Джозеф Антон

VIII. Містер Ранок і містер Пополудні

Тема завжди міняється, не раз казав він собі. Ми живемо у прискорений час, і тема розмови змінюється як ніколи швидко. Проте минуло сім років життя, сім років його п’ятого десятка, найліпших років кожного чоловіка, сім років дитинства його сина, яких йому не вернути, а тема не змінилася. Йому доводилося розглядати ці сім років не тільки як один з етапів його життя, але також думати, що й решта життя мине так само. З такою думкою дуже нелегко звикнутися.

Усі вони відчували якесь напруження. Зафар не до кінця розумів це втаємничення — А чи не міг би я запросити додому друзів? — а його справи у школі йшли досить-таки кепсько. Клариса здобувала авторитет у Раді з питань мистецтва, стаючи однією з її улюблениць, такою собі патронесою маленьких журналів по всій країні, тож він тільки тішився, що їй вдалося віднайти своє місце у світі; проте відколи вони посварилися через гроші, їхні стосунки погіршилися. Вони не стали ворожими, проте не залишилися дружніми також, і це його засмучувало. Елізабет ніяк не могла завагітніти і часто була не в гуморі. Пішла до гінеколога, і виявилося, що з різних причин їй важко завагітніти. Тепер разом із простою переміщеною хромосомою мусили давати собі раду і з цією проблемою; навіть якщо вона і завагітніє, то виникне багато інших небезпек після зачаття дитини. Вона ні на що не зважала.

Почався новий рік. Зателефонувала Керолайн Мічел і сказала, що у Сполученому Королівстві вже продали майже двісті тисяч примірників «Прощального зітхання Мавра» у твердій обкладинці. Проте в Індії цей роман спіткали негаразди. У Бомбеї партія «Шів сена» заявила про свій протест щодо її зображення в романі як «Осі Мумбая». Також кілька людей вважали, що не личить, аби один із героїв роману бавився опудалом собачати на колесах, що називалося Джавахарлал — ім’ям першого прем’єр-міністра країни. Шістдесятивосьмирічна письменниця-романістка, що писала мовою урду, Куррат уль-Айн Гайдер, авторка відомого роману про поділ країни «Вогняна річка», заявила, що такий зразок таксидермії тільки доводить «довічну непростимість автора». Внаслідок ось таких «суперечностей» індійський уряд зі своєю вже традиційною відданістю свободі слова зупинив імпорт книжки на митниці під надуманим приводом. Він зателефонував юристові Віджею Шанкардассу, тихоголосому чоловікові з високими принципам, а також одному із найвпливовіших правників Індії, і Віджей сказав, що якби вони змогли переконати індійських книго-торговців виступити разом з індійським видавництвом «Рупа», то вже невдовзі суд ухвалив би «припис про надання обґрунтування», й уряд мусив би підкоритися. Якийсь час керівник «Рупи» Раджан Мегра спочатку вагався, побоюючись, що протистояння з урядом недобре відіб’ється на його бізнесі, проте Віджей допоміг йому зібратися з рішучістю, і Мегра «зробив усе як потрібно». Щойно справу передали до суду, уряд відступив і зняв блокаду, а «Прощальне зітхання Мавра» надійшло до Індії й розповсюджувалося без жодних завад. На Делійському книжковому ярмарку зняття заборони на роман стало великою подією, «великою перемогою», тож він був вдячний Віджею. Проте «Сатанинські вірші» залишалися забороненими, а їх автор нев’їзним.

В Індії він мав клопіт з невеликим будинком у Солані, що у горах біля Шімли. Його дід по татові Могаммед Дін Халікі Деглаві, якого він ніколи не бачив, колись купив собі для літнього відпочинку від делійської спеки цю шес-тикімнатну кам’яницю хоча і на невеличкій ділянці землі, проте з чудовим видом на гори. Він заповів її своєму єдиному синові Анісові, а Аніс Рушді перед смертю подарував її своєму єдиному синові. Цей будинок реквізував уряд штату Гімачал-Прадеш відповідно до Акта про переміщених осіб, який дозволяв Індії забирати майно кожного, хто осів у Пакистані. Та він не осідав у Пакистані, тому будинок відібрали у нього незаконно. Віджей Шанкардасс відстоював його інтереси і в цій справі, та попри те, що було доведено Анісове право власности на це нерухоме майно, його особисте право на успадкування цього будинку поки що не визнавалося, й уряд Гімачалу заявляв різко, що не «хоче світитися з прихильністю до Салмана Рушді».

Мине ще один рік, аж поки старанному помічникові Віджея вдасться знайти прихований документ, у якому високопосадовець уряду штату Гімачал дав неправдиве свідчення, заприсягнувшись у письмовій формі у тому, що Салман Рушді є громадянином Пакистану. Проте Салман Рушді ніколи не мав іншого громадянства окрім індійського й британського. Неправдиве свідчення — це серйозний злочин, який мав своїм наслідком невідворотне ув’язнення, тож одразу після звістки про наявність на руках у Віджея Шанкардасса цього документа вони дуже швидко стали надзвичайно поступливими. У квітні 1997 року будинок у пристойному стані перейшов у його власність, з нього вибрався незаконно поселений урядовець і передав Віджею від нього ключі.

Найліпшими відгуками про «Прощальне зітхання Мавра» стали відгуки його індійських друзів, які зв’язувалися з ними після прочитання тепер уже дозволеної книжки й питали, як йому вдалося написати її, не побувавши в Індії. «Ти, мабуть, таємно пробирався, еге ж? -питали вони. — Тихенько приїхав і все достеменно вивчив. Бо як же ти міг про все це знати?» Після цього його обличчя розпливалося у широкій усмішці. Найбільше він переймався, що його «роман про вигнання» читатиметься як книжка іноземця, не пов’язаного з індійською реальністю. Він думав про Нуруддіна Фарагу, який, хоч куди би його закинула доля, завжди мав у своєму серці Сомалі, й тепер він також дуже пишався, що зумів написати книжку з власним поглядом на Індію, що також завжди була з ним.

Деякі з рецензій виявилися найприхильнішими за все його життя і були підтвердженням того, що тривала мовчанка не вибила його з письменницької колії. Відбулося невелике турне на підтримку роману в США, проте доволі дороге. Мусив найняти невеличкий літак. Американська поліція наполягала на певному рівні безпеки, тому звернувся за послугами до приватної фірми на чолі з досвідченою в цій справі людиною на ймення Джером Г. Ґлейзбрук. Сонні Мегта був настільки щедрим, що покрив більшість витрат, хоча свій внесок зробили і місцеві організації, і він сам. У турне разом з ним поїхав також Сонні й організував розкішні вечірки у Маямі (де кожен, здавалося, писав трилери і де Карл Гаясен після того, як він попросив його розповісти про Маямі, глибоко вдихнув повітря й проговорив дві години, давши швидкісний майстер-клас з флоридських політичних шахрайств), а також у Сан-Франциско (на яких побували Чеслав Мілош, Робін Вільямс, Джеррі Браун, Лінда Ронстадт і Анджела Девіс). Ці літературні заходи певною мірою мали дещо потайний характер, коли запрошеним до останньої хвилини не казали про ім’я письменника та про місце проведення гулянки. Охорона вдавалася до обшуку навіть знаних людей Маямі і Сан-Франциско, вважаючи, мабуть, що хтось із них міг спокуситися на винагороду за виконання наказу аятоли.

Вони із Сонні навіть викроїли трохи часу для вихідних у Кі-Весті, де до них приєдналася Ґіта Мегта, яка мала здоровий вигляд і знову була бадьорою і дуже говіркою. Він думав про це незвичайне і дороге турне на підтримку книжки як про мовчазне вибачення Сонні за спричинений ним клопіт під час публікації «Гаруна і моря оповідок» і дуже тішився, що колишні образи забулися. Наступного дня після повернення до Лондона його роман «Прощальне зітхання Мавра» був удостоєний Британської книжкової премії «Золоте перо» в номінації «письменник року». (Премію в номінації «книжка року» одержала Делая Сміт, яка у своєму слові з нагоди вручення премії говорила про себе в третій особі: «Дякую за присудження премії книжці Делаї Сміт».) Зала вибухну-ла оваціями, коли оголосили про вручення премії Салману Рушді. Мені не слід забувати, що є також Англія, яка на моєму боці, сказав він самому собі. Через постійні нападки на нього з боку всіляких газет, які він подумки називав «Дейлі інсалт[214]», про це легко можна було забути, однак робити цього не слід.

А в будинку на Бішопс-авеню до життя з поліцією йому звикалося нелегко. На ніч поліцейські замикали двері, проте ніколи не відмикали їх уранці. Вони обов’язково засували штори, проте ніколи їх не відсували. Стільці, на яких вони сиділи, ламалися під їхньою вагою, а дерев’яна підлога у передпокої аж стогнала під їхніми важкими кроками. Настала сьома річниця фетви. Жодна із британських газет не опублікувала якогось доброзичливого чи прихильного матеріалу. Це ж бо стара й нудна історія, у якій, здається, нічого не міняється; яка ж це новина? Він написав статтю для «Таймс», намагаючись довести, що фетва своєї мети не досягла, навіть якщо й залишалася чинною: не вдалося заборонити ні книжки, ні самого автора. Він розмірковував про добу страху й самоцензури, яка розпочалася фетвою; про те, як видавництво Оксфордського університету відмовилося включити уривок з «Опівнічних дітей» до посібника з англійської мови на тій підставі, що він сприймається «неоднозначно»; про засудження на вісім років єгипетського письменника Аллаа Г амеда (разом з його видавцем і друкарем) за роман «Прогалина у свідомості людини», який визнали таким, що таїть небезпеку для соціального миру та національної єдности; про те, як західні видавці наввипередки закликали уникати текстів, що містять бодай натяк на критику ісламу; тож він так розмірковував і не вірив власній статті. Авжеж, він досяг кількох незначних успіхів, однак справжньої перемоги не здобув.

Намагався далі говорити з Елізабет про Америку. В Америці їм не довелося б жити з чотирма полісменами й постійним нагадуванням про купу грошей, витрачених державою на людину, котра нічого доброго не зробила для цієї держави. Вони вже відчули смак свободи впродовж останніх кількох літніх вакацій, і їм би мати більше такої свободи. Як тільки він починав говорити про це, вона насуплювала грізно брови й мовчала. Почав підозрювати, що їй лячно виходити на свободу, принаймні з ним. Вона почувалася у безпеці тільки у захисній бульбашці. Коли ж він хотів вийти з цієї бульбашки, вона дуже неохоче погоджувалася на такий крок. Уперше (о жах!) він почав уявляти своє життя без неї. Поїхав до Парижа на презентацію французького видання «Прощальне зітхання Мавра», тоді ж бо як напруження між ними не зменшилося.

У Парижі les gentilhommes du[215] RAID знову викидали свої коники. Вони перекрили всю вулицю перед готелем «Де л’аббе», що біля церкви Сен-Сюльпіс. Заборонили йому з’являтися в будь-якому громадському місці. «Якщо не подобається, — казали вони його видавцям, — нехай не приїжджає». Проте добра новина полягала в тому, що книжка мала великий попит і боролася за найвище місце в списках бестселерів з останнім твором Умберто Еко і «Заклинач коней» Ніколаса Еванса. Також відбулися політичні зустрічі з міністром закордонних справ Ерве де Шареттом і міністром культури Філіпом Дустом-Блазі. У Бернара-Енрі Леві він познайомився з патріархом кінематографу і nouveau roman[216] Аленом Робом-Ґріє, від чийого роману «Ревнощі» і кіносценарію фільму «Минулого літа у Марієнбаді» він просто був у захваті. Роб-Ґріє планував наприкінці року у Камбоджі зняти фільм із Жаном-Луї Трентіньяном та з Аріель Домбаль, дружиною Бернара-Енрі Леві. Трентіньян мав грати льотчика, який зазнав катастрофи над камбоджійським селом у джунглях, й у забутті, коли його доглядає un médécin assez sinistre[217], йому весь час ввижається Аріель. Роль цього зловісного лікаря, заохочував Роб-Ґріє, просто ідеально підходить вам, Салмане. Два тижні у Камбоджі! Філіп Дуст-Блазі все влаштує! (Дуст-Блазі, який також був з ними на зустрічі, згідно киває головою і водночас вибачається за надмірності ЯЛГО. «Під час наступного вашого візиту ми вдамося до послуг тільки двох охоронців».) Він попрохав Роба-Ґріє показати йому сценарій, і Роб-Ґріє нетерпляче закивав головою: так, авжеж, авжеж, вам обов’язково треба це зробити! Це буде просто фантастично! Таж ви — викапаний лікар!

Ніякого сценарію йому так і не надіслали. Фільм так і не зняли.

Ще одна оказія трапилася з ним у Парижі. Каролін Ланґ, чудова, блискуча донька Жака Ланґа, прийшла пополудні до нього в готель «Де л’аббе», і її врода, вино і напружені стосунки з Елізабет спричинилися до того, що вони стали коханцями; проте одразу вирішили не робити цього надалі, а залишитися друзями. По кількох проведених разом годинах він пішов на телебачення, щоб узяти участь у передачі «Культурний бульйон» Бернара Піво, й відчув, що через емоційне сум’яття, викликане його подружньою зрадою, він не найкращим чином виглядав під час прямого ефіру.

Ендрю Вайлі й Ґіллон Ейткен останнім часом не ладили й вирішили припинити співпрацю. Ендрю зайшов до будинку дуже засмучений, трохи розгніваний, проте більше зажурений. «Для мене стало очевидним, — сказав Ендрю сумно й водночас розлючено, — що Ґіллон ніколи не був моїм партнером. Ґіллонів партнер — це Браєн Стоун». Браєн був їхнім компаньйоном, агентом, що опікувався маєтком Аґати Крісті. «Табличка з назвою лондонської агенції, — казав з гіркотою Ендрю, — говорить сама за себе «Ейткен і Стоун». Все почалося через гроші, проте далася взнаки і відмінність у поглядах. Ендрю мав ґрандіозні, експансіоністські плани; Ґіллон був обережний і завжди обачний у фінансових питаннях. Розійшлися не найкращим чином; як у переважній більшості розлучень, їхній розрив був огидним. Ендрю скидався на покинутого коханця — зневаженого, такого, що впав у відчай.

Він дуже переймався розривом між своїми агентами. Ґіллон і Ендрю — це два стовпи-близнюки його моці в минулому, на них він покладався цілком і повністю. Жоден із них не похитнувся перед ісламською загрозою, а їхня відвага присоромлювала й додавала відваги багатьом видавцям, які ставали значно хоробрішими, ніж могли бути за інших обставин. Навіть не уявляв собі видавничого процесу без котрогось із них, але йому доведеться вибирати, й Ґіллон люб’язно зробив цей вибір легшим, зателефонувавши йому наступного дня. «Дорогенький, цілком очевидно, тобі треба зупинитися на Ендрю. Він став твоїм агентом раніше за мене, він привів тебе до мене, тому, поза сумнівом, ти маєш залишитися з ним, і це цілком резонно».

Вони здолали разом стільки перешкод, вони стільки разом зробили! Їхні стосунки набули чогось більшого, були більш сердечні, ніж звичайні стосунки між письменником і агентом. Вони стали близькими друзями. Та все ж таки йому доведеться попрощатися з Ґіллоном. Він ніколи про таке й не думав, завжди вважав, що як Ґіллон, так і Ендрю будуть його довічними агентами. «Гаразд, -сказав він Ґіллонові. — Дякую. Щодо мене, то між нами нічого не змінилося».

— Невдовзі пообідаємо, — сказав Ґіллон, і на тому все й сталося.

Італія перебрала президенство у Європейському Союзі й намагалася переконати країни-члени ЄС у доцільності ухвалення листа, підписаного Євросоюзом разом з Іраном, у якому б ішлося про те, що фетва залишається чинною назавжди, в обмін на коротку заяву з боку Ірану про її невиконання. Зі своїх джерел Френсіс Д’Суса дізналася, що трійка міністрів закордонних справ ЄС збирається відвідати Тегеран для обговорення питання тероризму, проте відмовлялася порушувати питання фетви без узгодженого тексту, як вона сказала, мається на увазі узгодженого з ним. Британський уряд вичікував і міг залишитися в ізоляції. Звернувся до Френсіс з проханням поінформувати свої джерела, що він не для того боровся протягом семи років, аби ЄС погодився на законність екстериторіального наказу про вбивство. Він не погодить-ся на таку заяву і за мільйон років. «Та пішли вони під три чорти всі ті доцільні мерзотники», — сказав він. Він не підтримуватиме цього потворного й аморального кроку.

Ніхто не підписував і не надсилав «італійського листа».

Мав розмову з Ґейл Рібак у «Рендом хаус» щодо можливого видання «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці. Вона казала, що Альберто Вайтелі, здається, став трохи «поступливішим», однак їй потрібно запевнення щодо безпеки. Він запропонував Ґейл і Керолайн Мічел ознайомитися зі звітами європейських видавництв, які друкували перекладні «Вірші» у м’якій обкладинці, а також із заходами безпеки «Сентрал букс», що займалася розповсюдженням виданої консорціумом книжки у Великобританії; зрештою, можна також влаштувати зустріч з Гелен Геммінґтон, Діком Вудом і Ребом Коннолі й почути їхню думку з цього питання. Дюйм за дюймом, думав він, ми все ж таки свого доможемося, одначе справа наша просувається щось болісно й повільно.

Елізабет дізналася, що Керол Нібб, її двоюрідна сестра, яка виховувала її після смерти матері, захворіла на хронічний лімфолейкоз, на той самий, з яким боровся Едвард Саїд у Нью-Йорку. Елізабет аж змарніла на лиці. Керол — найближча її родичка. Ця звістка дуже сильно засмутила і його. Керол була милою, доброю жінкою. «З цією формою раку можна боротися, — сказав він Елізабет.

— І ми їй допоможемо в цій боротьбі. Треба звернутися до Едвардового лікаря Канті Рая на Лонґ-Айленді».

Смерть не вибирає — приходить і до добрих, і до злих. Через два тижні після звістки про рак у Керол він дізнався про смерть людини, з приводу якої не сумував. Зловтішний ґном Калім Сіддікі озвучив свою останню погрозу. Він саме перебував на конференції у Преторії, Південна Африка, коли помер від серцевого нападу. Стало відомо, що недавно він переніс операцію з коронарним шунтуванням, але продовжував гучно просторікувати і шаленіти в той час, коли розсудливішому чоловікові на його місці захотілося б спокійнішого життя. Тож можна сказати, що він сам вибрав свій кінець. Так і треба тому злюці, подумав він, проте публічно не обмовився і словом.

Зателефонував дуже вдоволений Майкл Фут. «Як називається мусульманський Бог? Ну, їхній Бог, як же його?» Аллах, Майкле. «Так, так, Аллах, авжеж Аллах. Тож, видно, він не на боці старого Сіддікі, еге ж?» Ласкаво просимо, докторе Сіддікі, вже пора, ваш час сплив.

Елізабет поїхала навідати Керол у Дербіширі. Коли ж повернулася, то втішилася звістці про смерть Сіддікі. Вона також прочитала щойно завершений двадцятисто-рінковий короткий виклад нового роману «Земля під її ногами», який настільки їй сподобався, що прірва між ними зникла й усе зле забулося. А вже наступного дня -всесвіту, видно, не подобається, коли він щасливий надто довго — його повезли до «Шпигунського центру» й розповіли про справді страхітливі речі.

Його завжди огортало неприємне передчуття з наближенням до великої фортеці піщаного кольору на березі річки, навіть коли її прикрашали неймовірною кількістю новорічних ялинок; жодного разу він не дізнався тут про щось утішне. Сьогодні ж у втаємниченій залі він зустрівся з «пополуднем» і «ранком» — містером П.М. і містером А.М[218], головою антитерористичної служби на Близькому Сході й фахівцем з питань Ірану. Реб Коннолі й Дік Вуд також там були «як слухачі».

— Служби безпеки тепер знають, — сказав А.М., — що Іран, себто його верховний лідер Хаменеї й очільник розвідки Фаллаян, започаткував довгостроковий план, аби виявити ваше місцеперебування й убити вас. Вони готові до тривалого виконання свого плану й виділяють на це багато грошей. План уже діє, може, й навіть упродовж двох років, однак ми переконалися в його існуванні тільки протягом останніх кількох місяців.

— Вважаємо за свій обов’язок поінформувати вас про цей план, — сказав П.М. — Тому і запросили вас сьогодні сюди і спілкуємося з вами під своїми справжніми іменами.

Коли він дізнавався про цю недобру звістку від містера Ранку і містера Пополудні, то з острахом очікував на повідомлення, що ворог знає, де розташований його будинок. Але ж ні, не знає. Якби вони дізналися про це, сказав містер Ранок, то справи були б дуже кепськими. Щонайменше довелося б перебувати під поліцейським захистом до кінця своїх днів.

Він висловив свої побоювання щодо Зафара, Елізабет, Самін і своєї матері в Карачі.

— Жодною інформацією про підготовку замаху на когось із членів вашої родини чи друзів ми не володіємо, — сказав містер Пополудні. — Навіть як способу дістатися до вас. Однак ви залишаєтеся мішенню номер один.

— Можливість дезавуювати свої дії має для Ірану надзвичайно велике значення, — сказав містер Ранок. — З огляду на політичний прочухан, який вони одержали після нападів упродовж останніх років. — Шапур Бахтіяр, убивства на острові Міконос. — Скоріш за все вони не залучатимуть іранців.

— Однак, — сказав містер Пополудні, аби трохи заспокоїти його, — поки вони доправлятимуть дипломатичною поштою зброю і відряджатимуть людей, минуть місяці або ж навіть роки.

І цього він найбільше боявся — довготривалого приступу, як у випадку з убивством Бахтіяра. Містер Ранок і містер Пополудні не сказати, який вплив на злочинний задум Ірану може справити політичне врегулювання відносин з Іраном. Вони вважали, що міністр закордонних справ Ірану, може, навіть і не знає про його існування.

— Він відомий тільки вузькому колу людей з міністерства інформації, — сказав містер Ранок.

— У міністерстві закордонних справ також могли бути люди, яким захотілося б перешкодити реалізації плану, -сказав містер Пополудні, — проте Фаллаян і Хаменеї, здається, рішуче налаштовані виконати фетву, й Рафсанджа-ні, мабуть, знає про це також.

Хороша новина полягала в тому, що наразі ніхто не довідався про розташування його будинку, а загроза з боку «громади як такої», на думку містера Пополудні й містера

Ранку, вже минулася. — Тож тепер, — сказав містер Ранок, спалахнувши стальним блиском з-під своїх ввічливих манер, — ми зробимо все можливе, аби зірвати цю змову, і своїм великим залізним кулаком відіб’ємо їм охоту до будь-яких змов, і то з великим політичним розголосом.

Мабуть, він хоче мене заспокоїти, подумав він, але це спрацьовує. Мені вже починає подобатися думка про великий залізний кулак.

Щодо широкого загалу, то історія з фетвою потрохи затихала. Газети вже нічого не писали на цю тему, його час від часу бачили на публіці, коли навідував друзів, перекушував у випадкових ресторанах, раптово з’являвся у різних країнах для презентації своїх книжок. Більшість людей розуміла, що небезпека відступила, й не одному оглядачеві здавалося: він отримує захист тільки тому, що наполягає на ньому, й наполягає не з необхід-ности, а для задоволення свого монументального егоїзму. Саме цієї миті, коли найменший клаптик співчуття, який ще залишився у загалу, здувало вітром, його повідомляють про найбільше зростання небезпеки за весь час після оголошення фетви, а загроза його життю стає значно серйознішою, ніж будь-коли раніше. Він не може робити жодних заяв. Містер Ранок і містер Пополудні висловилися з цього приводу дуже чітко.

Ендрю знайшов відлюдний будинок на Лонґ-Айленді, неподалік дороги Літтл-Нояк-Пас, що на пагорбах понад Бриджгемптоном. Його винаймуть на ім’я Елізабет, і вони там житимуть упродовж двох місяців. Гаразд, сказав він собі, тільки вперед. Слід невтомно виконувати свій план щодо повернення втраченої свободи — крок за кроком. Поводився так, ніби нічого й не чув у прикрашеній ялинками фортеці. Єдина його альтернатива — це знову стати в’язнем, а цього йому геть не хотілося. Отже: так, Ендрю. Будь ласка, зроби це. Кілька днів потому Реб Коннолі повідомив: містер Ранок і містер Пополудні дотримуються думки, що вбивці вважають, буцімто у Сполученому Королівстві він перебуває під надійним захистом, тому намагатимуться поцілити в нього десь за кордоном. А він саме збирався провести два місяці на Лонґ-Айленді без жодного охоронця, до того ж брав із собою Елізабет і Зафара. Знову почувався водієм «голдена», що вдарився об повну вантажівку гівна й полетів разом із найдорожчими йому людьми на дерево. Порадився з Елізабет. Вона все одно хотіла їхати. До дідька все, вони таки вирушають у подорож і доведуть, що це можливо.

Поїхав до Барселони і виступив там. Опісля полетів до Америки й виголосив промову на церемонії вручення дипломів у Бард-коледжі. Ніхто не намагався його вбити. Проте іранського політемігранта Резу Мазлумана, колишнього міністра освіти за часів шаха, що тихенько жив собі в паризькому передмісті Кертей, знайшли мертвим. Дві кулі в голову й одна в груди. Після виходу «Прощального зітхання Мавра» світ, було, трохи посвітлів на якийсь час, а тепер знову темнішав. Увесь час намагався в уяві писати щасливе закінчення своєї історії, та воно щось ніяк не виходило. Можливо, й не вийде. Дві кулі в голову й одна в груди. Вірогідність такого теж існувала.

Елізабет не вагітніла, тож їхні стосунки знову стали напруженими. Якщо невдовзі не завагітніє, то спробує вдатися до штучного запліднення, незважаючи на невеликі шанси на успіх через його хромосомний клопіт. Однак навіть коли завагітніє, то, скоріш за все, втратить свою анонімність, яку вони досі так ретельно оберігали, і громадськості стане відомо про власника будинку на Бішоп-авеню. Відтак та місцина перетвориться на укріплений табір; хай там як, але народжувати дитину в цьому кошмарі не годиться. Що за життя матиме там дитина? Попри всі логічні арґу-менти вона хотіла тільки одного, він же відстоював необхідність вести нормальне життя, тому їм треба йти далі, треба робити свою справу, робити все те, що вони мають робити.

З Індії зателефонував Віджей Шанкардасс і повідомив обнадійливу новину. Новоспечений міністр закордонних справ в індійському уряді Індер Ґуджрал схилявся до думки надати йому дозвіл на в’їзд до Індії, і міністр внутрішніх справ з цим погодився. З’являлася можливість покласти край довгому засланню.

Ендрю показував видавцям стислий виклад його роману «Земля під її ногами», і він їм подобався, проте хотів також вирішити питання довгострокової публікації «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці, тому прив’язував будь-яке англомовне видання нового роману до видання «Віршів». На той час видання в м’якій обкладинці вже вийшло в багатьох країнах, у продажу також залишалася англомовна книжка, видана під егідою консорціуму, проте все це, по суті, вважалося таким собі самвидавом і не могло служити довготривалим рішенням. У Сполученому Королівстві Ґейл Рібак і філіал видавництва «Рендом хаус» рухалися до укладення угоди про перевидання роману в м’якій обкладинці з емблемою «Вінтидж», проте в Америці керівникові видавництва «Рендом хаус» Альберто Вайтелі ця ідея не подобалася. Заковику, на думку Ендрю, могло вирішити видавництво «Гольцбрінк», чиє німецьке відділення «Кіндлер ферляґ» без жодних труднощів уже опублікувало роман німецькою мовою в м’якій обкладинці і чиє американське відділення «Генрі Голт» під керівництвом завжди бадьорого видавця Міхаеля Науманна, здається, могло зробити те ж саме. Він сказав Ендрю, що у Сполученому Королівстві хотів би залишитися з «Рендом хаус», й Ендрю погодився, дійшовши, як він висловився, достоту такого ж висновку, тож вони були «на одній хвилі».

Льодовик під кінець останнього льодовикового періоду відступив з Лонґ-Айленда, залишивши після себе морену; на цих пагорбах виріс ліс, і в ньому вони з Елізабет провели майже ціле літо. Приземкуватий, просторий білий будинок належав літній парі на ймення Мільтон і Патриція Ґробови, з якими він спочатку не бачився, бо за леґендою його не існувало, й Елізабет буцімто впродовж літа мала жити там на самотині, «пишучи й зустрічаючись з друзями». Опісля, коли Ґробови все зрозуміли, то дуже зраділи, що протягом літа надаватимуть йому притулок. Хороші, тактовні й вільнодумні люди, донька яких працювала в журналі «Нейшн», тільки тішилися, як вони казали, своєю спроможністю допомогти. Навіть раніше, ще до свого «впізнання», усвідомив себе щасливим — тут ніщо їм не загрожувало, окрім хвороби Лайма. Вони повідомили найближчим друзям, де перебувають, самі ж трималися віддалік Гемптонського курорту, гуляли пляжем у призахідному сонці, і він відчував, а це завжди траплялося з ним в Америці, як поволі відроджується його справжнє внутрішнє «я». Свій новий роман він почав писати у будинку Ґробових, оточеному полями й лісами, — ідеальному місці для його роботи. Книжка, яка вже бачилася йому як доволі об’ємний роман, поволі розгорталася. Елізабет любила поратися на грядках, і цілі години проводила, доглядаючи за городиною Ґробових. Зафар поїхав спочатку з мамою до Греції, потім приєднався до них, і йому тут усе дуже подобалося, тому на якийсь час вони стали сім’єю, що відпочивала на березі моря. Ходили по крамницях, обідали в ресторанах, і навіть коли люди впізнавали його, їхня тактовність не дозволяла їм почати з ним розмову. Одного вечора Ендрю і Кеймі Вайлі запросили їх на вечерю до ресторану «Нік і Тоні», і тут художник Ерік Фішл, виходячи із зали, зупинився біля їхнього стола, привітався з Ендрю, а тоді, повернувшись до нього, запитав: «А чи не має нам бути лячно, що ви сидите тут із нами?» Все, на що він спромігся тієї миті, було словами «Ну, вам не треба, бо ви і так уже йдете». Він знав, що Фішл не хотів його образити, просто жартував, але протягом оцих особливих місяців, коли він вирвався із бульбашки свого нереального, але справжнього життя, йому не хотілося чути нагадувань про те, що бульбашка нікуди не ділася й чекає на його повернення.

До Лондона вони приїхали на початку вересня, й невдовзі після того найзаповітніша мрія Елізабет здійснилася. Вона завагітніла. Він одразу почав боятися найгіршого. Якщо тут задіяна одна з його неправильних хромосом, то плід не сформується, й дуже скоро вона матиме викидень, можливо, вже в кінці наступного менструального циклу. Проте вона тішилася й переконувала його, що все буде добре, й інтуїція її не підвела. Не сталося ніякого викидня, й досить скоро вони побачили ультразвукове зображення свого живого здорового дитяти.

— Ми матимемо сина, — сказав він.

— Так, — сказала вона, — ми матимемо сина.

Здавалося, співав увесь світ.

Його роман «Прощальне зітхання Мавра» нагородили премією Європейського Союзу «Арістейон» у галузі літератури разом з австрійським прозаїком Христофом Рансмайером за роман «Хвороба Кітагари», проте данський уряд заявив, що з міркувань безпеки він не дозволить йому в’їхати до країни й бути на церемонії вручення цієї премії в Копенгагені 14 листопада 1996 року. Посадовці твердили, що їм відомо про «особливу загрозу» його життю, проте в Спеціальній службі сказали, що вони нічого такого не знають, а якщо б насправді виникла якась небезпека, то данці про неї вже давно повідомили б їх про це. Банальний привід для відмови. Як завжди, почувався приниженим, але дуже розгнівався і вирішив цього разу просто так усе не залишати. Через «Статтю 19» зробив заяву. «Неймовірно ганебно для «культурної столиці» ЄС Копенгагена відмовляти в дозволі на в’їзд до країни лауреатові премії ЄС у галузі літератури з нагоди її вручення. Це боягузливе рішення йде врозріз з усім тим, що потрібно робити перед лицем таких загроз як іранська фетва. Якщо ми хочемо, щоб схожі загрози в майбутньому не повторювалися, необхідно продемонструвати їхню неефективність». Данські політики з усіх партій, включаючи правлячу, піддали різкій критиці таке рішення, й уряд Данії пішов на поступки. 13 листопада він полетів до Данії, й церемонія вручення премії відбулася у взятому в кільце новому музеї сучасного мистецтва «Аркен». Музей скидався на тюремну зону з відповідним режимом, за винятком того, що всі в’язні ходили в смокінгах.

Після церемонії його видавець Йоганнес Рііс запропонував піти з кількома друзями до затишного копенгагенського бару й випити по кухлю пива. Щойно вони сіли за стіл, як з’явилося «різдвяне пиво». Чоловіки в червоних ковпаках Санта-Клауса принесли ящики з традиційним зимовим елем; йому перепала одна з тих пляшок і один із ковпаків Санти, який він одразу одягнув. Хтось фотографував: чоловік, якого з міркувань безпеки кілька днів тому не пускали до Данії, тепер спокійно сидів собі у звичайному барі і, як усі решта, сьорбав пиво у червоному ковпаку. Через оцей до зухвалости безтурботний знімок, опублікований вранці на перших сторінках чи не всіх газет країни, данський уряд мало не подав у відставку. Прем’єр-міністр Пауль Нюруп Расмуссен мусив публічно вибачитися за свою було накладену заборону. Відтак відбулася зустріч із Расмуссеном, і він привітав його з цією невеличкою перемогою.

— Я просто вирішив боротися, — сказав він збентеженому прем’єр-міністрові.

— Так, — відповів засоромлено Расмуссен, — і це вам дуже добре вдалося.

Йому хотілося думати про щось інше. Коли він уступав у рік свого п’ятдесятиріччя і свого другого батьківства, то відчував, що геть втомився від боротьби за місця в літаках, від публічних образ у газетах, від полісменів, що спали в його будинку, від політиків-лобістів, а також від утаємничених містера Ранку і містера Пополудні, що говорили про вбивство. Його нова книжка вже жила в його голові, а нове життя вже ворушилося в лоні Елізабет. Пишучи роман, читав Рільке, слухав Ґлюка, дивився затуманене відео великого бразильського фільму «Чорний Орфей», і дуже тішився, коли віднайшов серед індуїстських міфів сюжет про Орфея, тільки навпаки: бог кохання Кама був убитий Шівою в нападі гніву й оживлений ним завдяки благанням його дружини Раті; тут Евридіка рятує Орфея. Повільно в його уяві обертався трикутник, вістрями якого стали мистецтво, кохання і смерть. Чи може мистецтво, підсилене коханням, здолати смерть? Або ж чи смерть, незважаючи на мистецтво, неминуче здолає й поглине кохання? Або ж, можливо, мистецтво, розмірковуючи про кохання й смерть, може піднестися над ними обома. У його голові крутилися імена співаків, авторів слів та музики пісень, оскільки в міфі про Орфея мистецтво музики й поезії були об’єднаними. Ніяк не міг відігнати думок про буденні клопоти. З голови не виходило запитання: яке життя він забезпечить хлопчикові, який от-от мав з’явитися на світ з порожнечі небуття й виявити. що? Як Гелен Геммінґтон та її військо стежать за кожним його рухом? Просто немислимо. Проте йому все треба обміркувати. Його б уяві ширяти високо в небі, та прив’язаний до його щиколоток синець тягнув донизу. Обмежте мене горіховою шкаралупою, і я вважатиму себе повелителем всесвіту, стверджував Гамлет, проте Гамлет не скуштував життя зі Спеціальною службою. Якби вас, принце Данський, обмежити у стінках горіхової шкаралупи з чотирма сплячими полісменами, тоді, принце, вам би обов’язково снилися недобрі сни.

У серпні 1997 року виповнювалося п’ятдесят років індійській незалежности, і до нього звернулися з проханням укласти з нагоди цієї дати антологію індійської літератури. Він звернувся за допомогою до Елізабет. Вони робитимуть і думатимуть про це разом — про щось інше, ніж повсякденні труднощі їхнього життя.

Завів з поліцією мову про переміни. Вони з Елізабет мусили підготувати одну кімнату для немовляти й, мабуть, найняти няню, яка б жила в них удома. Тому вони не зможуть надавати нічліг усім чотирьом офіцерам поліції, від яких користи і так небагато, бо вони переважно сплять. Якоїсь миті він відчув, що Скотленд-Ярд не надто заперечує проти цих побажань. Тож було погоджено, що поліцейські більше не спатимуть у його будинку. До нього при-ходитиме денна група, а тоді нічна зміна з двох офіцерів, що залишатимуться в «поліцейській вітальні» і не спатимуть, стежачи за моніторами своїх приладів. Згідно з цією домовленістю, казали йому, він нарешті матиме «постійну групу», не офіцерів на півставки з різних груп, а виключно тих, що охоронятимуть тільки його, тому новація істотно полегшить його життя. Нова угода набирала чинности на початку січня 1997 року, і він помітив, що офіцери захисту спохмурніли й стали дратівливими. Ага, сяйнуло йому, вони ж позбулися доплати за понаднормовий час.

Одна з найбільших переваг несення служби на «таємному охоронному об’єкті» операції «Малахіт», коли офіцери перебували разом з «клієнтом» двадцять чотири години на добу, полягала в надзвичайно великому понаднормовому часі. На всіх інших «нетаємних» об’єктах групи захисту ішли на ніч додому, а місце проживання «клієнта» охороняли співробітники міліції у формі. Тепер усі їхні понаднормові нічні виплати припинялися. Не дивно, що вони трохи теє, якщо чесно, Джо, трохи сердилися, і також не дивно, що боси у Скотленд-Ярді дуже швидко пристали на його пропозицію. Він зекономив їм купу грошей.

Уже наступних вихідних з’ясувалося, що «надзвичайна зручність під час надання захисту постійною групою» — це фікція. Його запросив до себе в Оксфорд Ієн Мак’юен, але Дік Старк, заступник Гелен Геммінґтон, самовдоволення якого вже починало його дратувати, сказав, що наразі немає вільних водіїв, тож у вихідні йому доведеться посидіти вдома. Їм «не вистачає особового складу», хоча, певна річ, якщо виникне потреба доправити Елізабет до лікарні, то вони «обов’язково» вирішать це питання. Від сьогодні і надалі «у вихідні буде сутужно». Якщо він хоче кудись поїхати в суботу чи неділю, то повідомляти про все потрібно заздалегідь, не пізніше вівторка. Поїздка до Оксфорда, сказали йому, вимагала «численного особового складу для не надто важливої справи».

Він намагався наполягати на своєму. Впродовж усього дня в його будинку перебувало три офіцери; коли він захотів поїхати на такий приватний захід як вечеря до будинку друга, то їм потрібно знайти тільки водія -невже це так складно? Як завжди, у Скотленд-Ярді не горіли бажанням йому допомогти. Наближалися загальні вибори, думав він, і якщо Лейбористська партія переможе на них, то на високих посадах він матиме доброзичливіших людей. Він не змириться з ув’язненням і прогулянками на розсуд поліції.

Тим часом Елізабет стала буквально одержима таємністю. Їй не хотілося, аби про вагітність знав хтось поза вузьким колом її найближчих друзів і родичів, допоки не народиться дитина. Він уже не знав, як далі тримати це в таємниці. Він прагнув гідного життя зі своєю сім’єю. Він навіть завів з нею мову про одруження, але щойно загадав про дошлюбний контракт, розмова перетворилася на сварку. Спробував поговорити про легше життя в Америці, й сварка лишень загострилася. Вони божеволіють, думалося йому. Замкнені душевнохворі. Двох людей, які кохають одне одного, буквально розчавлювали стреси, спричинені діями поліції, уряду й Ірану.

«Дейлі інсалт» на жіночій сторінці помістила статтю про німецького психолога, який стверджував, нібито потворним чоловікам добре живеться з чарівними жінками завдяки своєму уважному ставленню до них. «Ця інформація стане в пригоді Салманові Рушді у його схованці», — висунула «Інсалт» свою гіпотезу.

Мав розмову з Френсіс Д’Суса про утворення групи симпатиків з членів парламенту для захисту його інтересів, до якої можуть увійти навіть кілька дружніх лордів, таких як Річард Роджерс. (Він не мав свого парламентарія із власного виборчого округу, бо місце його проживання не розголошувалося.) Вона назвала цю думку дуже навіть слушною. Тиждень потому Марк Фішер, представник лейбористів з питань мистецтва, запросив його до палати общин посидіти за чаркою з Дереком Фетчетом, заступником Робіна Кука, речником з питань закордонних справ від Лейбористської партії й можливим міністром закордонних справ у лейбористському уряді. Фетчет слухав його і дедалі більше лютився, а тоді сказав: «Обіцяю, що коли ми прийдемо до влади, то одним із наших пріоритетів стане вирішення вашого питання». Марк також пообіцяв підтримувати його в усіх аспектах справи. Чому, дивувався він, коли виходив з палати громад, і скрушно дорікав собі, я не додумався до цього плану — залучити членів парламенту на свій бік — раніше?»

Він вирушив на щорічну вечірку Підрозділу «А» геть у кепському гуморі через старших офіцерів, і пішов звідти, як тільки відчув, що це можна зробити, не порушивши етичних засад увічливости. Опісля йому дозволили пообідати у ресторані з Керолайн Мічел і Сьюзен Зонтаґ. Він розповів Сьюзен про дитину, й вона запитала, чи вони збираються одружуватися. А-а-а, почав він затинатися, ну, живемо ми в злагоді, а тепер багато хто не одружується. «Одружися з нею, негіднику! — вигукнула Сьюзен. — Вона — все найліпше, що ти маєш!» Керолайн також погодилася. «Авжеж! А на що ти чекаєш?» Елізабет, здавалося, аж згорала від нетерпіння дізнатися про його думку. Коли повернулися додому, він сперся на кухонну плиту «Аґа» й сухо промовив: «Авжеж, нам ліпше одружитися». Наступного ранку, як тільки прокинувся, почув слова Елізабет: «Пам’ятаєш, що ти казав учора ввечері?» Дивна річ, але він не мав найменшого бажання зрікатися своїх слів. Після катастрофи з Маріан Віґґінс він думав, що ніколи більше не одружиться. Але тепер, як співається в пісні, він знову йде вперед, ризикуючи потрапити в полон кохання.

Вона не хтіла виходити заміж вагітною. Тому вирішили одружитися після народження дитини, влітку в Америці. Кількома тижнями раніше їм зробили щось на зразок різдвяного подарунка, дозволивши прийняти запрошення Річарда Ейра й побувати в Національному театрі на його виставі «Хлопці та лялечки», тож Елізабет тепер могла провести кілька місяців у ролі Аделаїди -«всім відомої нареченої». Як тільки він ось так пожартував, вона одразу застудилася[219].

Телевізійний канал Бі-бі-сі намагався зняти п’ятисерійний фільм за мотивами «Опівнічних дітей», однак проект наражався на труднощі. Кен Тейлор, який написав дуже гарний сценарій за «Перлиною у короні» Пола Скотта, вважав, що за «Опівнічними дітьми» це зробити значно складніше. Зателефонував Алан Єнтоб і сказав: «Якщо хочеш, аби ці серії все ж таки зняли, то слід тобі самому братися за справу». Кевін Лоудер, продюсер фільму, пообіцяв, що сам розповість Кену Тейлорові про неприємну новину, проте так і не розповів, тож Кен дуже розлютився, коли про все дізнався від інших. Новий сценарій усе ж таки було написано, й режисер Трістрем Пауелл сказав йому, що недавно призначений виконавчий директор Бі-бі-сі-2 Марк Томсон дуже задоволений цим сценарієм і «підтримує проект на сто відсотків». Дуже добре. Проте причиною негараздів, з якими зіткнеться проект, стане не Бі-бі-сі.

Його приїхав привітати Реб Коннолі, налаштований досить мирно. Він заперечив, що члени парламенту від Лейбористської партії чинили якийсь тиск на Скотленд-Ярд, однак це видавалося досить вірогідним. «Думаю, ми можемо пообіцяти, що ви більше не матимете клопоту, як із поїздкою до Мак’юена», — сказав він.

Настав тиждень чергової річниці фетви, і «надзвичайно таємна» інформація, яку йому повідомив містер Ранок разом з містером Пополудні, потрапила в усі газети. Навколо нього «посилено охорону», повідомляла «Ґардіан», що не відповідало дійсності, — посилено, «бо МІ-5 знає про особливу загрозу його життю», що відповідало дійсності. Тим часом Санеї Щедрий збільшив грошову винагороду ще на півмільйона доларів. «Таймс» розмірковувала над грошовою нагородою у своїй передо-виці, а в редакційній статті вимагала від британського уряду проводити нову, жорсткішу політичну лінію ЄС щодо Ірану. Він також написав статтю, яку підхопили періодичні видання всього світу; дав інтерв’ю Сі-ен-ен і Бі-бі-сі, сказавши, що якби така загроза нависла над кимось із «поважних персон» — Марґарет Тетчер, Рупертом Мердоком чи Джеффрі Арчером, — світова спільнота не сиділа б склавши руки впродовж восьми років, безпомічно бекаючи. Зволікання з вирішенням цього питання лишень відображає дуже поширену думку про те, що життя деяких людей, наприклад надокучливих письменників, менш вартісне, ніж життя інших людей.

Однак він більше переймався Зафаром, ніж Іраном. Зафар здав на права водія, йому купили невелике авто, проте дорослого розуму він ще не мав. Захоплення автомобілем спричинилося до неналежної поведінки. У нього була дівчина Еві Дольтон, і Зафар надумав прогуляти з нею уроки. Вийшов з дому рано, сказав, що весь клас має прийти раніше на додаткове заняття з англійської мови, і як він навчився брехати! А у всьому винна фетва, і якщо це затягнеться, то й не знати що далі робити. Дівчина зателефонувала у школу, вдаючи Кларису, і сказала, що він прийде пізніше, бо йому треба до лікаря. В школі відчули, що щось негаразд, зателефонували Кларисі, і вся брехня одразу випливла на поверхню. Клариса мала розмову з Мегрою, мамою Еві, і, певна річ, мила жінка індійського походження була просто ошелешена.

Зафар з’явився у школі аж під обід, і йому там дали добрячого прочухана. Перепало йому від батьків, які найближчим часом заборонили користуватися автомобілем. Оце його зникнення, коли він знав, наскільки тривожитиметься батько, лишень доводило, що він зайшов дуже далеко. Раніше він був добрим і розважливим хлопцем. А тепер — перехідний підлітковий вік.

Він повечеряв віч-на-віч із Зафаром у ресторані, і це допомогло. Розумів, що це треба робити постійно, тож почувався дурнем, що не збагнув цього раніше. Зафар переживав за свого майбутнього брата. Ти вже не молодий, тату, тому він виростатиме, так само як і я, у непростих умовах. Йому дуже хотілося привести Еві до будинку на Бішопс-авеню. Проте два тижні потому він був просто вбитий горем. Еві, яка здавалася йому настільки близькою, бо також походила з наполовину індійської родини, віддала перевагу його найліпшому другові Тому. «Гніватися на когось я можу хіба що кілька годин», — сказав він зворушливо. Намагався товаришувати з ними обома (і це йому вдалося; Еві й Том залишилися його найближчими друзями). Проте все це вивело його з рівноваги і серйозно вплинуло на успішність у школі. Мусив братися за розум. Іспити другого рівня — не за горами.

Два тижні потому Зафар знову сів за кермо і майже одразу потрапив в аварію. Зателефонував о чверть на десяту ранку; аварія сталася на розі Бішопс-авеню і Вашинґтон-роуд, однак його ув’язненому татові не дозволялося робити того, що мав би зробити кожен батько, -якнайшвидше дістатися до місця пригоди й переконатися, що з сином усе гаразд. Натомість мусив залишатися в тюрмі і хвилюватися, тоді ж бо як до Зафара поквапилася Елізабет. Хлопцеві пощастило: розбитий ніс і розсічена губа, жодних серйозних травм чи переломів. Саме

Зафар виявився винуватцем ДТП. Намагався обігнати авто, що показувало поворот праворуч, але вдарив те авто й зніс невисокий садовий паркан. Місцева поліція припускала, що він міг учинити наїзд і навіть убити людину, і його притягатимуть до відповідальности за небезпечне водіння авто (проте, зрештою, цього не сталося). Тим часом у будинку на Бішопс-авеню захисники, втішаючи його батька, казали слушні речі: «Та він дуже швидко їздить, рано чи пізно це мало статися».

Він зателефонував Кларисі, а вона зателефонувала до школи. Відтак телефонував схвильованому Зафарові й намагався телефоном заспокоїти і підтримати його, говорив звичайні речі, які в таких випадках кажуть: що це йому стане доброю наукою, що тепер він їздитиме обачніше, й таке інше. «Мабуть, уже вся школа знає про мою аварію, — сказав він сумовито. — Хлопці зі школи минали мене й усе бачили». На вихідні відбував покарання, писав листа до пані, якій зніс паркан, за ремонт якого його тато мусив заплатити.

Зафар отримав надзвичайно скромні результати іспитів другого рівня, й стало цілком зрозуміло, що у цьому випробувальному забігу він виявив себе дуже погано. Дві «С», а з англійської навіть <Ф». Він спересердя сказав Зафарові: «Якщо не виправишся вже найближчим часом, то не бачити тобі ніякого університету. Ти пливеш за течією».

Закінчив індійську антологію. Написав передмову, яка не всім сподобається в Індії, бо мала політично некоректні місця, де йшлося, що всі найцікавіші твори індійських письменників написані англійською мовою. Увесь вечір з Анітою і Кіран Десаї[220] він розмірковував над правдивістю свого твердження. Вони довго шукали сучасні тексти мовою гінді і не знайшли нічого вартого уваги для перекладу англійською. Інші, з ким він говорив, називали кіль-ка, на їхню думку, гідних імен: Нірмал Верма, Магасвета Деві, а на півдні, можливо, О. В. Віджаян і Ананта Мурсі, та все ж таки це не найкращі часи для індійської літератури національними мовами. Тому його думка, напевно, справедлива чи принаймні варта уваги й обговорення, проте відчував, що її піддадуть критиці; так і сталося.

Через два дні після того, як вони з Елізабет завершили антологію, мало що бракувало, аби поліцейські відправили когось на той світ.

Він саме працював у своєму кабінеті над «Землею під її ногами», коли почув страшенний різкий грюкіт і побіг донизу, де побачив усю групу захисту в передпокої з приголомшеним і, треба сказати, винуватим виразом обличчя. Один з найкращих офіцерів теперішньої групи захисту, сивочолий, ввічливий, довготелесий Майк Меррілл, випадково вистрелив зі свого пістолета. Він чистив зброю і не помітив, що в магазині залишилася куля. І та куля перетнула поліцейську вітальню, продірявила зачинені двері, пролетіла передпокій і добряче попсувала стіну віддалік. Тільки за щасливим збігом обставин нікого не опинилося на її шляху. Не було там прибиральниці Беріл, кандидатуру якої схвалила Спеціальна служба (і яка за сумісництвом, як він здогадувався, була коханкою Діка Старка, аякже, одруженого чоловіка); того дня вона не працювала. Елізабет також пішла з дому, й Зафар був у школі. Тому всі залишилися живими й неушкодженими. Через той випадок щось таки перевернулося в ньому. А якби повз двері проходила Елізабет чи Зафар? У будинку за кілька місяців з’явиться немовля, аж тут літають кулі. Його навідують друзі. Це може повторитися будь-коли.

— Зброї, — сказав він уголос, — у моєму будинкові більше не буде.

Майк заціпенів і раз-по-раз просив вибачення. Його відкликали з групи захисту, і він більше не приходив. Новий офіцер групи захисту Марк Едвардс намагався його заспокоїти:

— Надалі зброя чиститиметься і перевірятиметься тільки навпроти бокової стіни будинку, а не біля внутрішніх дверей. Усе це сталося через порушення правил безпеки поводження зі зброєю.

Ага, сказав він, наступного разу ви продірявите бокову стіну будинку і вб’єте когось із сусідів? Ні, красно дякую. Він настільки їм довіряв, що й подумати не міг про таку помилку, але це сталося, і його довіру просто так не повернути.

— Я не хочу, — сказав він, — мати у своєму будинку озброєних людей.

Його справою у Скотленд-Ярді тепер займався старший детектив Френк Армстронг (який опісля стане особистим охоронцем Тоні Блера, відтак помічником комісара поліції, «відповідальним за всі операції» і, по суті, очільником усієї поліції Лондона). Зустріч з Армстронгом запланували аж за місяць.

— Я не можу стільки чекати, — сказав він присоромленій групі захисту. — Я хочу вже зараз зустрітися з ним.

Приїхав Реб Коннолі для підготовки офіційного рапорту. Він сказав Ребові, що не має наміру скаржитися на Майка чи когось іншого, але цей випадок вимагає від нього нового імперативу. В домі не повинно бути зброї, і то незабаром. Реб, як завжди, розповідав, що станеться, коли громадськість дізнається про власника будинку на Бішопс-авеню, лякав «масштабною операцією поліцейських у формі», коли поліція перекриє вулицю і через «відмову» скасує захист». Потім сказав: «Якби із самого початку хтось інший очолював операцію й ухвалював правильні рішення, то вам не треба було б ховатися і ви були б у цілком іншій ситуації». Від його слів йому легше не стало. Ось так поліція розмовляла з ним. Якщо йому хочеться цього, вони не зроблять того. Якщо ж йому хочеться того, то вони все одно зроблять по-своєму. Отже, якщо б усе робилося так як треба із самого початку, то тепер усе було б добре, але оскільки все робилося не так як треба, то тепер нічого вже не зміниш.

Він був ошелешений. У його будинку стріляє зброя. Невдовзі повернеться Eлізабет. Ще до її приходу йому треба заспокоїтися і все обміркувати. Їхня екзальтованість справі не зарадить. Необхідно опанувати себе.

Френк Армстронґ, чоловік з густими бровами і професійно бадьорою усмішкою, дорідний, звиклий віддавати накази, зайшов до будинку з Ребом і Діком Старком.

Його щось тривожило. Товариш містера Антона Ронні Гарвуд був давнім другом міністра внутрішніх справ Майкла Говарда і попрохав про зустріч, аби поговорити стосовно захисту Рушді. «Про що вони говоритимуть?», — захотілося знати Френкові Армстронґу. «Думаю, про надання мені дозволу на гідне життя, — відповів він. — До слова, ми мусимо мати план дій на випадок розголошення інформації про власника цього будинку. Має бути політичне, а також і оперативне рішення. Мені потрібно, щоб усі зосередилися на цьому питанні і як слід усе обміркували. Саме про це я мав розмову з керівництвом лейбористської партії, і про це Ронні збирається говорити з Майклом Говардом».

Політика — всьому голова. Тож Армстронґ, побачивши, що він має політичні «зв’язки», став чуйним, навіть поштивим. Служба з розумінням ставиться до його прохання забрати озброєний особовий склад з його будинку, сказав він. Тому пропонує таке. Якщо ви готові найняти відставного офіцера чи водія зі Спеціальної служби для роботи з вами, ну, можливо, когось із знайомих вам офіцерів, то ми готові залишити будинок і дозволили тій людині відповідати за всі ваші приватні пересування, й пропонуватимемо повноцінний захист тільки під час перебування у публічних місцях.

Так! одразу подумалося йому. Так, будь ласка. «Гаразд, — сказав Армстронґ. — Ми над цим попрацюємо».

Переговорив з Френком Бішопом — із Френком-Шептуном, любителем крикету, привітним офіцером з групи захисту, з яким і в Елізабет, і в нього зав’язалися дружні стосунки. Френк от-от мав піти на пенсію, й одразу погодився на таку роботу. Денніс-Кінь також мав незабаром вийти на пенсію і міг би одержувати додаткову платню як підмінний охоронець у свята та на випадок хвороби Френка. «Мені треба узгодити це питання з дружиною», — розсудливо відповів Френк.

Френсіс Д’Суса мала «близького приятеля в МІ-6», який розповів їй, що розвідці відомо про вагітність Елізабет, унаслідок чого вони мають «щонайбільше три роки для залагодження його справи». Від думки про те, що їхня дитина вже впливає на політику, він аж усміхнувся. За словами приятеля Френсіс, МІ-6 надав міністерству закордонних справ відомості про розмах іранського тероризму, «вдесятеро більший, ніж будь-якої іншої країни, Саудівської Аравії, Нігерії чи ще якоїсь», тому британський уряд тепер уже погоджується з думкою про безперспективність загравання з Іраном, а «критичний діалог» -це велика дурниця; необхідно припинити інвестування й торгівлю з тією країною. Каменем спотикання залишається Франція і Німеччина, проте МІ-6 вважає, що нова «жорстка політика поставить мулл на коліна вже за два роки. Я повірю у це, коли воно станеться, подумав він.

А той велетенський чорний птах — той ангел смерти -завжди лопоче собі крильми десь поряд. Зателефонував Ендрю і сказав, що Аллен Ґінзберґ хворий на неоперабельний рак печінки й житиме не довше місця. Відтак навіть сумніша новина. Зателефонувала Найджела. Джон Даймонд хворий на рак горла. Проте лікарі заспокоюють. «Хвороба лікується так само, як рак шкіри» за допомогою променевої терапії. Сім років тому вони вилікували від такого ж раку Шона Коннорі. «Суцільна непевність», — сказала Найджела сумовито.

Непевність — добре відоме йому почуття.

Ізабель Фонсека запропонувала Елізабет провести весілля в чудовому саду своєї матері в Іст-Гемптоні, із сліпучим полем рожевого бузку, з пурпуровими й білими космеями позаду нього — місце видавалося просто ідеальним. Однак кілька днів потому Елізабет зробила те, що завжди роблять люди, — прочитала щоденник, коли його не було вдома, й дізналася про день у Парижі з Каролін Ланґ; опісля вони мали болючу розмову, яку в таких випадках завжди мають люди, тож Елізабет почувалася розбитою й пригніченою, а завинив у всьому він.

Проговорили з нею наступні два дні, й повільно, дуже поступово для неї стало можливим не надавати цьому великого значення.

— Колись я тобі так вірила — сказала вона, — думала, ніщо не стане поміж нами.

Наступного разу вже казала:

— Більше не хочу жодних непорозумінь у наших стосунках. Це може мене вбити.

Й перегодя:

— Тепер мені таки хочеться узаконити наші стосунки, бо тоді вийде, що ти мені і не зраджував.

— Ти маєш на увазі у шлюбі?

— Так.

Їй снилася його невірність, а йому приснилася зустріч із Маріан у супермаркеті екологічно чистих продуктів, і він попрохав її повернути йому його речі.

— Я ніколи їх тобі не віддам, — сказала вона й покотила свій візок геть.

Потрясіння, біль, плач, лють напливають хвилями і стихають. До пологів їй залишилося тільки один місяць. Вирішила, що майбутнє важливіше за минуле. Тому простила його або ж, принаймні, погодилася забути.

— Що замість пам’яті, кажеш ти, мала твоя мама, і воно допомагало їй миритися з татом?

— Безпам’ятність.

— Мені б також таке здалася.

Було призначено загальні вибори, й згідно з усіма опитуваннями, за винятком одного, мабуть, шахрайського, лейбористи випереджували консерваторів на 20 відсотків. Після довгої похмурої епохи консерваторів у повітрі відчувалася якась невловима радість. За кілька днів до Блерової перемоги Зафар почав здавати іспити другого рівня, тож його батьки тримали за нього кулаки, відтак Реб Коннолі оголосив, що він іде охороняти Марґарет Тетчер, а його замінить Пол Топпер, який здавався розумним, привітним і завзятим, а також не таким колючим, як Реб. Тим часом Європейський Союз запропонував знову направити своїх послів до Ірану, навіть не потурбував-шись про найменші запевнення щодо фетви. Іран, тепер навіть ще цинічніший політичний гравець, відповів відмовою відрядити своїх послів, а відтак «тимчасово» заборонив в’їзд до країни німецького посланця, бо так йому захотілося. Він відвернув свою увагу від політики й зосередився на першій, дуже вдалій читці кіносценарію за «Опівнічними дітьми» на телеканалі Бі-бі-сі.

Журналісти пронюхали про дитину, й багато хто з них був навіть певен, що дитина вже народилася. З «Івнінґ стандарт» зателефонували Мартінові Емісу: «Ви вже бачили немовля?» Він вважав безглуздям робити з цього якусь таємницю, проте Елізабет тут погоджувалася з поліцією. Тим часом вимальовувалося ім’я для дитини. Мілан, як у Кундери, так, однак це ім’я містило в собі також індійську етимологію, спільну зі словом мілана, себто змішуватися, об’єднуватися або ж сполучатися; отже, Мілан — змішаний, об’єднаний, сполучений. Непогане ім’я для хлопця, в якому поєдналася Англія з Індією.

Настав день виборів, і всім було не до їхнього немовляти. Він сидів удома — не голосував з огляду на неможливість реєстрації без надання домашньої адреси. У газетах прочитав, що навіть безхатькам надають винятковий дозвіл на участь у виборах; однак для нього не існувало навіть виняткового дозволу. Свої гіркі думи відсунув набік і подався до друзів на вечірки з нагоди виборів. Мелвін Бреґґ і Майкл Фут знову влаштували таку вечірку, і цього разу в ході виборів уже не сталося жодних неприємних поворотів. Правник Гелена Кеннеді і її чоловік хірург Ієн Гатчісон улаштували схожу вечірку. Повідомили результати: велика перемога «нових лейбористів» під орудою Блера. Нестримна радість. Гості на вечірках розповідали про те, як у метро — в Англії! -незнайомі люди з усміхненими обличчями починали одне з одним говорити, як водії таксі не втримувалися й починали співати. Небо над нами знову чисте[221]. Звідкись з’вився оптимізм, відчуття безмежних можливостей. Тепер проведуть реформу в системі соціального забезпечення й виділять 5 мільярдів фунтів стерлінгів на соціальне будівництво для відновлення муніципального житлового фонду, проданого у приватну власність за роки правління Тетчер; нарешті буде інкорпоровано у британське законодавство Конвенцію Європейського Союзу з прав людини. За кілька місяців перед виборами на церемонії з нагоди вручення мистецької премії він кинув виклик Блерові, який, за деякими чутками, не цікавився мистецтвом, а за його власним зізнанням, читав тільки книжки з економіки й політичні біографії, і закликав його визнати цінність мистецтва для британського суспільства й зрозуміти, що мистецтво — «це уява нації». Блер відповів, що завдання «нових лейбористів» і полягає в тому, щоб розбурхати націю з її уявою, тож сьогодні в запалі перемоги на виборчих перегонах видавалося можливим не бачити в тій відповіді якогось виверту. Сьогоднішня ніч — це ніч святкування. Реальність зачекає до ранку. Багато років потому в ніч перемоги Барака Обами на президентських виборах у США він так само радітиме.

За два дні наступав трьохтисячний день оголошення йому фетви. Елізабет мала напрочуд гарний вигляд, а день пологів був дуже близько. Хтось заліз у салон Кларисиної автівки й викрав сумку з усіма її кредитними картками разом з парою Зафарових окулярів, які, видно, і сподобалася злодієві. Того вечора вони пішли на влаштований газетою «Обзервер» прийом на честь перемоги Тоні Блера, і той святковий захід, який Вілл Гаттон, оглядач цієї газети, назвав «рукопокладенням», проходив у місці під назвою Крипта кровоточивого серця. Нова Блерова еліта вітала його і поставилася до нього як до товариша -Ґордон Браун, Пітер Мандельсон, Барґарет Бекет, обидві Тесси (Блекстоун і Джоел). Також там були Річард і Руті Роджерси, Ніл і Ґлініс Кінноки. Ніл притис його до себе й прошепотів на вухо: «Тепер ми змусимо ту наволоч зробити це». Так, авжеж! До влади знову прийшли «його» хлопці. Як полюбляла казати Марґарет Тетчер: Тіштеся!

Дорогою на прийом з нагоди перемоги на виборах Дік Старк передав йому лист від Френка Армстронґа з проханням «переглянути» свої плани. Він радив не розголошувати інформацію про народження дитини, не влаштовувати весілля, не хотів він також, аби ім’я Елізабет з’явилося в книжці, яку вони разом редагували. Для нього це було великою ганьбою, що поліцейські дозволяють собі ось так говорити з ним. Він надіслав Армстронґові стриману відповідь. Поліцейська стратегія, казав він, має ґрунтуватися на засадах гуманности й гідности.

Потім він припустився помилки, взявши участь у «Запитаннях і відповідях з Різом Ханом» на Сі-ен-ен, коли впродовж усієї передачі йому ставили одноманітно ворожі запитання. З Тегерана запитали вже у мільйонний раз, чи він «знав, що робить», а чоловік із Швейцарії запитав: «Образивши британців, Тетчер і королеву, як ви можете все ще жити в Англії'?» Із Саудівської Аравії зателефонувала жінка і сказала: «Нікому не варто навіть уваги на вас звертати, бо всі ми знаємо, ким є Бог», а тоді кілька разів питала: «Але чого ви добилися своєю книжкою? Ну чого ви добилися?» Він намагався відповідати на всі ці питання не надто серйозно, з доброзичливим гумором. Видно, така його доля — зустрічати ворожість усмішкою.

Задзвонив телефон. Жінка з «Дейлі експрес» сказала: «Чула, що вас можна привітати, адже ваша половинка чекає дитину». Із «Санді Таймс» прийшов факс. «Чули, у вас народилася дитина! Вітаємо! Так тримати! Авжеж, з міркувань безпеки ми не розголошуватимемо імени матері й дитини, але (а) як ви збираєтеся виконувати свої батьківські обов’язки і (б) чи посилюватимуться заходи з безпеки?» Армстронґове бажання тримати народження дитини в таємниці виявилося безглуздям, і він дуже шкодував, що Елізабет також цього хоче. Та до дідька вся ця утаємниченість, подумав він, їм треба бути відкритими, і тоді виникатиме менше здогадок. Коли преса думає, що від неї щось приховують, то ще з більшим завзяттям полює на всілякі таємниці. Наступного дня в «Експрес» з’явилася про них стаття без зазначенням імени Елізабет. А що тут такого? — подумав він. Йому навіть стало приємно, що це стало надбанням широкої громадськости, до того ж стаття витримана у тактовному й доброзичливому дусі. На одну таємницю менше. Дуже добре. Проте Елізабет сердилася, рівень напруги зростав. Вони не розуміли фраз одне одного, виникали непорозуміння буквально на голому місці, сварилися, бо не подобався тон голосу, сперечалися через ніщо. Він прокинувся о четвертій годині ранку й почув, що вона плаче. Її дуже тривожило здоров’я Керол. Вона боялася, що в газетах з’явиться її ім’я. Сумувала через його невірність. Переймалася геть усім.

А перегодя з’явилася Гелен Геммінґтон і заспівала свою стару пісню. Якщо про будинок стане відомо, то витрати на захист зростуть утричі, сказала вона. «Проте після ретельного аналізу ситуації, а також з огляду на ваше прохання ми готові погодитися з вашим планом й зняти з чергування у будинку групу захисту, також схвалюємо ваш вибір охоронця Френка Бішопа». Щонайменше ця частина видалася досить конструктивною. Але далі пішло гірше. «Ми не хочемо, щоб у вашій антології згадувалася ім’я Елізабет, — сказала вона. -Відверто кажучи, нас це лякає. Чи можна щось зробити? Чи можна зняти її ім’я?» Він відповів: якщо їм потрібен публічний скандал, то саме в такий спосіб вони його і роздмухають. «За нею можуть стежити, — сказав Пол Топпер, цей новий хлопець у його охороні. — Якби мені сказали, що Елізабет живе з вами, то я знайшов би вас протягом тижня-двох за допомогою одного чи двох хлопців». Він намагався залишатися спокійним. Пояснював, що спочатку, коли йому тільки надали захист, він мав жінку, чиє ім’я було дуже відоме, чиї фотографії з’являлися на перших сторінках чи не всіх газет, однак вона вільно приходила й виходила з усіляких його прихистків, і поліція не вважала це за проблему. Тепер його наречена не настільки відома, і її фотографії не з’являлися поки що в жодній газеті. Тому нерозумно робити з цього проблему.

Опісля він сказав навіть більше. Ось що він сказав: «Я прошу тільки одного — дозволити цій британській сім’ї жити своїм життям і виховувати свою дитину». Також він сказав: «Ви не можете вимагати від людей перестати бути тими людьми, якими вони є, або ж займатися тією роботою, якою вони займаються. Ви не можете розраховувати на те, що Елізабет не поставить свого імени під своєю роботою, тому мусите змиритися з цим, а наша дитина народиться й зростатиме, і матиме друзів, і ходитиме до школи; вона має право на нормальне життя».

«Усе це обговорюється, — казала Гелен, — на найвищому рівні міністерства внутрішніх справ».

24 травня 1997 року Алі Акбар Натек-Нурі, «офіційний» кандидат на посаду президента Ірану, зазнав нищівної поразки від «поміркованого» «кандидата-реформатора» Мохаммеда Хатамі. Молоді іранки на Сі-ен-ен вимагали свободи думки й ліпшого майбутнього для своїх дітей. А чи отримають вони це? А чи він отримає це? Чи нарешті вирішать це питання нові лідери Ірану й Британії? Хатамі, здавалося, позиціонував себе із Горбачовим, який хотів провести реформи ізсередини існуючої системи. Все це може зійти нанівець, як горбачовська «гласність» і «перестройка». Він не покладав великих надій на Хатамі. Надто багато його сподівань не збулося.

У вівторок 27 травня Елізабет поїхала до свого гінеколога містера Сміта на четверту годину пополудні. Щойно вона повернулася додому — близько чверті на сьому — то майже одразу почалися перейми. Він підняв на ноги всю групу захисту, схопив у спальні сумку, яку спакував ще тиждень тому, і їх повезли у Паддинґтон до крила Ліндо шпиталю Сент-Мері, де їм виділили порожню наріжну палату номер 407, у якій, як їм казали, принцеса Діана народила обох своїх дітей. Події розгорталися досить швидко. Елізабет хотіла обійтися без лікарських засобів, і їй, як завжди рішучій, це таки вдалося зробити, хоча від пологових болів вона стала незвично примхливою. Між переймами казала йому масажувати їй спину, проте як тільки перейми починалися знову, не дозволяла навіть торкнутися свого тіла й вимагала, аби він ішов геть з її очей. Якоїсь миті раптом накинулася на акушерку Ейлін: «Мене нудить від ваших парфумів, я не витримаю цього!» Ейлін тихо, без жодних нарікань пішла вмиватися й переодягатися.

Він поглянув на годинник і раптом подумав, Він народиться опівночі. Проте хлопчик побачив світ на п’ять хвилин раніше. За вісім хвилин до півночі народився Мілан Лука Вест Рушді, вагою сім фунтів і десять унцій[222], з величенькими ногами й руками, а також з копицею волосся на голові. Від початку й до закінчення пологи тривали п’ять з половиною годин.

Вітаємо тебе, Мілане, сказав він своєму синові. Це — світ з усіма його радощами й жахами, і він чекає на тебе. Будь щасливий у ньому. Хай тобі таланить. Ти наша нова любов.

Елізабет зателефонувала Керол, а він — Зафарові. Наступного дня, на перший день Міланового життя, його навідав брат, а також двоє «дядьків» Алан Єнтоб (який скасував свою участь у передачі на Бі-бі-сі й прийшов до лікарні) і Мартін Еміс, який прийшов разом з Ізабель, їхньою донькою Фернандою і своїм сином Джейкобом. Був сонячний день.

Офіцери Спеціальної служби також тішилися. «Це наша перша дитина», — казали вони. Раніше ніхто не ставав батьком під їхнім захистом. Тож Мілан уперше став «першим» немовлям Підрозділу «А».

Він допомагав Біллові Бюфорду упорядковувати спеціальне «індійське число» журналу «Нью-Йоркер», в якому мали помістити груповий фотознімок індійських письменників. Отже, він опинився в одній із студії Іслінґтона з Вікрамом Сетом, Вікрамом Чандрою, Анітою Десаї, Кіран Десаї, Арундгаті Рой, Ардашіром Вакілом, Рогінтоном Містрі, Амітом Чаудгурі, Амітавом Ґгошем і Ромешем Ґунесекерою (ніхто не знав, чому до цього товариства потрапив шрі-ланкійський письменник, але все гаразд, Ромеш був славним хлопцем і хорошим письменником). Фотознімок робив Макс Вадукул, і далася та робота йому нелегко. Відтак Білл написав, що Вадукул «відчайдушно намагався втиснути у свою рамку різношерсту публіку. А результат виявився просто чудовий. У стосику фотознімків [знятих Вадукулом] є варіації на тему приглушеної паніки. Відчувається самосвідомість, цікавість, легковажність». Сам він згадував те товариство загалом як досить добродушне, попри те що Рогінтон Містрі (м’яко) й Арду Вакіл (різкіше) дорікали Аміту Чаудгурі за стереотипні погляди на громаду парсів[223], які Аміт висловив у своїй рецензії на Рогінтонову книжку. Аміт виявився єдиним з одинадцяти письменників, який опісля не прийшов на ленч у ресторані «Ґраніта» на Аппер-стрит, у тому самому, де уклався леґендарний пакт Блера-Брауна про керівництво. Потім Аміт сказав Біллові: «Я розумів, що не належу до їхнього товариства. Не мої люди». Багато років потому Арундгаті Рой в інтерв’ю з Амітавою Кумаром сказала, що вони не були також і її товариством. Вона «посмішковувалася», пригадуючи той день, і казала Кумарові: «Думаю, всі були дещо надто колючими. Всі бурчали, дулися і щось собі під ніс бубоніли. Витала якась крихка ввічливість. Усі почувалися незатишно. Хай там як, але мені здається, що ніхто на фотознімку не відчував себе належним до «товариства». Він пригадував, як вона ставилася до всіх досить прихильно й тішилася своїм перебуванням серед решти письменників. Однак у нього, мабуть, склалося помилкове враження.

За кілька днів після фотосесії він пішов на презентацію її книжки «Бог дрібниць», оскільки йому подобалося товариство авторки книжки і хотілося долучитися до святкування непересічної події у її житті. Проте міс Рой мала кепський настрій. Того ранку в журналі «Нью-Йоркер» з’явилася рецензія Джона Апдайка на її книжку, і була вона здебільшого позитивною — не десять з десяти, але десь так вісім з половиною. Хай там як, але чудова рецензія як для першого роману в хорошому часописі, написана велетнем американського красного письменства. «Ти бачила? — запитав він її. — Досить поважно». Міс Рой лишень артистично стенула плечима. «Так, я бачила, — сказала вона. — Ну і що?» Це дивувало і дещо вражало. «Але, Арундгаті, це ж бо чудово, — сказав він їй. — Просто чудово. Твій перший роман має величезний успіх. Ніщо не зрівняється з першим успіхом. Тому радій. Не будь такою незворушною». Вона поглянула йому просто у вічі. «А я геть незворушна», — сказала вона й відвернулася.

Після емоційного вступу її видавця Стюарта Проффіта вона довго й похмуро читала уривок зі свого роману, й Роберт Маккрам, який одужував після інсульту, прошепотів: «П’ять з десяти». В автівці охоронець сказав: «Після виступу видавця навіть думав купити її книжку, а тоді, як почала читати, то мені й перехотілося».

Повернулися з лікарні Елізабет з Міланом, і одразу прийшла Керолайн Мічел і принесла їй «другу дитину», примірник «Антології індійської літератури» (згодом опублікованої у Сполучених Штатах під назвою «Ефект дзеркала»). Поза стінками бульбашки захисту ширилася новина про народження Мілана. «Івнінґс стандарт» помістила статтю, згадавши Міланове ім’я. Поліцейських не переставала непокоїти можливість того, що ім’я Елізабет потрапить на шпальти газет, тож вони наполегливо працювали, аби не допустити цього. Поки що її ім’я не з’являлося у пресі. Його знову повезли до шпигунської фортеці, де містер Пополудні й містер Ранок висловили своє занепокоєння щодо Елізабет і Мілана також. Однак вони повідомили про «нейтралізацію» «особливої загрози». Без жодних подробиць. Пригадав великий залізний кулак і сподівався, що йому все ж таки вдалося до кінця виконати своє завдання. Але чи означає це, що вже немає плану його ліквідації? «Ми такого не казали», — заперечив містер Пополудні. «Залишилися дуже серйозні підстави для побоювань», — підтвердив містер Ранок. Чи могли б ви роз’яснити мені, що це за підстави? «Ні», — сказав містер Пополудні. Зрозуміло. Отже, ви кажете ні. «Саме так», — сказав містер Ранок. «Однак особливу загрозу, про яку ми дізналися під час вашої поїздки у Данію, — сказав містер Пополудні, — було ліквідовано». Ви хочете сказати, що в Копенгагені мені загрожувала особлива небезпека? «Так», — сказав містер Пополудні. Тоді чому ви не повідомили мене про це? «Захист джерела, — сказав містер Ранок. — Ми не хотіли, щоб ви розповіли про свою загрозу пресі». Отже, вибираючи між його власним захистом і захистом джерела, шпигуни надали перевагу джерелу.

Тим часом «Дейлі інсалт» готувалася опублікувати низку статей про ще більші державні витрати після народження Мілана. (Насправді жодного збільшення витрат не було.) Він уже приготувався до чогось на кшталт «ДИТИНА РУШДІ КОШТУЄ ПЛАТНИКАМ ПОДАТКІВ ВЕЛИКИХ ГРОШЕЙ». Однак з’явилася цілком інша стаття: «РУШДІ ДОМАГАЄТЬСЯ ВІД БІ-БІ-СІ ВИКУПУ». Він нібито ставив великі перепони на шляху здійснення проекту фільму за «Опівнічними дітьми», вимагаючи сміховинно високого гонорару. Вказана сума грошей виявилися вдвічі більшою, ніж він одержав насправді. Мусив звернутися до своїх юристів з проханням притягти «Інсалт» до суду, й по кількох тижнях газетні боси таки здалися й надрукували спростування з вибаченням.

Вони поїхали до Мерилебонського бюро запису актів громадянського стану, і як тільки зареєстрували дату народження й ім’я дитяти, Елізабет утратила самовладання через відсутність дефіса. Не Вест-Рушді, а лишень Рушді. Ще напередодні вона казала йому, як буде гарно розповідати всім, що його ім’я Мілан Рушді, тому він навіть гадки не мав, що її настільки турбує це питання. Вони говорили про прізвище багато разів, і він думав, що все узгоджено ще кілька місяців тому. Тепер вона казала, що мусила притлумлювати свої справжні почуття, бо «вони могли тобі не сподобатися». До кінця дня залишалася геть невтішною і розгубленою. Наступного дня, в п’ятницю тринадцятого числа, вона сердилася далі, мала вигляд нещасної і ображеної людини. «Навіщо ми руйнуємо дароване нам велике щастя?» — написав він у своєму щоденнику. Ніби після великого потрясіння, почувався цілком розбитим. Настільки врівноважена жінка раптом утрачає самовладання — це свідчить, що причини значно серйозніші, ніж вони видавалися насправді. У майже істеричній Елізабет він не впізнавав жінки, котру знав упродовж семи років. Уся та непевність, страх і тривога, які вона приглушувала в собі, раптом почали вивергатися з неї. Малесенька риска у прізвищі стала таким собі спусковим гачком, який вивільнив її справжні приховані почуття.

Вона мала защемлений нерв і потерпала від страшенного болю. Не зважала на всі його вмовляння піти до лікаря, аж поки біль не став настільки нестерпним, що вона ледь рухалася. Напруга між ними аж потріскувала розрядами, а він ще й сказав надто різко:

— Ти завжди так борешся з болем. Усім, хто хоче тобі допомогти, кажеш замовкати й забиратися з твоїх очей.

У відповідь вона розлючено вигукнула:

— І ти мені ще дорікаєш за те, як я народжувала?

О, ні, подумав він. Ні, нам не можна цього робити. Між ними пролягла прірва саме в той час, коли їм потрібно якнайбільше зблизитися.

На День батька він одержав листівку: обриси Зафарової руки, якому минуло вісімнадцять років, а всередині обриси Міланової руки, якому минуло вісімнадцять днів. Опісля вони помирилися з Елізабет.

Зафарові минув вісімнадцятий рік. «Я надзвичайно пишаюся цим юнаком, — написав він у своєму щоденнику. — Він став гарною, чесною і відважною людиною. Притаманна йому добродушність, з якою він народився, його лагідність і спокій завжди з ним, вони нікуди не щезають. Він володіє якимсь життєдайним даром. Дуже прихильно зустрів Міланове народження і, здається, з непідробною цікавістю. Наші стосунки залишаються достатньо хорошими для того, аби він звіряв мені свої найпотаємніші думки; такої близькости між мною і моїм батьком не існувало. Чи зможе він поступити до університету? Його доля — у його руках. Принаймні, він завжди знає, що його дуже люблять. Мого дорослого сина».

Іменинник приїхав уранці й отримав свій подарунок -автомобільне радіо і лист, у якому йшлося про те, як тато пишається ним, а також його відвагою і доброзичливістю. Прочитав його і зворушено сказав: «Дуже гарно».

Він писав і розмовляв, сперечався і боровся. Нічого не мінялося. Ага, уряд змінився. Мав у міністерстві закордонних справ чудову зустріч з Дереком Фетчетом, теперішнім заступником Робіна Кука, й одразу відчув велику різницю в загальному настрої порівняно з колишніми часами консерваторів. «Ми домагатимемося негайного вирішення вашого питання», — пообіцяв Фетчет і додав, що допоможе зняти заборону на в’їзд до Індії, посприяє вирішенню питання з «Бритіш еарвейз» — та й узагалі допомагатиме. Раптом виникло відчуття, що уряд на його боці. Хто б міг подумати, що станеться така переміна? Проте новий режим в Ірані не виконував своїх обіцянок. Надійшло привітання з днем народження від нового «поміркованого» президента Хатамі: «Салман Рушді помре вже невдовзі».

Зателефонувала Лорі Андерсон[224] і запитала, чи не має він невеликого тексту про вогонь. Вона організовувала вечір виступів, аби зібрати кошти на будівництво дитячої лікарні для доброчинної організації «Дитина війни», мала зняту на відео вражаючу пожежу й потребувала слів за кадром. Він переробив абзаци про лондонську пожежу із «Сатанинських віршів». Лорі вмовила Браєна Іно[225] записати кілька звукових «петель», які вона хотіла за допомогою невеличкого пульта поєднати з його читанням тексту. Часу для репетиції не було, тож він вийшов на сцену й почав читати перед язиками полум’я, що палахкотіли позаду нього на відео, в той час як Лорі мікшувала музику Іно, гучність якої несподівано то наростала, то стихала, і йому доводилося плисти по тих хвилях, немов якийсь навіже-ний серфінгіст чи скейтбордист, і його власний голос також то підносився дуже високо, то спадав дуже низько. Все це закарбувалося в його пам’яті як одне із найзахоп-ливіших занять у його житті. Зафар прийшов подивитися на виставу разом з дівчиною на ім’я Меліса; він уперше чув, як читає його тато, й опісля сказав: «Кілька разів ти затинався, тату, дуже багато рухався, чим відвертав увагу», але загалом татів виступ сподобався.

Вони обідали в будинку Антонії Фрейзер і Гарольда Пінтера, і Гарольд довгенько тримав Мілана на колінах. Нарешті він передав його Елізабет і промовив: «Скажи йому, коли виросте, що дядькові Гарольду дуже сподобалося, як він лащиться».

До Зафарової школи прийшов виступити перед учнями керівник «Бритіш еарвейз» Роберт Ейлінґ, і Зафар запитав, чому авіалінії відмовляються брати на борт своїх літаків його батька, й відтак критикував і сварив його впродовж кількох хвилин. Опісля, коли «Бритіш еарвейз» змінила свою політику, Ейлінґ розповідав, наскільки зворушили його Зафарові слова. Саме Зафар пом’якшив серце керівника авіаліній.

Літо в Америці! Як тільки Мілан підріс настільки, аби міг подорожувати літаком, вони вирушили на свої щорічні вакації літньої свободи, цього разу на літаку «Бритіш еарвейз», прямим рейсом, і до того ж утрьох. «Вірджин атлантик» погодилася перевезти його безпересадковим маршрутом до Сполучених Штатів. Жодних подорожей до Осло, Відня чи Парижа для пересадок на дружній літак. На одну цеглину в тюремній стіні менше.

Будинок Ґробових був привітним, їх оточували друзі — Мартін з Ізабель жили в Істгемтоні, Ієн Мак’юен і Анналіна Макафі[226] винаймали будинок в Саґ-Гарборі[227], багато інших хороших людей приїжджали до нього з міста; вони ж мали маленьку дитину й планували весілля. Тут набиралися сил на цілий рік. По деревах пурхали пташки, в лісі ходили лані, море було тепле-тепле, а Міланові виповнилося два місяці — милому, усміхненому, з пустотливим личком, гарненькому дитяті. Все було чудово, за винятком одного. За чотири дні після їхнього прибуття він почув від Трістрема Пауелла про відмову індійського уряду знімати «Опівнічні діти» на своїй території. «Нам ліпше уникнути будь-якого непорозуміння, — пояснювалося в урядовій заяві, — в питанні підтримки у той чи інший спосіб цього письменника». Заява розпеченими літерами вкарбувалася у його серце. «Продюсер Кріс Голл уже вирушає до Шрі-Ланки, хоче подивитися, чи можна знімати фільм у цій країні, — делікатно пояснював Трістрем. — На Бі-бі-бі всі вважають: оскільки у фільм вкладено стільки праці і сценарій дуже хороший, його треба таки зняти». Проте йому на душі зробилося дуже гірко. Його велика любов Індія послала його подалі тільки тому, що хотіла уникнути «підтримки у той чи інший спосіб цього письменника». «Опівнічних дітей», його любовний лист до Індії, визнали негідними для зйомок в одному із куточків тієї великої країни. Ціле літо він працюватиме над «Землею під її ногами», романом про людей без почуття належности, про людей, які мріють про виїзд зі своєї країни, а не про отчий дім. Він використає теперішні переживання — страху, відірванос-ти, зневаги — як паливо для написання книжки.

У британській пресі з’явилися з цього приводу статті, та він не зважав на них. Його оточували друзі, він писав книжку й невдовзі мав одружитися із жінкою, яку кохав уже сім років. Приїхав Білл Бюфорд і зупинився у них зі своєю подругою Мері Джонсон, такою собі Бетті Буп[228] із Теннессі. На величезне барбекю, приготоване Біллом, який почувався справжнім майстром кулінарної справи, прибуло також подружжя Вайлів і Мартін з Ізабель. Він повіз Елізабет до Саґ-Гарбора, де в готелі «Амерікан» у них було побачення «напередодні весілля». Авангардний режисер Роберт Вільсон запросив його подивитися на репетицію нової постановки й запропонував придумати до неї текст. Він слухав, як Боб пояснював свій задум упродовж півгодини, й потім мусив визнати, що зі сказаного великим чоловіком нічогісінько не второпав. На один день приїхав Маккрам. Елізабет переговорила з людьми із надзвичайно дорогої гастрономічної крамниці «Хліби й рибини» й домовилася про весільні наїдки і напої. Поїхали до Істгемтона й одержали в муніципалітеті дозвіл на одруження. Він купив собі новий костюм. Зателефонував із Лондона Зафар і повідомив ґрандіозну новину: його результати іспитів другого рівня виявилися достатньо високими для вступу до Ексетерського університету. Радість і майбутнє весілля пом’якшили завданий Індією удар.

Відтак ще одна різка відмова з боку Індії. Білла Бюфорда запросили на гучне нью-йоркське святкування п’ятдесятої річниці незалежности Індії, що мало відбутися в індійському консульстві на Манхеттені 15 серпня 1997 року. Він сказав представникам консульства, що в місті перебуває також містер Рушді, але вони відсахнулися від нього як від гримучої змії. Жінка, затинаючись, почала телефоном пояснювати Біллові: «У світлі всього, що відбувається навколо нього, ми відчуваємо, не в його інтересах. дуже велика подія. багато запрошених. генеральний консул не в змозі. це не в наших інтересах.» На п’ятдесяту річницю незалежности Індії, на день народження Сінаї Саліма, Салімового творця, як ту Попелюшку, на бал не запросять. Собі ж пообіцяв не дозволити офіційній Індії зруйнувати його любов до країни і її народу. Навіть якщо офіційна Індія так і не дозволить йому ступити на землю його батьків.

Знову він знайшов розраду у чомусь хорошому. Поїхав на кілька днів до міста й купив для Елізабет у «Тіффані[229]» весільний подарунок. Дав інтерв’ю з нагоди виходу антології «Ефект дзеркала» і поїхав послухати, як Девід Берн[230] співає Psycho Killer у залі «Роузленд». Повечеряв з Полом Остером і Сірі Густведт. Пол написав сценарій і тепер знімав за ним фільм «Лулу на мосту», тож запропонував йому роль зловісного слідчого, який допитуватиме Гарві Кейтеля[231] за «третім рівнем[232]». (Жорстокий слідчий після пропозиції Роба-Ґріє зіграти un médécin assez sinistre: це що, у нього вже таке амплуа?) Прилетів з Лондона Зафар, тож вони сіли в мікроавтобус і у страшенну спеку поїхали до Бриджгемтона. Повернувся на Літтл-Нояк-Пас і застав Елізабет у якомусь дивному настрої — вона буцімто його в чомусь підозрювала. Що робив у Нью-Йорку? З ким бачився? Шкода, завдана його мимовільною зрадою, ще не вивітрилася. Він не знав, як йому бути, і весь час повторював, що кохає її. У нього виникли деякі побоювання щодо їхнього шлюбу. Але п’ять хвилин потому вона струсила із себе недобрі передчуття й сказала, що з нею все гаразд.

Поїхав з Мак’юеном купити на вечерю готової тай-ської їжі, що продавалася навинос. Таїтянка з ресторану «Чінда» сказала: «Знаєте, ви вигрядаєте, ви вигрядаєте як чоловік, що писав та книжка». Так, признався він, це я. «Боже, — сказала вона. — Я читала та книжка, я порюбила та книжка, потім ви написари інша книжка, я її не читара. Коли ви робири своє замоврення, ви замовряли м’ясо, і ми подумали, може, Біррі Джоер[233], аре ж ні, Біррі Джоер, він приходить вівторок». За обідом Мартін сказав, що поїде провідати Сола Беллоу. Він трохи заздрив Мартіновим близьким стосункам з найбільшим тогочасним американським прозаїком. Але ж на нього чекає ще важливіша справа. За чотири дні він одружується, і це, здавалося, стане кінцем світу або ж щонайменше кінцем світу з Арнольдом Шварценеґґером. День після їхнього одруження, себто 29 серпня 1997 року, у «Термінаторі-2» назвали «Судним днем» — днем, коли всіляка там ракетноядерна техніка, керована суперкомп’ютером «Скайнет», мала влаштувати для людства справжній голокост. Тож їм випало одружитися в останній день історії світу.

День видався погідним, поле блакитних ко смей аж мінилося барвами неба. В родинному будинку Ізабель зібралися друзі, а він поїхав за суддею. Відтак у колі стояли Пол і Сірі з маленькою Софі Остер, а також Білл і Меррі, Мартін і Ізабель, двоє хлопці Еміс, Мартінова донька Делайла Сіл і сестра Ізабель Квіна, а ще Ієн і Анналіна, і двоє Мак’юенових хлопців, а також Ендрю й Кеймі з донькою Ерікою Вайлі, а ще Гітч і Керол з донькою (його «нехресною донькою») Лорою Антонією Блу Гітченс, а ще мама Ізабель Бетті Фонсека і її чоловік Дік Корнуелл, у чиєму саду вони саме стояли, а ще Мілан на руках у Сірі, а ще Елізабет з трояндами й ліліями у волоссі. Багато хто декламував вірші. Білл прочитав сонет Шекспіра, який він зазвичай читає у таких випадках, а от Пол дуже проникливо прочитав незвичайний вірш Вільяма Карлоса Вільямса «Корона з плющового листя» про кохання, що прийшло у зрілому віці:

Тієї ночі вони тішилися своїми сімома роками неймовірного щастя — ці двоє, що знайшли одне одного серед урагану й міцно притислися одне до одного не через страх перед бурею, але через радість від свого надбання. Від її усмішки посвітлішали його дні, а від її кохання — його ночі; її відвага і турбота додали йому сили, тож, звісно, як зізнався він їй перед усіма друзями, промовляючи своє весільне слово, саме він упав у її обійми, а не навпаки. (Коли визнав це після семи років наполягання на протилежному, вона гучно й здивовано розсміялася.) Світ не закінчився, а почався наступного дня свіжий, оновлений, залишивши позаду всі негаразди. Ми тільки люди, — сказав поет, — і, народжені смертними, кидаємо виклик своїй долі.

А в день, коли світ продовжував тривати, Ієн і Анналіна також одружилися в муніципалітеті Істгемптона. Вони планували вечірку на пляжі, проте погода обернулася проти них, тож усі вирушили на Літтл-Нояк-Пас і там веселилися аж до вечора. Потім розпогодилося, й вони, як справжні не американці, грали у незмагальний бейсбол на полі позаду будинку, а потім вони з Ієном знову поїхали до «Чінди» за тайськими наїдками, й він далі не був Біррі Джоером.

Британські газети вмить дізналися про його одруження — працівники істгемтонського муніципалітету злили цю інформацію одразу після церемонії одруження — й писали про нього, вказуючи ім’я і прізвище Елізабет. Ось так вона нарешті стала видимою. На мить наче аж затремтіла, проте одразу ж заспокоїлася й поступово звиклася із цим завдяки своїй упевненості та рішучості. Щодо нього, то він зітхнув з полегшенням. Надто вже він втомився від «переховування».

Тієї ночі після барбекю на Ґібсон-Біч вони поїхали в гості до Джона Аведона, коли зателефонував Девід Ріфф і сказав, що в Парижі сталася автомобільна аварія, в якій серйозно постраждала принцеса Діана, а її коханець Доді Фаєд загинув. Усе це було на телевізійних каналах, однак ніхто нічого не знав достеменно про стан принцеси. Пізніше, лягаючи спати, він сказав Елізабет: «Якби вона була живою, то вони б так і сказали. Якщо ж вони мовчать про її стан, то вона померла». Зранку на першій сторінці «Нью-Йорк таймс» вони побачили підтвердження його припущення, й Елізабет заплакала. Впродовж дня усе з’ясувалося. За нею гналися на мотоциклах папараці. Авто їхало дуже швидко, п’яний водій розігнав його до 120 миль за годину. Бідолашній дівчині не поталанило, подумав він. Її нещасливий кінець настав тоді, коли стали можливими значно щасливіші починання. Проте помирати лишень через те, що тобі не хочеться бути сфотографованою, — це безглуздя. Якби вони на хвильку затрималися на сходах готелю «Ріц» і дозволили папараці себе сфотографувати, то, можливо, ніхто б за ними не гнався, не виникло б потреби летіти на шаленій швидкості, й вони б не померли в бетонному тунелі безглуздою смертю.

Йому пригадався хороший роман Дж.Ґ. Балларда «Аварія» про пекельне поєднання кохання, смерти й автомобілів, і він подумав, що, можливо, всі ми відповідальні за те, що сталося, бо саме наш голод на її зображення і вбив її, і вже вкінці, коли вона помирала, то останнє, що вона побачила, були фалічні об’єктиви фотоапаратів, які націлювалися на неї через розбиті шибки авто і клацали, клацали, «Нью-Йоркер» попро-сив написати його про цю подію, і він надіслав їм щось у такому дусі, а в Англії «Дейлі інсалт» назвала це «сатанинською версією», поганим смаком, так ніби «Інсалт» не заплатила б купу грошей за фотографії, за якими й полювали папараці, так ніби «Інсалт» мала вишуканий смак і не опубліковувала фотографій аварії.

Мільтон і Патриція Ґробови тепер уже все знали; вони прочитали про весілля у місцевих газетах. Дуже раділи й «пишалися», запрошуючи їх до себе на наступні роки. Патриція була нянькою дітей Кеннеді, — сказала вона, -тож «звикла до обачности». Мільтон мав майже вісімдесят років і був дуже кволим. Ґробови сказали, що могли б подумати про продаж будинку родині Рушді.

Через кілька днів після їхнього повернення до Лондона він полетів до Італії для участи в літературному фестивалі в Мантуї, проте скидалося на те, що ніхто не узгодив цього приїзду з місцевою поліцією, яка забарикадувала його у готелі й відмовлялася надати дозвіл на відвідання святкових заходів. Нарешті разом з багатьма іншими письменниками в ролі почесної гвардії він спробував повторити свій чилійський трюк: просто взяти й вийти на вулицю, але його припровадили до поліцейського відділку, де його утримували впродовж кількох годин у «приймальні», допоки мер і начальник поліції вирішили все ж таки уникнути скандалу і дозволити йому зробити все те, заради чого він приїхав до їхнього міста. Після тижнів звичайного життя у Сполучених Штатах повернення в європейську полохливість викликало в нього велике розчарування.

У Лондоні міністр внутрішніх справ Джек Стро, завжди готовий лестити ісламському електорату, оголосив про свою ініціативу щодо нового закону, який би розширював архаїчний, застарілий і гідний скасування закон про богохульство й охоплював, окрім Англіканської церкви, також інші релігії і давав би можливість, серед іншого, знову розпочати над «Сатанинськими віршами» судо-вий процес і, можливо, навіть накласти на них заборону. Ось тобі і прихід до влади «уряду його друзів», подумав він. Спроба Стро, зрештою, таки провалилася, але впродовж кількох наступних років уряд Блера намагався в якийсь спосіб все ж таки зробити критику релігії, зокрема ісламу, незаконною. Отже, він пішов до міністерства внутрішніх справ висловити свій протест й опинився в товаристві Ровена Аткінсона[234] («Містер Бін іде на Вайтгол[235]»). Ровен, у реальному житті тихоголосий, вдумливий чоловік, запитав безликих посадовців і заступника міністра про сатиру. Всі вони були його шанувальниками й хотіли, щоб він також ставився до них прихильно, тому сказали: «О, комедія нам подобається, сатира також — жодних проблем». Він скрушно кивнув головою, а тоді сказав, що недавно у телевізійному нарисі використав зняте на стрічку вклякання мусульман під час п’ятничної молитви, здається, в Тегерані, коли ж голос за кадром каже: «Пошук контактних лінз аятоли». Йому хотілося знати, чи, відповідно до нового закону, це припустимо, а чи загрожуватиме ув’язненням? Так, так, тут усе гаразд, сказали вони йому, цілком нормально, жодних проблем. Г-м-м, сказав Ровен, але звідки мені знати, що тут усе нормально? Дуже просто, ви подаєте сценарій до спеціальної урядової служби для схвалення і, поза сумнівом, ви його отримуєте, от і будете знати. «Дивно, — сумнівався Ровен, — щось мені не віриться». Того дня, коли страхітливий закон поставили на остаточне голосування в палаті громад, лейбористські парламентські організатори, вважаючи, що з огляду на свою непопулярність закон не набере більшости в парламенті, порадили Тоні Блеру їхати й не чекати на підрахунок голосів. Тому прем’єр-міністр таки поїхав, а для ухвалення закону не вистачило одного голосу. Якби він залишився, то голоси розподілилися б порівно, спікер, як і належиться, віддав би свій голос за уряд, і законопроект набрав би чинности. Так що всіляке могло статися.

Життя йшло вперед дрібними кроками. Баррі Мосс, глава Спеціальної служби, приїхав до нього і повідомив про схвалення нової угоди, відповідно до якої він наймає Френка Бішопа і його підмінного Денніса Ле Шевальє, в той час як поліція забирає всіх своїх людей з буднику на Бішопс-авеню. З 1 січня 1998 року його будинок стане власне його будинком, і всі свої «приватні пересування» він здійснюватиме сам за допомогою Френка. Відчув, як гора впала з його плечей. Уже незабаром вони з Елізабет і Міланом зможуть жити в Британії своїм приватним життям.

Зателефонувала Френсіс Д’Суса і сказала, що ненависного іранського міністра розвідки Фаллагяна замінив такий собі містер Наджаф-Абаді, якого вважають «ліберальним прагматиком». Ну що ж, побачимо, відповів він.

Ґейл Рібак погодилася, щоб негайно перевезти «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці, видані консорціумом, на склад британського відділення «Рендом хаус», а також десь так під Різдво перевидати книжку з емблемою «Вінтидж». По суті, це стало великим кроком уперед; довгоочікувана «нормалізація» статусу роману в Сполученому Королівстві зайняла цілих дев’ять років з часу першої публікації.

Міс Арундгаті Рой, як і очікувалось, одержала Букерівську премії — вона була фавориткою, а наступного дня в інтерв’ю газеті «Таймс» заявила, що його твори просто «екзотичні», а її — правдиві. Досить цікаве формулювання, проте він вирішив не відповідати. Потім передали з Німеччини, що вона в такому ж дусі висловилася в інтерв’ю тамтешньому журналістові. Він зателефонував її агентові Девіду Ґодвіну й сказав, що, на його думку, не личить двом індійським лауреатам Букерівської премії прилюдно нападати одне на одного. Він ніколи не робив публічних заяв щодо її «Бога дрібниць», але якщо їй хочеться боротьби, то можна й поборотися. Ні, ні, відповів Девід, я просто переконаний, що її неправильно процитували. Невдовзі він одержав м’якше послання від міс Рой, однак зі схожим підтекстом. Ну і нехай, подумав він і пішов собі далі.

Ґюнтерові Ґрасу виповнилося сімдесят років, і гамбурзький театр «Талія» влаштовував з цієї нагоди гучне святкування. Він полетів до Гамбурґа зі своїми новими друзями з «Люфтганзи» і взяв участь у заході разом із Недін Ґордімер і всіма знаними німецькими письменниками. Після закінчення офіційної частини вечора були музика й танці, і він побачив, що Ґрас чудово танцює. Всім молодим жінкам хотілося покружляти з ним у танку, тож Ґюнтер протягом вечора невтомно перебирав ногами у вальсі, гавоті, польці й фокстроті. Тепер він заздрив цій великій людині з двох причин. Він завжди був у захваті від широкого мистецького обдарування Ґраса. Як приємно закінчити роботу за письмовим столом, а тоді піти в художню майстерню й працювати над тими ж темами в цілком іншому виді мистецтва! Як гарно створити суперобкладинку для власної книжки! Ґрасові бронзові вироби, його офорти із зображенням щурів, жаб, пласких риб, вугрів і хлопців з бляшаними барабанами викликали в нього захоплення. Аж тут іще треба заздрити його танцювальним здібностям! Ну, це вже справді занадто.

Шрі-ланкійські власті прихильно поставилися до проекту Бі-бі-сі з «Опівнічними дітьми», проте, як зауважила Рут Ейлеб, одна із продюсерів на Бі-бі-сі, умовою надання дозволу вони ставили його відсутність на знімальному майданчику. Гаразд, сказав він, тішуся своєю популярністю, й кілька днів потому Трістрам надіслав зі Шрі-Ланки йому факс: «Тримаю в руках документ про надання дозволу». Настала щаслива мить. Однак потім виявилося, що це було оманливе сподівання у довгій низці схожих оманливих сподівань.

Мілан починав досить виразно казати: «Га! Га! ГА». Коли за ним повторювали, він сміявся й знову вимовляв ті самі звуки. Чи було це його першим словом — словом, що позначало сміх, але не сам сміх? Йому дуже хотілося говорити. Та поки що зарано.

На кілька днів Елізабет поїхала до Керол. З весілля вони не кохалися впродовж багатьох місяців. «Я втомле-на», — казала вона й сиділа до другої години ночі, впорядковуючи весільні світлини в альбомі. Проте вони добре ладнали, здебільшого навіть дуже добре, тож і з цим у них досить скоро все налагодилося. Справа кохання — жорстока річ, яку ми зусиллям волі на спільне життя перетворюємо.

Коли він переглядав зроблені ним записи про своє життя, то зрозумів, що легше занотувати якусь неприємність, ніж щасливу мить, легше описати сварку, ніж вжити ніжне слово. Річ у тому, що впродовж багатьох років вони з Елізабет жили в любові майже весь час. Однак невдовзі після їхнього одруження та легкість і щастя почали зменшуватися, з’явилися тріщини. «Незлагоди в подружньому житті, — написав він пізніше, — це як вода під час мусону, що накопичується на пласкому дахові. Ти не відчуваєш її, та вона там невпинно назбирується, допоки одного дня з великим тріском увесь дах не падає тобі на голову».

Жінка на ймення Флора Ботсфорд була кореспондентом Бі-бі-сі в Коломбо, проте, на думку продюсера Кріса Голла, не що інше, як її витівки «нас і підрубали». Інколи легко повірити, що журналістам хочеться, аби не все складалося як слід, бо заголовок «УСЕ ЙДЕ ДОБРЕ» не надто впадає у вічі. Бажання Ботсфорд, співробітниці Бі-бі-сі, роздмухати багаття під великим проектом Бі-бі-сі видалося дивним або, що навіть гірше, зовсім не дивним. Вона заходилася телефонувати шрі-ланкійським мусульманським членам парламенту, шукаючи ворожих висловлювань, і таки знайшла одне, з чого все й почалося. У її повідомленні в «Ґардіан», зокрема, говорилося: «Незважаючи на ризик завдання образи місцевим мусульманам, Бі-бі-сі знімає у Шрі-Ланці, як підтвердили минулого тижня офіційні представники, суперечливу п’ятисерійну кінострічку за книжкою Салмана Рушді «Опівнічні діти». Відтак для заповзятливо відкопаного нею члена парламенту настала мить слави. «Салман Рушді — дуже неоднозначна постать, — заявив А.Г.М.

Азвар, опозиційний член парламенту. — Він забруднив і знеславив Святого Пророка, а це непростиме діяння. Мусульмани всього світу відчувають огиду до самого його імени. Індія мусила мати вагому причину для заборони фільму, тому й нам слід остерігатися невдоволення з боку мусульманської громади».

Збурилися хвилі. В самій же Індії з’явилися статті, в яких відмову індійського уряду надати дозвіл на зйомки фільму називали скандальною, проте в Тегерані міністр закордонних справ викликав шрі-ланкійського посла й висловив свій протест. Кріс Голл мав письмовий дозвіл на зйомки від самої пані президентки Чандріки Бандаранайке Кумаратунґи, і якийсь час здавалося, що пані президентка таки дотримає слова. Проте група шрі-ланкійських мусульманських парламентаріїв звернулася до неї з вимогою скасувати своє рішення. У шрі-ланкій-ських мас-медіа залунали уїдливі ісламські нападки на автора «Опівнічних дітей». Він став боягузливим зрадником свого народу, а «Опівнічні діти» — книжкою, в якій він ображає і насміхається з власного народу. Молодший міністр оголосив про скасування дозволу на зйомки фільму, проте йому суперечило його ж начальство. Заступник міністра закордонних справ казав: «Знімайте». Заступник міністра оборони гарантував «цілковиту підтримку військових». Однак справа почала завалюватися. Він уже відчував запах катастрофи попри запевнення міністра закордонних справ Шрі-Ланки й твердження знімальної групи про наявність у них дозволу. Відбулося, за влучним висловом Кріса Голла, спільне п’яне збіговисько місцевих інтелектуалів у виробничому офісі Бі-бі-сі, і всі вони висловили свою підтримку. Шрі-ланкійська преса також майже одностайно підтримувала фільм. Однак відчуття неминучої приречености залишалося. За тиждень дозвіл на зйомки кінострічки було скасовано без якихось на те пояснень рівно за шість тижнів після надання пані президенткою письмового дозволу. Саме в той час уряд намагався ухвалити політично вигідне законодавство про передачу прав і потребував підтримки невеликої кількосте мусульманських членів парламенту. А за кулісами Іран і Саудівська Аравія у разі зйомок фільму погрожували вислати зі своїх країн шрі-ланкійських заробітчан.

Ні з боку громадськосте Індії, ні з боку громадськости Шрі-Ланки не було якихось виступів проти кінострічки. Проте в обох країнах проект успішно зарубали. Мав відчуття, буцімто зазнав від когось сильного удару в обличчя. Мені не можна падати, подумав він, переживаючи потрясіння.

Кріс Голл залишався переконаний в тому, що саме стаття Флори Ботсфорд стала іскрою, з якої розгорівся вогонь. «Бі-бі-сі вам недобре прислужилася», — сказав він. А президент Кумаратунґа написала йому листа, особисто просячи вибачення за скасування дозволу. «Я читала Вашу книжку під назвою «Опівнічні діти», і вона мені вельми сподобалася. Дуже хотіла побачити її екранізацію. Проте з політичних міркувань іноді доводиться нехтувати особистими вподобаннями. Сподіваюся, незабаром настане час, коли люди почнуть знову мислити раціонально, й у Шрі-Ланці запанують справжні глибинні життєві цінності. І моя країна знову стане «Серендипом», на що має повне право». У 1999 році вона вижила, втративши око, після замаху на її життя з боку «Тамільських тигрів».

Завершальна дія вистави зі щасливим кінцем про зйомки «Опівнічних дітей» почалася одинадцять років потому. Восени 2008 року він прилетів до Торонто з нагоди виходу його роману «Флорентійська чарівниця» і у вільний від літературних заходів вечір сидів у ресторані зі своєю приятелькою кінорежисером Діпою Мегтою. «Знаєш, мені дуже хочеться зняти фільм за твоєю книжкою, — сказала Діпа. — За «Опівнічними дітьми». Хто має на неї права?» «Так сталося, — відповів він, — що я маю». «Тоді можна знімати?» — запитала вона. «Так», — сказав він. За один долар він продав їй права на екранізацію свого твору, й упродовж двох наступних років вони збирали кошти й працювали над кіносценарієм. Написаний ним сценарій для Бі-бі-сі тепер видавався незграбним і якимсь надміру пишномовним, тож він, загалом, навіть тішився з того, що фільм тоді так і не зняли. Новий сценарій вийшов досить кінематографічним, а їхнє з Діпою бачення фільму виявилося близьким. У січні 2011 року «Опівнічні діти», тепер уже як художній фільм, а не телевізійний серіал, повернулися на зйомки до Індії і Шрі-Ланки. Минуло тридцять років після першого виходу книжки й чотирнадцять років після провалу телевізійного серіалу на Бі-бі-сі, й фільм таки було створено. Того дня, коли у Коломбо закінчилися основні кінозйомки, йому здалося, ніби він позбувся якогось прокляття. Він здолав ще одну вершину.

У розпал роботи над фільмом іранці знову спробували пхати палиці в колеса. Знову викликали посла Шрі-Ланки до міністерства закордонних справ у Тегерані й розповіли про невдоволення Ірану цим проектом. Упродовж двох днів дозвіл на зйомки фільму знову скасували. Знову вони отримали дозвільний лист від президента, проте він весь час боявся, що президент не витримає тиску. Та не так сталося цього разу. Президент сказав Діпі: «Продовжуйте знімати фільм».

Робота над фільмом закінчилася. Реліз фільму запланували на 2012 рік. Яка буря почуттів криється в цьому сміливому вислові — Per ardua ad astra[236], подумав він. Справу зроблено.

У середині листопада 1997 року Джон Ле Карре, один із небагатьох письменників, який висловлювався проти нього, коли тільки починали лунати нападки на «Сатанинські вірші», поскаржився у «Ґардіан» на Нормана Раша, який у «Нью-Йорк таймс бук ревю» несправедливо «заплямував» його, звинувативши в антисемітизмі. Ле Карре назвав «усю гнітючу вагу політичної коректности» таким собі «маккар-тистським рухом навиворіт».

Йому слід би тримати свої думки при собі, та все ж таки не втримав. «Мені було б легше йому співчувати, -написав він у своєму листі до газети, — якби він не так охоче прилучився до вже тепер трохи давньої кампанії паплюження такого ж як він письменника. У 1989 році під час найгірших днів ісламських нападок на «Сатанинські вірші» Ле Карре досить-таки пишномовно пристав до сил моїх супротивників. Нехай він буде настільки ласкавим і визнає, що тепер він дещо ліпше розуміє природу Поліції думок[237], коли, на його погляд, він перебуває на лінії вогню».

Ле Карре одразу заковтнув гачок: «Рушді, як і раніше, розуміє тільки свою правду, — відповідав він. — Я ніколи не приєднувався до табору його супротивників. Також не йшов я легким шляхом і не проголошував його самою невинністю. Я займав позицію, яка полягала в тому, що нема жодного закону в житті чи в природі, котрий би передбачав можливість безкарної образи великих релігій. Я писав про те, що в жодному суспільстві нема якогось абсолютного стандарту свободи слова. Я писав про те, що толерантність не приходить у той самий час і в тій самій формі до всіх релігій і культур світу, а також про те, що християнське суспільство ще донедавна також обмежувало свободу тим, що вважалося священним. Я писав і писатиму далі, що коли йшлося про подальшу експлуатацію питання стосовно видання книжки Рушді в м’якій обкладинці, то я більше переймався долею дівчини з «Пенґвін букс», якій у видавничій експедиції внаслідок вибуху могло відірвати руки, ніж авторським гонораром Рушді. Всі, хто хотів прочитати його книжку, мали змогу це зробити. Я не ставив собі за мету оправдати переслідування Рушді, бо, як і кожна достойна людина, співчував йому з того приводу, проте хотів сказати трохи менш зарозумілі, трохи менш колоніа-лістські й менш самовдоволені слова, ніж ті, які ми чули з безпечного табору його шанувальників».

Тепер «Ґардіан» настільки сподобалася перепалка, що вона подавала їхні листи на першій сторінці. Його відповідь Ле Карре з’явилася наступного дня: «Джон ле Карре, твердить не тільки про свою непричетність до нападок на мене, але також заявляє, «що нема жодного закону в житті чи природі, котрий передбачав би можливість безкарної образи великих релігій». Поверховий огляд цього пишномовного формулювання свідчить, що (1) він дотримується обивательського, редукціоністського, радикально-ісламістського погляду, буцімто «Сатанинські вірші» — це не що інше як «образа», і (2) вважає, що кожен, хто викликає невдоволення в людей, які дотримуються цього обивательського, редукціоністського, радикально-ісламістського погляду, не має права жити у безпеці. Він каже, що його більше цікавить ґарантування безпеки працівникам видавничої сфери, ніж мої авторські гонорари. Проте саме ці люди — мої видавці роману у понад тридцяти країнах світу разом з працівниками книгарень — були найпалкішими прихильниками й оборонцями мого права на публікацію книжки. Не личить Ле Карре використовувати їх як арґумент на користь цензури, коли саме вони настільки хоробро відстоювали свободу. Джон Ле Карре має слушність, коли каже, що свобода слова не абсолютна. Ми маємо ту свободу, за яку боремося, і втрачаємо ту, якої не оборонимо. Мені завжди здавалося, що Джордж Смайлі знав це. А от його творець, виявляється, забув».

І тут непрохано втрутився у сутичку Крістофер Гітченс, і його репліка могла довести автора шпигунських романів навіть до апоплексії. «Поведінка на ваших сторінках Джона Ле Карре як ніщо інше нагадує поведінку дядечка, який, справивши природну нужду у власний капелюх, квапиться натягти цей chapeau з широкими крисами собі на голову, — каже Гітч з притаманною йому стриманістю. — Колись він дуже ухильно й евфемістично висловлювався про відверте підбурювання до вбивства за винагороду на тій підставі, що аятоли також мають почуття. Тепер він каже нам, нібито його передусім турбувала безпека дівчат у відділі обробки кореспонденції. На додаток до всього, він свавільно протиставляє їхню безпеку авторському гонорарові Рушді. Тож ми можемо подумати, що він не мав би жодних заперечень, якби «Сатанинські вірші» було написано й опубліковано задарма і розповсюджувалися б безплатно в кіосках без продавців? Це, може б, і заспокоїло тих, хто, виявляється, вважає, що захист свободи слова повинен здійснюватися задарма і без жодного ризику. Як ми знаємо, жодна дівчина з часу проголошення фетви впродовж восьми років не зазнавала каліцтв у відділі обробки кореспонденції. Коли зденервовані книжкові мережі у Північній Америці на короткий час вилучали «Сатанинські вірші» з досить сумнівних причин «безпеки», саме профспілки їхніх працівників почали протестувати і з власної ініціативи зголосилися за прилавками книгарень відстоювати права читачів на придбання й прочитання будь-якої книжки. В очах Ле Карре, їхнє відважне рішення ухвалювалося в «безпеці» й ба більше, виявилося богохульним щодо великої релігії! А не могли б ми уникнути ось такого знайомства з вмістом його капелюха чи пак його голови?»

Наступного дня настала черга Ле Карре: «Кожен, хто прочитав учорашні листи від Салмана Рушді і Крістофера Гітченса, міг себе запитати, у чиї ж це руки потрапила велика справа свободи слова? І з трону Рушді і з каналізації Гітченса лунає те саме послання. «Наша справа — абсолютна, вона не терпить розбіжности у думках чи якихось обмежень; хто ставить її під сумнів, уже за визначенням є нетямущим, пишномовним, неосвіче-ним недолюдом». Рушді насміхається з моєї мови й ганьбить продуманий і добре сприйнятий виступ, який я зробив перед Англо-ізраїльською асоціацією і який «Ґардіан» вважала за доцільне оприлюднити. Гітченс зображає мене таким собі блазнем, що виливає власну сечу собі на голову. Два несамовиті аятоли не змогли б упоратися з тою роботою ліпше. Проте чи довго триватиме їхня дружба? Я просто подивований тим, що Гітченс так довго мириться із самоканонізацією Рушді. А Рушді, наскільки я можу здогадуватися, навіть не заперечує факту образи великої релігії. Натомість він звинувачує мене, а тут слід звернути, між іншим, увагу на його абсурдну мову, у відстоюванні обивательської редукціо-ністської радикально-ісламістської лінії. Я й не знав, що я настільки розумний. Я знаю тільки одне: Рушді накидається на знайомого супротивники й вигукує «так не чесно», коли суперник діє відповідно до свого характеру. Так, він натерпівся страхітливого болю, однак той біль не зробив з нього мученика і не поклав край, а цього йому дуже б хотілося, суперечкам щодо його ролі у власному крахові.

Ну що ж, взявся за гуж — не кажи, що не дуж, подумав він. «Справді, я таки називав [Ле Карре] пишномовним, що за цих обставин мені здається навіть дуже м’яко сказано. «Нетямущий», «нео свічений» — ці ковпаки для бовдурів він досить вправно натягнув собі на голову. Звичка Ле Карре подавати такі хороші рецензії на самого себе («мій продуманий і добре сприйнятий виступ»), поза сумнівом, розвинулася тому, що хтось усе ж таки їх мусить писати. Я не маю наміру ще раз повторювати, що я хотів сказати «Сатанинськими віршами», романом, яким я понині дуже пишаюся. Роман, містере Ле Карре, — це не глузування. Ви ж бо знаєте, що таке роман, правда, Джоне?»

І так далі в такому ж дусі. Його листи, наполягав ле Карре, повинні читатися учнями всіх британських середніх шкіл як приклад «культурної нетерпимости, що маскується під свободу слова». Йому вже хотілося покласти край цій суперечці, проте почувався змушеним відповісти на його твердження про накидання на знайомого супротивника і вигукування «так не чесно». «Я гадаю, наш гем-стедський герой готовий сказити те ж саме багатьом письменникам, журналістам та інтелектуалам з Ірану, Алжиру, Єгипту, Туреччини та інших країн, які також борються з ісламістами за суспільство, відокремлене від церкви, словом, за свободу від гніту великих світових релігій. Щодо мене, то я намагався впродовж цих навіть дуже кепських років привернути увагу до їхньої долі. Дехто з них — Фараґ Фауда, Тагар Джаут, Уґур Мумку — були вбиті через своє бажання «накинутися на знайомого супротивника». Сталося так, що я не вважаю священиків і мулл, вже не кажучи про терористів і убивць, найкращими людьми для встановлення обмежень на те, про що можна думати».

Тут Ле Карре замовк, але тепер уже його товариш Вільям Шоукросс[238] виплигнув на ринґ. «Твердження Рушді — просто обурливі й. відгонять тріумфальним самовдоволенням». Що виявилося досить недоречним з боку Шоукросса, бо він колись був головою «Статті 19», тож організація мусила тепер писати листа, дистанціюючись від його заяв. А «Ґардіан» не хотілося припиняти такого листування на своїх сторінках, тож її редактор Алан Расбриджер зателефонував йому й запитав, чи він бажає відповісти на лист Шоукросса. «Ні, — відказав він Расбриджеру. — Якщо Ле Карре захотілося, аби його товариш трохи поверещав за дорученням, то це його справа. Я вже сказав те, що мав сказати».

Кілька журналістів пояснювали ворожість Ле Карре образою за стару неприхильну рецензію на «Російський відділ», однак його раптом охопив смуток через те, що сталося. Ле Карре ж був автором «Мідника, кравця, солдата, шпигуна», а ще «Шпигуна, який прийшов з холоду», і він уже давно захоплювався його творчістю. Колись вони навіть виступали на одній сцені, беручи участь у кампанії солідарно сти з Нікарагуа. Чи погодився б Ле Карре прийняти від нього оливкову гілку, розмірковував він. Однак Шарлотта Корнвелл, сестра Ле Карре, висловилася злісно про нього Полін Мелвілл, коли зустрілася з нею на одній з вулиць Північного Лондона: «Ага! Це той ваш друзяка!» Почуття в таборі Корнвелл, видно, залишалися поки що надто розбурханими для успіху його мирної ініціативи. Проте йому було неприємно, що встряв у сутичку, й усвідомлював, що «переможця» у ній не було. Програли вони обидва.

Невдовзі після цього ляпанця його запросили до «Шпигунського центру» виступити перед начальниками розвідувальних резидентур, і грізна Елайза Меннінґем-Буллер з МІ-5 — жінка, вигляд якої відповідав її прізвищу, щось між тітонькою Далією з романів Вудгауса і королевою Єлизаветою ІІ — просто не тямила себе через Ле Карре.

— І що це він собі думає? — сердилася вона. — Він що, нічогісінько не тямить? Геть утратив розум?

— Але хіба колись давно, — запитав він Елайзу, — він не був одним з ваших?

Елайза Меннінґем-Буллер виявилася однією з тих рідкісних і цінних жінок, які вміли пирхати.

— Ха! — пирхнула вона, як та тітонька в оповіданні сера Вудгауса. — Здається, він служив у нас на якійсь незначній посаді, може, яких п’ять хвилин, але він, голубчику мій, не досяг рівня тих, перед ким ви сьогодні виступали, й мушу сказати, що після цієї справи ніколи вже не досягне.

Одинадцять років потому, 2008 року, він прочитав інтерв’ю з Джоном Ле Карре, в якому його колишній супротивник згадав про ускладнення їхніх стосунків: «Можливо, я помилявся. Якщо так, то я не мав слушнос-ти, проте я мав на те слушні причини».

Він написав майже двісті сторінок «Землі під її ногами», коли сподівання Пола Остера на його участь у фільмі «Лулу на мосту» були остаточно поховані. «Тімстерс юніон» — можеш собі таке уявити, ці здоровані із «Тімстерс юніон[239]», — скрушно зітхав він, — заявили, що бояться запрошувати Рушді на зйомки фільму. Хотіли грошей, авжеж, на ґарантування безпеки, але це бюджетна затія, грошей і так не вистачає. Пол і його продюсер Пітер Ньюмен билися за нього з усіх сил, однак, зрештою, мусили визнати свою поразку. «Того дня, коли усвідомив, що не можемо тебе відстояти, — розповідав Пол, -я зайшов до кімнати і плакав».

Його роль одразу віддали Віллему Дефо. Принаймні це трохи втішало.

Він поїхав послухати виступ Евдарда Саїда в приміщенні редакції журналу «Лондон ревю ов букс», і до нього підійшов юнак на ім’я Асад, який зізнався, що 1989 року він був лідером Ісламського об’єднання у Ковентрі й організовував у Вест-Мідлендсі демонстрації проти «Сатанинських віршів». «Але все гаразд, — аж знітився він. — Тепер я атеїст». — «Ну що ж, це вже прогрес», — сказав він Асадові, проте юнакові хотілося ще щось додати. «Нещодавно, — майже вигукнув Асад, — я прочитав вашу книжку й ніяк не міг зрозуміти, через що та колотнеча почалася!» — «Це добре, — відповів він, — хочу тільки звернути твою увагу, що ти був заводієм тієї колотнечі, навіть не прочитавши книжки». Він пригадав стародавню китайську приказку, котру іноді приписують Конфуцієві: Якщо сидіти біля річки достатньо довго, то колись повз тебе пропливе труп твого ворога.

Міланові виповнилося сім місяців, і він усміхався геть до всіх, безперестанку щось лепетав — дуже кмітливий, з доброю вдачею, такий чудовий! За тиждень до Різдва він почав повзати. Поліція забирала свою електронну апаратуру стеження і сама забиралася. Після Нового року до роботи вже брався Френк Бішом, і за кілька «перехідних тижнів» вони стануть повноправними господарями у своєму домі, тому і він, і Елізабет вважали, що попри всі розчарування минулий рік завершувався добре.

На початку року і на початку кінця, коли він востаннє зачинив двері за чотирма поліцейськими (вони прожили з ним під багатьма іменами й у багатьох місцях упродовж дев’яти років) і в такий спосіб завершив період цілодобового захисту, запропонованого йому на Лонсдейл-сквер Віллом Вільсоном і Віллом Вільтоном ще в кінці попереднього життя, то запитував себе, що він робить: повертає для себе і своєї сім’ї свободу, а чи підписує всім смертний вирок? Він — найбезвідповідальніша людина, а чи, може, реаліст з чудовою інтуїцією, що прагне перебудувати своє особисте життя? Відповідь могла бути тільки ретроспективною. Десь так за десять-двадцять років він знатиме, чи бува не підвела його інтуїція. По життю людина йде вперед, однак судить про нього озираючись назад.

Отже, на початку року і на початку кінця; не знаючи свого майбутнього; з маленьким хлопчиком, який робив усе, що роблять немовлята: вперше самостійно сів з прямою спинкою, вперше підвівся і спробував устояти в дитя-чому ліжечку, проте падав і знову підводився, аж поки настав день, коли він перестав бути повзунком-плазуном і став Homo erectus[240], швидко прямуючи до sapiens; коли старший брат хлопчика-немовляти перед вступом до університету поїхав на цілий рік за пригодами до Мексики, де його арештовувала поліція, де він любувався іграми китів, плавав у водоймах під прямовисними водоспадами у Таско, споглядав за нирцями зі смолоскипами, що стрибали зі скель в Акапулько, прочитав Буковскі й Керуака, зустрівся зі своєю мамою й поїхав з нею до Чичен-Іци й Охаки, дуже тривожив своїм довгим зникненням тата, який уже починав думати про найгірше, бо за синову безпеку він мовчки переживав, відколи дев’ять років тому ніхто не відповідав на його телефонні дзвінки, й поліція, переплутавши будинки, повідомила про відчинені навстіж вхідні двері; коли ж вісімнадцятирічний хлопець повернувся з поїздки настільки струнким, настільки засмаглим, настільки вродливим і натиснув на кнопку дверного дзвінка, то його тато поглянув на домофонний екран і, не впізнавши сина, здивовано запитав: «Хто там?», і лишень тоді збагнув, що молодий бог біля дверей — це його рідне дитя; коли життя йшло, як і належиться йти, себто своєю звичайною чергою, бо воно повинно йти-тривати навіть усередині іншого поглинаючого існування, яке продовжувало бути незвичайним, аж настав понеділок 26 січня 1998 року, і вони, залишившись самі у своєму домі, замість того, щоб тривожитися через тишу навколо них, через відсутність апаратури стеження і кремезних поліцейських, які колись спали в сусідній кімнаті, безперестанку усміхалися, лягли в ліжко дуже рано і спали як мертві; ні, не як мертві, а як щасливі нічим не обтяжені живі люди. Відтак о 3:45 ночі він прокинувся і вже не міг заснути.

Недоброзичливий світ весь час нагадував про себе. «У найближчому майбутньому не може бути й мови про надання Рушді дозволу на в’їзд до країни», — сказав офіційний представник індійського уряду. Світ став місцем, у якому приїзд на землю, де він народився, міг призвести до політичної кризи. Йому подумалося про хлопчика Кая у казці Ганса Крістіана Андерсена «Снігова королева», якому в серце й око потрапили холодні скалки диявольського дзеркала. Цей смуток, боявся він, і є тією скалкою, яка може змінити його світосприйняття й змусити дивитися на світ як на місце, сповнене ненависти й негідних, ницих людей. Інколи йому траплялися такі люди. На дні народження у Найджели довідався про страшну звістку: у її чоловіка Джона виявили ще одну пухлину, й аналізи -геть погані; аж тут до нього причепився журналіст, чиє ім’я йому не схотілося написати і через дюжину років; мабуть, він хильнув зайвого і почав допікати його такими слова, що, зрештою, він попрощався з Найджелою і пішов з вечірки. Впродовж чотирьох днів після сутички у нього ні до чого не здіймалися руки, він був неспроможний працювати, неспроможний зайти до іншої кімнати, де хтось міг на нього чекати і навіть вигукувати його ім’я, тому скасував усі зустрічі й залишався вдома, відчуваючи скалку холодного дзеркала глибоко в своєму серці. Двоє його друзів-журналістів Джон Сноу і Френсіс Уїн сказали йому, що той самий журналіст у такий самий спосіб і навіть такими ж словами ображав їх також, тож його це трохи підбадьорило — як то кажуть, біда біду перебуде. Проте і наступного тижня він не зміг зібратися з думками.

Можливо, він утрачав віру у світ, у якому мусив жити, або ж у свою спроможність віднайти радість у ньому, тому увів у свій роман ідею паралельного світу, себто світу, в якому художня вигадка — це реальність, а її творці — вигадка і їх не існує, коли реальними є Александр Портной, а не Філіп Рот, коли насправді жив Дон Кіхот, а не Сервантес; а також коли виживає близнюк Джессі, в той час як Елвіс помирає; у якому Лу Рід — жінка, а Лорі Андерсон — чоловік. Мірою написання роману процес заселення уявного світу видавався дещо шляхетнішим, ніж життя у крикливому реальному світі. Проте попереду на тому шляху бовваніло божевілля Дон Кіхота. Він ніколи не вірив у роман як у втечу від реальности. Тож не треба йому і тепер починати вірити в ескапістську літературу. Ні, він писатиме про зіткнення світів, про реальності, що протистоять одна одній, борючись за той самий сегмент простору-часу. Це доба, коли несумісні реальності часто зіштовхуються одна з одною, як про це каже Отто Коун у «Сатанинських віршах». Наприклад, Ізраїль і Палестина. Коли одна реальність, у якій він — пристойний, поважний чоловік і хороший письменник, зіштовхується з іншою реальністю, в якій він — диявольський виплодок і нічого не вартий писака. Незрозуміло, чи обидві реальності можуть співіснувати. Мабуть, одна з них усе ж таки витіснить іншу.

Настав вечір проведення Підрозділом «А» у ресторані-барі «Піллерз» такого собі «балу таємних полісменів». Цього року на нього прийшов Тоні Блер, і поліція звела їх докупи. Розмовляючи з прем’єр-міністром, він під час бесіди звертався до нього з деякими клопотаннями, Тоні Блер був дружелюбним, але нічого не обіцяв. Опісля Френсіс Уїн зробив йому велику послугу. Надрукував у «Ґардіан» статтю, в якій піддав Блера критиці за його пасивність у справі Рушді та за його відмову стати поряд з письменником і в такий спосіб продемонструвати свою підтримку. Майже одразу пролунав дзвінок від Фіони Міллар, правої руки Шері Блер[241], і вона у вибачливій формі запросила їх з Елізабет на вечерю у Чекерс[242] з нагоди дев’ятої річниці фетви. Аякже, Мілана також можна взяти із собою, бо це ж неформальна зустріч сімей і друзів. З цієї нагоди Мілан навіть навчився махати на прощання ручкою.

Наступного дня після вечері у Чекерс — у день, коли про нього заговорили мас-медіа — Іран заявив про своє «здивування» закликом Робіна Кука до скасування фетви. «Вона триватиме десять тисяч років», ішлося в заяві іранського уряду, й він подумав: Ну що ж, мене влаштовує, якщо мені відводять аж десять тисяч років життя.

А вже наступного дня в Посольській залі міністерства закордонних справ вони з Робіном Куком стояли пліч-о-пліч перед представниками преси й фотокореспондентами, й Кук зробив кілька жорстких, безкомпромісних зауваг — ще один чіткий сигнал було надіслано уряду Хатамі в Ірані. Офіцер його захисту Кейт Вільямс пробурмотів йому під вухом, коли вони виходили з будівлі: «Ну, вас сьогодні і вшанували, сер».

Напориста позиція британського уряду, здається, починала давати результати.

Мері Робінсон, колишній прем’єр-міністр Ірландії й новий комісар ООН з питань прав людини, поїхала до Тегерана, зустрілася там з високопосадовцями й опісля заявила, що Іран «жодним чином не підтримує» виконання фетви. Спеціальному rapporteur[247] ООН з питань Ірану було сказано: «У питанні фетви можливий певний прогрес». Міністр закордонних справ Італії Ламберто Діні зустрівся зі своїм іранським колегою Камалем Харразі, який запевнив його, що Іран «цілком і повністю готовий співпрацювати з Європою над вирішенням існуючих політичних проблем».

Тепер вони мали свій родинний будинок. Одну з колишніх поліцейських кімнат вони переобладнали на дитячу кімнату для Мілана, тож поліцейська «вітальня», повна всіляких пошарпаних меблів, стала ігровою кімнатою, а ще дві спальні були вільними. «Якщо будинок «засвітиться», то це загрожуватиме великими неприємностями», — постійно казали їм, але будинок так і не «засвітився». Ніхто сторонній про нього так і не дізнався, ніколи про нього не писали газети, також не ставав він об’єктом небезпеки й не потребував «колосальних» витрат на засоби ґарантування безпеки й оплату послуг міліції. Такого не сталося, як він вважав, завдяки добрій вдачі звичайних людей. Він залишався упевнений, що будівельники, які працювали в будинку, знали, чий будинок вони облаштовують, і не вірили в леґенду про «Джозефа Антона»; невдовзі після того, як поліція вибралася з будинку і до роботи приступив Френк, час від часу виникали несправності з гаражних дверей — через підозріло важкі дерев’яні двері зі схованим усередині стальним листом часто ламався розмикальний механізм, і компанія, що вставляла ті двері, присилала механіка, який одного разу, балакаючи з Френком, запитав його: «А ви знаєте, чий це будинок? Того Рушді. Неборака втрафив у велику халепу». Тож люди добре знали, кому «не слід» цього знати. Тому ніхто не ширив чуток, ніхто нічого не розповідав газетам. Усі розуміли, що це дуже серйозно. Ніхто не прохопився зайвим словом.

І вперше за дев’ять років він мав «постійну групу» захисту, що охороняла його під час його «громадських» походеньок (їда в ресторані, прогулянки Гастед-Гітом, іноді похід у кінотеатр, часто якийсь літературний захід — презентація, підписування книжок, лекція тощо). Красені Боб Лоу і Берні Ліндсі, що стали серцеїдами лондонської літературної тусівки, почергово мінялися з Чарльзом Річардсом і Кейтом Вільямсом, які не мали їхнього успіху. Офіцери захисту Рассел і Найджел, що мінялися з Ієном і Полом, були не просто «постійними» у сенсі служби в «Малахіті», але також «постійними» у сенсі відданости його справі — були цілком на його боці, готовими битися за його справу. «Ми всі захоплюємося вашою стійкістю, — якось сказав йому Боб. — Так, направду». Вони вважали, що нема жодних причин, з яких він не може жити настільки насиченим життям, наскільки йому цього хочеться, тому їхня робота полягала у забезпеченні для цього належних умов. Вони переконали шефів безпеки кількох авіаліній, які перебували під впливом тривалої відмови «Бритіш еарвейз», дозволити йому літати на своїх літаках і не брати прикладу з «БЕ». Вони хотіли поліпшити його життя й були готовими йому допомагати. Він ніколи не забуде й не перестане цінувати їхню дружбу й підтримку.

Вони завжди були напоготові. Пол Топпер, керівник групи у Скотленд-Ярді, казав, що згідно з розвідданими «активність» зростає. Тут не можна байдикувати.

Надійшла також сумна звістка: Філ Пітт, якого всі свої знали як «Рембо», подав у відставку — не тому, що так йому захотілося, але у зв’язку із генеративним захворю-ванням хребта, і все могло скінчитися інвалідним візком. До глибини душі вражала доля одного з найкремезніших, найдужчих, найсильніших і найактивніших чоловіків. Вони були професійними захисниками. І їхня робота полягала у забезпеченні спокою інших людей. Від них не чекали якоїсь слабости. Якраз навпаки.

Елізабет хотіла ще однієї дитини, і то вже найближчим часом. Його серце завмерло. Мілан став таким подарунком, такою радістю у їхньому житті, тому не мав бажання випробовувати рулетку своєї генетики. Він мав двох чудових синів, і цього для нього цілком достатньо. Проте Елізабет — наполеглива жінка, і коли їй чогось насправді хотілося, то ставала, можна навіть сказати, впертою як осел, а через свою відмову він міг її втратити, а разом з нею і Мілана. Особисто йому хотілося не ще однієї дитини, але свободи. І хтозна, чи він її колись здобуде.

Вона завагітніла швидко, коли все ще годувала груддю Мілана. Та цього разу їм не пощастило. Через два тижні після підтвердження вагітности спрацювали його хромосоми, й у неї стався викидень.

Після викидня Елізабет відвернулася від нього й цілком зосередилася на Міланові. Знайшли няню — Сюзен, доньку офіцера Спеціальної служби, проте вона впиралася і не хотіла няньки. «Мені потрібен хтось на годину чи дві, — казала вона. — Лишень подивитися за дитиною».

Кожен із них жив своїм життям. Їй навіть не хотілося їхати з ним в одному авто; воліла сідати у своє разом з дитиною. Протягом дня він майже не бачив її, тож у великому порожньому будинку його життя ставало порожнім також. Іноді близько десятої години вечора вони разом їли омлет, і вже незабаром їй хотілося спати— «щось очі злипаються», тоді ж бо як йому нітрохи не хотілося спати. Вона не мала найменшого бажання кудись з ним поїхати, щось разом з ним робити чи навіть провести разом вечір; коли ж він вирушав кудись сам, то одразу починала обурюватися. Напруга не спадала. «Я хочу двох дітей», — казала вона прямо. На тому розмова закінчувалася.

Їхнє відчуження почали помічати друзі. «Вона на тебе навіть не погляне, — сказала Керолайн Мічел занепокоєно. — Ніколи не торкається тебе. Щось сталося?» Та він не мав охоти розповідати, що сталося.

Мілан почав ходити. Йому виповнилося десять з половиною місяців.

«Рендом хаус» забрав на свій склад «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці, й британська преса доклала немалих зусиль і таки зворохобила громадську думку. «Ґардіан» помістила провокаційну передовицю, заявивши, що рішення «Рендом хаус» «воскресить» давнє лихо, хоча саме це і робила газета. «Івнінґ стандарт» погрожувала надрукувати матеріал, у якому йтиметься про перевезення «Сатанинських віршів» на склади видавництва «Рендом хаус» без належних консультацій з поліцією. Їм зателефонував Дік Старк і сказав, що це неправда, натомість газета погрожувала статтею, в якій розповість про намір «Рендом хаус» опублікувати його роман всупереч думці поліції. Дік Старк переговорив з людьми з прикрашеної новорічними ялинками фортеці, і вони повідомили про «мінімальний» ризик, і це заспокоїло Ґейл Рібак. Ендрю, Ґіллон і він мали в наявності книжку в м’якій обкладинці, видану під егідою консорціуму, вже впродовж п’яти років, тому зміна складування не повинна була привернути аж такої уваги. Видання в м’якій обкладинці «нормалізувалося» по всій Європі і Канаді, і навіть у Сполучених Штатах розповсюдження книжки з емблемою «Аул-хаус» не наражалося на жодні перепони. Проте кілька ворожих повідомлень у пресі могли докорінним чином змінити стан справ у Британії. «Рендом хаус» і Спеціальна служба з усіх сил намагалися заспокоїти «Стандарт», тож, зрештою, вони так і не опублікували своєї статті. В «Телеґраф» з’явилася виважена, досить-таки розсудлива стаття. Ризик зменшувався. Проте «Рендом хаус» усе ж таки встановив бомбошукачі у відділі обробки кореспонденції й застеріг працівників про небезпеку. Всіх у видавництві непокоїло нагнітання ситуації пресою і залякування можливою реакцією з боку ісламістів. Проте, слід віддати їм належне, вони все-таки готували перевидання роману з емблемою «Вінтидж». «Переконаний, що ми робимо найбільшу дурницю, коли відступимо від свого задуму або зволікатимемо з його реалізацією, — сказав Саймон Мастер. — Якщо на вихідні нічого екстраординарного не станеться, то ми починаємо друкувати». Російським видавцям «Сатанинських віршів» почали погрожувати місцеві мусульмани. Це тривожило. Зате в Британії нічого поганого так і не сталося, й кінець кінцем за видання «Сатанинських віршів» узявся «Вінтидж» — відновився нормальний видавничий процес. Консорціум було розпущено.

Сталося кілька приємних речей. Ґлорія Б. Андерсон із відділу синдикації у «Нью-Йорк таймс» через чотири роки після того, як начальство відкинуло її план надати йому синдикатну колонку, повернулася на свою посаду і сказала, що тепер усе гаразд і він може починати писати для газети. Що ж, він не триматиме зла за ту образу. Це була «Нью-Йорк таймс», яка щомісяця надаватиме йому трибуну в усіх куточках світу. До того ж платитиме гроші, яких, мабуть, вистачить на Шепітного Френка, прибиральницю Беріл і навіть, може, на няню.

Його племінниця Мишка, бліда, худа як тріска шестирічна дівчинка, виявляла дивовижні музичні здібності, хоча зростала у геть немузичній сім’ї. Тож тепер за неї боролися дві школи — Перселла і Менугіна. Самін вибрала школу Перселла, бо Мишка була не тільки музичним віртуозом, вона також на кілька років випереджала своїх однолітків у загальноосвітній школі, а школа Перселла давала своїм учням ще й хорошу загальну освіту. Школа Менугіна вважалася такою собі музичною оранжереєю. За свій настільки ранній розвиток Мишка мусила платити ціну. Вона була надто розумною для своїх однолітків і надто юною для собі рівних, тож мала і матиме самотнє дитинство. Проте і школу Перселла, і школу Менугіна вона просто приголомшила, і вже у її віці стало очевидним, що жити музикою — це те, чого вона прагне. Одного дня, коли її батьки в авто обговорювали всі «за» і «проти» навчання в обох школах, маленька Мишка дорікнула із заднього сидіння: «А мене ви запитали?»

У школі Перселла Самін повідомили про дивовижну обдарованість Мишки і сказали, що матимуть за честь взяти її до себе на навчання. Розпочне вона навчання тільки з вересня, бо вони не мають прав приймати настільки юних учнів, тому Мишка стане наймолодшою серед усіх, кому школа коли-небудь надавала стипендію на повноцінне навчання. Неземна радість! У родині сходила нова яскрава зірка, яку потрібно оберігати й спрямовувати, допоки вона не досягне віку, коли зможе сяяти сама.

Його нагородили Будапештською премією в галузі літератури, і він поїхав на її вручення. Мер Будапешта Ґабор Демскі, за радянських часів очільник самвидаву, відчинив у своєму офісі засклену шафу й показував свій скарб — колись заборонені книжки, якими він тепер дуже пишався. Друкували їх на портативному друкарському станку з Гаддерсфілда[248], який вони вночі таємно перевозили з квартири на квартиру, щоб він не потрапив не в ті руки; вони настільки цінували цей станок, що задля конспірації у своїх розмовах завжди називали його жіночим іменем. «Гаддерсфільд відіграв важливу роль у боротьбі з комунізмом», — казав Демскі. Потім вони сіли на моторний човен мера й на великій швидкості промчали на ньому вниз і вгору Дунаєм. Перша премія виявилася для нього несподіванкою: коли відчинив невеличку металеву скриньку з гравіруванням, то побачив у ній повно хрустких американських доларів. Дуже практично!

Зафар поїхав до Флоренції вивчати італійську мову, і місто йому страшенно сподобалося. Там у його житті з’явилося кілька нових дівчат — оперна співачка, з якою перегодя перестав підтримувати стосунки, «бо вона раптом почала викликати в мені спогади про маму», і висока, дещо старша білявка. На той час Еві Дельтон стала його найліпшою подружкою, і він настільки зблизився з її сім’єю, що його рідні мати й батько ледь не ревнували його до них. Зафар відпочивав активно — планував екскурсії до Сієни, Пізи й Ф’єзоле. Він мав не найлегше дитинство, тому приємно було бачити, як він зростає чудовим, упевненим у собі юнаком із розпростертими крилами.

До них на Бішоп-авеню завітали Гарольд Пінтер і Антонія Фрейзер. Іншими гостями були Роберт Маккрам, дещо повільніший, ніж до хвороби, із добродушною непевною усмішкою на обличчі, і його дружина Сара Лаялл. Коли ж Гарольд довідався, що Роберт пише для газети «Обзервер», з якою він мав колись незгладиму політичну сутичку, а Сара працює у настільки не милій його серцю (бо американська) «Нью-Йорк таймс», що почав шпиняти найгучнішими, найдовшими, найнепривабливішими «пінтериками».

Того дня, коли Міланові виповнився один рік, вони полетіли до Америки на три місяці — на цілих три місяці! Це стане їхнім найтривалішим перебуванням на свободі в будинку на Літтл-Нояк-Пас. Минув рік, відколи вдома у Джона Аведона вони почули про смерть принцеси Діани, після чого виник світовий феномен з покладанням безлічі квітів і таке інше, а тепер він повернувся до Бриджгемтона зі своїми уявними Ормусом і Віною, і земля розступилася під її ногами, ковтала її, і вона перетворювалася на світове явище також. Він уже наближався до закінчення роману, завершував розділ «Під її ногами» і починав «Віна-Дівіна[250]»; звісно, вмирання Діани вплинуло на вмирання Віни, тож, здавалося, доречним було те, що він писав цю частину саме на тому місці, де він уперше почув про смерть принцеси. Він написав пісню для Ормуса — себто пісню, яку Ормус написав для неї, — гімн Орфея втраченому коханню: що я обожнював, те й забрало моє кохання — земля під її ногами, і поквапився до лен-нонівського кінця своєї нескінченної книжки.

У наступні місяці він завершив, виправив, відшліфував, роздрукував і навіть дав декому читати свій роман. У день завершення роботи над книжкою у невеличкому кабінеті -у своєму літньому «орлиному гнізді», до якого вели стрімкі вузькі сходи, — він дав собі слово. «Земля під її ногами» поряд із «Сатанинськими віршами» й «Опівнічними дітьми» стала однією з трьох його справді довгих книжок. «Більше жодних монстрів на чверть мільйона слів, — сказав він собі. — Писати коротші книжки, але частіше». Понад дев’ять років дотримувався обіцянки, написавши між 2000 і 2009 роками два короткі і два середньої довжини романи. Коли ж узявся до роботи над своїми спогадами, то зрозумів, що знову «входить у запій».

Настало літо Моніки, й ніхто не знав, чи президентові Клінтону вдасться втриматися на посаді після висунутих йому обвинувачень. Траплялися чудернацькі зразки чорного гумору.

Плями на спідниці неможливо ідентифікувати з високою достовірністю, бо в Арканзасі всі мають однакову ДНК.

«Щастя пише білим по білому, — казав Енрі де Монтерлан[251]. — Його не видно на сторінках». Щастям того літа був низький білий будинок, оточений зеленими полями й пагорбами, а ще прогулянки з Елізабет і сином пляжем під вечір, коли сонце вже низько опустилося й імла оповивала небокрай. Щастям також була поїздка до копіювального центру поблизу будинку муніципалітету в Бриджгемптоні й чекання, поки роздруковувався його роман. «Можете підійти трошки пізніше», — сказала співробітниця центру, та він нікуди не відходив. А ще вечеря з Елізабет на честь першої річниці їхнього весілля у Саґ-Гарборі в готелі «Амерікен». Поїздка з Доном Делілло на стадіон «Янкі», попри те, що «Янкі» той матч програли «Ангелам». А ще лист від його нового видавця Міхаеля Науманна з «Генрі Голта», який говорив про «Землю під її ногами» з таким захопленням, що він нікому не міг його процитувати. Проте через шість днів після того, як він отримав листа, Міхаель Науманн звільнився з «Голта» і став новим міністром культури Німеччини. Гаразд, подумав він. Усе одно чудовий лист.

Зателефонувала з Лондона Найджела. У Джона рецидив раку. Довелося видалити значну частину язика. Джона Даймонда, одного із найбільш красномовних, дотепних і балакучих людей з метким розумом, було позбавлено спроможности говорити. Дуже сумна і прикра звістка.

Сьюзен Зонтаґ також захворіла на рак.

Вони повернулися до Лондона і, як завжди, ніби вперлися у зачинені двері. В Національному театрі проходили репетиції постановки «Гаруна і моря оповідок», однак поліція застерегла його від того, аби він був на прем’єрі, бо «ворог очікуватиме цього», і тоді їм доведеться проводити масштабну і надзвичайно вартісну поліцейську операцію. Тож укотре мусив іти війною. Його відвезли до «Шпигунської фортеці» з новорічними ялинками, і там містер Ранок і містер Пополудні сказали йому: ні, нема ознак якоїсь особливої активности, але так, оцінка загрози залишається на тому ж високому рівні. 22 вересня 1998 року він зустрівся з Бобом Блейком, наступником Гелен Геммінґтон, і мав з ним розмову, яка внесла певну ясність в питання його присутности на прем’єрі «Гаруна», позаяк Блейк назвав його бажання природним і визнав, що ризик тут не вельми великий.

Нарешті погодився зустрітися з ним керівник «Бритіш еарвейз» Боб Ейлінґ. Він розповів про сутичку із Зафаром і про те, як синова критика вплинула на його рішення. В зачинених дверях з’явилася щілина. Вперше за тривалий час він поїхав до будинку Клариси на Берма-роуд. Зафар влаштував вечірку, святкуючи вже близький початок свого студентського життя в Ексетерському університеті. Його син радо слухав, що сказав Ейлінґ, -отже, він допоміг татові. Відтак того ж таки вечора телебачення, радіо й телефон — геть усе наче знавісніло.

Повідомляла Сі-ен-ен. Президент Ірану Хатамі оголосив про «кінець» загрозам смерті. Потому цілу ніч йому телефонували. Крістіана Аманпур[252] сказала, що «просто впевнена, що все це по-справжньому», й мала неофіційні свідчення Хатамі, який повідомляв про досягнення консенсусу з Хаменеї. О 9:30 вечора зателефонував Ніл Кромтон — віднедавна «його» людина у міністерстві закордонних справ — і попросив зустрітися з ним наступного ранку о 10:30. «Однозначно щось відбувається, — сказав він. -Мабуть, це хороша новина. Треба порадитися з вами».

У міністерстві закордонних справ панував піднесений настрій. «Гаразд, — сказав він, — але говоритимемо про фетву й грошову винагороду без жодних вихилясів. Британський уряд мусить зробити чітку заяву про вирішення цього питання. В іншому разі ми дозволимо Ірану знову зірватися з гачка, коли з боку ретроградів чи «Гезболли» прозвучать спростування. Якщо це насправді хороша новина, то про це має сказати містер Блер. З їхнього боку цю заяву зробив найвищий посадовець, тому з нашого боку повинен говорити також найвищий посадовець». В Нью-Йорку проходила сесія Генеральної Асамблеї ООН. Того дня зустрілися британські й іранські представники. Наступного ранку мала відбутися зустріч між міністрами закордонних справ Робіном Куком і Камалем Харразі. Скидалося на те, що Іран справді хоче досягти домовлености.

О 9 ранку двадцять четвертого числа — 4 година ранку в Нью-Йорку! — зателефонував Робін Кук і сказав, чого, на його думку, можна досягти. «Ми одержимо ґарантію, проте фетви формально не скасовуватимуть, оскільки вони кажуть, що її тепер неможливо скасувати, бо Хомейні мертвий. В Ірані наразі начебто не помітно активізації радикалів. Це найбільше, чого ми можемо досягти. Ми вперше від них почули настільки поступливе фор-мулювання. Ось де він нарешті опинився — між молотом і ковадлом. Грошова винагорода й фетва залишаються, а Іранський уряд «відмежовується» від них і погоджується «не заохочувати нікого і не дозволяти нікому» здійснювати загрозу. Роберт Фіск в «Індепендент» написав, що в Ірані ця тема вже нікого не цікавить. А чи й справді не цікавить? За найліпшим сценарієм, Кук мав рацію, Іран щиро хотів узяти на себе зобов’язання і справді хотів уже забути про цю справу, підвівши під нею риску, а британський уряд також виграв би, якби погодився на цей крок; зрада домовленостей поставила б обидві сторони у безглузде становище. Головна загроза його життю завжди виходила від ІМРБ — Іранського міністерства з питань розвідки й безпеки, і якщо вони «скасують бойову готовність», то про це передусім мають знати містер Ранок і містер Пополудні. Після укладення угоди на високому рівні всі вважатимуть, що на цьому все і закінчилося. De facto приведе до de jure.

А за найгіршим сценарієм, супротивники угоди далі намагатимуться його вбити, тож як тільки захист буде знято, вони свого шансу не проґавлять.

Того дня о четвертій годині пополудні він зустрівся з Френсіс Д’Суса і Кармел Бедфорд в офісі «Статті 19», що в Іслінґтоні, й усі троє були дуже занепокоєні. Угода мала розпливчасту форму, нічого конкретного не пропонувала, проте якщо він не відгукнеться на неї позитивно, то всі вважатимуть його обструкціоністом, а якщо відгукнеться, то оборонна кампанія втратить свою вигідну переговорну позицію. Єдине, на що він сподівається, сказав він Френсіс і Кармел, так це на те, що довір’я до обох урядів буде прив’язаним до виконання угоди.

Утрьох вони вирушили до міністерства закордонних справ на зустріч із Дереком Фетчетом, що мала відбутися о 5:20 пополудні. Йому завжди подобався Фетчет, порядний, прямий чоловік і ось тепер він дивився йому у вічі й казав: «Угода — щира, іранці насправді хочуть цього, всі так вважають. Прошу вас вірити британському урядові. Хочу довести до вашого відома, що Ніл Кромтон і його колеги у міністерстві закордонних справ і у справах спів-дружности узгоджували це питання не один місяць і, наскільки могли, були непоступливими. Всі вони переконані в серйозності намірів Ірану». «Чому я маю вірити цьому? — запитав він Фетчета. — Якщо вони нічого не скасовують, то чому б мені не зробити висновок, що вони плетуть нісенітниці?» — «Тому що в Ірані, — сказав Фетчет, — ніхто не плете нісенітниць у справі Рушді. Політики ризикують своєю кар’єрою. Вони б цього не робили, якби не були впевнені, що мають підтримку на найвищих щаблях влади». Хатамі щойно повернувся до Тегерана із засідання Генеральної Асамблеї, на якому він заявив: «Питання Салмана Рушді цілком і повністю вирішено». Після чого в аеропорту його обіймами привітав особистий представник Хаменеї. Це вагомий сигнал.

Він запитав, а як щодо брифінгу з питань безпеки, проведеного для нього містером Ранком і містером Пополудні, на якому він дізнався, що немає жодного прогресу в послабленні загрози його життю. «Застарілі дані», — сказав Фетчет. Він запитав про «Гезболлу» у Лівані, й Фетчет відповів: «Вони не задіяні». Якийсь час він і далі ставив запитання, й раптом щось відчинилося всередині його серця, він сповнився великою надією і сказав: «Гаразд». Він сказав: «У такому разі хай живе британський уряд, дякую вам, дякую усім щиро від усього серця». На очі навернулися сльози, від сильного почуття в нього стиснулося горло. Він обійняв Френсіс і Кармел. Увімкнули телевізор — «Скай-ньюз» саме вів пряму трансляцію з Нью-Йорка, де Кук стояв пліч-о-пліч з Харразі, й вони озвучували повідомлення про закінчення фетви. Він сидів в офісі Фетчета в міністерстві закордонних справ і дивився, як британський уряд робив усе можливе, щоб урятувати йому життя. Відтак він вийшов з Дереком Фетчетом на вулицю, де на них уже чекали камери, тож він підійшов до операторів: «Здається, закінчилося». «Що це означає для вас?» — запитала мила молода жіночка з мікрофоном у руці. «Це означає все, -сказав він, ковтаючи сльози. — Це означає свободу».

Коли вже сидів в авто, зателефонував Робін Кук з Нью-Йорка, тож він подякував і йому також. Навіть поліція була зворушена. «Чудово, — сказав Боб Лоу. — Історична мить».

Удома Елізабет одразу не повірила в те, що сталося, проте поступово і вона заясніла радістю. До них саме прийшов Мартін Бейч, один із давніх друзів Елізабет по коледжу, також примчала Поліна Мелвілл, і вони обоє мали біля себе найближчих друзів, що було досить-таки доречним. Та й Зафар приїхав, дуже зворушений — таким його він ще ніколи не бачив. Відтак дзвінок за дзвінком. Стільки друзів і доброзичливців! Зателефонував Вільям Нюґор — чи не найважливіший дзвінок. Ендрю хлипав у слухавку. Він зателефонував Ґіллонові й подякував йому. Зателефонував Кларисі й подякував їй за опікування Зафаром упродовж цих довгих і тяжких років. Один за одним телефонували його приятелі. Церемонія радости, подумав він. День, якого він уже й не чекав, нарешті настав. Авжеж, це була звитяга, і тут ішлося про щось вагоміше, ніж просто про його життя. Це була боротьба за речі, що мають величезне значення, і всі вони здобули в цій боротьбі перемогу, всі разом.

Зателефонував Крістіані Аманпур і перекинувся з нею лишень кількома словами. Всім решта доведеться чекати на завтрашню прес-конференцію.

Якби він жив у казці, то міг би спати і прокинувся б уже вільною людиною, хмари розійшлися б на небі, а він з дружиною і дітьми жив би довго і щасливо.

Але він жив не в казці.

Перед представниками преси, що заповнила офіс «Статті 19», він виступав без нотаток, експромтом; також подякував Елізабет і Зафарові за їхню любов і підтримку. Його знімали на камеру, як він іде по Аппер-стрит в Іслінґтоні — іде сам, як «вільна людина», тож він підніс соромливий, боязкий кулак у повітря. Потім давав інтерв’ю. Повернувся додому, думаючи, що день минув досить таки добре, а тоді побачив в «Івнінґ стандарт», що вже чекала на нього, редакційну статтю, у якій його називали соціальним ворохобником і мерзотником. А на Бі-бі-сі й Ай-ті-ві новина висвічувалася під кутом «так і не вибачився». Ось як британські медіа подали новину. Соціальний ворохобник і мерзотник відмовився після всього цього просити вибачення за свою погану книжку.

Тієї неділі він повіз Зафара до Ексетерського університету, поїхали також Елізабет і Клариса. Коли Зафар зайшов до своєї кімнати в Лопес-холі, його обличчя перемінилося, і на ньому з’явився вираз страждання. Вони намагалися його втішити й підтримати, проте вже невдовзі треба було від’їжджати. Для Клариси настала нелегка мить. «Ми йому більше не потрібні, — сказала вона і опустила голову, щоб приховати сльози. «Потрібні, — сказав він їй. — Він нікуди не виїжджає. Він любить нас обох і завжди буде поряд. Він просто дорослішає».

Повернулися до Лондона пізно, і виявилося, що після британських телевізійних новин, поданих під кутом «так і не вибачився», в Ірані заговорили про його «образливі зауваження», а щойно призначений посол Мугаммаді поновив фетву, й іранські газети знову закликали до розправи на ним, мовляв, що тепер це зробити легше, бо він почувається в безпеці. Невже мене продали, подумав він, але також знав, що має продовжувати звільнятися від кайданів охорони навіть попри те, що його тепер легше вбити.

Два дні потому він знову був у «Шпигунському центрі», де на спільному засіданні містер Ранок і містер Пополудні представляли службу безпеки, такий собі Майкл Аксворті представляв міністерство закордонних справ, а він представляв самого себе. На його превеликий жах і містер Пополудні, і містер Ранок сказали, що вони не можуть гарантувати його безпеку ні з боку Іранських стражів революції (страхітливих пасдаранів, безжалісних «захисників» ісламської революції), ні від уповноважених убивць із ліванської «Гезболли», внаслідок чого вони відмовлялися знизити другий рівень загрози. Саме про це він розпитував Дерека Фетчета і одержав від нього тверді запевнення -Дерек Фетчет навіть сказав, що дані розвідувальних служб застарілі. Тепер стало зрозуміло, що розвідка й Скотленд-Ярд не тямили себе від гніву через настільки поквапні дії міністерства закордонних справ з укладенням угоди. Тепер до Різдва, казали вони, перевірятимуть іранську позицію, і нема жодної гарантії, що результат виявиться позитивним.

Саме в цю мить він почав кричати на Майкла Аксворті, який спітнів і погойдував усім тілом. Мені брехали, волав він, мені дали брехливу обіцянку, а міністерство закордонних справ — це кодло ошуканців і негідників. Аксфорті вийшов з кімнати, щоб зателефонувати, повернувся і сказав із гідним похвали спокоєм, що Робін Кук зателефонує йому наступного дня рівно об 11:40 ранку.

Відтак — зустріч у Скотленд-Ярді, на якій відчувалося співчутливе ставлення до його люті. Офіцер Спеціальної служби Річард Боунс, який тихо сидів під час зустрічі із розвідувальними службами десь там на задньому плані, тепер сказав: «З вами вчинили просто не по-людському. А ви все передбачали. Якщо вам знадобиться, то я свідчитиму на вашу користь». Поліція погодилася, що вони, як і раніше, надаватимуть захист аж до з’ясування ситуації. Коли ж він заспокоївся, до нього дійшло, що в Ірані після першого шоку від укладеної угоди незабаром усе втихомириться. Адже старші мулли не засуджували договору. Можливо, треба перечекати, й на Різдво він буде вільним.

Уранці зателефонував Робін Кук, щоб заспокоїти його, і сказав, що уряд обов’язково домагатиметься виконання домовлености щодо вирішення цієї проблеми. «Трохи розчарований аналізом, наданим вам спецслужбами, -сказав він. — Я щойно подав запит на отримання звіту від Шенгенської інформаційної системи». Кук погодився з ним, що позитивний результат може, повинен і таки надійде вже до Різдва, себто за три місяці.

Однак мине ще три роки, й тільки тоді містер Ранок і містер Пополудні почнуть розповідати йому дещо веселіші речі.

Потужна зворотна реакція на декларацію Кука-Харразі набирали сили. Половина іранського меджлісу підписала петицію з вимогою виконати фетву. Загадкова нова група «радикальних студентів» пропонували за його голову 190 000 фунтів стерлінгів. (Зрештою, це виявилося помилковою інформацією; насправді вони пропонували 19 000 фунтів стерлінгів.) Хордад боньяд, або ж фундація, очолювана Санаї Щедрим, збільшила винагороду ще на 300 000 доларів. До міністерства закордонних справ викликали повіреного в справах Ірану Ансарі і вручили йому ноту протесту уряду Великобританії; він переклав вину за непорозуміння на британські мас-медіа, а також на заяви британських урядовців і самого Рушді, які й спровокували «великий тиск на міністерство закордонних справ у Тегерані, яке не чекало аж такого розголосу». Проте він підтвердив відданість Ірану нью-йорк-ській угоді. Хай би що це означало.

Клариса тривожилася. Двоє чоловіків «з мусульманською зовнішністю» приходили до будинку й питали про Зафара, та він, зрозуміло, в Ексетері. Вона вважала, що це у зв’язку із внесенням його прізвища до списків виборців.

Зателефонував Алан Еванс, один із керівників «Бритіш еарвейз», якому доручили зв’язатися з ним і повідомити, що «БЕ» вже «на шляху до змін», і щойно вирішиться кілька «відносно незначних» питань, вони ухвалять позитивне рішення. «За кілька тижнів». Так і сталося. Кілька тижнів потому, після дев’яти з половиною років заборони літати національним перевізником, його знову ласкаво запрошували на борт літаків.

Відбулася прем’єра вистави «Гарун і море оповідок» — чудова постановка, коли казкова атмосфера створювалася мінімальними засобами; море — майорінням шовкових шарфів, тоді ж бо як актори весь час показували якісь фокуси й грали свою роль; під час кульмінаційної миті, коли Гарун знаходить джерело всіх оповідок, на обличчях публіки заграли відблиски смолоскипа, і виявилося, що глядачі і є цим неоціненним джерелом. Так само, як і з підписуванням книжок у Гемстеді, коли комісар Гавлі здійняв стільки галасу, ніхто не проводив ніяких демонстрацій, не було жодних непорозумінь із безпекою. А був хороший вечір у театрі.

Він надіслав рукопис «Землі під її ногами» Боно, аби він висловив свою критичну думку щодо роману і вказав на очевидні, з погляду музичної індустрії, грубі помилки, які потребують виправлення. Сталося геть неочікуване. Зателефонував Боно і сказав, що він узяв кілька віршів з тексту «Землі під її ногами» і написав «кілька мелодій». «Одна з них дуже гарна, — сказав він. — Із заголовного треку до книжки. Це одна з найкращих речей, які ми коли-небудь створювали». Він усміхнувся. Він і не знав, що романи мають заголовні треки, але так, він знає, про яку пісню каже Боно. «Все життя я її обожнював, / Її золотий голос, пульсування її краси». Боно запрошував його до Дубліна послухати ту пісню. Роман був про проникну межову грань між уявним і реальним світом, і ось одна із його уявних пісень перетнула межову грань і стала реальною піснею. Кілька тижнів потому він таки поїхав до Ірландії, і у Пола Макґіннесса в Аннамо, графство Віклоу, Боно повів його до свого авто й поставив для нього пробний диск. Авдіосистема в автомобілі Боно була далеко не такою як авдіосистеми в інших автомобілях. Він мав надзвичайно потужну авдіосистему. Боно тричі ставив пісню. Вона сподобалася йому з першого разу. Нітрохи не скидалася на мелодію, яку він собі уявляв, але була баладою, що легко запам’ятовувалася, а «U-2» вміли робити балади, що легко запам’ятовуються. Він сказав, що йому подобається пісня, проте Боно поставив її ще раз і ще раз, аби переконатися, що він каже це не просто так, знічев’я; коли ж переконався, то запропонував: «Ходімо в будинок і поставимо її ще для них».

Індія оголосила про зняття заборони на його в’їзд. Це повідомили у шестигодинних новинах Бі-бі-сі. Віджей Шанкардасс тріумфував. «Дуже скоро, — казав він, — ти матимеш візу». Після почутого смуток спочатку змагав радість. «Ніколи не думав, — написав він у своєму щоденнику, — що очікуватиму на поїздку до Індії без приємних почуттів, але саме так і сталося. Я майже вжахнувся. Та все одно поїду. Я поїду, щоб відвоювати собі право на поїздки. Мушу підтримувати зв’язок заради своїх синів. Аби я міг показати їм, що я любив і що належить їм по праву». Саме уряд індуїстської націоналістичної партії «Бгаратія джаната» надав йому дозвіл на в’їзд до Індії, тому неодмінно пошириться чутка, буцімто видача йому візи — це антимусульманський акт, однак йому не хотілося брати на себе роль демона, якого з нього намагалися зробити. Він людина, яка все ще любить свою батьківщину, незважаючи на довге заслання і заборону його книжки. Він — письменник, для якого Індія стала найбільшим джерелом натхнення, й він обов’язково візьме п’ятирічну візу, якщо йому таку запропонують.

Колишній меланхолійний настрій розвіявся. Він радісно, схвильовано говорив про повернення до Індії на обіді у товаристві письменників, з якими він брав участь у літературному доброчинному заході, організованому Джуліаном Барнсом. Луї де Барньєр узявся повчати свого схвильованого, щасливого колегу і радив за жодних обставин не їхати туди, бо своїм приїздом він завдасть індійським мусульманам болісної образи. Відтак де Барньєр заходився читати коротку лекцію з історії індуїстсько-мусульманської політики, і це письменникові, чиє всеньке творче й інтелектуальне життя було пов’язане саме з цією темою і який, мабуть, знав про це трохи більше, ніж автор роману, який так славно спотворив історію грецького комуністичного опору у Другій світовій війні під час італійського вторгнення на острів Кефалонія. Він підійшов найближче, ніж будь-коли, до тієї риски, щоб зацідити іншому письменникові в ніс.

Гелен Філдинґ, що також сиділа в товаристві за столом, побачивши його налиті кров’ю очі, схопилася на ноги, весело усміхаючись. «Гаразд! Надзвичайно хороший вечір. Просто чудовий. Але все, мушу йти!» — вигукнула вона, і це врятувало становище, дозволивши йому також підвестися, вибачитися і піти, тож ніс містера де Бараньєра залишився цілісінький.

Він мав приватну зустріч з Дереком Фетчетом, який знову казав: «Повірте мені». Усі секретні відомості, що надходять з Ірану, однозначно позитивні. Всі партії приєдналися до цієї угоди, всіх псів відкликано. Від Сінаї можна чекати чого завгодно, проте він усе одно не має грошей. «Ми продовжуватимемо працювати над усіма питаннями, — сказав він. — Тепер головне — зберігати самовладання». Фетчет також сказав, що його власна заява, в якій він назвав угоду «великим дипломатичним успіхом Британії», викликала в Ірані шквал емоцій. «Так само, як і ваші слова: «Це означає свободу».

Його попросили робити, як на нього, щось досить-таки складне: тримати язик за зубами. Якщо він так чинитиме, то сердиті голоси поступово стихнуть, і фетва залишиться в минулому.

Тим часом у Тегерані відбувся марш тисячі студентів з організації «Гезболла», які заявляли про свою готовність здійснювати напади на письменника і його видавців, прив’язувати до своїх тіл бомби і таке інше; співали стару і сумну пісню терористів.

Він поїхав до палати громад на зустріч з Робіном Куком. І Кук повідомив, що отримав підтвердження того, що Хаменеї і вся іранська Рада доцільности «приєдналася до нью-йоркської угоди». Звідси випливає, що всіх убивць відкликано. Він був певний щодо Іранського міністерства з питань розвідки і безпеки, а також щодо ліванської «Гезболли». Їхніх бойовиків не залучають. Щодо Стражів революції, то він мав тільки «неґативні розвідувальні дані»: жодних ознак підготовки у їхньому таборі до якихось дій. «З боку іранського уряду одержа-но ґарантію, що він запобігатиме виїзду з Ірану тих, хто збирається здійснити на вас напад. Вони розуміють, що на кону їхній авторитет». Символічне значення появи Кука-Харразі «пліч-о-пліч» ретельно зважувалося, їх показували по телевізору в усіх мусульманських країнах світу, «і якщо вони, скажемо навпростець, уб’ють вас, то цим самим остаточно підірвуть до себе довіру». Сказав і таке: «Ми не закінчили справи. Ми й надалі чинитимемо тиск і чекатимемо на результати».

Тут міністр закордонних справ Сполученого Королівства поставив запитання, на яке відповісти було не так просто.

— Навіщо вам кампанія захисту проти мене? — захотів знати Робін Кук. — Я готовий запропонувати вам вільний доступ до мене і регулярні зустрічі. Я борюся на вашому боці.

Він відповів:

— Багато хто вважає, що ви мною торгуєте, слабка угода подається як надзвичайний успіх, а мене з комерційних і геополітичних міркувань відсуваєте на задній план.

— Еге ж, — сказав Кук насмішкувато. — Вони, мабуть, думають, що я раджуся з Пітером Мендельсоном. (Мендельсон був міністром торгівлі й промисловости.) — Це не так, — продовжував він, а тоді додав, перегукуючись з Дереком Фетчетом: — Повірте мені.

Він мовчав добру хвилю, а Кук не робив спроби якнайшвидше довідатися про його рішення. Вони що, знову забивають мені баки? — запитував він самого себе. Лишень кілька днів тому він репетував на Майкла Ексворті, звинувативши у зраді. Проте обидва політики йому подобалися й боролися за нього відважніше, ніж будь-хто інший упродовж десятиріччя, тож тепер вони просили його повірити в них, зберігати самовладання і, понад усе, трохи помовчати.

— Якщо ви спробуєте піддати різкій критиці фундацію «15 хордада», то їм тільки цього й треба, бо тоді іранський уряд не зможе їм протистояти, не справивши враження, буцімто він дослухається до ваших слів.

Він думав і думав. Кампанія захисту розпочиналася з метою боротьби з інерцією урядів. Тепер це був його уряд, який обіцяв енергійно працювати задля нього. Можливо, це нова фаза: треба працювати з урядом, а не проти нього.

— Гаразд, — сказав він, — я згоден.

Він поїхав до Френсіс Д’Сузи в «Статтю 19» і попрохав припинити кампанію захисту. Кармел Бедфорд була в Осло на зустрічі представників кількох комітетів захисту, і коли він їй зателефонував і розповів про своє рішення, то вона вибухнула гнівом, звинувачуючи в усьому Френсіс: «Вона вже давно націлилася на роботу в міністерстві закордонних справ! Цей крок тільки в її інтересах!» Френсіс і Кармел більше не спілкувалися між собою. Він переконався, що прийняв правильне рішення.

Отже, кампанія із захисту Рушді закінчилася. «Сподіватимемося, — написав він у своєму щоденнику, -що я ухвалив правильне рішення. Хай там як, але це моя воля. Я не можу нікого винити».

ІРАНСЬКІ СЕЛЯНИ ПРОПОНУЮТЬ ВИНАГОРОДУ ЗА ГОЛОВУ РУШДІ. Мешканці іранського села біля Каспійського моря встановили за голову Салмана Рушді винагороду, яка складається із землі, будинку і килимів. «Тому, хто вб’є Салмана Рушді, село Кіяпай надасть 4500 квадратних метрів сільськогосподарської землі, 1500 квадратних метрів фруктових садів, будинок і 10 килимів», — заявив офіційний сільський представник. Дві тисячі селян також відкрили банківський рахунок для збору пожертвувань.

Не так легко бути спокійним, мовчати й зберігати самовладання..

Він поїхав до Нью-Йорка для зйомок французького телефільму про «Землю під її ногами». Одразу наче світ перед ним відкрився. Він вільно ходив вулицями міста і нітрохи не боявся. В Лондоні він перебував у пастці обережности британських спецслужб, а тут, у Нью-Йорку, його життя перебувало у його власних руках; він сам міг вирішувати, що розсудливо, а що небезпечно. Він міг насолоджуватися свободою в Америці ще до того, як британці вирішили, що настав час повернути йому її назад. Свободу беруть, а не дарують. Він знав це. І йому слід діяти згідно з цим правилом.

Білл Бюфорд, натягнувши на голову маску марсіанина з фільму «Марс атакує», повіз його на геловінську вечерю аж на околицю міста. Він одягнув бедуїнську хустку кефію, в одну руку взяв дитяче калатало, а в другу булочку і ходив як «Шейх, Калатало і Булочка» з дитячої різдвяної вистави.

Коли повернувся до Лондона, то Жанні Моро[253] саме виповнювалося сімдесят років, і його запросили з цієї нагоди на ланч у резиденцію посла Франції. Він сидів між Моро, все ще чарівною і навіть спокусливою у свої сімдесят, і великою балериною Сільві Ґіллем, яка хотіла подивитися виставу «Гарун і море оповідок». Моро виявилася страшенно милою raconteuse[254]. Також за столом з ними сидів такий собі працівник посольства, завдання якого полягало в тому, щоб підкидати оповідачці нескладні запитання:

— Теперг ми пргосим казати, як ви зустргілися з великим фрганзуським ргежисергом Фргансуа Тргюффо.

І вона знову починала пригадувати.

— А-а-а, Франсуа. Це було в Каннах, ну, і я там була з Луї.

— Це наш також великий фрганцузький ргежисер Луї Маль...

— Так, Луї, і ми стоїмо в Palais de Sinéma[255], а Франсуа підійшов і вітається з Луї, і вони якийсь час ішли разом, а я з іншим чоловіком трохи позаду, а потім я іду з Франсуа, і це дуже дивно, бо він ніяк не погляне мені в обличчя, він весь час дивиться долі, і лишень інколи вгору, а тоді знову донизу, а тоді він поглянув на мене і сказав: «А чи не дасте ви мені свій номер телефону?»

— І ви, — підсумовує працівник посольства, — ви даєте йому той номер.

Тут він перехоплює у працівника посольства ініціативу й запитує про роботу з Луїсом Бунюелем над «Щоденником покоївки».

— А-а-а, дон Луїс, — каже вона своїм глибоким, гортанним від куріння голосом, — я люблю його. Одного дня я кажу йому: «Доне Луїсе, як би я хотіла бути вашою донькою!» А він каже мені: «Ні, дорогенька, тобі цього не треба хотіти, бо якби ти була моєю донькою, я запер би тебе вдома, і не було б кіно!»

— Мені завжди подобалася пісня, яку ви співаєте в «Жюлі й Джимі», — каже він їй, і вони пригублюють «шато бешвель». — «Le Tourbillon[256]». Це стара пісня, а чи її написали спеціально для фільму?

— Річ у тому, — каже вона, — що пісню написали для мене. Тривалий час я зустрічалася з одним чоловіком, що дуже мене кохав, і коли ми розлучилися, він написав цю пісню. А тут Франсуа каже, що мені треба співати, я пропоную цю пісню, і він погодився.

— Тепер, — питає він, — коли пісня стала такою відомою, ви все ще думаєте про неї як про пісню, написану для вас коханим чоловіком, а чи як про пісню із фільму «Жюль і Джим»?

— Ну, — каже вона, стенаючи плечима, — тепер це пісня з фільму.

Перед тим як він покинув résidence, посол відвів його набік і повідомив про присудження йому найвищого ступеня командора Ордену мистецтва і літератури — величезна честь. Рішення ухвалили ще кілька років тому, каже посол, однак попередній французький уряд рішуче чинив цьому опір. Невдовзі на його честь буде влаштовано прийом у résidence, на якому він отримає орденську відзнаку і стрічку. Чудова новина, відповідає він, однак уже за кілька днів французька влада відступила від свого задуму. Жінка, відповідальна за розсилання запрошень, сказала, що вона поки що «не квапиться» з відправкою, бо «чекає на схвалення з Парижа»; відтак, на превеликий подив, він не може додзвонитися ні до посла, ні до культураташе Олів’є Пуавра д’Арво. По кількох днях невідання він зателефонував Жакові Лангу, який пояснив йому, що за десять днів заплановано візити президента Ірану до Франції, тому міністерство закордонних справ гальмує цю справу. Ланг кудись зателефонував, і це спрацювало. Перетелефонував Олів’є. Чи не могли б ви призначити день, коли пан Ланг приїде і вручить вам нагороду? Так, відповів він. Авжеж.

Зафар влаштовував вечірку, на яку запросив і його. Група захисту швидко завела його до нічного клубу і заплющила очі на все те, що в нічних клубах зазвичай відбувається. Він опинився за столом з Деймоном Eлбарном і Алексом Джеймсов з групи «Блер», які чули про його співпрацю з «U2» і хотіли записати пісню на його слова. Раптом виник попит на його тексти до пісень. Алекс випив більше половини пляшки абсенту, що було, мабуть, нерозумно з його боку. «Я маю нехрінову ідею, — сказав він. -Я пишу слова, а ти пишеш музику». Але, Алексе, сказав він м’яко, я не пишу музики і навіть не граю на жодному музичному інструменті. «Дарма, — сказав Алекс, — я навчу тебе грати на гітарі. За півгодини. А то херня, що ти не вмієш. Ти пишеш музику, а я пишу слова. Буде навіть дуже нехріново». Співпраці з «Блер» не вийшло.

Він зустрівся у Скотленд-Ярді з Бобом Блейком, який тепер став керівником Підрозділу «А», щоб поговорити про майбутнє. Наступного року в нього виходить новий роман, сказав він, тож йому хотілося б вільно брати участь у промоції своєї книжки з відповідними оголошеннями про зустрічі й підписуванням книжок. Вони вже не раз це робили, й з безпекою не виникало якихось труднощів. Також йому хочеться зменшити захист. Він розуміє, що авіалініям більше подобається, якщо до літа-ка його привозить група офіцерів захисту, та й у публічних місцях, де проводяться заходи за його участи, також раді присутності поліції, проте все інше вони спроможні владнати з Френком. Цікаво, проте Блейк, здається, був відкритий до всіх його пропозицій, а це наводило на думку про зміну оцінки рівня загрози попри те, що його про жодні зміни поки що не інформували. «Гаразд, — сказав Блейк, — давайте подивимося, що тут можна зробити». Тим часом Блейка турбувала Індія. На думку містера Ранку і містера Пополудні, якщо він поїде до Індії у січні чи на початку лютого, то виникне ризик іранського нападу. А чи можна йому дізнатися, на чому ґрунтуються їхні побоювання? «Ні». — «Гаразд, але я не планував їхати до Індії у цей час». Коли він сказав це, то помітив, що обличчя поліцейського дещо подобріло.

Він прибув до офісу міністра закордонних справ у палаті громад і побачив там генерального директора МІ-5 Стівена Лендера разом з Робіном Куком, що мав для нього погану новину. Кук сказав, що вони одержали розвідувальні дані про засідання Іранської верховної національної ради з безпеки — коли Кук сказав це, Лендер несхвально глипнув на нього, але він вів далі — на якому Хатамі й Харразі не змогли втихомирити прихильників жорсткого курсу. Хаменеї «не в змозі» вгамувати Стражів революції «Гезболлу». Його життю далі загрожує небезпека. Проте Кук запевняв, що міністерство закордонних справ і він «особисто» займатимуться розв’язанням цієї проблеми, до того ж нема жодних ознак підготовки нападу в якійсь із країн Заходу, сказав Лендер. Нема великої ймовірности — слабка втіха, та це було всім, про що він довідався. «Я повідомив Харразі, — сказав Кук, — що ми знаємо про засідання Верховної національної ради з безпеки, і він був ошелешений. Він намагався говорити про чинність угоди. Він розуміє, що на кону і його репутація, і Хатамі».

Зберігайте самовладання.

Ніщо не досконале в цьому світі, але з таким рівнем недосконалости складно миритися. Та все ж таки він залишався рішуче налаштованим. Він мусить забрати своє життя назад у свої руки. Не може він чекати, допоки «фактор недосконалости» знизиться до прийнятного рівня. Та як тільки він заводив з Елізабет мову про Америку, вона не хотіла про це слухати. Вона слухала Ізабель Фонсеку, яка казала: «Америка — це небезпечна країна, там усі мають вогнепальну зброю». Несприйняття його мрії про Нью-Йорк наростало. Деколи йому здавалося, що він буквально бачить, як позублена лінія розриву між ними стає ширшою, так ніби світ — це аркуш паперу, а вони стоять на різних його половинках і відокремлюються одне від одного, тож, рано чи пізно, їхні історії писатимуться на окремих сторінках, незважаючи на роки кохання, бо коли життя починає говорити імперативами, то в людей нема іншого вибору, як підкоритися їм. Для нього найбільшим імперативом була свобода, а для неї — материнство, і, поза сумнівом, почасти вона як мама вважала, що життя в Америці без поліцейського захисту небезпечне і ненадійне, а почасти як англійка також не хотіла, щоб її син виростав американцем, до того ж вона майже не знала Америки, бо її Америка — завбільшки з Бриджгемтон, і вона боялася, що в Нью-Йорку вона буде ізольованою і самотньою. Він розумів усі її побоювання і сумніви, проте його потреби були своєрідними командами, тому знав, що зробить саме те, що має зробити.

Іноді самого кохання замало.

Був вісімдесят другий день народження його матері. Коли він сказав їй телефоном, що в нього у 1999 році має вийти нова книжка, вона на те відповіла мовою урду: «Іс дафа кой аччгі сі кітаб лікгна». «Цього разу напиши гарну книжку».