Джозеф Антон

VII. Повний кузов лайна

У найприкріші хвилини свого життя його найбільшою бідою, як йому здавалося, було те, що він живий. Якби він помер, то жодна душа в Англії не зчиняла б галасу про вартість його безпеки й про те, чи заслужив він на таке тривале й особливе ставлення до себе. Не боровся б за право сісти на літак і не домагався б у старших офіцерів поліції крихітних поступок у питанні особистої свободи. Не переймався б безпекою матері, сестер і своєї дитини. Йому не доводилося б говорити з політиками (велика перевага!). Не боліло б вигнання з Індії. Рівень напруги однозначно був би нижчий.

І він уже давно мав померти, проте йому, вочевидь, ніяк не хотілося цього розуміти. Новина вже оголошена, її очікують геть усі. Некрологи готові. Це ж бо загальновідомо, що герої трагедій чи навіть трагедійних фарсів сценаріїв не переписують. А він наполягав таки на виживанні, ба навіть провадив усілякі розмови і суперечки про своє становище, вірячи, що він не той, що завдає шкоди, а той, кому завдають шкоди; не полишав він і своєї роботи, домагався, аж страшно сказати, такої безрозсудности — повернення собі життя, дюйм за дюймом, крок за ще болючішим кроком. «Що то за білявка, що має великі цицьки й живе на Тасманії'? Салман Рушді!» — ось такий побутував анекдотик; і якби він погодився на якусь програму захисту свідків і доживав свої нудні дні у глухомані під вигаданим іменем, тоді б це всіх улаштовувало. Однак містеру Джозефу Антону захотілося знову стати Салманом Рушді, що, відверто кажучи, досить брутально з його боку. Йому не місце в історії успіху, бо в ній нема місця для радости. Мертвого його б ушановували як мученика, що загинув за свободу слова. Живим він був хіба що тупим ниючим болем у задньому місці.

Коли він залишався сам у кімнаті, намагаючись переконати себе, що це лишень звичайне усамітнення письменника за роботою, і пробуючи забути про озброєних чоловіків, що грали в карти на першому поверсі, а також про свою неспроможність без дозволу вийти з парадних дверей свого будинку, часто впадав у відчай і поринав у гіркі думи. Проте, на щастя, мав усередині якусь потугу, що пробуджувалася й не давала змиритися з непривабливою жалісливою поразкою. Давав собі настанову пригадати найважливіші, вже давно вироблені правила: не приймати реальність такою, як її зображають поліцейські, політики чи священики. Натомість наполягати на вагомості своїх власних суджень та інтуїції. Рухатися до відродження, хоча б до відновлення. Повертатися до свого внутрішнього «я», ставати самим собою у власному житті; ось такою була мета. А якщо він «мрець у відпустці», ну, тоді мертві також вирушають на пошуки. Давні єгиптяни вважали, що смерть — це пошук, подорож до відродження. Він також вирушить у подорож з Книги Мертвих до «світлої книги життя».

І що він може зробити ще життєрадіснішого, яке б іще більше утверджувало владу життя над смертю і додавало йому сили для боротьби з тими недоброзичливцями, що вишикувалися в бойові шеренги супроти нього, ніж привести у цей світ нове життя? Раптом відчув себе готовим. І сказав Елізабет, що він згоден; їм треба спробувати народити дитину. Всі клопоти залишалися — питання безпеки, переміщений хромосом — проте йому байдуже. Новонароджене життя внесе свої корективи, наполягатиме на своїх потребах. Так! Він хоче мати другу дитину. В будь-якому разі не варто перешкоджати Елізабет стати матір’ю. Разом вони живуть уже три з половиною роки, вона його любить усім серцем, терпить його непросту вдачу. Тепер не лишень вона хотіла дитини. Після того, як він сказав Так, давай спробуємо, вона аж сяяла, обіймала його і цілувала цілий вечір. Вони приберегли пляшку «тіньянелло», щоб за обідом відсвяткувати їхнє перше «побачення». Він завжди дражнив її, що того вечора на квартирі Ліз Колдер вона «першою накинулася на нього». «Навпаки, — казала вона, — саме ти накинувся на мене». Три з половиною роки потому вони сиділи за столом у своєму власному помешканні; під кінець обіду з майже допитою пляшкою хорошого тосканського червоного вина він сказав: «А чому б тобі знову не накинутися на мене?»

1994 рік розпочався з невдачі. «Нью-Йорк таймс» відкликала свою пропозицію щодо синдикованої колонки. Французьке синдикатне бюро поскаржилося, що його працівники й офіси опиняться під загрозою. Спочатку було незрозумілим, чи власники газети знають про це рішення і чи вони його схвалили. За кілька днів стало очевидним, що Шульцберґери про все знають, й пропозицію таки відкликано. Ґлорія Б. Андерсон, шеф нью-йоркського синдикату, висловлювала жаль, однак нічим не могла зарадити. Вона сказала Ендрю, що зробила цю пропозицію винятково з комерційних міркувань, проте потім почала читати Рушді й стала його шанувальницею. Приємно, проте намарно. Мине більше чотирьох років, аж поки Ґлорія зателефонує знову.

Операція «Малахіт» вважалася однією з найважливіших. Решта поліцейських з Підрозділу «А» називали її «почесною службою», незважаючи навіть на байдуже ставлення до цього поняття таких ветеранів «Малахіту», як Боб Мейджор і Стенлі Долл. Група «Малахіту», на думку колег-офіцерів, виконувала найнебезпечнішу і найважливішу роботу. Решта «просто» охороняли політиків. «Малахіт» захищав принцип. І поліцейські це добре розуміли. Лишень прикро, що держава мала трохи іншу думку. В Лондоні два депутати від Республіканської партії аж згорали від бажання порушити в палаті громад питання про вартість такого захисту. Більшість членів парламенту від Республіканської партії вважали цей захист розтринькуванням державних коштів і домагалися його скасування. І він також, хотілося йому сказати. Він, як ніхто інший, прагнув повернутися до нормального життя. Проте Дік Вуд, новий очільник операції «Малахіт», застерігав: іранська розвідка «з тією ж наполегливістю» намагається відшукати свою ціль. Рафсанджані вже давно дав добро на його ліквідацію, тож убивці не мали жодної потреби звертатися до нього за дозволом. Він продовжував бути їхньою ціллю номер один. Невдовзі Стелла Рімінґтон, глава МІ-5, заявила на Бі-бі-сі у щорічній лекції на честь Річарда Дімблбі[191], що «скоріш за все, спроби дізнатися про місце перебування й убивства письменника Салмана Рушді не припиняються».

Знову настав час вечірки Спеціальної служби. Елізабет намагалася якось причарувати Джона Мейджора, проте він не звертав на неї уваги, «не клював на неї», як би сказала Самін. Зі смутком у голосі промовила: «Здається, я не оправдовую твоїх сподівань», — що було безглуздям з її боку. Мейджор усе ж пообіцяв Френсіс Д’Суса зробити заяву 14 лютого, тож вечір приніс хоча б якусь користь. А міністр внутрішніх справ Майкл Говард був досить-таки дружелюбним. Посеред вечірки його охоронці провели для них екскурсію поверхами Спеціальної служби. Повели їх до «резервної кімнати», де черговий офіцер дозволив їм заглянути до «книги скарг» і навіть відповісти на брудний телефонний дзвінок якогось психопата. Вони також заглянули до архіву на дев’ятнадцятому поверсі, звідки відкривався чудовий вид на Лондон; там побачили таємні папки, яких їм не можна було відкривати, а також книгу із новими кодовими словами сучасної ІРА; якщо анонімний додзвонювач вживав одне із цих слів, то цим самим попереджав про закладення справжньої бомби. Дивно, проте незважаючи на комп’ютеризацію, багато папок все ще зберігалося у невеликих шафках.

Після вечірки група захисту запросила їх з Елізабет до «Біржі» — улюбленого винного бару поліцейських. У нього виникло відчуття, що всі вони якось зріднилися й стали одне одному близькими людьми. Під кінець вечора хлопці сказали, що «хочуть бути з ним відвертими» і розповіли про перебування в місті «досить-таки небезпечного мерзотника», тож їм упродовж кількох днів доведеться «добре пильнувати». Тиждень потому він почув, що «мерзотник» уже розбудив інших мерзотників з їхнього мерзенного сну й розповідає їм, у який спосіб найліпше його вбити. На нього полювало вже кілька мерзотників, які хотіли заподіяти йому те, для чого той мерзотник їх і розбудив.

Наближалася п’ята річниця фетви. Він зателефонував Френсіс і помирився з нею та з Кармел, однак наразі не мав великого бажання говорити про подальші дії в рамках своєї кампанії. Того року його друзі старалися якнайдужче, щоб полегшити його ношу. Джуліан Барнс написав блискучу статтю для «Нью-Йоркера», дотепну й зі знанням справи, такий собі аналіз того, що відбувається з тим, кого він знає і любить. Крістофер Гітченс також надрукував свій матеріал у «Лондон ревю оф букс», а Джон Даймонд виступив в одній із таблоїдних газет з різкою критикою цих же табло-їдних газет за спроби вбивства героя на своїх шпальтах. Драматург Рональд Гарвуд зустрівся із генеральним секретарем ООН Бутросом Бутросом-Ґалі й говорив про нього. «Бу-Бу висловлювався дуже прихильно, — сказав йому Ронні. — Він поцікавився, чи пробували британці вдатися до обхідної дипломатії через індійців чи японців, оскільки іранці все-таки прислухаються до них». Він не знав відповіді на це запитання, проте мав підозру, що вона, мабуть, негативна. «Бу-Бу каже, що коли британці захочуть, аби він це зробив, то Дуґласові Герду треба звернутися до нього з формальним проханням». Залишалося тільки дивуватися, чому цього ще й досі не зроблено.

Тим часом висвітлення у всій Європі річниці, що наближалася, мало доволі толерантний характер. Поза межами Британії на нього дивилися як на приємну, трохи дивакувату, хоробру, талановиту, гідну поваги людину. Його фотографував великий Вільям Кляйн[192], а відтак він сказав Керолайн Мічел, що йому дуже сподобалося його фотографувати: «Він такий кумедний». «Я зміг би, мабуть, покласти край усій тій ненависті і зневазі. Організуй невеличкий обід за моєї участи, Хаменеї і Рафсанджані». «Вже беруся до роботи», — відповіла Керолайн.

Міжнародний парламент письменників у Страсбурзі обрав його президентом і попрохав написати декларацію про наміри. «Ми [письменники] — шахтарі і ювеліри, -писав він, — почасти правдохи і почасти брехачі, блазні й полководці, дворняги й бастарди, батьки й коханці, архітектори й руйнівники. Ми — громадяни багатьох держав: оточеної кордоном країни видимої реальности та щоденного життя, сполучених штатів розуму, небесних і пекельних держав бажання, а також розкутої республіки мови. Всі ці держави становлять територію значно більшу, ніж будь-яка інша територія, якою управляє будь-яка інша світова потуга; проте наша оборона проти інших світових потуг часто виявляється надто слабкою. Потужні й не дуже потужні монархи, що протистоять нашому праву на створення картин світу, дуже часто сприймають творчий дух як ворожий собі, бо він не узгоджується з їхніми простішими й менш щиросердними поглядами. Найліпша література обов’язково виживе, проте нам не можна сидіти склавши руки, чекаючи на її звільнення від кайданів цензури колись у майбутньому».

Великим досягненням парламенту письменників стало заснування Міжнародної спілки міст з надання притулку, яка в наступні роки розростеться до понад тридцятьох міст — від Любляни до Мехіко через Амстердам, Барселону й Лас-Веґас. Часто держави з певних причин не дають притулку переслідуваним письменникам — міністерства закордонних справ неминуче бояться, що, скажімо, надання притулку китайському пись-менникові-відступнику може призвести до розриву торговельної угоди, — проте мери на рівні міст часто дивляться на це як на ініціативу без якихось відчутних наслідків. Адже не потрібно великих витрат для надання письменникові, що потрапив у скруту, невеличкої квартири і сякої-такої грошової допомоги впродовж кількох років. Він пишався своєю участю у виникненні такого задуму, а його підпис на парламентських листах, поза сумнівом, щось таки важив. Він тішився можливістю розсилати послання від свого імени, представляючи інших письменників, які потребували допомоги.

14 лютого його «декларація» з’явилася в «Індепендент». Одразу запідозрив, що ця газета зі своїм послуж-ним списком проісламської газети затіває щось нехороше, обнародуючи його «наміри». Так і сталося. Він прокинувся у День святого Валентина і побачив свій текст на третій сторінці поряд з інформаційним матеріалом про річницю, тоді ж бо як уся сторінка публіцистики була віддана під статтю безпросвітної Ясмін Алібгаї-Бравн про те, як фетва спричинилася до багатьох хороших, позитивних наслідків, дозволивши громаді британських мусульман віднайти свою ідентичність і громадський голос. «Якби не доленосний день 14 лютого 1989 року, -писала вона, — то світ без найменших застережень квапився б до свого невід’ємного права носити блакитні джинси та їсти гамбурґери в Макдональдсах». Як добре, що Хомейні заохотив до нових дискусій щодо ісламських і західних цінностей, думалося йому; це таки вартує перетворення кількох письменників на гамбурґери.

«Щасливої річниці!» Це вже стало сумною традицією, коли його друзі телефонували, щоб привітати його з цим особливим днем. Елізабет приготувала для нього вишукану валентинку, об’єднавши своє обличчям з обличчям Фріди Кало[193]. Ганіф Курейші саме збирався до Пакистану й погодився передати лист матері іменинника в Карачі. Зателефонувала з Парижа Каролін Ланґ і сказала, що після довгих умовлянь «крутий» міністр внутрішніх справ Шарль Паскуа погодився на ночівлю месьє Рушді у Франції не тільки у приватних помешканнях, але також і в готелях. (Перегодя міністра Паскуа звинуватили в незаконному продажі зброї до Анґоли, і йому дали один рік умовно. Бельгійського міністра закордонних справ Віллі Клааса засудили за хабарництво. Такий уже світ політики. Порівняно небагато письменників-романістів коли-небудь були визнаними винними у хабарництві -дуже прибутковій формі корупції.)

Кампанії попередніх кількох років принесли свої результати у вигляді декларацій з боку світових лідерів. Цього року Джон Мейджор зробив заяву в досить-таки різкому тоні: Ми всі хочемо пояснити іранському урядові, що він не може розраховувати на сталі дружні відносини, якщо тільки й допоки він..., а лідер опозиції Джон Сміт: Я беззастережно засуджую... неприпустимо, аби... закликаю іранський уряд... , і Есе Клевеланд, міністр культури Норвегії: Ми нарощуватимемо наші зусилля проти... і: ми вимагаємо скасування фетви, а Дік Спрінґ в Ірландії заявив про неприйнятність і серйозне порушення, тоді ж бо як міністр закордонних справ Канади Андре Уелле казав про те, що сам факт виживання Рушді — це сподівання на свободу у світі.

Того дня було розповсюджено півмільйона листівок Остера-Делілло (на які, зрештою, вдалося зібрати гроші). Pour Rushdie вийшла в Сполучених Штатах у перекладі англійською. А Френсіс і Кармел разом з Майклом Футом, Джуліаном Барнсом і ще кількома людьми пішли до іранського посольства, щоб вручити лист протесту, та забули покликати з собою журналістів. Кармел сказала на Бі-бі-сі, що фетва поширюється на його родину й друзів. Це було незграбним і неточним висловлюванням, яке могло й направду поставити під загрозу його найближчих людей. Уже через хвилину після сказаного зателефонувала Клариса й запитала, що відбувається. Зателефонував також і Джон Даймонд, тож йому довелося докласти немало зусиль упродовж решти дня для того, щоб переконати Бі-бі-сі у необхідності передати спростування.

Ґіллон займався організацією видання й розповсюджування «Віршів» у м’якій обкладинці на території Британії й повідомив про досягнення успіху в цій справі. Білл Норріс, очільник дистриб’юторської кампанії «Сентрал букс», літературним підрозділом якої була «Тройка букс», охоче, зі зворушенням і без боязні погодився взяти на себе цей обов’язок. Компанія розповсюджувала антифашистську літературу і, як казав Норріс, часто отримувала такі погрози. Їхня будівля вже перебувала під захистом. Однак її цікавив не скандал, а розповсюдження книжки. Він удихнув повітря на повні груди й сказав: так. Давайте зробимо це. Давайте кинемо виклик покидькам.

Його сильно пригнічувало, що література — це країна, у якій він уже тривалий час не жив. Минуло майже чотири роки, відколи він закінчив «Гаруна і море оповідок»; йому не писалося далі, він ніяк не міг зосередитися й починав панікувати. Хоча паніка іноді й корисна річ, що донедавна змушувала його працювати, проте тепер це стало — так, він уживе саме таке словосполучення — його найбільшим письменницьким застоєм. Він злякався і знав, що мусить її якнайшвидше здолати. Березень виявився місяцем «пан або пропав». Френсіс Коуді, його британський редактор з «Рендом хаус» запропонувала видати «невеличку книжку оповідань, аби читачі не забували», і це могло вивести його із заціпеніння. Треба було писати, а він не писав. Нітрохи не писав. Геть не писав.

Намагався згадати, як то бути письменником, змушував себе знову відновлювати колишні звички свого життя. Заглиблення в себе, очікування, віра в оповідь. Повільне або швидке відкриття того, як розсікти товщу вигаданого світу, куди ввійти, до чого попрямувати і як вийти з нього. Магія концентрації — це як падіння у глибоку криницю чи в часову прірву. Заглиблення у сторінку, пошук натхнення й екстазу, які приходили дуже рідко. Відтак важка робота — самокритика, грубе допитування своїх речень, що Гемінґвей називав детектором лайна. Розчарування після того, як наштовхується на межі свого таланту чи розуміння. «Відкрий усесвіт трохи більше». Авжеж, він пес Сола Беллоу[194].

Надійшла дивна звістка: виявляється, його нагородили державною премією Австрії за досягнення в галузі європейської літератури ще два роки тому, проте австрійський уряд не давав цій інформації ходу. Тепер в австрійських мас-медіа здійнявся страшенний ґвалт. Міністр культури Австрії Рудольф Шольтен визнав свою наївність і захотів поговорити з паном Рушді по телефону. Коли ж пан Рушді зателефонував, то міністр дружелюбно попрохав вибачення: сталася прикра помилка, яку незабаром буде виправлено. Про таємничу австрійську премію повідомляли по всій Європі. Жодна з британських газет не вважала за потрібне згадати про це. За винятком старої доброї «Індепендент», яка помістила матеріал, в якому йшлося про рішення Тасліми Насрін жити «відкрито» (себто вона впродовж дня залишалася у своїй квартирі з багатьма охоронцями, виходила з неї тільки під покровом ночі і тоді в автомобілі із затемненими вікнами їхала у своїх справах), що контрастувало зі слабкодухим бажанням автора «Сатанинських віршів» залишатися «у сховку» (коли він боровся за свободу від поліцейських обмежень і все ж таки серед білого дня з’являвся в публічних місцях, хоча за це його і сварили).

У затіненому світі фантомних убивць міністр закордонних справ Алі Акбар Велаяті сказав, що фетву неможливо скасувати. Заявив про це у Відні, й майже одразу поліція повідомила головні цілі фетви, що його намір відвідати місто для одержання державної премії є «надто ризикованим». Забагато людей забагато знають про нього. Дік Вуд сказав, що, на думку міністерства закордонних справ, йому не слід туди їхати. Проте остаточне рішення вони залишали за ним, незважаючи на те, що «знали» про «певні підпільні приготування». Він сказав, що не дасть себе залякати й не збирається втікати від тіней, і Дік погодився з ним. «Для підготовки теракту потрібен час, а в них його обмаль».

У Відні Рудольф Шольтен і його дружина Крістіна, лікар за професією, зустріли їх як давніх друзів. Начальник групи охорони повідомив про «підозрілу активність» в Ісламському культурному центрі, тому його особисту свободу довелося обмежити. Вони не змогли вільно пройтися вулицями міста; Відень їм показали з даху Бурґтеатру, директор якого Клаус Пейманн, огрядний, богемний чоловік, запросив його ще раз приїхати, пообіцявши влаштувати вечір на його честь. Їх повезли через Віденський ліс — прегарний, темний і густий, як ліс у відомому «галюцинаційному» вірші Роберта Фроста[195], проте йому не дозволялося виходити з авта, тож ліс здавався навіть ще галюцинаційнішим. Після обіду Елізабет залишилася у Шольтенів, а його гвинтокрилом доправили до штаб-квартири Австрійської спеціальної служби поза межами Відня, де він мав провести ніч. Ще довгі милі дороги, лиш потім посплю. Чоловік, який спостерігав за багатоквартирним будинком, у якому жив Шольтен, попрямував до іракського, а не до іранського посольства. Тож він, мабуть, був одним із Народних муд-жахедів Ірану, штаб-квартира яких розташовувалася в Іраку. (Саддам Хусейн надавав притулок ворогам свого ворога.) Наступного дня австрійська поліція оточила його фалангою й повела до зали, де мала відбутися церемонія вручення нагороди. В небі над головою дзижчали міліцейські гвинтокрили. Та все обійшлося. Він одержав свою премію і поїхав додому.

Пізно ввечері після повернення з Лондона він мав розмову з шефом американських антитерористів Робертом Ґельбардом, який сказав, що володіє «тривожною і достовірною» інформацією про безперервні «спроби» Ірану вистежити його, що «свідчить про їхнє невдоволення», казав він, «і йому слід про це знати». Салмане, закінчуй свій триклятий роман, сказав він собі. Може, тобі вже не так і багато залишилося. «Обзервер» надрукувала статтю, у якій ішлося про сварку між Рафсанджані й Хаменеї щодо справи Рушді. Рафсанджані хотів розпустити фундацію «15 хордада», де базувався Санеї Щедрий, а також заборонити використання загонів смерти. Проте

Хаменеї наклав вето на обидва кроки й підтвердив чинність фетви. Нічого не змінилося.

У Норвегії спілка письменників оголосила про свій намір запросити його почесним гостем на щорічну конференцію у Ставанґері. Глава місцевої мусульманської асоціації Ібрагім Їлдіз одразу заявив, що як тільки Рушді прибуде до Ставанґера, його одразу вб’ють. «Якби я зміг роздобути зброю і мені випала б нагода, то я не допустив би цього».

Із шухляди його письмового стола, де він зберігав дрібні купюри, почали пропадати невеликі суми — це в будинку з чотирма озброєними поліцейськими! — і він не знав, що й думати. Відтак зателефонувала Клариса й сказала: на Зафаровому банківському рахунку звідкись узялися додаткові гроші, зросли також його витрати. Зафар пояснював це тим, що у школі є хлопець (він не хоче називати його прізвища), який продав «щось з дому» й попросив його покласти ті гроші собі на рахунок. Очевидна брехня. Також казав Кларисі, що «всі надходження й витрати узгодив з татом», однак такого він не робив. Уже двічі збрехав.

Вони вирішили вдатися до санкцій. Його рахунок закрили, тож він не зможе з нього знімати грошей, також не отримуватиме кишенькових грошей, допоки не розповість, що відбувається насправді. За півгодини — хто сказав, що економічні санкції не спрацьовують? — Зафар зізнався. Він таки цупив гроші з татового письмового стола. Виявилося, що ґумовий надувний човен, який йому захотілося купити, коштував не 150 фунтів, а 250; витрачав гроші на всіляке причандалля, потрібне на облавку; в іншому разі довелось би до безкінечности збирати ті гроші, а йому вже хотілося човна. Покарання було суворим — ніякого телевізора, закритий банківський рахунок, він щомісяця сплачуватиме 30 фунтів зі своїх 50 фунтів, які він отримуватиме у вигляді кишенькових грошей, а човном він зможе користуватися (надувний човен «Міррор» він усе ж таки встиг купити) після сплати його вартости.

Вони з Кларисою сподівалися, що цей випадок стане для Зафара доброю наукою. Йому також доведеться зрозуміти, що досі батьки вірили йому цілковито, й тепер він має знову завойовувати їхню довіру. Водночас йому не слід сумніватися у їхній беззастережній любові до нього. Зафар мав нажаханий і осоромлений вигляд. Покарання не оскаржував.

П’ять днів потому Елізабет виявила зникнення найдорожчого для неї ювелірного виробу — маминого золотого браслета з брелоками — зі схованки у скриньці всередині іншої скриньки, що у шафі для одягу. Все решта на місці. Він прохав її добре подивитися, але вона, здавалося, вирішила, що це Зафарових рук справа. Трохи пошукала й сказала: ніде нема. Зафар саме спав у своїй кімнаті, тож вона наполягла, щоб розбудити його і запитати про браслет. Він благав її спочатку ретельно оглянути весь будинок, однак вона, знай, казала, що вже все обшукала і браслета ніде нема. Йому довелося будити й звинувачувати сина в крадіжці, хоча інтуїція підказувала, що його дитина не могла так вчинити; він навіть не знав, де Елізабет зберігала свої коштовності, тому цього просто не могло статися. Зафар дуже зажурився і сказав, що він нічого такого не робив. Опівночі, коли хлопець усе ще не спав і переживав через несправедливі звинувачення, Елізабет знайшла браслет у місці, куди вона його і поклала.

Почувався перед сином осоромленим. Між ним та Елізабет пролягла тінь, яка не швидко розсіялася.

Вони гостювали у Ронні й Наташі Гарвудів, святкуючи тридцять п’яту річницю їхнього весілля, і суддя Стівен Тумім, головний інспектор тюрем Її величности, веселий, рум’яний джентльмен, якого ІРА свого часу погрожувала вбити, завів розмову про надання «захисту» і про те, як то бути змушеним Спеціальною службою покинути будинок, у якому прожив тридцять років. Його дружина Вініфред казала, що мала нервовий зрив. Повернулася до будинку в супроводі поліції, щоб забрати необхідні речі, і коли поглянула на застелене ліжко й подумала, що більше в ньому не спатиме, то їй здавалося, що прощається з померлим. Обоє сильно потерпали від такої переміни, проте найгірше було те, що ніхто не знав, коли все це закінчиться. «Ніби довічне ув’язнення, — сказав суддя Тумім. — Коли вас садять на невизначений строк, то ви не знаєте, коли він закінчиться. Це таке ж довічне ув’язнення, або ж дуже схоже на нього». Стівену й Вініфред довелося отаборитися у військовому бараку на Олбані-стрит біля Риджентс-парку, куди мало не запроторили і їх з Елізабет. Однак про Стівена подбали трохи більше, ніж про них. Держава погодилася оцінити й купити їхній будинок, оскільки, як висловився дуже милий суддя, «люди під захистом не можуть знайти когось настільки дурного, аби він захотів купити такий будинок». «А я знайшов», — вихопилося у нього, й Ронні Гарвуд, пустотливо всміхаючись, підтвердив: «Так, це мій видавець, Роберт Маккрум».

Тумім був чудовим оповідачем. Він зустрічався із сумнозвісним серійним убивцею Деннісом Нільсеном під час здійснення інспекції в одній із в’язниць і «трохи стривожився», коли Нільсен попросив поговорити з ним на самоті. «Проте йому хотілося лишень похвалитися, наскільки він став начитаним». Нільсена схопили, коли його домашня каналізація забилася людською плоттю та нутрощами. Він замучив щонайменше п’ятнадцятьох чоловіків і хлопчиків, а тоді задовольняв свою похіть з їхніми мертвими тілами. Тумім назвав Нільсена «понурим і гнітючим типом», що й не дивувало. Вони мали спільних офіцерів із групи захисту й трохи побалакали про них. «Ідеальна робота для позашлюбних стосунків», — погодився Тумім. «Люба, не можу сказати, куди я йду і коли повернуся, це державна таємниця». Практично, всі вони мають коханок. На їхньому місці ми також би мали». Він розповів Туміму про офіцера-багатоженця. «Вони дуже привабливі чоловіки», — погодився суддя з розумінням справи.

Тумім став почуватися безпечніше, коли начальник в’язниці «Мейз» у північно-ірландському Лонґ-Кеші, де помер під час голодування член ІРА Боббі Сендз, протестуючи проти умов утримання в блоці «Н», сказав йому, що його викреслили зі списку тих осіб, кого ІРА планує вбити. Так, він був у тому списку, але тепер його там уже нема. «Розвідслужби насправді небагато знають, — казав він. — Але якби я відмовився покинути свій будинок, то мене б, мабуть, уже й застрелили. Я любив сидіти собі біля вікна й дивитися на річку, а за річкою росли густі кущі, ідеальне місце для снайпера. Поза сумнівом, я став би його легкою здобиччю. Хлопці з охорони казали мені: Щоразу, коли виходитимете у сад, то думатимете,чи не заховався хтось у кущах. Але тепер усе добре».

Наступного дня Ронні сказав, що суддя тепер жартує про ті часи, та насправді для нього і його родини то був справжній жах. Одна з доньок Туміма, якій не подобалося перебувати в будинку з озброєними чоловіками, почала залишати у кожній кімнаті записки на кшталт «НЕ КУРИТИ» й таке інше. Найважче було миритися із втратою приватности й невимушености в поведінці. Дуже добре поговорити з кимось іншим, хто вже пройшов через те, через що він тільки проходив, і почути про можливе щасливе закінчення такої історії. Елізабет і Вініфред Тумім скаржилися одна одній на вагу дверей і броньовані авто. Про таке з багатьма не поговориш. «Ви починаєте більше любити поліцію, — сказав суддя, — і стаєте значно менш терпимими щодо тих паскуд. У моєму випадку щодо ІРА. Так, доводиться мати справу з різними виродками, не всі з них мусульмани».

Містер Антон відчув певну зміну в поліцейському ставленні до операції «Малахіт». З одного боку, вони планували започаткувати вибіркове «приховане спостереження» за Зафаром і будинком Клариси, з чого він дуже радів, бо завжди непокоївся через незахищеність Берма-роуд. Дік Вуд казав про вимушену «ротацію складу» під час його виїзду з дому навіть для перегляду фільмів у кінотеатрі, бо не хоче, щоб обличчя людей, які чергують на Бішопс-авеню, стали надто відомими. З другого боку, поліпшувалося саме ставлення до «клієнта». Офіцер з групи захисту Тоні Данблейн якось зізнався: «Особисто я вважаю, що ми, Спеціальна служба, не повинні виконувати роботу іранців і утримувати вас під замком». Незабаром погодився з цим і старший офіцер Дік Вуд. «У мене склалося враження, — сказав Дік, — що до вас уже впродовж трьох років ставляться як до неслухняної дитини». Багато обмежень, на яких наголошував містер Ґрінап, виявилися необов’язковими. Добре, що хоч ви це розумієте, — відповів він. -Три роки з лишком були значно неприємнішими, ніж могли бути, тільки тому, що я не сподобався містерові Ґрінапу. Мусив битися буквально за кожен дюйм простору. «Навіть не знаю, як ви це витримували, — сказав Дік. -Ніхто з нас не стерпів би такої наруги».

Поблажливішою стала також Гелен Геммінґтон і сприяла в полегшенні життя «клієнта» в операції «Малахіт». Мабуть, його зустрічі зі світовими лідерами спричинилися до зміни у її ставленні до нього. Можливо, його власні арґументи вплинули на неї. Він не питав.

У 1982 році йому вдалося побувати у старовинній синагозі міста Коччі, що у штаті Керала[196], — у невеличкій перлині в оправі з блакитної китайської плитки (ПЛИТКА З КАНТОНА НЕМА ДВОХ ОДНАКОВИХ — напис на табличці). Історія про вже майже вимерлу громаду керальських євреїв захопила його уяву, і він підійшов до крихітного доглядача синагоги, літнього джентльмена з хорошим південноіндійським іменем Джекі Коген, і почав засипати його запитаннями.

По кількох хвилинах розмови містер Коген утомився відповідати.

— Що це ви мене питаєте і питаєте? — уривався терпець літньому доглядачеві.

— Ну, — відповідав він, — я, письменник, і, можливо, щось напишу про цю місцину.

Джекі Коген лишень незадоволено махнув сухорлявою рукою.

— Не треба, — сказав він дещо аж гордовито. — Ми вже маємо листівку.

Під час поїздки штатом Керала він вів щоденник, і якесь внутрішнє письменницьке чуття підказувало йому: в жодному разі не загуби своїх нотаток. Тепер той щоденник, який він забрав із Сент-Пітерс-стрит, указав йому шлях назад до письменницької праці. Він зосереджено день за днем вивчав тогочасні записи, пригадуючи красу Коччинської затоки, склади з перцем — «Чорне золото Малабара» — й великі опахала у церкві, де похований Васко да Ґама. Позаяк він блукав в уяві вулицями єврейських кварталів, ожила коччинська частина «Прощального зітхання Мавра». Аврора Зоґойбі і її син Мораїш на прізвисько Мавр привели його у свій світ.

Кошмар тривав довго, тож повернення до літератури видалося не з легких. Він щодня думав про Вільяма Нюґора і про його кульові рани, про те, як побили й завдали ножових поранень Етторе Капріоло, а ще про мертвого Гітоші Іґараші в калюжі власної крови біля ліфта. Водночас паплюжили, стріляли, копали ногами, штрикали ножами, вбивали і звинувачували не тільки його, безсоромного письменника, але весь світ книжок — саму літературу. Проте справжній світ книжок був абсолютно іншим, ніж світ насильства, і в ньому він знову віднайшов свій улюблений дискурс. Виринув із чужої йому повсякденної реальности і поринув у Аврору, у її чарівність, у її богемну нестримність, у її живописні міркування про млосність і бажання, і пожирав її, як той голодний, що допався до бенкетного столу.

Коли прочитав про те, як Ленін використовував своїх двійників, які їздили по Радянському Союзу і виголошували промови, на які йому бракувало часу, то подумав, що було б утішно, якби в Кералі, де комунізм доволі популярний, місцеві леніністи вирішили найняти індійських ленінінів для виконання такого ж завдання. Тож надто високий Ленін, надто низький Ленін, надто тлустий Ленін, надто кістлявий Ленін, надто кульгавий Ленін, надто лисий Ленін, а ще надто беззубий Ленін увірвалися на сторінки його роману, а з ними прийшла легкість і жвавість. Можливо, йому знову вдасться написати хорошу книжку. «Прощальне зітхання Мавра» стане його першою книжкою для дорослих після «Сатанинських віршів». Дуже багато залежить від того, як її сприймуть. Проте він відганяв від себе такі думки.

Його щоденне життя тепер було не настільки розбурханим, як тоді, коли писав «Гаруна і море оповідок», однак дар глибокого зосередження повертався поволі. Під час написання «Гаруна» ним рухала дана Зафарові обіцянка написати книжку для дітей, незважаючи на всі переїзди й непевності. Тепер він мав, де жити, сидів у чудовому робочому кабінеті, проте був розсіяний. Він змушував себе повернутися до колишнього розпорядку. Він зранку вставав й одразу йшов до письмового стола, не приймаючи душу і не одягаючись, інколи навіть не чистячи зуби, й змушував себе там сидіти в піжамі, допоки не починав працювати. «Мистецтво писати, — казав Гемінґвей, — це мистецтво приставляти сідниці штанів до сидіння стільця». Сідай, — наказував він собі. — Не підводься. І повільно, дуже повільно його колишня сила повернулася. Світ відходив геть. Час завмирав. Він з радістю падав у глибочінь, де на нього чекали ненаписані книжки і, як ті коханки, вимагали від нього цілковитої відданости. Він знову став письменником.

Коли не писав роман, то переглядав старі й думав про нові оповідання для збірника під назвою «Схід, Захід», у якій кома говорила сама за себе. Він уже мав три «східні» й три «західні» оповідання, тож тепер працював над трьома оповідями про перетинання культур, що стануть останньою частиною цього збірника. Оповідання «Чеков і Зулу» було про індійських дипломатів, одержимих серіалом «Зоряний шлях» у часи після вбивства Індіри Ґанді, а його дружба із Салманом Гайдаром з Вищої індійської комісії дала йому багато поживи. «Гармонія сфер» була майже правдивою історією, що ґрунтувалася на самовбивстві його близького кембриджського друга Джеймі Вебба, який писав на окультні теми, страждав на гостру шизофренію і, зрештою, застрелився. Й найдовше оповідання «Залицяльник» усе ще писалося. В середині шістдесятих, коли його батьки переїхали з Бомбея до Кенсінґтона, вони взяли із собою на якийсь час його літню аю, себто няню,

Мері Менезес з Мангалора, аби вона доглядала за його найменшою сестричкою, якій тоді виповнилося тільки два рочки. Проте Мері так засумувала за домом, що її серце буквально розривалося від туги за рідним краєм. У неї ста-валися справжні серцеві напади, й зрештою вона повернулася до Індії. Коли повернулася додому, серцеві нездужання минулися, й вона почувалася цілком дужою. Дожила до понад ста років. Тож йому хотілося розповісти про те, що від розбитого серця можна померти у прямому розумінні цього слова. Він об’єднав історію Мері з оповіддю про східноєвропейського сторожа, якого він одного разу зустрів у рекламній агенції «Огілві й мама», вже літнього чоловіка, який ледь розмовляв англійською й страждав від наслідків інфаркту, проте настільки добре грав у шахи, що мало хто міг з ним позмагатися. У своєму оповіданні він змусив мовчазного шахіста і няню, що так тужила за домом, закохатися одне в одного.

Поліція надумала дещо розважити їх з Eлізабет. Відвезли їх до легендарного «Чорного музею» у Скотленд-Ярді, який зазвичай зачинений для загалу. В музеї підтримували низьку температуру, тож, увійшовши туди, він почав тремтіти. Куратор музею Джон Росс, доглядач цього химерного зібрання справжніх знарядь убивств й інших реліквій реальних злочинів, шкодував, що британській поліції вже не дозволено вбивати людей. Мабуть, його тривала близькість з цими інструментами смерти таки далася взнаки. У «Чорному музеї» було багато замаскованої зброї — парасолі-пістолі, кийки-пістолі, а також ножі, що стріляли кулями. Всі можливі види зброї з кримінальних романів і шпигунських фільмів лежали тут на столах, і кожен експонат колись убив чоловіка чи жінку. «Ми використовуємо все це для навчання молодих офіцерів, — сказав містер Росс. — Аби розуміли, що вогнепальною зброєю може стати будь-що». Тут була вогнепальна зброя Рут Eлліс, останньої жінки, повішеної в Англії за те, що вбила свого коханця Девіда Блейклі. Також вогнепальна зброя, за допомогою якої 1940 року у Кекстон-холі сикхський терорист Удгам Сінгг убив сера Майкла О’Дваєра, колишнього губернатора Пенджабу, щоб помститися за індійців, убитих під час Амритсарської бійні двадцять один рік тому 13 квітня 1919 року. А ще кухонна плита й ванна, які серійний вбивця Джон Реджінальд Крісті використовував для варіння й розчленування своїх жертв на Ріллінґтон-плейс, 10 у західному Лондоні. Тут також була посмертна маска Генріха Гіммлера.

Денніс Нільсен служив у поліції, сказав містер Росс, однак через рік його вигнали за гомосексуалізм. «Цього ми тепер не можемо зробити, правда ж? — розмірковував містер Росс. — Таки так, не можемо». У слоїку була пара людських рук, обрізаних по лікті. Вони належали британському вбивцеві, якого застрелили, коли він рятувався втечею в Німеччині. Скотленд-Ярд звернувся до німецьких колег з проханням надіслати їм відбитки пальців трупа, щоб вони формально змогли закрити справу. Натомість німці надіслали руки вбивці. «Ві брати дер відбитки, — сказав містер Росс, імітуючи німецький акцент.

— Зразок давнього німецького почуття гумору». Його -людину, яку намагалися вбити інші люди, запросили до світу вбивств, аби дещо показати. Зразок давнього британського почуття гумору, подумалося йому. Таки так.

Того вечора, коли побачене в «Чорному музеї» все ще стояло в нього перед очима, він у театрі «Роял корт» брав участь у вечорі пам’яті Ентоні Берджеса[197] разом з Джоном Волшом, Мелвіном Бреґґом, Д.Дж. Енрайтом і Лорною Сейдж. Він прочитав уривок з «Механічного апельсина», в якому Елекс і його «друґи[198]» напали на автора книжки під назвою «Механічний апельсин». Він багато розмірковував над тим, що Берджес називав «уль-транасильством» (також про насильство проти письменників); про шарм тероризму, про те, як похнюплені, розгублені юнаки раптом стають упевненими в собі, відчувають свою значимість. Сленг, придуманий Берджесом на основі російських слів, вказував на причетність до такого насильства, він уславлював насильство й анестезував огиду до нього; він став чудовою метафорою того, що робить насильство настільки «прикольним». Прочитати «Механічний апельсин» — це ліпше зрозуміти ворогів «Сатанинських віршів».

Він закінчив «Залицяльника», і збірник «Схід, Захід» було завершено. Він також закінчив частину «Прощального зітхання Мавра» «Поділений будинок», близько сорока тисяч слів. Нарешті він таки вийшов із цього письменницького застою. Заглибився в уявний світ. Його вже не було в Коччі. Тепер він бачив місто своєї юности, змушене взяти собі іншу назву, так само як і він. «Опівнічні діти» — це роман про Бомбей. Теперішній роман стане книжкою про похмурішу, зіпсутішу і жорстокішу місцину, побачену не очима дитинства, а схоплену проникливим поглядом повноліття. Роман буде про Мумбай.

Він розпочав судову тяжбу в Індії, щоб відсудити успадковану власність — літній дідів будинок у Солані, що в горах біля Шімли¹, який незаконно забрав уряд штату Гімачал-Прадеш. Коли ж про це дізналися в Лондоні, то «Дейлі мейл» опублікувала передовицю, в якій запропонувала зібрати для нього гроші на дорогу, якщо йому раптом захочеться жити в Солані, бо так буде значно дешевше, ніж продовжувати платити за його безпеку в Англії. Якби якомусь іншому індійському іммігрантові у Британії сказали повертатися туди, звідки він приїхав, то це вважалося б расизмом, однак ось цьому конкретному імміґран-тові, мабуть, можна казати все, що заманеться.

У кінці червня поїхав до Норвегії й обійняв Вільяма Нюґора, який, хоча й повільно, проте одужував від отриманих ран. У липні написав перший відкритий лист до опальної бангладеської письменниці Тасліми Насрін й опублікував у берлінській «Ді таґецайтунґ». Після нього те ж саме зробили Маріо Варґас Льоса, Мілан Кундера, Чеслав Мілош і багато інших. 7 серпня фетві виповнилося дві тисячі днів. 9 серпня Тасліма Насрін за сприяння Ґабі Ґлайхмана зі шведського ПЕН-клубу прибула до Стокгольма, і шведський уряд надав їй політичний притулок. Дев’ять днів потому її удостоїли премії імени Курта Тухольскі. Тож вона опинилася в безпеці, хоч і у вигнанні; позбавлена рідної мови, країни й культури, проте жива. «Вигнання, — написав він у «Сатанинських віршах» — це мрія про славне повернення». Він писав про вигнання схожого на Хомейні імама, проте сюжет ударив буме-ранґом і стосувався тепер його автора, а також Тасліми. Він не міг повернутися до Індії, а Тасліма не могла повернутися до Бангладеш; вони могли тільки мріяти про це.

Повільно й обережно влаштував кількатижневу втечу. Він, Елізабет і Зафар нічним поїздом поїхали до Шотландії, де на них вже чекали автомобілі з охороною, що виїхали туди напередодні. На маленькому приватному острові Ериска поблизу Обана стояв тихий готель, і вони провели там тиждень, займаючись тим, чим зазвичай займаються на відпочинку — прогулянки по острову, стрільба по глиняних голубах, міні ґольф, — і все це їм видалося невимовною розкішшю. Побували на острові Айона, й на цвинтарі, де спочивали давні королі Шотландії — де й сам Макбет похований, — побачили зовсім свіжу могилу, з вогкою землею, у якій віднедавна лежав лідер лейбористської партії Джон Сміт. Він став біля могили і низько схилив голову.

Після Шотландії настав час для справжньої втечі. Елізабет і Зафар вилетіли з Лондона до Нью-Йорка. Йому ж укотре довелося діставатися туди манівцями. Спочатку полетів до Осло, трохи почекав, сів на рейс «Скандинавських авіаліній» до міжнародного аеропорту Кеннеді й прибув туди у страшенну зливу. Американці попросили його залишатися на борту літака, допоки не вийдуть усі пасажири, відтак до нього піднялися офіційні працівники, й він пройшов усі необхідні імміґраційні формальності. Прямо від літака повезли його до місця заздалегідь домовленої зустрічі з Ендрю Вайлі. Він сів у авто Ендрю — тож світ безпеки відступив, випустивши його на волю. Ніхто не просив охорони, ніхто не пропонував її і не наполягав на ній.

Свобода! Свобода! Він почувався на сто фунтів легшим, хотілося співати. Зафар з Елізабет чекали на нього в Ендрю; того вечора до нього також заглянули Пол Остер і Сірі Густведт, Сьюзен Зонтаґ і Девід Ріфф; всі аж не вірили своїм очам, коли побачили його без кайданів. Потім він узяв Елізабет і Зафара політати на гвинтокрилі над містом разом з Ендрю, й Елізабет і Ендрю від страху аж ойкали -Ендрю голосно, Елізабет тихо — весь час. Після такої розваги вони взяли в компанії «Гертц» авто на прокат. На круглому рожевому обличчі білявки з «Гертц» на ймення Дебі нічого так і не промайнуло, коли вона на комп’ютері друкувала його прізвище та ім’я. Відтак вони мали власний «лінкольн-таун-кар»! Почувався як той хлопчак із ключами до крамниці іграшок. Потім вони пішли пообідати з Ерролом Макдональдом з видавництва «Рендом хаус» і Джеєм Макінерні. Все видавалося дуже зворушливим. Ось і Віллі Нельсон! І Метью Модайн! Метрдотель мав дещо стурбований вигляд, але байдуже! Зафар, якому тепер минуло п’ятнадцять років, був просто в ударі. Джей ставився до нього вже як до дорослого, говорив з ним про дівчат, і Зафарові це подобалося. Ліг він спати всміхаючись і прокинувся з тією ж усмішкою.

Потім вони поїхали до Казеновії, штат Нью-Йорк, до Майкла і Валері Геррів. Їм у всіх подробицях розповіли, як туди дістатися, проте він для певности все ж таки зателефонував Майклові. «Я тільки одного не знаю, як виїхати з Нью-Йорка». Витримавши ідеальну паузу комедійного актора, Майкл повільно промовив: «Авжеж, Салмане, люди б’ються над цим роками і не можуть виїхати».

Щомиті — якийсь подарунок. Їзда федеральною автострадою видавалася космічною мандрівкою: повз скупчення галактики Олбані й туманність Скенектаді до сузір’я Сиракуз. Вони зупинилися перепочити в Читтенанґо, перетвореному на тематичний парк країни Оз: хідники з жовтої цегли, кав’ярні тітоньки Емми -просто жах! Відтак вони поквапилися до Казеновії, а там уже Майк блимає маленькими кришталевими шкельцями своїх окулярів, усміхається своєю іронічною кривою усмішкою, біля нього стояла Валері із якимось блаженним виразом обличчя, і, головне, виглядала здоровою. Вони потрапили у світ Джим і Джим. Доньки подружжя Геррів були вдома, поруч крутився корґі Пабло, який підійшов до нього, поклав свою голову на його коліна і застиг. За просторим дерев’яним будинком виднівся ставок, оточений густими заростями. Вночі під величезним повним місяцем вони пішли на прогулянку. Зранку у ставку побачили мертву лань.

Дорогою до озера Фінґер, де письменник Тобаяс Вулф мав хатину, він навчився вимовляти назву міста Сканеатлес. Перекусили в рибному барі, пройшлися до кінця хвилерізу, поводилися нормально, однак почувалися ненормально сповненими легковажної радости. Ввечері зазирнули до книгарні, і його одразу впізнали. Майкл стривожився, проте ніхто не зчиняв галасу, тож він заспокоїв Майкла: «Завтра я не заходитиму до цієї крамниці». У неділю сиділи вдома у Геррів, на обід прийшов Тобі Вулф і обмінювався з Майклом розповідями про В’єтнам.

До будинку Джона Ірвінґа у Вермонті потрібно їхати три години. Вони зупинилися поснідати на межі між штатами. Ресторан тримав алжирець на прізвище Ручді, який дуже розхвилювався. «Рушді! У нас таке саме прізвище! Мене завжди за вас приймають! Я кажу їм: ні. Я значно красивіший!» (Коли він знову побував в Америці, то метрдотель-єгиптянин у «Г аррі Чіпріані», що в серед-місті Нью-Йорка, також сильно розхвилювався. «Рушді! Я люблю вас! Дякую за вашу книжку, я читав! Рушді, я люблю вашу книжку, ну, ту книжку! Я з Єгипту! Єгипет! В Єгипті та книжка заборонена! Ваша книжка! Вона геть заборонена! Але всі її прочитали!»)

Джон і Джанет Ірвінґ жили в довгому будинку на схилі гори над містечком Дорсет. Джон сказав: «Коли ми говорили з архітектором, то поклали квадратні серветки в лінію, деякі під кутом. Ми казали ось так будувати, тож він так і збудував». На стіні у рамці висів список бестселерів з «Нью-Йорк таймс», «Сатанинські вірші» на одну позицію вище від Джонової книжки. Були також інші списки бестселерів у рамках, і на всіх Джон посідав найвище місце. На обід прийшли місцеві письменники, лунали вигуки, суперечки; випивали. Він пригадав, що, познайомившись із Джоном, мав необачність запитати його: «Чому у ваших книжках стільки ведмедів? Що, ведмеді відіграли якусь особливу роль у вашому житті?» Ні, відповів Джон, хай там як, але після «Готелю «Новий Гемшир» він з ведмедями уже зав’язав. Тепер пише балетне лібрето для Баришнікова, казав він, однак має з цим клопіт. «Який клопіт?» — «Баришніков не хоче вдягати костюм ведмедя».

Вони поїхали на сільськогосподарську виставку штату й страшенно помилилися, вгадуючи вагу свині. Порядна свиня, сказав він, а Елізабет додала: Промениста[199]. Вони перезирнулися, не вірячи, що таке може бути насправді. Два дні потому він посадив Елізабет і Зафара у «лінкольн-таун-кар» і повіз їх до Нью-Лондона, щоб на поромі дістатися Орієнт-Пойнта на півострові Норт-Форк, що на Лонґ-Айленді. Коли пором відчалив з Нью-Лондона, чорний атомний підводний човен, як велетенський сліпий кит, заходив у бухту. Тієї ж ночі вони дісталися до будинку Ендрю у Вотер-Міллі. Найпростіші речі викликали в нього мало не екстаз. Він хлюпався із Зафаром у басейні Ендрю; дуже рідко він бачив свого сина-підлітка настільки щасливим. Зафар гасав на роликових ковзанах тінистими алеями, а він наздоганяв його на велосипеді. Потім пішли на пляж. Зафар і донька Ендрю Еріка в одному із ресторанів взяли автограф у Чеві Чейза[200]. Елізабет купила літні плаття у Саутгемпттоні. Та чари скінчилася, настала пора їхати додому. Елізабет і Зафар полетіли однією з багатьох заборонених для нього авіаліній. Він полетів до Осло й пересів на інший рейс. Колись спробуємо це ще раз, але поїдемо вже на триваліший час, пообіцяв він собі. На кілька безцінних днів Америка повернула йому свободу. Нема на землі солодшого наркотику, тож йому, як тому наркоманові, захотілося ще більшої дози.

Новою людиною, якій міністерство закордонних справ доручило підтримувати з ним зв’язок, став арабіст Ендрю Ґрін; однак коли Ґрін запропонував йому зустрітися, вони з Френсіс зійшлися на думці, що до нього не варто їхати, бо він усе одно нічого нового не скаже. «А що, Салман дуже пригнічений? — запитав Ґрін у Френсіс.

— Це продумана чи емоційна відмова?» Ні, він не пригнічений, містере Ґрін, він просто втомився від того, що йому безперестанку морочать голову.

Френсіс написала листа до Клауса Кінкеля, який тепер був президентом Європейського Союзу. Кінкель дав заперечну відповідь. Ні, ні, ні. Головою ж комітету з прав людини Європарламенту став член консервативного Німецького християнсько-демократичного союзу, що також було недоброю новиною. Німці інколи діяли, наче якісь іранські адвокати в Європі. Вони дістали свої мітли й підмели автора «Сатанинських віршів» знову під килим.

Його книжка з дев’ятьма оповіданнями отримала схвальні відгуки. Майкл Дібдін писав в «Індепендент он санді», що ця нова книжка принесе йому більше добра й здобуде більше друзів, ніж хтозна яка кількість промов і заяв разом узятих, і, здається, він мав слушність. Відтак Кет Стівенс — Юсуф Іслам — пробулькав у «Ґардіан», ніби перднув у ванні, вимагаючи від Рушді «покаятися» й відкликати з продажу книжку, доводячи, що його підтримка «фетви» відповідає Десятьом заповідям. (У наступні роки він вдаватиме, що ніколи такого не казав, ніколи не закликав до вбивства, ніколи не оправдовував убивства своїм релігійним «законом», ніколи не з’являвся на телебаченні і не виступав на сторінках газет, аби вивергати свої неосвічені кровожерливі дурниці, позаяк зрозумів, що живе у час, коли ніхто нічого не пам’ятає. Повторюй те саме, і воно стане новою правдою на місці старої.)

Реб Коннолі, нова права рука Діка Вуда — різкий, гарячий, дещо небезпечний рудоволосий чоловік, який у вільний від роботи час вивчав постколоніальну літературу, запанікував після публікації у «Ґардіан» карикатури із зображенням «мережі зв’язків» містера Антона з Аланом Єнтобом, Мелвіном Бреґґом, Ієном Мак’юеном, Мартіном Емісом, Річардом і Руті Роджерсами, а ще з «Ривер кафе». «Всі ці люди бувають у вашому будинку, тож поява їхніх прізвищ у пресі поряд з вашим може зашкодити таємному характерові вашого захисту». Він зауважив, що мас-медіа у Лондоні вже давно знають, хто є його друзями, тому тут нема чогось нового, і Коннолі, зрештою, погодився дозволити його друзям і далі навідувати його, незважаючи на опубліковану карикатуру. Інколи йому здавалося, що він потрапив у пастку людських уявлень. Коли пробував вилазити зі своєї ями й стати помітнішим, то преса вирішувала, що загроза для нього минулася, й діяла відповідним чином, інколи (як у випадку з карикатурою у «Ґардіан») змушуючи поліцію думати, що вона ставить «клієнта» «Малахіту» під більшу загрозу. Відтак його знову спихали до ями. Принаймні цього разу Реб Коннолі не втратив самовладання. «Мені не хочеться обмежувати вас у поїздках», — сказав він.

Як грім з ясного неба — звістка від Маріан, яку факсом переслав йому Ґіллон. «Сама цього не бажаючи, побачила тебе сьогодні в передачі «Обличчям до обличчя», й дуже зраділа. Ти залишився таким, яким я тебе знала — милим, добрим, чесним, говорив про Кохання. Давай забудемо все лихе, що було між нами». На фірмовому бланку із шапкою без підпису. Відписав їй, що був би щасливий укласти мир, якби тільки вона повернула його фотографії. Вона не відповіла.

Удома постійно ставалися дрібні дратівливі непорозуміння, спричинені співжиттям з чотирма поліцейськими. Якось два підлітки витріщилися на будинок, і поліцейські одразу подумали, що Зафар, мабуть, розповів, де живе батько, своїм шкільним товаришам. (Він нічого не розповідав, а підлітки були не з Гайґейтської школи.) У будинку з’являлося дедалі більше несумісних між собою електронних систем безпеки. Коли налаштували сигналізацію, не працювала поліцейська рація, коли ж умикали рацію, не спрацьовувала сигналізація. Вони поставили зовнішню сигналізацію по всьому периметру, серед іншого й по краях саду, тож на кожну білку, що десь пробігала, на кожен листок, що десь упав, вона неодмінно реагувала. «Все це дуже скидається на кістоунських копів[201]», — сказав він Елізабет, і її усмішка ледь пробилася, бо вагітність, якої вона так хотіла, досі залишалася для неї тільки мрією. У їхній спальні зростала напруга. Жарти не допомагали.

Вони з Елізабет вечеряли разом з Гітчем, Керол, Мартіном та Ізабель уже після влаштованого редакцією «Лондон ревю оф букс» прийому, і Мартін говорив дуже збуджено. «Та до сраки все те, що написав Достоєвський». «Та пішов той Бекет взагалі до сраки». Вони випили забагато вина й віскі, тож він почав палко сперечатися зі своїм другом. Коли ж їхні голоси вже перекривали всі інші й Ізабель спробувала їх угамувати, він обернувся до неї, і в нього вирвалося: «Йди до сраки, Ізабель, відчепися». Він не хотів цього казати, проте випивка зробила своє. Мартін одразу скипів. «Як ти смієш так говорити з моєю подругою! Проси пробачення». Він сказав: «Я знаю її вдвічі довше, ніж ти, і вона не образилася. Ти образилася, Ізабель?» Ізабель відповіла: «Ні, не образилася», — проте Мартін наполягав: «Проси пробачення».

«Або що? Або що, Мартіне? Може, вийдемо?» Тут уже втрутилися обоє — Ізабель й Елізабет, намагаючись покласти край цьому ідіотизмові, однак Крістофер сказав: «Нехай собі ще поговорять». «Гаразд, — сказав він. -Ізабель, я прошу в тебе вибачення. А тепер, Мартіне, ти мусиш дещо зробити і для мене». «Що саме?» — «Ніколи більше, скільки житимеш, не звертайся до мене».

Наступного дня він страшенно карався, і йому не відлягло від серця, допоки не переговорив з Мартіном і не загладив суперечки, допоки не погодився з ним, що час від часу таке трапляється з усіма, проте не зменшує поваги одне одного. Він сказав Мартінові, що всередині нього накопичилося дуже багато крику, і вчора якась частка того крику вирвалася не в тому місці і не в той час.

У листопаді він поїхав до Страсбурґа на засідання письменницького парламенту. Для його охорони люди з RAID зайняли весь горішній поверх готелю «Режан Контад». Всі були напружені, бо саме проходив судовий процес над убивцями Шапура Бахтіяра, до того ж на конференції обговорювали ситуацію в Алжирі у зв’язку з діяльністю таких ісламістських рухів, як «Ісламський фронт спасіння» й «Озброєна ісламська група», а його присутність у місті тільки підкидала хмизу до багаття.

Він познайомився з Жаком Деррідою, схожим на Пітера Селлерса з фільму «Чудотворець», що йшов по життю з невидимим вітряним пристосуванням, яке безперестану куйовдило йому волосся. Невдовзі він усвідомив: з Деррідою вони ні про що не домовляться. На сесії з питань Алжиру він стверджував, що сам іслам, себто той, що існує насправді, в жодному разі не можна звільняти від відпові-дальности за злочини, учинені в його ім’я. Дерріда не погодився. «Лють ісламу» викликана не ісламом, але лиходійством Заходу. Ідеологія тут ні до чого. Це питання сили.

Люди з RAID щогодини ставали нервовішими. Сповістили про бомбу, закладену в оперному театрі, де відбувалося зібрання письменників. Знайшли підозрілий балон і здійснили контрольований підрив. Балон виявився вогнегасником. Гримнуло саме під час виступу Ґюнтера Вальрафа, і це на якусь мить вибило його з колії. Він хворів на гепатит і докладав немало зусиль, аби приїхати до Страсбурґа і «бути з вами».

Увечері на телеканалі Ей-ар-ті-ай його попросили відповісти на запитання із запитальника Пруста. Яке ваше улюблене слово? «Комедія». А яке найменш улюблене? «Релігія».

Коли, повертаючись додому, він піднявся на борт літака «Ер Франс», то з однією досить молодою німкенею сталася істерика, і вона, збліднувши як смерть, з плачем покинула салон літака. Щоб заспокоїти пасажирів, зробили оголошення: пасажирка залишила літак у зв’язку з нездужанням. Після чого принишклий англієць устав і заревів: «Та ми всі нездужаємо. Я також почуваюся зле. Виходимо, всі виходимо». Він і його дружина, з копицею вибіленого волосся й у костюмі від «Шанель» кольору електрик, з багатьма золотими прикрасами, встали й попрямували до виходу як ті містер і місіс Мойсеї, започатковуючи Вихід. На щастя, ніхто їх не послухався. А «Ер Франс» не відмовила йому у подальших перельотах.

Аятола Джаннаті заявив у Тегерані, що фетва «застрягла в горлянках ворогів ісламу, проте її неможливо скасувати, допоки не помре той чоловік».

Клариса почувалася ліпше. На Різдво вона захотіла забрати Зафара до себе. Вони з Елізабет поїхали до Ґрема й Кендіс, а увечері відвідали Джилл Крейґі і Майкла Фута, який потрапив до лікарні з чимось непристойним, однак докладав великих зусиль, аби не брати того близько до серця. Нарешті Джилл зізналася, що в нього виявили внутрішню грижу. Він блював, не міг їсти, тож вони боялися, що то рак, а грижа стала для них великим полегшенням. «Усі органи здорові», — сказала вона, хоча операція у його віці — це не жарти. «Він весь час мені казав, що я маю робити, коли його не стане, та я не слухала». Джилл казала це цілком серйозним тоном. (Ніхто тоді не міг навіть здогадатися, що він переживе її на цілих одинадцять років.)

Майкл мав подарунки для них обох — друге видання Гезлітта «Життя поетів» для Елізабет і своє перше видання «Лекцій про англійських письменників-гуморис-тів» для нього. Майкл і Джилл ставилися до них з великою любов’ю, і він подумав: «Якби я міг вибирати собі батьків, то ліпших за них навіть годі уявити».

Його ж мама почувалася непогано, була у безпеці, мешкала дуже далеко, мала сімдесят вісім років, і він за нею дуже сумував.

Він закінчив свій роман. Минуло сім років, відколи Саладін Чамча відвернувся від вікна, що виходило на Аравійське море; п’ять років тому — відколи Сорая, Гарунова мама, знову почала співати. Це були кінцівки, до яких він прийшов у процесі написання тих книжок, а от кінцівку «Прощального зітхання Мавра» він знав майже достоту із самого початку. Заупокійний реквієм Мавра Заґойбі за самим собою: Ляжу на могильний камінь, схилю свою голову під літерами «RIP[202]» і заплющу очі за родинною традицією засинати у тяжкі часи й сподіватися на пробудження, вже оновленим і радісним, за ліпших часів. Добре також було б знати останні ноти мелодії, знати мету, до якої летять усі стріли книжки -сюжетні, тематичні, комічні, символічні. Поза межами сторінок книжки на питання щодо кінцівки, яка б давала задоволення, неможливо відповісти. Людське життя рідко коли має форму, і є лишень періодично значимим, його незграбність — це неминучий наслідок перемоги змісту над формою, чого і коли над як і чому. Проте з плином часу йому дедалі рішучіше хотілося спрямувати свою історію до закінчення, в яке всі відмовлялися вірити, в якому він і ті, кого він любить, зможуть рухатися поза межами дискурсу ризику й безпеки до майбутнього, вільного від небезпеки, в якому «ризик» знову стане словом творчої відваги, а «безпека» — тим, як ти почуваєшся, коли оточений любов’ю.

Він завжди був пост-якийсь, якщо брати до уваги літературознавчий дискурс, відповідно до якого все дотепер написане — це наслідок чогось іншого: постколоніальний, постмодерністський, постсекуляризаційний, постінтелек-туальний, постлітературний. Тепер до тієї запорошеної поставности він міг додати ще й свою «постфетвівську» категорію й стати не тільки «по-ко» чи «по-мо», але також «по-фе». Всякого роду відвойовуванням він цікавився з часу написання «Опівнічних дітей», коли домагався відновлення своєї індійської ідентичности, ба навіть значно раніше — хіба не був він бомбейським хлопцем, і хіба не був той мегаполіс містом, збудованим на відвойованій від моря суші? Тепер він знову вирушить на відвойовування втраченого становища. Видавши щойно закінчений роман, він знову займе своє місце у світі книжок. Він запланує літо в Америці й узгодить із поліцейським начальством хоч і незначне, проте розширення своєї свободи, він продовжуватиме думати про політичний тиск, про оборонну кампанію, проте він не має часу чекати на політичне вирішення, йому потрібно хапатися за ті уламки свободи, до яких він може дотягтися, йому потрібно крок за малюсіньким кроком почати рухатися до щасливого закінчення, яке він сповнений рішучости написати для себе.

Ендрю, говорячи по телефону про «Мавра», розчулився ледь не до сліз. Верхня Ґіллонова губа виявилася стійкішою, проте також затремтіла. Він радів справленому на них враженню і їхньому зворушенню, хоча відчував, що закінчення потребує доопрацювання, що образ негідника Васко Міранди в останньому розділі до кінця ще не виписаний. Елізабет прочитала книжку й дуже тішилася присвяті Е. Дж. В., багато хвалила й робила деякі гострі редакторські зауваження, а також чомусь уявила собі, що в останньому повороті сюжету жінка-японка Аой Уе, ім’я якої складалося майже з одних голосних, щось мала від неї, тож Маврове порівняння її зі своєю попередньою божевільною коханою Умою — він назвав Аой «достойнішою жінкою, яку він, однак, любив менше» — це насправді порівняння її з Маріан. Упродовж години він переконував її, що це не так, що якби їй схотілося знайти себе в романі, то треба дивитися на написане загалом, на ту лагідність і ніжність, яких він зазнав, живучи з нею, що справило відчутний вплив на книжку.

Він казав правду. І кажучи це, відчував, як звужувався його роман, коли знову довелося пояснювати свій твір і закладені в ньому задуми. Радість від завершення трохи потьмяніла, тож він почав боятися, що люди читатимуть книжку як закодовану версію його життя.

Того вечора вони зустрілися з Ґремом Свіфтом і Керіллом Філліпсом[203] у ресторані «Джулі» у Ноттинґ-Гіллі, і Дікові Вуду, який того вечора власною персоною поїхав з групою захисту, не захотілося сидіти з ними довше, тож опівночі він передав йому записку з настійливим проханням покинути товариство, бо водії втомилися. Одного разу на дні народження Біллі Коннолі він так уже вчиняв, але цього разу сталася сердита перепалка, позаяк «клієнт» операції «Малахіт» дорікнув йому, що з іншим «клієнтом» він ніколи б собі не дозволив поводитися як з малою дитиною, бо дорослі іноді засиджуються і до третіх півнів. Дік змінив тон розмови, пояснивши, що справжньою причиною записки став підозрілий дзвінок офіціанта, який пошепки розмовляв з кимось телефоном. Філліпс усе з’ясував — у цьому ресторані він був завсідником — і сказав, що офіціант телефонував своїй дівчині, проте ніхто з групи захисту, навіть його права рука Реб, не повірив в історію з офіціантом. «Гаразд, ми ж бо всі знаємо, що річ не у телефонному дзвінку, — сказав Реб сміючись. — Дік просто втомився, от і все». Реб попросив «пробачення від імени всієї групи» й пообіцяв, що цього більше не повториться. Проте він зі смутком відчував, що його сподівання на «нормальніше» соціальне життя були марними. Зрештою, саме Дік казав йому про надто вже суворе ставлення до нього з боку поліції, яка без крайньої потреби так обмежила свободу його пересування.

Його навідала Гелен Геммінґтон для узгодження деяких нюансів захисту, наступного дня приїхав і Дік, увійшовши зі словами «Я не чекаю від вас пробачень», чим ще більше погіршив ситуацію. Проте в ході зустрічі вони досягли домовлености про більшу «гнучкість». За колишню строгість Дік у всьому винуватив Тоні Данблейна, який отримав інше призначення. «Тепер, коли його нема, ви легко побачите, що наші люди досить зговірливі». Однак містерові Антону саме Данблейн і подобався, бо завжди допомагав йому.

Він одержав два гидкі листи: фото видр, а над ними хмаринка зі словами: «ТОБІ ВИДРО ЦЬОГО НЕ ТРЕБА БУЛО РОБИТИ», а в другий конверт було вкладено вітальну листівку з текстом: «ЩАСЛИВОЇ ФЕТВИ. ПОБАЧИМОСЯ. ІСЛАМСЬКИЙ ДЖИХАД». Того самого дня Пітер Темпл-Морріс з «антирушдівської» групи в партії торі виступив на семінарі з питань Ірану в Інституті східних і африканських досліджень і в присутності повіреного в справах Ірану Ансарі заявив, що в усьому винен сам містер Рушді, тож тепер мусить мовчати, як то кажуть, «мовчання — золото». Це був такий собі міжмовний каламбур: в Ірані автора «Сатанинських віршів» інколи називали «людиною золота», що було усталеним виразом мовою фарсі, який означав «безчесну людину», «шахрая». Того самого дня зателефонувала Френсіс і сказала, що «Стаття 19» на оборонну кампанію у 1994 році витратила 60 000 фунтів стерлінгів, а зібрала тільки 30 000 фунтів стерлінгів, тому подальшу діяльність доведеться скоротити вдвічі.

На щорічній вечірці Підрозділу «А» його звеселило досить-таки приватновласницьке ставлення групи захисту «Малахіт» до його нового роману, офіцери якої вважали, що він «таки знову мусить» бути удостоєний Букерівської премії. «Гаразд, — сказав він хлопцям, — ми зв’яжемося з членами журі й повідомимо, що велика група озброєних до зубів чоловіків дуже зацікавлена в результатах їхньої праці». Відтак вони з Елізабет одержали «дозвіл» пообідати у «Плющі». (Члени групи захисту сиділи за столом біля дверей і дивилися на відвідувачів, як і всі решта.) Він сповнився почуттями і сказав їй, що завершенням «Прощального зітхання Мавра» навіть більшою мірою, ніж «Гаруном і морем оповідок», він ознаменував свою перемогу над силами темряви. Тому, навіть зараз убивши його, вони все одно не переможуть. Їм не вдалося змусити його мовчати. Він продовжував свою справу.

Ззовні чекали папарацці, й усі вони знали, хто така Елізабет; коли ж виходив з ресторану, то сказав: «Мене можна, а її, будь ласка, не фотографуйте», й усі дослухалися до його прохання.

Клариса одужувала. Слова цілковита ремісія пролунали вперше. На Зафаровому обличчі з’явилася широка усмішка, якої його тато ще ніколи не бачив. Клариса подала свою кандидатуру на посаду завідувачки відділу літератури в Раді з питань мистецтва, до чого він її дуже заохочував. Він зателефонував Майклові Голройду, який був членом комісії, що проводила співбесіду, й палко її розхвалював. На перешкоді може стати її вік, сказав Майкл, бо Рада з питань мистецтва хотіла б, скоріш усього, бачити у своїх лавах когось молодшого. Він відповів, що їй тільки сорок шість і вона цілком і повністю підійде на таку посаду. Клариса пройшла співбесіду й справила на комісію дуже хороше враження. За кілька днів її прийняли на нову роботу.

Не було такого дня, щоб «Прощальне зітхання Мавра» не отримало схвального відгуку. З Франції сповнений ентузіазму писав його французький редактор Іван Набоков. Сонні Мегта, як і завжди неквапливий, поки що книжки не читав. «Так, — почув Ендрю від його помічника, — він цим переймається». За кошмарним сценарієм, Сонні Мегта міг запанікувати з огляду на зображення в книжці політичної партії під назвою «Вісь Мумбая», сатиричного зображення войовничої партії «Шів-Сена», тому «Рендом хаус» міг розірвати свою угоду, як це сталося в час написання «Гаруна». Зрештою, після довгих тривожних днів, коли після одержання повідомлення, що Сонні «просив зателефонувати», йому кілька разів відповідали, що наразі велика людина зайнята, між ними таки відбулася розмова, і Сонні похвалив його книжку. Цього разу не йтиметься про розірвання контракту. Ще один крок уперед.

Відтак навіть ще більший крок. Після довгих суперечок між ним і Скотленд-Ярдом Реб Коннолі повідомив, що після опублікування «Прощального зітхання Мавра» йому «дозволять» проводити презентації книжки, про що можна буде оголошувати за шість днів до запланованого заходу, за винятком п’ятниці, аби мусульманська опозиція не змогла використати п’ятничні служіння для організації своїх дій. «Оголошуйте в суботу, що захід у наступний четвер, — сказав Реб. — Про це вже домовлено». Справжній прорив. Його редактор Френсіс Коуді й відповідальна за рекламу Керолайн Мічел були у захваті.

Але тут цілком несподівано — крок назад. З кожним днем Кларисі ставало ліпше, до того ж вона дуже тішилася своєю новою роботою, також з поліпшенням маминого здоров’я поліпшилася Зафарова успішність у школі, тож щотижня зростала його впевненість у собі. Відтак у середині березня Клариса зателефонувала й сказала: вона і сама так вважає, і так порадили їй люди, що він має їй заплатити. (На час їхнього розлучення йому не вистачало грошей для цілковитого вирішення фінансових питань, тому впродовж десяти років він сплачував їй аліменти на утримання дитини.) Юристи запевнили її у можливості відсудити купу грошей, казала вона, вперше визнавши, що все ж таки зверталася до юристів, але вона погоджується і на 150 000 фунтів стерлінгів. «Гаразд, -сказав він. — Ти виграла справу. 150 000 фунтів стерлінгів твої». Далебі, сума немала, та грець із ним. Ворожість, як і любов, приходить до тебе з неочікуваного боку. Від неї він не сподівався судової тяганини, коли вже минуло стільки років, після всіх тих переживань за неї під час її хвороби, після того, як він клопотав за неї в агенції «А.П. Вотт», а потім у Раді з питань мистецтва. (Якщо чесно, то вона й гадки не мала про ті телефонні дзвінки.) А від Зафара не приховаєш раптової напруги у стосунках між мамою і батьком. Хлопець дуже цим переймався й хотів знати, в чому тут річ. Зафар мав уже майже шістнадцять років і недоброзичливо зиркав на обох батьків. Неможливо приховати від нього правди.

Заступник міністра закордонних справ Ірану Махмуд Ваезі суперечив самому собі, пообіцявши в Данії, що Іран не посилатиме вбивць для виконання смертного наказу, а вже наступного дня в Парижі заявив про «потребу в імплементації» такого наказу. Політика «критичного діалогу» між ЄС і Іраном, що розпочалася 1992 року з метою покращення в країні ситуації з правами людини, відмови від підтримки тероризму і скасування фетви, закінчилася цілковитим провалом. Вона була недостатньо критичною, іранці нею не цікавилися, тому й діалогу не відбувалося.

І як же відреагував британський уряд на випад Ваезі в Парижі? А ніяк. Інші країни висловлювали протест; зі Сполученого Королівства — анічичирк. Кілька днів він обурювався роздвоєним язиком Ваезі, а тоді йому дещо спало на думку. Він сказав Френсі Д’Суса: коли сприймати заяву Ваезі у Данії як щось на кшталт оголошення про «припинення вогню», то вони можуть вимагати від Франції спонукати Іран відмовитися від подальших випадів, як ті, що зробив міністр закордонних справ у Парижі, і до публічної обіцянки не виконувати фетву, за якою впродовж обумовленого часу здійснюватиметься моніторинг з боку ЄС, і так далі й тому подібне, аж поки стосунки між країнами не стануть повноцінними дипломатичними стосунками. Ідея «французької ініціативи» дуже підбадьорила Френсіс. Вона ж було занепала духом після недавньої зустрічі з Дуґласом Гоґґом, який не бачив іншого виходу, окрім продовжувати надавати захист; Хоменеї і далі всім заправляв у країні, тож іранський тероризм процвітав. Гоґґ повідомив Френсіс, що іранці ще вісімнадцять місяців тому казали, що не збираються здійснювати фетву на території Британії, проте він не вважав за потрібне про це згадувати, бо така заява, по суті, «нічого не важила». Інерція, як завжди, стала політикою уряду Її величности. Френсіс погодилася, що варто спробувати надихнути такою ідеєю своїх французьких союзників. Вона зв’язалася з Жаком Ланґом і Бернаром-Анрі Леві, й вони почали будувати плани. Зі свого боку, він зателефонував Жаку Дерріді. Жак хотів, аби він сфотографувався з французькими парламентаріями, проте застеріг: «Хай би з ким ви зустрічалися, все розцінюватиметься як політичний знак, тож вам слід оминати деяких осіб». Дерріда, поза сумнівом, мав на увазі Леві, дещо суперечливу фігуру у Франції. Проте Бернар безперечно був на його боці, тож він не міг просто так відмежуватися від настільки вірного друга.

19 березня 1995 року протягом «Євростар» він поїхав до Парижа, де його одразу оточили офіцери RAID і повезли на зустріч з відважними французькими мусульманами, які підписали декларацію на його підтримку. Наступного дня він зустрівся з усіма провідними французькими політиками, за винятком sauf Mitterrand[204]: з майбутнім президентом Жаком Шираком, високим, незграбним чоловіком, що затишно почувався у своєму тілі, із застиглим поглядом убивці; з прем’єр-міністром Едуаром Балладюром — чоловіком з невеличким стиснутим ротом, про якого з огляду на його прямоспинну манеру ходити й сидіти французи любили казати, що він проковтнув парасолю; з міністром закордонних справ Аленом Жюппе, жвавим, розумним невисоким лисим чоловіком, який опісля потрапив до списку тогочасних політиків, обвинувачених у злочині (неналежному використанні державних коштів); із лідером соціалістів Ліонелем Жоспеном, який почувався як той cavalière ine-sistente[205] у романі Кальвіно — порожнє місце в просторому костюмі. Вони з Френсіс запропонували «план припинення вогню», і всі погодилися з такою постановкою питання. Жюппе обіцяв порушити це питання на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС. Балладюр дав прес-конференцію, на якій оголосив про «їхню» ініціативу. Ширак повідомив, що мав розмову з Дуґласом Гердом і Герд — також «за». Сам він провів прес-конференцію в Національних зборах Франції й поїхав додому з думкою, що, можливо, все ж таки щось зрушиться з місця. Дуґлас Гоґґ прислав повідомлення з пропозицією зустрітися протягом кількох наступних днів. «Гадаю, він скаже, що у разі підтримки «французької ініціативи» урядом Її величности й успішного просування цієї ініціативи почнеться неймовірний тиск з боку задньолавочників, щоб припинити надання йому захисту, — написав він у своєму щоденнику. — Ось чому мені потрібно абсолютно чітко знати, чого я хочу, й змусити уряд Її величности взяти на озброєння вислови «припинення вогню» і «моніторинг», якими вже послуговуються французи. Також він має пообіцяти зняти заборону «Бритіш еар-вейз». Реб Коннолі застерігав: «Гоґґ розповість вам про високий рівень небезпеки й про марність французьких ініціатив». Ну, це ми ще побачимо, подумав він.

Поїхав на зустріч з Гоґґом, пам’ятаючи про інертне і вороже ставлення до нього міністерства закордонних справ, без жодного наміру в чомусь поступатися. Він і його роман піддавалися нападками з боку двох міністрів закордонних справ — Гау і Герда; відтак настали роки, коли жоден дипломат ані політик не хотів з ним зустрічатися, потім настав настільки ж незадовільний період таємних, «заперечувальних» зустрічей зі Слейтером і Ґором-Бутом. Йому доводилося звертатися до інших урядів, аби «розбудити» британців, і навіть після цього їхня підтримка була нерішучою: Джон Мейджор не дозволив фотографування під час зустрічі, хоча й пообіцяв проводити твердішу політику, та його обіцянка так і залишилася обіцянкою. Сам Гоґґ дав зрозуміти, що вся політика Британії в цьому питанні зводиться до сподівань на «зміну уряду» в Ірані, що було малоймовірним. Хто розповідав британським мас-медіа, хотілося йому запитати, про те, що його поїздки за кордон «дуже дорого обходяться державі», коли насправді вони нічого не коштували? Чому ніхто й ніколи не спростовував і не заперечував цих брехливих заяв про неіснуючі витрати державних коштів?

Дуґлас Гоґґ вислухав його доволі уважно. Він був готовий «погодитися» з «французькою ініціативою» або з «припиненням вогню», проте сказав: «Я мушу вас повідомити про існування направду великої загрози вашій безпеці. Вважаємо, що іранці не полишають спроб все ж таки розшукати вас. Якщо ми підемо цим шляхом, то французи й німці невдовзі поліпшать свої стосунки з Іраном, так само, зрештою, як і уряд Її величности. Політичний тиск припиниться. Тож я змушений буду надіслати вам офіційного листа, щоб опісля міг сказати: я застерігав вас про небезпеку».

Опісля. Означало, коли його вб’ють.

— Спробуємо дещо удосконалити формулювання демаршу, — сказав він. — Підключимо ваших колег, маю на увазі тих, кому погрожували фетвою, себто перекладачів, видавців, книготорговців та інших. Ми звернемося до Балладюра з проханням надіслати все це безпосередньо Рафсанджані, аби мати, якщо це виявиться можливим, його підпис на документі, бо що вищий рівень підписан-та, то більша ймовірність того, що вони насправді припнуть своїх собак.

Того вечора він написав у щоденнику: «Можливо, це самогубство?»

Ларрі Робінсон, представник посольства США, що відповідав за підтримання з ним зв’язку, зателефонував Кармел Бедфорд, аби дізнатися про останні новини. Він був стривожений. «Не вірте іранцям, — сказав він. -Можете звести нанівець усю свою стратегію». Кармел відверто відповіла. «А що ви зробили для нас? Маєте якусь стратегію? Якщо маєте, то розкажіть нам про неї, запропонуйте нам щось. Якщо матимемо змогу чогось домогтися через ЄС, то скористаємося нею; вже шість з половиною років ніхто пальцем об палець не вдарив». — «Я вам передзвоню», — сказав Ларрі Робінсон.

10 квітня, коли відбувалася зустріч міністрів закордонних справ ЄС, зателефонував помічник Гоґґа Енді Ешкрофт і сказав, що Герд і Мейджор «на вашому боці», тож «французька ініціатива» — це політика, якої тепер дотримується Британія. Містер Антон звернув особливу увагу на важливості здійснення моніторингу протягом певного часу, щоб переконатися у дотриманні іранцями обіцянок, на що Ешкрофт відповів: «Саме так ми і діятимемо». Після цієї розмови зателефонував редакторові «Таймс» Пітерові Стотарду й редакторові «Ґардіан» Алану Расбріджеру й казав їм очікувати подальшого розвитку подій. Він зателефонував Ларрі Робінсону: «Це не альтернатива скасуванню фетви. Також цим ми не створюємо «вільної від фетви зони», такої собі загорожі навколо Європи й США; це безкордонна угода». Робінсон висловився обережно. «Іран може зіскочити з гачка». Проте з Вашинґтона ще не надходило якихось повідомлень, і він не знав про позицію адміністрації з цього питання. Особисто йому здається, що небезпека з боку мисливців за винагородою знизилася, проте загроза з боку режиму — ні.

— Авжеж, це ризик, — сказав він Ларрі. — Але де нема ризику?

Він мав розмову з Річардом Нортоном-Тейлором з «Ґардіан». З’явився проект тексту, під яким ЄС запропонує Іранові поставити свій підпис. Він міститиме цілко-виту ґарантію невиконання фетви і згодом може стати сходинкою на шляху до її скасування.

Засідання міністрів закордонних справ закінчилося з хорошим результатом, сказав йому Енді Ешкрофт. Посилання на «колег» у тексті не згадувалося, проте французи погодилися, аби трійка міністрів закордонних справ порушила це питання під час зустрічі з іранцями в усній формі. Він підтвердив, що дуже важливо тепер поговорити з пресою й наголосити на головних нюансах.

Вони зуміли привернути до себе увагу людей. Новина про угоду з’явилася на перших сторінках усіх газет. «Таймс» навіть мала намір далі висвітлювати розвиток цих подій. Чому уряд Її величности раніше до чогось такого не додумався? Він сам мусив вийти з цією ініціативою і запропонувати її французам без якихось зусиль з боку міністерства закордонних справ Великобританії. Ну що ж, подумав він, добре.

Тегеранське радіо заявило: Дуже нелогічно з боку ЄС просити надати формальну ґарантію неімплементації фетви у той час, коли іранський уряд ніколи не заявляв про її імплементацію. Це якась половинчаста ґарантія. Відтак 19 квітня о 10:30 ранку (за лондонським часом) трійка послів у Тегерані (Франції, Німеччини й Іспанії) разом з повіреним у справах Британії Джеффрі Джеймсом пред’явили міністерству закордонних справ Ірану вимоги Європейського Союзу.

Демарш було вчинено, про що одразу повідомили телеграфні агентства. Міністр юстиції Ірану Язді висміяв таку ініціативу, а Санеї Щедрий заявив: «Це тільки посприяє якнайшвидшому виконанню фетви» — і, можливо, він мав слушність. Однак Річард Нортон-Тейлор із зарубіжного відділу «Ґардіан» сказав Кармел, що Рафсанджані в кінці свого візиту до Індії на прес-конференції заявив, що Іран не здійснюватиме імплементації фетви.

Зафар хотів знати, що відбувається. Коли ж дізнався, то сказав: «Чудово. Просто чудово». Його очі засвітилися надією, а його тато подумав: Якщо документ буде підписано, то ми спробуємо домагатися виконання його положень.

«Французька ініціатива» проходила крізь лабіринт кишківника іранської муллократії; ініціатива перетравлювалася й всмоктувалася нею дуже повільно, як і належить такому таємничому організмові. Час від часу лунали якісь заяви, позитивні й неґативні. Все це йому здавалося таким собі метеоризмом, накопиченням газів у киш-ківнику. Всі ті заяви тхнули, проте нічим конкретним. Навіть гучні, приголомшливі чутки — глава іранської розвідки втік з країни, захопивши документи, що доводять причетність режиму до міжнародного тероризму, -були ні що інше, як відрижка зі шлунка багатоголового церковного Ґарґантюа, що рявкнув одним із своїх численних і суперечливих ротів. (Чутка, що й не дивно, виявилася неправдивою; газовим ніщо.) Повна, офіційна відповідь з’явиться, коли настане для цього час.

А вони з Елізабет поїхали на кілька днів до Австрії на запрошення Крістін і міністра культури Австрії Рудольфа Шольтена, які швидко стали їхніми добрими друзями й захотіли на кілька днів витягти їх з «клітки». Коли ж приїхали, то опинилися всередині сімейної трагедії.

Рудольфового батька того ранку збив автомобіль, і він помер у лікарні. «Нам треба їхати», — сказав він одразу, проте Рудольф наполягав, аби вони залишилися. «Ваша присутність лишень допоможе нам». Крістін також казала: «Справді, залишайтеся». В черговий раз він одержав від інших людей урок люб’язности й стійкости.

Вони обідали у сповненому творів мистецтва будинку близького Шольтенового друга Андре («Франці») Геллера, багатогранного письменника, актора, музиканта, режисера й передусім творця різних незвичайних публічних інсталяцій і видовищних театральних заходів у всьому світі. Геллер багато розповідав про великий мітинг на Гельденплац з нагоди свята Свободи, яке він особисто готував. Захід мав відбутися вже за два дні. Саме на Гельденплац 1938 року Адольф Гітлер оголосив про аншлюс Австрії. Проведення антинацистського зібрання на тому місці трактувалося як своєрідний акт від-воювання й очищення Гельденплац від нацистської плями і завдання удару по сучасному неонацизму, що підводив голову. Нацистські напівтони завжди звучали в Австрії, а неонацистські праві на чолі з Йорґом Г айдером набирали сили. Австрійські ліві знали, що їхній супротивник сильний, тому їхня відповідь мала бути пристрасною і переконливою. «Вам треба залишитися, — раптом сказав Франці Геллер. — Вам треба вийти на сцену й виступити зі словом про свободу». Спочатку йому не хотілося цього робити, здавалося, він не має права втручатися в розмову іншого народу, проте Геллер наполягав. Тож він написав короткий текст англійською, а Рудольф і Франці переклали його німецькою, й він, як папуга, раз за разом повторював слова мовою, котрої не знав.

У день мітингу на Гельденплац небо немов прорвало, й на Відень упала злива, що давало підстави для певних висновків: якщо Бог таки існує, то він, мабуть, неонацист, як і Йорґ Гайдер. Або ж Гайдер, маючи ваґнерівський доступ до нордичного бога погоди Фрейра, попросив його в оперній молитві послати на місто цю зливу-Раґнарок. Франці Геллер непокоївся. Якщо люди не прийдуть, то це стане справжньою катастрофою, пропагандистським подарунком для Гайдера. Та хвилювався він намарне. Пополудні площа почала наповнюватися людьми. Прийшла переважно молодь у поліетиленових дощовиках, під парасолями, які мало могли зарадити, тож деякі стояли опустивши плечі під цим недоречним мусонним дощем. Понад п’ятдесят тисяч їх зібралося на старій оскверненій площі зі своїми сподіваннями на краще майбутнє. На сцені люди виконували музичні номери й виголошували промови, проте головною зіркою вечора стала публіка — промокла, велична та непогасна. Він сказав кілька своїх речень німецькою, й промоклий натовп гучно привітав його. Офіцер охорони Вольфґанґ Бахлер також радів. «Так і треба цьому Гайдерові», — тішився він.

А на Франкфуртському книжковому ярмарку знана дослідниця ісламу Аннемарі Шіммель одержувала Премію миру німецьких книготорговців і, на загальний подив і переляк, палко підтримувала фетву й виступала проти автора «Сатанинських віршів», які вона свого часу вже засудила. З огляду на галас, що потім здійнявся, вона вдалася до «оборони Кета Стівенса», твердячи, буцімто нічого такого не казала. Відтак багато хто заявив пресі про свою готовність підтвердити під присягою, що чув саме такі її висловлювання, тож вона раптом зголосилася вибачитися, відтак усе ж таки не вибачилася. Поза сумнівом, вона великий учений й велична сімдесятитриріч-на дама, та це аж ніяк не суперечить її членству в Недолугій партії Кета Стівенса.

«Стаття 19» організувала поїздку до Данії, де він мав зустрітися з прем’єр-міністром і міністром закордонних справ, тому, незважаючи на дедалі більше передчуття марности цієї затії, він усе ж таки вирушив у дорогу. З ним був також його тихоголосий, люб’язний і принциповий видавець Йоганнес Рііс, а також Вільям Нюґор, що приїхав з Осло. Їм дозволили ходити вулицями Копенгагена, і пізно ввечері, дивна річ, вони змогли навіть відвідати парк Тиволі, де каталися на атракціонних електромобілях упродовж кількох блаженних, безтурботних хвилин, горлаючи і вдаряючись, немов ті хлопчаки, одне в одного бамперами. Він дивився, як Вільям і Йоганнес з маніакальною пристрастю ганяли по треку у Тиволі, й думав: За ці роки я бачив багато чого повчального — з найгіршої людської природи і з найкращої, одержав уроки відваги, принциповости, безкорис-ности, рішучости й чесности, і насамкінець ось що мені хочеться пам’ятати: я в осерді гурту людей, які поводяться настільки шляхетно, наскільки це притаманно людям, а поза тим гуртом я серед більшого товариства людей, яких я не знаю і ніколи не знатиму, посеред людей настільки рішучих, як і мої друзі на атракціонних електромобілях, що не дозволяють темряві взяти гору.

Ні з того ні з сього ожила «французька ініціатива». Зателефонував страшенно схвильований Джилл Крейґі і сказав, що всюди по радію передають новину про «відмову Ірану». Він не міг одержати від когось підтвердження новини, проте схвильованість Джилла виявилася заразливою. Й наступного ранку про новину пові-домляли всі інформаційні агенції. Аміт Рой, автор статті на першій сторінці «Телеґраф», приватно розповів Френсіс Д’Суса про те, що він провів три години з повіреним у справах Ірану Ґголамерзою Ансарі, який казав «неймовірні речі». Ми ніколи не виконуватимемо фетви й скасуємо грошову винагороду. Він залишався спокійним. Надто багато світанкових сутінків випало на його долю. Зафара ж новина дуже захопила. «Це чудово», -повторював він, зворушивши тата до сліз. Посеред медійного галасу вони сиділи разом і розмовляли про твір англійської літератури «Далеко від божевільного натовпу[206]», готувалися до іспитів на одержання атестату про загальну середню освіту. Замість Хаменеї і Рафсанджані говорили про Батшебу Евердін, Вільяма Болдвуда й Ґабріеля Оука.

Френсіс звідкись почула, що західні журналісти, серед них п’ятеро британців, вирушили до Тегерана на запрошення тамтешнього режиму. Можливо, накльовується якесь важливе оголошення. «Не плескай у долоні, — сказав він Френсіс. — Той тлустий мулла ще не заспівав». Проте наступного ранку в «Таймс» з’явилася велика стаття. Він залишався спокійним. «Я знаю реальність, — зізнавався він у своєму щоденникові. — Коли я зможу жити без поліцейських? Коли я зможу літати на літаках, а держави дозволятимуть мені відвідувати їх без істерії на кшталт тієї, що зчинила ЯЛТО? Коли я зможу знову стати людиною? Підозрюю, ще не тепер. «Вторинні фетви», накладені страхами інших людей, ще складніше скинути, ніж фетву муллів». Однак він також запитав себе: А може, я все ж таки зрушив ту бісову гору з місця?

Зателефонував Енді Ешкрофт з офісу Гоґґа й сказав, що міністерство закордонних справ Великобританії «надзвичайно здивоване» медійним галасом. «Можливо, іранцям захотілося трохи зменшити напругу». Ешкрофт вважав, що офіційної відповіді не буде навіть упродовж наступного місяця. 22 червня відбудеться зустріч з питань «критичного діалогу» між Іраном і ЄС, і тільки тоді очікувалося отримання офіційної реакції на демарш.

30 травня після зустрічі міністрів закордонних справ ЄС данський уряд заявив, що він «переконаний» у «задовільній відповіді Ірану на демарш ще до кінця президенства Франції у ЄС». Французи тиснули з усієї сили, іранці бралися за справу з усією серйозністю, домагаючись поступок, але ЄС стояв на своєму. «От-от воно станеться, — написав він у своєму щоденникові. — От-от воно настане».

Пітер Темпл-Морріс заявив на Бі-бі-сі-4: «Рушді якийсь час поводився чемно, тримав язик за зубами, тому й поліпшення стало можливим». Однак в інтерв’ю Робертові Фіску міністр закордонних справ Ірану Велаяті нагородив купу небилиць про неможливість скасування фетви, про те, що грошова винагорода — це «свобода слова», й таке інше. Ось такі наслідки накопичення газів у шлунку та кишківнику. На щось суттєвіше потрібно зачекати.

Поліція втрачала самовладання через публікацію «Прощального зітхання Мавра». Презентація книжки готувалася у приміщенні книгарні «Вотерстоунз», що в Гемстеді, проте Скотленд-Ярд тепер відступав від свого дозволу на публічність заходу. Нервував заступник помічника комісара поліції, казала Гелен Гаммінґтон, а місцеві поліцейські в одностроях нервуватимуть ще більше. Вона побоювалася, щоб поліцейські не «передали куті меду», й казала про те, що «експерти» з громадського порядку прогнозують шалені демонстрації, які можуть бути влаштовані групою під назвою «Гізб ут-Тагрір», члени якої, за словами Гелен, «ходять у костюмах» і «розмовляють по мобільних», тому достатньо розумні й оперативні для організації миттєвого нападу. До нього прийшов Реб і повідомив: «В органах є дуже вороже налаштовані до вас люди, і їм хочеться провалу презентації». Він також сказав, що під час переговорів з авіакомпанією «Катей паси-фік еарвейз» про його майбутній тур Австралією на підтримку щойно виданої книжки він довідався про те, що на зборах операторів авіаліній «Бритіш еарвейз» «відстоювали свою заборону» й закликали до цього інші авіакомпанії.

З наближенням виходу «Прощального зітхання Мавра» розгорілася битва між ним і старшими офіцерами Скотленд-Ярду, яка приводили команду «Малахіту» у дедалі більше замішання. Зателефонував Реб Коннолі й сказав, що командир Гавлі на якийсь час поїхав у відрядження, тож за його відсутности інший старший офіцер командир Мосс підтримав «зденервованого» місцевого заступника помічника комісара Скіта. Поліція скасовувала свій дозвіл на оголошення презентацій, казав Коннолі, бо це був не хтось інший, а саме ви. Марґарет Тетчер також розпочинала свій авторський тур на підтримку своєї книжки, тож максимум поліцейської уваги спрямується на її заходи, бо вона — і тут знову простежувалася колишня лінія Ґрінапа — служить державі; а от містер Рушді — це порушник громадського спокою і не заслуговує на їхню допомогу. Всі офіцери, які найчастіше мали з ним справу, — Коннолі, Дік Вуд і Гелен Геммінґтон (вона сиділа дома зі зламаною ногою), — були на його боці, та їхні боси залишалися непохитними. «Якщо йому так хочеться до книгарні, — сказав Мосс, — то нехай їде сам». З понеділка повертається Гавлі, сказав Реб Коннолі, і «я, довго не думаючи», додав він, «записався до нього на прийом. Якщо він не підтримає мене, то я попрошуся із групи захисту назад у патрульні поліцейські». У його простих словах учувався розпач.

Він розповів про це Френсіс Коуді й Керолайн Мічел, і новина їх ошелешила. Вони планували провести захід відповідно до угоди з поліцією, проте в останню мить усе змінилося. Розповів про новину також і Френсіс Д’Суза. «Терпець мені вже вривається, — сказав він. — Я не миритимуся з цим». Якщо йому належиться захист, то це має бути захист, а не обмеження. Якщо диктат триватиме далі, то він розпочне відкриту війну. Таблоїди скаженітимуть, але вони і так уже скаженіють. Нехай вирішує Англія.

Він воював з поліцейськими чинами, які вважали, що він у своєму житті не зробив нічого вартого уваги. Можливо, не весь Скотленд-Ярд так думав. Дік Вуд повідомив, що помічник комісара Девід Вінесс, наразі найви-сокопоставленіший офіцер поліції, дав «зелене світло» презентації в Гемстеді, обіцяючи «заспокоїти панікерів».

Реб Коннолі був удома, можливо, в тяжких роздумах про втрату роботи після свого ультиматуму. Та він так і не висунув жодного ультиматуму. В понеділок Гавлі наказав Коннолі скасувати захід, і Коннолі зателефонував до книгарні й зробив так, як йому наказали, не повідомивши про це ні видавців, ні самого автора.

Битва виявилася не тією, яку можна виграти із застосуванням звичайної зброї. Битва мала стати термоядерною. Він домігся зустрічі у Скотленд-Ярді наступного ранку і взяв із собою представників видавництва «Рендом хаус» Френсіс Коуді й Керолайн Мічел, аби довести, що поліція серйозно зашкодила їхнім видавничим інтересам. Вони зустрілися з присоромленими членами команди «Малахіту» — Гелен Геммінґтон пришкандибала зі своєю зламаною ногою, також були там Дік Вуд і Реб Коннолі, — всі із кисло-зажуреними обличчями, бо вони перечили своєму босові, який не звик до недотримання субординації з боку підлеглих, тому результат був невтішним. Гавлі «накричав» на своїх старших офіцерів. Рішення командира, сказала похмура Гелен з-під свого коротко підстриженого волосся, є «остаточним». Зустріч закінчилася.

Саме в цю мить, діючи відповідно до заздалегідь обдуманого стратегічного плану, він раптом утратив витримку і почав кричати. Ніхто в цьому офісі не був винен у тому, що відбувалося, до того ж усі вони, по суті, ризикували своїми кар’єрами заради нього; та коли він не доб’ється свого, то він пропав, а йому дуже не хотілося пропадати. Тож холоднокровно, знаючи про свій єдиний шанс, він вибухнув. Якщо Гелен не може змінити рішення, репетував він, то нехай веде його до того, хто може це зробити, бо він з «Рендом хаус» діяли відповідно до того, що поліція вважала можливим ще місяці тому, і до сраки вся ця безцеремонність в останню мить, до сраки — і по всьому, а якщо він не зайде до кімнати вже зараз, то виступить публічно, й виступить настільки гучно й настільки їдко, що, Гелен, давайте ведіть мене туди або. Або ж, курва... П’ять хвилин потому він уже сидів в офісі командира Джона Гавлі.

Якщо з Гелен він спалахнув вогнем, то тепер став льодом. Гавлі дивився на нього своїм найхолоднішим погля-дом, однак і такому погляду він міг дати фору. Поліцейський заговорив першим.

— З огляду на те, що останнім часом до вас прикута увага громадськости, — казав Гавлі, маючи на увазі демарш, — ми вважаємо, що інформаційні агентства підхоплять повідомлення про презентацію і зроблять її своєю головною новиною.

І перед крамницею стоятиме вересклива орда мусульман.

— Цього ми не можемо допустити, — закінчив Гавлі.

Він говорив майже баском, коли відповідав.

— Таке рішення неприйнятне, — казав він, — і я не вірю у ваші аргументи щодо можливого порушення громадського спокою. Ви також дієте в дискримінаційному руслі. На тій самій сторінці сьогоднішньої «Таймс», на якій вміщено статтю про можливу іранську відлигу, також вміщено оголошення про проведення заходу, пов’язаного з виходом книжки Тетчер, і той захід ви охоронятимете. Крім усього іншого, позаяк містер Вінесс учора дав зелене світло на проведення заходу, то в книгарні «Вотерстоунз» і у видавництві «Рендом хаус» усі дуже добре знають, що відбувається, тому все стане надбанням громадськости, навіть якщо я геть мовчатиму. Проте мушу вам сказати, що я не збираюся сидіти склавши руки. Якщо ви не зміните свого рішення, то я скличу прес-конференцію й дам інтерв’ю всім найбільшим газетам, радіопередачам і телевізійним каналам і знеславлю вас. Дотепер я ніколи такого не робив, лишень дякував поліції, та можу заспівати іншої.

— Якщо ви так учините, — сказав Г авлі, — то матимете не найкращий вигляд.

— Можливо, — відповів він, — але ви також над цим подумайте. Бо ви також дуже погано виглядатимете. Вибір за вами. Ви дозволяєте проведення заходу, і ніхто з нас не виглядає погано, або ж ви забороняєте його, і тоді ми обоє виглядаємо погано. Вибирайте.

— Я подумаю над тим, що ви сказали, — промовив Г авлі своїм сірим різким голосом. — До кінця дня ви дізнаєтеся про моє рішення.

Енді Ешкрофт зателефонував о першій годині пополудні. «Велика сімка» приєдналася до кампанії й погодилася закликати до скасування фетви. ЄС щосили тиснув, намагаючись одержати підпис Рафсанджані і згоду з умовами французького демаршу. «Ви не повинні задовольнятися звільненням від фетви Європи, — сказав він Ешкрофту. — Іранці ж у коментарі мають рекомендувати мусульманам на заході дотримуватися місцевих законів». Ешкрофт висловлювався досить оптимістично. «Я посварився зі Спеціальною службою, — сказав він помічникові міністра закордонних справ, — і було б дуже добре, якби ви замовили за мене перед ними слово, бо тепер не найкращий час для сварок на людях». Ешкрофт засміявся. «Ну, подивимося, що я зможу зробити».

Дві з половиною години потому зателефонував Дік Вуд і сказав, що Гавлі все ж таки поступився. Презентація мала відбутися за два дні. Та про неї не можна оголошувати аж до ранку того дня, коли відбуватиметься захід. Пропонувався саме такий компроміс.

Він погодився.

Усі місця у книгарні «Вотерстоунз» продалися ще до обіду. «А що було б, якби ми помістили рекламу в понеділок — так, як планували, — сказав завідувач гемстедської книгарні Пол Беґлі. — Ми б тоді продали тисячі примірників». Гемстед-Гай-стрит кишів патрульними поліцейськими, і жодного тобі демонстранта. Жодного джентльмена з бородою, плакатом і з виразом справедливого гніву на обличчі. Жодного. Де ж ті костюми й мобільні телефони, «тисяча несамовитих фанатиків» із «Гізб ут-Тагрір»? Не видно, та й годі. Якби не орди поліції на вулиці, то все здавалося б звичайним літературним заходом.

Але захід звичайним не був. За майже сім років ця презентація стала першою заздалегідь оголошеною акцією. Той день також став днем виходу його першої книжки для дорослих після «Сатанинських віршів». Люди з «Вотерстоунз» опісля казали Керолайн Мічел, що захід удався на славу, що це найкраща презентація, яку вони коли-небудь бачили, і це було приємно чути; а для нього все це здавалося дивиною. Після довгої перерви він знову опинився серед своїх читачів. Чути їхній сміх, відчувати їхнє зворушення — це щось надзвичайне. Він прочитав зачин роману й уривок про ленінів, а ще уривок про «Матір-Індію». Відтак сотні примірників книжки вийшли у лондонський вечір, стиснуті щасливими руками. Жодного демонстранта так і не з’явилося.

Він перейшов свій Рубікон. Вороття нема. Люди з Кембриджа, відвідавши «Вотерстоунз», хотіли влаштувати такий самий захід, цього разу з оголошенням за два дні до початку. Дік Вуд казав, що «в нього на службі всі дуже задоволені». Цікаво, чи Гавлі також задоволений. Один день, два дні, потім більше. Крок за кроком повертатиметься він до справжнього життя. Подалі від Джозефа Антона — до свого власного імени.

Послав шампанського поліцейським, які боролися за нього у Скотленд-Ярді.

Що не день, то гучнішав галас навколо «французької ініціативи». «Індепендент» повідомила: глава бойовиків європейських осередків Іранських стражів революції поскаржився Хаменеї, що одержав наказ припнути своїх псів, травинка похитнулася, натякаючи на те, що собак насправді припинають, а також на те, що Хаменеї, можливо, не дуже й заперечує проти того, щоб псів загнали до буди. Відтак Арне Рут з газети «Даґенс Нюгетер» повідомив про дуже «зворушливу» зустріч у Стокгольмі. Разом з іншими шведськими журналістами він зустрівся з іранським міністром Ларіджані, що, дивна річ, висловився за появу статей про «захоплення творчістю Салмана Рушді» в Ірані, бо вони хочуть «змінити психологічну налаштованість». Ще приголомшливішою була заява Ларіджані для преси про те, що фетву не потрібно виконувати хоча б з тієї причини, що це не піде на користь Ірану. І це казав той самий Ларіджані, який не раз вимагав смерти містера Рушді. Проте щодо Санеї Щедрого Ларіджані не прохопився жодним словом. Уряд тут безсилий. Опісля дотепи. Чому б містерові Рушді не притягти Санеї до суду відповідно до іранських законів? Еге ж, дуже добре, подумав він, на якийсь час пригадавши Дікенсові звуки. Дуже, дуже добре.

Завихорився вітер. Травинки схилилися врізнобіч. Якщо в тому вітрі — відповідь, то він уже не знав, що й думати.

Елізабет дуже переймалася тим, що ніяк не може завагітніти. Казала йому йти й «перевірити сперму». Між ними інколи виникало ось таке напруження. Їх обох це дуже турбувало.

Керолайн Мічел сказала: «Так, мас-медійний розголос набирає сили, і це можна використати для поліпшення вашого життя». Йому не хотілося назавжди залишатися зачиненим у похмурому світі дипломатів, таємних агентів, терористів і контртерористів. Якби він відмовився від своєї картини світу й прийняв іншу, то йому б уже ніщо не допомогло. Намагався збагнути, як йому думати й діяти у світлі того, що може статися. Його дії мусять стати доволі виваженими. Якщо Еліассон[207] мав слушність щодо необхідно сти позитивного відгуку в пресі, то йому, мабуть, треба казати, що все міняється на краще, та не все ще змінилося, так, вогонь припинився, але це ще не мир. Аятола Меткі ні нещодавно заявив, що можна скасувати будь-яку фетву, й багато фетв уже скасовувалося. Чи варто про це нагадувати? Мабуть, що ні. Іранці не дуже тішитимуться, коли він цитуватиме їхніх аятол.

Зателефонував Ендрю Ґрін з міністерства закордонних справ і стисло розповів про заплановані дії. Іранський текст матиме форму «листа від міністра закордонних справ Велаяті, в якому йтиметься про те, що його заступник Ваезі уповноважений висловити з цього питання бачення Ірану», яке міститиметься не в самому листі Велаяті, а в «додатку» до нього, який також опублікують в іранській пресі. Ґрінові хотілося знати, чи прийнятно це для нього? Міністерство закордонних справ, здавалося, схилялося до думки, що цього недостатньо. Авжеж, це далеко не підпис Рафсанджані.

Зателефонував Леррі Робінсон з американського посольства. Він відчував, що європейці наближаються до схвалення такого документа, тоді ж бо як США й Британія не погоджуються з ним. Його тривожило те, що Іран може готувати вбивство, причетність до якого заперечуватиме. (Елізабет також боялася, що його можуть убити на одній з його презентацій, яких він з такими труднощами домагається, проте Реб Коннолі заспокоював, кажучи, що, за «шпигунськими» донесеннями, зловмисники не збираються цього робити.)

І як бути? Він направду не знав, як йому бути. Що ж йому чинити?

Преса роздзвонювала про завершення історії з фетвою, але вона, може, й не завершилася, тож у такому разі він утратить увагу загалу, а небезпека залишиться. А може, коли він погодиться на такий сценарій і пришвидшуватиме його розвиток, то зуміє використати мас-медіа для створення атмосфери, в якій небезпека насправді зійде нанівець.

Якщо ЄС не влаштує іранська відповідь на демарш, то це дозволить Іранові звинуватити ЄС у віроломстві і дріб’язковому педантизмі й казати, що Захід насправді не хоче вирішення проблеми з фетвою і використовує його як пішака у великій грі. А може, саме так воно і є. Адміністрація США й до певної міри британський уряд хочуть закрутити Ірану політичні гайки, тож фетва стає їм у великій пригоді, це поза всяким сумнівом. Однак якщо він прийме відповідь Ірану, тоді кампанія з його захисту просто видихнеться, а фетва і грошова винагорода залишаться. Він утрачав ґрунт під ногами.

Того дня, коли Іран мав дати відповідь, у Кембриджі проходила презентація його книжки. Про мистецький захід повідомили за два дні, тож зібралося багато людей, і організатори, зрозуміло, дуже нервували й сказали заходити йому через задні двері, а якщо він спробує зайти через парадний вхід, то акцію доведеться скасувати. Проте знову так сталося, що жодних демонстрантів ніхто не побачив. Його власна інтуїція та й розмови з митцями і журналістами з британсько-азійської громади підказували, що протестний запал вже давно вичах у британських мусульман. Та фаза минулася.

О 12:45 пополудні прийшла приголомшлива й неждана звістка. Заступник міністра закордонних справ Ваезі заявив іранському інформаційному агентству ІРНА, що Іран відкидає європейський демарш. «Французька ініціатива» померла. Ще вранці Іран під час брифінгу для мас-медіа запевняв, що документ Ваезі задовольнить усі вимоги ЄС, а тепер Ваезі каже, що жодних письмових ґарантій ніхто ніколи не надавав і не надаватиме.

Ось так.

Важко сказати, що сталося в Тегерані. Хтось програв боротьбу, хтось виграв.

Елізабет розплакалася. Він залишався, на диво, спокійний. Мусив використати заплановану прес-конференцію для контратаки. Відмовившись від заяви про свою непричетність до тероризму, іранці в такий спосіб сказали, що все ж таки можуть бути причетними. Після провалу цієї ініціативи Іран постав геть голим у яскравому світлі на очах усієї світової спільноти. Ось що йому треба сказати, і настільки гучно, наскільки він зможе.

Він не боявся за себе, та не знав, як говорити з тими, хто любив його, як розповісти про цю прикру звістку Зафарові, що сказати Самін. Він не знав, як утішити заплакану Елізабет, або ж на що сподіватися самому. Здавалося, вже й нема на що сподіватися. Проте був переконаний: мусить наполягати на своєму, беручи приклад з могутнього героя Бекетового роману «Несказанний». Я не можу продовжувати далі. Я продовжуватиму далі.

А життя й справді тривало далі. Одна річ все ж таки стала очевидною: він має взяти свою свободу там, де він спроможний її отримати. «Офіційне» завершення справи видавалося неможливим, однак Америка манила його ще одним літнім відпочинком. Незацікавленість американських поліцейських у його захисті цілком влаштовувала, по суті, навіть тішила. Того року Елізабет, Зафар і він провели разом двадцять п’ять щасливих літніх днів разом серед американської свободи. Зафар полетів з Елізабет прямим рейсом; йому довелося звернутися за допомогою до друзів Рудольфа Шольтена з «Австрійських авіаліній», які й довезли його до міжнародного аеропорту Кеннеді через Відень; довелося зробити великий гак, але все ж таки він прибув до Америки! Його вже чекав Ендрю! Одразу поїхали до Вотер-Мілл і провели дев’ять чудових днів на Ґібсон-Біч, а також у будинках інших друзів, нічого не роблячи й роблячи геть усе. Від простоти життя, настільки не схожого на його куце британське існування, в нього аж сльози на очі наверталися. З Вотер-Мілл на авто й на поромі вони дісталися острова Мартас-Віньярд, де гостювали впродовж восьми днів у садибі Доріс Локгарт Саатчі, що в містечку Чілмарку. Під час тієї поїздки йому найбільше запам’яталися геніталії Вільяма Стайрона. Вони з Елізабет провідали Стайронів у їхньому будинку у Віньярд-Гевені, на ґанку якого сидів великий письменник у шортах кольору хакі, під якими не було трусів, широко розставивши ноги, з усім своїм скарбом на показ. Це виявилося трохи навіть більше, ніж він сподівався дізнатися про автора «Зізнання Ната Тернера» й «Вибору Софі», проте будь-яка інформація корисна, подумав він собі і дбайливо заховав її у пам’яті для пізнішого використання.

Відтак три ночі — в Ірвінґів, три — в Геррів, а ще три -у Вайлі на Парк-авеню. Останнього вечора їхнього перебування в Америці Зафар дізнався про результати своїх іспитів на атестат про загальну середню освіту, й, на щастя, вони виявилися хорошими. Впродовж наступних років він часто думав про те, що йому дуже складно було б вижити без цих щорічних американських продуховин, коли вони мали змогу знову почуватися звичайною письменницькою сім’єю, що займалася своїми звичайними буденними справами без супроводу людей зі зброєю; здавалося, це ж бо зовсім нескладно. Він дуже швидко став усвідомлювати, що саме в Америці йому вдасться повернути собі свободу. Він розповів про це Елізабет, а вона насупилася й стала дратівливою.

У темряві, що настала після провалу «французької ініціативи» блиснув промінь світла. Під тиском громадськосте здалася «Люфтганза». Навіть був ленч з містером і місіс Люфтганзами, себто з виконавчим директором Юрґеном Вебером und frau. Фрау Вебер виявилася його великою шанувальницею, принаймні так вона йому казала. Авжеж, вони дуже охоче його перевозитимуть, казав її чоловік. Вони пишатимуться цим. Усе дуже просто. Після майже шести років відмов — раз! — і вони дуже раді бачити його на борту своїх лайнерів, у будь-який час. Авжеж, вони ним так захоплюються! «Дякую», — сказав він, і всі виглядали дуже задоволеними; тим часом йому простягали книжки, і він ставив на них свої автографи.

Бі-бі-сі зняла документальний фільм про роман «Прощальне зітхання Мавра» і замовила його портрет для фільму у його ж таки друга, індійського художника Бгупена Кгакгара. Роман був про художників і живопис, тож його дружба з поколінням обдарованих індійських митців — передовсім із самим Бгупеном — дозволила реалізувати його художній задум. Уперше вони зустрілися десь на початку вісімдесятих, і кожен з них одразу впізнав в іншому самого себе, тому вони швидко потоваришували. Невдовзі після їхньої першої зустрічі він пішов на виставку Бгупена в ґалереї «Касмін Ноудлер» у Лондоні. В кишені мав чек за оповідання, яке він продав «Атлантік манслі». На виставці просто закохався у Бгупенову картину «Купе другого класу», а коли побачив на ціннику точнісінько таку ж цифру, як і на чеку в його кишені (індійський живопис тоді був значно дешевший), то із задоволенням перетворив своє оповідання на картину друга, і відтоді вона залишалася одним із найцінніших його надбань. Сучасним індійським митцям складно уникнути західних впливів (у попередньому поколінні відомі коні М. Ф. Гусейна буквально вистрибнули з «Герніки» Пікассо; творчість багатьох інших художників — Суса, Раза, Ґайтонде — також значною мірою завдячує захопленню Гусейна модернізмом і західними абстракціоністськими течіями). Віднайти свій індійський неповторний стиль, який не був би фольклорним чи похідним, дуже складно, й Бгупен став одним із перших, хто, дивлячись на індійське вуличне мистецтво, на кіноафіші, на розфарбовані фасади крамниць, а також вивчаючи метафоричність й оповідальність індійського живопису, зумів витворити з усього цього візуального довкілля сукупність самобутніх і дотепних творів з індивідуальними рисами.

У «Прощальному зітханні Мавра» закладена ідея палімпсесту — картини, захованої під іншою картиною, світу, захованого під іншим світом. Ще до його народження батьки найняли молодого бомбейського художника розмалювати його майбутню дитячу кімнату всілякими казковими тваринами, і дуже небагатий митець на ймення Крішен Кганна погодився виконати таке замовлення. Він також намалював портрет Салманової майбутньої матері — молодої Неґін, однак її чоловікові Анісу той портрет не сподобався, і він відмовився його купити. Кганна зберігав те відкинуте полотно в майстерні свого друга Гусейна, й одного дня Гусейн намалював свою власну картину поверх портрета й продав її. Тож десь у Бомбеї висить захований під Гусейновою картиною портрет Неґін Рушді, виконаний Крішеном, який, поза сумнівом, став одним із провідних митців свого часу. Крішен якось сказав: «Гусейн знає, де кожна його робота, тільки він нічого не скаже». Бі-бі-сі намагалася довідатися щось у нього, проте старий лишень грізно гримнув костуром об підлогу й заперечив правдивість історії. «Авжеж це правда, -казав Крішен. — Він дуже боїться, що ви хочете знищити його картину і знайти портрет вашої матері, до того ж він іще й ображається, бо ви шукаєте мою картину і не звертаєте уваги на його». Зрештою, він почав думати, що втрачений портрет викликає навіть більше спогадів, ніж викликав би знайдений: втрачений портрет — це чудова загадка, а якби його знайшли, то могло б виявитися, що Аніс Рушді мав непоганий мистецький смак, а зовсім юний на той час Кгана виконав свою роботу не найкращим чином, тож він припинив пошуки.

Він позував Бгупенові в майстерні на Едвардз-сквер у Кенсінґтоні й розповідав історію про втрачену картину. Бгупен лишень вдоволено хихикав і знай працював собі далі. Його він малював у профіль за традицією королівських придворних портретів і зобразив як добропорядного наваба[208] у прозорій сорочці, що більше скидалася на нейлонову, ніж на тонку бавовняну. Бгупен почав з рисунка й одним махом нарисував вуглиною його профіль з достеменною схожістю. Живописна картина, що вкрила той рисунок, була менш схожа на натуру й більше нагадувала Мавра Зоґойбі з роману. «Це портрет вас обох, — сказав Бгупен. — Ти — як Мавр і Мавр — як ти». Під цим портретом ховався ще один портрет.

Опісля вже закінчений портрет купила Національна портретна ґалерея, й Бгупен став першим індійським митцем, чия робота там була вивішена. Бгупен помер 8 серпня 2003 року, того самого дня, що й Неґін Рушді. Від збігів нікуди не дінешся, проте їх значення складно вловити. Він утратив товариша і матір того самого дня. Це багато що значило.

Вийшов його роман. Отже, він продовжував розширювати свої межі. Взяв участь у найбільшому наперед оголошеному заході — Письменницькому форумі газети «Таймс» у Центральній залі Вестмінстеру разом з Мартіном Емісом, Фей Велдон і Мелвіном Бреґґом. Він прочитав уривок з «Прощального зітхання Мавра» і подякував публіці за присутність на його «невеличкій вилазці». Так, усюди була поліція, так, йому довелося заходити й виходити через задні двері будівель і їздити в броньованому автомобілі, проте він пропагував свою книжку. А демонстранти так і не з’являлися, й високе начальство в Скотленд-Ярді почало потрохи остигати.

Він задумав одну дуже амбіційну річ. Його південноамериканські видавці запитали, чи зміг би він у грудні приїхати до Чилі, Мексики й Арґентини, і він вирішив прийняти їхнє запрошення, а вже звідти полетіти до Нової Зеландії й Австралії. Сповнився рішучости здійснити цю грандіозну мандрівку. Мусив переговорити з багатьма авіалініями, проте на його бік уже перейшли «Люфтганза» з «Іберією», а також французькі, австрійські й скандинавські авіалінії, тому завдання видавалося значно легшим. Повільно проклав маршрут, домігся необхідних дозволів; посол Мексики у Лондоні Андрес Розенталь прийняв його разом з Карлосом Фуентесом і допоміг влаштувати мексиканський відтинок подорожі; відтак — дивна річ, просто неймовірно — його план одержав схвалення. Їм дозволили вирушити.

Вони полетіли до Осло — у Норвегії саме вийшов роман «Прощальне зітхання Мавра», тож він презентував свою книжку у великій залі Університету Осло «Ауля» з настінним живописом Едварда Мунка. Це була перша заздалегідь оголошена презентація поза межами Сполученого Королівства, й вони з Вільямом Нюґором усвідомлювали, який великий крок їм удалося зробити. Це перемога над нашими ненависниками, — сказав Вільям, — і ми її здобули разом. Вільям залишався трохи скутим — його рани все ще боліли, проте був сповненим життєрадісности. Тієї ночі, на превеликий подив, небо над Осло зайнялося північним сяйвом. Таке рідко коли бачили в Осло, бо місто лежало на півдні країни, а тим паче у жовтні, що було дуже рано, проте сяйво все ж таки замерехтіло, ця зелена aurora borealis засвітилася «на честь, — як сказав Вільям, — твоєї Аврори». Героїня «Прощального зітхання Мавра» Аврора Зоґойбі, здавалося, танцювала десь там у небі, десь серед величезних зелених запинал, що утворювали складки й вкривали небо брижами. Мешканці Осло телефонували своїм друзям, кажучи: виходьте, погляньте на небо, це просто дивовижно. Аврора сяяла в небі годину чи навіть більше й, здавалося, провіщала ліпші часи.

Інсульт у Роберта Маккрама стався у будинку на Сент-Пітерс-стрит, 41. За два місяці до того він одружився з Сарою Лаялл, якої на ту лиху годину не було вдома, і він мало не помер. Роберт вижив, але в нього відняло ліву руку, він міг пройти лише кілька кроків, і ніхто не наважувався сказати, як довго це триватиме. Він потроху одужував і разом із Сарою чіплявся за цей знак надії. Прокляття Сент-Пітерс-стрит ще раз дало про себе знати.

Вони з Крістофером Гітченсом поїхали до Роберта і Сари, щоб у якомусь сенсі вибачитися за те прокляття. Дивне відчуття охопило його, щойно він опинився у своєму старому домі, де він жив, коли лайно, як він висловився, потрапило у вентилятор. Різні привиди залітали й вилітали з кімнати, а вони з Гітчем розмовляли із розбитим паралічем другом. Пробули вони там недовго. Роберт потребував відпочинку.

У спалахах його пам’яті про ті роки поліції майже не видно, вона — стерта зі світлин історії, як комуністичний лідер Клементіс на початку «Книжки сміху й забуття» Мілана Кундери. Щоб легше було продиратися крізь ті дні, він намагався змусити себе забувати про постійну опіку служби безпеки, чия думка невблаганно нависала над його щоденним життям. Він забув про багато дрібниць. Він не міг власноруч узяти пошту чи забрати газету із двору перед будинком. Ставалися «піжамні» зіткнення в кухні, які завжди викликали збентеження. Неодмінно був Джо -псевдонім, який він ненавидів дедалі більше. (Невже насправді так необхідно називати його несправжнім ім’ям у його власному домі?) Геть зникла всяка розкутість і спонтанність. Будь ласка, я хотів би піти на прогулянку. Гаразд, Джо, ми це влаштуємо за годину. За годину я вже не схочу йти на прогулянку. Щоразу, коли він вибирався з дому, вони везли його до «місця пересадки», де він мусив вийти з одного автомобіля, що асоціювався з домом, і пересісти в інший, який асоціювався з його появою на публіці. До кінця свого життя він ненавидітиме ці місця пересадки — Натлі-терас, Парк-Віллидж-Іст; він внутрішньо здригатиметься щоразу, коли минатиме їх потім, однак у той час змушував себе не зациклюватися на цьому, намагаючись відособитися від тіла чоловіка, що шмигав з одного авта в інше, а коли діставався місця призначення, переставав думати про групу захисту і спілкувався з друзями, стаючи самим собою.

Для його друзів, навпаки, служба безпеки видавалася настільки незвичним явищем, настільки дивним і захопливим, що вони тільки й пам’ятали про неї. Коли він тепер інколи запитує про тогочасні їхні спогади, вони неодмінно пригадують поліцейських. А пам’ятаєш того, що звабив нашу няню? Пам’ятаєш тих двох красенів, у яких геть усі вклепувалися? Вони пам’ятали засунені штори й замкнені двері у сад. Навіть в очах своїх друзів він перетворювався на інтермедію, тоді ж бо як головною подією ставали поліцейські. Коли ж він часом пригадував ті дні, то частенько не бачив там охоронців. Насправді вони були, авжеж, але його пам’ять вирішила, що їх нема.

Інколи пам’ять починає працювати інакше. На світлинах його спогадів про Південну Америку полісмени Чилі розташовані в самісінькому центрі рамки — грізні, незабутні, вражаючі.

Світлина Чилі. У Чилі функціонували два види поліцейських сил — карабінери у формі й Роїісіа de іпуе5^а-сіеопез у штатському, тож у той час, коли вони з Елізабет сиділи в літаку, що прямував до Сантьяґо, ці два потужні формування сварилися між собою щодо рішення про надання йому дозволу в’їхати до країни. Він мав виступити на літературному ярмарку, але як тільки того сліпучого спекотного дня вони зійшли з трапа літака, їх оточили поліцейські в одностроях і відвели до якогось задушливого ангара на бетонованому майданчику лето-вища, де всі гучно розмовляли іспанською. У них забрали паспорти. Навколо жодної людини, що знала б англійську, і коли він спробував запитати, у чому річ, на нього вмить нагорлали й наказали зрозумілими жестами відійти й стулити писок. Ласкаво просимо до Південної Америки, подумав він, рясно пітніючи.

У 1993 році Авґусто Піночет уже не був президентом, однак залишався головнокомандувачем збройних сил, і навіть в осінь патріарха ніхто не сумнівався у його повноваженнях і впливі. В Чилі за Піночета сили безпеки були всесильними. В цьому конкретному випадку дві поліції гризлися за кістку, й тією кісткою виявився він. Йому пригадався уривок з «Імператора» Ришарда Капущінського, де описано дві розвідувальні служби Гайле Селассіе, головне завдання яких полягало у шпигуванні одна проти одної. Він також пригадав, проте з меншим задоволенням, що це країна, де незрозумілі зникнення й нез’ясовані вбивства донедавна вважалися мало не звичайним явищем. А може, й вони з Елізабет уже «зникли»?

Протримавши їх в ангарі десь зо дві години, поліцейські повели їх до своєї дільниці, називаючи її готелем. Але то був аж ніяк не готель. Двері їхньої кімнати ізсередини не відчинялися. Біля дверей стояли озброєні вартові. Він кілька разів питав про паспорти, казав, що йому необхідно зателефонувати своїм видавцям і поговорити з британським послом. Вартові лишень плечима знизували. Вони не розмовляли англійською. Процокало ще кілька годин. Вони не мали, що пити і їсти.

Згодом вартові втратили пильність. Двері кімнати вони залишали відчиненими, й незважаючи на те, що «готель» аж кишів людьми в одностроях, дверей уже ніхто не пильнував. Він набрав повні груди повітря й сказав Елізабет: «Спробую одну річ». Одягнувши сонцезахисні окуляри, він вийшов з кімнати й поквапився вниз сходами до парадних дверей.

Ніхто на нього не зважав, допоки не зійшов на два поверхи нижче; тільки тоді він почув вигуки, і на сходах біля нього з’явилися чоловіки, що енергійно жестикулювали. А він ішов собі далі. Що ви робити? Куди ви йти? Неможливо. Він уже підходив до чогось схожого на ресепшн вахтерів, і навколо нього зібралася хмарка чоловіків з косичками й у дзеркальних окулярах, і, як він помітив, озброєних чоловіків, але йому до зброї не звикати. Куди ви йти? Стоп. Ви стоп. Він лишень мило усміхався. «Я йду на прогулянку, — казав він, киваючи головою на парадні двері й показуючи пальцями, що він іде. -Розумієте, я ще ніколи не був у Сантьяґо. Місто — просто чудове. То чому б мені не пройтися». Карабінери не знали, що робити. Вони погрожували жестами й горлопанили, проте ніхто навіть мізинцем його не торкався. Він ішов собі далі. Ось він уже вийшов з парадних дверей, ось його ноги вже ступають тротуаром, хоча не мав найменшого поняття, що робитиме далі, відтак звернув ліворуч і продовжував крокувати. «Сер, будь ласка, негайно зупиніться». Перекладачка з’явилася як за помахом чарівної палички. «О, здається, вони таки знайшли вихід зі становища», — сказав він, усе ще всміхаючись і все ще йдучи. «Сер, що ви робите? Будь ласка, зупиніться, це заборонено». Він усміхнувся навіть ще ширше. «Скажіть їм нехай арештують і посадять мене в тюрму, якщо я вчиняю якийсь злочин, — сказав він. — Або ж в іншому разі вже за дві хвилини я хотів би поговорити телефоном з британським послом». Дві хвилини потому він і справді розмовляв з представником британського посольства. «Дякувати Богові, — сказав працівник посольства на другому кінці дроту. — Ми цілий день ніяк не можемо з’ясувати, що з вами сталося. Ви просто щезли з радара».

За кільканадцять хвилин до поліцейського будинку прибув працівник посольства. Жодного дипломата не чекали з таким нетерпінням. «Ви собі навіть уявити не можете тієї суперечки, що розгорілася, — сказав він. -Дуже мало бракувало, аби вони не розвернули ваш літак у повітрі». Тепер, коли підключилася міжнародна дипломатія, йому з Елізабет дозволили поїхати до справжнього готелю, де їх зустріла ціла делегація чилійських письменників, серед них Антоніо Скармета, автор роману «Листоноша Неруди», який вийшов друком 1985 року й нещодавно був екранізований від назвою «Листоноша». Скармета, великий чоловік з великим серцем, вітав його з розпростертими обіймами і зі зливою вибачень. Скандал. Чилійці осоромилися. Тепер ми вже про все подбаємо, коли знаємо, що ви тут і в безпеці.

Дещо дозволялося, а дещо — ні. Їхати на книжковий ярмарок виявилося вже запізно. Проте наступного дня письменники, митці й журналісти зібралися в малій залі театру, і йому дозволили звернутися до них. Опісля вони з Елізабет відчують справжню гостинність чилійців на винограднику Конча-і-Торо й на чудовій естансії[209], що на південь від Сантьяґо. Їх приймали надзвичайно гостин-но, проте світлини тих приємностей зблякли й зникли. А от картини їхнього короткого «щезнення» під опікою карабінерів не зблякли. Чилі не здавалася країною, до якої хочеться вже незабаром повернутися.

Світлина Аргентини. В середині 1970-х він побував на лекції Хорхе Луїса Борхеса в середмісті Лондона, й на подіумі біля великого письменника, який скидався на сумну латиноамериканську копію французького коміка Фернанделя, сиділа вродлива молода жінка із зовнішністю японки; що то за одна? — подумав він тоді, й ось тепер після стількох років Марія Кодама йшла їм назустріч і вітала їх із прибуттям до Буенос-Айреса — легендарна вдова Борхеса Марія К. з вибіленими пасмами волосся. Одразу запросила на ленч до ресторану з її ж іменем. Після ленчу повела їх до Міжнародної фундації Хорхе Луїса Борхеса, що містилася не в колишньому будинку Борхеса, а в будинку поряд, оскільки власник справжнього будинку не захотів продавати його; будинок фундації став дзеркальним відображенням «реального» будинку, й увіковічнення Борхеса в дзеркальному відображенні видавалося навіть дуже доречним. На горішньому поверсі будівлі до найменших дрібниць було відтворено кабінет письменника — скромна вузька монастирська келія з простим столом, стільцем з вертикальною спинкою і ліжком у кутку. Решта підлоги встелена книжками. Якщо комусь пощастило здибатися з Борхесом, то зустріч з його бібліотекою стала ще однією чудовою несподіванкою. Тут на багатомовних полицях вишикувалися улюблені письменникові примірники Стівенсона, Честертона й По разом з книжками чи не половиною мов усієї людської раси. Він пригадав історію про зустріч Борхеса з Ентоні Берджесом. Ми однофамільці, сказав Берджес арґентинському майстрові слова, й вони, підібравши для ведення бесіди незрозумілу для довколишніх мову, перейшли на англосаксонську й радо балакали говіркою «Беофульфа».

Іншу кімнату заповнювали енциклопедії — геть усілякі енциклопедії, на основі яких і народилася, жодних сумнівів, усім відома оманливо названа «Англо-амери-канська енциклопедія» — «точне, проте запізніле перевидання «Британської енциклопедії» 1902 року», в сорок шостому томі якого «Борхес» і «Біой Касарес» — вигадані герої великого оповідання-ficciôn[210] під назвою «Тльон, Укбар, Орбіс Тертіус» — виявили статтю про країну Укбар. І на їхній основі, певна річ, також народилася чарівна енциклопедія самого Тльона.

Він міг би провести всенький день із цими незбагненними книжками, проте у своєму розпорядженні він мав тільки годину. Коли вони вже йшли, Марія подарувала Елізабет надзвичайно цінну річ — камінну «троянду пустелі», один із перших своїх подарунків, отриманих від Борхеса, і сказала: бажаю вам такого ж щастя, яке мали ми колись.

— Пам’ятаєте, — запитав він Марію, — есей Борхеса у фотоальбомі «Арґентина» фотографа Ґуставо Торліхен?

— Так, — відповіла вона. — В ньому він каже про неможливість сфотографувати пампу.

— Нескінченну пампу, — сказав він, — борхесівська пампа тягнеться не в просторі, а в часі: ось де ми живемо.

У Буенос-Айресі їх також супроводжувала служба безпеки, яка нічим незвичайним не вирізнялася, тому й стерлася з пам’яті. Новина про дикість чилійської поліції випередила їх, тож арґентинським стражам порядку хотілося виглядати привабливішими, і йому дихалося вільніше. Він навіть зміг дещо зробити для популяризації «Прощального зітханням Мавра» і на якийсь час стати туристом, побувавши біля сімейного склепу на цвинтарі Реколета, де знайшла свій вічний спочинок Єва Перон, а невеличка табличка, цілком у дусі Ллойда Вебера, наказувала перехожим не плакати за нею. No te llores para mi. Гаразд, тоді я не плакатиму, сказав він їй подумки. Як вам завгодно, пані.

Йому запропонували зустрітися з міністром закордонних справ Арґентини Ґвідо ді Телла, й офіційний представник британського посольства дорогою на цю зустріч розповів про заборону Аланові Паркеру знімати фільм «Евіта» з Мадонною в головній ролі у Каса-Росада. «Якби ви змогли згадати про це, — пробурмотів дипломат, — щоб якось зарадити справі. Буквально кілька слів у розмові з міністром». Він так і зробив. Після того як сеньйор ді Телла запитав його про фетву й висловив тепер уже традиційну (й здебільшого пустопорожню) підтримку, він запитав міністра закордонних справ про негаразди з фільмом. Ді Телла показав жестом: «Ну, що я можу зробити?»

— Ви ж розумієте, Каса-Росада — це урядова резиденція, тому дуже складно дозволити там зйомки.

— Бачите-но, — відповів він, — цей фільм з досить великим бюджетом, і вони все одно його знімуть, а якщо відмовити їм у зйомках у Каса-Росада, то вони знайдуть заміну Каса, ну, я не знаю, скажімо. в Уругваї.

Ді Телла насупився.

— Уругвай? — майже вигукнув він.

— Так. Можливо. Можливо, Уругвай.

— Гаразд, — сказав ді Телла. — Даруйте, мені треба зателефонувати.

Невдовзі після цієї розмови «Евіта» одержала дозвіл на зйомки в Каса-Росада. Коли ж фільм вийшов у прокат, він прочитав, що дозволу на зйомки Мадонна особисто просила в президента Арґентини, тож, можливо, це стало справжньою причиною переміни в настроях. Але можливо, Уругвай також відіграв свою роль.

Світлина Мексики. Так, поліцейські були геть усюди; так, йому вдалося влаштувати презентацію своєї книжки й поговорити про свободу слова, а ще побачити реліквії кривавих ацтеків і будинок Фріди Кало й Дієґо Рівери в Койокані; побував також у кімнаті, де Меркадер вгородив льодоруб у череп Троцького; разом з Карлосом Фуентесом узяв участь у книжковому ярмарку у Ґвадалахарі, а звідти гвинтокрилом понад вкритими блакитною агавою горами його доправили до міста Текіла на одну з найстаріших асьєнд[211] з виробництва текіли, де він мав змогу пообідати з іншими письменниками, що виступали на ярмарку, і там грали справжні мар’ячі[212], й усі пили багато текіли «Трес ґенерасьйонес», а потім у всіх боліла голова й усі страждали від знайомих побічних дій. Завдяки відвідинам Текіли він знайшов тло для сцени на початку роману «Земля під її ногами», в якій місто стрясає землетрус, бочки тріскаються, й текіла струмками тече по вулицях. Після Текіли вони з Елізабет, а також з Карлосом і Сильвією Фуентесами гостювали в дивовижному будинку, що називався «Паскуа-літос» і був справжнім архіпелагом хатинок, укритих пальмовим листям, з видом на Тихий океан; про такий будинок часто можна прочитати у всіляких модних книжках про сучасну архітектуру, ага, ще таке: він усвідомив, що любить Мексику. Проте все це не найголовніше.

А найголовніше — те, що одного вечора у Мехіко Карлос Фуентес сказав: «Якось недобре, що ви ніколи не зустрічалися з Ґабріелем Ґарсіа Маркесом. На жаль, він тепер на Кубі, але з усіх письменників на землі ви з Ґабо просто мусили б зустрітися». Він підвівся і вийшов з кімнати, а кілька хвилин потому зайшов до кімнати й сказав: «Візьміть слухавку, дехто хоче з вами поговорити».

Ґарсіа Маркес зізнався, що не говорить англійською, хоча насправді досить добре її розумів. Щодо нього, то його навіть розмовна іспанська була просто жалюгідною, проте, знову ж таки, він дещо розумів з того, що казали люди, допоки не вживали місцевих словечок і не говорили надто швидко. Єдиною спільною мовою, яку вони знали, виявилася французька, тож вони спробували послуговуватися нею, хоча Ґарсіа Маркес — про кого просто неможливо було думати як про «Ґабо» — весь час переходив на іспанську; він також чув, як з його власного рота вилітало значно більше англійських слів, ніж йому того хотілося. Хоч як це дивно, його пам’ять зафіксувала світлину: впродовж їхньої тривалої розмови не виникло жодних мовних труднощів. Вони вели звичайну бесіду — теплу, приязну, неквапну, розповідаючи про свої враження від книжок одне одного і про світи, звідки ті книжки брали початок. Він говорив про різні сторони латиноамериканського життя, дотичні до південноазійського досвіду — обидва світи мали тривале колоніальне минуле, у них ще жила релігія й відігравала важливу й часто деспотичну роль; в обох світах генерали й цивільне населення змагалося за владу, а між багатіями й бідними пролягла величезна прірва, до того ж у тій прірві залишалося багато місця для корупції. Тому не дивно, казав він, що латиноамериканська література знаходила широкий відгук на Сході. Ґабо ж казав («Ґабо!» Назвати його так здалося великою зухвалістю — це все одно, якби якогось бога назвати зменшувальним ім’ям), що південноамериканські письменники зазнали великого впливу казок Сходу. Тому мають багато спільного. І тут Ґарсіа Маркес зробив найбільший комплімент, який йому коли-небудь доводилося чути. З усіх неіспаномовних письменників, сказав він, я завжди намагаюся стежити за творчістю Дж.М. Кутзі й вашою.

Тільки тоді, коли поклав слухавку, він усвідомив, що Ґарсіа Маркес нічого не питав про фетву чи про те, як йому тепер живеться. Вони говорили як письменник з письменником про книжки. Це також стало великою похвалою.

Світлина часового колапсу незадовго до того дня, коли. Вони полетіли з Мехіко до Буенос-Айреса, звідти до Вогняної Землі, а тоді вздовж чилійського узбережжя до Нової Зеландії. Коли ж перетнули міжнародну лінію зміни дати, щось сталося з його розумом. Йому можна було сказати, що тепер пів на п’яту минулого вівторка, і він би повірив. Часова лінія настільки збивала з пантелику, що час буквально кришився в руках, як кусень черствого хліба, тож можна було говорити, що завгодно, і люди казатимуть: гаразд, авжеж, а чому б ні. Лінія зміни дат довела, що час — це фікція, нереальна річ, і змушувала думати про всілякий розвиток подій, про те, що дні можуть минати й назад, якщо їм того забажається, або ж ваше життя може стрімко розмотуватися, як кіноплівка на котушці, що випала на підлогу зі зламаного проектора. Час може бути як стакато — низкою роз’єднаних миттєвостей, геть випадкових, без жодного значення, або ж може піднести руки вгору у відчаї і добігти свого кінця. Від цієї раптової хронологічної плутанини в нього запаморочилася голова, й він майже зомлів. Коли ж опритомнів, то вже був у Новій Зеландії, знову в англомовному світі, що заспокоювало. Проте на нього чекало ще більше сум’яття. Він не чув лопотіння крил ангела-винищувача, проте той ангел уже махав над ним крильми і знижувався.

Світлина днів напередодні дня, коли. У Новій Зеландії й Австралії сили безпеки виявилися розсудливими, не надто настирливими, прийнятними. Проте їх чекало те, про що вони навіть гадки не мали. Коли їхали Північним островом попри вулкан Руапегу, що вивергався вже протягом місяців, і від нього піднімався у небо косий стовп зловісного диму, вони й думати не думали про якісь знамення чи передвістя. В Австралії провели цілий тиждень у маєтку з дуже милозвучною і підхожою назвою «Ніжний подив», що в Блакитних горах, неподалік Сиднея, у гостях Джулії Кларк і Річарда Невілла, великого постхіпі, колишнього редактора журналу «Оз», одного із фігурантів відомої судової справи, пов’язаної з непристойностями у «шкільному числі» журналу, а також літописця контркуль-тури шістдесятих у розлогих спогадах «Хіпі Хіпі Шейк», тож у тій благословенній місцині (вони спали в будиночку на дереві) просто не думалося про щось інше, як про мир і злагоду. Вони навіть уявити собі не могли, що за два дні їхнє життя триматиметься на волосині, а вони за всі ті гнітючі роки впритул наблизяться до смерти.

Світлина дня, коли. Після закінчення робочої частини поїздки вони вирішили ще трохи залишитися в країні й відсвяткувати Різдво на пляжі, й поліція погодилася на таке — вони зможуть обійтися без захисту, якщо ніхто не знатиме про їхнє місцеперебування. Письменник-рома-ніст Родні Голл, який жив у чудовому відлюдному маєтку на морському узбережжі у Бермаґі, що у Новому Південному Вельсі, за чотири години їзди від Сиднея, запросив їх до себе в гості на кілька днів. Родні запевняв, що Різдво в Бермаґі буде цілковито приватним і цілковито ідилічним. Зафар вилетів з Лондона і приєднався до них у Сиднеї, позаяк навчання в школі щойно закінчилося. Зафарові на той час виповнилося шістнадцять з половиною років, і він був високим, широкоплечим юнаком у чудовій фізичній формі. Поліцейські поїхали, залишив-ши їх самих; з цієї нагоди вони сиділи й пили каву у кав’ярні поблизу Бондей-Біч, і якийсь чоловік арабської зовнішности дуже дивно раз за разом позирав на них, а тоді вийшов, став на тротуарі й заходився телефонувати, сильно вимахуючи руками. Зафар підвівся й сказав: «Може, я підійду та й поговорю з ним». У його батька з’явилося дивне й приємне відчуття, що він перебуває під захистом свого сина, проте сказав йому не перейматися такими дрібницями. Чоловік, що телефонував, нічим більше не привертав до себе уваги, тож вони попрямували до припаркованого щойно взятого в оренду «голдена», аби вирушити у довгу подорож на південь.

Елізабет прихопила із собою касети з Гомеровою «Іліадою», тож увімкнула автомобільний магнітофон, і вони пересувалися Новим Південним Вельсом по автостраді Принсес-гайвей повз Тиррул, передмістя Воллонґтона, де Д. Г. Лоуренс написав роман «Кенґуру», відтак далі уздовж морського узбережжя, й незвичайна музика австралійських топографічних назв, що нагадувала гудіння джинджеріду[213], зливалася з войовничими, трагічними власними іменами стародавньої Греції і Трої: Ґеррінґонґ, Агамемнон, Наура, Пріам, Іфігенія, Тоумронґ, Клітемнестра, Вандендіан, Джерраванґала, Гектор, Ятте-Ятта, Мондайонґ, Андромаха, Ахілл; а Зафар, заколисаний стародавньою розповіддю про темновинне, багате на рибу море, простягнувся на задньому сидінні й міцно заснув.

На півдорозі до Бермаґі вони проїжджали маленьке містечко Мільтон, і на той час він уже вів авто протягом двох годин, тож йому треба було, мабуть, зупинитися й передати кермо Елізабет, але ж ні, з ним усе гаразд, наполягав він, і вони їхали далі. Стрічка в касеті закінчилася, й на мить — тільки на частку миті — він кинув погляд на кнопку викиду касети, й дуже швидко сталося кілька речей, хоча тієї миті Час, що видавався недостовірним, відколи він перетнув лінію зміни дат, раптом дуже сповільнився й майже зупинився. Величезний автопоїзд-кон-тейнеровоз вигулькнув з бокової дороги й почав повертати ліворуч, і він потім завжди казав, що кабіна водія перетнула подвійну лінію, хоча Елізабет пам’ятала, що він сам ледь звернув праворуч, проте, хай там як, раптом пролунав страшенний скрегіт, жахливий смертоносний скрегіт від тертя металу об метал, коли кузов автопоїзда вдарився об човник «голдена» з боку дверцят водія, вм’явши їх усередину, тому сповільнений час ще більше сповільнився, здалося, що вантажівка тягла його цілу вічність -може, двадцять секунд або ж навіть цілу годину, — й коли автопоїзд нарешті відпустив їх, «голден» через гудроноване шосе полетів на поросле травою узбіччя, й одразу на узбіччі до них почало наближатися здоровезне розлоге дерево, і якоїсь миті, коли він намагався впоратися з кермом, у його загальмованій свідомості промайнула думка, що він не зможе уникнути зіткнення з деревом, що вони не розминуться з цим деревом, вони таки вріжуться в нього, вони вже вдаряються в нього. і тут він побачив, як Елізабет сіпнулася вперед (її спинив пасок безпеки) з широко розплющеними очима, з широко розкритим ротом, з якого вирвався білий клубок пари, схожий на реп-ліку-бульбашку в коміксах, й тієї миті він злякався, що, можливо, він бачить, як душа покидає її тіло, тому вигукнув не своїм голосом Елізабет, а тоді подумав, як він житиме далі, коли не почує від неї відповіді.

Прокинувся Зафар. «Що сталося? — запитав він сонно. — Що таке?» А таке, Зафаре, он бачиш дерево вже посеред машини, ось що сталося.

Усі вони вижили. Це була та дорожньо-транспортна пригода, коли в дев’яти випадках з десяти всі гинуть, однак в десятому ніхто навіть не зламав кістки. Автомобіль могло затягти під вантажівку, і їм би тоді відсікло голови, але його авто відбилося від колеса. На підлозі в задній частині салону поряд з його сином, що спав, вони везли подарунок Родні — цілий ящик вина. Коли авто врізалося в дерево, пляшки полетіли вперед, як ті ракети, й розбилися об вітрове скло. Якби пляшки поцілили в Елізабет чи в нього, то проламали б їм черепи. Проте ракети пролетіли над їхніми плечима. Елізабет і Зафар вибралися з машини без сторонньої допомоги, без жодної подряпинки на тілі. Йому пощастило менше. Дверцята з боку водія були розтрощені, і їх довелося відчиняти ззовні, він отримав багато забоїв і кілька глибоких порізів на оголеному передпліччі й на правій ступні у сандалі. З правого передпліччя випиналася велика яйцеподібна ґуля, яку він прийняв за ознаку перелому. Тут уже нагодилися люди з Мільтона й заходилися допомагати; його відвели до густо порослої травою купини, де він і сів, неспроможний говорити, поглинутий полегшенням, геть приголомшений.

Ще одна щаслива випадковість: поряд розташувався невеличкий медичний заклад — лікарня Мільтон-Улладулла, тож «швидка» приїхала майже одразу. Чоловіки в білому підбігли й витріщилися на нього. «Друже, вибачай, а ви часом не Салман Рушді?» Тієї миті він волів не бути ним. Йому хотілося бути безіменною людиною, якій надають медичну допомогу. Проте так, він

— Салман Рушді. «Гаразд, друже, тепер, може, й не час для цього, але чи не могли б ви мені дати автограф?» Дай людині автограф, подумав він. Він же медик зі «швидкої».

Прибула поліція й почала допитувати водія з вантажівки, який усе ще сидів у кабіні, чухаючи потилицю. Вантажівка мала такий вигляд, ніби з нею нічого не сталося. «Голдена» цей бегемот стусонув добряче, проте на самому чудовиську не видно жодної подряпини. Тим часом поліція напосілася на водія. Вони також, видно, здогадалися, що поранений чоловік, який сидить на траві у стані шоку, це Салман Рушді, тому запитали у шофера про його віросповідання. Водія це сильно спантеличило. «А до чого тут моє віросповідання?» Ну, мусульманин? Ісламської віри? З Ірану? Саме тому хотів убити містера Рушді? Посланець аятолера? Може, виконував, як його, фатсо? Бідолашний водій тільки хитав збентежено головою. Він не знає чоловіка, якого вдарив. Він простий водій і не знає про жодне фатсо? Нарешті поліція повірила йому і відпустила.

Контейнери вантажівки ущерть були наповнені свіжим органічним добривом. «Бачиш, — сказав він Зафарові й Елізабет дещо істерично, — нас мало не вбив цей кузов гівна? Ми мало не померли під купою гною?» Так, саме так і могло статися. Переховуючись від професійних убивць майже впродовж семи років, він і його найближчі люди ледь не зустріли смерть під потужною лавиною лайна.

У лікарні ретельне обстеження показало, що з усіма все гаразд. Його рука не зламана, лишень сильно забита. Він зателефонував Родні Голлу, який сказав, що вже виїжджає за ними, проте це означало: він тут з’явиться аж за дві години. Тим часом набігли численні журналісти. Медики робили все можливе, аби навіть близько не підпускати журналістів, відмовляючись від будь-яких коментарів про те, хто проходить чи не проходить лікування в їхньому стаціонарі. Проте журналісти знали те, що знали, й вешталися неподалік. «Якщо хочете, можете залишатися у нас, допоки приїде ваш товариш», — казали їм лікарі й медсестри. Тому вони залишалися у палаті невідкладної допомоги, уважно поглядаючи одне на одного, ніби заспокоювали себе, що вони насправді всі тут разом.

Родні примчав без зволікань, стурбований й уважний. Представники преси все ще тут, сказав він, то що нами робити? Просто пройдемо повз них, дозволивши їм кілька разів клацнути?

— Ні, — сказав він Родні. — По-перше, я не хочу, щоб у завтрашніх газетах з’явилася моя фотографія з побитою фізіономією і рукою на перев’язі. По-друге, якщо я поїду у твоєму авто, то вони одразу здогадаються, де я зупинюся, й усе Різдво — котові під хвіст.

— Я можу взяти Елізабет і Зафара, — запропонував Родні, — й зустріти тебе за кілька миль звідси на південь. Ніхто не знає, як виглядає Зафар і Елізабет, тому ми вийдемо, не привертаючи уваги.

Доктор Джонсон, ґречний молодий лікар, який оглядав їх, запропонував свій варіант.

— Моя автівка на стоянці для працівників лікарні, — сказав він. — Преси там нема. Тому я зміг би вас підвезти до друзів.

— Буду вельми вдячний, — сказав він. — Якщо це не завдасть вам клопоту.

— Жартуєте? — сказав доктор Джонсон. — Це, мабуть, найпам’ятніша подія, що ставалася коли-небудь у Мільтоні.

Будинок Родні стояв на невеликому мисі одразу біля напівпустельного піщаного узбережжя, оточений евкаліптовим лісом, і був саме таким, як він і обіцяв, — геть відлюдним. Їх дуже тепло приймали, пригощали вином і смачними наїдками; вони читали книжки вголос, прогулювалися й спали, тож потрохи шок від транспортної пригоди минався. На Різдво вранці плавали у Тасманському морі, потім сиділи за святковим столом на лужку. Він мовчав, пильно дивлячись на Елізабет і Зафара, й думав: «Ми всі тут разом. І треба ж такому статися! Але всі ми живі».