Джозеф Антон

V. «Так довго був я унизу, що вже,здається, угорі»

Був день народження Елізабет, і він готував для неї індійську страву. До Вімблдона на невеличке свято з цієї нагоди мали приїхати Ґіллон, Білл, Полін і Джейн Велслі. Йому хотілося влаштувати для неї якийсь незвичайний вечір. Вона ж бо стільки робила для нього, а він для неї — дуже мало, проте страву він таки може приготувати. Про розмову з Ґрінапом не казав нікому. Настане час, і всі про все дізнаються. Нехай цей день 9 січня залишиться днем коханої жінки. Вже п’ять місяців вони разом.

Одразу після її дня народження він занедужав. Упродовж кількох днів його лихоманило, тож мусив лежати в ліжку. Приватні й публічні новини тільки погіршували цей хворобливий стан, коли його кидало то в жар, то в холод. Сюзен, помічниця Ендрю, мала розмову з Маріан; з нею все гаразд, усе дуже добре, проте він не звертав на це уваги. Поліція наполягала, що з огляду на «конкретну небезпеку» йому слід навіть ще більше обмежити свою публічну активність. Його запрошували на різноманітні телепередачі — на «Воґан[127]», «Час запитань», але він не міг узяти в них участь. Йому запропонували виступити перед представниками палати громад, однак поліція не схотіла везти його до Вестмінстерського палацу. Дозволялося хіба кілька приватних зустрічей в помешканнях його друзів. Він добре знав, що з цим не погодиться, проте почувався настільки кепсько, що не хотілося жодних суперечок. Пізно ввечері, коли він тремтів у пропасниці, по телевізору передали про початок війни у Перській затоці — по Іраку завдано масованого повітряного удару. У відповідь Ірак завдав ракетного удару по Ізраїлю, в результаті якого, за дивним збігом обставин, ніхто не загинув, оскільки, на щастя, ракети «Скад» не були оснащені боєголовками з хімічним зарядом. Ті дні минали для нього в напівмаренні-напівсні, у гарячці, з безперервними картинами прицільного бомбардування. Йому телефонували, на деякі дзвінки він відповідав, на деякі ні, снилися жахіття, а ще не вщухав біль від «проголошення себе мусульманином». Самін ніяк не могла збагнути його кроку; вона також телефонувала. Впродовж двох років він прямував крутосхилом до темряви, тож тепер він саме там і опинився — у пеклі. Ошелешив усіх друзів і змушував себе усміхатися поряд з тими, хто паплюжив його й погрожував іншим, хто мовчки погоджувався з іранською погрозою розправитися з ним, яку Ікбал Сакрані назвав «його карою небесною». «Інтелектуал» Тарік Модуд написав йому листа й запропонував більше не порушувати питання фетви. «Мусульмани вважають це гидотним», — казав Модуд. Адже захід використовував фетву, щоб очорнити мусульман, тож йому «не годиться» заперечувати проти неї. Модуд вважав себе поміркованим, проте таке лицемірство не дозволяло йому ясно мислити. Таким людям він не міг більше протистояти, бо вирвав собі язика. Зателефонував Акбар Ахмед, ще один «поміркований», і сказав, що «прихильники жорсткої лінії» помалу послаблюють свої лещата, проте йому слід залишатися «геть примирливим», поводитися як «садга [простий] мусульманин». Він відповів, що вже наївся того лайна.

«Проголошення мусульманином» стало для деяких представників міністерства закордонних справ підставою, аби звернутися до нього з проханням виступити на захист терористів. Йому сказали, що його втручання може стати корисним у справі Кокабі. Такого собі «студента» Мердада Кокабі, якого звинувачували в підпалі й скоєнні вибухів у книгарнях, що продавали «Сатанинські вірші». Обвинувачення заявляло про наявність відбитків його пальців на паперових обгортках двох саморобних бомб, а також про використання його кредитної картки для найму автомобілів, якими він пересувався до місць скоєння злочинів. У такий спосіб йому, мабуть, натякали, що авторові «Сатанинських віршів» варто попрохати про поблажливість у цій справі. Розгніваний пропозицією, він звернувся за роз’ясненнями до Дункана Слейтера і Девіда Ґор-Бута. Обом така затія не сподобалася. Це його трохи заспокоїло, проте два місяці потому всі звинувачення проти Кокабі було знято і рекомендовано депортувати його на батьківщину. Уряд заперечував свою причетність до викручування рук сліпому Правосуддю. Слейтер і Ґор-Бут сказали, що вони про це нічого не знають. Кокабі повернувся до Ірану, де його прийняли як героя і запропонували іншу роботу. Тож він тепер відповідав за пошуки «студентів» для працевлаштування за кордоном.

Тим часом він одержав верстку збірника своїх есеїв «Уявні батьківщини». Білл сказав: «Тепер, коли ти вже це зробив, то може б, у книжку додати і твій останній есей?» Він опублікував той есей у лондонській «Таймс», намагаючись виправдати свої поступки в «Паддинґтон-Ґрін». Публікація була для нього просто ненависною, позаяк проводила ревізію всього того, що він зробив досі. Проте повісивши собі камінь на шию, не міг на той час від нього звільнитися. Він погодився з Біллом, і есей помістили у збірник під назвою «Чому я мусульманин». До кінця свого життя він жодного разу не погляне на «Уявні батьківщини» у твердій обкладинці, не відчувши ножового удару жалю і сорому.

Війна заполонила думки геть усіх, тож ніхто вже не повторював своїх вимог про необхідність «загладжування провини» (припинення публікації «Сатанинських віршів»), а «лідери» британських мусульман — Сіддікі, Сакрані, бредфордські мулли — наввипередки висловлювали своє співчуття Саддаму Хусейну. Наближалася друга річниця фетви, погода стояла холоднюча. Фей Велдон надіслала йому примірник «Про Свободу» Джона Стюарта Мілла, можливо, це був докір з її боку, проте чисті і сильні слова Мілла, як завжди, тільки надихали його. У нього відродилася зневага до своїх твердолобих опонентів, зокрема Шаббіра Ахтара з його нападками на неіснуючу «ліберальну інквізицію», його гордістю за іслам як за релігію «войовничого гніву», — і водночас з’явилася неприязнь до своїх удаваних шанувальників, які вважали, що він тепер не вартий їхньої підтримки. Джеймс Фентон опублікував співчутливу статтю у «Нью-Йорк ревю оф букс», захищаючи його від явища «ошелешених друзів». Якщо справжній Салман своїми діями підвів «уявного Салмана» у чиїхось головах, то тепер ці «ошелешені» думають: а нехай він іде собі до дідька, авжеж!, невартий він нашої дружби. Нехай терористи з ним чинять, що хочуть.

Він пригадав, як Ґюнтер Ґрас якось сказав йому про програш: після нього ти одержуєш навіть ще важливіший урок, ніж після виграшу. Переможець думає, що перемога оправдовує його дії і його погляди на світ, тому не виносить з неї жодної науки. Невдахам доводиться переосмислювати все те, що вони вважали правдивим і за що так щиро боролися, тому вони мають нагоду дечому навчитися й забути найбільші і найглибші життєві уроки. Перше, про що він довідався, було те, що він знає, де дно. Коли ти сягаєш дна, то розумієш, наскільки глибока вода, в якій ти опинився. Враз усвідомлюєш, що знову там побувати тобі не хочеться.

З отриманого уроку він починав робити висновки, які допоможуть його звільненню: прагнучи любови до себе з боку інших, ти потрапляєш у зачинену тюремну камеру, з якої неможливо вибратися і в якій ти зазнаєш безкінечних мук. Мав зрозуміти, що є люди, які ніколи його не полюблять. Хай у яких би подробицях він розповідав про свій твір і пояснював свій задум під час його написання, вони все одно не полюблять його. Нерозважливий розум, яким рухає позбавлений сумніву абсолют віри, не може бути переконаний розсудливістю. Ті, хто звинувачували його в усіх гріхах, ніколи не скажуть: «Дивись, а він не такий уже й поганий». Йому необхідно зрозуміти, що так мусить бути. Він також не любить тих людей. Допоки він чітко висловлювався про те, що писав і казав, допоки він був задоволений своєю роботою і громадянською позицією, він міг протистояти нелюбові до себе. Проте учинок, за який він страшенно себе картав, уже зроблено. Тепер необхідно виправляти цей стан речей.

До нього прийшло розуміння: аби перемогти в його боротьбі, недостатньо знати, проти чого він бореться. Це не складно. Він боровся проти думки, що людей можна вбивати через їхні переконання, а також проти того, щоб релігія, хай якою вона там буде, мала право накладати обмеження на думку. Тепер йому треба з’ясувати: а за що він бореться? За свободу слова, свободу уяви, свободу від страху, а також за чудове, старовинне мистецтво, яким йому поталанило займатися. А ще за скептицизм, непоштивість, сумнів, сатиру, комедію й нечестиві веселощі. Він ніколи більше не відступить від захисту цих речей. Поставив собі запитання: оскільки ти йдеш у бій, у якому можеш загинути, то чи те, за що ти боротимешся, варте твого життя? Вважав за потрібне відповісти ствердно: Так. Він готовий померти, якщо необхідно, за те, що Кармен Калліл назвала «лишень книжкою, а хай їй грець».

Ніхто зі справжніх друзів не реагував, як ті «ошелешені». Вони ще більше зближувалися з ним і намагалися допомогти йому пережити те, що вони вважали глибокою душевною і розумовою травмою: екзистенційою кризою. Зателефонував занепокоєний Ентоні Барнет. «Нам необхідно створити для тебе дорадчу групу друзів, — казав він. — Тобі не можна самому з ними воювати». Він сказав Ентоні, що хоче з ним бути відвертим, і додав, що брехав, коли твердив про свої релігійні вірування. Відтак пояснив Ентоні: «Коли я писав «Вірші», то казав, що нам треба мати можливість так говорити про релігію, нам треба мати свободу в критиці й історичному підході до релігії». І якщо йому тепер доводиться вдавати, що вжи-ваючи займенник «ми», він має на увазі тільки мусульман, то що ж, це його біда, від якої він не може відкарас-катися. Наразі. Це ціна того, що він учинив.

— Саме від таких помилкових тверджень, зроблених тобою з найкращих міркувань, — сказав Ентоні, — твоїм друзям потрібно тебе і відраджувати.

Йому хотілося кудись поїхати й все обміркувати. Подав запит щодо можливости тихо поїхати на короткий відпочинок до Франції, проте французи не захотіли мати його на своїй землі. Американці також усе ще відмовлялися прийняти його у себе. Виходу з коробки не було. Проте прийшла і хороша новина. «Конкретна загроза» його життю виявилася лишень містифікацією. Приїхав Містер Ґрінап і застеріг його, що небезпека залишається високою — «підтримувані Іраном елементи все ще активно шукають його». Проте й «обнадіяв». Він може починати шукати нове постійне житло. «За кілька місяців ми оцінимо ситуацію, мабуть, оптимістичніше». Це його трохи підбадьорило.

Ґіллон зателефонував 15 лютого. Поновлено фетву. Британський уряд мовчав.

Білл Бюфорд і Алісія надумали одружитися, тож Білл попросив стати його боярином. Весілля мали святкувати в ресторані «Мідсаммер» у парку Мідсаммер-коммон, що в Кембриджі. Філ Пітт поїхав на «оглядини» й, нічого не кажучи Біллові чи власникові ресторану Гансу, заявив про невідповідність ресторану вимогам безпеки. Вперше він втратив самовладання і сказав поліцейським, що не їм вирішувати, бути йому чи не бути боярином на весіллі свого друга. Тож Філ таки поговорив з Біллом, і виявилося, що він мав неправильну інформацію — не той час, не той зал, — і раптом місце стало вже відповідати вимогам безпеки. «Ми знаємося на цьому, Джо, — сказав Філ. — Повірте нам».

У Томасіни, сестри Найджели Лосон, виявили рак молочної залози. Одразу зробили операцію. Видалили сегмент груді. Мали проводити променеву терапію. По Радіо-4 він почув, як Маріан казала, що кохає його, проте він був настільки одержимим «станом своїх справ», що в ньому не залишилося місця для когось іншого, і це стало причиною їхнього розриву. Не забула назвати себе «яскравою жінкою». Коли її запитали, як у неї складається життя, то відповіла: «Я живу на ходу».

Фетва завдавала шкоди не йому одному. Педді Гізелл, директор школи Голл, де навчався Зафар, непокоївся внутрішнім станом свого учня. «Здається, ніби навколо нього виросла якась стіна. Ніщо її не пробиває». Може б, ви пішли з ним до психіатра в лікарню на Ґрейт-Ормонд-стрит. Він веселий, жвавий хлопець, однак, всередині нього щось немов спить. Він замкнувся у собі й вважає себе «невдахою». Домовилися з жінкою-психіатром, що Зафар раз на тиждень приходитиме до неї після уроків. Одночасно містер Гізелл сказав, що у Зафара є всі можливості поступити до Гайґейтської середньої школи: там передусім звертають увагу на співбесіду з майбутніми учнями, а не просто покладаються на результати загальних іспитів. «Зафар обов’язково пройде за результатами співбесіди», — сказав містер Гізелл. Однак він також наголосив на необхідності якнайшвидше вивести хлопця з його теперішнього похмурого стану. «Він — у якійсь шкарлупі, — сказав містер Гізелл Кларисі, — і йому не хочеться звідти виходити». На вихідних Клариса принесла Зафарові собаку, суміш колі й рудого сетера, який мав кличку Бруно. Собака став йому вірним другом. Зафар був дуже задоволеним.

Він знову кинув курити, проте його рішучість от-от мала піддатися випробуванням. Йому розповіли про нові заходи безпеки. Вже тривалий час хтось із групи захисту забирав його пошту з Ґіллонового офісу й привозив до нього, але тепер їм захотілося, щоб кореспонденція знову проходила через Скотленд-Ярд, оскільки вважали надто ризикованим везти її просто з офісу до Вімблдона. Також на його телефон поставили «подвійну переадресацію викликів» для ускладнення визначення місця, звідки здійснюються виклики. Здається, гайки закручували ще тугіше, проте він не міг збагнути навіщо. Відтак приїхав містер Ґрінап і пояснив навіщо. «Група професіоналів» уклала угоду про його вбивство. На кону великі суми грошей. За всім цим стояв «представник іранського уряду поза межами Ірану». Британці достоту не знали, був це офіційно санкціонований план чи така собі незалежна операція, проте їх дуже непокоїла впевненість кіллерів у спроможності виконати завдання впродовж чотирьох-шести місяців. «По суті, їм здається, що вони можуть убити вас упродовж ста днів». Спеціальна служба не вірила у викриття вімблдонського будинку, проте за таких обставин будинок слід покинути вже зараз. Зафар був тепер «проблемою», тож вирішили встановити за ним поліцейських нагляд. Елізабет також могла бути «проблемою». Могла постати необхідність його переїзду на військову базу, де він житиме в армійському бараку протягом наступних шести місяців. Якщо ж він обере переїзд на конспіративну квартиру британської контррозвідки, то опиниться геть відрізаним від усього світу. Проте жодних змін в угоді щодо пошуку постійного помешкання. Щойно минуть наступні шість місяців, це стане можливим.

Він відмовився і від військової бази, і від відрізаної від усього світу конспіративної квартири. Якщо вім-блдонський будинок не викрито, то нема жодних причин його покидати. Навіщо йому втрачати вже оплачені місяці проживання й знову пускатися в дорогу, якщо вони не вірять, що будинок «засвічений»? На обличчі містера Ґрінапа застигла звичайна маска. «Якщо ви хочете жити, то переїдете».

— Тату, — запитав Зафар телефоном, — коли ми житимемо на одному місці?

Якщо він доживе до того, щоб описати все це, то вийде чудова розповідь про незрадливу дружбу. Якби не друзі, він би сидів замкнутий на військовій базі без зв’язку із зовнішнім світом, його б затягла круговерть божевілля; в іншому випадку він став би безпритульним бурлакою, на якого б усюди чатувала куля кіллера. Тепер порятунок надійшов від друга на ім’я Джеймс Фентон. «Ти можеш пожити у моєму будинку, — запропонував він одного разу, щойно дізнався про його скруту, — щонайменше протягом місяця».

Після багатого на події життя, яке почалося, коли він вистрибнув на перший в’єтконґський танк, що в’їхав у Сайгон наприкінці війни у В’єтнамі, а тоді ще й приєднання до юрмищ, що грабували палац Малаканьян після падінням режиму Фердинанда Маркоса й Імельди Туфельниці[128] (він захопив кілька рушників з монограмами), після вкладення грошей, які одержав за так і не покладені на музику вірші для постановки мюзиклу «Знедолених», у ферму з вирощування креветок, що на Філіппінах, після дещо травматичної подорожі по Борнео з навіть ще відчайдушнішим Редмондом О’Ганлоном (коли пізніше О’Ганлон запропонував Фентонові поїхати з ним на Амазонку, Джеймс відповів: «Я з тобою не поїду навіть до Гай-Вікому[129]»), звідки повернувся з найкращою любовною та воєнною лірикою, коли-небудь написаною представниками його чи якогось іншого поколінням, -поет Фентон та його супутник життя Дарріл Пінкні осіли на фермі Лонґ-Ліз у затишному сільському будинкові, що в Камнорі, неподалік Оксфорда, і тут Джеймс зайнявся створенням найвитонченішого саду під навислою над ним височезною опорою електропередач. Це житло він і запропонував своєму другові-біженцю, про чию недавню Страшенну Помилку він так м’яко і тактовно написав: після її оприлюднення «десь так від шести до шістдесяти мільйонів читачів газет у всьому світу поставили свої горнятка кави на стіл і сказали «еге ж». Проте кожне вимовлене «еге ж» мало свій неповторний присмак, свій власний модифікатор і свій відтінок значення. Еге ж, вони таки дотиснули його! Еге ж, це ж бо навіть дуже зручно! Еге ж, яка поразка для світськости! Еге ж, який сором! Еге ж, слава Аллаху. Моє особисте «еге ж» зринуло з уст тремтливою вишневою хмаринкою подиву. Впродовж кількох секунд, поки воно витало в повітрі, мені здавалося, що я побачив у хмаринці розмиті обриси Галілео. Поглянув іще раз, і Галілео перетворився на Петті Герст[130]. Я думав про Осло. ні, не про Осло, про «стокгольмський синдром[131]». У своїй досить довгій статті, буцімто рецензії на книжку «Гарун і море оповідок» для «Нью-Йорк ревю оф букс», він змалював портрет автора як хорошої людини — або ж принаймні цікавого співбесідника — із прихованою метою відновити його добре ім’я в очах «ошелешених друзів». Стаття свідчила про велике серце Джеймса. А те, що заради друга він покинув свій дім, казало навіть про дещо більше: про його розуміння необхідности підтримки під час війни. Друзі не покидають друзів, що потрапили під обстріл.

Містер Ґрінап неохоче погоджувався на переїзд на ферму Лонґ-Ліз. І тут «Містер Антон» запідозрив, що полісмен з більшою охотою запроторив би його на військову базу, покаравши за весь той завданий їм клопіт і за всі витрачені на нього громадські гроші; натомість невеличкий балаган під назвою «Малахіт» мусив пакувати речі, покидати лондонський поштовий округ «Південний захід — 19» і вирушати до англійського саду в Камнорі під велетенською опорою, що як той колос охоронятиме їхній маленький світ.

Він зауважив пригніченість Елізабет. Через напругу останніх подій яскравість її усмішки потьмяніла. Розповідь про групу зарізяк, настільки впевнених у швидкому досягненні своєї мети, що навіть називали останній термін виконання замовного вбивства, змусила б інших жінок утікати світ заочі зі словами: «Вибач, любий, це не для мене». Проте Елізабет трималася мужньо. Вона далі працювала «Блумсбері» й планувала приїжджати до нього на вихідні. Однак хотіла покинути роботу, щоб не розлучатися з ним і мати змогу писати. Вона була поетесою, хоча й дуже неохоче показувала йому свої твори. Якось він прочитав її вірш про чоловіка на велосипеді з одним колесом, і цей образ йому дуже сподобався.

Нарешті він переїхав до Камнора і попервах не міг бачитися із Зафаром і відвідувати друзів у Лондоні. Він розмірковував над своїм новим романом з робочою назвою «Прощальне зітхання Мавра», і його думки були цілковито зайняті пошуком місця подій, однак він кілька разів потрапляв у глухий кут. Йому здавалося, що роман мав би поєднати історію індійської сім’ї з андалузькою історією падіння Ґранади, з останнім султаном Боабдилом, який, покидаючи Альгамбру[132], за влучним висловом його матері, «плакав як жінка за тим, чого не міг оборонити як чоловік», коли останнього дня в арабській Іспанії дивився на захід сонця, проте не знаходив жодного зв’язку. Пам’ятав про Міхас, куди виїхала Кларисина мати Лавінія, про книжку Рональда Фрейзера, яку він там знайшов, про життя Мануеля Кортеса — мера Міхаса напередодні громадянської війни. Після війни Кортес повернувся додому і мусив переховуватися від диктатора Франко впродовж тридцяти років, аж поки виринув, як той Ріп ван Вінкль[133], з небуття і побачив огидну туристичну стрічкову забудову вздовж узбережжя Коста-дель-Соль. Називалася книжка «У схроні».

Він думав про Пікассо й написав дивний абзац про ту частину Малаґи, де народився художник. Бавилися на площі діти — діти з обома очима з одного боку носа. Вони бавилися в Арлекіна й П’єро. Бомба яскравою лампочкою пронизує коня, що ірже. Газети прилипають до боків чорних гітар. Жінки перетворюються на квіти. Є плоди.

Гаряче пообіддя. Митець помирає. Вони майструють йому кривобоку домовину — колаж із неба й друкованого тексту. Він п’є на своєму похороні. Його жінки всміхаються, плюють і забирають його гроші.

Художник не прижився в романі, проте прийшло розуміння: роман буде про митців, а індійська жінка, стоячи на вершині пагорба Малабар у Бомбеї, малюватиме анда-лузький замок Альгамбру. Два світи зійдуться у мистецтві.

Він заповнив записник оповідями від першої особи в стилі Беккетта чи Кафки; все це буцімто писалося людиною, котру в темній кімнаті безперестанку били невідомі викрадачі, що потемки заходили до нього в камеру на розправу. Він не хотів цього писати, проте рядки самі собою лягали на папір. Аж тут настав якийсь проблиск, і він написав комічний абзац, у якому його оповідач спробував описати перше злягання своїх батьків, однак через надмірне збентеження не вживав дієслів, тож ви не дізнаєтеся від мене, писав він, про криваві подробиці того, що сталося, коли вона, і тоді він, а тоді вони, й опісля того вона, коли він, а тоді у відповідь на це і вона, відтак іще протягом якогось часу, а тоді також і протягом тривалішого часу, і тихо, і гучно, а тоді під кінець їхнього виснаження, і нарешті, і тоді... Цей уривок увійде до викінченої книжки. Хоча переважна більшість записів — звичайні дурниці.

Валері Герр боялася раку, однак біопсія показала, що пухлина доброякісна. Добре, що так сталося, Джім, подумав він. Анджелі Картер поталанило менше. Рак заграбастав її у свої лабети, і вона не змогла його здолати, хоча й боролося дуже мужньо. Всюди у світі великі письменники помирали молодими: Італо Кальвіно, Раймонд Карвер, а тепер вже й Анджела стала на герць з цим страшним Женцем. Фетва — не єдиний спосіб померти. Існували давніші види смертних вироків, які все ще виконувалися з великою ретельністю.

Побачили світ «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці у Нідерландах, Данії і Німеччині. Відтак Іран провів конференцію мусульманських учених, які закликали до якнайшвидшого виконання смертного вироку

Хомейні. Не хто інший, як фундація «15 Хордада», така собі неурядова організація, очолювана аятолою Гасаном Санеї, стояла за пропозиціями винагороди за вбивство письменника, пропонуючи вже два мільйони доларів США другові, родичеві чи сусідові письменника, що виконає вирок. (Боньяди, або колись доброчинні фундації, після революції Хомейні та захоплення активів Шаха й інших «ворогів держави» стали бізнесовими консорціумами на чолі з вищим духовенством.) «Немало письменників потерпає від безгрошів’я, — сказав він Ендрю. -Може, нам слід поставитися до цього цілком серйозно».

Проте новин навіть про приблизне місце перебування групи, що зобов’язалася його вбити, не надходило. Впродовж п’яти місяців британський уряд не зронив і слова про фетву.

Переговорив з Біллом Бюфордом про довготерміновий винайм нового помешкання. Біллові прийшла в голову чудова думка. Рей Гедерман, видавець журналів «Нью-Йорк ревю оф букс» і «Ґранта», мав особистого посередника містера Фітцджеральда, відомого під іменем «Фітц», чия дієвість і сивочола солідність робили його ідеальною підставною особою. Ніхто не запідозрить Фітца навіть у найменшій причетності до справи Рушді. Він запитав Гедермана, чи можна Фітцові доручити таке завдання, і Рей одразу погодився. Знову коло знайомих запропонувало вихід зі становища, тоді ж бо як влада не могла — чи не хотіла — щось запропонувати. Фітц розпочав пошуки й невдовзі надибав будинок у Гайґейті, що в Північному Лондоні, із загородженим переднім двором, внутрішнім гаражем, з достатньою кількістю кімнат для обох офіцерів захисту та обох водіїв, а також з величеньким відлюдним садом, у якому він почувався б не таким уже й кротом у норі. Він зміг би виходити з будинку на осоння, під дощ чи навіть сніг. Власники на прізвище Бульсара здавали будинок на Гемстед-лейн терміново й готові були його також продати. Поліція оглянула будинок і сказала, що він просто ідеальний. Одразу уклали угоду про найм на ім’я Рея Гедермана. На якийсь час Джозеф Антон пішов у вимушену відпустку.

Тепер він матиме, куди переїхати. Був кінець березня. Він повернувся на ферму Лонґ-Ліз, з удячністю обійняв на прощання Джеймса й Дарріла, коли повертав їм житло, й подався з Елізабет на вихідні до Дебори Роджерс і Майкла Берклі на їхню валлійську ферму. Тут уперше за довгі тижні зустрівся з друзями. Деб і Майкл були на місці, як завжди, дуже тепло їх вітали, а тоді до них приїхав ще й Ієн Мак’юен зі своїми двома юними синами. Блукали пагорбами і їли смачну яловичу лазанью. У понеділок він повертався до свого нового будинку. Проте спочатку настала неділя. Майкл зранку пішов купити свіжі газети. Повернувся з похмурим обличчям. «Мені душе шкода, — сказав він. — Але все досить сумно».

Маріан дала інтерв’ю «Санді таймс». Газета помістила його на першій сторінці. «ДРУЖИНА РУШДІ КАЖЕ, ЩО ВІН ОДЕРЖИМИЙ СОБОЮ І ДУЖЕ МАРНОСЛАВНИЙ». Інтерв’юер — Тім Реймент. «Дружина Салмана Рушді вчора звинуватила свого чоловіка у слабкості й одержимості собою, а також у тому, що він не зміг виконати ролі, на яку його висунула сама історія. «Всі ті, хто любили його, хто був йому відданий, хто приятелював з ним, бажають, аби той чоловік залишався на рівні тієї події. Саме цю таємницю всі і приховують. Він не такий. Він не найхоробріша людина на світі і задля збереження свого життя готовий на все». Вона розповіла ще багато чого. Заявила, буцімто він з нею поділився своїми планами зустрітися з полковником Каддафі, і саме після того вона збагнула: «Ні, я не хочу бути йому за дружину». Дивна річ, але тепер вона спростовувала своє попереднє твердження, нібито після розриву їхніх стосунків Спеціальна служба покинула її саму-самісіньку в телефонній будці серед англійської глибинки. Ні, такого не було, але вона не розповідатиме, що сталося насправді. Сказала, що він завжди залишав на її автовідповідачі «верескливі повідомлення», що маніпулював пресою та й узагалі не цікавився свободою слова в широкому значенні слова. Він переймався тільки собою. «Найбільшою його помилкою було думати, що вся справа в ньому. Але це геть не так. Вся справа у свободі слова та в британському расистському суспільстві, проте він щодо цього навіть не спромігся на якесь варте уваги висловлювання. Протягом останніх двох років він говорив хіба що про кар’єру Салмана Рушді».

Вона вміла зачепити за живе і то дуже боляче. Він розумів, чого вона домагається. Люди знали, що саме він став ініціатором розлучення, тож вона розраховувала, що як тільки назве його слабкодухим боягузливим прихильником Каддафі й кар’єристом, як тільки зітре з пам’яті людей роки його участи у відстоюванні свободи слова й неза-лежности особистости в складі Британського ПЕН-центру та інших спілок, як тільки їй удасться знищити його образ молодого лауреата Букерівської премії, який наступного ранку після її присудження вже стояв з плакатом на Даунінґ-стрит, протестуючи проти арешту великого індонезійського письменника Прамудьї Ананти Тура, то зробить його у вже і так недоброзичливих очах громадськости чоловіком, з яким не варто мати справи, якого покине будь-яка порядна жінка. Вона сказала свої фінальні слова.

Він подумав: Це я дав їй зброю, з якої вона тепер стріляє. Не вона, а я винен.

Їй телефонували і писали його друзі — Майкл Герр, Алан Єнтоб, Гарольд Пінтер, — висловлюючи свій гнів і розчарування. Вона ж одразу збагнула, що інтерв’ю не так сприймається, як їй би хотілося, й намагалася залагодити все недолугими оправданнями, що її неправильно процитували, що вона стала жертвою газетної «зради», що вона намагалася зробити рекламу своїй новій збірці оповідань, що їй хотілося поговорити про роботу «Міжнародної амністії», а тоді додала, що її чоловік «зруйнував її кар’єру». Такі аргументи серйозно не сприймалися.

Вийшли з друку «Уявні батьківщини», і здебільшого їх сприймали з повагою, навіть із захопленням, але майже всі скрушно хитали головою на його останній есей про «навернення». Вони мали слушність. Він подумав: Мені треба виправити ту Страшну Помилку. Мені треба забрати свої слова назад. Допоки я цього не зроблю, не зможу вважатися чесною людиною. Я ж намагаюся видавати себе вірянином. «Заради порятунку свого життя він готовий не все», — сказала Маріан. Тепер це скидалося на правду. І мені слід довести, що це неправда.

Упродовж усього свого життя він знав, що всередині нього є невеличкий закритий простір, куди ніхто не може проникнути, і вся його творчість і найкращі думки випливали саме з того потаємного місця у спосіб, до кінця йому не зрозумілий. Тепер у ту комірчину проникло яскраве світло фетви, тож його таємне «я» стояло геть голе у сліпучому блиску. Слабкодухий. Не найхоробріший чоловік на світі. Нехай, подумав він. Оголений, безхит-рісний, він таки порятує своє добре ім’я; він знову спробує вдатися до магії мистецтва. Саме в цьому і полягав його справжній порятунок.

Це був величезний будинок, повен огидних меблів, однак міцний і надійний. У ньому можна подумати і про майбутнє. Якщо Зафар потрапить до Гайґейтської школи, то вчитиметься зовсім близько. Елізабет любила Гемстед-Гіт понад усе й дуже тішилася, що житиме у його північній частині. Він знову почав працювати, тож у квітні написав оповідання «Христофор Колумб і королева Іспанії Ізабелла узаконюють свої стосунки», його перше оповідання за дуже довгий час, і густий туман, що огортав «Прощальне зітхання Мавра», став розвіюватися. Він записав імена. Мораіш Зоґойбі, відомий як Мавр. Його мати Аврора Зоґойбі — художниця. Їхня родина походить з Коччі[134] — звідти, де захід уперше зійшовся зі сходом. Західні кораблі прибули туди не для завоювання нових територій, а для торгівлі. Васко да Ґама шукав перцю — чорного золота Малабару. Йому подобалася думка, що весь складний зв’язок Європи й Індії починався із зернятка перцю. Свою книжку він також виростить із зернятка перцю. Родина Зоґойбі стане родиною торговців прянощами. Мавр, напівхристиянин, напівіудей, «католицько-єврейський горішок», буде єдиним представником меншини. Проте книжка намагатиметься показати, що всю індійську дійсність насправді може виростити з того маленького зернятка перцю. «Справжність» належить не тільки більшості, як на цьому починає наполягати індуська мажоритарна політика в Індії. Всі індійці і всі індійські історії є справжніми.

Проте він мав свій власний клопіт із справжністю. Не міг поїхати до Індії. Як же йому тоді написати правдиву книжку про неї? Пригадалися слова його друга Нуруддіна Фарага — Нуруддіна, чиє вигнання з Сомалі тривало вже двадцять років тільки тому, що диктатор Мухаммед Сіад Барре хотів його смерти. Дія кожної книжки, написаної Нуруддіном у вигнанні, відбувалася у натуралістично описаній Сомалі. «Я зберігаю її тут», — казав Нуруддін і показував на серце.

У травні два імами з мечеті у Риджентс-парку, що брали участь у Паддинґтон-ґрінській зустрічі, оголосили його несправжнім мусульманином з огляду на його відмову відкликати з продажу свою книжку. Інші «лідери» також оголосили про своє «розчарування» й казали, що «ми знову починаємо все спочатку». Він опублікував різку відповідь в «Індепентдент». Тепер почувався значно ліпше. Наче піднісся на якийсь дюйм чи два над найнижчою точкою свого падіння й розпочав довгу подорож до самого себе.

«Стаття 19» сумнівалася в доцільності продовження фінансування роботи Міжнародного комітету захисту Рушді. Проте Френсіс і Кармел були сповнені рішучости не припиняти своєї діяльно сти і за необхідно сти могли вивести кампанію на новий публічний рівень. Позаяк британський уряд виявляв цілковиту байдужість у цьому питанні, а його приклад наслідували інші європейські партнери Британії, вся відповідальність у боротьбі лягла на оборонну кампанію. На зустріч з Дугласом Гердом у міністерстві закордонних справ Френсіс узяла Гарольда Пінтера, Антонію Фрейзер і Ронні Гарвуда. Там вони довідалися, що міністр закордонних справ в уряді консерваторів Лінда Чокер під час свого травневого візиту до Ірану питання фетви взагалі вирішила не порушувати. Герд вважав, що таке нагадування «навряд чи допомогло б містеру Рушді». Преса повнилася чутками про проникнення до країни «групи бойовиків» для розправи над Рушді, проте містер Герд чомусь вважав за найліпше тримати свій рот на замку. Дуглас Гоґґ, який після Вільяма Волдґрейва став заступником Герда, також казав про недоцільність роздмухування питання фетви, бо в такому разі виникло б іще більше труднощів з визволенням решти британських заручників у Лівані.

Місяць потому провал цього квієтичного підходу став очевидним. У гості до Етторе Капріоло, перекладача «Сатанинських віршів» італійською мовою, прийшов «чоловік з Ірану», який, за словами Ґіллона, захотів поговорити про «літературні справи». Щойно переступив поріг будинку Капріоло, як почав вимагати «адресу Салмана Рушді»; коли ж не одержав її, то накинувся на нього і завдав ножових поранень, а тоді втік, залишивши перекладача стікати кров’ю долі. На превелике щастя, Капріоло вижив.

Коли Ґіллон розповів йому про цей випадок, у нього виникло відчуття власної провини за напад. Його вороги настільки вміло перекладали вину на нього, що тепер він і сам у це повірив. Написав Капріоло листа й висловив свій жаль і сподівання на швидке і цілковите одужання перекладача. Відповіді не отримав. Опісля від своїх італійських видавців він довідався, що Капріоло нездужає, не надто добре ставиться до нього й відмовляється працювати над його майбутніми книжками.

Так що фетва підійшла до своєї цілі дуже близько. Після влучання в Етторе Капріоло чорна стріла полетіла до Японії. Вісім днів потому в університеті Цукуба, на південний схід від Токіо, в офісному ліфті було виявлено тіло вбитого перекладача «Сатанинських віршів» японською мовою Гітоші Іґараші. Професора Іґараші знали як арабіста й фахівця з перської культури, він навіть прийняв мусульманство, але це його не врятувало. Він отримав численні ножові поранення в обличчя та руки. Вбивцю так і не знайшли. До Англії доходило багато чуток про вбивцю. Буцімто він був іранцем, який нещодавно приїхав до Японії. На квітковій клумбі він залишив відбиток свого взуття, яке носять у Китаї. Зіставили імена іноземців, що прибули з китайських портів, з іменами й відомими фальшивими іменами ісламських терористів, і, як йому казали, виявили певний збіг, однак конкретного імени не повідомляли. Японія не має власних енергоносіїв, і значну частину неочищеної нафти отримує з Ірану. Японський уряд, по суті, намагався запобігти виходу «Сатанинських віршів» японською мовою, звертаючись до провідних видавців не друкувати цієї книжки. Офіційний Токіо не хотів, аби вбивство Іґараші ускладнило його відносини з Іраном. Злочин замовчували. Не було висунуто жодних обвинувачень. Загинула хороша людина, проте її смерть нікого не сколихнула. А Пакистанське товариство в Японії не мовчало. Воно тріумфувало. «Сьогодні ми вітаємо одне одного, — говорилося в його заяві. — Аллах зробив так, що Іґараші отримав заслужену кару. Воістину ми всі щасливі».

Він написав болісного і співчутливого листа вдові Гітоші Іґараші. Жодної відповіді.

Всюди у світі терористи досягали свої мети. В Індії вбито Раджіва Ґанді під час його передвиборчої кампанії в південному місті Шриперумбудур. Йому здавалося, що 1989 року він зазнав поразки на виборах через велику кількість навколо нього охоронців, які буцімто віддалили його від виборців. Тепер він хотів близькости з народом. Як наслідок, жінка-самогубець з «Організації тигрів за визволення Тамілу» на ймення Дгану змогла підійти до нього впритул й підірвати на собі вибухівку. Також загинув фотограф, що стояв біля Раджіва, проте його фотоапарат залишився неушкодженим, і на плівці залишилися кадри вбивства. Складно було навіть зібрати рештки тіла колишнього прем’єр-міністра для кремації.

У Лондоні він намагався жити хоча б віддалено звичним для нього літературним життям. Сумував за Гітоші Іґараші, щодня розпитував про здоров’я Етторе Капріоло і сподівався, що коли настане його черга, він нікого не забере із собою тільки тому, що хтось стоятиме близько біля нього.

Джозефе Антоне, мусиш жити, поки не помреш.

Зафарові відвідини рекомендованого школою консультанта Клер Чаппел дали свої результати. Він почав краще вчитися й дуже пишався похвалами вчителів. Тепер виник привід перейматися безпекою Елізабет. Вони робили все можливе для того, щоб зберегти свої відносини в таємниці; про цю таємницю знало тільки невелике коло їхніх друзів, але вона ставала дедалі ширше відомою. «В офісі про нас знають усі, — казала вона. — Цілий день на роботі мене аж тіпало від страху». У «Блумсбері» працювало не так і багато ісламських терористів, однак вона все ж таки надумала покинути видавництво. Вона буде біля нього, писатиме вірші й не переживатиме через пустопорожні балачки. Не прозвучало навіть натяку на якусь самопожертву з її боку, хоча він знав, що це була саме самопожертва, попри її запевнення, що саме цього вона і хоче, тож йому нічого їй співчувати, і це вкотре засвідчило щедрість її натури. Пішла з «Блумсбері» без вагань і ніколи не жалкувала про свій крок. Таблоїдна преса почала друкувати вигадані історії, буцімто охорона «нового кохання Рушді» додатково коштує державі сотні тисяч фунтів стерлінгів. Оскільки уряд перестав цікавитися його справою, преса зосередилася на вартості його захисту. Він коштував державі купу грошей, поводився дуже зарозуміло і був геть невдячний. До того ж державі доводиться тепер платити ще й за його коханку.

Елізабет знала, що нічогісінько не коштує державі, і він щиро захоплювався її зневагою до сфабрикований статей.

Більшість часу в будинку на Гемстед-лейн, 30 панував дух спокою і стабільности. Це було справді так. Він уже не думав цілими днями про те, що його можуть «викрити» і йому раптом знову доведеться кудись переїжджати. Навіть коли до будинку приходили торговці, все залишалося спокійним. Там він мав досить місця для того, щоб займатися своєю роботою в той час, коли садівник косив на лужку траву чи водопровідник щось ремонтував на кухні. Бульсари виявилися відносно байдужими господарями. Фітц дуже переконливо сказав їм, що його бос — знаний міжнародний видавець, часто в роз’їздах, лишень іноді приїздить додому; іншими словами, схожий на справжнього Рея Гедермана, хоча справжній Рей ніколи б не винаймав будинку з вісьмома спальнями на Гемстед-лейн. Фітц завів з ними мову про можливість купівлі будинку, й місіс Бульсара назвала неприйнятну ціну. «Я намагався збити ціну, сер, — сказав Фітц, — але пожадливість аж палала в її очах».

Тим часом продавали інший будинок, зовсім поруч (і значно дешевший), у північній частині Бішопс-авеню. Там до всього ще треба було докласти рук, проте просили за нього відносно мало. Власник хотів продати його якнайшвидше. Подивитися на будинок пішла Елізабет разом з Фітцом й офіцером з групи захисту, і вони вподобали його. «Там можна жити», — сказала Елізабет, і поліцейський також показав великим пальцем угору. Так, він знову матиме постійне місце проживання; це узгоджено на найвищому рівні, казали вони. Він двічі проїхав повз будинок, але не заходив усередину. Будинок стояв у дворі за зачиненими воротами, мав гостроверхий дах і побілений фасад, був романтичним і досить принадним. Він повірив смакові Елізабет і діяв дуже швидко. Минуло тільки десять днів, відколи Елізабет уперше побувала на Бішопс-авеню, 9, а він уже підписав договір купівлі-продажу, й будинок став його власністю. Йому аж не вірилося. Він знову мав власний дім. «Але вам треба зрозуміти, — сказав він своєму новому охоронцеві, чудовому хлопцеві, для своїх колег просто КГТ (себто Колін Гілл-Томпсон), — що коли я переїду туди, то звідти мене вже ніхто нізащо на інше місце не вижене». Серед усіх офіцерів Колін, мабуть, найбільше йому співчував. «Саме так, — сказав він. — Не відступайте від свого. Вони схвалили ваш вибір — і по всьому».

Новий будинок потребував ремонту. Він покликав Девіда Аштона Гілла, друга-архітектора, й показав йому свою найбільшу таємницю. Девід — також з великої когорти Друзів, без яких Життя Видалося б Неможливим — одразу взявся до роботи; будівельників не посвячували у таємницю, їм розповіли тільки «леґенду». Будинок на Бішопс-Авеню, 9 стане лондонським помешканням Джозефа Антона, міжнародного видавця американського походження. Його громадянська дружина Елізабет опікуватиметься всією роботою й ухвалюватиме всі рішення. Будівельний підрядник Нік Норден виявився сином пись-менника-гумориста Деніса Нордена і був хлопцем не промах. Нікові важко було пояснити, навіщо такому видавцеві як містер Антон потрібні куленепробивні шибки на першому поверсі чи «укріплена кімната» на другому. Видавалося також дивним, що містер Антон жодного разу не зустрівся з будівельниками. Англійська доброзичливість Елізабет, безперечно, заспокоювала, а на американську лякливість містера Антона можна списати стурбованість у питаннях безпеки, адже американці, як усім англійцям відомо, боялися геть усього; досить зайнятися якомусь авто в Парижі, як вони скасовують свій відпочинок у Франції, проте, як підозрював містер Антон, Нік Норден та його будівельники добре знали, чий будинок вони доводили до ладу. Та вони нічого не казали, воліючи вдавати, що проковтнули леґенду, й ніхто жодним словом не прохопився про це у пресі. Ремонт у будинку містера Антона тривав дев’ять місяців, у ньому він потім прожив ще сім років, а про його розташування так ніхто й не довідався. Під самий кінець один із старших офіцерів Підрозділу «А» зізнався, що вони чекали викриття будинку вже за кілька місяців, і всі у Скотлен-Ярді дуже дивувалися такому тривалому «нерозголошен-ню» впродовж восьми і більше років. Він знову мав причину завдячувати серйозності, з якою люди ставилися до його долі. Всі розуміли, що цієї таємниці не варто розголошувати; тож вони її і не розголошували.

Він попросив Фітца продовжити найм на Гемстед-лейн. Фітц спробував знизити плату — «вони обдирають вас як липку, сер», — і він домігся свого, хоча місіс Бульсара й казала йому: «Будь-ласка, містере Фітц, умовте містера Гедермана платити більше». Та все ж таки погодилася на меншу орендну плату. А тоді — як грім з ясного неба — біля дверей з’явилися судові пристави з Високого суду для «стягнення активів Бульсарів».

Група охорони, наштовхуючись на щось несподіване, починала іноді поводитися як та безголова курка. Джо, що ми їм кажемо? На чиє прізвище наймали будинок?

Джозефа Антона, так? Не на Джозефа Антона? Ага. На Рея. А як його прізвище? Як воно пишеться? Хто він такий? Він же ж видавець, правда? Гаразд. А Фітцове повне прізвище? Гаразд, треба комусь відчиняти двері. Тож він мусив сказати: «Ну, хлопці, вам варто над собою ще трохи попрацювати». Перегодя того ж дня він написав на аркуші паперу деталі «леґенди» і пришпилив до дверей їхньої вітальні.

Появу приставів спричинила несплата Бульсарами щомісячного платежу в розмірі 500 фунтів стерлінгів. Цим питанням зайнявся Фітц: зателефонував юристові

Бульсарів, який факсом надіслав приставам листа з повідомленням про переказ необхідної суми поштою. Теоретично пристави можуть з’являтися щомісяця? І вони можуть повернутися вже завтра, якщо не надійде переказ? Щось не так з фінансовим становищем Бульсарів? Просто жах; на перший погляд міцний будинок може розтанути через фінансові негаразди його господаря, тож упродовж місяців, поки ремонтуватимуть його будинок, він знову бурлакуватиме. Фітц був незворушним. «Я поговорю з ними», — сказав він. Пристави більше не приходили.

Він щось нездужав, з’вився якийсь страх. Звернувся до лікаря — доктора Бівана з лікарні Сент-Джонс-Вуд, відомого у Спеціальній службі фахівця, що лікував інших хворих, які раніше перебували під їхньою охороною; його серце, кров’яний тиск і всі інші важливі параметри його організму, на превеликий подив самого медика, виявилися в нормі. Його фізіологія, мабуть, не помічала стресів життя. З нею все гаразд, і до послуг ангелів-охоронців, що помагали людям у стані страху — амбіену, валіуму, золофту і ксанаксу — вдаватися не довелось. Пояснити причин такого хорошого самопочуття (йому також добре спалося) він міг хіба тільки тим, що «м’яка машина[135]» його організму змогла якимсь чином пристосу-ватися до крутого повороту в його житті. Він почав писати «Прощальне зітхання Мавра», головний герой якого старівся вдвічі швидше за звичайних людей. Життя Мавра Зоґойбі минало дуже швидко, тож смерть до нього наближалася подвійними темпами. Стосунки головного героя зі страхом відображали стан самого автора. «Хочу розповісти вам одну таємницю про страх, — казав Мавр.

— Він — абсолютний. Страх — це все або нічого. Він, як той страхітливий деспот, править вашим життям з огляду на свою тупу й сліпу всемогутність, бо в іншому випадку ви його б одразу позбулися і його сила розвіялася б, як дим на вітрі. Розповім ще таку таємницю: революція проти страху, себто спричинення до повалення того облудного деспота майже нічого спільного не має з «відвагою». Нею має рухати щось значно звичніше: потреба йти далі по життю. Я перестав боятися, бо збагнув: якщо моє життя на землі настільки коротке, то перелякові не віддам навіть секунди.

Отже, він не мав часу для того, щоб сидіти в кутку і тремтіти, як той заєць. Але боятися було чого, тож він відчував, що його ні на мить не відпускає злий ґном страху, що оте чудовисько з крилами кажана сидить на його плечі й завзято дзьобає його в шию, проте він зрозумів: якщо йому хочеться повноцінно жити, необхідно знайти спосіб, у який він зможе скинути того звіра. Він собі уявляв, що йому таки вдається заманити тих злих ґномів у пастку, відтак він зачиняє їх у маленькій скриньці і кладе її у куток. Опісля (деколи йому доводилося робити це кілька разів на день) життя ставало легшим.

Елізабет користувалася дещо простішим підходом у боротьбі зі страхом. Допоки Спеціальна служба — з ними, казала вона собі, вони — у безпеці. До самого кінця перебування під захистом вона не виказувала найменшого страху. Вона боялася свободи. Всередині захисної бульбашки почувалася, можна сказати, навіть непогано.

Йому випала нагода купити новіше й комфортабельніше авто, ніж старі «ягуари» й «рейндж-ровери» з поліцейського автопарку. Попереднім власником броньованого «БМВ-седану» був мільйонер, що займався виробництвом і продажем жіночого одягу, такий собі сер Ральф Гальперн, засновник мережі крамниць «Топшоп», відоміший як «Ральф-п’ять-разів-за-ніч», після того, як його юна коханка продала свою історію таблоїдам. «Хтозна, що коїлося тут на задньому сидінні, — розмірковував Деніс Кінь. — Але хвойдовоз сера Ральфа — дуже гарна річ». Нове авто коштувало 140 000 фунтів стерлінгів, а продавалося за 35 000. «Дуже вигідно», — додав Деніс Кінь. Відтак поліція натякнула, що йому невдовзі дозволять поза межами Лондона, у сільській місцевості, їздити на цьому автомобілі самому. Його куленепробивні шибки, на відміну від шибок у поліцейських «ягуарах», опускалися й підіймалися. За безпечніших часів можна досхочу надихатися свіжим повітрям.

Він таки купив автомобіль.

Уперше поїхав у ньому до «Шпигунського центру». Штаб квартира Британської секретної розвідувальної служби, добре відомої шанувальникам фільмів про Джеймса Бонда, стояла одразу за Темзою й дивилася на «Рендом хаус» так, ніби була письменником, якому потрібен хороший видавець. Джон ле Карре у своїх книжках про Джорджа Смайлі назвав Секретну розвідувальну службу «Серкес-Цирком», бо її будівля буцімто виходила на площу Кембридж-Серкес, з чого випливало, що секретні агенти мали б дивитися на Лондонський естрадний театр Ендрю Ллойда Вебера. В державній службі Секретну розвідувальну службу називали «Скринька 850», номером поштової скриньки, яку колись використовувала служба зовнішньої розвідки МІ-6. Усередині Шпигунляндії сиділа людина, яка в реальному житті вже не називалася М. Це вже не таємниця, що очільника МІ-6 називали С. Містерові Антону, що мешкав на Гемстерд-Лейн, а згодом на Бішоп— Авеню, 9, зрідка дозволялося пройти через двері з багатьма охоронцями всередину тієї будівлі, проте його ніколи не заводили у лігво найголовнішого павука, він ніколи не зустрічався з С. Мав справу з офіцерами, що займали в абетці інші місця й писалися, так би мовити, з малої літери; проте одного разу виступив перед зібранням великих літер. Двічі зустрічався з керівниками служби контррозвідки МІ-5 Елайзою Меннінґем-Буллер і Стівеном Ландером.

Тож того першого разу його провели до залу, який скидався радше на конференц-зал у якомусь лондонському готелі, і повідомили хорошу новину. Знижено «конкретну загрозу». Отже, його вже не збираються вбити до якогось там визначеного терміну? Ні, не збираються. Йому сказали, що їхня операція «провалилася». Це слово видалося йому дивним і цікавим. Йому захотілося розпитати про той «провал». А тоді він подумки сказав собі: «Нічого не питай». Але все одно запитав. «Оскільки йдеться про моє життя, — сказав він, — може б, ви розповіли мені трохи більше, в чому полягає поліпшення мого становища». Молодий офіцер з доброзичливим виразом обличчям нахилився до нього з протилежного боку лискучого дерев’яного стола. «Ні», — сказав він. На тому все й закінчилося. Ну що ж, ні то й ні — принаймні досить чітка відповідь, подумав він і чогось аж повеселів. Захист джерела інформації — це найбільший пріоритет Секретної розвідувальної служби. Йому розповідатимуть тільки те, що вважатиме за потрібне оперативний офіцер. Все решта — це країна «Ні».

«Провал» ворожої операції на якийсь час його збадьорив, але незабаром на Гемстед-лейн містер Ґрінап знову опустив його на землю. Рівень загрози залишався високим. Деякі обмеження не знімалися. Наприклад, йому не дозволялося привозити до будинку Зафара.

Одержав запрошення виступити у Меморіальній бібліотеці Лоу Колумбійського університету з нагоди двохсотої річниці «Білля про Права». Треба починати приймати такі запрошення, подумав він; треба ставати видимим і почутим. Він мав розмову з Френсіс Д’Суса щодо можли-вости запрошення до Праги від Вацлава Гавела, щоб зустріч, яку британці не спромоглися влаштувати в Лондоні, відбулася на землі Гавела. Якщо уряд Її величности не хоче займатися цією справою, то їм доведеться вийти з оборонною кампанією на міжнародний рівень і в такий спосіб спонукати Тетчер і Герда до якихось дій. Він скористається будь-якою запропонованою йому трибуною, щоб довести: його справа аж ніяк не унікальна; письменники й інтелектуали в ісламському світі досить часто обвинувачуються у схожих гріховних думках, у богохульстві, єресі, боговідступництві, в образливих випадах, а також в інших ганебних вчинках, з чого випливає, що найкращі і найбільш незалежні творчі уми в мусульманському світі є деґенератами або що такого роду обвинувачення лишень маскують справжні наміри обвинувачів: придушення іновірства й інакодумства. Також йому хотілося сказати, що все це він робить аж ніяк не для того, щоб привернути до себе співчутливу увагу, і не для оправдання своєї «неприкритої наруги» над іншими, як дехто натякає. Задля більшої переконливости таких арґументів, сказав він Френсіс, йому доведеться відмовитися від своїх раніше зроблених заяв і виправити свою Велику Помилку, до того ж доведеться все це робити дуже гучно з найвищих кафедр і з широким висвітленням у засобах масової інформації. Френсіс намагалася діяти обережно, побоюючись нашкодити його і так незавидному становищу. Ні, сказав він, гірше буде, коли він залишатиметься у тому становищі, куди себе власноруч і загнав. Зі свого гіркого досвіду він тепер уже достеменно знав, що світ — це не місце, де панує співчуття, проте з самого початку не варто було сподіватися на щось інше. Життя не шкодує людей і надзвичайно рідко кому дає другий шанс. Комедійний актор Пітер Кук у шістдесяті роки в класичному ревю «Поза межами» мав слушність, коли радив людям: найліпше під час ядерного удару «не перебувати на тій території, куди завдаватиметься удар. Тримайтеся якнайдалі від того місця, — напучував він, — бо ділянка, куди падає бомба, дуже небезпечна». Так само найліпший спосіб уникнути страждань через брак співчуття до своїх помилок — передовсім намагатися не робити цих помилок. Але він припустився помилки. Тож тепер має зробити все від нього залежне для її виправлення.

«Наслідки будуть навіть тоді, коли це означатиме смерть», — сказав речник Бредфордської ради мечетей. «Імам учинив дуже правильно, що виніс авторові «Сатанинських віршів» смертний вирок», — заявив садовий ґном. Тим часом у Парижі зловмисники проникли в будинок вигнаного з батьківщини екс-президента Ірану Шапура Бахтіяра, опонента режиму аятоли, і вбили його разом з помічником, завдавши «ритуальних» ножових ударів.

У Москві організували змову проти Михайла Горбачова, й упродовж трьох днів він перебував під домашнім арештом. Коли ж після звільнення він полетів до Москви, то біля трапа літака на нього вже чекали репортери, запитуючи, чи збирається він заборонити Комуністичну партію. Він ужахнувся від такого запитання, й саме тієї миті історія (у вигляді Бориса Єльцина) обігнала його, і відтоді він уже плентався в її хвості. Проте саме він, а не Єльцин, Рейґан чи Тетчер був тією людиною, що змінила світ, саме він заборонив Радянській армії стріляти по демонстрантах у Ляйпциґу та в інших містах. Багато років потому колись невидимий чоловік зустрінеться з Михайлом Горбачовим у Лондоні на одому із заходів зі збору коштів. «Рушді! — вигукнув Горбачов. — Я повністю підтримую вас у всіх питаннях». Вони навіть міцно обійнялися. Невже у всіх? — запитав він людину з татуювання карти Антарктики на лобі. «Так, — сказав Горбачов через свого перекладача. -Повністю підтримую».

Він писав есей про фільм «Чарівник країни Оз» на замовлення свого друга Колін Маккейба з Британського кінематографічного інституту. Фільм мав дві теми — тему рідного дому і незрадливої дружби, чого він тепер найбільше потребував. Він мав друзів, настільки ж вірних, як супутники Дороті на Шляху із жовтої цегли, до того ж після трьох років, проведених у дорозі, він незабаром знову отримає свій власний постійний дім. Як додаток до есею, написав похмуре оповідання-антиутопію «На аукціоні рубінових туфель». У фільмі туфлі могли перенести вас додому, щойно ви того забажали; а яка вартість таких речей у жорстокому науково-пригодницькому майбутньому, де все продається, а дім став поняттям «розмитим і нечітким»? Ессей сподобався Бобу Ґоттлібу з «Нью-Йоркера», і він опублікував великий уривок ще до виходу тонкої книжечки в Британському кінематографічному інституті. Мейнгард Раабе, артист, який грав слідчого, прочитав есей у будинку для літніх людей, що в Форт-Лодердейлі, і надіслав йому кумедного листа з подарунком: кольоровим фото кадру з головної сцени фільму за його участи. Він стоїть на сходах ратуші й тримає довгий сувій, у верхній частині якого великими ґотичними літерами написано СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ. Під написом Раабе синьою кульковою ручкою старанно вивів слова Салман Рушді. Коли він побачив своє ім’я на свідоцтві про смерть, то спочатку подумав Ну і жарти, направду... Відтак подумав інакше, ага, я все зрозумів, містер Раабе зі свого будинку для літніх людей розсилає листи адресатам по всій Америці, по всьому світу, він — той Герцог, що вибухає словами у відкритий простір, але при цьому ще й має великий стосик світлин біля свого ліжка й вкладає по одній у кожен конверт. Це його візитівка. Він не встигає зметикувати: цьому хлопцеві, по суті, винесено смертний вирок, то, може, з ним не варто так жартувати. Він пише, підписує і відсилає. Ось чим він займається.

Після виходу у світ його тоненької книжечки Колін Маккейб казав йому, що багато хто з Британського кінематографічного інституту страшенно боявся якогось зв’язку із сумновідомим містером Рушді. Проте Колінові вдалося вгамувати хоча б деякі їхні страхи. В цього автора щойно побачила світ цікава книжка — і ріки крови не пролилися. А це лишень брошура про старий фільм. Він знав, що задля свого звільнення йому доведеться долати не тільки свої страхи, але також і чужі.

У Лівані звільнили британського заручника Джона Маккарті.

Начальство Підрозділу «А» вирішило, що настав час дозволити Зафарові відвідувати свого тата на Гемстед-лейн, 30. Спочатку Ґрінап казав, мовляв, хлопцеві треба зав’язувати очі, щоб він комусь, бува, не бовкнув про розташування будинку, та про таке не могло бути навіть мови, тож Ґрінап на своєму не наполягав. Того ж вечора Зафара привезли до нього, і його радість осяяла потворний інтер’єр будинку, перетворивши його на чудовий.

Йому зателефонувала схвильована Френсіс. Її попрохали конфіденційно повідомити йому про удостоєння «Гаруна і моря оповідок» Премії гільдії письменників як найкращої книжки року. «Вони просили зробити їм приємність і особисто прибути на вручення премії». Так, він і собі хотів би зробити приємність і там побувати. Поїхав до Майкла Фута, який сказав: «Гаразд. Ситуація змінилася. Треба ще раз зустрітися з Гердом і наполягати на своєму». Йому подобалася Майклова готовність боротися, якій не стояв на заваді поважний вік. А ще його спроможність випити неймовірну кількість віскі, з чим міг позмагатися хіба що Крістофер Гітченс[136]. Коли він випивав з Мітчелом, то йому не раз доводилося потайки виливати скоч у вазони.

Він розповів поліції про Премію гільдії письменників. Церемонія відбудеться 15 вересня у готелі «Дорче стер». Від групи захисту долинули звуки незадоволеного зітхання. «Ще не знати, Джо, що нагорі скажуть з цього приводу, — вагався Бенні Вінтерс, який у своєму жовто-брунатному шкіряному піджаку трохи скидався на Ленні Кравіца[137], тільки з коротшим волоссям. — Але ми спробуємо їх умовити». Спроба вилилася у появу похмурого і насупленого містера Ґрінапа у супроводі Гелен Геммінґтон, співробітниці поліції високого ранґу, яка спочатку тільки мовчала.

— Дуже шкода, Джо, — сказав містер Ґрінап. — Але я не можу цього дозволити».

— То ви не дозволите мені поїхати на Парк-лейн за літературною премією, — відповідав він повільно. — Ви не дозволите мені цього навіть тоді, коли лишень одна людина, організатор церемонії, заздалегідь знатиме про моє прибуття, а ми приїдемо туди після того, як усі вся-дуться за стіл, десь так хвилин за десять до початку самої церемонії вручення, заберемо премію й поїдемо ще до її закінчення. То ви такого не дозволите?»

— З погляду безпеки, — сказав містер Ґрінап, стиснувши щелепи, — це було б дуже нерозважливо.

Він глибоко вдихнув повітря. (У нагороду за відмову від куріння він отримав астму, що пізно виявилася, тож інколи йому просто бракувало повітря.)

— Бачите, — сказав він, — здається, поки що я вільна людина у вільній країні, і не у вашій компетенції мені щось дозволяти чи не дозволяти.

Містер Ґрінап утратив самовладання.

— А от на мою думку, — сказав він, — через свій потяг до самозвеличення ви піддаєте небезпеці громадськість Лондона.

Цього дивовижно складного речення — з огляду на свій потяг, самозвеличення, піддаєте небезпеці громадськість, він ніколи не забуде. Настала вирішальна мить, а Генрі Картьє-Брессон[138] сказав би — le moment décisif (вирішальний момент).

— Річ ось у чому, — сказав він. — Я знаю, де розташований готель «Дорчестер», і гроші на таксі я ще маю. Тому питання не в тому, їду я чи не їду до готелю. Я таки їду за премією. А от до вас у мене лише одне запитання, чи їдете ви зі мною?

Тут у розмову втрутилася Гелен Геммінґтон і сказала йому, що вона як старший офіцер тепер займатиме у Скотленд-Ярді посаду містера Ґрінапа. Це стало неймовірно хорошою новиною. Відтак вона сказала містерові Ґрінапу:

— Думаю, ми зможемо це влаштувати.

Ґрінап почервонів як рак, але промовчав.

— Отже, вирішено, — продовжила Геммінґтон, — нам, мабуть, варто дозволити вам трохи більше бувати на людях.

Два дні потому він таки зайшов у «Дорчестер», в осердя книжкового світу, й одержав свою нагороду — скляну чорнильницю на дерев’яній підставці. Він подякував людям у залі за їхню солідарність і вибачився за свою матеріалізацію і дематеріалізацію посеред обіду. «У цій вільній країні, — сказав він, — я невільна людина». Всі аплодували стоячи, і на очах чоловіка, якого нелегко розчулити, забриніли сльози. Він помахав зібранню рукою, а коли виходив із зали, то почув, як Джон Кліз[139] сказав у мікрофон: «Знаменито! Я ж бо наступний». Ну що ж, може, й самозвеличення. Та громадськість Лондона у своїх смокінгах, будинках і ліжках залишилася неушкод-женою. Він більше не бачив містера Ґрінапа.

У ті дні ангел смерти, здається, ні на мить не відлітав кудись далеко. Зателефонувала Ліз: Анджелі Картер сказали, що їй залишилося жити не більше шести місяців. Зателефонував заплаканий Зафар. «Померла Гатті», -сказав він. Гатті — це Мей Джуелл, англо-арґентинська Кларисина бабуся, велика шанувальниця капелюхів із широкими крисами і прототип Рози Даймонд у «Сатанинських віршах», біля чийого будинку у Півенсі-Бей, що в Суссексу, приземлилися на пісок після вибуху на борту лайнера і залишилися живими Джибріл Фарішта і Саладін Чамча. Деякі з улюблених розповідей Мей Джуел — у Лондоні на Честер-сквер-Мьюз одного разу вона бачила привид хлопця-конюха, який, здавалося, йшов на колінах, аж поки вона не зрозуміла, що він іде по старому, нижчому рівні вулиці, тож до колін його не було видно; у Півенсі-Бей завойовницький флот норманів пропливав через її вітальню, бо берегова лінія сильно змінилася з 1066 року; в Аргентині бики на її езґапеіа¹ Лас-Петакас бува підходили й клали свої голови у її подолок, так ніби вони були єдинорогами, а вона незайманою дівою, що (ні перше, ні друге) не відповідало дійсності — проклали собі шлях на сторінки його творів. Йому страшенно подобалися її оповіді, її капелюхи та й, власне, вона сама.

До нього знову приїхала Гелен Геммінґтон і розповіла, які послаблення поліція може йому запропонувати відповідно до нових ліберальніших правил. Вони можуть, попередньо домовившись, возити його купувати одяг і книжки після того, як крамниці зачиняться. Якби йому схотілося робити закупи не в Лондоні, а скажімо, у Баті, то він матиме змогу ходити по ще відчинених крамницях. Якщо він захоче підписувати покупцям примірники своїх книжок, то вони також можуть це влаштувати, проте не в Лондоні. Його товариш професор Кріс Біґсбі запросив його виступити в Університеті Східної Англії, тож він також, мабуть, зможе приймати такі запрошення. Ставали можливими нечасті поїздки до Королівського оперного театру, Англійської національної опери, Національного театру. Вона також знала про Руті Роджерс як про його близьку знайому, тож, можливо, він захоче пообідати в «Рівер-кафе» або у «Плющі», чиї власники Джеремі Кінґ і Кріс Корбін також люди надійні. О, а ще Зафарові тепер дозволено не тільки провідувати, але також залишатися на ніч у будинку на Гемстед-лейн. Після того, як відійшов від справ містер Ґрінап, багато чого змінилося.

(Проте йому далі не дозволяли жити публічним життям, вільно пересуватися, вести спосіб життя письменника чи вільної людини сорока з чимось років. Його життя нагадувало сувору дієту: все, що не значилося в переліку дозволеного, було заборонено.)

11 листопада виповнювалося тисяча днів з часу, коли в день заупокійної служби за Брюсом Четвіном йому оголосили фетву. Він мав розмову з Френсіс і Кармел про те, як використати цю дату в політичних цілях. Вони вирішили провести двадцятичотиригодинну «демонстрацію пильности» у лондонському залі Централ-хол. Коли оголошення про це оприлюднили, йому зателефонував Дункан Слейтер. Дуглас Герд, сказав Слейтер, просить скасувати «демонстрацію» й каже, якщо він цього не зро-бить, то в затримці звільнення заручника Террі Вейта звинуватять кампанію із захисту Рушді, можливо, навіть від мени уряду. Це сильно розлютило Майкла Фута. «Пасувати перед погрозами означає заохочувати захоплення заручників», — сказав він. Проте, зрештою, захід на прохання жертви фетви таки скасували. Довелося надати перевагу людським правам Террі Вейта.

Очільник Франкфуртського книжкового ярмарку Пітер Вайдгаас хотів було знову запросити іранських видавців, але в Німеччині зчинився страшенний галас, і він відмовився від своєї затії.

Настав тисячний день. З нагоди цієї дати він закінчив свій есей «Тисяча днів у повітряній кулі». Американський ПЕН-центр організував мітинг і надіслав до Організації Об’єднаних Націй лист протесту. Його британські друзі, скасувавши «демонстрацію пильности», читали листи на його підтримку в книгарні на Чаринґ-Кросс-роуд. Однак «Індепендент», котра перетворювалася на ручну газету британського ісламу, помістила статтю такого собі «дописувача» Зіяуддіна Сардара, який заявив: «Містеру Рушді та його прихильникам настійливо раджу стулити писок. Мусі, що потрапила у павутину, не слід привертати до себе уваги». Тож мусі, про яку йшла мова, довелося зателефонувати редакторові газети й сказати, що вона не писатиме рецензій для літературної сторінки його газети.

18 листопада звільнили Террі Вейта. У Лівані не залишилося жодного британського заручника. Як же тепер влада, думав він, збирається закривати йому рота? Відповіді не довелося довго чекати. 22 листопада архієпископ Кентерберійський Джордж Кері накинувся з нападками на «Сатанинські вірші» та їхнього автора. Кері заявив, що його роман — це «відверто зневажливе ставлення» до пророка Мухаммеда. «Давайте бути толерантніши-ми до мусульманського гніву», — закликав архієпископ.

Він завдав удару у відповідь у своєму радіоінтерв’ю, і тепер преса накинулася на архієпископа. Кері дав задній хід, вибачився і запросив автора осудженого ним твору до себе на чай. Людину-невидимку повезли до Ламбетського палацу, а там його вже чекала чепуркувата постать архієпископа з собакою, що спав біля каміна, а ще чашка чаю: одна чашка — і, на жаль, жодного сандвіча з огірками. Кері видався у розмові незграбним, затинався й не мав що сказати. На питання, чи не зміг би він спробувати звернутися до Хаменеї як релігійний діяч до іншого релігійного діяча щодо скасування фетви, той мляво відповів: «Не думаю, що мої слова вплинуть на нього». Мета чаювання полягала тільки в тому, щоб мінімізувати збитки. Тривало воно недовго.

З’явилися чутки, буцімто британці збираються обмінятися з Іраном послами й відновити повноцінні дипломатичні відносини. Йому треба негайно виступити перед громадськістю. Швидко наближалася дата публічного заходу в Колумбійському університеті, й здавалося конче важливим там побувати, необхідно, аби його голос таки почули там. Проте заручниками в Лівані все ще перебувало двоє американців, тому його поїздка до Сполучених Штатів залишалася під питанням. Та й невідомо, як йому туди дістатися. Жодний комерційний лайнер не бажав бачити його на своєму борту. Поліція повідомила, що майже щотижня між Сполученим Королівством і Сполученими Штатами літають військові пасажирські літаки. Можливо, йому пощастить сісти на такий літак. Вони зробили запит — і так, йому дозволять летіти на військовому літаку. Проте чи відбудеться його поїздка, ніхто не брався сказати.

Зателефонував Дункан Слейтер й вибачився за «конфронтацію» у зв’язку з акцією, запланованою на тисячний день, а відтак заспокоїв, що з обміном послами «ніхто не квапиться». Його відправляли на роботу за кордон, а на посаду посередника з міністерством закордонних справ та з питань Співдружности призначали Девіда Ґор-Бута. Йому подобався Слейтер, від якого завжди одержував відчутну підтримку. Ґор-Бут — це цілком інша людина: похмуріша, безцеремонніша, різкіша.

Джозефа Сісіппіо звільнили 1 грудня; й одразу за ним побачив волю останній американський заручник Террі Андерсон. Американці дотримали слова й скасували заборону на його поїздку. Він таки виступить у бібліотеці Лоу.

Він перетне океан на літаку ВПС Великобританії й приземлиться у Міжнародному аеропорту Даллеса, поблизу Вашингтона, округ Колумбія. До Нью-Йорка і назад він полетить приватним літаком, що належить, як йому сказали, голові компанії «Тайм-Ворнер[140]». У Нью-Йорку його зустрінуть охоронці з міського управління поліції. Мірою того як наближався день його від’їзду, всі ці плани зазнавали змін, що завдавало немало клопоту. Приватний літак з округу Колумбія до Манхеттена перетворився спочатку на автомобіль, потім на гвинтокрил, а відтак знову став літаком. Ендрю запланував обід, на якому він мав зустрітися із впливовими ньюйорківцями, а ще — «мистецький ленч», можливо, з Алленом Ґінсбергом, Мартіном Скорсезе, Бобом Діланом, Мадонною, Робертом Де Ніро. Все це видавалося майже нереальним, що невдовзі і підтвердилося. Йому не дозволялося виходити з готелю, хіба що для виступу в Колумбійському університеті. Йому також не дозволялося брати участь в обіді у бібліотеці Лоу; він виголосить своє слово й одразу покине зібрання. Того вечора він полетить літаком назад до округу Колумбія, де рейсом ВПС Великобританії повернеться до Сполученого Королівства. В американських посольствах усього світу був оголошений підвищений стан тривоги й вживалися запобіжні заходи на випадок вчинення мусульманами якихось ворожих дій у відповідь за надання йому дозволу побувати у США. Усі, з ким він і Ендрю мали розмову, були дуже зденервовані — ВПС Великобританії, міністерство оборони, посольство США, Державний департамент США, Нью-Йоркське управління поліції. Телефоном він сказав Леррі Робінсону: «Легше потрапити до Едемського саду, ніж у Сполучені Штати. Досить бути безгрішним — і тебе пустять до раю».

Коли настав день від’їзду, Сполучені Штати намагалися відтягти навіть годину вильоту. Нарешті в середу, 10 грудня, у Міжнародний день захисту прав людини, а також напередодні його промови в Колумбійському університеті він сів на транспортний літак ВПС Великобританії і спиною до місця призначення вперше за три роки покинув британську землю.

В аеропорту Тетерборо, що в Нью-Джерсі, на летови-щі полі його зустрів кортеж з дев’яти автомобілів ще й з мотоциклістами обабіч. Посередині — броньований довгий білий лімузин. Це його авто. Командував усією цією великою групою офіцерів Нью-Йоркського управління поліції лейтенант Боб Кеннеді, який у переговорах по рації того дня називав себе «Начальником Гудзону». Лейтенант Боб відрекомендувався й розповідав про «сценарій», час від часу щось кажучи собі в рукав. Вас зрозумів, спостережний пост Гудзон, це Начальник Гудзону, прийом. Вас зрозумів. Кінець зв’язку. Поліцейські нині наслідують мову поліцейських, котрих бачать у телевізійних фільмах. Було очевидним: лейтенантові Бобу здавалося, що він потрапив у якийсь ґрандіозний фільм.

— Ми повеземо вас через усе місто до готелю ось у цьому лімузині, — сказав він (хоча і так було зрозуміло), коли кортеж рушив з місця.

— Лейтенанте Боб, — сказав він, — нас щось дуже багато. Дев’ять авто, мотоциклісти, проблискові маячки, поліцейські. А чи не безпечніше було б, якби мене повезли об’їзними дорогами у старенькому «б’юїку»?

Лейтенант Боб кинув на нього жалісливий погляд, який зазвичай приберігають на випадок розмови з пришелепуватою або ж несповна розуму людиною.

— Ні, сер, не було б, — відповів він.

— А кого б ви іще з такою помпою супроводжували, лейтенанте Боб?

— Сер, саме у такий спосіб ми супроводжували б Арафата.

Прив’язка до лідера Організації визволення Палестини справила на нього приголомшливе враження.

— Лейтенанте Боб, а що б ви робили, якби я був президентом?

— Сер, якби ви були президентом Сполучених Штатів, то ми перекрили б усі бічні вулиці й розставили б снайперів на дахах уздовж маршруту, проте у випадку з вами вважали це зайвим, оскільки стали б надто помітними.

Непомітний кортеж з дев’яти авто мчав до Манхеттена із завиванням сирен і проблисковими маяками, зовсім не привертаючи уваги.

У готелі на нього вже чекав Ендрю. Президентський номер був на останньому поверсі, проте всі вікна затуляли куленепробивні мати, і десь зо два десятки людей, тримаючи в руках величезну науково-фантастичну зброю, розосередилися по всіх кімнатах. Ендрю покликав двох відвідувачів. Першою прийшла й обійняла його Сьюзен Зонтаґ, а тоді розповіла про все те, що Американський ПЕН-центр зробив і збирається зробити на його підтримку. Потів увійшов Аллен Ґінсберґ, а Сьюзен Зонтаґ вивели через інші двері, аби два американські гіганти не зустрілися. Він не міг збагнути доцільности такого кроку, проте Ендрю сказав, що ліпше уникнути зіткнення двох літературних «его». Ґінсберґ увійшов у сандалях з невеличким наплічником за спиною й одразу взяв ситуацію під контроль, твердо сказавши: «Ну що ж, зараз медиту-ватимемо». Він почав стягувати подушки з диванів і складати їх на підлозі. Індійський письменник подумав собі: І цей американець хоче мене вчити мантри «ом шанті ом». А вголос пустотливо сказав: «Я медитуватиму тільки тоді, коли медитуватиме Ендрю Вайлі». Відтак усі вони сіли на встелену подушками підлогу, схрестили ноги й почали неквапно співати про шанті, себто про мир, у той час як невеличка армія солдатів із науково-фантастичною зброєю не зводила з них очей, а куленепробивні мати затуляли холодне грудневе сонце. Після медитації Ґінсберґ вручив йому кілька буклетів про буддизм і пішов.

Перегодя прибула Елізабет, без попередження, тож лейтенант Боб привів її до нього в оточенні озброєних людей.

— Усе гаразд, лейтенанте Боб, — сказав він. — Елізабет — своя людина. Елізабет — зі мною.

Кеннеді примружив очі.

— Якби мені захотілося вас убити, сер, — сказав він з божевільним виразом обличчя, дуже схожим на вираз обличчя Джека Ніколсона[141], — то я обов’язково послав би до вас саме цю жінку.

— Як вас розуміти, лейтенанте Боб?

Кеннеді жестом руки показав на стіл з фруктами й сиром, а також зі столовими наборами й тарілками.

— Сер, якби вона взяла одну з тих виделок і встромила її вам у шию, я позбувся б роботи, сер.

Ендрю Вайлі насилу зберігав незворушний вираз обличчя, й Елізабет до кінця поїздки була в них Божевільною Виделочницею.

Того вечора у броньованому довгому білому лімузині посередині кортежу з дев’яти авто з мотоциклістами обабіч і з сиренами та проблисковими маяками вони мчали по 125-й вулиці до Колумбійського університету зі швидкістю шістдесят миль на годину; здавалося, весь Гарлем висипав на тротуари і спостерігав за невидимим привидом «непомітної» операції, й Ендрю, вражений абсурдністю всього, що відбувалося, у захваті вигукнув: «Це найкращий день у моєму житті!»

А тоді ця забава — дещо істерична, з елементами чорного гумору — закінчилася. Його заховали позаду завіси в бібліотеці Лоу, перегодя назвали його ім’я, від несподіванки всі судомно вдихнули повітря — і він з невидимости вийшов на світло. Залунали теплі вітальні оплески. Світло било йому просто в очі, тож він не бачив зали й не знав, хто там сидить, однак мусив виголошувати промову, мусив розповідати про тисячу днів у повітряній кулі. Він попрохав зібрання подумати про релігійне переслідування і про ціну одного людського життя, розпочавши довгий шлях виправлення своєї Помилки, відмовляючись від того, що казав, поновлюючи себе в лавах захисників свободи, залишаючи Бога позаду. Йому доведеться виправляти свою Помилку знову і знову впродовж багатьох років, але того вечора, коли він визнав її перед поважним товариством у Колумбійському університеті й знову закликав до того, у що він так палко вірив — усе обертається навколо свободи слова, — сказав він, — свобода слова — це і є життя, — відчув себе чистішим, а в доброзичливому ставленні зібрання до нього вгадувалося співчуття. Якби він був віруючою людиною, то сказав би, що почувається очищеним сповіддю, бо звільнився від своїх гріхів. Але він не був віруючою людиною і більше ніколи не вдаватиме з себе такої. Він — горда нерелігійна людина. Не молися, мамо, за мене, сказав він своїй матері. — Хіба ти не розумієш? Не наше це товариство.

Щойно він закінчив свою промову, Америка безцеремонно виштовхала його за двері. Не мав навіть часу попрощатися з Ендрю й Елізабет. Лейтенант Боб сидів на передньому сидінні білого лімузина, який крізь ніч летів до аеропорту Макартур на Лонґ-Айленді, де на нього вже чекав літак, що мав доставити його до Даллеса, а в Даллесі він разом з іншими військовими сів на транспортне судно ВПС Британії й опинився у клітці знову. Все ж таки йому вдалося поїхати. Все ж таки він виступив. Уперше — завжди найважче, проте він здолав усі труднощі, і він полетить вдруге, втретє, вчетверте ... В тунелі, може, й не видно ще світла, та він уже зайшов у тунель.

Вийшла його книжка в м’якій обкладинці «Уявні батьківщини», в якій есей про «повітряну кулю» замінив текст про «навернення», і як тільки він побачив ту книжку, перестав відчувати досаду. Нарешті, подумав він, одержавши авторські примірники. Це — справжня книжка. Тут я — справжній. Його ноша полегшала. Він порвав з дантистом Ессаві й залишив позаду всіх тих, хто мав гарний манікюр на пальцях ніг.

Напередодні новорічних свят він постановив собі виконати у наступному році такі завдання: схуднути, розлучитися, написати роман, опублікувати «Сатанинські вірші» у паперовій обкладинці й домогтися скасування фетви. Він знав, що не зможе їх усіх виконати. Проте три або ж чотири з п’яти — було б дуже непогано. Впродовж наступних шести тижнів він скинув п’ятнадцять фунтів. Для початку досить навіть добре. Купив свій перший комп’ютер. Як і багато людей, звиклих до друкарської машинки, він побоювався, що його письменницький стиль може змінитися в гірший бік. Багато років тому він і Фей Велдон мали творчий вечір у Кентиш-Тауні, і коли настав час для запитань і відповідей, якась жінка запитала: «Коли ви друкуєте, а тоді викреслюєте речення, ви продовжуєте друкувати далі чи виймаєте з друкарської машинки аркуш паперу, заправляєте чистий і починаєте все спочатку?» І він, і Фей відповіли, що виймають зіпсутий аркуш паперу й починають друкувати все заново, саме так. Як і багато інших письменників, він фетишизував надрукований текст без виправлень, і легкість, з якою на такій штуковині вносилися правки, а аркуш паперу залишався чистим, виявилася достатньою для того, щоб переконатися в доцільності її використання. Що менше часу він витрачав для передруковування, то більше мав для самого написання твору. «Прощальне зітхання Мавра» стане першим романом, набраним на комп’ютері.

Треба було продавати будинок на Сент-Пітерс-стрит. Він мав величезні витрати, тож потребував грошей. У той час коли таблоїдна преса продовжувала нарікати на високу вартість для Сполученого Королівства надання йому захисту, його власні ресурси майже вичерпалися. Він купив великий будинок (тепер робив у ньому ремонт), де надалі щасливо житиме разом зі своїми охоронцями, а ще уподобав собі куленепробивний «хвойдовоз». Також він придбав трикімнатну квартиру у Гемстеді, щоб Елізабет мала «публічну» домашню адресу, і купив він цю квартиру на її ім’я як подарунок. На щастя, Роберт Маккрум з видавництва «Фейбер і Фейбер» зацікавився його будинком в Іслінґтоні, і вони швидко домовилися про ціну. Проте продаж загальмувався, бо Роберту не вдалося продати свій власний будинок. Проте він казав, що його будинком цікавляться інші покупці, тож усе ж таки сподівався на швидкий його продаж.

Востаннє зустрівся з Дунканом Слейтером, що від’їжджав британським послом до Малайзії. Вони мали тригодинну розмову з такою розв’язкою: «уряд Її величнос-ти» вражений гучними заявами, які він почав робити, зокрема в Колумбійському університеті. «Герд визнає, що ви маєте величезну кількість прихильників, — сказав йому Слейтер. — Це не обов’язково також і його прихильники, проте їх багато і ними неможливо нехтувати». Міністр закордонних справ зрозумів, що справу Рушді так просто не замести під килим. «Можливо, нам удасться скасувати винагороду за вашу голову», — сказав Слейтер. Ну що ж, це було б дуже добре, відповів він. «Однак міністерство закордонних справ і з питань Співдружности не в захопленні від вашого наміру видати книжку в м’якій обкладинці», — додав Слейтер.

Кілька днів потому, на самий день народження Елізабет, вони дізналися, що в Анджели Картер рак перекинувся на другу легеню. Їй важко було дихати. Жити їй залишилося кілька тижнів. Про це розповіли її чудовому синові Алексу. Думка про таку втрату виявилася нестерпною, але, як казала його мати, чого не зцілити, з тим мусиш жити. Два тижні потому Анджела запросила його на чай. Він бачив її востаннє. Коли він прибув до старого, добре йому знайомого будинку в Клапамі, то побачив, що вона спеціально для нього підвелася з ліжка й одяглася, сиділа випроставшись у м’якому кріслі, наливаючи чай на правах господині дому. Він здогадувався, скількох це їй коштувало зусиль і як багато це для неї важить, тож вони, скільки могли, чаювали, сміялися і жартували. «Ох, і лютуватимуть у страховій компанії, — хихикнула вона, -я ж бо оплатила тільки трирічний внесок за великим новим договором, а їм доведеться виплачувати всю решту, тож мої хлопці не пропадуть». Її хлопцями був її чоловік Марк, який мовчки сидів поряд, і її син Алекс, який з ними не був на чаюванні. Дуже скоро вона втомилася, він підвівся й поцілував її на прощання. «Шануйся», — сказала вона, й на тому все скінчилося. За Чотири тижні після їхнього чаювання вона померла.

Його найближчі друзі — Керолайн Мітчел, Річард і Рут Роджерс, Алан Єнтоб і Філіппа Вокер, Мелвін Бреґ та інші — на треті роковини оголошення фетви готували громадський захід, на який запросили провідних письменників. Ґюнтер Ґрас пообіцяв приїхати; також прилетять Маріо Варґас Льоса й Том Стоппард, а ті, хто не зможуть прибути — Недін Ґордімер і Едвард Саїд, — пообіцяли прислати відеозаписи свого виступу. Про його «несподівану» появу не розголошувалося. Захід проводили в Стейшнерз-Холі, у старому приміщенні гільдії видавців, де багато років тому, в іншому житті, йому вручали Букерівську премію.

Молодому письменникові не доводилося чути відмови видавців у виданні його книжки в м’якій обкладинці, проте золоті роки минули. Він зустрівся з Пітером Маєром в будинку Ґіллона, і Маєр нарешті зізнався. Ні, він не може назвати точного дня публікації видавництвом «Пенґвін» дешевого видання «Сатанинських віршів», проте він особисто дає ґарантію, що книжка в твердій обкладинці не зніматиметься з продажу; тому він передасть авторові права на видання книжки в м’якій обкладинці для її публікації якимсь новоствореним консорціумом. Усі намагалися бути ввічливими й люб’язними, хоча настала просто шокуюча мить. Юрист Маєра Мартін Ґарбус також був на тій зустрічі й висловив думку, що в Америці можна створити консорціум на чолі з Асоціацією американських книготоргов-ців, Американським ПЕН-центром і Гільдією авторів. Наступного дня Ґарбус зателефонував Френсіс Д’Суса й без жодних на те повноважень заявив, що він створює консорціум, а тоді запитав, чи «Стаття 19» змогла б стати видавцем з британського боку. (Пізніше Ґарбус заявить у «Нью-Йорк таймс», що це він стояв за створенням консорціуму з видання книжки, проте його заява настільки не відповідала дійсності, що її спростували дуже швидко.)

Його життя скидалося на вітряний день, коли хмари раз по раз затуляли сонце: спочатку похмуро, пробилося сонце і знову хмарно. Наступного дня після зустрічі з представниками «Пенґвіна» Самін у лікарні Нортвік-Парк, що в Гарроу, народила другу донечку Мишку. Вона стане чудовою піаністкою-віртуозом і привнесе музику в сім’ю, яка до її народження була до смішного немузичною.

Спеціальна служба повідомила: останні розвідувальні дані свідчать, що бойовики «Гезболли» все ще досить активно намагаються знайти і розправитися з ним. Але в оцінці рівня загрози змін нема, і вона залишалася Абсурдно Високою.

Ендрю зустрівся в Нью-Йорку з Джандоменіко Пікко, переговорником ООН, що домігся звільнення багатьох заручників у Лівані, серед них і Джона Маккарті. Пікко про справу Рушді сказав: «Я працював і працюю над нею». Кілька місяців потому людина-невидимка зустрілася з таємним переговорником у Вашинґтоні, округ Колубмія, й Пікко дав хорошу пораду, що запам’яталася назавжди. «Складність таких перемовин, — казав Пікко, -полягає в тому, що ти витрачаєш купу часу, чекаючи на потяг, що прибуває на якийсь із перонів, але на який саме, ти не знаєш. Мистецтво проведення таких перемовин — це стояти на якомога більшій кількості перонів і, коли прибуде потяг, вже бути на місці».

Берлінська газета «Ді таґесцайтунґ» започаткувала рубрику «Листи до Салмана Рушді». Ці листи потім передруковували десятки газет Європи й обох Америк; а письменниками, що погодилися написати їх, стали Пітер Кері, Ґюнтер Ґрас, Недін Ґордімер, Маріо Варґас Льоса, Норман Мейлер, Хосе Сараманґо і Вільям Стайрон. Коли Кармел Бедфорд зателефонувала Марґарет Етвуд[143], звернувшись до неї з проханням написати такого листа, то могутня Меґґі лишень відказала: «Ой леле, і що ж мені написати?» На що Кармел з непохитною ірландською твердістю відповіла: «Напружуйте уяву». Був ще один великий прозаїк, який нічого не надсилав до газети, проте своєю телефонною розмовою зворушив його чи не найбільше. Томас Пінчон, також людина-невидимка, зателефонував йому і подякував за рецензію на його «Землю виноградної лози» у «Нью-Йорк таймз бук ревю», відтак турботливо запитав, як йому ведеться. Він відповів назвою культового роману Річарда Фариньї, якому Пінчон присвятив «Райдугу земного тяжіння». «Так довго був я унизу, що вже, здається, угорі». Пінчон запропонував разом пообідати, коли випаде нагода зустрітися в Нью-Йорку. «Аякже, — відповів він голосом закоханого прищавого школяра, — щиро дякую».

Створення консорціуму видавців, книготорговців, промислових організацій та видатних особистостей у світі книг не наражалося на труднощі в Німеччині й Іспанії. Всі вони прагнули стати частиною того, що вони вважали важливим для захисту свободи слова. З якихось загадкових причин дуже повільно просувалася ця справа у Сполучених Штатах. Ендрю радився із членом Верховного суду США Вільямом Бреннаном, з відомим юристом у галузі конституційного права Флойдом Абрамсом, а також із колишнім міністром юстиції Елліотом Річардосоном, і всі вони погоджувалися, що публікація «Сатанинських віршів» підпадає під Першу поправку[144]. Від участи у консорціумі відмовилося вісім провідних американських видавництв. Один за одним американські видавці твердили, що тут не йдеться про свободу слова, що приєднання до консорціуму означатиме «приховану критику» Пітера Маєра й видавництва «Пенґвін». Сонні Мегта сказав йому: «А що, коли люди не хочуть цього робити, Салмане? А що, коли люди хочуть, аби від них відчепилися?» Ендрю почув, що Асоціація американських видавців, по суті, створює неофіційний картель на підтримку Пітера Маєра (кого вони любили й поважали) і супроти нього та його зусиль зі створення консорціуму, бо, якщо казати відверто, вони таки недолюблювали горезвісного Ендрю Вайлі, чий клієнт також мав не бездоганну репутацію. Люди не відповідали на його дзвінки. Двері зачинялися просто перед його носом. «Нью-Йорк таймс» повідомила, що створення консорціуму «пробуксовує». Проте Ендрю, а також Ґіллон у Лондоні на втрачали рішучости. «Ми можемо опублікувати цю книжку в м’якій обкладинці, — казали вони, — і ми це зробимо».

Проте один видавець відколовся від загальної видавничої маси. Джордж Крейг із «ГарперКоллінз» сказав Ендрю, що він — тихенько — допомагатиме. Він не міг одноосібно прийняти рішення про приєднання «ГарперКолллінз» до консорціуму, проте профінансує друк перших ста тисяч примірників, а також залучить дизайнера до оформлення м’якої обкладинки; він навчить Ендрю, як налагодити процес друкування, як організувати складування продукції й створити мережу збуту — всього того, що консорціум потребуватиме у своєму видавничому починанні. Нервував навіть Крейг; він дуже не хотів, аби хтось дізнався про його причетність до цієї справи. Тож отак тишком-нишком з’явився на світ план публікації книжки, наче якогось злочину, бракувало тільки чоловіків у широких плащах та у капелюхах із заламаними крисами, які б обсіли дерев’яний стіл у підвалі під голою жарівкою. Компанію «Консорціум з обмеженою відповідальністю» зареєстрували в штаті Делавар. Консорціум складався з трьох осіб: Ґіллона Ейткена, Салмана Рушді й Ендрю Вайлі. Жоден американський, а також британський видавець не додав свого прізвища і не надав проекту, за почесним винятком Крейга, фінансової чи організаційної підтримки. Ендрю й Ґіллон також вклали свої гроші, досягши угоди з автором книжки щодо розподілу можливих прибутків. «Усе йде за планом, — сказав Ендрю. — Ми от-от розпочнемо».

Він придбав квартиру для Елізабет і далі чекав, аби Роберт Маккрам нарешті купив будинок на Сент-Пітерс-стрит. Будівельні роботи на Бішопс-авеню, 9 витягли з нього купу грошей, тож він опинився у фінансовій скруті. Якщо з якихось причин Гемстед-лейн виявиться «засвіченим», то йому, мабуть, уже не вдасться винайняти пристойного житла. Доведеться їхати на військову базу.

Надходив день святого Валентина, тож лунали вже звичні неприємні голоси. Аякже, фетву знову підтверди-ли. Іранська газета назвала її «повелінням всевишнього забити диявола камінням на смерть». Британський лакей Ірану Калім Сіддікі виступав з-під своєї поганки-тюрбана. «Рушді — ворог ісламу номер один». Однак тепер прозвучало кілька голосів у відповідь. Сто п’ятнадцять європейських членів парламенту підписали клопотання, в якому йшлося про «глибоке занепокоєння тривалими труднощами, яких зазнає письменник», і закликали всі країни Євросоюзу чинити на Іран тиск для припинення погроз. Девід Ґор-Бут сказав йому, що Дуґлас Гоґ і міністерство закордонних справ зайняли «досить помірковану» позицію і хочуть дочекатися квітневих виборів до іранського меджлісу. Відтак вони домагатимуться скасування грошової винагороди за його голову й «обмеження» дії фетви, себто спробують переконати іранців оголосити її чинною тільки на території Ірану, що буде першим кроком до її остаточного скасування.

Його це підбадьорило. Принаймні оборонна кампанія змушувала уряд виходити з новими ідеями з цього питання.

А тоді сталася дуже дивна річ. Френсіс і сходознавець «Статті 19» Саїд Ессуламі звернулися до іранського тимчасового повіреного з проханням провести з цього питання зустріч — й іранці погодилися. Вранці 14 лютого 1992 року Френсіс і Саїд зустрілися з іранськими офіційними представниками й обговорили питання фетви та грошової винагороди за її виконання. Іранці майже нічим не поступилися, проте були стурбовані прорушдівськими настроями серед громадськости, вважала Френсіс. Вони наполегливо повторювали, що ця справа не цікавить британський уряд. (Коли інформація про зустріч просочилася у пресу, іранці спробували заперечити сам факт її проведення, а тоді заявили, що в ній не брав участь жоден з їхніх дипломатів, за винятком представника нижчої ланки.)

Того дня у всьому світі відбувалися мітинги і звучали голоси на його підтримку. У Франції сімнадцять мільйонів людей дивилося у відеозаписі його інтерв’ю — найбільша зафіксована кількість глядачів, що дивилася телепередачу, іншу, ніж вечірні новини. Того вечора він виступив зі словом у лондонському Стейшнерз-Холі перед великим зібранням письменників і друзів. «Я відмовляюся бути «не-особою[145]». Я відмовляюся не користуватися своїм правом на публікацію своїх творів». Про захід досить прихильно відгукнулися всі британські газети, крім «Індепендент», яка взагалі не згадала про нього.

Анджела Картер померла 16 лютого 1992 року. Після того як йому про це повідомили телефоном, він непорушно стояв у вітальні й плакав. Потім запросили на «Пізнє шоу» сказати слово про неї. Йому найменше хотілося їхати на телебачення, проте Алан Єнтоб переконав: «Анджела обов’язково вибрала б тебе». Він зробив деякі нотатки, і його повезли до студії. Уже на місці застеріг: «Тільки один дубль, більше не витримаю». Він сяк-так упорався зі своїм завданням і поїхав додому. У переробленому вигляді цей текст з’явився в «Нью-Йорк таймс». Він саме закінчив есей про фільм «Чарівник країни Оз» і згадав про те, як Анджела перша розповіла йому про жахливу поведінку у Голлівуді карликів, що грали ліліпутів, — про їхню пиятику і розпусту. Її дуже потішала історія про п’яного ліліпута, що застряг в унітазі. Есей він присвятив Анджелі. На відміну від старого шахрая Оза, Великого й Жахливого, вона, як він сказав у газеті, була дуже доброю чарівницею і дуже хорошою приятелькою.

Анджела зробила детальні розпорядження щодо свого похорону, тож йому випало читати вірш Ендрю Марвелла[146] «Крапля роси».

Напередодні похорону таблоїди надрукували неприємні речі про Елізабет, про те, що вона дуже «дорого» обходиться державі. Вони не мали її фотографії, тож поліція застерегла, якщо вони підуть на похорон, то папараці допильнують і таки сфотографують їх обох, що поставить її ще під більшу загрозу. Тоді вони підуть окремо, сказав він, і доброзичлива маска Гелен Геммінгтон сповзла з її обличчя. Його бажання часто бувати на публіці, сказала вона, надто обтяжує Спеціальну службу. «Але коли ви охороняєте інших людей, — звернув він її увагу, — то ті інші люди роблять усе те, що запланували, і ви ні на що не скаржитеся». «Так, — сказала вона, — але ті інші люди роблять щось корисне для держави. Як на мене, ви нічого такого не робите».

Зрештою, Елізабет не поїхала на цвинтар Патні-Вейл. На похороні не з’явився жоден фотограф. Поліцейські наразі помилилися. Вони ж, певна річ, про це нічого не казали, бо, як завше, розглядали розвиток подій за найгіршим сценарієм. Але він не збирався жити за найгіршим сценарієм. У такому разі він перетворився б на в’язня. Він — невинна людина і намагається жити як вільна людина.

Майкл Берклі сказав йому потім, що присутність стількох поліцейських на території крематорію в день похорону викликала пересуди серед присутніх на попередній кремації: «Видно, на черзі якесь велике цабе». І коли Майкл уже було хотів вигукнути «так, хтось дуже важливий, Анджела Картер», він почув відповідь: «Нє-є. Певно, привезли зі Скрабзу[147] якогось зека на похорон матері».

Рядові охоронці далі, наскільки могли, ставилися до нього дружелюбно, доброзичливо й люб’язно. Коли Зафарові захотілося показати свою вправність у грі в регбі, новий охоронець Тоні Данблейн — такий собі хлопець з хвацькими вусами в твідовому піджаку, схожий на грабіжника з передмістя — відвіз батька з сином на поліцейський спортивний майданчик в Буші, і вони стали буцімто в лінію трьох четверних так, аби Зафар міг бігти й віддавати паси реґбійним м’ячем. (Зафар здав вступні іспити, пройшов співбесіду, і на превелику радість батьків його зарахували на навчання до Гайґейтської школи. Він розумів, що досяг чогось великого, тому став значно впевненішим у собі, саме так, як і сподівалися його мама з татом.) Елізабет ходила по крамницях, методично вибираючи меблі й шпалери для нового будинку, ніби вони були подружжям і разом облаштовували собі будинок, а Тоні привіз фотографії найсучасніших музичних центрів і телевізорів, що відповідали останньому слову техніки, й пообіцяв усе змонтувати й налаштувати, коли вони остаточно переберуться туди жити. Коли ж Роберт Маккрам нарешті поставив свій підпис у контракті купівлі-продажу будинку на Сент-Пітерс-стрит, 41, поліцейські привезли людину-невидимку до будинку, що був уже не його домом, допомагали йому скласти у коробки його пожитки і віднесли їх на вулицю до мікроавтобуса, який відвіз їх до поліцейського складу, де вони зберігалися, поки він не забрав їх до нового будинку. Звичайна людська доброта цих чоловіків до іншої людини, котра, за висловом Тоні Данблейна, «вскочила у цю трикляту халепу», не переставала його зворушувати.

Майже п’ять годин вони з Елізабет пакували речі Маріан. Серед них він знайшов усі знімки, зроблені під час подорожі до Нікарагуа 1986 року, про яку він написав коротку книжку-репортаж «Усмішка ягуара». А також усі неґативи. (Перегодя Саллі Райлі, колега Ґіллона, якого Маріан уповноважила забрати її майно, повернув дещо із утраченого — старовинну камінну голову часів цивілізації Ґанхара, подаровану мамою, а також сумку зі знімками -не з пропалих альбомів, але з тими зайвими і невдалими, які не ввійшли до альбому. Добре, що вдалося врятувати хоча б ці пам’ятки його життя до Маріан. Особливо приємно було отримати знімки Зафара-немовляти та ще зовсім малим. Найбільшу частину втрачених знімків, уклеєних в альбоми, йому так і не повернули.)

Щоденні злигодні або ж злигодні, що стали повсякденними, не полишали його і, немов той загарбник, хотіли захопити його геть з потрухами. Ендрю Вайлі купував нову квартиру; коли ж правління житлового кооперативу дізналося, що він літературний агент автора «Сатанинських віршів», то послало його подалі. Повідомляючи цю новину, Ендрю вдавав, буцімто вона не така вже й важлива, проте говорив дуже пригніченим голосом. Це стало поганою винагородою за все те, що він зробив і робив від імени свого автора. Проте ця історія принаймні мала щасливе закінчення. Невдовзі після невдалої спроби Ендрю знайшов нову квартиру, і цього разу правління житлового кооперативу йому не відмовило.

Аж тут — на тобі! Прибула Гелен Геммінґтон, і з оксамитової рукавички виткнувся залізний кулак. Коли вони з Елізабет перебралися до нового будинку, вона заявила, що поліцейська охорона, вочевидь, буде знято, бо заступник помічника комісара столичної поліції Джон Гавлі не хоче ризикувати безпекою своїх людей в операції, яка перетворюється на відвертий захист.

Гідне подиву зловживання довірою. З першого дня його охорони лунали запевнення, що її знімуть тільки тоді, коли оцінка загрози, за даними служби розвідки, знизиться до прийнятного рівня. Але так не сталося. Ба більше, саме Гавлі та його «права рука» Ґрінап натякали про слушність моменту для купівлі постійного помешкання. Саме вони запевняли його, що коли встановити відповідні системи безпеки, охорону можна здійснювати навіть тоді, коли загалу стане відомо, що це його дім. Вони змусили його купити будинок, який мав стояти осібно, з переднім двором і двома окремими воротами -одними електронними й такими, що відчинялися вручну (на випадок відключення електрики), з внутрішнім гаражем, у якому автоматичні дерев’яні двері були підсилені листом куленепробивного металу; він також був змушений поставити наддорогі куленепробивні вікна й недешеву охоронну сигналізацію, на якій вони конче наполягали, і що найгірше, так це те, що вони змусили його купити будинок удвічі більший, ніж потрібно для нього й Елізабет, аби офіцери поліції — два офіцери захисту й два водії — могли спати в тому ж приміщенні й мати навіть свою власну вітальню. Він викинув купу грошей й доклав страшенно багато зусиль, задовольняючи всі ці вимоги, й тепер, коли він так витратився і став прив’язаним до того клаптя землі, вони йому кажуть: «Ну що ж, ми йдемо». Просто вражаюча аморальність.

Справжньою причиною такого кроку стала вартість і таблоїдна ментальність, згідно з якою він не заслуговував на витрати для належного захисту, себто публічного — такого, як вони надавали будь-кому іншому.

На той час люди вже дещо знали про фетву, зрозуміло, не загал, але люди, які повинні були це знати, серед них він сам і заступник помічника комісара столичної поліції Гавлі. Загроза мала не тільки гіпотетичний характер. Іранські спецслужби створили спеціальну оперативну групу, поставивши перед нею завдання розробити й втілити у життя план з виконання наказу Хомейні. Група навіть мала кодову назву, також існувала напрацьована процедура ухвалення рішень. Розробляється план, що схвалюється на різних урядових рівнях включно з президентським, а тоді його передають на підпис релігійному керівництву. Для Ірану — це звичний стиль роботи. Спеціальна оперативна група, яка вже стратила Шапура Бахтіяра, майже що непевно діяла саме у такий спосіб. Готовність настільки обізнаного у цій справі Г авлі зняти захист одразу після вбивства Бахтіяра багато чого говорила про хід його думок. Ми ніколи нікого не втратили, гордо казали його люди з групи захисту, проте Гавлі казав йому дещо інше. Якщо ми вас втратимо, ну що ж, і таке колись може статися. Прикро ... дуже прикро.

Він сказав Елізабет, що вона мусить подумати про свою безпеку. Якщо поліція піде, то не треба багато балакати, наскільки небезпечним стане життя. «Я тебе не покину», — сказала вона.

Йому вдавалося іноді навіть трохи попрацювати. Він закінчив роботу над більш-менш вивершеним коротким викладом «Прощального зітхання Мавра», в якому вже дещо таки вимальовувалося. Він потратив на це багато часу. Тепер потребував одного — душевного спокою, який дозволить йому писати.

Письменник Скотт Армстронґ запросив його виступити під кінець березня на форумі Свободи у Вашинґтоні, округ Колумбія, і йому дуже захотілося туди поїхати. Скидалося на те, що під час свого перебування там він зможе зустрітися з високопоставленими американськими політиками й знаними журналістами. Надумав скористатися цією трибуною й розповісти з неї про свої сумніви щодо бажання Великобританії надавати йому належний захист — почати боронитися з країни, чиї мас-медіа прислухатимуться до нього з більшим співчуттям і охотою. Ендрю запевнив його, що зробить усе можливе, аби напередодні форуму мати примірники «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. Це стане відповіддю цензурі — відповіддю, яка сподобається форуму. Книжку нарешті таки віддали у друк. Затримка сталася через видавництво «Пенґвін», яке чомусь відтягувало підписання документа про відмову від прав до останньої хвилини, а відтак твердило, що, мовляв, зображення (тепер уже знамените) на обкладинці двох постатей, що зчепилися в боротьбі — принца і демона — належить їм (насправді ідею запозичено з давньої індійської мініатюри «Рустам убиває Білого Дива[148]» з «Шахнаме», або ж «Книжки Царів», оригінал якої зберігається в альбомі Клайва музею Вікторії та Альберта в Лондоні). Зрештою «Пенґвін» перестав упиратися й поставив свій підпис над відповідними горизонтальними пунктирними лініями, тож друкарська машинерія запрацювали на повну потужність. Після стількох років сподівань книжка в м’якій обкладинці таки побачила світ.

З великою неохотою ВПС Великобританії погодилися взяти його на борт літака одного зі своїх регулярних транспортних рейсів до Даллеса, а тоді у зворотний бік, однак востаннє. Надалі йому не надаватимуть такої послуги. Також цього разу його попрохали заплатити не тільки за себе, але й за двох офіцерів служби охорони ВПС Великобританії, які супроводжуватимуть його до Америки й назад. Покірно, не маючи вибору, він заплатив. Часто пригадував рядок з пісні Джона Прайна: «У дірку в татовій долоні всі гроші-грошенята попливуть». Фетва стала для нього героїном. Вона змушувала його витрачати геть усе, що він заробляв і, попри те, що могла його, зрештою, вбити, не давала жодного кайфу.

Перед відльотом до Америки Тлустий Джек «захотів поговорити з ним» від імени решти хлопців. Вони дуже переймалися можливими перемінами в статусі Підрозділу «А». У разі запровадження цих змін вони втрачали роботу в Спеціальній службі й позбувалися статусу співробітників розшукової поліції. Дехто з їхніх «клієнтів-торі» намагалися не допустити змін, однак уже не за горами вибори, й до влади можуть прийти лейбористи, адже так може статися, хіба ні? Останні опитування громадської думки свідчили, що лейбористи випереджають торі на три відсотки. Чи не зміг би він замовити за них слово своєму другові Нілу Кінноку, ну, якби Кіннок став прем’єр-міністром? «Якщо казати відверто, — вів далі він, — то серед лейбористів, крім вас, ми майже нікого не маємо».

Будильник задзвонив о пів на шосту ранку, тож вони мусили вставати. Група захисту відвезла Елізабет до Свісс-Коттеджа, звідки вона мала поїздом дістатися до аеропорту Гітроу, а тоді вже і його повезли через чудові Котсволдські гори, закутані вранішнім туманом, на базу ВПС Брайз-Нортон, звідки і розпочалася його друга подорож за кордон упродовж трьох років.

У Даллесі його зустріла приватна охоронна служба, найнята Форумом Свободи, як він пізніше дізнався, за приголомшливо високу плату — 80 000 доларів США. Командувач наряду виявився добродушним хлопцем, який запитав, чи він, бува, не має своїх книжок у м’якій обкладинці для нього та його підлеглих. Загалом він хотів понад п’ятдесят примірників. Аж страх брав, скільки він мав тих підлеглих. «Авжеж, — сказав він. — Я дістану їх для вас».

Він зустрів Елізабет і Ендрю у конференц-залі «Вестфілдз», що за шість миль від Даллеса. Він мав давати інтерв’ю у багатокімнатному номері «Віндзор». Саме на «Віндзор-віллі», що була частиною житлового масиву Вестфілд-Естейт, що в Бомбеї, він виріс. Такий збіг змусив його усміхнутися. Пішли довгі дні інтерв’ю, і всіх журналістів дуже хвилювали, навіть збуджували всілякі питання шпигунства й розвідки. Охорона привезла їх до їхнього місця проживання, й вони не знали заздалегідь, яким буде їхній подальший маршрут. Дуже бентежливе відчуття. Пресу ж переважно цікавила фетва. Тільки Естер Б. Фейн з «Нью-Йорк таймс» захотіла поговорити про його творчість, а також про те, як йому вдається писати у таких незвичайних умовах.

Скотт Армстронг, огрядний, діловий, геть своя людина в окрузі Колумбія, мав новину: запланована на наступний день зустріч з конгресменами скасовується, згідно з його інформацією, після втручання самого Джеймса Бейкера, державного секретаря США. Чому Бейкер зробив це? Відповідь стала зрозумілішою в наступні дні, коли адміністрація Джорджа Буша-старшого відмовила в усіх запитах щодо зустрічей і не зробила з цього приводу жодної заяви. Прес-секретар Білого Дому Марлін Фіцвотер сказав: «Він — тільки письменник, який приїхав рекламувати свою книжку».

Ендрю увірвався терпець і він звинуватив Скотта в обмані. Розмова відбувалася на підвищених тонах. Скотт розлютився, проте досить слушно запропонував Ендрю відмовитися від звинувачень і подумати над тим, що можна ще врятувати. Потім вони обідали з Майком Воллесом і ще кількома іншими журналістами. Щоб заручитися підтримкою цих поважних у журналістському світі осіб, у довірливій обстановці їм відкрили справжню природу консорціуму, а також розповіли про недружелюбність адміністрації США та вірогідність зняття охорони британським урядом.

Наставав час виголошення промови. На ньому — темно-бордовий полотняний костюм, який на той час уже помітно пом’явся, проте часу на переодягання не було.

Скидався на якогось пришелепуватого професора, та нехай, біс із ним. Він більше переймався словами, ніж зовнішнім виглядом. Мова політичних промов — це не його мова. Він вірив у напористу мову, в яку вкладав якнайбільше смислу, а тоді прислухався до мелодії значень слів; однак мусив говорити по-простому. Кажіть те, що ви насправді маєте на увазі, радили йому; пояснюйте себе, обґрунтовуйте себе, не ховайтеся за художністю. Чи має значення для письменника таке оголення й позбавлення багатства його мови? Так, має, бо краса зачіпає найпота-ємніші струни людської душі, краса відчиняє двері духу. Краса має значення, бо краса — це радість, а радість — це причина того, що він робить — радість від слів, від їхнього вживання, щоб розповідати історії, створювати світи, співати. Наразі краса вважалася розкішшю, без якої йому слід обійтися; розкіш — брехня. Огидність — правда.

Він зробив усе, що міг. Просив американської підтримки й допомоги, закликав Америку показати себе «справжнім другом свободи», говорив не тільки про свободу писати й видавати, але й про свободу читати. Розповів про свої побоювання, що британці збираються покинути його напризволяще. Відтак оголосив, що після стількох негараздів йому нарешті вдалося опублікувати «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці, й він підніс угору руку з книжкою. Видання було не надто привабливим. Потворна золотиста обкладинка з великими жирними червоно-чорними літерами надто вже нагадувала нацистське оформлення. Однак книжка побачила світ і гріла його душу. За три з половиною роки після першого виходу з друку роману він таки зумів завершити видавничий процес.

Серед слухачів були друзі-журналісти — Прафуль Бідваї з «Таймс оф Індія» та Антон Гарбер, чия «Віклі Мейл» запрошувала його до Південної Африки 1988 року. Проте він не зміг хоча б на якийсь час затриматися й перекинутися словечком з ними. Група охорони торочила щось про «снайперську загрозу». Бо до будівлі навпроти «мали стосунок лівійці». Ага, полковник Каддафі, мій давній друг, подумав він. І його повезли геть.

Елізабет, якою опікувалася» Барбара, дружина Скотта, сказала, що люди з охорони не дозволили їй зайти до конференц-зали, і вона мусили сидіти в гаражі. Говорила про це досить стримано, проте він не тямив себе від люті. Їх привезли до привітного дому надзвичайно балакучого сім-десятип’ ятирічного добродія на ймення Моріс Розенблатт, могутнього ліберального лобіста, який відіграв важливу роль у поваленні сенатора Джозефа Маккарті. В той час як Розенблатт виголошував свій черговий монолог, Ендрю все ще шаленів через скасовану зустріч із конгресменами. Відтак зателефонував Скотт, і Ендрю накинувся на нього. «Яке ви болото, я розповім вам пізніше», — боронився Скотт і попросив до телефону містера Рушді: «Я не зобов’язаний щось пояснювати Ендрю, але вам мушу дещо сказати». Під час їхньої розмови по іншій лінії зателефонував Пітер Ґелбрейт, старший співробітник Комітету закордонних справах Сенату США, якого він ніколи не бачив, однак знав як сина Джона Кеннета Ґелбрейта[149], а також, мабуть, дещо з делікатного боку, як університетського коханця Беназір Пгутто; тож він повідомив, що зустріч все ж таки відбудеться. Сенатори Даніель Патрік Мойніген і Патрік Лігі влаштовують ленч у приватній сенаторській їдальні, на який прийде багато інших сенаторів. Градус напруги різко впав. Ендрю заспокоївся й попрохав у Скотта пробачення, а Скотт, своєю чергою, почувався реабілітованим; усі зітхнули з полегшенням. Лягали спати виснажені, проте зі значно ліпшим настроєм.

Раніше вони ніколи не бували у Вашинґтоні, тож наступного дня вони з Елізабет уперше побачили цитаделі й фортеці американської могутности. Елізабет залишилася оглядати музей Смітсонівського інституту і Ботанічний сад, а він поїхав на Капітолійський пагорб; ось сенатор Лігі вже прямує до нього — добродушний здоровань з ведмежими лапами. Прийшли сенатори Саймон, Луґар, Кранстон, Воффорд, Пелл, а також великий Даніель Патрік Мойніген, заввишки із хмарочос, як і личить старшому сенаторові від Нью-Йорка, у краватці-метелику, зі своєю професійно-грайливою усмішкою. Його розповідь про стан справ вони слухали уважно; відтак сенатор Саймон першим узяв слово й наполягав на ухваленні Сенатом рішення про підтримку. Невдовзі всі вони почали висувати різні пропозиції, тож, поза сумнівом, було дуже зворушливо бачити, як сенатори ставали під його знамено. Під кінець ленчу (салат з курчам, жодної краплі алкоголю) Мойніген узяв на себе відповідальність і запропонував, що вони з Лігі складуть проект резолюції і подадуть її до Сенату. Це був величезний крок уперед.

Ендрю підготував для всіх учасників ленчу по примірнику «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці; аж тут, на диво, сенатори почали виймати численні примірники його попередніх книжок, бажаючи, щоб він їх підписав для них особисто і для їхніх сімей також. Він ніколи не захоплювався підписуванням книжок, але цього разу все було просто дивовижним.

Потім ще одна несподіванка. Сенатори повели його у вестибюль Комітету закордонних справ, а там на них уже чекала величезна юрба журналістів і фотографів. Скотт нарешті таки «підняв свій зад», тож Ендрю мав перед ним вибачитися. Так і сталося, Ендрю того вечора попрохав вибачення. «Річ у тому, що я цим не займаюся, — сказав Скотт. — Я — журналіст, а не прес-агент. Зазвичай я намагаюся наробити якнайбільше галасу навколо якоїсь події, а не приховувати її». Його добродушність повернулася.

І тепер автор «Сатанинських віршів», «тільки письменник, який приїхав рекламувати свою книжку», давав прес-конференцію у самому серці американської могут-ности, а сенатори стояли позаду нього, неначе якась група підтримки, тримаючи в руках примірники книжки в м’якій обкладинці. Якби вони раптом узяли й хором затягли приспів, щось на зразок «ду-воп» чи «шенґ-е-лонґ», з якоїсь популярної пісеньки, то в той день поди-вувань це не стало б великою несподіванкою.

Він розповідав про свою боротьбу як про битву у значно більшій війні, казав про насильство й зневажання творчих та інтелектуальних свобод у всьому мусульманському світі, висловлював свою подяку присутнім сенаторам за їхню підтримку. Мойніген узяв мікрофон і сказав, що має за честь стояти біля нього. Так, це вам не Англія. Там про нього політики висловлювалися трохи інакше.

Вони обідали — у ресторані! — зі Скоттом і Барбарою Армстронґами та Крістофером і Керол Гітченсами. Маріан мешкала в окрузі Колумбія, казав Крістофер, однак вважав, що вона не наважиться на щось вороже, бо це зашкодить її «зв’язкам» з «потрібними людьми». Вона й справді промовчала, що було дуже доречним. Наступного дня він записав спеціальну годинну телепередачу з Чарлі Роузом[150], а ввечері телефоном брав участь у годинній передачі з Джоном Гокенберрі[151] на Національному громадському радіо США. Зателефонувала дев’ятирічна дівчинка на ймення Ерін і записала: «Містер Рушді, а вам подобається писати книжки?» Він відповів, що отримав велике задоволення, пишучи «Гаруна». «Ага, — сказала Ерін, — я читала ту книжку. То гарна книжка». Потім була мусульманка Сюзен, що багато плакалася в ефірі, а коли Гокенберрі запитав її, чи вона вважає, що містера Рушді варто вбити, то відповіла: «Мені ще треба вивчити це питання».

Скотт зателефонував своєму товаришеві Бобу Вудворду[152], попрохав допомоги і, як він висловився, був зворушений «глибиною Бобової відданости». Вудворд улаштував досить незвичайну річ: чаювання з леґендар-ною Кетрін Ґрегем, власницею «Вошинґтон пост».

В авто дорогою до будинку місіс Ґрегем він відчув себе настільки втомленим, що ледь не заснув. Однак адреналін виявився помічним гормоном, і щойно він опинився в товаристві великої леді, то знову став уважним. Була там і газетна оглядачка Емі Шварц. Вона, як йому сказали, писала про нього редакційні статті. Не завжди доброзичливі. Прийшов також і Девід Іґнейшес, редактор міжнародного відділу газети, і хотів поговорити про іранські вибори, що наближалися. Дон Ґрегем, син місіс Ґрегем, як висловився Скотт, «був на сто відсотків на їхньому облавку».

Він говорив безперестанку. Журналісти з «Вошинґтон пост» ставили запитання, а він відповідав. Місіс Ґрегем майже увесь час мовчала, однак коли він запитав прямо, чому, на її думку, адміністрація США діє так безцеремонно, вона відповіла: «Дуже дивний уряд. Дуже мало центрів влади. Один із них Бейкер. Цікавий чоловік, завжди має на все свою власну думку». Тут у розмову втрутився Іґнейшес, відреагувавши на щось сказане Вудвордом: «Найкращий шлях до адміністрації — через Барбару Буш». Після зустрічі він зізнався Скоттові, що вже й не сподівається на підтримку з боку «Вошинґтон пост». «Кей Ґрегем з вами б не зустрічалася, якби не ухвалила рішення щодо вашої підтримки», — сказав Скотт. Тож справу зроблено. «Нью-Йорк таймс» ще раніше натякнула, що у разі якщо його підтримають інші газети, вона також підставить своє плече. Якщо Ґрегем на його боці, то з ним буде і Сульцберґер. Ендрю ж подумував про те, щоб підключити до справи «Доу-Джонс[153]», а Скотт вважав з можливе домовитися з «Ґаннетт[154]». Він складе заяву з двох частин, під якою всі вони потім підпишуться. У заяві йтиметься про підтримку видання в м’якій обкладинці та про підтримку її автора в питанні скасування фетви, в кінці ж буде висунена вимога до адміністрації США приєднатися до заяви й надати свою підтримку.

«Нью-Йорк таймс» не зволікала і майже одразу підписала заяву. «Таймс», наче підштовхнута його зустріччю зі своїми вашинґтонськими суперниками, надрукувала редакційну статтю вже вранці після чаювання з Королевою Кей, накинувшись з нападками на Білий Дім і Державний департамент за їхнє самоусунення: «Хоч як це сумно, проте минає вже три роки беззубої політики на офіційному рівні, відколи аятола Хомейні засудив «Сатанинські вірші» як блюзнірські і закликав скарати на горло їхнього автора і видавця. Відтоді містер Рушді змушений переховуватися. Перекладачеві його творів японською мовою завдано смертельних ножових поранень, а перекладач італійською мовою зазнав важкого ножового поранення в шию. Тим часом у Франції та Швейцарії підступно вбивають опонентів іранського режиму. Якщо це не підтримуваний державою тероризм, то що це тоді? Авжеж, реакція Заходу виявилася соромливо делікатною... Під загрозу поставлено значно більше, ніж життя містера Рушді, тому західним державам необхідно разом застерегти Іран щодо безперспективности таких дій та неприпустимости підбурювання до тероризму». Так, держави діють у своїх власних інтересах. Для того, щоб Іран скасував фетву, необхідно показати Ірану, що такий крок -у його інтересах. Саме про це він твердив місіс Ґрегем, а перед нею ще й Майку Воллесу. Тепер про те ж саме казала і «Нью-Йорк таймс».

Елізабет повезли до літака, а кілька годин потому він також сидів на борту літака одного з рейсів ВПС Британії до Сполученого Королівства. Розкішне життя закінчилося. У Лондоні поліція ніяк не хотіла дозволити йому побувати на заході з нагоди вшанування пам’яті Анджели Картер у кінотеатрі «Рітці», що в Брикстоні. Він спустився з неба на землю й довго наполягав на своєму, аж поки вони не поступилися. Елізабет, як завжди, поїхала окремо. Кінотеатр «Рітці», збудований без смаку, з обшарпаною розкішшю, здається, ідеально підходив для Анджели. На сцені стояв тристулковий екран, розмальований Корінною Саргуд у дуже яскраві кольори із зображенням папуг. І великий букет квітів. На стінах — панелі з кадрами з фільмів. Нуруддін Фараг обійняв його і сказав: «Я хотів би тебе познайомити з жінкою, з якою у мене все дуже серйозно». Він відповів: «Я також хотів би тебе познайомити з жінкою, з якою у мене дуже все серйозно». Іва Файджес[155] також обійняла його. «Так добре до тебе притулитися, це не то що по телевізору бачити». Слово мала Лорна Сейдж[156], вона чудово описала Анджелин сміх: широко розкритий рот, потім кілька секунд вона трясеться — і лишень тоді з’являться звук. Вона познайомилася з Анджелою після прочитання її «Героїв та негідників» і дуже вихваляла її твір. «Я, видно, направду переборщила, — розповідала Лорна, — тож Анджела слухала-слухала, а тоді сказала: «А я не лесбіянка». Після церемонії вшанування поліція змусила його негайно покинути залу. Клариса із Зафаром там також були, але він навіть не зміг привітатися з ними. «Я було пішов до тебе, але тебе вже не було», — сказав йому потім Зафар. Він звернув за татом у бічні двері й тільки встиг побачити, як машина вирулювала на вулицю.

Будинок на Сент-Пітерс-стрит стояв порожнім, більшість меблів — на міліцейському складі, подаровані Самін і Полін, або ж ними вмебльована нова квартира Елізабет біля Гемстед-Гіту. Ключі він передав Робертові Маккраму, й на тому процедура продажу закінчилася. Ще один розділ життя завершився.

9 квітня Мелвін Бреґґ і Майкл Фут організували в будинку Мелвіна у Гемстеді спільну вечірку з нагоди загальних виборів. Усе почалося досить святково, з великими сподіваннями на закінчення довгих років «недолугого правління Торі». Проте пізніше стало ясно, що Кіннок програв. Він ще не бачив, аби вечірка згасла так швидко. Пішов рано; надто сумно було залишатися серед розбитих надій.

Через тиждень після цього Гелен Геммінґтон знову захотілося з ним зустрітися. Він сказав, що хоче, аби під час їхньої розмови був присутній його адвокат, тож на Гемстед-лейн привезли Берні Саймонса. Гелен Геммінґтон виглядала стривоженою і збентеженою, коли розповідала йому про «переглянуті плани» щодо його захисту. Як тільки вона почала говорити, стало очевидним, що вона, а за нею і Гавлі відступили у своїй суперечці з ним. Його і надалі охоронятимуть, аж поки рівень загрози не знизиться до прийнятного. А якщо так станеться, що його новий будинок «засвітиться», то вони переживуть це без надмірних труднощів.

Тепер він завжди вважатиме, що має подякувати Америці — сенаторам, газетам — за цей невеличкий успіх. Америка унеможливила відмову Британії від його захисту.