Джозеф Антон

II. «Рукописи не горять»

— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це звичайна її слабкість. Вона надто високої думки про той роман, який я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

...

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, переставши сміятися. — І це тепер? Вражаюче! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— На жаль, я не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо я спалив його в грубі.

— Даруйте, не повірю, — відповів Волад, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він повернувся до Бегемота й сказав: — Ану, Бегемоте, давай сюди роман.

Кіт умить зістрибнув зі стільця, і всі побачили, що він сидів на товстій пачці рукописів. Верхній примірник кіт з поклоном подав Воланду. Маргарита затремтіла й вигукнула, зворушена знову до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Диявол у «Майстрові й Маргариті» Михайла Булгакова віддає майстрові спалений рукопис.

Удосвіта 15 лютого 1989 року він стривожений лежав біля своєї дружини. Вранці до нього мав прийти старший офіцер Підрозділу «А» із Спеціальної служби лондонської поліції, який відповідав за особистий захист у Сполученому Королівстві (за винятком королівської сім’ї, яку охороняв Королівський загін охорони). Спеціальна служба створювалася 1883 року як Спеціальна ірландська служба, що боролося з Ірландським республіканським братством; нині ж головна загроза, від якої вона захищала прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ, міністра у справах Північної Ірландії, а ще всіляких балакучих членів парламенту, виходить від наступників Братства — членів Тимчасової Ірландської республіканської армії. Проте тероризм урізноманітнювався і розширював коло своїх ворогів. Час від часу потребували захисту лідери єврейської громади, позаяк одержували серйозні погрози з боку ісламістів. А тепер і цей письменник, що ніяк не міг заснути у напівпідвальній квартирі на Лонсдейл-сквер. Один мулла довгою рукою намагався дотягтися до нього через увесь світ, аби вичавити з нього життя. Знадобилася допомога поліції.

Представник Спеціальної служби прийшов у супроводі офіцера розвідки, й вони повідомили про ухвалені рішення для відвернення загрози. Термін загроза не ототожнювався з небезпекою. Рівень загрози — поняття загальне, а от рівень небезпеки — завжди конкретне. Рівень загрози може бути високим, і завдання розвідки полягає в тому, аби з’ясувати, наскільки високим, а от рівень небезпеки, що присвоюється конкретній дії особи, може бути значно нижчим, наприклад, якщо ніхто не знає, що і коли ця особа збирається робити. Оцінювання рівня небезпеки входило до завдання поліцейської команди з питань захисту. Ці поняття йому ще доведеться засвоїти, позаяк оцінювання рівнів загрози й небезпеки віднині й надалі формуватиме його повсякденне життя. А тим часом він думав про острів Маврикій.

Через десять днів після закінчення «Сатанинських віршів» Маріан завершила свій новий роман «Джон Долар» — зі сценами канібалізму серед головних героїв, що потрапили у безвихідь на пустельному острові; і вона цілком даремно, як на нього, наполягала, що це «феміністський «Володар мух[56]». (Увечері 1988 року під час обіду з нагоди вручення Букерівської премії, коли «Сатанинські вірші» стали другими після «Оскара й Люсінди» Пітера Кері, вона навіть розповіла про це самому Вільяму Ґолдінґу. Що було геть нерозумно з її боку.) За два дні після завершення книжки Маріани вони разом з її донькою Ларою Порзак, студенткою Дартмутського коледжу й перспективним фотографом, полетіли відпочити на Маврикій. На щастя, це не пустельний острів, тому в меню не було «довгої свинини[57]». Він уперше відпочивав в «острівному раї», тож приготувався до лінивого гедонізму; жоден інший написаний ним твір не висотав з нього стільки сили, як цей останній. Вони лежали собі на пляжі, а Ендрю Вайлі з Нью-Йорка й Ґіллон Ейткен з Лондона розсилали копії «Сатанинських віршів» й розкручували маховик видавничої справи. Вода в океані, коли він плавав, здавалася теплішою за повітря, а ще він любувався тропічним заходом сонця, пив напої з фруктами й увіткнутими в них парасольками, смакував місцевою рибою, що називалася sacrëсhien, і думав про Сонні Мегту в «Кнопфі», Пітера Маєра в «Пенґвіні», а ще про редакторів «Даблдей», «Коллінз» та інших видавництв, що читали його досить таки об’ємну й дивну книжку. Він привіз цілу торбу книжок, аби читати й перечитувати й відволік-тися від майбутнього торгу з редакторами. Йому не терпілося дізнатися про результат, однак мірою того як ті ідилічні дні на узбережжі Індійському океану потроху збігали, він навіть думати не хотів про якісь проблеми.

Його зацікавили птахи. Вимерлі птахи, які не могли здійматися в небо й втікати від хижаків, що їх винищували. Маврикій був світовою столицею, табором знищення й цвинтарем вимерлих нелітаючих птахів.

Хоч як це дивно для острова з такою площею, проте Lîle Maurice[58] до сімнадцятого сторіччя залишався безлюдним. Однак там проживало сорок п’ять видів птахів, багато з яких були неспроможні відірватися від землі, зокрема руда водяна курочка, дронт-відлюдник і власне дронт-додо. Прийшли голландці й господарювали там з 1638 до 1710 року, однак ще до того, як вони забралися з острова, всі додо вже були винищені, ставши здебільшого жертвами собак колоністів. Загалом із сорока п’яти видів птахів на острові вимерло двадцять чотири, а також численні колись черепахи й інші живі істоти. В музеї Порт-Луї можна побачити скелет додо. Люди бридилися їсти його м’ясо, а собаки не перебирали харчами. Вони доганяли беззахисну істоту й роздирали її на шматки. Зрештою, це були треновані мисливські собаки. Вони не знали, що таке жалість.

Голландці, а після них французи для вирощування цукрової тростини привезли на кораблях африканських рабів. Ставлення до рабів було жорстоким. До переліку покарань входили ампутація кінцівок і страта. Британці захопили Маврикій 1810 року, а 1834 скасували рабство. Майже всі раби одразу повтікали з осоружного їм острова. Британці натомість привезли робітників, найнятих в Індії. У 1988 році більшість індійців на острові Маврикій ніколи не бачили Індії, проте багато хто з них розмовляв індійським діалектом бгоджпурі, який за півтора століття зазнав певної місцевої креолізації, проте легко впізнавався, й до того ж вони далі сповідували індуїзм і мусульманство. Зустріти індійця з Індії, індійця, який ходив справжніми індійськими вулицями і їв справжні індійські лящі, а не маврикійських sacréchien, який грівся під індійським сонцем і мок під індійськими мусонними дощами, який купався в Аравійському морі, було справжньою дивиною. На нього вони дивилися як на прибульця зі стародавньої містичної землі і гостинно відчиняли перед ним свої домівки. Один із провідних маврикійських поетів, що писав мовою хінді і щойно повернувся з Індії, де вперше брав участь у поетичному форумі, розповів йому про несприйняття індійським слухачем його творів, значення яких він намагався донести у спосіб «нормальний» для нього, а не за посередництвом ритмічного декламування, притаманного сучасним індійським поетам, що пишуть мовою хінді. Цей незначний культурний зсув у «нормальності», невеличкий побічний ефект від переселення його найнятих на роботу пращурів сильно вразив знаного поета, продемонструвавши йому, що незважаючи на його майстерне володіння найбільш поширеною в Індії мовою, він не може по-справжньому їй належати. Індійський письменник-імміґрант, якому розповідали цю історію, добре розумів, що питання належности — це велика, дражлива для них обох тема. Їм доводилося шукати відповіді на запитання, на котрі не треба відповідати доморослим письменникам, що мешкали на одному місці, писали однією мовою, належали одній культурі, — відповідати на запитання і тішитися правдивістю своїх відповідей. Хто вони такі, до чого й до кого вони належать? А чи, може, сама думка про належність — це пастка, клітка, звідки вони зуміли втекти? Він дійшов висновку: питання треба ставити інакше. Він знав, як відповісти на запитання не про місце чи коріння, а про любов. Кого ти любиш? Що ти можеш покинути чи залишити, а за що тобі обов’язково треба триматися? Де твоє серце сповнюється найбільшим почуттям?

Під час Чельтнемського літературного фестивалю на обіді з багатьма запрошеними того року індійськими письменниками Ґіта Гарігаран, ні сіло ні впало, сказала йому: «Авжеж, ваша належність до індійської літератури досить проблематична». Він зніяковів і трохи образився. «Невже?» — запитав він якось тупо. «Так, так, — відповіла вона категорично. — Навіть дуже проблематична».

На пляжі біля їхнього готелю він зустрів невеличкого, в чепурному солом’яному капелюсі сухорлявого чоловічка, що з великим завзяттям продавав туристам усілякі дрібнички. «Хелло, пане, купіть щось, пане, — сказав чоловік, широко усміхаючись, а тоді додав: — Мене звати Боді-Білдинґ». Здавалося, Мікі-Маус відрекомендував себе Арнольдом Шварценеґґером. Він захитав головою. «Ні, — сказав він, а тоді перейшов на хінді: — Ви мусите мати індійське ім’я». Ця мова справила на нього велике враження. «Ви справжній індієць, пане? — запитав Боді-Білдинґ також мовою хінді. — Із самої Індії?» За три дні наступало свято Голі, весняне барвисте свято, коли по всій Індії й, очевидно, на острові Маврикій люди «гулятимуть в Голі», себто обливатимуть одне одного зафарбованою водою й посипатимуть одне в одного різнобарвною пудрою. «Мусите прийти до мого будинку й погуляти в Голі, — наполягав Боді-Білдинґ, і життєрадісна гульня в Голі трохи зняла дедалі більше напруження між ним та його супутницями. То був хороший день у його п’ятитиж-невому шлюбі, в якому вже починали з’являти деякі ознаки напруження. Інколи проскакували електричні іскри напруги між Маріан і Ларою, між ним і Ларою та між ним і Маріан. Теплий індійський океан не зміг змити цього факту, як не могли його приховати яскраві барви Голі. «Я у твоїй тіні», — сказала йому Маріан, і він помітив ображений вираз на її обличчі. Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен стали також її агентами. Він познайомив її з ними, і вони погодилася представляти її інтереси. Проте наразі вони продавали «Сатанинські вірші», а її роман чекав у черзі.

Коли вони повернулися зі святкування, геть мокрі й розфарбовані рожево-зеленими потьоками, на нього чекало повідомлення від Ендрю. З готельного бару він зателефонував до Нью-Йорка. Небо вибухнуло святковими кольорами призахідного сонця. Одна пропозиція перебивала іншу. Ціни виявилися високими, як на нього — приголомшливо високими, вдесятеро вищими, ніж попередній його найбільший аванс. Проте за великі гроші довелося дорого заплатити. Ціною серйозних проблем у приятельських стосунках з двома особами.

Ліз Колдер, перша і єдина його редакторка, а також його близька приятелька впродовж п’ятнадцяти років, пішла з «Джонатан Кейп» 1986 року й стала одним із засновників нового видавництва «Блюмсбері». З огляду на їхню дружбу було природним, що він видаватиметься у неї. У той час Ендрю Вайлі представляв його тільки в Сполучених Штатах; його британським агентом далі залишалася шановна Дебора Роджерс, також близька подруга Колдер. Дебора швидко погодилася з Ліз, що «нового Рушді» має видати «Блюмсбері» за невеликих авансів, оскільки новостворене видавництво не могло собі дозволити високих авансів. Укладення полюбовної угоди — звичайне явище у британському книговидавництві, а йому це не подобалося. Ендрю Вайлі сказав, що коли він пристане на невисокий гонорар у Сполученому Королівстві, то дуже зашкодить великонадійній перспективі книжки у Сполучених Штатах. Після довгих вагань він погодився дозволити Ендрю, а також його британському партнерові Ґіллону Ейткену представляти його роман по всьому світу. Полюбовної угоди не вийшло. Як Ліз, так і Дебора почувалися глибоко ображеними, а тим часом торг з редакторами тривав. Йому спало на думку звернути увагу Ліз на те, що саме вона першою покинула його, коли перейшла з «Джонатан Кейп» у «Блюмсбері», проте вона не сприйняла такого аргументу. Гіркої пігулки не підсолодити.

Дружба завжди дуже багато важила для нього. Більшу частину свого життя він провів далеко від своєї родини — як у фізичному, так і значною мірою в емоційному плані. Друзі — це сім’я, яку собі обирає людина. Ґете послуговувався науковим терміном виборча спорідненість, вважаючи, що любовні, шлюбні й дружні стосунки між людьми схожі на хімічні реакції. Люди притягуються одне до одного, немов хімічні елементи, для утворення стійких сполук — одруження, а коли зазнають інших впливів, то розпадаються; один елемент сполуки було замінено іншим елементом — от і утворилася нова сполука. Йому не дуже подобалася така хімічна метафора. Бо все тоді мало надто детермінований вигляд, і місця для людської волі вже майже не залишалося. Виборча для нього означало вибрана не якоюсь несвідомою біохімічною природою, а своїм свідомим «я». Любов до вибраних ним друзів, а також до тих, хто вибрав його, живила й додавала йому енергії, тому рани, завдані його діями, навіть якщо обґрунтованими з погляду підприємництва, видавалися суто по-людському неправильними.

Він познайомився з Ліз через найближчу Кларисину подругу Розан Едж-Партінґтон на початку сімдесятих. Кларисина мати Лавінія саме емігрувала в селище Міхас на півдні Іспанії — улюблену андалузьку місцину генерала Франко, що мов магніт вабила всіх ультраконсервативних емігрантів Європи, згодом описану в «Прощальному зітханні Мавра» як селище Бененхелі. Вона продала свій великий будинок на Лоуер-Белґрейв-стрит акторам Майклу Редґрейву та Рейчел Кемпсон, які потому продала його, як не дивно, дружині нікарагуанського диктатора Гоуп Самосі; менший будиночок під номером 37а, з якого можна було перейти до головного будинку, Лавінія залишила доньці. Вони з Кларисою прожили там три з половиною роки, аж поки купили будинок на Рейвлі-стрит, 19 у Кетніш-Тауні, що в північному Лондоні, де він написав «Опівнічних дітей», дивлячись на свинцеве англійське небо і мріючи про спекотні імлисті індійські небокраї, й майже всі ті три з половиною роки Ліз Колдер жила у них. Тодішній її хлопець Джейсон Спендер працював над кандидатською дисертацією в Манчестерському університеті, а вона працювала у відділі реклами у видавництві «Віктор Ґолленц» у Лондоні, тож постійно розривалася між Лондоном і Манчестером, проводячи три або чотири дні в столиці, а решту на півночі.

Вона була розкішною жінкою, тож йому доводилося не лягати спати й чекати, поки чоловіки, як це зазвичай буває, привезуть її з чергового книговидавничого заходу, а тоді ще й бадьоро з тими чоловіками балакати, допоки вони не підуть. «Ніколи не залишай мене з ними на самоті», — наказувала вона йому, ніби не розуміючи, чого хочуть від неї чоловіки. Одним із таких візитерів був письменник Роальд Даль, довготелесий неприємний здоровань з величезними руками душителя, що кидав на нього ненависні погляди, під якими йому не хотілося навіть на дюйм відступити. Зрештою Даль рвучко виходив з будинку у ніч, ледь попрощавшись навіть із Ліз. Серед таких її відвідувачів був також і кінокритик із «Нью стейтсмен» Джон Коулмен, що видавав себе за колишнього алкоголіка, бо розкривав дипломат, виймав кілька пляшок міцних напоїв і заявляв: «Це для мене». Якось Коулмен сидів так довго, що він не витримав і, зрадивши довіру Ліз, пішов спати, а вона аж метала блискавиці. Наступного ранку він дізнався, що Коулмен зірвав у вітальні з себе увесь одяг і вигукував: «Візьми мене, я — твій». Вона лагідно змусила знаного кінокритика знову одягтися й випровадила з кімнати.

Ліз одружилася дуже молодою і разом зі своїм чоловіком Річардом поїхала до Нової Зеландії, тоді до Бразилії, народила сина й доньку, працювала моделлю, покинула чоловіка й повернулася до Лондона. Проте не переставала марити Бразилією, тож одного разу, коли «Бразильський бал» у Лондоні запропонував два квитки на літак до Ріо як головний приз за найкращий карнавальний костюм, вона намастила своє голе тіло білим кольдкремом і стала в позу на невеличкому столику з коліщатами, а її новий бойфренд Луїс Баум, редактор головного щотижневого журналу в галузі видавничої справи «Букселлер», одягнений в робочий халат і берет, із зубилом у руці, достоту як скульптор, возив столик по всьому танцювальному паркеті. Звісно, вона перемогла.

З відділу реклами в «Ґолленц» її підвищили до редактора саме тоді, коли він завершив «Ґрімус». Вночі вона спала у кімнаті, де за дня він писав, і потайки зазирала в дедалі грубший рукопис. Коли він закінчив роман, вона його і надрукувала, тож його перша книжка як автора стала її першим романом як редактора. Після народження Зафара вони двома парами поїхали на відпочинок до Франції разом із Луїсовим малим сином Саймоном. А через гроші вся дружба розпалася. І як його тепер назвати?

Він знав Дебору Роджерс не так довго як Ліз, але вони також приятелювали. Вона була доброю, по-материнськи турботливою, емоційною і щедрою жінкою, чиї стосунки з авторами мали настільки ж теплий, як і діловий характер. Після виходу «Опівнічних дітей», ще задовго до його Букерівської премії та міжнародного визнання, саме у неї в кабінеті він собі подумав, що якби дуже захотів, то зміг би заробляти на прожиття літературною працею. А її підтримка додала йому сили, коли він пішов додому і сказав Кларисі «готуватися до безгрошів’я», а відтак і Клариса повірила в нього і зміцнила його впевненість, тож він пішов у рекламну агенцію і звільнився з роботи. Вони з Кларисою провели багато щасливих днів у Мідл-Піттсі, на валійській фермі Дебори та її чоловіка композитора Майкла Берклі. Розрив з ними також залишив по собі біль вини. Проте коли над його головою звіялася буря, то і Дебора, і Ліз одразу забули про всі образи й ставилися до нього із підкресленою відданістю і шляхетністю. Любов і вірність друзів допомогли йому пережити ті роки, а ще їхнє вміння прощати, авжеж.

Ліз згодом зрозуміла, що їй, власне, пощастило уникнути багатьох потрясінь. Якби вона видала «Сатанинські вірші», то криза, що наступила потому, з погрозами підірвати бомбу і смерті, витратами на безпеку, евакуаціями з будівлі та всілякими страхами, найімовірніше одразу потопили б її видавниче ризиковане починання, «Блюмсбері» не вижило б і не віднайшло маловідомої, майже не публікованої дитячої письменниці Джоан Роулінг.

І ще таке. В битві довкола «Сатанинських віршів» жоден письменник не міг прагнути відважніших, непо-хитніших, рішучіших союзників, ніж Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен. Коли він довіряв їм представляти свої інтереси, то не знав, що вони воюватимуть разом з ним; також і вони не знали, що чекає на них. Та коли війна почалася, він завжди відчував їхнє дружнє плече.

Найбільшу пропозицію за англомовні права на публікацію «Сатанинських віршів» зробив не «Вайкіг». Ще одна пропозиція була на 100 000 доларів США вищою, проте обидва, і Андрю і Ґіллон, відраджували її приймати. Він не звик до цифр такого порядку, а ще менше до їх зменшення, тож запитав Ендрю: «Будь ласка, ще раз мені поясни, чому я маю відмовлятися від зайвих сто тисяч доларів?» Ендрю був невблаганний: «Тобі потрібне не таке видавництво». Перегодя, після того як знялася буря, «Нью-Йоркер» помістив інтерв’ю з містером Рупертом Мердоком, в якому він чітко висловлювався: «Думаю, не варто ображати релігійні почуття інших людей. Сподіваюся, мої люди не опублікували б, приміром, роману Салмана Рушді».

Цілком вірогідно, що Руперт Мердок не знав, що дехто з «його людей» настільки захоплювався його романом, що пропонував значно більше грошей за своїх конкурентів, але також видавалося вірогідним, судячи з матеріалу в «Нью-Йоркері», що якби Мердок опинився в ролі видавця «Сатанинських віршів», то вилучив би книжку з продажу тієї миті, коли вся ця рахуба тільки заварювалася. Порада Ендрю Вайлі виявилася незвичайно передбачливою. Мердок справді був не тим видавцем.

Нема такої речі як «звичайне життя». Йому завжди подобалася ідея сюрреалістів, що наша здатність сприймати світ як щось незвичайне притупляється нашим звиканням. Ми дедалі більше звикаємо до усталеного порядку речей, до повсякденности буття, і щось на кшталт пилюки чи плівки затуманює наше бачення, тож справжня, дивовижна природа життя на землі кудись від нас утікає. Завдання митця якраз і полягає в тому, щоб здирати ті нашарування й відновлювати нашу спроможність дивуватися. Така думка видалася йому доволі змістовною; проте проблема полягала не тільки у звиканні. Люди також страждають і від такої собі добровільної сліпоти. Вони не щирі, коли кажуть про існування звичайних, або ж нормальних, речей; це є суспільною вигадкою, що значно дальші від реальности, ніж будь-який художній твір письменника, котрий намагається якнайдалі відійти від дійсности, — вигадкою, всередині якої вони згортаються у свої кокони. Люди усамітнюються за вхідними дверима прихованої території своєї приватности, сімейного світу, а коли хтось ззовні запитає їм, як їх там ведеться, то відповідають: та все добре, навіть нема про що розповісти, все нормально. Проте глибоко в душі всі знають: за тими дверима рідко коли панує одноманітний спокій. Зазвичай там справжнє пекло розверзається, коли маєш справу із сердитими батьками, п’яними матерями, обуреними братами й сестрами, божевільними тітками, розпусними дядьками й спорохнілими дідами й бабами. Сім’я — це не міцний підмурівок, на якому тримається суспільство, бо завжди перебуває в хаотичному осерді всього того, що нас відчужує і пригнічує. Сім’я не нормальна, а сюрреалістична; не банальна, але сповнена подій; не звичайна, але химерна. Пригадалося, з яким хвилюванням слухав він двадцятирічним юнаком ритівські лекції[59], які вів на Бі-бі-сі Едмунд Ліч, великий антрополог і тлумач Клода Леві-Стросса, що роком раніше змінив Ноеля Аннана на посаді ректора Кінгз-коледжу. «Будучи далеко не основою здорового суспільства, — казав Ліч, — сім’я з її затхлою приватністю і прісними таємницями є джерелом усіх наших прикрощів». Так! — подумав він. Саме так! Я також це знав. Сім’ї, які він потім змалює у своїх романах, стануть нестерпними, бундючними, брутальними, галасливими, нестямними. Люди, яким його книжки не подобаються, іноді критикуватимуть ці вигадані сім’ї за їхню нереалістичність, за недостатню «звичайність». Однак читачі, яким до вподоби його книжки, казатимуть: «Ці ваші сім’ї достоту як моя».

Права на англомовну публікацію «Сатанинських віршів» продано видавництву «Вайкінг» 15 березня 1988 року. Книжка вийшла в Лондоні 26 вересня. Ці шість місяців стали останніми місяцями його «звичайного життя», після чого пелену звиклости й самообману було зірвано, а те що відкрилося, виявилася не сюрреалістичною красою світу, але його звірячою потворністю. Тож у наступні роки його завданням стане наново віднайти красу у Звірові.

Коли Маріан переїхала до нього в будинок на Сент-Пітерс-стрит, то почала шукати собі лікаря. Він сказав, що відведе її до свого терапевта. «Ні, мені потрібна жінка-лікар». «Але ж мій лікар, — сказав він, — і є жінкою». «Все одно, мені потрібен такий, аби розбирався в тому лікуванні, що я пройшла».

За її словами, вона мала рак прямої кишки й здолала хворобу завдяки передовому лікуванню в Канаді. (Таке лікування там є легальним, але не в Сполучених Штатах, казала вона йому.) «Я напитаю серед хворих на рак». І за кілька днів сказала, що знайшла такого лікаря.

Навесні 1988 року вони з Маріан розмірковували про майбутнє. Якийсь час навіть думали купити будинок у Нью-Йорку, а в Лондоні мати тільки квартиру, проте Зафарові ще не виповнилося навіть дев’яти років, тому відмовилися від такої затії. Вони приглядалися до будинку у Гемпстеді на Кемплей-роуд, а тоді на Віллоу-роуд біля Гіт-парку, ба навіть запропонували свою ціну за будинок на Віллов-роуд, і власник з нею погодився. Проте він відмовився від угоди, пояснивши, що не хоче безладу з переїздом в інший будинок. Однак правда була похмурішою: він не хотів купувати будинок разом з Маріан, бо не знав, наскільки тривкі їхні стосунки.

Тієї весни вона почала скаржитися, що знову почувається зле. Після несамовитої сварки через його буцімто тривалу «одержимість» Робін, а це стало вже її нав’язливою ідеєю, вона поскаржилася на біль усередині себе, глибинний біль у своїй крові. Їй потрібно піти до лікаря. Боялася раку шийки матки. Він убачав гірку іронію в тому, що саме тепер, коли вони обоє закінчили свої книжки й могли очікувати на багато чого хорошого, виникає загроза страшенної втрати і зводить нанівець їхню радість. «Ти завжди говориш про свої втрати, — сказала вона. — Але подивися, скільки ти всього маєш».

Коли ж Маріан ж вона дізналася, що її подання на премію Ґуґґенгайма відхилили, то геть занепала духом. Надійшли новини від лікаря — нічого хорошого, але нічого певного. Проте за кілька тижнів, так само раптово, як і з’явилися, підозри на рак розвіялися. Хмари, що скупчувалися, розійшлися. Вона знову здужає. У неї є майбутнє.

Чомусь йому ввесь час здавалося, що в її розповідях щось не так. Але що саме не так, він не знав. Можливо, їм бракує довіри одне до одного. Вона не могла йому пробачити знайдений у кишені клаптик паперу. А його рішення не купувати будинок на Віллоу-роуд завдав ще одного удару по її вірі у їхній шлюб. Багато непростих запитань також крутилося і в його голові.

Кларисин батько зістрибнув з даху будинку. Мама Робін Девідсон повісилася. Тепер він дізнався, що Маріанин батько також наклав на себе руки. Що це може означати, коли всі важливі в його житті жінки — діти самогубців? Він не міг — чи не хотів — відповідати на це запитання. Невдовзі, коли познайомився з Елізабет Вест, що стала його третьою дружиною і матір’ю його другого сина, він таки запитав про її батьків. З полегшенням дізнався, що Елізабет не мала самогубців серед своїх родичів. Проте її мама померла, коли вона була ще малою, а батько, на той час уже в поважному віці, не зміг піклуватися про неї, тож її виховувала тітка. Знову якісь батьківські трагедії.

Він щосили намагався завести свою уяву, бо одвічне питання — а що ж робити далі? — вже гризло його зсередини. Він прочитав «Довірену особу» Ґрема Ґріна і залишився вражений простотою Ґрінових засобів для досягнення потрібного ефекту. Людина виглядає інакше, ніж на фото в паспорті, й цього Ґрінові досить для створення непевного, навіть зловісного світу. Прочитав «Крихітку Дорріт», і йому, як завжди, дуже сподобалося вміння Діккенса оживляти неживе: місто Марсель дивиться на небо, на прибульців, геть на всіх поглядом настільки лютим, що змушує опускати жалюзі й зачинятися віконниці. Вже вкотре він прочитав «Герцоґа», і цього разу його неприємно вразило авторове ставлення до жінок. І чому стільком героям Беллоу здається, буцімто жорстокістю вони зможуть підкорити жінку? Від Мозеса Герцоґа до Кеннета Трахтенберґа у «Більше смертей від розбитого серця» — всі вони однаково помиляються. Містер Беллоу, збоку видно ваше моральне прогрішення, зауважив він. Прочитав «Ключ» Дзюнітіро Танідзакі, і йому дуже сподобався цей твір про таємні щоденники й сексуальні нестримні радощі давньої Японії. Маріан сказала, що це гріховна книжка. Він же подумав, що це книжка про те, як сексуальне бажання підпорядковує собі людину. Душа має багато темних закапелків, і книжки іноді їх освітлюють. Але що він, атеїст, мав на увазі, коли вжив слово «душа»? Це тільки щось поетичне? А чи є всередині нас щось нетілесне, щось більше, ніж плоть, кров і кістки — те, що Кестлер називає духом у машині? Ось так дійшов висновку, що всередині нас є смертна душа, а не безсмертна; такий собі дух, що міститься в тілі і помирає, коли помирає тіло. Себто дух, який ми маємо на увазі, коли кажемо das Ich — «я».

Читання — це також життя. Він прочитав Вільяма Кеннеді «Найбільша гра Біллі Фелана» і захоплено написав: «Припинення способу дії — це не вчинок, але усвідомлення того, на чому базуються вчинки». Прочитав «Коротку історію часу» Гокінґа, і йому від неї розболілася голова; хоча зрозумів тільки дещо, проте знав досить, аби посперечатися з його твердженням, нібито людство наближається до тієї точки, коли зможе пізнати все. Всеосяжне знання: тільки направду божевільний або ж направду великий учений може уявити собі можливість такого.

В авіакатастрофі загинув Зія-уль-Хак: невелика втрата.

В його голові почала зароджуватися книжка, яка раніше, як йому здавалося, мала стати п’єсою, може, навіть чимось на зразок оновленого «Отелло», хоча за кілька років, коли він почав її писати, вона розросталася у значно розлогіший твір. Йому хотілося назвати її «Прощальне зітхання Мавра». Тим часом до нього уві сні прийшла знайома індійська жінка, що прочитала його «Сатанинські вірші», і застерегла, що за це «доведеться заплатити». Ті місця, де йшлося про Лондон, для неї нічого не значили, а історія з Аравійським морем, що розступилося, «лишень свідчить про твою любов до кіно». Сон розбудив у ньому побоювання, що читачі сприйматимуть тільки ті частини роману, які матимуть до них — позитивний чи неґативний — стосунок, а решта книжки їх не цікавитиме.

Він, як завжди, після завершення книжки напередодні її виходу з друку починав сумніватися в її художній вартості. Іноді вона здавалася йому дещо незграбною, «неоковирним, мішкуватим чудовиськом[60]», якщо послуговуватися висловом Генрі Джеймса. Іноді здавалося, що він усе ж таки зумів створити гарну річ. Його турбувало кілька епізодів: розповідь про Розу Даймонд з її арґентинським минулим і диявольські метаморфози Чамчі в поліцейському фургоні, а потім ще й у лікарні. Він сумнівався в довершеності головної сюжетної лінії, а також у сценах із перетвореннями персонажів. А раптом усі його сумніви випарувалися. Книжку написано, і він нею дуже тішився.

У травні полетів на кілька днів до Лісабона. Під кінець 1980-х Фундація Вітленда, створена у співпраці з британським видавцем Джорджем Вейденфельдом й американкою Енн Ґетті, яку, за висловом «Нью-Йорк таймс», «асигнував» її чоловік Ґордон Ґетті, влаштовувала низку щедро фінансованих письменницький конференцій по всьому світу відповідно до проекту, що закрився разом з розривом стосунків між Ґетті і Вейденфельд 1989 року у зв’язку з великими розтратами — «щонайменше 15 мільйонів доларів США», якщо вірити тій же «Нью-Йорк таймс». Поза сумнівом, немало тих грошей витрачено на конференцію, що відбувалася в палаці Келуш у травні 1988 року, куди з’їхалися наймаститіші письменники, яких він тільки бачив з 1986 року, себто від часів з’їзду міжнародного ПЕН-клубу в Нью-Йорку. Зонтаґ, Волкотт, Табуккі, Енценсберґер тощо. Він прилетів разом з Мартіном Емісом і Ієном Мак’юеном, і втрьох вони провели «британське обговорення», після чого італійці почали їм закидати, що вони надто багато говорили про політику, тоді ж бо як література — це «розташовані в певній послідовності слова»; бурчав і сам сер Вейденфельд, бо, бачте, вони надто критично відгукувалися про Марґарет Тетчер, якій багато в чому мали б завдячувати. Поки він виступав зі сцени, чудовий чорногорський письменник Данило Кіш, який виявився також вправним карикатуристом, намалював на нього шарж у конференційному записнику і подарував у кінці засідання. На нью-йоркському з’їзді міжнародного ПЕН-клубу Данило, великий дотепник, відстоював думку, що державі також притаманна уява. «По суті, — казав він, — держава також має почуття гумору, і я наведу вам приклад державного жарту». Він жив у Парижі й одного дня одержав листа від друга з Югославії. Коли розпечатав листа, то побачив на ньому офіційний штамп: «ЦЕЙ ЛИСТ НЕ ПІДДАНО ЦЕНЗУРІ». Кіш скидався на Тома Бейкера в ролі доктора Ікса[61], хіба що не розмовляв англійською. Сербохорватська також відпадала, тож вони спілкували французькою. На час Лісабонської конференції Кіш уже перебував у лабетах хвороби й помер від раку легень 1989 року; його голосові зв’язки також уразила хвороба, і він не міг говорити. Карикатура замінила голосове спілкування й стала для його співрозмовника цінним подарунком.

Невеличка суперечка щодо висловлювань «британської секції» виявилася такою собі атusе-bоисhе[62], чи словесною розминкою. Головною подією стала гостра конфронтація між російськими письменниками й тими, хто представляв країни, як вони висловилися, «Центральної Європи»: це сам Кіш, угорці Дьордь Конрад і Петер Естергазі, канадський чех Йозеф Шкворецкі, а також великі польські поети Адам Заґаєвскі та Чеслав Мілош. Настали дні гласности, тому Совіти випустили своїх «справжніх» письменників, таких як Татьяна Толстая, а не спілчанських «шептунів». Також приїхали найвідоміші письменники російської еміґрації на чолі з Йосипом Бродським, і на конференції відбулося своєрідне об’єднання російської літератури, що дуже зворушувало (Бродський відмовився виступати англійською, бажаючи, як він висловився, бути росіянином серед росіян.) Однак коли центральноєвропейські письменники, знехтувавши думкою італійців про те, що література — це розташовані в певному порядку слова, вдалися до нищівної критики гегемоністських настроїв у Росії, реакція росіян виявилася різко неґативною. Толстая зауважила, що коли письменники так бояться Червоної Армії, то завжди можуть заховатися у своєму внутрішньому світі, як це зазвичай робить вона, і в такий спосіб почуватися цілковито вільними. Проте не всім це сподобалося. Бродський відповів майже комічним культурно-імперіалістським формулюванням, стверджуючи, що Росія тепер перебуває у процесі вирішення своїх власних проблем, і щойно вона з ними впорається, як одразу повирішує всі центральноєвропейські проблеми. (Той самий Бродський, який після фетви приєднається до партії «він-знав-на-що-йшов-і-зробив-це-навмисно».) Підвівся Чеслав Мілош і на підвищених тонах почав сперечатися з Бродським; понад сімдесят письменників у залі стали свідками протистояння двох велетів, двох лауреатів Нобелівської премії (і давніх друзів), що вели сердиту перепалку, тому ніхто з присутніх уже не сумнівався — на Сході назрівають великі зміни. Все це нагадувало попередній перегляд сцени падіння комунізму і втілення історичної діалектики, яку оживили, висловили і розіграли найбільші інтелектуали свого реґіо-ну перед колегами з усього світу: незабутня мить для тих, кому поталанило все це бачити.

Якщо історія таки розвивається, як вважав Геґель, відповідно до законів діалектики, тоді падіння комунізму й постання революційного ісламу[63] лишень доводять помилковість діалектичного матеріалізму Карла Макса на основі вчення Геґеля й Фіхте, що зводив історичну діалектику до класової боротьби. Думки центральноєвропейських інтелектуалів у палаці Келуш, а також неоднорідна філософія радикального ісламу, який швидко набирав сили, спростовували Марксову ідею про первинність економіки і про найліпше пояснення ходу історії вираженим у класовій боротьбі економічним конфліктом. У цьому новому світі, в його діалектичному розвитку поза комуністично-капіталістичним протистоянням усі навдивовижу швидко зрозуміли, що культура також може бути первинною. Культура Центральної Європи, протиставляючи себе російськості, немало сприяла краху Радянського Союзу. Ідеологія, як доводить аятола Хомейні та його сподвижники, також може стати первинною. На перший план тепер виходять культурні й ідеологічні війни. Тож, на превеликий для нього жаль, «Сатанинські вірші» також перетворяться на поле битви.

Запрошення на радіопередачу «Платівки на безлюдному острові[64]» вважав навіть більшою честю, ніж присудження якоїсь літературної премії. Серед восьми музичних платівок він узяв би з собою на безлюдний острів передусім платівку з газеллю[65] мовою урду Фаїза Ахмеда Фаїза, близького друга його родини і першого великого письменника, з яким він познайомився, автора найкращих віршів, коли-небудь написаних про розмежування Індії й Пакистану, чудового загальновизнаного творця поезії кохання. Фаїз казав йому, що письменник має прагнути і до громадянськости, і до ліризму, бути знавцем і суспільства, і людської душі. Другою він поставив для програвання платівку, що звучить як лейтмотив його нового роману: «Sympathy for the Devil[66]» групи «Роллінґ стоунз».

Брюса Четвіна, вже смертельно хворого він провідував двічі. Хвороба позначилася на його психіці. Він відмовлявся вимовляти слова СНІД і ВІЧ, а тепер, як божевільний, твердив, що знає засіб від хвороби. Він також казав, що, збираючи гроші на дослідження, вже телефонував своїм багатим друзям, таким «як Аґа-хан», а також звернувся з проханням робити внески до своїх друзів-пись-менників. «Фахівці» з оксфордської лікарні Джона Редкліфа «дуже зацікавилися» його ідеєю і підтвердили, що він «на правильному шляху». Брюс також вважав себе дуже багатим. Його книжки розкуповувалися «просто-таки в страшенних кількостях». Одного дня він зателефонував і похвалився купівлею картини Шаґала. І це не єдине екстраваґантне «придбання». Його дружина Елізабет мусила потайки повертати покупки й пояснювати, що він божевільний. Зрештою, його батькові навіть довелося йти до суду й перебирати на себе синові фінансові справи, що призвело до меланхолійної прохолодности у сімейних стосунках. У Брюса також виходила книжка, його останній роман «Уц». Якось він зателефонував і запропонував: «Якщо нас обох висунуть на Букерівську премію, то давай оголосимо, що ми нею поділимося. Якщо присудять мені, то я поділюся з тобою, але ти також мусиш поділитися зі мною». Ще зовсім недавно Брюс був навіть дуже невисокої думки про Букерівську премією.

Його попросили написати для «Нью-Йорк таймс» рецензію на казку Ґрімма «Люба Мілі», проілюстровану Морісом Сендаком, і він висловив своє захоплення переважною більшістю робіт Сендака, проте не зміг не зауважити схожости цих ілюстрацій з попереднім доробком великого митця. Відтак Сендак сказав інтерв’юерам, що не читав образливішої рецензії і тепер просто «ненавидить» її автора. (Він написав ще дві рецензії для газети «Обзервер», у яких назвав рецензовану книжку не настільки вдалою, ніж попередні книжки цих письменників, після чого автори «Російського відділу» й «Фокуса-покуса» Джон ле Карре й Курт Воннеґут, з якими він підтримував дружні стосунки, оголосили себе його ворогами також. Ось до чого призводить написання рецензій. Якщо тобі подобається книжка, то автор вважає, що так і треба, коли ж книжка тобі не подобається, то наживаєш собі ворога. Тому він вирішив покінчити з цією справою. Дуже невдячною справою.)

Того самого дня, коли він одержав сигнальні примірники «Сатанинських віршів», до нього на Сент-Пітер-стрит завітала журналістка зі щотижневика «Індія тудей» Мадгу Джейн, яка здавалася йому завжди приязною. Щойно побачила грубу книжку в темно-синій обкладинці з великим червоним заголовком, то аж прикипіла до неї поглядом і попрохала дати їй почитати, бо саме відпочивала в Англії разом зі своїм чоловіком. А прочитавши, попрохала в нього дозволу на інтерв’ю і публікацію невеликого уривку з його книжки в «Індія тудей». Він знову погодився. Багато років потому він порівняв цю публікацію із сірником, що запалив багаття. Авжеж часопис наголосив на «суперечливих» аспектах книжки, давши статті заголовок «НЕДВОЗНАЧНА АТАКА НА РЕЛІГІЙНИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ», що стало першим перекрученим тлумаченням змісту книжки серед безлічі наступних, а підзаголовком були вирвані з контексту його слова — «Я ПИШУ ПРО ФАНАТИЗМ», які у ще викривленішому світлі репрезентували його твір. Стаття закінчувалася реченням: «Сатанинські вірші» майже що напевно викличуть лавину протестів...» — відвертим закликом до початку тих протестів. Статтю прочитав індійський пар-ламентарій-мусульманин з консервативними поглядами Саєд Шагабуддін, який відповів написанням «відкритого листа» під заголовком «Ви зробили це із сатанинським умислом, містере Рушді», і з того все почалося. Якщо потрібно завдати потужного удару по книжці, то необхідно звинуватити в усіх гріхах її автора, перетворити його на істоту з ницими мотивами й злими намірами. Вже створювався «Сатанинський Рушді», повішене опудало якого, неодмінно з виваленим червоним язиком і в нашвидкуруч скроєному смокінґу, потім носитимуть розлючені демонстранти центральними вулицями міст усього світу, і народився той образ в Індії, так само як і справжній Рушді. Першим закликом до фізичного насильства стала заява, що кожен, хто написав книжку зі словом «сатанинський» у заголовку, є також від сатани. Як і багато інших брехливих заяв, що буйно розквітнуть на початку Інформаційної (а може, дезінформаційної) доби і перетворяться на правду після багаторазового повторення. Оббрешіть людину тільки раз, і мало хто повірить у наклеп. Повторіть брехню мільйон разів, і ця людина вже сама собі не віритиме.

З плином часу приходить прощення. Перечитуючи статтю в «Індія тудей» через багато років після її публікації, у спокійніші часи він міг погодитися, що стаття загалом об’єктивніша, ніж її зробив журнальний редактор заголовків, значно врівноваженіша, ніж її останнє речення. Ті, хто хочуть образитися, все одно образяться. Всі, хто хотів запалити багаття, все одно б знайшли таку потрібну їм іскру. Мабуть, журнал завдав найбільше шкоди тим, що порушив традиційну видавницьку заборону й надрукував статтю за дев’ять днів до виходу книжки, коли в Індії ще не було жодного її примірника. Це дало містерові Шагабуддінові і його парламентському опозиційному союзникові на ймення Хуршид Алам Хан повну свободу дій. Вони могли казати про книжку все, що їм заманеться, проте її не можна було прочитати, а значить, і захистити. Журналіст Хушвант Сінґг, що прочитав сигнальний примірник, закликав у часописі «Іллюстрейтед віклі ов Індія» заборонити розповсюдження книжки, аби уникнути лиха. Він став першим у невеликому світовому гурті письменників, що створили лобі заборонників. Пізніше Хушвант Сінґг заявив, що до нього за порадою зверталися представники видавництва «Пенґвін» і він застеріг автора й видавців про наслідки її публікації. Автор не знав про таке застереження. Якби навіть і знав, то все одно не дослухався б до нього.

Хоч як це прикро, проте нападки на нього посипалися не тільки з боку критиків-мусульман. У новоствореній британській газеті «Індепендент» Марк Лосон навів слова його анонімного кембриджського однокурсника, який назвав його «пихатим», бо він, як «колишній випускник звичайної середньої школи», почувався «чужим у його товаристві з огляду на його привілейовану освіту». Тож безіменний однокашник поставив йому у провину навіть жалюгідні роки в Рагбі. Ще один «близький друг», який також не назвався, дуже добре «знав», чому він став таким «сердитим і зухвалим». А тоді додав: він — «шизофренік», він «геть був з глузду зсунувся», він виправляв кожного, хто неправильно вимовляв його прізвище й ім’я!, а найгірше — він одного разу сів у замовлене містером Лосоном таксі й поїхав, залишивши відомого журналіста в скрутному становищі. Ось такі дрібні й дріб’язкові побрехеньки, і таких не бракувало деінде, в інших газетах. «Близькі друзі часто зізнаються, що він дуже неприємна людина, — написав Браєн Еплярд у «Санді таймс». -Рушді — страшенний егоїст». (І що це за «близькі друзі», якщо вони таке кажуть про своїх друзів? Хіба що анонімні, яких звідкись удалося видобути провідним журналістам.) У звичайному житті все це зачіпало б, та не мало б великого значення. Проте у подальшому грандіозному протистоянні уява людей про те, що він не дуже хороша людина, завдала йому нищівного удару.

Лорду Байрону не подобалися твори поета-лауреата вісімнадцятого століття Роберта Сауті, і він їх злісно висміював у пресі. Сауті у відповідь назвав Байрона представником «сатанинської школи», а його поезію — ні чим іншим, як «сатанинськими віршами».

Британське видання «Сатанинських віршів» побачило світ 26 вересня 1988 року, тож оглядаючись назад, відчував глибоку ностальгію за часом, коли ніщо, здавалося, не віщувало лиха. Тієї осени поява «Сатанинських віршів» переросла у літературну подію, про яку заговорили мовою літературної критики. Чи хороший його роман? Чи ліпший він, як цікавилася Вікторія Ґлендиннінг у «Таймс», за «Опівнічних дітей», позаяк виявився повнішим, проте тільки в сенсі наповнення Ніагарського водоспаду», або ж, як сказала Анджела Картер в «Ґардіан» — «епопеєю, в якій пробито діри, щоб уздріти. багатолюдний, говіркий, іноді веселий, надзвичайно сучасний роман»? А чи, як писала Клер Томейлін в «Індепендент», він є «колесом, що буксує», або ж романом, що пікірує, «падаючи донизу на розтоплених сонцем крилах, — згідно з навіть ще різкішою думкою Ґерміони Лі, — до нечитабельности»? Наскільки великим стало членство читачів апокрифічного «Клубу 15-ї сторінки», які так і не змогли дочитати роману до тієї сторінки?

Невдовзі літературні розмови потонуть у какофонії інших дискурсів — політичних, релігійних, соціологічних, постколоніальних, а цінність роману, його серйозні мистецькі наміри видаватимуться чимось легковажним і невартим уваги. Книжка про міграцію й трансформацію особистости, як вона задумувалася, потрохи зникала, а на її місці поставала інша, майже неіснуюча, — книжка, в якій Рушді обзиває брудними словами Пророка та його сподвижників (він не обзиває, а лишень дозволяє своїм героям вживати щодо вигаданого ним пророка образливі слова), в якій Рушді називає дружин Пророка повіями (він не називає, хоча повії в будинку розпусти у його вигаданій Джагілії беруть собі імена дружин Пророка, аби збуджувати своїх клієнтів; про самих дружин однозначно сказано, що вони цнотливо живуть у гаремі), в якій Рушді зловживає словом «курва» (ну, гаразд, він трохи переборщив з цим словом). Проти цього вигаданого, уявного твору іслам спрямує всю свою лють, і перегодя дуже мало людей захоче говорити про справжню книжку, хіба щоб позмагатися в красномовності з негативною оцінкою Ґерміони Лі.

Коли друзі запитували, що вони можуть зробити для нього, він часто відповідав: «Захищайте текст». Напад спрямовувався на конкретні речі, в той час як захист мав загальний характер і ґрунтувався на засаді свободи слова. Він відчував потребу в захисті іншого штибу, в такому, з яким виступали обстоюючи інші книжки, які колись зазнали осуд, такі як «Коханець леді Чаттерлей», «Уліс», «Лоліта»; оскільки з нападками обрушувалися не просто на роман як такий або ж на саму свободу слова, а на конкретне нагромадження слів (адже художня література, як нагадали йому італійці в палаці Келуш, складається з речень), а також на його наміри, совісність і спроможність як письменника, що зумів скласти ті слова докупи. Він зробив це заради грошей. Він зробив це заради слави. Це євреї його намовили таке написати. Ніхто б не купив його поганенької книжки, якби він не паплюжив ісламу. Саме такий характер мали нападки на нього, й це тривало впродовж багатьох років, ось чому «Сатанинським віршам» відмовляли у нормальному житті художнього твору. Вони стали чимось меншим і огиднішим, вони стали образою. Проте було щось сюрреалістично-комічне в перетворенні роману про ангельські й сатанинські метаморфози на диявольську версію самого себе, тож у нього виникало бажання навіть відповісти кількома чорними жартами. (Невдовзі появилися жарти вже про нього. Знаєш, Салман Рушді написав новий роман. Називається «Тлустий негідник Будда».) Однак жартувати в цьому новому світі не доводилося, будь-яке смішне зауваження скидалося б на різкий тон, а веселість сприймалася б як щось цілком недоладне. Бо його книжка стала звичайною образою, а він — бідним на розум кривдником, і то не лишень в очах мусульман, але навіть на думку загалу. Після початку «справи Рушді» опитування показали, що переважна більшість британської громадськости дотримувалася думки, що йому необхідно попрохати пробачення за свою «образливу» книжку. Легкої перемоги не здобути.

Проте впродовж кількох тижнів осени 1988 року книжка все ще залишалася «тільки романом», а він — усе ще самим собою. Британський «Вайкінґ» улаштував презентацію нещодавно виданих книжок, і там він зустрів Робертсона Девіса[67] й Ельмора Леонарда[68]. Він підійшов до двох величних літніх чоловіків, які стояли у кутку, коли Ельмор Леонард саме розповідав, як він, спустошений після смерти дружини, думав про те, щоб знайти собі супутницю життя, коли ж визирнув з вікна свого будин-ку в Блумфілді, що під самим Детройтом, і побачив жінку. Її звали Крістін, вона була садівником і регулярно приїжджала до Блумфілда доглядати за його садом. Не минуло й року, як вони побралися. «Я не знав, де мені шукати дружину, — сказав він, — а знайшов її у себе під вікном, коли вона поливала квіти».

Об’їхав усю Британію, влаштовуючи презентації й підписуючи книжки. Полетів до Торонто, де виступив на Міжнародному літературному фестивалі «Гарбофронт». «Сатанинські вірші» потрапили до короткого списку претендентів на Букерівську премію разом з романами Пітера Кері, Брюса Четвіна, Маріни Ворнер, Девіда Лоджа й Пенелопи Фіцджеральд. (Але Брюсу він так і не зателефонував, не хотів знову починати розмови про поділ премії на двох.) Єдиною хмарою на небокраї видався член індійського парламенту Сейд Шагабуддін, який домагався в Індії санкцій проти його «богохульної» книжки, котру, за його ж словами, він не читав, кажучи: «Мені не потрібно переходити вбрід каналізаційну канаву, аби щось дізнатися про лайно», і це досить розумно, коли мова заходить про каналізаційні канави. Йому хотілося знехтувати тією хмарою й утішатися виходом книжки (проте, якщо бути до кінця відвертим, то щоразу після виходу книжки великій частині його єства насправді хотілося заховатися десь у кутку за шафою). А тоді, 6 жовтня 1988 року, хмара таки затулила сонце. Його товаришеві, заступнику високого комісара Індії в Лондоні Салману Айдару (їхні родини зналися вже впродовж поколінь), довелося виконувати складне завдання -викликати його до себе в офіс і повідомити від імени свого уряду про заборону «Сатанинських віршів» в Індії.

Незважаючи на секуляризм, про який так гучно заявляють в Індії, уряд країни із середини сімдесятих, з часів Індіри й Санджая Ґанді, часто зазнавав тиску з боку релігійних груп, особливо тих, що заявляли про підконтроль-ність їм великого числа виборців. У 1988 році слабкий уряд Раджива Ґанді напередодні листопадових виборів легкодушно піддався погрозам з боку двох опозиційних членів парламенту, які аж ніяк не могли «передати» голоси мусульманського електорату Індійському національному конгресові. ^ижка не розглядалася належним чином жодним уповноваженим органом, також не відбулося жодного судового розгляду.

Досить-таки неймовірно, проте заборону наклав міністр фінансів згідно з розділом 11 Митного акту, який буцімто не дозволяв ввезення книжки. Дивним чином міністр фінансів заявляв про те, що заборона «не применшує літературної та мистецької вартости» книжки. Ну, хоч на цьому дякую, подумав він.

З огляду на свою наївність, простодушність і невідання він аж ніяк не чекав такого. У наступні роки в Індії почастішають нападки на мистецьку свободу; не жалітимуть навіть найвідоміших: художника Макбула Фіду Гусейна, письменника Рогінтона Містрі, кінорежисера Діпа Мегту — всі вони зазнають утисків, і не тільки вони. Проте 1988 року Індія вважалася вільною країною, в якій з повагою ставляться до будь-якого мистецького вираження. Так йому здавалося. Заборона книжок — це звична справа для Пакистану, десь там за кордоном. Це ж бо не по-індійському. Адже Джавагарлал Неру писав 1929 року: «Дуже небезпечне повноваження має у своїх руках уряд — право визначати, що можна, а чого не можна читати... В Індії цим правом також можуть зловживати». У той час молодий Неру виступав проти цензури з боку британських властей. Дуже прикро, що його слова майже шістдесят років потому стосувалися вже самої Індії.

Для свободи творчости завжди необхідна презумпція свободи. Треба домагатися, щоб кожен твір розглядався як цілісність без жодної задньої думки. Він завжди писав, думаючи, що має право писати так, як вважає за потрібне, а також припускаючи, що до його твору поставляться щонайменше як до серйозної роботи; знав також, що країни, де письменники позбавлені такого права, невідворотно сповзають або вже сповзли до авторитаризму чи деспотизму. У таких країнах заборонені письменники не просто оголошувалися поза законом; їх також очорнюва-ли. Проте в Індії існувала презумпція інтелектуальної свободи й поваги до творчих людей, за винятком дикта-торських років «надзвичайного стану», запровадженого Індірою Ґанді між 1974 й 1977 роками після звинувачення її у підтасуванні результатів виборів. Він пишався такою відкритістю й хвалився нею перед людьми на Заході. Індія перебуває в оточенні невільних суспільств — Пакистану, Китаю, Бірми — і залишається відкритою демократією; з вадами, авжеж, мабуть, навіть з великими вадами, проте вільною.

Відколи «Опівнічні діти» набули такого розголосу, він найбільше тішився відгуком на свій твір з боку Індії, також заборона на ввезення «Сатанинських віршів» до цієї країни сильно вдарила по його самолюбству і завдала великого болю. І з того болю він опублікував відкритого листа до прем’єр-міністра Раджива Ґанді, внука Неру, листа, який, на думку деяких критиків, виявився занадто різким. Він скаржився на офіційну заборону книжки з попереджувальною метою. «Деякі місця вважаються такими, котрі можуть неналежним чином трактуватися добросовісними релігійними фанатиками і їм подібними, або ж бути підданими різного роду перекручуванням і призвести до недоброзичливого ставлення. Отже, наказ про заборону видано з метою запобігання такому поганому ставленню. Проте моя книжка не вважається богохульною чи блюзнірською, а забороняється, так би мовити, для її ж добра!.. Це все одно, якби невинну людину, що може стати потенційною жертвою грабіжників чи ґвалтівників, з метою захисту кинути до тюремної камери. Так не чинять, містере Ґанді, у вільному суспільстві». Письменникові також не личить так поводитися й виговорювати прем’єр-міністрові. Авжеж, це нахабство. Це зухвалість. Індійська преса назвала заборону «обивательським перестрахуванням» і «обмеженням інтелектуальної свободи», проте вважала, що йому слід добирати слів і думати, що каже.

А він не добирав. «Якою Індією Ви хочете управляти? Відкритою чи авторитарною? Ваша позиція щодо «Сатанинських віршів» — це важливий сигнал для багатьох людей у світі». Поза сумнівом, уже геть нерозумно було звинувачувати Раджива Ґанді у здійсненні сімейної вендети. «Може, Вам здається, що забороною моєї четвертої книжки ви доб’єтеся, хоч і з великим запізненням, помсти за моє ставлення до вашої матері у моїй другій книжці, але чи впевнені Ви у тому, що від цього репутація Індіри Ґанді відчутно заросте й збережеться довше, ніж слава «Опівнічних дітей?» Ну гаразд, гаразд, це вже очевидна зухвалість. Сказано спересердя людиною, зачепленою за живе, проте це все-таки зухвалість. Ну що ж! Так усе і сталося. Він захищав річ, шановану ним понад усіма іншими речами — мистецтво красного письменства, і захищав його від вияву політичного свавілля. Мабуть, тут не обійшлося і без дрібки інтелектуальної пихатости. Це не прагматична оборона, авжеж ні; без розрахунку на переміну в ставленні з боку супротивника. Це спроба зайняти для культури панівну висоту, тому лист завершувався риторичним зверненням до прийдешніх поколінь, до тих, чиєї думки не міг знати ні Раджив Ґанді, ні сам письменник. «Вам належить сучасне, пане Прем’єр-міністре; проте прийдешні сторіччя належать мистецтву».

Лист, опублікований у неділю 9 жовтня 1988 року, мав широку читацьку авдиторію. Наступного дня в офісі «Вайкінга» одержали першу погрозу смерти. А ще за день у Кембриджі скасували його виступ у зв’язку з тим, що організатори заходу одержали схожі погрози. Над його головою згущувалися грозові хмари.

У 1988 році члени журі Букерівської премії швидко дійшли спільного рішення. Голова журі Майкл Фут, член парламенту, колишній лідер Лейбористської партії, великий шанувальник Гезлітта[69] й Свіфта, палко ратував за «Сатанинські вірші». Решта четверо членів журі залишалися переконаними у більшій мистецькій вартості чудового роману Пітера Кері «Оскар і Люсінда». Після короткого обговорення відбулося голосування, і так усе й сталося. Трьома роками раніше чудовий комедійно-шахрайський роман «Зухвала брехня» Пітера Кері й відмінний роман про Ірландську республіканську армію «Хороший терорист» Доріс Лессінґ викликали настільки палкі суперечки серед членів журі, що зрештою компромісним рішенням премію присудили роману з життя маорі Кері Г’юм[70] «Кістяні люди». Він вечеряв з Пітером Кері одразу після оголошення тогорічної лауреатки й сказав йому, що премію мав одержати його роман. Кері почав розмову про щойно розпочату книжку. Однією з причин його перебування в Англії стало також проведення краєзнавчої розвідки для написання майбутнього роману. В Девоні розкинулося незвичне піщане узбережжя, де йому дуже хотілося побувати. Він запропонував Пітерові відвезти його до південно-західної частини Англії, тож вони цілий день із задоволенням подорожували Англією до «Геннакомба», в якому житимуть хлопчик Оскар Гопкінс і його лютий тато Теофілус так само, як жили в реальному житті у середині дев’ятнадцятого століття прототипи майбутнього Пітерового роману письменник Едмунд Ґосс і його батько Філіп (як і Теофілус, також натураліст, удівець і член Плімутського братства[71]). Те піщане узбережжя вони побачили аж за чотириста метрів унизу стрімкої скелі. Знайшли там кілька мушель й багато незвичайних рожево-сірих камінчиків. У пабі їм подали ситий обід — теплого пива і м’ясо в темному соусі. Цілий день говорили про кохання. Тоді він ще залишався з Робін, австралійкою, землячкою Кері; а Пітер нещодавно одружився з сидней-ською театральною режисеркою Алісон Саммерс, тож був сповнений кохання й радости. Поверталися вони до Лондона вже близькими друзями. Невдовзі він розірвав свої стосунки з Робін, а Пітер, зрештою, не без гіркоти розійшовся з Алісон, але те, що кохання померло, не означає, буцімто його не було. Як тільки оголосили результати голосування з присудження Букерівської премії, він швидко пішов через залу, обійняв і привітав Пітера, а тоді стримано прошепотів йому на вухо, що мораль цієї історії полягає в тому, що Письменникові А не слід було допо-магати письменникові Б у його краєзнавчих розвідках, бо Письменник Б використає ту розвідку для одержання Букерівської премії, на яку було висунуто також і Письменника А.

Щиро радів за Пітера, хоча й самому дуже хотілося стати лауреатом, а по правді, більше переймався збуренням громадської думки у зв’язку з виходом своєї книжки. Присудження премії стало б дуже помічним; тоді б на передній план знову вийшла «оборона визнання якости його творчости». Проте доводилося розв’язувати інші проблеми. Коли близько одинадцятої вечора він повернувся додому, то на автовідповідачі знайшов повідомлення: його просили негайно, навіть пізно ввечері, зателефонувати мусульманському духовному діячеві з Південної Африки. Річ у тому, що газета «Віклі мейл», яка виступала за расову рівноправність, запросила його стати головним доповідачем на Йоганнесбурзькій конференції з питань апартеїду й цензури; запрошення зроблено за згоди «широкого демократичного руху» Південної Африки, іншими словами, за непрямо вираженої підтримки Африканського національного конгресу, і він мав вилітати з Лондона вже за чотири дні. «Мені треба поговорити з вами ще до вильоту», — йшлося у повідомленні. Він щось не мав настрою кудись телефонувати — як через свої сімейні клопоти, так і під враженням від того вечора (Маріан саме сказала Вільяму Ґолдінґу, що написала феміністський «Володар мух»), однак опісля вирішив усе ж таки зателефонувати. Він сидів у темній вітальні й дослухався до голосу, який лунав з іншого кінця світу й застерігав його від виступу на організованій «Віклі мейл» конференції. Голос назвав себе сучасною людиною з ліберальними поглядами, що переймалася власне його безпекою, а також успішністю руху проти апартеїду. Його прибуття до Йоганнесбурга за теперішнього стану справ викличе серед мусульман ворожі настрої. Що становитиме небезпеку як для нього самого, так і для політичного розвитку подій. Сварка всередині коаліції, що виступає проти апартеїду, матиме катастрофічні наслідки й зіграє на руку білому режиму, котрий сповідує політи-ку зверхности. Тому йому не слід ставати каталізатором такої сварки й залишатися осторонь.

Наступного ранку він зателефонував Надін Ґордімер, патронові Конгресу південноафриканських письменників (КПАП), а заодно й ініціаторові його прибуття до Йоганнесбурга. Ця невеличка та невгамовна жінка була його давньою знайомою й однією з тих людей, кого він найбільше поважав і ким найбільше захоплювався. Вона дуже непокоїлася й журилася. Південноафриканські мусульмани, зазвичай дуже галасливі в боротьбі проти апартеїду, тепер погрожували піти священною війною проти богохульного письменника та його книжки. Вони мали вбити його й підірвати будівлю, де він виступатиме, напасти на всіх, хто його запросив. Поліція видавалася неспроможною — або просто не хотіла — гарантувати безпеку тим, на чию голову сипалися такі погрози. До того ж існувала небезпека розколу в лавах КПАП, з якого мусульмани погрожували масово вийти, тож фінансові втрати внаслідок такого розвитку подій стали б для організації справжньою катастрофою. В редакції «Віклі мейл» працювали переважно євреї, тому, знову ж таки, в мусульманських нападках було багато неприємного антисемітизму. Надін Ґордімер спробувала зустрітися з мусульманськими лідерами й розв’язати цю проблему, багато високошановних людей у русі проти апартеїду також звернулося до мусульманських екстремістів з проханням відступитися від своїх заяв, однак намарно. Визначна мусульманська інтелектуалка професор Фатіма Мір заявила: «Хай там як, але Рушді завдає удару все ж таки по третьому світові». Незважаючи на свої дотепер антиколоніальні погляди, він перетворився на пригноблювача, який «зводить злісні наклепи на своє етнічне минуле». Африканський національний конгрес у такій кризовій ситуації зберігав мовчання. Проте немало голосів засуджувало мусульманські погрози, серед них голос Дж.М. Кутзі, Атоля Фугарта й Андре Брінка, проте з кожним днем ісламісти ставали несамовитішими. Це просто приголомшувало по-дружньому застережливу Ґордімер. «Я не можу піддавати вас такій небезпеці», — сказала вона.

Того тижня південноафриканський уряд також заборонив «Сатанинські вірші». В наказі про заборону говорилося про роман як про «твір, лишень незугарно замаскований під художній», піддано критиці «лихослів’я» й стверджувалося, що книжка викликає «огиду не лишень у мусульман, але й в усіх читачів, що стоять на позиціях пристойности та культури». Цікавим є той факт, що дуже схожі вислови містилися в листі до «братів-мусульман» (очевидно, «сестри-мусульманки» не удостоїлися такого звернення), оприлюдненого британським Комітетом політичних дій у справах ісламу лишень за кілька днів до заборони, себто 28 жовтня. В тому листі також ішлося про роман як про «твір, лишень незугарно замаскований під художній», також лунали звинувачення у лихослів’ї, аморальності й такому іншому. Вочевидь, білі расисти з Південної Африки писали під диктування пана Муґграма аль-Ґгамді, що поставив свій підпис під листом британського Комітету політичних дій.

Довгі телефонні розмови з Надін і співредактором «Віклі мейл» Антоном Гарбером закінчилися тим, що КПАП, незважаючи на свій політичний радикалізм, рекомендував газеті відкликати надіслане йому запрошення. Він засмутився, коли дізнався, що це спровокувало публічну сварку між двома найбільшими південноафриканськими письменниками. Дж.М. Кутзі не погоджувався з відкликанням запрошення, вважаючи, що рішення про те, щоб їхати чи не їхати, повинен ухвалювати сам Рушді. Надін Ґордімер, з великою гіркотою, стверджувала, що питання безпеки є основним. Вони обоє мали слушність, і йому дуже не хотілося, щоб його товариші по перу сперечалися через нього. Він погодився з рішенням про відкликання запрошення. Того самого дня йому зателефонував редакційний директор видавництва «Вайкінґ» Тоні Лейс і сказав по секрету, що «Сатанинським віршам» присуджено Вітбредівську премію в номінації за найкращий роман. Видно, спрацював «твір, лишень незугарно замаскований під художній».

У себе в лондонському домі він одержав першу порцію ненависти поштою. Газета «Івнінґ стендерд» повідомляла про глобальну ісламську погрозу «покінчити з «Пенґвіном[72]». Відомий адвокат Девід Нейплі домагався притягнення його до суду відповідно до Закону про громадський порядок. А тим часом вони з Кларисою повели Зафара подивитися на феєрверки у ніч Ґая Фокса[73] на Гайбері-філдз. Маріан виповнилося сорок один рік, і в обід того дня він пішов на церемонію з нагоди вручення йому Вітбредівської премії. Потім удома вони посварилася з нею, і вона кричала, що скніє у його тіні, а їй цього геть не треба. Того вечора, все ще сердячись одне на одного, все ж таки пішли на виставу Гарольда Пінтера «Гірська мова», що йшла в Національному театрі. Покинув залу театру з відчуттям, що йому, як і героям п’єси, забороняють розмовляти своєю мовою. Його мова — вульґарна, навіть кримінальна. Його слід віддати під суд, вигнати із суспільства і навіть убити. Все це через мову. Мова літератури стала злочином.

Минув рік, відколи помер його батько. Він радів, що Аніс не бачить усього того, що відбувається з його сином. Він зателефонував матері. Неґін віддано його підтримувала, нарікала на «цих недобрих людей», але захищала їхнього Бога. «Не звинувачуй Аллаха в тому, що люди кажуть». Він сперечався з нею. Що ж це за такий бог, якого треба прощати за дії його послідовників? Хіба що це якесь дуже слабке божество, і воно безсиле супроти своїх вірних. Вона залишалася непохитною. «Це не вина Аллаха». Відтак сказала, що молитиметься за нього. Він був ошелешений. Це вже не та сім’я, в якій він виріс. Минув лишень рік від батькової смерти, й раптом мама вже молиться? «Не молися за мене, — сказав він. — Хіба ти не розумієш? З ними нам не по дорозі». Вона засміялася, підбадьорюючи його, проте не розуміла, що він мав на увазі.

Розв’язок південноафриканської проблеми таки знайшовся. Він погодився виступити на конференції «Віклі мейл» по телефону з Лондона. Його голос полинув до Південної Африки, його думки почули у незнайомій йоган-несбурзькій залі, проте він сам залишався вдома. Це його аж ніяк не задовольняло, проте почувався б значно гірше, якби взагалі не мав змоги виступити перед зібранням.

Великий шейх аль-Азгару, Ґад ель-Гак Алі Ґад ель-Гак (ім’я здалося йому геть стародавнім, немов з арабських казок «Тисяча й однієї ночі», що належало епосі летючих килимів і чарівних ламп. Цей великий шейх, один із найбільш значних у ісламській теології, прихильник жорсткої лінії, консервативний мулла з університету аль-Азгар[74], що в Каїрі, 22 листопада 1988 року взявся таврувати ганьбою блюзнірську книжку. Його до глибини душі обурював спосіб, у який «брехня й домисли уяви» видаються за факти. Він закликав британських мусульман розпочати судовий процес проти цього письменника. Він зажадав дій від Організації ісламської конференції, до якої входило сорок шість країн. До того ж «Сатанинські вірші» — це не єдина книжка, що так його засмутила. Він вибухнув новими прокльонами й осудив роман великого єгипетського письменника, лауреата Нобелівської премії Нагіба Махфуза за «Діти Ґебелаві», звинувативши у богохульстві, бо його розповідь — це алегорія на життя пророків від Авраама до Мухаммеда. «Роман не можна розповсюджувати тільки тому, що її автор нагороджений Нобелівської премією, — заявив він. — Премія не оправдовує пропаганди ідей, що вводять в оману».

Ґад ель-Гак Алі Ґад ель-Гак виявився не єдиним єгипетським шейхом, у якого ці книжки та їхні автори викликали почуття великої образи. Так званий Сліпий Шейх, Омар Абдель-Рахман, опісля ув’язнений за причетність до терористичного акту, внаслідок якого була зруйнована перша вежа Всесвітнього торгового центру, заявив, що якби Махфуза належним чином покарали за «Дітей Ґебелаві», то Рушді не наважився б опубліковувати «Сатанинських віршів». У 1994 році один з його натхненних послідовників, зрозумівши цю заяву як фетву, завдав Наґібу Махфузові ножового поранення в шию. Літній письменник, на щастя, вижив. Після фетви Хомейні Махфуз спочатку став на захист «Сатанинських віршів», назвавши акт Хомейні «інтелектуальним тероризмом», однак потім перейшов до протилежного табору, заявивши, що «Рушді не мав права над кимось чи над чимось насміхатися, зокрема, над пророком або чимось таким, що вважається священним».

Буквально якісь міфологічні імена крутяться у нього в голові: великі і сліпі шейхи, семінаристи з Дар уль-Улюма[75], що в Індії, мулли-ваххабіти із Саудівської Аравії (де його книжку також заборонили), і вже у недалекому майбутньому до них приєднаються з тюрбанами на голові іранські теологи з міста Кум. Він майже ніколи не думав про цих високоповажних осіб, але вони таки дуже багато думали про нього. Швидко, безжалісно встановлював релігійний світ правила дискусії. Світський світ, менш організований, менш об’єднаний і суттєво менш стурбований, сильно відставав; тож багато життєво важливої території було віддано без боротьби.

У той час коли зростала і кількість, і розмах, і гучність демонстрацій вірних, південноафриканський письменник Пол Тревгела у сміливому есеї, що захищав його та його роман з позиції лівих та з безкомпромісно світського погляду, назвав ісламську кампанію «масовим вибухом народного ірраціоналізму», після чого поставало дуже цікаве запитання, з яким лівим складно впоратися: як сприймати ірраціональну поведінку мас? Чи може «народ» коли-небудь, кажучи по-простому, помилятися?

Тревгела стверджує, що «проблема полягає у світському спрямуванні роману... в його намірі (як каже Рушді) «розповісти про Мухаммеда так, ніби він був звичайною людиною», а тоді порівнює цей задум із позицією моло-догеґеліянців у Німеччині впродовж 1830-1840 років з їхньою критикою християнства, їхньою вірою в те, що, «за висловом Маркса, людина створює релігію; релігія не створює людини». Тревгела захищає «Сатанинські вірші» як такі, що належать до антирелігійної літературної традиції Боккаччо, Чосера, Рабле, Аретіно й Бальзака і закликає до належної світської відсічі релігійним нападкам. «Книжку не замовчати, — пише він. — Ми стаємо свідками народження (болісного, кривавого й важкого) нового періоду в революційному просвітництві».

Для багатьох лівих — Джермейн Ґрір, Джона Берґера, Джона ле Карре — сама думка про те, що маси можуть помилятися, майже не допускалася. Тож у час коли ліберальна думка зайшла у глухий кут, рух масового народного ірраціоналізму щодня набирав ірраціональної сили й ставав дедалі популярнішим.

Він став підписантом «Хартії-88», назва якої (дехто з консервативних критиків називав її «марнославною») віддала належне великій хартії свобод — «Хартії-77», опублікованій чеськими дисидентами-інтелектуалами одинадцятьма роками раніше. На прес-конференції у кінці листопада в палаті громад «Хартія-88» закликала до конституційної реформи у Британії. Майбутній міністр закордонних справ у лейбористському уряді Робін Кук виявився єдиним знаним британським політиком, який прийшов на зібрання. То був період зрілого тетчеризму, тож лейбористський лідер Ніл Кіннок у приватній розмові назвав «Хартію 88» купкою «онаністів, скигліїв і стогніїв». У той час не проводилося жодного голосування з питання конституційної реформи, допоки дебати про делегування влади з боку центральних органів так сильно не змінили британської політики. Кук брав участь у зібрання з огляду на свою відданість принципам передачі певних повноважень Шотландії.

Одинадцять років потому знайомство з цією людиною, що відбулося того дня, опосередковано посприяло вирішенню міжнародної кризи навколо «Сатанинських віршів». Саме Робін Кук, як міністр закордонних справ в уряді Блера, взявся за розв’язання цієї проблеми; разом зі своїм заступником Дереком Фетчетом, також членом парламенту, вони доклали до цього немало зусиль і таки домоглися свого.

Рік закінчився зле. 2 грудня відбулися демонстрації проти «Сатанинських віршів» у Бредфорді, що в конурбації Йоркшир, з найчисленнішим у Британії мусульманським населенням. 3 грудня Кларисі вперше погрожували по телефону. А 4 грудня, на її сорокаріччя, знову пролунали погрози по телефону. Голос сказав: «Ми дістанемо тебе, Салмане Рушді, сьогодні на Берма-роуд, 60». Це була її домашня адреса. Вона зателефонувала до поліції, й поліцейські цілу ніч простояли біля її будинку.

Нічого не сталося. Проте напруження підскочило ще на одну позначку.

28 грудня знову з’явилося повідомлення про бомбу, закладену в офісах видавництва «Пенгвін». Йому по телефону повідомив про це Енрю Вайлі. «Страх потрохи оволодіває людьми», — сказав він.

А тоді настав 1989 рік, який змінив увесь світ.

Того дня, коли вони спалили його книжку, він поїхав зі своєю дружиною-американкою подивитися Стоунгендж. Він довідався про витівку в Бредфорді заздалегідь, і щось усередині нього повстало. Проте не хотілося марнувати цілий день, а тоді, побачивши, що сталося, експромтом відповідати на неминучі запитання репортерів, ніби йому нічого робити, як тільки прислуговувати щоденній потворності. Під свинцевим небом попрямували до старовинних каменів. Джеффрі Монмутський[76] вважав, що Стоунгендж спорудив Мерлін[77]. Авжеж, Джефрі — ненадійне джерело, проте такий Стоунгендж йому більше подобався, ніж, скажімо, гіпотеза про стародавнє кладовище, як про це твердили археологи, або ж навіть як друїдське капище. Релігійним культам, малим чи великим, місце на смітнику історії, тож йому хотілося, щоби хтось відправив їх туди разом з рештою дитячих пережитків людства, наприклад, як пласка земля чи місяць із сиру.

Маріан того дня аж сяяла. Були дні, коли її обличчя променилося якимсь аж страхітливим блиском — її звичайна яскравість раптом ставала просто вражаючою. Вона народилася в Ланкастері, штат Пенсильванія, проте не мала нічогісінько від аманітів[78]. Дотримувалася свого власного химерного стилю. Якось їх запросили на вечірку до королівського саду в Букінгемському палаці, а вона замість плаття одягла блискучу чорну комбінацію, поверх якої накинула нарядний вузький жакет без застібок, а на голову — капелюшок-таблетку. Всупереч наполегливим проханням доньки, вона таки не одягла бюстгальтера. Він походжав лужками палацу з дружиною без бюстгальтера та ще й у спідній білизні. Члени королівської родини, в одязі основних кольорів, стояли в оточенні гостей, як ті скакові коні, кожен чи кожна мали свій власний загін. Найбільші юрми скупчилися навколо королеви й біля Чарльза з Діаною. А от фан-клуб принцеси Марґарет виявився приголомшливо малим. «Цікаво, — сказала Маріан, — що має королева у сумочці?» Питання здалось їм досить-таки кумедним, тож вони добряче посміялися, розмірковуючи над цим. Мабуть, газовий балончик. Або ж тампони. Вочевидь, що не гроші. Навіщо їй власні портрети.

Коли Маріан охоплював піднесений настрій, то з нею велося йому навіть дуже добре. Їй не бракувало витонче-ного розуму і дотепности. Хоч би куди пішла, завжди робила записи, а почерк також мала розкішний. Його інколи тривожила та швидкість, з якою вона перетворювала щойно отриманий досвід на художній твір. Не брала жодної паузи для роздумів. Оповідь потоком лилася з неї: вчорашній випадок ставав сьогоднішніми реченнями в романі. Коли її обличчя починало сяяти, вона ставала казково привабливою або ж разюче привабливою, або ж і те, і друге водночас. За її словами, вона втілила себе у власних творах у всіх жінках, імена яких починаються на М. У романі, який вона опублікувала перед «Джоном Доларом» і який йому сподобався — «Розділені фішки», головна героїня мала прізвище Макквін, честь автора гостросюжетних романів Еллері Макквіна. Насправді письменник Еллірі Макквін — це два бруклінські письменники, два двоюрідні брати на ім’я Фредерік Денней і Манфред Беннінґтон Лі, проте ці імена також виявилися вигаданими, а їхніми справжніми іменами були Даніель Натан і Емануель Леповскі. Головна героїня Маріан мала також вигадане ім’я — псевдонім тієї пари письменників, який вони використовували, аби приховати свої також вигадані імена, за якими, своєю чергою, крилися їхні справжні імена. Еллері Макквін у «Розділених фішках» -це пацієнтка закритої психіатричної лікарні. Вона мала дещо схиблену свідомість.

У Бредфорді юрба збиралася неподалік поліцейської дільниці, що на площі Тирлз, на яку згори зирила міська ратуша в італійському стилі і будинок суду. Там також бив водограй була місцина, означена як «куток ораторів» для людей, які бажали озвучити свою думку. Проте мусульманських демонстрантів не цікавило вуличне ораторство. Тирлз — скромніший майдан, ніж площа біля Берлінської опери 10 травня 1933 року, до того ж у Бредфорді йшлося тільки про одну книжку, а не про двадцять п’ять тисяч або й більше; мало хто з людей, що зібралися там, знали про подію п’ятдесятип’ятирічної давности, зрежисировану Йозефом Ґеббельсом, який вигукував «Ні — занепаду та моральному загниванню! Так — пристойності й моральності у сім’ї і державі! Я віддаю вогню писанину Генріха Манна, Ернста Ґлезера, Еріха Кестнера». Книжки Бертольда Брехта, Карла Маркса, Томаса Манна і навіть чомусь Ернста Гемінгвея також спалили того дня. Ні, демонстранти нічогісінько не знали про вогнища й прагнення нацистів «очистити» німецьку культуру від «дегенеративних» ідей. Мабуть, вони також не знали, що таке «аутодафе», а також не відали про діяльність католицької інквізиції, проте навіть якщо вони не усвідомлювали своєї спадкоємности в історії, то все одно були її частиною. Вони також прийшли на прилюдне спалення єретичного тексту.

Він ходив поміж каменями, про які хотілося думати, що вони розставлені Мерліном, і впродовж години випав з реальности. Він міг навіть узяти за руку дружину. Дорогою додому перед ними розкинувся Раннімід, мокрий луг неподалік Темзи, на якому знать змусила короля Іоанна Безземельного підписати Велику хартію вольностей. На цьому місці 774 роки тому Британія почала звільнятися від тиранії. Там споруджено також британський меморіал на честь Джона Ф. Кеннеді, й висічені на камені слова вбитого президента багато чого сказали йому того дня. Нехай знає кожна країна, бажає вона нам добра чи зла, що ми заплатимо будь-яку ціну, витримаємо будь-який тягар, перетерпимо будь-які злигодні, підтримуватимемо друга і протистоятимемо ворогу, аби лиш забезпечити виживання і торжество свободи.

Він увімкнув в авті радіо: всі новини починалися кни-госпаленням у Бредфорді. Повернулися додому — і він занурився в реальність. По телевізору побачив усе те, чого так не хотілося бачити. На площі зібралося близько тисячі людей, тільки чоловіки. Всі мали сердиті обличчя або ж, якщо бути точнішими, набирали сердитого вигляду перед камерами. Він бачив на їхніх обличчях збудження, яке вони відчували в присутності світової преси. Збудження від слави, від того, що Сол Беллоу назвав «причетністю до події». Купалися у відблисках смолос-кипної слави, одержували майже еротичну насолоду. Це — їхня мить на червоній килимовій доріжці історії. Несли плакати з написами «РУШДІ, НЕ СМЕРДИ» і «РУШДІ, ПРОКОВТНИ СВОЇ СЛОВА». Були готовими, щоб їх знімали крупним планом.

Примірник роману прибили до палиці й спалили на багатті: розп’яли, а тоді спопелили. Того видовища йому не забути: щасливі злісні обличчя, радісні у своєму гніві, з вірою, що їхня справжність народжується з їхньої ненависти. На передньому плані самовдоволений дядько в м’якому фетровому капелюсі з вусиками Пуаро. Це член ради Бредфордської муніципальної ради Мохаммад Аджиб (а слово аджиб, хоч як це дивно, мовою урду означає «дивний»), який каже натовпу: «Іслам — це мирна релігія».

Він поглянув на книжку, що горіла, й подумав, звісно, про Гайне. Для радісно-сердитих чоловіків і хлопчаків з Бредфорда Генріх Гайне нічого не значив. Dort, wo man Bücher verbrennt, verbrennt man am Ende auch Menschen. («Там, де спалюють книжки, зрештою, спалять і людей».) Цей рядок з трагедії «Альманзор», так пророче написаний понад століття до нацистських багать, потім викарбували на берлінській Опернпляц — на місці спалення книжок нацистами: а чи викарбують таке колись на тротуарі площі Тирлз, аби увічнити значно менш ганебне діяння? Ні, подумав він. Мабуть, що ні. Навіть якщо в «Альманзорі» палили Коран, а паліями виступили члени інквізиції.

Гайне був євреєм, що прийняв лютеранство. Віровідступництво, скажете ви, якщо послуговуєтеся таким словом. Автора «Сатанинських віршів» також звинувачували у віровідступництві, а ще, серед іншого, у богохульстві, образі релігійних почуттів і посяганні на свята святих. Це його євреї підмовили, — казали вони. — Його видавець-єврей заплатив йому кругленьку суму, то й він написав таке. Ще й дружина, єврейка, напоумила його. Від таких здогадок з’являлася хіба що сумна усмішка. Маріан не єврейка; а стосунки між ними склалися такими, що вона неспроможна була навіть умовити його дочекатися зеленого світла, аби перейти запруджену транспортом вулицю. Проте цього дня, 14 січня 1989 року, вони забули свої незгоди й трималися за руки.

Якийсь його палкий прихильник прислав йому подарунок — футболку з написом «БОГОХУЛЬСТВО — ЦЕ ЗЛОЧИН БЕЗ ЖЕРТВ». Однак перемога Просвітництва виявилася тимчасовою і оборотною. Знову лунала стара мова, знову крокували розбиті ідеї. У Бредфорді вони спалили його книжку.

Тепер він сердитий також.

«Наскільки слабкою є наша цивілізація, — писав він у недільній газеті «Обзервер», — як легко й весело горять книжки! А всередині мого роману один із героїв намагається бути цілком людяним перед лицем таких значущих фактів, як любов, смерть і життя душі (з Богом чи без Бога). Зовні ж сили нелюдяности вже на марші. «Нині вже шикуються бойові лави в Індії, — каже один із моїх героїв. — Світськість проти релігії, світло проти темряви. Тобі ліпше вибрати, з якого ти боку». Тепер, коли битва поширилася на Британію, я лишень можу сподіватися, що вона завчасу не програна. Настав час вибирати».

Не всі так думали. Було багато крутійства, зокрема серед членів парламенту від виборчих округів зі значним відсотком виборців-мусульман. Один парламентарій від Бредфорда Макс Медден разом із Джеком Стро, обидва з великим досвідом захисту свободи слова за плечима, сумирно стали на бік мусульман разом з іншими забіякуватими знаменитостями від лейбористської партії, такими як Рой Гаттерслі й Брайен Седжмор. Захищаючи п’єсу «Вічні муки[79]», Стро написав у вересні 1988 року: «Її ідея ... як на мене, неприємна. проте демократія полягає в наданні права вільно висловлювати свою думку навіть тому, з ким ти цілковито не погоджуєшся». Принагідно Стро вирішив підтримати тих, хто закликав розширити сферу дії закону про богохульство й охопити ним геть усі релігії (дотепер закон Сполученого Королівства захищав від блюзнірства тільки державну Англіканську церкву), заборонивши всі матеріали, що «викликають образу релігійного почуття» (закон Сполученого Королівства про богохульство взагалі скасували 2008 року, незважаючи на старання містера Стро). А Макса Меддена «засмутило» те, що «Рушді роздмухав вогонь протестів проти «Сатанинських віршів», відмовивши мусульманам у праві на відповідь (я пропонував зробити маленьку вклейку [в романі], де мусульмани б змогли пояснити, чому вони вважають його книжку образливою.)» Його колега, також член парламенту від Бредфорда, Боб Краєр уперто протистояв мусульманським демонстраціям і не втратив місця в парламенті.

Макс Медден звинуватив його у тому, що він, мовляв, займає «затворницьку позицію», уникає людей і не йде на відверту розмову з опонентами. Він сів на потяг і поїхав до Бірмінгема на пряму телепередачу Бі-бі-сі для участи у дебатах з одними із мусульманських лідерів Гешамом ель-Ессаві, єлейним дантистом з Гарлі-стрит, який вважав себе поміркованим і намагався лишень пригасити запальний процес. Під час прямого ефіру біля офісу Бі-бі-сі зібралися демонстранти, тож крізь дзеркальні вікна позаду нього можна було навіть бачити, як вони щось злісно вигукують. Запальний процес не вдалося ні послабити, ні пригасити.

Наступного дня після бредфорського книгоспалення найбільша книготорговельна мережа Британії «В. Г. Сміт» зняла його книжку з полиць 430 своїх книгарень. Її генеральний директор Малькольм Філд заявив: «Ми зовсім не хочемо, аби нас вважали цензорами. Однак ми пропонуємо громадськості тільки те, на що є попит».

Прірва між приватним «Салманом», яким він себе знав, і тим публічним «Рушді», якого він заледве впізнавав, поглиблювалася мало не щодня. Одного з них, Салмана чи Рушді, він і сам добре не знав, страшенно засмучувала та кількість парламентаріїв-лейбористів, що стрибала на мусульманський віз (усе своє життя він підтримував, зрештою, лейбористів), і він похмуро зауважував, що «справжні британські консерватори тепер вступили до Лейбористської партії, тоді ж бо як радикали пішли на службу до поліції».

Важко було не захоплюватися дієвістю його супротивників. Факси й телекси летіли від однієї країни до іншої, односторінкові документи з найважливішими пунктами циркулювали між усіма мечетями й усілякими релігійними організаціями, й уже незабаром усі співали ту ж саму пісню. Сучасні інформаційні технології гарно прислужилися пропаганді ретроградних ідей: середньовіччя спрямувало сучасне проти нього самого, поставило його на службу ідеології, що не любить нічого сучасного — нічого раціонального, розсудливого, інноваційного, світського, скептичного, змагального, творчого — всього того, що протиставляється містичній, статичній, нетерпимій, одноманітній, нудній вірі. Приплив ісламського радикалізму навіть доморощені ідеологи називали «повстанням проти історії». Сам розвиток історії і поступ людства стали для них більшими ворогами, ніж різного штибу нечестивці й богохульники. Проте вони активно використовували всі ці новітні, ними зневажені творіння історії для повернення влади старого.

Союзники, як і супротивники, також окреслилися. Якось він обідав з Азізом аль-Азме, сирійським професором ісламських студій з Ексетерського університету, який упродовж наступних років піддасть найдошкульнішій критиці релігійні нападки на «Сатанинські вірші» і по-науковому, з погляду ісламської традиції, захищатиме роман. Він також мав зустріч із Ґітою Сагґал, письменницею й активісткою руху за права жінок і права людини, чия мама була знаною індійською письменницею-романіс-ткою Наянтарою Сагґал, а її двоюрідний дід — самим Джавагарламом Неру. Ґіта стала однією із засновниць громадської організації «Жінки проти фундаменталізму», групи жінок, що намагалися, і то досить відважно, сперечатися з мусульманськими демонстрантами. 28 січня 1989 року близько восьми тисяч мусульман вирушило з Гайд-парку вулицями Лондона. Ґіта та її колежанки розпочали альтернативну демонстрацію, кинувши виклик учасникам мусульманської ходи; їх почали штовхати й навіть збивали з ніг, що, однак не зменшило їхньої рішучости.

18 січня в Ніці, в будинку своєї подруги Шірлі Конран, помер Брюс Четвін.

От-от мав вийти роман у Сполучених Штатах (йому надіслали сигнальний примірник, і він йому дуже сподобався), тому з боку тепер уже американських мусульман лунали на його адресу погрози «смерти й заподіяння каліцтва». Ходили чутки, що мовляв, за його голову дають 50 000 тисяч американських доларів. У пресі висловлювалися різні думки, та редакційні статті схилялися все ж таки на його бік. «Це — битва всього мого життя, — писав він у щоденнику. — Останніми тижнями мені чомусь почало здаватися, що я перемагаю. Проте страх перед фізичною розправою залишається». Прочитавши запис значно пізніше, дуже здивувався своєму оптимізмові. Навіть незадовго до нищівного удару з Ірану він не міг передбачити такого майбутнього. З нього був кепський пророк.

Він починав жити подвійним життям: публічним життям дискусій і тим, що лишилося від його приватного життя. 23 січня 1989 року була перша річниця їхнього шлюбу з Маріан. Вона повела його до опери на «Мадам Батерфляй». Місця чудові, в першому ряду нижнього ярусу лож за партером, і як тільки погасло світло, зайшла принцеса Діана й сіла поряд. Розмірковував, що вона думає про сюжет опери, за яким юнак обіцяє дівчині вічне кохання, а потім покидає її і зрештою повертається, проте вже жонатий, чим розбиває їй серце.

Наступного дня вшановували лауреатів Вітбредіської премії в номінації «книжка року», тож його роман, переможець у номінації «найкращий роман», змагався з іншими чотирма переможцями в інших номінаціях, зокрема з біографією Толстого А. Н. Вільсона й першим романом колишнього медичного брата у психлікарні Пола Сеєра «Затишне божевілля». На церемонії з нагоди вручення премії він випадково зустрівся із Сеєром у туалеті. Вгадувалося, що у людини не все гаразд з нервами, тож він почав його заспокоювати. За годину Сеєра оголосили лауреатом. Коли ж просочилися деякі подробиці про сам хід визначення лауреата, то стало зрозумілим, що два члени журі — міністр внутрішніх справ в уряді консерваторів Дуглас Герд і журналіст-консерватор Макс Гастінг «зарізали» «Сатанинські вірші» з причин далеко не літературних. Гомін демонстрацій долинув, так би мовити, і до їхньої дорадчої кімнати і зробив свою справу.

У видавництві «Пенгвін» він уперше посварився з Пітером Маєром й Пітером Карсоном, бо їм не хотілося оспорювати в судовому порядку накладення заборони на ввезення його книжки до Індії.

Аж тут запросив його на обід Ґрем Ґрін, який цікавився лондонськими письменниками небританського походження. На обід до «Реформ-клубу[80]» прийшли також Майкл Ондатже, Бен Окрі, Ганан аль-Шейх, Воллі Монган Сероте та кілька інших письменників, серед яких була і Маріан. Коли він увійшов, довготелесий сутулий Ґрін сидів у глибокому кріслі, проте великий чоловік одразу зірвався на ноги й вигукнув: «Рушді! Заходьте, сідайте ось тут і розповідайте, як вам удалося вскочити в таку халепу! Мені таке навіть не снилося!» Ці слова виявилися навдивовижу заспокійливими. Він усвідомлював, наскільки важкий він тепер несе тягар, наскільки він потребує підбадьорення й підтримки. Він сів біля великого чоловіка й почав розповідати, а Ґрін слухав уважно; відтак, не сказавши й слова про почуте, він сплеснув у долоні й скомандував: «Так. Час обідати». За столом він майже нічого не їв, проте випив чимало вина. «Я їм лишень для того, — сказав він, — аби випити трохи більше вина». Після обіду вони фотографувалися на сходах клубу, щільно обступивши вдягненого в коротке брунатне пальто осяйного Ґріна, що скидався на Ґулівера в країні Ліліпутії.

Кілька тижнів потому він показав той знімок офіцерові Спеціальної служби, одному із тих, що входили до групи його захисту. «Це — Ґрем Ґрін, — сказав він, — великий британський письменник». «Так, так, — сказав поліцейський задумливо, — він колись у нас служив».

Книжка отримала дуже схвальні відгуки у Сполучених Штатах, однак 8 лютого він почув неоднозначний відгук своєї дружини, яка сказала, що йде від нього, та все ж хотіла бачити його на обіді з нагоди виходу її роману «Джон Долар». За чотири дні період хиткої рівноваги, що запанував після виходу книжки і викликаного нею лиха, завершився.

Для Пакистану дві тисячі демонстрантів — це невеличка юрба. Навіть найскромнішої величини політикан, плеснувши в долоні, може вивести на вулиці значно більше тисяч. Те, що на штурм американського інформаційного центру в серці Ісламабада зібралося тільки дві тисячі, було, до певної міри, хорошим знаком. Отже, пристрасті на повну силу ще не розгорілися. Прем’єр-міністр Беназір Пгутто на той час перебувала поза межами країни з державним візитом у Китаї, тож багато хто вважав, що справжньою метою акції стала дестабілізація її уряду. Релігійні екстремісти вже тривалий час підозрювали її у вчиненні такого злочину як секуляризм і намагалися поставити її у скрутне становище. «Сатанинські вірші» не востаннє використовувалися як футбольний м’яч у політичній грі, до якої не мали жодного — чи майже жодного — стосунку.

У представників сил правопорядку полетіли цегла й каміння, американців називали «псами», й лунали заклики «повісити Салмана Рушді». Але це жодним чином не пояснює реакції поліції, яка у відповідь відкрила вогонь і не змогла запобігти проникненню деяких демонстрантів на територію центру. Коли перша куля влучила в людську плоть, перебіг подій набув іншого характеру. Поліція вдалася до радикальних заходів — використання гвинтівок і напівавтоматичної зброї, в хід також пішла травматична зброя; сутичка тривала понад три години, і незважаючи на застосування вогнепальної зброї, демонстрантам удалося дістатися даху будівлі, спалити прапор США, а також опудала «дядька Сема» і власне його. Наступного дня він питав себе, де ж то знаходиться той завод з виробництва американських прапорів, які щороку згорають у величезній кількості по всьому світу. Проте того дня не думалося про такі дріб’язкові речі порівняно з одним фактом.

Під час заворушень загинуло п’ятеро людей.

Рушді, ти — мертвий, скандували демонстранти, й уперше йому спало на думку: а може, вони мають рацію. Насильство породжує насильство. Наступного дня відбулися заворушення в Кашмірі — у його любому Кашмірі, звідки походили його батьки, — і там також загинула одна людина.

Отже, кров за кров[81], подумав він.

А в затемненій кімнаті лежав смертельно хворий старий. Ось його син розповідає йому про вбитих мусульман у Пакистані й Індії. У всьому винна одна книжка, каже син старому, і ця книжка проти ісламу. Кілька годин потому син прибуває до офісу іранського телебачення з документом у руці. Фетва — це зазвичай офіційний документ, підписаний, засвідчений і скріплений печаткою, а тут аркуш паперу з надрукованим текстом. Ніхто ніколи не бачив офіційного документа, якщо такий навіть існував, однак син смертельно хворого старого каже, що це указ його батька, і нікому не хочеться сперечатися з ним. Аркуш паперу передають дикторові телебачення, і він починає читати.

Настає день святого Валентина.