівані, Кенії, Брунеї, Таїланді, Танзанії, Індонезії, а також у всьому арабському світі. Мусульманський «лідер» на ймення Абдул Гуссейн Човдгурі звернувся до головного судді магістрату в Лондоні з вимогою викликати Рушді та його видавців до суду за звинуваченням у «богохульстві й святотатстві з метою заколоту», проте такого обтяження так і не видали. В Нью-Йорку перекрили П’яту авеню через паніку, викликану погрозою закладеної бомби у книгарні. В ті дні книгарні ще були на П’ятій авеню.

Об’єднаний фронт літературно світу дав тріщину, і йому завдало великого болю бачити, як його власний світ ламався під тиском цих подій. Спочатку Академія мистецтв Західного Берліна відмовилася надати приміщення для мітингу на підтримку Рушді з огляду на питання безпеки. Після цього найбільший німецький письменник Ґюнтер Ґрасс і філософ Ґюнтер Андерс на знак протесту подали у відставку й пішли з Академії. Відтак у Стокгольмі Шведська академія, що присуджувала Нобелівську премію в галузі літератури, вирішила не робити формальної заяви щодо засудження фетви. Відома письменниця Керстін Екман подала у відставку і покинула місце за столом з вісімнадцятьма академіками. Ларс Ґілленстен також відкликав свою кандидатуру і не брав участи в дискусії академіків.

Він почувався просто жахливо. «Не робіть цього, Ґюнтере, Ґюнтере, Керстін, Ларсе, — хотілося йому вигукнути. — Не робіть цього заради мене». Йому не хотілося розколу в академіях, не хотілося завдавати шкоди книжковому світові. Він хотів цілком протилежного. Він хотів захистити книжки від паліїв. Такі невеликі сутички між літераторами в час, коли сама свобода літератури зазнавала нищівних ударів, видавалися справжніми трагедіями.

У середині січня його без попереджень закинули на найнижчий рівень орвеллівського пекла[88]. «Ви одного разу запитали, — сказав О’Браєн, — що роблять в кімнаті 101. Я відповів, що самі знаєте. Всі знають. У кімнаті 101 — те, що найгірше на світі». Найгірше у світі для кожної людини своє. Для Вінстона Сміта в романі Орвелла «1984» найгіршим були щури. Для нього ж у вельському будинку найгіршим був телефонний дзвінок, на який йому не відповіли.

Вони з Кларисою вже мали налагоджений розпорядок дня. О сьомій годині щовечора він обов’язково телефонував Зафарові. Говорив він із сином настільки відверто, наскільки це дозволяли обставини, розповідав про все, що відбувалося довкола, намагаючись створити в нього оптимістичне враження, не дати страхам закаламутити дитячу уяву. Він швидко зрозумів, що коли Зафар уперше дізнається про якусь новину від нього, то вона легко перетравлює. Якщо з якихось причин йому чогось не розповідають і він дізнається про щось неприємне від друзів на шкільному майданчику, то дуже переживає. Постійне спілкування просто життєво необхідне. Тому потрібні щоденні телефонні дзвінки. Домовився з Кларисою, що у разі коли їх із Зафаром чомусь не буде вдома о сьомій годині, то вона залишає повідомлення на автовідповідачі в будинку на Сент-Пітерс-стрит і повідомляє про час повернення. Зателефонував до будинку на Берма-роуд. Ніхто не відповів. Залишив повідомлення на Кларисиному автовідповідачі й перевірив свій. Жодного повідомлення. Гаразд, подумав він, трохи запізнюються. За п’ятнадцять хвилин знову зателефонував. Ніхто не брав слухавки. Він знову зателефонував на свій автовідповідач: нічогісінько. За десять хвилин зателефонував утретє. Нікого. Почав хвилюватися. Вже 19:45, завтра Зафарові до школи. Вони ніколи не гуляли так допізна. Впродовж наступних десять хвилин він телефонував двічі. Жодної відповіді. Його охопила паніка.

Усі події дня відійшли кудись далеко-далеко. Організація «Ісламський конгрес» назвала його віровідступником, однак уникала підтримки іранського смертного вироку. Мусульмани запланували марш протесту в Кардиффі. Маріан журилася іншим: за тиждень, що минув, продали тільки 24 примірники її щойно виданого роману «Джон Долар». Однак це тепер не мало значення. Він ще раз зателефонував на Берма-роуд, набирав і перенабирав той номер наче божевільний, аж поки почали тремтіти руки. Він сидів долі, спершись на стіну, з телефоном на колінах, безперестанку набираючи той самий номер. Група захисту знову помінялася; повернулися Стен і Бенні з двома новими водіями — з добрим нахабним хлопчиськом на ймення Кейт, також відомим під прізвиськом Дужий, і рудоволосим валлійцем на ім’я Алан Оуен. Стен помітив, як його «клієнт» несамовито набирає номер телефону, і поцікавився, чи все гаразд.

Він відповів, що, здається, не все гаразд. Клариса із Зафаром уже майже на півтори години запізнюються на телефонні перемовини з ним і до того ж не залишили ніякого повідомлення на автовідповідачі. Стен посерйознішав. «Це що, — запитав він, — збій у звичайному розпорядку дня? Тоді на це треба реагувати, на будь-який несподіваний збій в усталеному розпорядку». Так, сказав він, це збій у звичайному розпорядку дня. «Г аразд, — сказав Стан, — зараз щось придумаємо. Спочатку треба довідатися, що там і як». Кілька хвилин потому він повернувся і сказав, що мав телефонну розмову з «Метполом», себто з Лондонською столичною поліцією, й автомобіль уже вирушив за вказаною адресою, щоб перевірити з автомобіля можливість збройного нападу. Відтак хвилини повзли, повільні й холодні як повзе льодовик, і коли прийшла відповідь, то серце вже заледеніло в нього. «Автомобіль щойно проїхав повз будинок, — сказав йому Стен, — і звідти, на жаль, повідомляють, що парадні двері відчинені навстіж і у всьому будинку горить світло». Він не міг вимовити й слова. «Поліцейські не підходили й не заходили до будинку, — сказав Стен. — У таких випадках невідомо, на що там можна напоротися».

Йому ввижалися розпростерті на сходах перед залою мертві тіла. Йому ввижалися яскраво освітлені, схожі на ганчір’яні ляльки трупи його сина й першої дружини, що лежали в калюжах крови. Життя завершилося. Він утік і заховався, як нажаханий кролик, а його рідні заплатили за це життям. «Поясню, що ми зараз робитимемо, — сказав Стен. — Ми ввійдемо туди приблизна за сорок хвилин. Нам потрібно підтягти сили».

Може, вони не обоє вбиті. Може, син залишився живим і його взяли в заручники. «Ви ж розумієте, — сказав він Стенові, — якщо вони його схопили й захочуть обміняти на мене, то я піду на це, і ви мене не зупините. Це щоб ви знали».

Стен витримав довгу похмуру паузу, наче герой у п’єсі Пінтера. Відтак сказав: «Заручників обмінюють тільки в кіно. В житті, на превеликий жаль, якщо це збройний напад, то вони обоє вже, мабуть, мертві. Перед вами стоятиме лишень одне запитання: чи ви також хочете померти?»

Поліцейські на кухні замовкли. Маріан сиділа обличчям до нього, проте не наважувалася якось його заспокоювати. Він не мав що сказати. Несамовито набирав номер телефону, що тридцять секунд набирав той самий номер телефону, а тоді — гудок, і Кларисин голос просить залишити повідомлення. Чудова, висока, зеленоока дівчина. Мати його доброго, жвавого, любого сина. Яке він може залишити повідомлення? Вибач нічого не пояснить. Він клав слухавку і знову набирав номер, і знову чув її голос. Раз за разом.

Стен прийшов не скоро й тихо сказав: «Тепер уже недовго. Вони вже майже готові». Він кивнув головою й чекав цілу вічність на свій смертельний удар. Не відчував, що плаче, проте його обличчя було мокрим. Продовжував набирати Зафарів номер. Так ніби телефон володів якоюсь окультною силою, так ніби це була спіритична дошка Віджа, що могла з’єднати його з мертвим.

І раптом щось клацнуло. Хтось підняв на другому кінці слухавку. «Алло?» — сказав він тремтливим голосом. «Тату? — почув він Зафарів голос. — Тут таке коїться! Тату, біля дверей стоїть поліцейський і каже, що зараз буде ще п’ятнадцять». Полегшення впало на нього водоспадом і миттєво скувало язик. «Тату! Ти мене чуєш?» «Так, — сказав він. — Чую. Мама як? Де ти був?» Вони були на шкільній виставі, що закінчилася дуже пізно. До телефону підійшла Клариса й попрохала пробачення. «Я просто забула залишити тобі повідомлення. Вибач».

У його жилах почалася звичайна післяшокова біохімічна реакція, і він уже не знав, був він щасливий чи розлючений. «А з дверима що? — запитав він. — Чому ви залишили парадні двері відчиненими, а в будинку всюди горіло світло?» Знову говорив Зафар. «Ми не лишали, тату, — сказав він. — Ми просто повернулися, відчинили двері й засвітили світло, а тоді прийшов поліцейський».

«Скидається на те, — сказав детектив сержант Стен, -що сталася прикра помилка. Хлопці, яких ми відправили перевірити обстановку, переплутали будинок».

Переплутали будинок. Поліцейська помилка. Просто недолуга помилка. Все гаразд. Чудовиська знову поховалися до комірчини й під паркетну підлогу. Світ не вибухнув. Його син живий. Двері кімнати 101 розчахнулися. На відміну від Вінстона Сміта, йому вдалося втекти.

Це був найгірший день у його житті.

На своєму відповідачі знайшов повідомлення від письменниці Марґарет Дреббл. «Зателефонуй, якщо зможеш». І коли він зателефонував, то своїм бадьорим, діло-вим і серйозним тоном вона зробила пропозицію, настільки ж щедру, як і Дебора Роджерс. Вони зі своїм чоловіком Майклом Голройдом, біографом Літтона Стречі, Оґастеса Джона й Джорджа Бернарда Шоу, звели будинок у Порлок-Вірі на сомерсетському узбережжі. «Ми вже його закінчили, — сказала вона, — і хотіли туди переселятися, а тоді я сказала Майклові, що Салманові потрібне житло. Так що місяць-другий можеш пожити там». За такий подарунок, за нагоду залишатися на одному місці так довго він був невимовно вдячний. Упродовж одного місяця він — людина з Порлока[89]. «Дякую», — сказав він якось ніяково.

Порлок-Вір розташовувався дещо на захід від самого Порлока, такий собі крихітний закуток з кількох будинків, що виросли навколо гавані. Вкритий очеретом, диво-буди-нок виявився досить таки величеньким. Журналіст з «Нью-Йорк Таймс», який брав інтерв’ю у Дреббл десять років потому, назвав його «блумсберським видінням, утіленням примхи й досконалости, з кімнатами різних кольорів — зеленої як м’ята, рожевої, бузкової і кольору тосканської соломки — з вицвілими килимами, книжками та картинами геть усюди, куди не кинеш оком». Нема ліпшого, як опинитися в будинку з книгами. Їм з Маріан, обом письменникам, подарували дім два інші письменники, тож у цьому крилося щось надзвичайно символічно-радісне. Кімнат вистачало також і для двох офіцерів з групи захисту; водії найняли кімнати вже у селі й удавали із себе друзів, що мандрують пішки. Біля будинку ріс чудовий сад, і був він настільки відлюдним, наскільки може собі побажати людина-невидимка. Переїхав він туди в останній тиждень березня і вважав себе майже щасливим.

«Полум’я Просвітництва гасне», — сказав журналіст Ґюнтеру Ґрассу. «Але іншого джерела світла нема», — відказав він. Громадськість казилася від злости. А у своєму особистому житті, за кілька днів після прибуття до Порлок-Віра, він зіткнувся з кризою дещо іншого ґатунку. І тут не обійшлося без вогню.

Маріан на кілька днів поїхала до Лондона (щодо її пересування обмежень не існувало), де побачилася з кількома спільними друзями — Дейл, американкою, що працювала в агенції «Вайлі, Ейткен і Стоун», та його давньою приятелькою Полін Мелвілл. Він зателефонував Полін, аби дізнатися, як там усе минулося, і виявилося, що Полін перебуває в стані страшенного стресу. «Гаразд, — сказала вона, — це настільки серйозно, що таки розповім тобі все так, як нам оповіла Маріан, а чули це ми обоє з Дейл; ми — ошелешені й готові повторити її слова у її ж присутності». Маріан сказала їм, що вони з ним постійно сваряться, і що вона, Маріан, за словами Полін, одного разу «навіть побила його». Відтак вона також сказала, хоч як це дивно, що він просив Спеціальну службу «привезти йому Ізабель Аджані». Він ніколи не бачився і не розмовляв із французькою актрисою, проте недавно вона зробила жест на його підтримку, за що він їй був дуже вдячний. На церемонії вручення премії «Сезар», а це «французький Оскар», коли її вшановували як переможницю в номінації «найкраща акторка» за головну роль у фільмі «Камілла Клодель», їй надали слово, і вона в кінці свого виступу прочитала короткий текст, як вона потім зізналася, цитату з «Les versets sataniques, de Salman Rushdie». Її батько — виходець з Алжиру, з мусульманської родини, тому такий крок дався їй нелегко. У відповідь він написав їй подячного листа. Все решта, про що твердила Маріан, було чистісінької води вигадкою, до того ж вона розповідала ще й інше. «Він катує мене, — скаржилася вона Полін, — припікає мене запаленими сиґаретами». Коли Полін сказала це, він, хоч і вжахнувся спочатку, лишень вибухнув сміхом. «Але я не маю сиґа-рет, — вигукнув він, — я навіть не курю!»

Коли Маріан повернулася з Лондона до Порлока, він зіткнувся з нею у чудовій вітальні з рожевими шпалерами й великими вікнами, звідки відкривався прегарний вид на мерехтливі води Бристольського каналу. Спочатку вона просто заперечувала, що таке казала. Він назвав її брехухою. «Давай зателефонуємо Полін і Дейл і послухаємо, що вони скажуть». Тут вона схаменулася й призналася, що так, вона казала таке. Особливо його цікавило найбезсоромніше звинувачення — катування запаленими сигаретами. «Навіщо ти таке вигадала? — допитувався він. — Ти ж бо знаєш, що нічого такого навіть близько не було?» Вона сміливо поглянула йому просто у вічі. «Це метафора того, — сказала вона, — наскільки нещасною я почуваюся». В якомусь сенсі це було блискуче. У божевільному сенсі. Таке заслуговує на оплески. Він сказав: «Маріан, це — не метафора; це — брехня. Якщо ти не знаєш різниці між цими двома поняттями, то тобі треба лікуватися». Вона не мала що сказати. Пішла до своєї кімнати, де працювала, й зачинила двері.

Тепер йому треба було вибирати: залишатися з нею, незважаючи на всі її вибрики, або ж розлучатися й нести свій тягар самому.

У поліції сказали, що йому потрібне ім’я. Він мав вибрати якийсь псевдонім, «і то вже зараз», відтак домовитися з банківським менеджером про банк, який зміг би видати йому чекову книжку на цей псевдонім або ж узагалі без прізвища, а потім приймати від нього чеки, підписані цим вигаданим іменем, для оплати рахунків без розкриття його особи. Нове ім’я також мало допомогти охоронцям. Вони звикнуть до цього імени і повсякчас, хоч би де були, біля нього чи віддалік, завжди вживатимуть тільки це вигадане ім’я, аби випадково не назвати його справжнім ім’ям і в такий спосіб не виказати його місця перебування, йдучи, біжучи чи їдучи до спортзалу або супермаркету, що поблизу.

Операція з його захисту називалася «Операція малахіт». Він ніяк не міг утямити, до чого тут той зелений камінь; не знали й вони. Вони не були письменниками й походження назв їх не цікавило. Просто назва — і все. Тепер настала черга його власного перейменовування.

Його справжнє ім’я — геть нікчемне, його вже і вимовляти не можна, як те «Вольдеморт» у тоді ще ненаписаних книжках про Гаррі Поттера. З таким іменем він не міг найняти будинок чи пройти реєстрацію для голосування на виборах, бо під час реєстрації вимагають назвати домашню адресу, а це, зрозуміло, вже неможливо. Щоб захистити своє демократичне право на свободу слова, йому доводиться відмовлятися від свого демократичного права на вільне волевиявлення й обрання органів влади. «Яким буде ім’я, немає значення, — сказав Стен, — але воно потрібне, і не зволікати з цим».

Коли просять відмовитися від свого імени, це не така вже й проста справа. «Мабуть, не варто називатися якимсь азійським іменем, — сказав Стен. — А раптом хтось змикитить». Отже, треба також відмовитися і від своєї раси. Тож бути йому людиною-невидимкою у масці білолицього європейця.

У його записнику була замальовка з героєм, що називався містер Мамулі. Той містер Мамулі геть поринув у сірості, навіть проклятий, така собі посередність, літературний родич пана Коґіто з твору Збіґнєва Герберта і сеньйора Паломара в Італо Кальвіно. Повне його ім’я -Аджіб Мамулі, Аджіб, як член бредфордський муніципальної ради, чиє ім’я означало «дивний». Мамулі ж означає «звичайний». Тобто він — містер Дивно Звичайний, містер Незвичайно Буденний, містер Особливо Щоденний: оксюморон, суперечність у поняттях. Він написав невеликий уривок тексту, в якому містер Мамулі мусив нести на голові велетенську перевернуту догори дриґом піраміду, з вістрям, устромленим у його лису голову, що нестерпно дошкуляло маківці.

Пан Мамулі вперше з’явився, коли він відчув, що в нього вкрали його власне ім’я або ж половину імени, коли Рушді відокремилося від Салмана й пішло штопором по заголовках, друкованих новинах, телеканалах, ставши лозунгом, закликом до демонстрацій, образливим словом або ж іще чимось, чим люди хотіли, аби воно стало. Він утратив контроль над своїм іменем, і йому захотілося одягти личину містера Мамулі. Містер Аджіб Мамулі також письменник-романіст із суперечливими іменем, як і належиться письменникові-романісту. Містер Мамулі думав про себе як про звичайну людину, проте його життя було дуже дивним. Коли він уявляв собі обличчя Мамулі, то воно завжди мало вигляд відомої Пересічної людини, створеної карикатуристом Р.К. Лаксманом у «Таймс оф Індія»: невинним, ошелешеним, лисим, зі скуйовдженими жмутиками посивілого волосся, що стриміло з-за його вух.

У «Сатанинських віршах» є героїня на ймення Мімі Мамулян, гладка артистка, одержима скуповуванням нерухомости. Містер Мамулі — це її родич або ж, радше, її антитеза, такий собі анти-Мімі, чиї негаразди — протилежність її негараздам: він навіть не мав дому, який би міг назвати своїм. І він цілком усвідомлював, що така сама доля грішного Люцифера. Отже, містер Аджіб Мамулі — ім’я диявола, на якого його перетворили інші, таке рогате метафоричне створіння, як і його Саладін Чамча, чиє демонічне перетворення пояснюється в такий спосіб: «Вони мають владу називати, а ми підпорядковуємось».

Їм не сподобалося ім’я. Мамулі, Аджіб: язик зламаєш і запам’ятати важко, а ще воно надто «азійське». Його попрохали знову подумати. Містер Мамулі віддалився, побляк і, зрештою, знайшов собі прихисток у ветхих мебльованих кімнатах, заброньованих для невикористаних ідей в уявному готелі «Каліфорнія», де й пропав.

Він пригадував улюблених письменників і намагався якось скомбінувати їхні імена. Володимир Джойс. Марсель Бекетт. Франц Штерн. Він склав цілий список таких імен, і всі вони виявилися кумедними. Тоді він придумав ще одне, не сміховинне. Написав поряд два імені Конрада і Чехова, і вийшло його ім’я на наступні одинадцять років.

«Джозеф Антон».

«Прикольно, — сказав Стен. — Ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас просто Джо?»

Відверто кажучи, він заперечував. Невдовзі відчув, що не любить таких скорочень з причин, до кінця йому не зрозумілих, однак чому Джо настільки гірше за Джозеф? Він — ні те ні се, тож обидва мали здаватися йому одна-ково фальшивими й однаково зручними. Проте «Джо» дратувало майже від самого початку. Зате офіцерам з групи захисту це односкладове ім’я здалося легшим для вимовляння й запам’ятовування, тож у громадських місцях вони не помиляться. Отже, для них він — Джо.

«Джозеф Антон». Він намагався звикнути до свого винаходу. Ціле життя вигадував імена для літературних героїв. Тепер, назвавшись іншим іменем, перетворив себе на якогось літературного героя. «Конрад Чехов» не спрацювало б. Проте «Джозеф Антон» був кимось таким, що направду міг існувати. Який уже існував.

Конрад — письменник, що писав нерідною йому мовою, творець усіляких подорожніх, заблуканих і незаблуканих, мандрівників, що прямують до незвіданої темряви, таємних агентів у світі вбивць і бомб, а також щонайменше одного безсмертного боягуза, що ховався від свого сорому; а Чехов — співець самотности й меланхолії, краси старого світу, знищеного як той вишневий сад брутальністю нового; «три сестри» Чехова вірять, що справжнє життя існує деінде й безперестанку тужать за Москвою, до якої не можуть повернутися. Тепер обидва вони стали його хресними батьками. Саме Конрад дав йому гасло, за яке він тримався, немовби за рятувальну линву, впродовж довгих наступних років. У його романі, тепер уже з неприпустимою назвою «Негр із «Нарциса», головного героя, моряка на ймення Джеймс Вейт, який під час довгої морської подорожі хворіє на туберкульоз, запитує його колега-моряк, навіщо він виходив у море, знаючи (а він мав знати) про свою тяжку недугу. «Мушу жити, допоки не вмру, хіба не так?» — відповідає Вейт. Ми всі мусимо також, думалося йому після прочитання тієї книжки, проте в його становищі речення набувало сили наказу.

«Джозефе Антоне, — сказав він самому собі, — мусиш жити, допоки не помреш».

Раніше, до фетви, йому ніколи не спадало на думку, що він може перестати писати й стати кимсь іншим, бути не письменником. Бо те, що він став письменником і переконався, що він може займатися тим, чим йому найбільше хотілося займатися, було його чи не найбільшою втіхою. Сприйняття людьми «Сатанинських віршів», принаймні на якийсь час, позбавило його тієї втіхи, однак не через страх, а з огляду на велике розчарування. Якщо хтось витрачає п’ять років свого життя, втілюючи великий і складний задум, намагаючись пригнути той задум до землі, підпорядкувати його собі, надати йому настільки гарної форми, наскільки дозволяє талант, а відтак після виходу у світ той задум сприймають у спотвореному й огидному світлі, то, може, все це й не варте таких зусиль. Якщо він досяг лишень ось такого, доклавши якнайбільше зусиль, тоді, мабуть, йому треба зайнятися чимсь іншим. Йому слід бути автобусним кондуктором, посильним, вуличним музикантом, який узимку для різноманітности вибиває чечітку в переходах метро. Всі ці професії видавалися шляхетнішими, ніж його.

Аби відігнати такі думки, він почав писати рецензії на книжки. Ще до фетви його друг Блейк Моррісон попрохав його написати для літературної сторінки газети «Обзвервері» рецензію на спогади Філіпа Рота «Факти». Він написав таку рецензію і хотів її надіслати. Проте листа не можна відправляти з пошти неподалік, не мав він також факсу під рукою, тож офіцер з групи захисту погодився відправити той лист з Лондона після перезміни. До рецензії він долучив супровідного листа, просячи пробачення за затримку. Газета опублікувала не лишень його рецензію, а також факсимільний відбиток супровідного листа, і то на першій сторінці. Так швидко він став нереальним для стількох людей, що доказ його існування вважався новиною номер один.

Він запитав Блейка, чи міг би і далі писати для нього рецензії, й опісля щомісяця надсилав йому близько восьми сотень слів. Вони писалися нелегко — так ніби рвати зуби, думав він, і це банальне кліше виявилося доречним, бо його зуби мудрости насправді давали про себе знати тепер досить часто, тож служба захисту думала над «вирішенням» цієї проблеми — проте вони стали його першими нерішучими кроками назад до себе, подалі від Рушді й ближче до Салмана, знову до літератури й геть від незатишної, розхристаної ідеї бути не письменником.

Саме Зафар остаточно повернув його до самого себе, Зафар, якого він намагався якнайчастіше бачити — поліція влаштовувала їм зустрічі, возила його туди й назад, здійснюючи «хімчистку» за батьком і сином; бачилися вони в Лондоні у будинку Сью і Ґурмукга на Петшалл-роуд, що в Кнентиш-Таун, у Пінтерів на Кемден-Гілл-сквер, у Ліз Колдер на Арчвей, а одного разу на вихідних навіть у графстві Корнуол, у найдавнішої Кларисиної подруги Розанни на фермі з козами, курми, гусьми у самісінькій долині поблизу Ліскарда. Вони грали у футбол — він виказував здібності воротаря, щораз відважно кидаючись за м’ячем — і комп’ютерні ігри. Також складали моделі автомобілів і потягів. Робили звичайні, буденні речі, які батько зазвичай робить із сином, однак усе це здавалося величезним дивом. Тим часом маленька донечка Розанни Джорджі вмовили поліцейських одягти корони принцес і пір’їсті боа з її гардеробу з нарядами.

Того разу Маріан не поїхала на вихідні, і вони із Зафаром спали в одній спальні. Аж тут Зафар нагадав йому про його ж обіцянку: «Тату, а як там моя книжка?»

Єдиний раз за всю його письменницьку кар’єру він від самого початку знав майже увесь сюжет свого твору. Цей сюжет прийшов до нього ніби якийсь подарунок. Дещо раніше він розповідав Зафарові оповідки, який тим часом купався у ванні, тобто це не були казки перед сном, а казки під час купання. У ванні, де плавали невеличкі іграшкові тваринки із сандалового дерева і кашмірські плоскодонні човники шикара, і народилося море оповідок або ж, точніше, відродилося. Слово «море» міститься у назві стародавньої книги санскритом. На території Кашміру в ХІ столітті нашої ери брахман-шиваїт на ймення Сомадева зібрав велетенське зібрання казок під назвою «Катгасарітсаґара». Катга означає оповідання, саріт — потоки, а саґара — море чи океан; отже, «Катгасарітсаґара» — це «Оповідні потоки моря», що зазвичай передається англійською як «Море оповідних потоків». У велетенській книзі Сомадеви моря нема. А що, коли таке море було — море, де всі коли-небудь придумані оповіді плавали у взаємопереплетених потоках? Зафар купався, а його тато брав горня, набирав з ванни води й удавав, ніби п’є, щоб знайти і розповісти ще одну казку, оповідний потік, що плаває у ванні оповідок.

І тепер у Зафаровій книжці він помандрує до такого моря-океану. В книжці буде казкар, який втратив свій Дар Оповідати після того, як його покинула дружина, і його син помандрує до джерела всіх оповідок і дізнається, як повернути татів дар. Єдине, що зазнало змін в його попередньому задумі, — це закінчення. Спочатку він хотів написати «сучасну» книжку, де неповна сім’я залишається неповною, а той хлопчик звикає і змиряється з таким станом речей, як це діти зазвичай роблять у реальному житті, як, наприклад, його власний син. Проте сюжет книжки вимагав, аби розбите на початку в кінці склалося докупи. Необхідно знайти щасливий кінець, і він пообіцяв самому собі, що таке закінчення він обов’язково знайде. Останнім часом його дуже вабили щасливі закінчення.

Багато років тому, після прочитання «Подорожей» Ібн Баттути, він написав оповідання «Принцеса Хамош». Ібн Баттута — марокканський учений чотирнадцятого століття, якому не сиділося на місці, тож супроти його переліку подорожей упродовж чверті століття арабським світом і за його межами — до Індії, Південно-Східної Азії, Китаю — тьмяніють подорожі навіть самого Марка Поло, якого порівняно з марокканцем можна назвати лінивим сиднем. «Принцеса Хамош» стала уявним епізодом з «Подорожей» — кількома втраченими сторінками з манускрипту Баттути. В оповіданні марокканський мандрівник приходить до розділеної країни, в якій дуже балакучий народ ґуппі ворогує з чупвалами, серед яких побутує культ мовчання і які поклоняються камінному божеству Безабану, себто без’язикому. Коли ж чупвали захоплюють в полон ґуппійську принцесу і погрожують зашити їй рота, щоб принести у жертву своєму ідолові, між країнами Ґуп і Чуп починається війна.

Йому не сподобалася те оповідання; не вдавалося створити химерного образу втрачених сторінок, і він, відклавши оповідання набік, забув про нього. Тепер же усвідомлював, що ця невеличка казка про війну між балакучістю і мовчанням може одержати додаткове наповнення — не тільки лінгвістичне; всередині крилася притча про свободу й тиранію, силу якої він нарешті збагнув. Книжка, так би мовити, побігла попереду нього, і його життя тепер її наздогнало. Якимось дивом він згадав, куди поклав теку з оповіданням, і попрохав Полін поїхати до його будинку на Сент-Пітер-стрит, аби привезти йому потрібні папери. На той час там уже не товпилися юрми репортерів, і їй легко вдалося зайти до будинку й вийти з текою. Коли він перечитав оповідання, то не на жарт розхвилювався. Перероблене, без зайвого згадування про Баттуту, воно наповнить його книжку драматизмом.

Спочатку книжка називалася «Зафар і море оповідок», однак невдовзі він відчув потребу дещо віддалити хлопця з книжки від хлопця у ванні. Гарун — друге Зафарове ім’я. Одразу після внесення зміни відчувалося, що вона вдала. Проте Зафар розчарувався. Це ж бо його книжка, казав він, і вона має бути про нього. Незабаром він передумав. Бо зрозумів: Гарун — це він і не він, і так значно ліпше.

Вони повернулися до Порлок-Вір після блаженних вихідних із Зафаром у Корнуолі, і коли наблизилися до вхідних дверей, то почули якийсь шурхіт усередині будинку. Поліцейські одразу затулили його своїми тілами й вийняли зброю, а тоді один із них відчинив двері. Хтось вочевидь побував у будинку: розкидані папери, перевернута ваза. Потім знову той самий шурхіт: ніби хтось з переляку бив крильми. «Це птах, — сказав він з полегшенням і занадто голосно. — Он там сидить птах». З охоронців напруга також спала. Паніка вщухла. Птах упав через комин і геть переляканий сидів тепер у вітальні на карнизі для штор. Дрізд, подумав він. Ля-ля-ля, тра-ля-ля, ох, ох, ох. Відчинили вікно — й птах полетів собі геть. Почав прибирати в будинку, а голова сповнювалася піснями про птахів. Візьми оці зламані крила й навчися літати[90]. Відтак давня карибська пісня про птаха, що сидить «високо на банановому дереві». Ти можеш полетіти/ в небо високо /бо ти щасливіший, а я самотній.

Незважаючи на вже готовий сюжет, книжка не одразу почала писатися. За вікном зірвалася буря, до того ж боліли зуби мудрости, а ще ніяк не міг віднайти тональність мови книжки. Він написав кілька невдалих зачинів — надто дитячий, надто дорослий, — від нього втікав потрібний тон. Мине кілька місяців, аж поки він напише слова, що зможуть відімкнути двері таємниці. «Було собі в країні Аліфбей одне сумне місто, й було воно найсум-ніше у світі — таке сумне, що й забуло, як зветься. Розкинулося те місто біля похмурого моря зі зграями насуплених риб-вугрів... » Джозеф Геллер одного разу сказав йому, що всі його книжки виростають із фраз. «Я аж тіпаюся, коли бачу зачинені двері» і «У мене на службі є п’ятеро людей, яких я боюся» дають початок його видатному романові «Щось сталося», а «Поправка-22» також виростає із речення-зачину. Він розумів, що мав на увазі Геллер. Іноді написане речення може містити чи уможливлювати написання десятків або ж сотні інших речень. «Опівнічні діти» розкрили свою таємницю тільки після того, як він одного вечора сів і написав «Я з’явився на світ у місті Бомбей... колись давним-давно». Те ж саме сталося з «Гаруном». У ту мить, коли знайшов сумне місто і насуплених риб-вугрів, він уже знав, як писатиметься книжка далі. Він навіть, здається, зірвався на рівні ноги й плескав у долоні. Та щаслива мить настане через місяці. Поки що він мав боротьбу й бурю.

Тим часом у Британії ґелґотлива юрма самопризначених «лідерів» і «речників» продовжувала ганятися за славою, встромляла ножі йому у спину і швиденько піднімалася на щабель вище. Найбалакучішим і найнебезпечнішим у тому натовпі був срібнобородий – достоту садовий ґном – Калім Сіддікі, який у кількох телевізійних передачах дуже вперто захищав і оправдовував фетву, а на громадських зібраннях (на деякі приходили навіть члени парламенту) закликав піднести руки, щоб продемонструвати одностайність громади у прагненні бачити віровідступника й богохульника мертвим. Руки геть усіх злітали догори. Проте нікого не притягали до відповідальносте. «Мусульманський інститут» Сіддікі — це дріб’язок, однак аятоли Ірану, яких він навідував доволі частенько, як і дедалі поважніших людей, вимагаючи від них не зменшувати тиску, влаштовували йому гучні прийоми. На британському телебаченні Сіддікі пояснив, якими, на його думку, є мусульмани. «Ми завжди даємо здачі, — сказав він. — Іноді ми даємо здачі першими».

Прогриміли вибухи у книгарнях «Коллетс» і «Діллонс» в Лондоні, а також у книгарні «Еббіс» у Сиднеї, що в Австралії. Дедалі більше бібліотек відмовлялося брати його книжку, ще більше мереж не хотіли продавати її, десятки друкарень у Франції відтермінува-ли друк французького видання, частіше лунали погрози на адресу видавців, наприклад проти норвезького видавця Вільяма Нігаарда з видавництва «Г. Ашегоуг і Компанія», якому навіть надали поліцейську охорону. Проте більшість людей, що працювали в офісах видавництв, де виходила його книжка, не отримували жодного захисту. Він легко уявляв собі ту напругу, яку вони відчували на роботі і вдома, переживаючи як за своє життя, так і за життя членів своїх родин. Недостатньо уваги приділялося відвазі «звичайних людей», які щодня виявляли незвичайність, виконуючи свою роботу, захищаючи засади свободи і утримуючи лінію оборони.

Мусульмани почали вбивати інших мусульман, якщо ті не висловлювали кровожерливих думок. У Бельгії вбили Абдуллу Агдала — муллу, вихідця із Саудівської Аравії, який, за розповідями, був «духовним лідером» мусульман країни, а також його заступника тунісця Саліма Багрі за те, що казали: хай там як собі хоче Хомейні, він висловлюється щодо внутрішніх іранських реалій, у Європі існує свобода слова.

«У рот мені запхали кляпа й посадили у в’язницю, -писав він у щоденнику. — Мені заборонено навіть говорити. Мені хочеться покопати м’яча з сином у парку.

Звичайне, буденне життя — для мене нездійснима мрія». Друзі, що бачили його у ті дні, були приголомшені погіршенням його фізичного стану, він додав у вазі, відростив огидну цибулиноподібну бороду. Мав вигляд геть розбитої людини.

За короткий час він дуже добре ладнав з охоронцями, проте Маріан складніше сприймала вторгнення у свій особистий простір, тож тримала їх на відстані. Він був удячний за те, що вони завжди підбадьорювали, завжди намагалися поліпшити йому настрій, а ще за їхнє бажання залишатися непомітними. Вони знали, що «клієнтові» нелегко мати на кухні поліцейських, що тупцюють як ті слони. Вони намагалися з усіх сил і без якогось прихованого невдоволення дати йому якнайбільше простору. Вимушену ізоляцію від суспільства, він помітив це одразу, вони до певної міри сприймали навіть болючіше, ніж він сам. Вони — люди дії, їхні потреби — протилежні потребам цього малорухливого письменника, який намагався щось вихопити з внутрішнього життя та роздумів. Він міг годинами непорушно сидіти в кімнаті, думати собі про щось і радіти життю. Для них же навіть недовге перебування у закритому просторі ставало нестерпним. Щоправда після двох тижнів чергування їм надавалася можливість поїхати додому й перепочити. Вони казали йому заклопотано: «Ми не змогли б так жити, як ви», -тож вони розуміли одне одного.

Багато хто з них казав, що це неправильний спосіб охорони. Зазвичай в інших випадках кожен «клієнт» має «постійну» групу захисту, яка опікується тільки ним. Він не міг мати такої «постійної» групи, бо офіцерам поліції надто складно виконувати свою цілодобову роботу на постійній основі. Тож його охороняли різні групи. І це неправильно, твердили його охоронці. Всі інші, кого вони охороняли, жили своїм звичним професійним життям, а вони забезпечували їм захист, у той час як поліцейські у формі позмінно охороняли «клієнтів» дім. Увечері офіцери Спеціальної служби привозили «клієнта» додому, самі також поверталися додому, а поліцейські у формі залишалися на чергуванні. «Нас не вчили переховувати людей. Це не наша робота». Проте звичайна охорона була значно дорожчою, бо змінні чергування поліцейських у формі коштували багато грошей. Коли ж «клієнт» мав не один дім, то вартість зростала відповідно. Начальству у Скотленд-Ярді не хотілося витрачати стільки грошей на операцію «Малахіт». Простіше було переховувати «клієнта» й платити тільки групі захисту понаднормові за цілодобове перебування з ним. Серед старших офіцерів, як він здогадувався, побутувала думка, що «малахітовий «клієнт» не заслуговує від британської поліції повноцінної охорони.

Він швидко зрозумів, що між офіцерами, які виконують завдання, й вищими чинами у Скотленд-Ярді пролягала ціла прірва. Мало хто з вищих чинів був у пошанівку серед рядових охоронців. Упродовж наступних років він дуже рідко стикався з труднощами в плані стосунків з членами групи захисту, відрядженими опікуватися ним, і з багатьма навіть подружився. А от старші офіцери (йому казали, що називати їх «вищими» геть неправильно, бо вони можуть бути старшими, але чим вони вищі від них?) — це цілком інша річ. Надалі він матиме справу ще не з одним містером Ґрінапом, схильним до осуду.

Допомагаючи йому, вони порушували правила. Під час заборони відвідувати громадські місця вони ходили у кінотеатри, заходили у зал, коли світло вже гасили, й виходили незадовго до закінчення сеансу, — і жодних проблем. Коли ж старші офіцери казали, що йому не можна з’являтися в Лондоні, вони все одно приїжджали до його друзів, де він бачився із сином. Вони робили все, що могли, аби допомогти йому як батькові. Деколи вони відвозили його із Зафаром на поліцейські спортивні майданчики й грали там у регбі, тож він також бігав і кидав м’яча разом з ними. На свята вони завозили його із Зафаром до якогось парку. Якось Зафарові дуже сподобалася м’яка іграшка в тирі. Один із офіцерів охорони, відомий усім як Тлустий Джек, помітив це. «Хочеш мати таку, еге ж?» — запитав він, і стиснув губи. — Ммм-гммм». Він підійшов до прилавка й поклав гроші. Працівник тиру дав йому звичайний пістолет зі збитим прицілом, і Тлустий Джек сумно похитав головою. «Ммм-гмм, — сказав він, оглядаючи зброю. — Ну що ж, спробуємо». Він почав стріляти. Бабах, бабах, бабах, бабах, і фігурки одна за одною попадали, а працівник тиру із роззявленим золотозубим ротом не йняв віри своїм очам. «Ну що ж, дуже добре, — сказав Тлустий Джек, віддаючи зброю й показуючи на м’яку іграшку. — Он ту, будь ласка». Кілька місяців потому Зафар дивився по телевізору прибуття Нельсона Мандели на стадіон «Вемблі», де він мав подякувати за рок-концерт з нагоди його звільнення. Коли Зафар побачив, як Мандела з роздягалень тунелем виходить на поле, то вмить показав пальцем і сказав: «Тату, дивись, он Тлустий Джек». А там і справді був Тлустий Джек, одразу за лівим плечем Мандели зі стисненими губами й, можливо, він бурмотів «Ммм-гммм».

Від хлопців-охоронців він багато чого дізнався про безпеку — наприклад, як заходити до кімнати, куди дивитися, що шукати. «Копів і бандитів, — сказав йому Дев Стоунгаус, — ти завжди впізнаєш. Вони стоять у дверях і дивляться, що відбувається перед ними, зауважують кількість і розташування виходів, хто і де стоїть, ну і таке інше». Він також довідався, що поліція в кінцевому підсумку — це просто ще один підрозділ державної служби. Це відомство, що проводить свою відомчу політику. Багато ревнощів і заздрощів спрямовувалося на Спеціальну службу, багато людей хотіло її закриття. Деколи охоронці зверталися до нього за допомогою, прохаючи написати листа на підтримку виконаної Підрозділом «А» роботи, а він був щасливий хоч би чимось їм допомогти на подяку за все те, що вони робили для нього. Проте найбільше він радів з того, що нікому з тих хлопців, які охороняли його й були готовими затулити його своїм тілом від кулі, цього так і не довелося робити.

Жінок у Підрозділі «А» було небагато, шість чи сім щонайбільше, і за всі роки тільки дві з них брали участь в його охороні: висока вродлива жінка на ім’я Рейчел Клуні, яка потім стала членом служби охорони Марґарет Тетчер, і невеличка, з хорошими формами, ділова біляв-ка на ім’я Джулі Реммік, якій зрештою довелося піти з групи через невиконані нормативи із стрільби. Всі, хто займався охороною, мусили регулярно проходити перевірку на влучність стрільби у поліцейському тирі, стріляючи по рухомих мішенях і по мішених за поганої видимости, до того ж їхня влучність мала перевищувати 90 відсотків. Якщо вони не виконували нормативу, то одразу здавали зброю й починали займатися канцелярською роботою. Йому сказали, що він міг би також потренуватися в стрільбі. З ним працюватимуть найкращі інструктори, і йому колись це могло стати в пригоді. Він довго й тяжко думав, а тоді сказав: ні, красно дякую, не хочу. Він достеменно знав, що якби погані хлопці напали на нього, а він при собі мав зброю, то цю зброю вони б повернули проти нього. Ліпше жити без зброї та сподіватися, що ворог так близько не підійде.

Інколи вони щось куховарили для нього, проте здебільшого домашнє господарство велося окремо. Закупи для нього вони робили у супермаркеті водночас зі своїми. Кухнею користувалися в різний наперед узгоджений час. Вечорами поліцейські сиділи в окремій кімнаті й дивилися телевізор — спортсмени волею обставин мусили поводитися як лежні. Нелегко, судячи з усього, вони це переносили!

Їх, дужих і красивих, любили дівчата. Багато хто з них познайомився через нього з жінками зі світу книговидавництва. Серед охоронців були незвичні хлопці Роб і Ерні, за чутками, великі перелюбники. Ще один офіцер мав пригоду з нянею друга, яку потім покинув і розбив їй серце. Немало з них підтримували позашлюбні стосунки — таємничість роботи слугувала чудовим прикриттям. Один золотоволосий молодик на ім’я Семмі виявився двоєженцем; жив з двома дружинами, котрих називав однаковими ніжними іменами й мав від них дітей з однаковими іменами. А погорів на тому, що витрати на двоєженство виявилися надто великими як для зарплати поліцейського, тож він заліз у страшенні борги. Цікаві хлопці.

Дев Стоунгаус, як потім з’ясувалося, справді мав клопіт з алкоголем, і його після п’яного дебошу в пабі таки забрали з групи захисту й «заслали до Сибіру», ще відомого як аеропорт Гітроу. Кілька офіцерів охорони намагалися грати роль «адвокатів диявола» й, переходячи на сторону мусульман, вели мову про «повагу» до почуттів вірян, проте їхні колеги м’яко і ненав’язливо переключали їхню увагу на щось інше.

Один свавільний поліцейський ставився до нього не як до «клієнта», а радше, як до ув’язненого, тож довелося йому на це вказати. А ще був Зіґфрід, британець німецького походження, дужий як танк, який одного разу, коли він попросив його піти до парку на прогулянку, відверто став у позу, заявивши, що своїми забаганками він піддає небезпеці групу охорони. Він бачив стиснуті Зіґфрідові кулаки, проте від свого не відступився й переміг у двобої поглядів. Зіґфріда забрали від нього, й більше він його не бачив. Страх змушує хороших хлопців робити дурниці.

Ось і всі притичини, які він мав з групами захисту. Багато років потому чимось незадоволений водій Рон Еванс, якого звільнили з поліції за розтрату, поширював через один британський таблоїд страшенну брехню, твердячи, серед іншого, що його група захисту настільки не любила цього «клієнта», що вони, бувало, замикали його у комірчині, а самі йшли до пабу випити. Одразу після публікації цього пасквіля до нього зателефонувало кілька його колишніх охоронців. Вони з огидою говорили про очевидну брехню, про неспроможність старших офіцерів Скотленд-Ярду його захистити, і, мабуть, найбільше їх обурювало порушення звільненим водієм службового, майже сицилійського закону отвгіа, себто мовчання. Вони з гордістю казали, що ніхто із Спеціальної служби не зливав інформації, не розпускав пліток, не підкидав смажених фактів, не фабрикував справ у медіа, як це іноді робили балакучі хлопці з (окремого) королівського підрозділу охорони, і тепер по тій гордості було завдано підступного удару. Багато хто з них казали йому, що готові свідчити в суді на його користь. Коли водій у Високому суді попросив пробачення й визнав свою брехню, давня група охорони святкувала перемогу, надсилаючи вітальні електронні листи людині, яку вони, як дехто твердив, зневажали.

Брехав не тільки водій. Мабуть, найпідлішим наклепом була його «невдячність» за те, що для нього робили. Більшість британських таблоїдів методично ліпили з нього «зарозумілу», «неприємну» особу, щоб принизити його в очах громадськости й підірвати довіру до всього, що він казав. Авжеж, він був вдячний, він був вдячний щодня впродовж дев’яти років, і це він казав багато разів усім, хто його слухав. Люди, що охороняли його й стали його друзями, а також друзі, які входили до «близького кола», — всі вони знали правду.

По телевізору показували документальний фільм про Рональда Рейгана, тож він з групою захисту спостерігав, як Джон Гінклі-молодший стріляє у президента. «Подивіться на службу безпеки, — сказав йому Стен. — Усі — на правильних місцях. Всі — на своїх місцях. Всі реагують просто блискавично. Ніхто не дав маху. Всі виконують свою роботу на найвищому рівні. Проте у президента все ж таки поцілили». Найнебезпечніша зона, яку неможливо стовідсотково перекрити, — це простір між дверима будівлі й дверима автомобіля. «Ізраїльтянин, -каже Бенні, маючи на увазі посла, — дуже добре про це знає. Опускає голову й біжить». Саме в цій зоні Гінклі й поцілив у президента. Тут можна побачити й загальнішу істину. Найліпші офіцери безпеки Сполучених Штатів, усі з великим досвідом роботи й добре озброєні, діють якнайпрофесійніше, проте стрільцеві вдалося влучити. Президент упав. Нема чогось такого як абсолютна безпека. Є тільки різні рівні небезпеки. Він мусить навчитися із цим жити.

Йому запропонували одягти «кевлар[91]» — куленепробивний жилет. Він відмовився. Коли ж ішов від дверей авто до дверей будинку або ж навпаки, то свідомо уповільнював ходу. Він не біг. Він намагався йти з високо піднятою головою.

«Якщо ти сприйматимеш світ з погляду безпеки, — казав він собі, — то станеш його креатурою, його в’язнем». Світ з погляду безпеки ґрунтується на так званому аналізі найгіршого випадку. Аналіз найгіршого випадку під час перетинання вулиці каже, що існує вірогідність наїзду на вас автомобіля, тож вам не варто переходити вулиці. Проте люди щодня переходять вулицю, і їх не збиває автомобіль. Це варто пам’ятати. Існують тільки різні рівні небезпеки. Він і надалі перетинатиме вулиці.

«Історія — це жахіття, з якого хочу прокинутися, — каже Джойсів Дедал, однак що малий Стівен міг знати про жахіття? Найжахливішою річчю, яка іноді ставалася з ним, було напитися у Нічному Місті, а потім іти до Полді будувати Новий Блумусалим і, можливо, за напучуванням рогоносця Блума зійтися із хтивою Моллі. А оце було жахіття — кровожерливі священики стріляють стрілами відплати, а тоді його опудало несуть на демонстрації з тою стрілою в голові, — а він не спить. У Пакистані один з його дядьків, що одружився з материною сестрою, помістив у газеті оголошення, в якому йшлося буквально про таке: «Не винуватьте нас, ми тут ні до чого, ми і так його ніколи не любили», в той час як його тітка переповідала матері, яка все ще гостювала у Самін, що Пакистан хоче від неї відцуратися. Це неправда. Мабуть, це дядько й тітка, яких бентежила їхня родичка, хотіли від неї відцуратися. Проте вона все одно повернулася, й ніхто її там не зачіпав. Інколи на базарі підходили до неї люди і цікавилися, як там син, а тоді співчували: ой-ой-ой, таке лишенько. Трохи чемности все ще залишалося серед кровожерливого свавілля. Тим часом він опинився під опікою поліцейських на прізвисько Свиня й Дужий, а ще Тлустий Джек і Кінь (потрохи звикав до прізвиськ та зміни персоналу) і намагався знайти місце для свого чергового переїзду, коли йому доведеться покинути Порлок-Вір (Голройди люб’язно дозволили йому пожити у їхньому будинку ще шість тижнів, проте термін спливав). Придатний будинок не так уже й легко знайти, особливо, коли він жив за дорученням. Його не існувало. Існував тільки Джозеф Антон; його ж бо ніхто не бачив.

Зі світу книг до нього продовжували надходити повідомлення. Бгараті Мухерджі та Кларк Блез писали йому з Америки, що люди там роблять собі значки «Я — САЛМАН РУШДІ» й гордо носять їх на знак солідарности. Йому також захотілося такого значка. Можливо, Джозеф Антон зміг би почепити собі такий значок на знак солі-дарности з тим, ким він одночасно був і не був. Ґіта Мегта сказала йому по телефону дещо уїдливо: «Сатанинські вірші» — це не ваш «Король Лір». Ваш «Король Лір» — це «Сором». Блейк Моррісон сказав: «Багато письменників просто паралізовані цією справою. Писати — це все одно, що грати на скрипці, коли горить Рим». Тарік Алі назвав його якось не по-доброму «мертвою людиною у відпустці» й надіслав написаний разом із Говардом Брантоном текст п’єси, яку ставитимуть у театрі «Роял корт». «Індійські ночі». Вона вразила його як претензійна, поспішна, фарсова річ з насмішками над його творами, до того ж насмішками, які на той час уже стали звичайною справою. «Книжка, яку неможливо прочитати» -такий вчувався лейтмотив. Однак п’єса не зачіпала тем: релігія як політична репресія та міжнародний тероризм; потреба в безбожництві (письменники французького Просвітництва спеціально вдавалися до безбожництва як зброї, відкидаючи владу церкви, що обмежувала думку); релігія як ворог інтелекту. Ці теми він обов’язково б порушив у своїй п’єсі, але п’єса не його. У ній він відіграв роль теми — автора нечитабельної книжки.

Коли йому вдавалося відвідувати людей, то помітив, що заходи безпеки — «хімчистка», засування штор, огляд їхніх будинків красивими чоловіками з пістолетами — хвилювали їх більше, ніж сам візит. Опісля найяскравішими тогочасними спогадами його друзів були неодмінно спогади про Спеціальну службу. Міцніла дивна дружба між лондонськими літературними колами й британською таємною поліцією. Офіцери охорони любили його друзів за їхню гостинність і привітність, за те, що у них завжди можна перекусити. «Ви собі не уявляєте, — одного разу сказав йому хтось із охорони, — як нас приймають в інших місцях». Політичні ґранди та їхні дружини часто використовували цих хороших хлопців як прислугу.

Інколи люди хвилювалися аж занадто. Одного разу його запросили провідати Едварда Саїда, що зупинився у Лондоні в домі кувейтського друга на Мейфер[92]. Коли він зайшов до будинку, то служниця-індійка з широко розплющеними очима одразу його впізнала й дуже розхвилювалася. Вона зателефонувала Саїдовим господарям до Кувейту, недоладно вигукуючи: «Рушді! Тут! Рушді тут!» Ніхто в Кувейті не міг уторопати, чому людина-невидим-ка опинилася в їхній лондонській твердині, чому він там переховується? Тож Едвардові довелося пояснювати, що той прийшов на його запрошення лишень на обід. Жити там ніхто не збирався.

Потрохи він став усвідомлювати, що всі ці охоронні дії сприймалися як щось дуже ефектне. Перед його приїздом з’являлися чоловіки, готували все до його прибуття, потім біля дверей зупинявся лискучий «ягуар», відтак наставала найризикованіша мить переходу від дверей автомобіля до вхідних дверей будинку, а тоді він прошмигував усередину. Все скидалося на пишний прийом високого гостя. Все скидалося на «то вже занадто». Люди запитували «Ким він себе уявив? З якого дива з ним поводяться як з королем?» Його друзі не ставили таких запитань, однак один чи двоє, мабуть, таки засумнівалися: а чи все це насправді необхідно? Що довше такий стан справ тривав, то довше він залишався невбитим, то легше вірили, що ніхто не збирається його вбивати, а охорона потрібна для задоволення його марнославства, його нестерпного самозвеличення. Важко було переконати людей у тому, що з місця, де він стояв, охорона не здавалася чимось кінематографічно-зірковим. Вона здавалася тюрмою.

Тим часом у пресі циркулювали чутки. Буцімто організація Абу Нідала готувала бойовиків, які мали проникнути до Сполученого Королівства «під виглядом бізнесменів у костюмах західного зразка». Друга команда вбивць, подейкували, готувалася у Центральноафриканській Республіці. Поряд з цими вбивчими нашіптуваннями гидота також лилася з усіх радіоприймачів, телевізорів та з перших шпальт газет. Міністр консервативного уряду Джон Паттен вів на телебаченні красномовну дискусію з промусульманським парламентарієм Кітом Вазом. Калім Сіддікі з’явився на телебаченні, щойно прибув з Ірану, і зловісно казав: «Ні, він помре не в Британії», натякаючи на таємну підготовку його викрадення. Колишній поп-співак Кет Стівенс, нещодавно реінкарно-ваний у мусульманського «лідера» Юсуфа Іслама, також просторікував на телебаченні, сподіваючись на смерть безбожника і заявляючи, що готовий зателефонувати бойовикам, якщо дізнається про його місцеперебування.

Він зателефонував Джатіндеру Вермі з трупи театру «Тара артс», і йому розповіли про «страшенні залякування на низах» (британських мусульман з боку організаторів кампанії) і про «політичний тиск, що здійснювався Радою мечетей». Настільки ж гнітючими виявилися нападки з лівого крила. Джон Берґер піддав його осуду в газеті «Ґардіан». А відомий інтелектуал Пол Ґілрой, автор «Нема чорного у прапорі Британії», звинуватив його у «хибних судженнях про народ», а також у власноруч створеній трагедії. Авжеж, Ґілрой навіть думки не порівняв його з боксером Френком Бруном, який, очевидно, мав «правильні судження про народ», тому його всі і любили. Такі інтелек-туали-соціалісти як Берґер і Ґілрой навіть думки не допускали, що, можливо, якраз у народу склалася неправильна думка про нього. Народ не може мати хибної думки.

Житлова проблема ставала дедалі гострішою. Відтак уже вдруге на допомогу прийшла Дебора Роджерс і запропонувала вирішення: можна найняти на цілий рік просторий будинок у селі Бакнелл, що в Шропширі. Поліція оглянула його. Він підходив. Настрій поліпшився. Дім упродовж року — немислима розкіш. Він погодився: так, Джозеф Антон найме його.

Одного дня він запитав офіцера з групи захисту на прізвисько Свиня: «Що б ви робили, якби «Сатанинські вірші» виявилася, скажімо, поемою або ж радіопередачею і я не мав би доходу достатньо великого, щоб винай-мати ці будинки? Що б ви робили, якби я був бідним?» Свиня стенув плечима. «На щастя, — сказав він, — нам поки що не треба про це думати, еге ж?»

Майкл Фут і його дружина Джілл Крейґі переконали лідера опозиції Ніла Кіннока, наступника Майкла, та його дружину Ґлініс зустрітися з ним за обіднім столом у їхньому домі на Пілґрімз-лейн у Гемстеді. Мали прийти також письменник і адвокат Джон Мортімер, автор «Рампола з Бейлі[93]», з дружиною Пенні. Його повезли до Лондона, і так сталося, що вони потрапили у затор біля мечеті, що в Ріджентс-парку, саме тоді, коли з п’ятничних молитов повалив натовп правовірних після неодмінного паплюження автора книжки у проповіді мулли. Був змушений розгорнути «Дейлі телеграф» і затулити обличчя газетою. За мить запитав: «Сподіваюся, двері зачинені?» Клацнув замок, Дужий прочистив горло і сказав: «Тепер зачинені». Він ніяк не міг позбутися жахливого відчуття ізоляції від «своїх» людей. Коли він розповів про це Самін, вона його добряче вилаяла.

«Керовані муллами юрми ніколи не були твоїми людьми, — сказала вона. — Ти завжди протистояв їм, і вони протистояли тобі в Індії і в Пакистані також».

У будинку Футів Ніл Кіннок виявляв дивовижну дружелюбність, співчуття й готовність допомогти. Проте він також переймався, аби перебування у такому товаристві десь не випливло і не зашкодило його політичній кар’єрі. Він був самою люб’язністю, проте таємною. Кіннок виступав, як він зізнався якоїсь миті, проти державних субсидій сегрегованим мусульманським школам, але що він міг удіяти, вигукнув він, якщо це політика Лейбористської партії! Неможливо було собі уявити, щоб його супротивниця, грізний прем’єр-міністр уряду торі Марґарет Тетчер так безсило розводила руками.

Сам же Майкл ще раніше став його пристрасним спільником і другом. Вони розходилися тільки в оцінках Індіри Ґанді, яку Майкл дуже добре знав, а роки її квазі-диктатури під час «надзвичайного стану» в середині 1970-х він готовий був оправдати. Коли Майкл зараховував вас до своїх друзів, то вважав, що ви не можете зробити чогось поганого.

На обід також прийшов поет Тоні Гаррісон, який створив поетичний фільм для телеканалу Бі-бі-сі під назвою «Бенкет безбожників», у якому зображувалося застілля у ресторані Бредфорда за участи Вольтера, Мольєра, Омара Хайяма і Байрона. Один стілець був порожнім. «Це стілець Салмана Рушді». Вони говорили про безбожництво, яке криється в самому корінні західної культури. Суди над Сократом, Ісусом Христом і Ґалілеєм — це суди над безбожниками, тому історія філософії, християнства й науки залишається перед ними у великому боргу. «Я тримаю для вас той стілець, — сказав Гаррісон.

— Тільки повідомте, коли його вам доправити».

Його повезли у ніч. Зуби мудрости наче аж вибухали болем.

Вибрали лікарню біля Бристоля й зробили всі необхідні приготування. Непомітно провели його на медогляд і до рентґен-кабінету, відтак мусили чекати до ранку на операцію. Обидва нижні зуби мудрости залишалися непрорізаними, тож потребувалася загальна анестезія. Поліцію непокоїло, що у разі поширення чуток про його перебування у палаті під клінікою збереться натовп розлючених людей. Вони розробили конспіративний план.

Притягли катафалк, на якому після анестезії збиралися вивезти його в застібнутому на блискавку мішку для трупів. Однак така хитрість виявилася зайвою.

Опритомнівши, побачив Маріан, що тримала його за руку. Сам він плавав у блаженному морфінному тумані, тож головний біль і біль у щелепі та шиї мало турбували.

Під шиєю лежала тепла подушка, до того ж Маріан була дуже турботливою. В Гайд-парку зібралося двадцять чи тридцять тисяч мусульман вимагати того, чого вони там вимагали, проте морфін робив свою справу. Вони погрожували найбільшим мітингом у Британії з п’ятиста тисяч людей, а двадцять тисяч — то дрібничка. Морфін — просто диво. Якби тільки він міг повсякчас залишатися в такому стані, то почувався б напрочуд добре.

Потім він погиркався з Кларисою, бо та дозволила Зафарові дивитися демонстрацію по телевізору. «Як ти могла таке допустити?» — допитувався він. «Так сталося», — сказала вона, додавши, що його, мабуть, дійняла демонстрація, і тепер він зганяє на ній злість. До телефону підійшов Зафар і сказав, що бачив схожу на нього ляльку зі стрілою в голові. Він бачив двадцять тисяч чоловіків і хлопців, які крокували вулицями не Тегерана, а його рідного міста і вимагали татової смерти. Він відповів Зафарові: «Люди люблять похизуватися перед телекамерами, просто думають, що це прикольно». «Аж ніяк не прикольно, — сказав Зафар. — Як ті дурники». Він -дивовижний хлопець.

Мав розмову зі своїм другом — комп’ютерним фанатиком Ґурмухом Синґгом, якому сяйнула чудова ідея: чому б йому не придбати «мобільного телефону»? Тепер уже є такі «мобільні телефони». Ти заряджаєш батарею і носиш його із собою, і ніхто не знає, звідки ти дзвониш. Маючи такий телефон, він міг би давати свій номер рідним і друзям, колегам по перу, не виказуючи свого місцезнаходження. Розумака, сказав він, просто чудово, майже неймовірно. «Я дістану тобі такий телефон», — пообіцяв Ґурмух.

Стільниковий телефон — сміховинно великий, така собі цеглина з антеною — він одержав уже невдовзі, тож тішився ним, як мала дитина. Телефонував людям і давав їм свій номер, і вони йому передзвонювали — Самін, Полін і кілька разів його друг Майкл Герр, автор класичного твору про війну у В’єтнамі «Репортажі», який жив у Лондоні й переймався його долею, який тривожився і параноїдально боявся за нього, можливо, навіть більше, ніж він сам за себе. Кадзуо Ішіґуро, чий роман «Залишок дня» щойно побачив світ і мав величезний усміх, зателефонував і сказав, що, на його думку, на «Сатанинські вірші» треба подивитися по-новому, цього разу очима письменників, аби знову зосередитися на їхній художній вартості. Зателефонувала Клариса, і вони помирилися. Ірландський письменник, клієнт агенції «А.П. Вотт», де вона працювала, розповів їй про своїх знайомих, ірландських будівельників, які в Бірмінгемі заливали фундамент під нову велику мечеть. За відсутности начальства вони кинули у розчин примірник «Сатанинських віршів». «Тож мечеть зводять на твоїй книжці», — сказала Клариса.

Зателефонував Майкл Голройд і сказав, що, на його погляд, велика демонстрація лишень повернула громадську думку супроти демонстрантів. Люди, які займали вичікувальну позицію, схилялися тепер на його бік: плакати з написами «ВБИЙТЕ СОБАКУ РУШДІ», «СМЕРТЬ ВИРОДКУ РУШДІ» і «РАДШЕ МИ ПОМРЕМО, НІЖ ЗАЛИШИМО ЙОГО ЖИВИМ», а ще зізнання дванадцятирічного хлопця на камери, що він готовий власноруч убити покидька, яке довершило справу, таки вивели громадськість з рівноваги. Виступи Каліма Сіддікі й Кета Стівенса зіграли також дуже помічну роль. Висвітлення подій у пресі значною мірою свідчило про симпатію до нього. «Не люблю, — сказав оглядач «Таймс», — коли всі проти одного».

Того дуже спекотного травня він був всюдисущим — у Женеві й на Корнволлі, у багатьох місцях Лондона, на званому обіді в Оксфорді, який пікетували мусульмани. Південноафриканський письменник Крістофер Гоуп сказав Кларисиному колезі Карадоку Кінґу, що йому довелося побувати на прийомі в Оксфорді разом з людиною-невидимкою. Навіть Тарік Алі стверджував, буцімто обідав з ним в одній відлюдній місцині. Проте всі ці твердження не мали під собою ґрунту, хіба що існував привид Рушді, який вирвався на волю, — така собі втекла тінь, як у чудовому оповіданні жахів Ганса Крістіана Андерсена, котрій захотілося трохи поблазнювати в той час, коли

Джозеф Антон сидів собі тихо-мирно в найнятому помешканні. Втекла тінь спочатку промайнула на сцені театру «Роял корт» в «Іранських ночах», потім несподівано вигулькнула в другій п’єсі Браєна Кларка, автора твору «То чиє ж це життя?». Цього разу в елеґантній назві його нової речі «Хто убив Салмана Рушді?». Він зателефонував Кларкові і дав відповідь на його запитання: «Ніхто, або ж поки що ніхто, і хай там як, давай сподіватися на ліпше», тож Кларк запропонував змінити назву на «Хто убив письменника?», проте сюжет залишається таким самим: письменника вбили іранські терористи через написану ним книжку. «Художня література?» Авжеж. Тут можна все. Кларк саме збирався віддати п’єсу для постановки. Його життя і смерть стали власністю інших людей. Він став дичиною, на котру відкрили полювання. Легкою і бажаною здобиччю геть для всіх.

В Англії всі засмагали, а він сидів у будинку, геть блідий і зарослий. Йому запропонували місце у списку кандидатів до Європарламенту від італійських центристських партій — Республіканської, Ліберальної та Радикальної, і звернувся до нього з цією пропозицією такий собі Марко Паннелла, що добився до нього через офіс Педді Ешдаун, лідера ліберальних демократів. Ґіллон сказав: «Не роби цього; тут тхне рекламним трюком». Проте Паннелла називав цю пропозицію щирим жестом європейської солідарности; якби він став членом Європарламенту, то будь-який напад на нього розцінювався б як напад на сам Європарламент, а це розохотило б не одного потенційного терориста. Скотленд-Ярд, старші офіцери якого, здавалося, прагнули відрізати його від усього світу, побоювався, щоб такий крок не наразив його, по суті, на ще більшу небезпеку, відігравши в очах деяких мусульман роль червоної плахти; цим він також поставить під загрозу інших. Як би він почувався, коли б унаслідок його рішення бойовики здійснили атаку на «деякі уразливі цілі в Страсбурзі»? У кінцевому підсумку він вирішив не приймати пропозиції сеньйора Паннелли. Він — не політик. Він — письменник. Він хотів, аби його захищали як письменника, і він захищався саме як письменник. Подумав про Густер Принн, яка гордо носила свою яскраво-червону літеру. Тепер його також означили яскраво-червоною літерою «А» — не як ту перелюбницю, учасницю Адюльтеру, а як віровідступника -Апостата. Він так само, як і велика героїня Готорна, мусив носити яскраво-червону літеру — цю відзнаку чести, незважаючи на біль.

Йому надіслали примірник американського журналу «Ен-Пі-К’ю», в якому він з великою втіхою прочитав думку ісламського вченого про те, що «Сатанинські вірші» написані в дусі давньої мусульманської традиції скептичного мистецтва, поезії та філософії. Один тихий голос здорового глузду серед несамовитого нявчання кровожерливих дітлахів.

Відбулася друга зустріч з командувачем Гавлі, цього разу в іслінґтонському домі його приятельки, австралійської соромітно-гумористичної письменниці Кеті Летт і її чоловіка королівського адвоката Джеффрі Робертсона, послугами якого він іноді користувався. Гавлі нагадував йому щипці для горіхів у формі чоловічої голови з руками, якими його батько колись так любив розколювати волоські горіхи. Досить було покласти горіх між щелепи чоловіка, а тоді звести руки докупи — й горіх розколювався з приємним для вуха тріском. Той чоловік мав страхітливе підборіддя, якому позаздрив би навіть Дік Трейсі[94], а коли щипці для горіхів стулялися, — такий собі тоненький, але дуже злий рот. Кожен волоський горіх нахапався б немало дрижаків, уздрівши командувача Гавлі. Він — суворий і серйозний чоловік. Однак цього разу він прийшов, так би мовити, з обнадійливою новиною. Просто нерозумно, визнавав він, змушувати людину весь час переїжджати з місця на місце, постійно вимагаючи від неї винаймати чи позичати житло. Тому вирішено — поліцейські полюбляють пасивний стан — що йому буде дозволено (тут знову було те дивне дозволено) почати пошуки постійного житла і переїхати туди «в середині наступного року або десь у тому часі». Середина наступного року наставала за рік, що трохи засмучувало, проте сама думка про постійний дім і можливість бути захищеним, як усі інші «клієнти», гріла йому серце і відновлювала його самоповагу. Наскільки це буде достойнішим, ніж теперішнє дражливе й метушливе існування! Він подякував командувачеві Гавлі й висловив сподівання, що йому не радитимуть поховати себе десь подалі від своєї родини й друзів. «Ні, — сказав Гавлі. — Було б добре, якби будинок стояв десь у межах «зони ГЗД». А ГЗД — це Група захисту дипломатів, яка у разі потреби забезпечувала швидке реагування. Тільки треба мати укріплену кімнату та систему тривожних кнопок, з чим легко можна змиритися. Так, сказав він, авжеж. «Гаразд, — сказав Гавлі. — Вирушаємо до мети». Щелепи щипців для горіхів стиснулися.

Він не міг з кимось поділитися цією новиною, навіть зі своїми тогочасними господарями. З Кет Летт він здибався в Сиднеї п’ятьма роками раніше, коли він з Робін Девідсон гуляли біля Бонді-Біч. З квартири на четвертому поверсі до них долинули звуки веселого святкування, тож вони підвели свої погляди й побачили жінку, що сперлася на балконні перила, спиною до моря. «Я той зад упізнала б серед тисячі інших», — сказала Робін. Ось у такий спосіб і почалася його дружба з Кеті, так би мовити, ззаду наперед. Прибула вона до Лондона заради палкого кохання з Джеффром, який розійшовся з Найджел Лосон[95] і жив з нею, чим полегшив життя всіх зацікавлених сторін включно з Найджел. Після того як поліцейські пішли, Джефф розмірковував про безпідставність юридичних нападок на «Сатанинські вірші». Його переконаність і сила духу дуже заспокійливо на нього впливали. Він — цінний союзник.

З міста повернулася Маріан. Сказала, що на платформі в метро зустріла Річарда Ейра, директора Національного театру, який, побачивши її, аж просльозився.

У той час говорилося дуже багато й говорилося дуже багатьма людьми, проте поліція наполегливо радила йому не збурювати громадськість жодними заявами, оскільки там вважали, що будь-яка заява з його боку додасть жару у вогонь тільки тому, що вона зроблена ним. У його голові почали роїтися тисячі листів, які він надсилав у порожнечу, як той Герцоґ в романі Беллоу, такі собі божевільно-одержимі відповіді світові, яких він не міг відправити як належиться.

На площі Тяньаньмень чоловік з господарськими сумками в руках став перед колоною танків і зупинив їхнє просування. Півгодини тому в супермаркеті він навіть не думав про якийсь героїзм. Героїзм прийшов до нього незвано. Це сталося 5 червня 1989 року, на третій день бійні, тож він мав усвідомлювати всю небезпеку такого вчинку. Проте він стояв ані руш, допоки до нього підійшли інші цивільні й відтягли його з дороги. Дехто твердить, буцімто його одразу забрали й розстріляли. Кількість загиблих на площі Тяньаньмень ніколи не розголошувалася й нікому не відома. В «Тисячі років самотности» Ґабріеля Ґарсіа Маркеса бананова компанія, очолювана паном Брауном (це прізвище асоціюється з фільмом Тарантіно[96]), розстріляла на головній площі Макондо три тисячі робітників, що страйкували. Після розстрілів усе настільки приховали, що можна було заперечувати сам факт бійні. Буцімто нічого й не сталося, хіба що в пам’яті Хосе Аркадіо Сеґундо, який усе це бачив. Пам’ять — єдиний захист від безжалісности. Китайське керівництво добре знало: пам’ять — це їхній ворог. Просто повбивати демонстрантів виявилося недостатнім. Їх необхідно ще й пам’ятати як негідників несповна розуму, а не як хоробрих студентів, що віддали своє життя за свободу. Китайські власті наполегливо працювали над такою версією, тож нарешті вона пустила коріння. Рік, що почався з невеликого жаху — фетви, — приніс ще більший жах, який викликав дріж, і це жахіття з роками тільки збільшуватиметься, як і поразка пам’яті перед брехнею, доданою до марних смертей демонстрантів.

Настав час вибиратися з Порлок-Віра. Тепер уже поліція підшукала для нього будинок знову в Бреконширі, в місцині, що називалася Тейлібонт. Приїхали Меґґі Дреббл і Майкл Голройд, аби перебрати господарку будинку й відсвяткувати п’ятдесятиліття Меґґі. Маріан не збиралася переїжджати до Тейлібонта; вона поверталася до Америки. Лара закінчувала навчання в Дартмуті, тож, природно, вона хотіла бути там на церемонії вручення дипломів. Її від’їзд став полегшенням для них обох. Він уже бачив, що її терпець уривається, напруга не тільки відбивалася в її панічному погляді, але вже лилася з усіх пор її тіла, як піт з марафонців на дистанції. Вона потребувала відпочинку, може, це й справді вихід. Йому не треба багато пояснювати. Вони не очікували такого, і це була геть не її боротьба. Кліше «будь йому опорою» вимагало залишитися, проте все в ній аж волало: «Їдь». Можливо, все склалося б інакше, якби вони більше кохали одне одного. Їй доводилося підтримувати чоловіка, з яким вона не почувалася щасливою. Так, вона мала поїхати до доньки на церемонію вручення дипломів.

Обід для всіх чотирьох видався дивним, бо вони веселилися з нагоди ювілею Меґґі, проте були приголомшені історією. Майкл саме розповідав смішні випадки зі свого незвичайного дитинства — його мати завжди заручалася його підтримкою, щоб покинути свого чергового чоловіка, й принаймні один з її чоловіків прохав його писати матері благальні записки на кшталт «будь ласка, повертайся», які могли б її умовити не покидати його. Раптом новина заволоділа всією їхньою увагою. У всіх на язику була площа Тяньаньмень. Аж тут помер аятола Хомейні, якого вулицями Тегерана несли на цвинтар. Поліцейські в суміжній кімнаті, чекаючи на нову зміну, жартували на свій поліцейський лад. Настав день ЗЗВ — Змивайся, завтра вихідні. Або ж більш по-філософському: Життя — це хліб з лайном. Що більше ти маєш хліба, то менше з’їдаєш лайна. Вони ж усі четверо стежили за подіями в далекому краї, де велетенський натовп супроводжував похоронні мари; той натовп підіймався і опускався безкраїм морем, а тоді багатоголове чудовисько хлинуло в один бік, мари нахилилися, саван розірвався — і раптом усі побачили сухорляву білу ногу мертвого чоловіка. Прикипівши до екрана телевізора, він знав, що йому цього не збагнути. Недостатньо сказати, що юрми людей позвозили на автобусах і вантажівках або ж навіть бага-то кому заплатили гроші за несамовите оплакування; і що багато з них увійшли у щось схоже на транс і мали психічні розлади — схожий стан можна спостерігати серед деяких екстатичних шиїтів на день Ашури, десятого мухаррама, які до крови шмагають себе батогами й роблять порізи на вшанування смерти Хуссейна ібн-Алі, внука Пророка, в битві під Кербелою 680 року нашої ери. Не треба дивуватися з того, що нація, чиї сини загинули за наказом мертвого імама у безглуздій війні проти Іраку, так гірко оплакує його відхід, не можна викинути з голови цю сцену як удавану виставу, поставлену пригніченим і заляканим народом, чий страх перед тираном не зменшився навіть після його смерти; недостатньо також викинути все це з голови як страх, замаскований під любов. Для людей імам був безпосереднім зв’язком з Богом. Той зв’язок розірвався. Хто за них тепер заступиться?

Наступного ранку Маріан полетіла до Америки. Його привезли до Тейлібонта. Будинок невеличкий, погода паскудна. В будинку не знайти відлюдного кутка. Він і його захисники — привітний Тлустий Джек і новий хлопець, що чітко висловлював свої думки, вочевидь офіцер з великим майбутнім на ім’я Боб Мейджор — будуть змушені жити пліч-о-пліч. До того ж не працював мобільний телефон. Не було покриття. Йому доводилося раз на день їздити до телефонної будки, що за кілька миль у віддаленій сільській місцевості. Він страшенно потерпав від клаустрофобії. «Все це просто БЕЗГЛУЗДО, просто БЕЗГЛУЗДО», — написав він у своєму щоденнику, а тоді зателефонував Маріан до Бостона, і його становище виявилися навіть ще гіршим.

Він стояв під дощем у червоній телефонній будці на схилі валлійського пагорба з торбинкою монет у руці, а її голос гучно лунав у його вусі. Нещодавно вона обідала з Дереком Волкоттом і Йосипом Бродським, і обоє Нобелівських лавреатів сказали їй, що не змінили б так свого життя, як він. «Я залишився б удома і займався своїми щоденними справами, — заявив Бродський, — а тоді б ми побачили, що вони можуть». «Я пояснила їм, — сказала вона по телефону, — я сказала їм: він, бідолашний, дуже боїться за своє життя». Красно дякую, Маріан, подумав він. Йосип Бродський навіть зробив масаж ступні її ноги, додала вона. Ще ліпше. Його дружина збавляє час з двома поетами світової величини, один із них погладжує їй ногу, а вона їм пояснює, що її чоловікові бракує відваги жити так, як жили б вони, — відкрито й безстрашно. Вона всюди носить сарі, сказала вона. Значить, не сидить дома. Він уже хотів було зауважити, що сарі це, мабуть, трохи занадто, проте в цю мить вона кинула свою бомбу. В холі бостонського готелю до неї підійшов агент ЦРУ, назвавшись Стенлі Говард. Йому треба було з нею переговорити, і вони пішли на каву. «Вони знають, де ми жили, — сказала вона підвищеним голосом. — Вони були всередині будинку. Вони взяли папери з твого письмового стола і з кошика для сміття. Вони показали мені ті папери як доказ того, що проникали в будинок і оглядали його. Шрифт, структура сторінки й написане однозначно твоє. А люди, з якими ти живеш, навіть гадки не мають, що вони проникали до будинку. Тобі не варто довіряти тим людям. Тобі треба негайно виїжджати. Негайно їдь до Америки. Містер Говард Стенлі цікавився, чи не фіктивний наш шлюб, чи ти бува не хочеш скористатися ним для переїзду до Америки. Я заступилася за тебе, і він сказав, що в такому разі з переїздом не буде жодних проблем. І житимеш в Америці як вільна людина».

Містер Стенлі Говард, містер Говард Стенлі. Ну що ж, люди неправильно запам’ятовують і переплутують імена, якщо вони для них нічого не означають. Проте, незважаючи на обмовку, вона могла казати правду. Тепер поясни мені таке, сказав він. Ти кажеш, що агент ЦРУ підійшов до тебе й сказав, що вони розкрили одну із головних британських операцій з безпеки й заходили до конспіративного будинку, звідки забрали матеріали, і ніхто їх не помітив. «Так, — сказала вона. — Ти в небезпеці, тобі треба виїжджати, не вір людям навколо себе». Що ти збираєшся робити? — запитав він. Вона полетить до Дартмута на церемонію вручення дипломів, а тоді до сестри Джоанни у Вірджинію. Гаразд, сказав він, я зателефоную тобі завтра. Проте наступного дня, коли він зателефонував, вона не взяла слухавки.

Боб Мейджор і Тлустий Джек дивилися на нього серйозно, коли він їм усе це розповідав. Потім поставили кілька запитань. Нарешті Боб сказав: «Усе це здається мені дуже дивним». Жоден з водіїв ніколи не доповідав про «хвіст», а вони профі. Жоден із сенсорів, установлених навколо будинку і в самому буднику у Порло-Вір, не спрацьовував. Жодних ознак несанкціонованого проникнення. «Тут щось не те». Проте додав: «Біда в тому, що це каже ваша дружина. Тому ми мусимо сприймати її слова цілком серйозно. Дружина є дружина». Їм доведеться доповісти про все це начальству в Скотленд-Ярді, й тоді буде ухвалено рішення. А тим часом Боб сказав: «Боюся, вам тут не можна залишатися. Мусимо діяти так, ніби операція провалилася. Це означає, що ви не зможете поїхати туди, куди їздили або ж планували поїхати. Мусимо все міняти. Вам не можна залишатися на цьому місці».

«Мені треба буде поїхати до Лондона, — сказав він. — За кілька днів синові виповнюється десять років».

«Шукайте місце», — сказав Тлустий Джек.

Опісля люди іноді запитували його: «Хіба ви не втрачали друзів у ті дні? Хіба люди не боялися бути з вами?» Він незмінно відповідав: ні, по суті, навпаки. Давні хороші друзі виявилися справжніми друзями, які не покинули його в біді, а люди, що раніше були не дуже близькі з ним, стали ближчими, намагаючись допомогти, й робили це з дивовижною великодушністю, самовідданістю й відвагою. Шляхетність тих людей, що діяли від щирого серця, він пам’ятатиме значно яскравіше, ніж ненависть — хоча й ненависть була доволі яскравою, — і завжди дякуватиме за їхні щедроти.

Із Джейн Велслі він зблизився під час постановки їхнього документального фільму «Опівнічна загадка» 1987 року, й відтоді їхня дружба тільки міцніла. В Індії її прізвище відчиняло багато щільно зачинених дверей: «Це з тих Велслі?» — питали люди й починали навіть підлещуватися до представниці роду, з якого походив Артур Велслі, що брав участь у битві під Серинґапатамом, а пізніше, після перемоги над Бонапартом, став першим гер-цоґом Веллінґтонським; пам’ятали також і про його брата Річарда Велслі, який 190 років тому одержав призначення генерал-губернатора Індії, — і все це її більше бентежило, ніж тішило. Вона, надзвичайно закрита жінка, ділилася сокровенним з дуже небагатьма людьми, і якщо хтось розповідав їй свою таємницю, то міг бути певний, що ця таємниця піде з нею в могилу. Відзначалася вона також глибиною своїх почуттів, що крилися за британською стриманістю. Як тільки він їй зателефонував, то вмить одержав пропозицію перейти жити до її квартири на горішньому поверсі в Ноттинґ-Гіллі[97] «на стільки, на скільки потрібно, якщо житло тобі підійде». Проте це житло Спеціальній службі не сподобалося — квартира, не будинок, до того ж з одним під’їздом і виїздом, на горішньому поверсі, з одними сходами, без ліфта. В очах поліції вона перетворювалася на пастку. Та все ж йому десь треба подітися, а за такий короткий час іншого житла не знайти. Він переїхав туди.

Прийшов містер Ґрінап і висловив припущення, що Маріан усю цю історію вигадала. «Знаєте, скільки потрібно ресурсів, аби розкрити операцію? — запитав він.

— Може, тільки американцям це й під силу, та й вони мусили б добряче піднатужитися. Якби їм захотілося проїхатися за вашим авто й залишитися непоміченими, то вони б мали що десять миль міняти свої автомобілі, тож у своєму розпорядженні вони мусили б мати щонайменше десять автомобілів і по черзі їх міняти, щоб увести в оману ваших водіїв. А пробратися до вашого будинку, не зачепивши жодного сенсора, щиро кажучи, неможливо. Навіть якщо припустити, що їм усе це вдалося й вони дізналися про ваше місцеперебування, зайшли до будинку й вийшли з нього, забравши папери з вашого кабінету, й зуміли обійти всі сенсорні пастки, то навіщо після всього цього їм підходити до вашої дружини й показувати докази своєї роботи? Вони ж бо знають, що вона про все розповість вам, а ви розповісте нам, а як тільки ми про це дізнаємося, то все поміняємо, й уся їхня робота з матеріальними затратами буде зведена нанівець, і їм доведеться починати все із самого початку. Вони також знають, що для ЦРУ втручання у таку надзвичайно дражливу для Британії операцію вважатиметься ворожою дією, почасти схожою на воєнну дію проти дружньої країни. Навіщо про все це їм розповідати вашій дружині? Просто безглуздо».

Містер Ґрінап також сказав, що мобільний телефон тепер вважатиметься фактором ризику, й ним він не зможе користуватися, принаймні якийсь час.

Його непомітно вивели з будинку, і він поїхав зателефонувати Маріан з телефонної будки в Гемстеді. У неї був доволі стривожений голос. А його небажання погодитися з нею щодо небезпечности перебування під захистом британських офіцерів захисту дуже її стурбувало. Вона саме вирішувала, повертатися їй чи ні, а якщо повертатися, то коли.

Зафара привезли до нього на квартиру напередодні його дня народження. Він попрохав Кларису купити йому іграшкову залізницю, але вона чомусь забула її прислати, хоча рахунок за неї прислати не забула. Та нічого. Вперше за довгі місяці син ночував з ним під одним дахом, і він це високо цінував. Поліцейський пішов і купив торт, тож 17 червня 1989 року вони відсвяткували як могли. Усмішка на синовому обличчі виявилася найкращою і найсильнішою підтримкою на світі. Того вечора Зафара забрали до його матері, а наступного ранку повернулася Маріан.

З кам’яними обличчями її зустріли в аеропорту Гітроу Вілл Вільсон і Вілл Вільтон — старші офіцери відповідно Спеціальної служби й відділу британської розвідки, а тоді на кілька годин забрали її на допит. Коли вона нарешті повернулася на квартиру Джейн, то мала бліде обличчя й була геть перелякана. Вони майже не говорили тієї ночі. Він не знав, як з нею почати розмову й у що вірити.

Йому не дозволили довше залишатися в Лондоні. Помешкання знайшла поліція: невеличкий готель з постіллю і сніданком «Будинок біля валу» у селі Ґлейдстрі (Дерева на галявинах), що в Повисі. Знову у Валійському прикордонні. «Будинок біля валу» — це колишній будинок парафіяльного священика, збудований на початку ХІХ століття. Скромний, з невеличким фронтоном, з гарним садом і струмком, що жебонів поряд з валом Оффи[98] біля підніжжя кряжу Герджест-Ридж. Готелем управляв відставний офіцер поліції Джефф Татт і його дружина Крістін, тому ж то він і вважався безпечним. Тим часом у широкому світі мусульмани в судовому порядку вимагали переглянути можливість порушення проти нього карної справи за богохульство, в Бредфорді знову зібрався мітинг, і сорок чотири особи потрапили до поліцейського відділку. Єпископ Бредфордський звернувся із закликом припинити протести. Проте на них це, здається, не вплинуло.

Вілл Вільсон і Вілл Вільтон приїхали провідати його аж у Ґлейдстрі й попрохали Маріан залишити їх наодинці, що дуже її розгнівало. Вона, цокаючи каблуками, пішла на довгу прогулянку, а вони повідомили, що її заява розглядається з усією серйозністю, й справа дійшла до прем’єр-міністра Британії і президента Сполучених Штатів, однак після ретельного розслідування стало очевидним, що її твердження неправдиві. «Зрозуміло, що вам важко, — сказав Вільсон. — Вам би хотілося вірити своїй дружині». Відтак розповіли, у який спосіб відбувався допит. Це аж ніяк не був допит «третього ступеня» із застосуванням заходів фізичного впливу, який так люблять показувати в кіно. Натомість значною мірою вони покладалися на повторення й подробиці. Звідки вона дізналася, що містер Стейнлі Говард чи Говард Стейнлі був офіцером ЦРУ? Чи показував він їй своє посвідчення? Як воно виглядало? Була там фотографія чи ні? Чи було воно підписане? Воно мало вигляд кредитної картки чи згиналося як книжечка? «Ну й багато чого такого, — сказав Вілл Вільтон. — Дрібниці в нашій справі відіграють велику роль». Її просили повторити свою розповідь декілька разів, і «якщо в розповіді нема відхилень, сказали вони, то ми на сто відсотків упевнені, що це вигадка». Люди, коли кажуть правду, ніколи не розповідають ту саму історію двічі однаково.

«Нічого такого не було, — сказав Вілл Вільсон. — Ми стовідсотково впевнені».

Його дружина всю цю історію з агентом ЦРУ і змовою проти нього просто вигадала, казали вони. Навіщо вона це зробила? Можливо, вона настільки хотіла вирватися з підпільного життя в Британії, що вирішила похитнути його віру в офіцерів охорони, щоб спонукати його виїхати до Америки разом з нею? Але чому вона не розуміла, що якби він повірив у проведення американцями такої великої роботи з його пошуків, то міг би їм довіряти ще менше? Зрештою, навіщо ЦРУ цим займатися? Можливо, вони планували обміняти його на американських заручників, що утримувалися в Лівані? Якщо це так, то чи не опинився б він у більшій небезпеці на американській землі, ніж на британській? У нього запаморочилася голова. Божевілля. Справжнє божевілля.

«Це неправда, — лагідно сказав Вілл Вільтон. — Нічого такого не було».

Вона дуже довго говорила, переконуючи, що не вона, а поліція бреше. Скористалася своєю фізичною привабливістю й спробувала у такий спосіб переконати його у своїй правдивості. Спочатку розсердилася, потім плакала й мовчала, а тоді знову стала велемовною. Ця вистава, її незвичайний останній бій тривав майже цілу ніч. Проте йому треба було приймати рішення. Він не міг підтвердити чи спростувати правдивість її слів; проте всі ці неузгодженості свідчили проти неї. Він не міг їй більше вірити. Ліпше залишитися самому, ніж дозолити їй бути поряд. І він попросив її поїхати.

Багато чого зі своїх пожитків вона тримала в Порлок-Вірі, й один з водіїв повіз її туди за речами. Вона зателефонувала Самін і його друзям і нагородила всіляких небилиць. Тепер він уже почав боятися її, боятися того, що вона може зробити чи сказати, коли опиниться ззовні захисного ковпака. Кілька місяців потому, коли їй захотілося викласти свою версію їхнього розлучення одній із недільних газет, вона заявила, що поліція відвезла її в якусь глушину і залишила біля телефонної будки, аби далі вона сама потурбувалася про себе. Це була чистої води брехня. Насправді вона мала власний автомобіль і ключі від будинку у селі Бакнелл, а оскільки вона тепер вважалася неблагонадійною особою, він більше не міг користуватися житлом, про яке вона знала. Тож насправді після їхнього розлучення не вона, а він знову став безхатьком.

Прогриміли вибухи бомб — знову в книгарні «Коллетс», а перегодя на вулиці ззовні універмагу «Ліберті», відтак у книгарнях «Пенґвін» у чотирьох британських містах, відбувалися демонстрації, йшли судові розгляди, лунали звинувачення з боку мусульман у «нечестивості», з Ірану доносилися страхітливі зойки, від яких кров у жилах холола (президент Рафсанжані заявив, що смертний вирок безвідкличний, і його підтримує «весь мусульманський світ»), а також з Британії з бридкого рота того садового ґнома Сіддікі, проте також мали місце підбадьорливі жести солідарности від друзів та прихильників в Англії, Америці та Європі — тут читання, там вистава, дванадцять тисяч людей з різних країн світу підписалося під заявою «Письменники й читачі на підтримку Салмана Рушді». Кампанію на його захист провадила поважна організація з прав людини «Стаття 19», названа на честь статті про свободу слова Загальної декларації прав людини. «Кожна людина має право на вільні переконання й на вільне їхнє вираження, — говориться у статті. — Таке право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію й ідеї будь-якими засобами, незважаючи на державні кордони». Все просто й зрозуміло. Стаття не містила якогось доповнення на кшталт: «якщо тільки ти когось не розсердиш, особливо когось такого, хто прагне вдатися до насильства чи фізичної розправи». Також не йшлося там про таке: «якщо тільки релігійні лідери не мають своєї окремої думки й не схочуть замовити вбивства». Він укотре подумав про Беллоу, про знаменитий рядок на початку його «Пригод Оґі Марча»: «Всі знають, що нема вишуканости чи точности у придушенні. Коли ти натискаєш на щось одне, то натискаєш також на суміжне». Джон Кеннеді, не настільки велемовний як герой Беллоу Оґі, висловив ту ж саму думку двома словами: «Свобода неподільна».

Саме з такими переконаннями він і жив, навіть не знаючи цього. Свобода творчости була для нього повітрям, яким він дихав, і коли він мав його у достатній кількості, то не виникало жодної необхідности багато говорити про важливість повітря для дихання. Та люди спробували перекрити надходження повітря, й одразу постала нагальна потреба вказати на неправомірність таких дій.

Наразі весь день намагався розв’язати важливішу проблему: де він проведе наступний тиждень свого життя? Знову на допомогу прийшла Джейн Велслі. Вона мала невеличкий будинок в Ерширі й запропонувала його з притаманною їй люб’язністю. «Ягуари» поквапилися на північ. У шотландській глибинці постало питання, яке завжди гризло охорону, хоч куди б вони поїхали: сховати людину-невидимку нескладно, а от пояснити, чому два «ягуари» стоять під піддашшям біля будинку Джейн, значно складніше. А хто ті кремезні четверо чоловіків, що блукають околицями? Серед тамтешніх мешканців легко викликати підозру, проте дуже складно її розвіяти. Окрім усього іншого, шотландській Спеціальній службі, у чию сферу компетенції вони потрапили, не дуже хотілося залишати цю дражливу справу в руках своїх англосакських колег. Тож вони відрядили ще й свою команду, і тепер під піддашшям біля будинку Джейн стояли чотири величезні автомобілі й було вісім здоровезних чоловіків, що жестикулювали й сперечалися, а кілька з них упродовж ночі чомусь сиділи в автомобілях. «Проблема в тому, — сказав він своїм охоронцям, — як заховати вас».

Приїхала попіклуватися про нього Джейн і привезла з собою Білла Бюфорда; і майже закоханий у неї Бюфорд, як те американське цуценя бігав, за нею по п’ятах, вона ж ставилася до нього з ніжним, аристократичним зачуду-ванням. Він пустував у будинку, такий собі щасливий Дурень при дворі Джейн, бракувало тільки блазенського костюма й ковпака з бубонцями. Ершир із сонцем, що ледь пробивалося за-за хмар над головою, на короткий час став блаженним островом під час бурі. Білл сказав: «Тобі потрібне хороше місце, таке, де б ти зміг якийсь час спокійно пожити. Я знайду таке».

Білл був Особистістю з великої літери, саме з великої літери, бо інакше не передати широчіні його душі. Він любив розмахувати руками, обніматися, говорив окличними й емфатичними реченнями, повар-самоук, колишній американський футболіст, інтелектуал з глибоким знанням єлизаветинського періоду, розважальник, почасти розумник, почасти шоумен братів Рінґлінґ[99]. Він перебрав на себе керівництво кембриджським студентським журналом «Ґранта», що геть захирів, і оживив його, зробивши рідним для свого обдарованого покоління. Еміс-молодший, Мак’юен, Барнс, Четвін, Ішіґуро, ФАнтон й Анджела Картер — усі розквітали на його сторінках; Джордж Штайнер дозволив йому опублікувати його повість про Гітлера «Переїзд А.Г. до Сан-Кристобала»; він дав назву «брудний реалізм» напряму в американській літературі, до якого належали Карвер, Форд, Вулф і Джой Вільямс; перше число «Ґранти» присвятив мандрівникам і відтоді підігрівав зацікавлення подорожніми записками; разом з тим постійно недоплачував своїм авторам, дратував багатьох тим, що не читав або ж не розглядав їхніх творів іноді місяцями, інших доводив до шалу своїм незвичним стилем редагування, настільки агресивним, що потім мусив пускати в хід увесь свій леґендарний шарм, аби переконати людей не вдаватися до насилля щодо нього; оголошував передплату на квартальник, а рідко коли видавав навіть три числа за рік. Хоч би куди він ішов, завжди приносив із собою багато вина й одразу брався куховарити на багатьох святкуваннях, використовуючи продукти, куплені за зниженими цінами, зокрема надто стару дичину — інфарктна їжа, а кімнати, куди він заходив, одразу сповнювалися сміхом. Чудовий оповідач і поширювач чуток, здавалося, був останньою людиною на світі, кому можна довірити охорону таємного світу -Джозефом Антоном. Однак жодна таємниця не вийшла з його вуст. Веселий екстраверт Білл Бюфорд виявився людиною, котрій можна довірити своє життя.

«Я цим займуся, — сказав Білл. — Ми все влаштуємо».

Виявилося, що дві жінки, яких він раніше не знав, ставали важливими дійовими особами в його історії: Френсіс Д’Суса й Кармел Бедфорд. Кармел, ставна ірландка з незвичайними думками, «Стаття 19» призначила секретарем захисної кампанії, або, якщо дати її повну назву, Міжнародного комітету захисту прав Рушді, а Френсіс, новоспечена глава «Статті 19», стала її начальницею. Комітет створювався цілком незалежно від особи, яку він захищав, для боротьби з «озброєною цензурою» за підтримки Ради з питань мистецтва, ПЕН-клубу, Національної спілки журналістів, Товариства гільдії авторів і письменників та багатьох інших організацій. На початках він не мав нічого спільного з її діяльністю; проте з роками дедалі тісніше співпрацював із Френсіс і Кармел, які стали дуже важливими політичними союзниками.

Вони бачили його різним — пригніченим, войовничим, розважливим, жалісливим, стриманим, слабким, соліпсичним, сильним, дріб’язковим, рішучим і завжди його підтримували, хай би яким він був. Френсіс — тонкостанна, елеґантна, темноволоса, сувора в зосередженості й сміхотлива у веселощах — була грізною жінкою. Вона працювала у джунглях Борнео, і в афганських горах із муджахідами. Мала швидкий, гострий розум і велике материнське серце. Він почував себе щасливим серед цих аотрапетаз[100]. На них чекало багато роботи.

Знову дозволили користуватися стільниковим телефоном, і вони, схвильовані, зателефонували до нього. В офісі «Статті 19» непрохано з’явилася Маріан і заявила, що має намір на правах дружини відігравати керівну роль у захисній кампанії. Йому потрібна речниця, сказала вона, тож вона нею і стане. «Ми лишень хочемо переконатися, — сказала Френсіс досить обережно, — що це вам направду потрібно, що ви цього хочете». Ні! — ледь не крикнув він. Це було геть не те, чого він хотів: за жодних обставин не допускати Маріан до участи у кампанії або ж до якихось виступів від його імени. «Так, — сказала Френсіс замислено. — Мені також так здалося».

Маріан залишила йому сердите повідомлення: банальні дурниці подружньої кризи, перетвореної їхнім шпигунським життям на абсурдну мелодраму. Чому ти не телефонуєш? Я збираюся дати інтерв’ю газеті. Він зателефонував, і на якийсь час того вистачило. Проте вже незабаром вона заявила «Індепендент», що хоча «він і в здоровому глузді, проте живе життям параноїдального шизофреніка». Щоправда, так і не уточнила, хто саме він.

Зателефонувала і Клариса. Хотіла, щоб він купив їй новий будинок. Відчувала необхідність у переїзді — через нього, тож він мусить оплатити додаткові витрати на нове житло. Він у боргу перед нею і сином.

Йому й далі доводилося жити по всіляких готелях, якими управляли відставні поліцейські (їх було чимало): в Істоні, що в графстві Дорсетшир, а тоді в Салкомі, графство Девоншир. Краєвид у Девонширі був просто чудовий: під готелем — залита сонцем Салкомська затока з вітрильниками, що її перетинають, і чайками, що описують кола над водою. Білл шукав місце в Ессексі. «Дай мені ще кілька днів», — сказав він.

Його друг Нуруддін Фараг запропонував стати посередником у стосунках з ісламським інтелектуалом Алі Мазруї, що могло допомогти знайти вихід з глухого кута після оголошення фетви. «Гаразд, — сказав він Нуруддіну, — проте я не проситиму пробачення й не відкликатиму з продажу книжки». Перегодя Нуруддін визнав невдачу. «Вони правлять більше, ніж ти готовий заплатити». Впродовж років після оголошення фетви люди часто підходили до нього й розповідали про якісь «свої таємні канали», за допомогою яких можна вирішити його питання, пропонували посередництво. Був такий пакистанський добродій на ім’я Шейх Матін, який підійшов до Ендрю у Нью-Йорку, а також британсько-іранський бізнесмен на ймення сер Девід Аллаєс і кілька інших. І щоразу все закінчувалося нічим.

Зателефонував Білл, почасти веселий, почасти роздратований. «Бредфордська рада мечетей, — сказав він, — хоче заборонити твій вірш». Журнал «Ґранта» в останньому номері порушив свою традицію не друкувати поезії і вмістив його вірш «6 березня 1989 року». Закінчувався вірш доволі рішучими рядками.

«Ти не хочеш зі мною жити, бо я письменниця, — казала Маріан у своєму останньому повідомленні. — Але ти не володієш монополією на геніальність». Вона збиралася опублікувати свою валлійську повість «Ласкаво просимо до Вельсу» про те, як вона «була там у бігах». А також про вибух біля універмагу «Ліберті».

Він буквально жив телефоном, який іноді приносив неприємні новини. Аніта Дисаї дуже сумувала в Делі з приводу того, наскільки люди стали «зацикленими на собі». Вона провідувала свою подругу, режисера Шаму Габібуллу, і розмовляла з її сімдесятип’ятирічною матір’ю Аттією Госейн, знаною авторкою «Сонячного світла на розбитій колоні», давньою подругою також і його матері. Аттія поскаржилася, що через «Сатанинські вірші» має тепер багато клопоту. «А в моєму віці все це дуже важко пережити».

Він постійно підтримував зв’язок з Ендрю й Ґіллоном. Стосунки з «Пенґвіном» стрімко погіршувалися. Вони спробували вирішити питання про видання книжки у м’якій обкладинці, й у них склалося враження, що Пітер Маєр шукає приводу для відмови. Ендрю й Ґіллон хотіли домовитися з Маєром про зустріч. «На такі зустрічі я ходжу з юристом «Пенґвіна» Мартіном Ґарбусом», — сказав він. Щось нечуване: зустріч автора з його видавцем — цього автора і цього видавця — може відбутися тільки за участи юриста. Наскільки глибокою стала між ними прірва.

Зателефонував старшому редакторові видавництва «Вайкінґ» Тоні Лейсі, і Тоні заспокоював його, кажучи, що все буде добре. Він зателефонував Пітерові Маєру й не одержав від видавця таких запевнень. Він пояснював Пітеру, що Спеціальна служба радила йому робити свою звичну справу, бо так найбезпечніше. Будь-яке відхилення від нормального курсу супротивники книжки розцінюватимуть як слабкість, котра спонукатиме їх до нападів з подвійною силою. Якщо видання у м’якій обкладинці через дев’ять місяців після публікації книжки в твердій обкладинці — нормальна видавнича практика, то так треба і діяти. «Спеціальна служба нам не указ», — відказав Пітер Маєр.

Вони обидва знали, що для того, аби книжка залишалася в продажу, мусить з’явитися видання в паперовій обкладинці. Якщо цього не станеться, то дуже скоро настане час, коли книжка в твердій обкладинці перестане продаватися й зникне з полиць книгарень. За відсут-ности видання в м’якій обкладинці роман невдовзі, по суті, вилучать з продажу. Кампанія проти нього доможеться. «Ви ж бо знаєте, за що ми боремося, — сказав він Маєру. — За перспективу. Давайте підсумуємо: ви друкуватимете чи не друкуватимете м’яку обкладинку? Так чи ні? «Це варварський підхід, — відповів Маєр. — Я не спроможний думати такими категоріями».

Невдовзі після цієї розмови «Обзервер» якимсь чином запопав сенсаційну новину, дуже точний виклад аргументів щодо видання книжки в м’якій обкладинці, які скидалися на обережний підхід «Пенґвіна». Працівники «Пенґвіна» заперечили свою причетність до публікації в газеті. Однак Блейк Моррісон, літературний редактор газети, сказав йому, що газета все ж таки має «джерело всередині «Пенґвіна», і вважав, що мета статті — «зарізати видання в «м’якій обкладинці». Здається, брудна війна почалася.

Пітер Маєр, дебелий, привабливий, схожий на ведмедя із скуйовдженою чуприною, улюбленець жінок, з тихим голосом і наївними очима, високо цінований своїми коле-гами-видавцями, тепер потрапив у страшну халепу, у те, що називалося «справа Рушді», й дедалі частіше скидався на кролика у світлі фар. Історія насувалася на нього, як велика вантажівка, й у ньому боролося два цілком протилежні міркування, доводячи його до сказу: дискурс принципу й дискурс страху. Безперечно, він мав почуття обов’язку. «Те, як ми відповімо на суперечливість «Сатанинських віршів», уплине не майбутнє вільного обговорення питань, без чого неможлива звична для нас видавнича справа, а якщо йти далі, то і звичне для нас громадянське суспільство», — розповідав він журналістам пізніше. Коли ж постала найбільша небезпека, коли вогонь розгорівся найсильніше, він не відступив. Хоча одержував погрози на свою адресу і на адресу своєї юної доньки. Були навіть листи, написані кров’ю. У видавництвах Лондона й Нью-Йорка з’явилися собаки-нюхальники та хитромудрі прилади для виявлення бомб у поштових кімнатах, а також охорона, і все це надавало видавництвам схожости із зоною воєнних дій, раніше для них незнаних. Не раз виникала паніка, викликана загрозою закладення бомб, були евакуації з офісних приміщень, безперестанку лунали по телефону погрози й усіляке огидне лихослів’я. Проте ніхто не відступив. Усе це слід пам’ятати як один з найбільших розділів в історії книговидавництва, як один із найпринциповіших видів захисту свободи, а Маєра — як лідера тієї героїчної команди.

Або ж майже як лідера.

Місяці тиску відбилися на Маєрові, підточили його волю. Він, здавалося, почав себе переконувати, що зробив уже все, що належало йому зробити. Книжку опубліковано, вона — в продажу, до того ж він навіть збирався ґарантувати її безстрокове розповсюдження у твердій обкладинці, а щодо м’якої обкладинки, то її можна видати колись у майбутньому, у слушний для цього час, коли минеться безпека. Наразі, щоб не наражати на небезпеку себе, родину й працівників, чогось іще робити не варто. Мав клопіт з профспілками. Він переживав, як він висловився, за людину, що стоїть поряд з ним у туалеті. Що він скаже родичам чоловіка, свого партнера, що пісяє поряд, якщо з ним станеться якесь лихо? Розпочалося листування між Ендрю, Ґіллоном, Маєром, а також автором опального роману. В Маєрових листах простежувалося дедалі більше синтаксичне крутійство, що, мабуть, віддзеркалювало його ґудзуватий внутрішній стан. Церемонія читання вголос Маєрових листів — по телефону або під час нечастих зустрічей — стала ритуальним чорним гумором для Ендрю, Ґіллона й Джозефа Антона, також відомого як Арктичний Крячок. Настав час, коли смішне шукали в темних місцях.

Маєр намагався пояснити, чому воліє, щоб на зустрічі був присутній його юрист і товариш Мартін Ґарбус, одначе при цьому не зізнавався, що йому він там потрібен з юридично-правових причин: «Для мене важливіше зустрітися з вами, ніж наполягати на якомусь із аспектів зустрічі з тієї чи іншої причини, не найменшою з яких є особиста... Я знаю, і то дуже добре, що люди можуть іноді потрапити в пастку свого власного становища, і я не веду мову про вас у винятковому сенсі; я маю на увазі такою ж мірою себе чи нас разом узятих. Я вважаю, що у разі виникнення якихось складних ситуацій (навіть з чиїхось найкращих міркувань), може статися так, що доброзичлива третя сторона, вислухавши обидві сторони, раптом запропонує якісь подальші кроки й висловить думку, для всіх корисну. Це правило не завжди спрацьовує, я знаю, проте найменше мені хочеться позбавити нас такої нагоди, особливо коли є людина, настільки обдарована й досвідчена в посередництві, як цей чоловік. Ось чому на даний момент я хотів би звернутися до Мартіна з прохання полетіти зі мною до Лондона, проте якщо його тут не виявиться, то це означає, що він аж ніяк не міг цього зробити». Їхній регіт став істеричним, і вже неможливо було продовжувати церемоніальне читання. «Як ви легко здогадуєтеся з вищесказаного, — це вже йшла кінцівка Маєрової витіюва-тости, — я з нетерпінням чекаю на зустріч з вами».

Він, себто автор, на зустріч з яким нетерпляче чекав Пітер Маєр, прохав здійснити видання у м’якій обкладинці до кінця 1989 року, бо допоки цього не станеться, галас навколо видання не вщухне. Члени парламенту від Лейбористської партії Рой Гаттерслі й Макс Медден прагнули не допустити видання книжки в м’якій обкладинці, щоб угамувати свої мусульманські округи, й це було додатковою спонукою до подальших негайних дій. Мир не повернеться, допоки не завершиться видавничий цикл. Не треба із цим зволікати і з комерційних причин. Книжка у твердій обкладинці, яка досі добре продавалася, майже перестала продаватися й зникла зі списків англійських бестселерів, багато книгарень не замовляли її з огляду на брак попиту. Якщо казати звичайною книговидавничою мовою, настав найкращий час для публікації дешевого видання.

Наводилися також інші арґументи. Переклади роману тепер виходили по всій Європі, наприклад у Франції, Швеції, Данії, Фінляндії, Нідерландах, Португалії та Німеччині. Вихід у світ книжки у м’якій обкладинці у Сполученому Королівстві й Сполучених Штатах виглядав би частиною цього «природного» процесу і, на думку поліції, став би найбезпечнішою лінією поведінки. В Німеччині після анулювання контракту видавництвом «Кіпенгойер унд Вітш» для публікації роману створили консорціум видавців, книготорговців, визначних письменників і громадських діячів під назвою «Статті 19», і книжка побачить світ одразу після Франкфуртського книжкового ярмарку. Якщо Пітер Маєр також захоче створити такий консорціум, аби, так би мовити, розділити ризик, то це також було б прийнятним вирішенням питання. Що йому найбільше хотілося сказати Маєру і що він таки сказав, коли нарешті зустрівся з ним, було таке: «Ви зробили багато, Пітере. З великою стійкістю разом з усіма працівниками «Вайкінґа» і «Пенґвіна» ви зуміли пронести це видання по шляху, сповненому небезпеки. Будь ласка, не впадіть перед останньою перешкодою. Якщо ви зможете перестрибнути через неї, то велика вам честь і хвала. Якщо ні — ця перешкода назавжди залишиться перешкодою, якої ви не здолали».

Зустріч відбулася. Його непомітно завели до будинку Алана Єнтоба у Ноттинґ-Гіллі. Ендрю, Ґіллон, Пітер Маєр і Мартін Ґарбус були вже на місці. Не вдалося досягти жодної згоди. Хіба що Маєр пообіцяв «спробувати вмовити своїх людей опублікувати книжку в м’якій обкладинці у першій половині 1990 року». Він не назвав точної дати. Нічого іншого, навіть чогось віддалено конструктивного, він не почув. Ґарбус, «настільки обдарований і досвідчений у посередництві», виявився нестерпним чоловіком, безмірно самовдоволеним, від якого не було жодної користи. Час змарновано.

Багато з того, що Маєр писав у наступних листах, нітрохи не смішило. Дещо навіть ображало. Ендрю і Ґіллон повідомили Маєра, що нова книжка «Гарун і море оповідок», подарунок для десятилітнього Зафара Рушді від його тата, буде закінчена, як тільки авторові дозволять це непрості обставини. Маєр відповів, що його компанія неготова розглядати можливість видання нової книжки Рушді без належного вивчення викінченого тексту на предмет провокування неоднозначних думок. На час публікації «Сатанинських віршів», казав Маєр, у їхній компанії мало що знали про Коран. Тому вони не можуть придбати новий твір автора того роману, після можливих усілякого роду ускладнень визнати, що не повністю прочитали його рукопис. Автор того роману зрозумів, що Маєр починає про нього думати як про причину всілякого роду ускладнень, як про людину, що спричинилася до ускладнень, що потім виникли, а також як про людину, що може спричинити такі ускладнення у майбутньому.

Саме такий погляд на нього містився в оприлюдненому в «Ідепендент» нарисі про Маєра. Анонімний нари-совець, який мав доволі вільний доступ до Маєра, писав: «Маєр, жадібний читач, якому належить вислів «кожна книжка має душу», не помітив релігійної бомби з годинниковим механізмом, що цокав під палітуркою тієї книжки. Рушді двічі просили — одного разу напередодні придбання його роману видавництвом «Пенґвін», а потім ще раз — пояснити, що означає тепер уже сумно відомий розділ «Магунд». На превеликий подив, він не бажав давати жодних пояснень. «Не переймайтесь, — казав він. — Це неважливо для сюжету». «О Боже, скільки цей розділ завдав нам потім клопоту», — перегодя скаже один із співробітників «Пенґвіна».

Він зателефонував Маєру, який заперечив свою причетність до газетної інсинуації і також не вірив у розмову когось із працівників «Пенґвіна» із журналістом. «Якщо ви дізнаєтеся, хто розповів усе це, скажіть мені, і я звільню ту людину». В газеті він мав знайомих, тож один із них вказав на директора-розпорядника «Пенґвіна» Тревора Ґлавера. Він переповів це Пітерові Маєру, однак той не повірив йому. Тревор Ґлавер залишився на роботі, а Маєр усе ще відмовлявся вести мову про «Гаруна і море оповідок», аж поки книжку не прочитають і не переконаються, що там немає бомби з годинниковими механізмом. Коли автор переконаний, що його видавець налаштовує проти нього пресу, то про що тут можна говорити?

Білл Бюфорд дотримав слова і таки знайшов будинок в Ессексі. Село називалося Літтл-Бардфілд. Проживання в будинку коштувало немало, проте все тоді дорожчало. «Тобі сподобається, — сказав він. — Досить непоганий будиночок». Як «підставна особа», він найняв житло від свого імени на шість місяців з можливістю продовження терміну найму. Власник «поїхав за кордон». Це був колишній будинок парафіяльного священика, збудований на початку дев’ятнадцятого століття за часів королеви Анни вже із сучасними деталями. Поліції будинок сподобався через непомітний вхід, що спрощувало процедуру потрапляння в будинок і виїзду з нього, до того ж він стояв на приватній землі й випадав з поля зору сусідів. Неподалік ріс старий сад з високими тінистими деревами, далі розкинувся луг, що збігав до гарного ставка, в якому на одній нозі стояла несправжня чапля. Після всіх отих котеджів і тісних пансіонів будинок видався просто таки розкішним. Білл приїжджатиме якнайчастіше — так, ніби він направду є наймачем. Ессекс — значно ближче до Лондона, ніж Шотландія, Повис чи Девоншир. Легше буде бачитися із Зафаром; хоча поліція відмовлялася привозити Зафара до нього. Він мав тільки десять років, і вони побоювалися, як би не бовкнув чого зайвого в школі. Вони недооцінювали його. То був хлопець із чудовим самовладанням; він розумів: на кону татова безпека. За всі роки охорони за ним жодного разу не зауважили необережного висловлювання.

Хай там як, але навіть дуже затишна тюрма залишається тюрмою. У вітальні висіли старі живописні роботи, зображання фрейлін при дворі королеви Елізабети І і портрети такої собі міс Бастарди, котра йому одразу впала в око. Вони були вікном в інший світ, однак він не міг утекти крізь нього. В його кишені не було ключа від будинку, наповненого копіями стародавніх меблів, за проживання в якому він заплатив купу грошей; він також не міг вийти за ворота на сільську вулицю. Йому доводилося писати списки покупок, з якими офіцер поліції їхав за багато миль до супермаркету. Йому доводилося ховатися у замкненій ванні або ж його заздалегідь непомітно вивозили з приміщення щоразу, коли до будинку приходила прибиральниця. І щоразу коли йому доводилося це робити, хвилі сорому підіймалися у ньому дедалі вище. Відтак прибиральниця звільнилася, сказавши, що на плебанії живуть «дивні люди». Це, зрозуміло, не могло не тривожити. Знову ж таки, складніше було пояснити присутність поліцейських, ніж приховати його перебування. Після звільнення прибиральниці вони власноруч витирали пилюку і пилососили килими. Поліція прибирала у своїх кімнатах, а він — у своїй частині будинку. Йому поводилося тепер ліпше.

У ті роки він став усвідомлювати, що люди думають, буцімто він живе в якійсь ізольованій камері чи всередині великого сейфа з вічком, через яке за ним, завжди самотнім, спостерігають його охоронці; а чи в такому ув’язненні у камері-одиночці, люди питали себе, цей товариський письменник бува не втратить відчуття реальности, свого літературного хисту і здорового глузду? Правда полягала в тому, що тепер самотність його гризла менше, ніж у будь-який інший час. Як і всім письменникам, йому не звикати до самотности, бо він щодня проводив по кілька годин на самоті. Люди, що жили з ним раніше, якось мирилися з його потребою в тиші. Проте тепер він ділив житло з чотирма здоровезними озброєними чоловіками, людьми, не звиклими до бездіяльности, що були цілковитою протилежністю книголю-бам-сидням. Вони дзенькали, гримали й гучно реготали, тож їхньої галасливої присутности неподалік нього складно було не помітити. Він зачиняв двері всередині будинку; вони залишали їх відчиненими. Він відступав; вони наступали. Він не винуватив їх у цьому. Вони насправді вважали, що він цього хоче, що йому потрібне товариство. Тож усамітнення було тим, про що йому ой як треба ще було подбати, бо тільки тоді він міг почути свої думки й працювати.

Групи захисту весь час мінялися, один офіцер не схожий на іншого. Його охороняв хлопець на ім’я Філ Пітт, здоровезний чоловік і великий любитель зброї, і за мірками Спеціальної служби він вважався стрілецьким асом, що дуже пригодилося б у бою, проте жити з ним в одному будинку було трохи лячно. У Спеціальній службі здорованя звали Рембо. Також охороняв його Дік Біллінґтон, цілковита протилежність Філу, в окулярах, з люб’язною, соромливою усмішкою. Він скидався на сільського священика, якого зазвичай можна зустріти на плебанії, проте зі зброєю. Були також водії, себто КВІНЕБи. Вони сиділи у своєму власному крилі ессекського будинку, смажили ковбаски, грали в карти й нудьгували. «Хто насправді мене захищає, так це мої друзі, — сказав він Дікові Біллінґтону й Філові Пітту спересердя. — Вони надають мені свої помешкання, винаймають для мене будинки, зберігають мої таємниці. А я тим часом займаюся дурною роботою, ховаючись по туалетах і таке інше». Дік Біллінґтон ніяковів, коли він казав таке, тоді ж бо як Філ Пітт всередині аж кипів від злости; з огляду на його промовисту комплекцію й любов до вогнепальної зброї, мабуть, не варто було дратувати цього мовчуна. Вони терпляче пояснювали, що їхня теперішня робота лишень здається бездіяльністю; якби вони почали діяти, то це б свідчило про їхню величезну помилку. Служба безпеки — це зробити так, аби нічого не ставалося. Досвідчений офіцер безпеки сприймає нудьгу як частину своєї роботи. Нудьга — дуже добре. Вам же не хочеться чогось цікавішого? Цікаве — небезпечне. Тож їхнє завдання полягало в підтриманні нудьги.

Вони дуже пишалися своєю роботою. Багато хто з них казав йому, завжди вживаючи ті самі слова, що однозначно були чимось на кшталт мантри Підрозділу «А»: «Ми ніколи нікого не втратили». Ця мантра заспокоювала, і він часто повторював її про себе. Вражаючий факт — за всю довгу історію Спеціальної служби ніхто з людей, яких охороняв Підрозділ «А», не зазнав навіть поранень. «Американці не можуть цим похвалитися». Їм не подобався американський спосіб охорони. «Вони люблять затуляти небезпеку тілами», — казали вони, маючи на увазі, що американські охоронні наряди надзвичайно великі, десятки або ж навіть більше людей. Щоразу коли якийсь американський достойник відвідує Сполучене Королівство, між силами безпеки обох країн точаться ті самі суперечки щодо методології охорони. Ми можемо перевозити королеву в непримітному «форді-кортіні» по Оксфорд-стрит в годину пік, і ніхто не знатиме, хто там», — казали вони. «А янкі не можуть без своїх «наворотів». Але вони не вберегли одного президента, еге ж? І майже втратили другого». Кожна країна, як він довідався, здійснює заходи безпеки по-своєму, має свою власну «культуру безпеки». Впродовж наступних років він відчує на собі не тільки багатолюдну американську «культуру безпеки», але також залякувальну поведінку французького RAID. RAID — це «Recherche Assistance Intervention Dissuasion[101]». Останнє слово з тієї назви dissuasion, а воно передає спосіб дії французьких хлопців, видається великим применшенням. Їхні ж італійські побратими люблять роз’їжджати міськими вулицями на великій швидкості, несамовито сигналячи, з вистромленими з вікон дулами своєї зброї. Зваживши всілякі види охорони, він був щасливим мати біля себе Філа й Діка з їхнім навіть дуже м’яким підходом.

Вони не були досконалими. Ставалися помилки. Якось його привезли до будинку Ганіфа Курейші[102]. Увечері після розмови з Ганіфом він уже сидів у своєму авто й мав вирушати в дорогу, аж тут на вулицю вибігає його друг, дуже задоволений собою, і розмахує над головою великим револьвером у шкіряній кобурі. «Егей! -вигукнув Ганіф весело. — Заждіть хвилинку! Ви забули свою пукавку!»

Він почав писати. «І було воно найсумніше місто у світі — таке сумне, що й забуло, як зветься». Він також людина, що втратила своє ім’я. Він добре знав, як то ведеться сумному місту без імени. «Нарешті!» — написав він у щоденнику на початку жовтня, а кілька днів потому: «Завершив перший розділ!» Коли написав тридцять чи сорок сторінок, то для певности, що він на правильному шляху, показав їх Зафарові. «Дякую, тату, — сказав Зафар. — Мені сподобалося». В синовому голосі не вчувалося особливого захоплення. «Справді? — перепитав він. — Ти впевнений?» «Так, -сказав Зафар, а тоді після паузи: — Але декому може здатися нудним». «Нудним?» — це був крик болю, і Зафар спробував заспокоїти його. «Ні, я обов’язково б усе прочитав, авжеж, тату. Я лишень кажу, що декому може здатися.» «І що там нудне? — допитувався він. — Чому може здатися нудним?» «Знаєш, там, — сказав Зафар, — майже нічого не плигає». Це дивовижно точне зауваження. Він одразу збагнув, у чому річ. «Не плигає? — перепитав він. — Я зроблю так, що плигатиме. Віддай мені ті сторінки». І він майже вихопив надруковані сторінки з рук стурбованого сина, й тоді мусив заспокоювати його: ні, він нітрішки не роздратований, а навіть навпаки, те, що він сказав, загалом, — це найкраща редакторська порада, яку він коли-небудь отримував. Кілька тижнів потому він дав Зафарові перероблені попередні розділи і за якийсь час запитав: «А тепер як?» Хлопець щасливо засяяв. «О, тепер гарно», — сказав він.

Герберт Рід (1893-1968) — літературознавець (великий шанувальника Генрі Мура, Бена Ніколсона й Барбари Гепворт), а також поет Першої світової війни, екзистенціаліст і анархіст. Упродовж багатьох років в Інституті сучасного мистецтва у Лондоні на вулиці Мелл читалася літературна лекція на вшанування пам’яті Ріда. Восени 1989 року ІСМ надіслав до Ґіллонової агенції листа, цікавлячись, чи міг би Салман Рушді прочитати таку лекцію наступного 1990 року.

Пошта так просто до нього не доходила. Поліція забирала листи з агенції і видавництв, піддавала ретельній перевірці на наявність вибухівки й тільки тоді відкривала. Навіть незважаючи на запевнення, що від нього не приховують кореспонденції, незвичайно мала кількість одержаних ним листів образливого змісту наводила на думку про певну фільтрацію. У Скотленд-Ярді переймалися його душевним станом. Чи зможе він витримати настільки великий тиск? Чи не розклеїться цілком і повністю? Тож, поза сумнівом, вважалося за краще убезпечити його від словесних нападок з боку правовірних. Лист Інституту сучасного мистецтва випадково пробився крізь сито, і він відповів на нього ствердно, прийнявши запрошення. Йому майже одразу захотілося написати про іконоборство, про те, що у відкритому суспільстві жодна ідея чи вірування не можуть залишатися обгородженими парканом і тішитися недоторканністю від усякого роду викликів — філософських, сатиричних, ґрунтовних, поверхових, насмішкуватих, непоштивих, різких. Свобода вимагала одного — захисту самого простору дискурсу. Свобода — це суперечка, а не розв’язання суперечки, можливість піддавати сумніву навіть найзаповітніші вірування інших; вільне суспільство — не безтурботне, а бурхливе. Саме базар конфліктних поглядів є тим місцем, де гомонить свобода. Ось такі думки мали лягти в основу есею «Ніщо не священне?», і цей есей, як тільки було оголошеного про його назву й визначено день виступу, призвів до першої конфронтації з британською поліцією. Людина-невидимка знову намагалася стати видимою, а Скотленд-Ярдові це не сподобалося.

Почав працювати над іншим довгим есеєм. Упродовж більшої частини року він залишався не тільки невидимим, але й також переважно німим, складаючи в голові уявні листи й надрукувавши лишень кілька рецензій й один короткий вірш, публікація якого в журналі «Ґранта» розповіла Бредфордську раду мечетей і, за словами Пітера Маєра, декого із працівників «Пенґвіна», які, вочевидь, почали вважати, так само як і пан Шаббір Ахтар, що його слід «вилучити із загальнодоступних знань». Тепер настала його черга говорити. Він переговорив з Ендрю й Ґіллоном. Це обов’язково має бути довгий есей, і він хотів знати, яким є прийнятний для преси його максимальний обсяг. На їхню думку, преса готова надрукувати геть усе ним написане. Вони погодилися, що найкращим часом для публікації такого твору стане приблизно перша річниця оголошення йому фетви. Необхідно, щоб контекст ессею був актуальний, до того ж надзвичайно велику роль відіграватиме вибір видавництва. Ґіллон і Ендрю почали робити запити. Він задумався над есеєм (який потім одержав назву «Від щирого серця»), себто над письмовою обороною свого твору із семи тисячі слів, розмірковуючи над ним, припустився грубої помилки.

Він потрапив у пастку міркувань, буцім-то його твір зазнає нападок через неправильне трактування з боку безсовісних людців, котрі намагаються в такий спосіб заробити свій політичний капітал, і буцімто його чесність піддають сумніву з таких самих причин. Якби він був підлою людиною, а його твору бракувало якости, тоді б не виникло необхідности говорити про все це на інтелектуальному рівні. Він тішив себе думкою, що коли зможе довести високохудожню цінність свого твору і з честю його відстоїть, то люди, себто мусульмани, змінять свою думку про цю книжку і її автора. Іншими словами, він хотів популярности. Непопулярному хлопцеві із закритого навчального закладу схотілося сказати: «Тепер уважно погляньте, і ви переконаєтеся, що помилялися в судженнях про мою книжку та й особисто про мене. Це не шкідлива книжка, а я — хороша людина. Лишень прочитайте есей — і ви самі все зрозумієте». Величезна дурниця. Проте, втішаючи себе, він переконувався в досяжності поставленої мети. Слова завели його в болото, вони його звідти і виведуть.

Герої грецько-римської античности Одіссей, Ясон і Еней раніше чи пізніше мусили спрямовувати свої кораблі між двома морськими чудовиськами — Сциллою та Харибдою, добре знаючи, що потрапити в лапища котроїсь із них означало б безумовну загибель. Твердо пообіцяв собі: писатиме він художній твір чи документальний, йому необхідно спрямувати свій корабель між своїми Сциллою і Харибдою — між чудовиськами страху й помсти. Якщо він писатиме соромливо-боязкі або ж сердито-мстиві речі, його мистецтво пошматують до невпізнання, й воно не підлягатиме відновленню. Він стане творінням фетви, і нічим більше. Для виживання потрібно відкинути лють і страх, хоч як би важко це було, й залишатися письменником, яким він завжди намагався бути, продовжувати йти далі вибраним шляхом. Вчинити так — означало досягти успіху. Вчинити інакше — зазнати катастрофи.

Проте він забув про третю пастку — пастку бажання домогтися чиєїсь прихильно сти, бажання, аби його, слабкого й немічного, неодмінно любили. Він виявися надто засліплений, аби збагнути, що коміть головою летить у яму; і він упіймався у те сильце, що зруйнувало його майже вщент.

Знайшли шекспірівський театр «Глобус», славетне дерев’яне «О», під стоянкою автомобілів у Саутворку. У нього на очах забриніли сльози. Він саме грав у шахи з комп’ютером і дійшов до п’ятого рівня, аж почув, що віднайшли «Глобуса», і вже не годен був пересунути пішака. Випливла давнина, торкнулася сучасного, і воно стало багатшим. Думав про найвеличніші слова англійською мовою, які вперше пролунали на теперішніх Анкер-терас і Парк-стрит, де у єлизаветинську добу пролягала вулиця Майден-лейн. Місце народження Гамлета, Отелло й Ліра. До горла підступив клубок. Любов до красного письменства неможливо пояснити своїм ворогам, які любили тільки одну книжку з непорушним текстом, що не підлягав інтерпретації, будучи Божим словом, яке існує одвічно.

Неможливо домогтися від буквалістів Корану відповісти на просте запитання: чи вони знають, що після смерти Пророка впродовж доволі тривалого часу не існувало канонічного тексту? Написи часів Омеядів у єрусалимській мечеті Купол Скелі не збігаються з тим, що тепер вважається святим писанням — текстом, який уперше стандартизовано за часів третього халіфа Усмана. Самі стіни однієї з найбільших ісламських святинь свідчать про людську схильність до помильности, яка була і при народженні тієї Книги. Все, що залежить від людини, недосконале на землі. Книга поширювалася мусульманським світом в усній формі, й на початку Х сторіччя таких текстів існувало понад сім. За основу тексту, підготовленого й авторизованого університетом аль-Азгар у 1920-х роках, взято один із цих семи варіантів. Думка про наявність якогось пра-тексту, досконалого й незмінного слова Божого, є хибною. Письменники іноді брешуть, а от історія й архітектура — ні.

Йому зателефонувала Доріс Лессінґ, письменниця, що зазнала великого впливу з боку суфійського містицизму, й сказала про «неправильність ведення» його захисту. Хомейні слід ізолювати як неісламську постать «на кшталт Пол Пота». «Також, — сказала жінка відверто, -мушу зізнатися, що мені ваша книжка не сподобалася». Всі мали свою думку. Всі знали, що слід робити.

Книговидавничим світом ширився страх. Страхом Пітера Маєра щодо його майбутніх книжок заразилися інші видавництва — він уже думав, чи бува керівництво «Пенґвіна» не намагається заручитися підтримкою інших видавництв, щоб самому не виглядати надто вже легкодухо — тож тепер французьке й німецьке видавництва казали те ж саме. «Паблішерз віклі» виступив проти видання книжки у м’якій обкладинці, а він знову відчув, що тут пахне смаленим — смаленим пінгвіном. Сам Маєр відмовлявся говорити про якісь точні дати публікації книжки в м’якій обкладинці, розповідаючи про бомбу, закладену біля його будинку. Проте, як з’ясувалося, то була бомба валлійських націоналістів і нічого спільного із «Сатанинськими віршами» не мала. Той факт ніяк не вплинув на позицію Маєра. Тоні Лейсі сказав Ґіллону, що Пітер щойно одержав удома погрозу вбивства. До Ессексу приїхав Білл Бюфорд, і вони готували на обід качку. «Не переймайся», — сказав Білл.

Ґіллон і Ендрю мали розмову з людьми з видавництва «Рендом хаус» — Антоні Чітамом та Сайєм Ньюгаусом -й запитали, чи вони зацікавлені у публікації «Гаруна і моря оповідок». Вони відповіли, що зацікавлені. Проте ні вони, ні Маєр не зробили конкретної пропозиції. Тоні Лейсі казав, що «Пенґвін» «надішле листа». Зателефонував Сонні Мегта й сказав, що «робить усе можливе», аби пробитися до «Рендом хаус».

На початку листопада надійшов лист із «Пенґвіна». В ньому не містилося обіцянок щодо дати публікації книжки в м’якій обкладинці не було і пропозиції щодо нового твору. Маєр потребував «місяців» абсолютно спокійного життя, після чого він розглядатиме можливість видання книжки в м’якій обкладинці. Це видавалося неправдоподібним: саме того тижня на телеканалі Бі-бі-сі показували документальний фільм про тривалий мусульманський «гнів». Однак «Рендом хаус» повідомив про бажання провести серйозні перемовини щодо майбутніх книжок, і такі перемовини почалися.

З Ізабель Фонсекою[107] він познайомився на з’їзді ПЕН-клубу в Нью-Йорку. Вона була розумною й гарною, і вони заприятелювали. Потім вона переїхала до Лондона, тож вони часто бачилися, проте без жодного натяку на роман. У перших числах листопада 1989 року від неї надійшло запрошення пообідати в її квартирі; він пообіцяв, що спробує приїхати. Після вже звичних «шпигунських» заходів з безпеки він стояв біля її дверей з пляшкою бордо; відтак була ілюзія приємного вечора з при-ятелькою, яка за хорошим вином розповідала про всілякі лондонські літературні новини та про Джона Малковича. Відтак уже пізно ввечері стряслося лихо. Офіцер охорони — соромливий, схожий на пастора Дік Біллінґтон — нерішуче постукав у двері й покликав його на слово. Квартира — невеличка, тільки вітальня і спальня, тож групі охорони довелося зайти досередини. Плебанія, сказав він, швидко кліпаючи за скельцями окулярів, мабуть, викрита. Цього ще ніхто достоту не знає, також не знають, коли це сталося, проте в селі почалися розмови і спливло його ім’я. «Допоки все не з’ясується, — сказав Дік, — вам не можна туди повертатися». В животі йому щось аж кольнуло, й одразу нахлинуло відчуття безпо-радности. «Ви хочете сказати, — запитав він, — що я сьогодні не зможу туди повернутися? Люди добрі, це ж бо десята година». «Я знаю, — сказав Дік. — Але ми наполягаємо. Про всяк випадок». Він перевів погляд на Ізабель. Вона відреагувала миттєво. «Авжеж, заночуй у мене», -сказала вона. «Це просто неприпустимо, — сказав він Дікові. — Хіба не можна поїхати додому й усе вирішити вранці?» Дік жестами показав, що це неможливо. «Я одержав вказівку не відвозити вас туди», — сказав він.

У квартирі було тільки одне ліжко, велике двоспальне. Вони лежали одне від одного якнайдалі, а коли вночі його неспокійне тіло випадково торкалося її тіла, він одразу просив пробачення. Ночівля нагадувала сексуальну комедію: двоє друзів за волею випадку змушені спати разом на одному ліжку, вдаючи, буцімто нічого незвичайного не сталося. У фільмі якоїсь миті вони б перестали прикидатися, що сплять, і міцно «пригорнулися» б одне до одного; вранці далі тривала б комедія зі зніяковінням, а опісля прийшло б кохання. Проте в реальному житті після звістки про втрату житла, коли він не мав найменшого уявлення, що станеться завтра, коли мав дах над головою лише на одну ніч, йому не дуже й хотілося еротики. Він був удячний і нещасний, а ще. так, трохи пройнятий жагою до неї, думаючи, що сталося б, якби він усе ж таки повернувся до неї, але знав чи просто вважав, що за даних обставин це скидалося б на грубе зловживання її добротою. Він повернувся до неї спиною і майже не спав. Уранці на квартиру Ізабель прибув містер Ґрінап. «Вам не можна повертатися», — сказав він.

Якийсь час офіцера Дева Стоунгеда не залучали до групи захисту, проте нещодавно він побував у Літл-Бардфілді, й мабуть, як за ним водиться, добряче хильнув у тамтешньому пабі — він майже не йняв віри, коли почув це від Боба Мейджора, — а тоді вийняв з кобури пістолет і почав вихвалятися перед захмелілими завсідниками. Власник пабу, як виявилося, колись тримав пивницю «Сліпий жебрак», що у Вайтчейплі, куди вчащали сумнозвісні близнюки Крейї і де гангстер Ронні Крей убив людину. Боб Мейджор був певен: чоловік з досвідом роботи в такій пивниці «впізнає копа за милю». Той паб він мав би обминати десятою дорогою; проте Дев поперся саме туди святкувати свій день народження, тож люди швидко все змикитили, коли прозвучало ім’я Салман Рушді, от і все.

«Ні, це неможливо, — обурювався він перед містером Ґрінапом. — Я заплатив купу грошей, винайнявши будинок, а ви тепер забороняєте мені туди повернутися, бо один із ваших офіцерів напився? Що я маю робити? Я не можу тут залишатися і не знаю куди мені їхати». «Треба знайти нове житло», — сказав містер Ґрінап. «Авжеж, — відповів він дещо роздратовано, ляснувши пальцями. — Фокус-покус, раз — і я маю нове житло». «Багато людей вважає, — відповів містер Ґрінап з кам’яним обличчям, — що ви самі винні».

День божевільної телефонії. Самін мала знайомого, пакистанського підприємця, що наймав квартиру в Челсі біля річки. Може, вона дістане ключ. Джейн Велслі знову погодилася на якийсь час віддати йому свою квартиру в Тоттинґ-Гіллі. Ґіллон Ейткен запропонував скористатися послугами леді Косіми Сомерсет, яка на той час працювала в лондонському офісі. На Косіму можна цілком покластися, казав він, вона чудово впорається із завданням, обов’язково знайде житло. Все можна владнати через агенцію. Він поговорив з Косімою телефоном, і вона запевнила: «Так, я вже приступаю до пошуків». Він усвідомив, що має справу з ідеальним посередником -розумним і добродушним; до того ж ніхто не запідозрить цю шляхетну леді в причетності до чогось настільки темного як «справа Рушді».

Перегодя до Ізабель приїхала Самін з ключами від квартири свого знайомого, тож принаймні кілька днів він матиме де прихилити голову. Поліцейські — Бенні знову повернувся — непомітно провезли його до багатоповерхівки у Челсі й сказали, що вночі поїдуть на пле-банію забирати речі. Витрачені гроші вже не повернути. Несподівано й непрохано Бенні висловився про необхідність відмови від публікації «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. Казав, що поліція на місцях ходить по книгарнях і радить їхнім власникам звертатися до видавництва «Пенґвін» з проханням не перевидавати його книжки. Це суперечило тому, що казали інші офіцери Спеціальної служби. Дуже все непевне. Нікому нема віри.

Невдовзі містер Ґрінап залишив його, Ізабель пішла на роботу, й він утяв дурницю. Йому, виведеному з рівноваги, захотілося зателефонувати своїй дружині й навіть поїхати до неї в гості. Там він припустився ще більшої помилки: він з нею переспав.

Опинився в страшенній невизначеності — відсутність постійного житла, жодних угод з видавництвами, дедалі більші непорозуміння з поліцією, а як тепер з Маріан? — однак наскільки міг облаштовувався в Челсі, ввімкнув телевізор і побачив велике диво, перед яким змаліли всі його біди. Впала Берлінська стіна, і на її розвалинах танцювала молодь.

Рік, що почався з жахів — в особистому житті з фетви, а в житті світу з площі Тяньаньмень, — приніс великі дива. Винайдення протоколу передачі гіпертексту, себто http: //, яке невдовзі змінить світ, спочатку було непомітним. А от падіння комунізму — навіть дуже помітним. Він покинув рідний дім неповнолітнім хлопцем і дорослішав уже після кривавого переділу територій між Індією та Пакистаном, тож першою великою європейською подією під час його перебування в Англії стало зведення Берлінської стіни у серпні 1961 року. О ні, подумалося йому тоді, вони тепер ділять також і Європу? Багато років потому, коли його запросили до Берліна для участи у телевізійних дебатах з Ґюнтером Ґрасом і він міською залізницею перетинав Берлінську стіну, вона здалася йому могутньою, потворною, вічною. Західний бік Стіни вкритий графіті, а от східний — зловісно чистий. Тоді він навіть подумати не міг про розвал тієї гігантської каральної машини, чиїм символом була Стіна. Проте настав день, і виявилося, що Радянська імперія страху гниє ізсередини, і Стіну, немов піщану, знесли мало не за ніч. Sic semper tyrannis[108]. Радість молодих людей, що танцювали, передалась і йому, і він відчув приплив свіжих сил.

Здавалося, наставали часи непереборної навали подій. Ганіф Керейші дискутував з Шаббіром Ахтаром в Інституті сучасного мистецтва, потім зателефонував і розповів про недолугість і слабкість Ахтара як опонента. Його друг, письменник і засновник «Хартії-88», Антоні Барнетт сперечався з членом парламенту Максом Медденом щодо закону про богохульство, і Медден також виявився безвольним і легкодухим супротивником. Антоні Чітам з видавництв «Рендом хаус» і Сонні Мегта з видавництва «Кнопф» хотіли перед підписанням угод про публікацію майбутніх книжок поговорити з містером Ґрінапом. Перспектива вимальовувалася сумною, проте Ґрінап, хоч як це дивно, з оптимізмом дивився у майбутнє й погодився поговорити з Чітамом і Сонні. Тим часом «Пенґвін» звільнив Тіма Байндинґа, молодого редактора, великого прихильника «Сатанинських віршів». Маєр не відповідав на дзвінки Ендрю Вайлі. Зателефонував Фред Голлідей, фахівець з іраністики, і розповів про свою зустріч з Аббасом Малікі, заступником міністра закордонних справ (між іншим, одним із учасників штурму посольства США в Ірані 1979 року). Малікі сказав Фредові, що ніхто в Ірані не наважиться піти супроти Хомейні, проте якщо британські мусульмани згорнуть свої протести, то це, так би мовити, зніме Іран з гачка. «До речі, — казав далі Фред, — чи знаєте ви, що піратська радіостанція здійснює трансляцію «Сатанинських віршів» мовою фарсі на Іран?»

Маріан не припиняла говорити про публікацію повістей «Ласкаво просимо до Вельсу» і «Вивчаючи урду», а потім раптом вирішила, що вони «ще трохи сируваті». Він уже боявся її емоційної нестійкости. Через те, що відновив стосунки з Маріан, його висварила Джейн, а також Полін Мелвілл і Самін. Що він собі думає? Річ у тому, що він нічого не думав. Так сталося, от і все.

Останні страхітливі заклики Каліма Сіддікі вивчала Служба кримінального переслідування, й Джефф Робертсон казав, що Служба може розпочати судове переслідування, проте відраджував таке робити з огляду на «брак доказів». Недостатньо самого відеозапису, на якому Сіддікі закликав до вбивства людини.

У північному Лондоні, на Ермітаж-лейн, 15, здавали в найм будинок, який дуже сподобався поліції своїм «внутрішнім гаражем», з якого легко було його непомітно вивозити й привозити. До нього на квартиру в Челсі прийшли Джон Г авлі й містер Ґрінап. Через свої «помилки» в Літл-Бардфілді мали пригнічений настрій і запевнили, що більше такого не станеться і більше не буде Дева Стоунгауса. Мабуть, через цю прикрість вони пішли на деякі поступки. Навіть взяли до уваги його немалі витрати на стару плебанію й необхідність знову витрачати купу грошей на інший будинок. Погодилися на «короткотермінове» перебування на плебанії, допоки чинна угода про найм. Також «дозволити» йому проводити більше часу на людях і частіше бачитися з друзями. А ще погодилися — і це було великим проривом, — аби Зафар іноді приїжджав до нього додому й залишався з ним на ніч. І якщо він наполягає, то й Маріан. Зрештою, вона — все ще його дружина.

На початку грудня він поїхав з Біллом, його подругою-полячкою Алісією, Зафаром і Маріан на вихідні до Літл-Бардфілда. Обоє — і він, і Зафар — були дуже зворушені. Однак на Маріан щось таки находило. Кількома днями раніше вона вибачилася за «брехню», проте в її очах знову з’явився божевільний блиск, і посеред ночі вона кинула свої нові бомби. Раптом зізналася, що вони з Біллом — коханці. Він попросив Білла піти з ним до невеличкої кімнати з телевізором. Білл не заперечував, так, одного разу це сталося, і він одразу збагнув, що потрапив у халепу, і не знав, як розповісти йому про це. Вони проговорили півтори години, обоє добре усвідомлюючи, що вирішується доля подальшої їхньої дружби. Вони сказали одне одному все, що треба було сказати, — гучно й тихо, сердито й нарешті зі сміхом. Зрештою, погодилися забути про неприємний для обох випадок і більше до нього не повертатися. Він також почувався в дурнях, бо знову мав ухвалювати рішення щодо свого шлюбу. Це все одно, що кинути курити, а потім знову почати. А він таки почав. Після п’яти років утримання від куріння знову пристрастився до сиґарет. Він був злий на себе. Невдовзі йому доведеться позбутися обох цих поганих звичок.

Будинок на Ермітаж-лейн видавався невеличким фортом на безіменному розі двох вулиць. Він був огидним, без меблів. Косіма змусила господарів обставити його найнеобхіднішим — письмовим столом, стільцем, парою м’яких крісел, кухонним причандаллям. Однак допоки він там жив, будинок завжди здавався пусткою. Однак саме тут йому вдалося знову сісти за письмовий стіл, тож «Гарун і море оповідок» нарешті зрушив з місця.

15 грудня 1989 року в Манчестері заарештували чотирьох іранців як імовірних учасників групи спеціального призначення. Одному з них, Мегрдаду Кокабі, висунули обвинувачення в підготовці підпалу й спробі закладення бомби у книгарні. Відтак стало навіть ще важче домогтися від Пітера Маєра публікації «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. «Можливо, десь у середині наступного року», — сказав він Ендрю й Ґіллону. На довершення всього «Рендом хаус» раптом побоявся підписувати угоду щодо його майбутніх книжок. Альберто Вайтелі, голова правління компанії «Рендом хаус», заявив про свою «попередню недооцінку небезпеки», тож 8 грудня «Рендом хаус» відмовився від угоди. Тепер він не мав ані книжки в м’якій обкладинці, ані видавця. А може, йому слід припинити писати? Відповідь лежала на столі, де «Гарун» вимагав продовження роботи. Білл говорив з усією притаманною йому добродушністю. Журнал «Ґранта» брався за видавничу справу. «Нам варто спробувати себе в цій царині, — казав він. — Побачиш, ми нічим не гірші за велику корпорацію».

Навстіж відчинилися Бранденбурзькі ворота — і два Берліни стали одним. У Румунії повалили режим Чаушеску. Він погодився написати для «Нью-Йорк таймс» рецензію на роман Томаса Пінчона «Земля виноградної лози». Помер Семюел Бекетт. Йому знову вдалося провести вихідні із Зафаром на плебанії, і синова любов піднесла йому настрій, як ніщо інше на світі. Потім настало Різдво, й письменник Ґрегем Свіфт і його дружина Кондіс Родд запросили його на свято до свого будинку в південному Лондоні. Новий рік зустрічав також у колі друзів: з Майклом Герром і його дружиною Валері, які чомусь узяли собі за звичку називати одне одного «Джим». Жодних тобі кохана чи коханий, люба чи любий. Низькою американською протяжною говіркою і веселим англійським щебетанням проджимали вони весь Старий рік. «Егей, Джиме?» — «Так, Джим?» — «Щасливого Нового року, Джиме!» — «І тобі теж щасливого Нового року, Джим!» — «Я кохаю тебе, Джиме» — «Я тебе також, Джим». 1990 рік настав з усмішками Джима й Джим.

І Маріан там також була. Так, так. І Маріан.